Етика – філософське вчення про моральність і мораль

Третя група причинних факторів -- макросередовище, тобто, суспільство, членом якого даний індивід є. Від суспільства, у кінцевому рахунку, залежить, чи одержить індивід освіту і, якщо так, то яку, чи одержить він професію, що відповідає його схильностям, які він матиме можливості росту, якою взагалі буде його соціальна мобільність і т.д. Стабільне, процвітаюче суспільство створює умови для нормального, щасливого життя. У цьому випадку люди не замислюються над долею, їм здається, що все залежить тільки від їхніх особистих зусиль. Суспільство, що хронічно перебуває в стані застою, виганяє зі своїх рядів мільйони людей, що емігрують у далекі країни в пошуках кращої долі. У періоди соціальних потрясінь (воєн, громадянських воєн, революцій, криз) долі людей ламаються і калічаться, а іноді і припиняються.

Четверта група причинних факторів -- природа. Від стану природного середовища також дещо залежить життєвий шлях людини. Діючи за принципом прихильності до місцевості виховання, що виражається приказками «Кожен кулик своє болото хвалить», «Яблуко від яблуні недалеко падає» і т.п., більшість індивідів проживають у тому географічному середовищі, у якому вони виросли. Воно здається їм не тільки звичним, а й найкращим. Ескімос, напевно, не погодився б жити у тропіках через жару і відсутність снігу, а жителю тропіків жахливою здається зона помірного клімату, у якій, на його думку, навіть змії умирають від холоду. На півночі й у тропіках є свої «ізюминки» клімату, що впливають на здоров'я, але прихильність до батьківщини -- це теж доля. Природа -- це також і космос. Не всі його впливи на людей відомі, але й те, що відомо, має пряме відношення до смислу життя і навіть до самого її факту. Магнітні бури знижують активність людей і, можливо, сприяють захворюванням. Відкриті Д.Чижевским цикли сонячної активності скорочують життя одних осіб і припиняють життя інших.

Усі зазначені групи факторів необхідні, об'єктивні та постійні. Чи знає що-небудь про них людина чи не знає, чи подобаються вони йому чи не подобаються, але діють неминуче. Якби «розум» Лапласа мав про них вичерпну інформацію і якби доля людини визначалася тільки необхідними факторами, долю можна було б «вирахувати». Але вичерпна інформація неможлива, і в долі людини беруть участь не тільки необхідні фактори, а й випадкові. Сукупність випадкових стосовно життя людини факторів є причинним фоном даного життя. Випадкові фактори, типу булгаковського «Аннушка пролила олію» зовсім не випливають із сенсу життя людини. Вони зовнішні стосовно людини, вони можуть бути в її житті, а можуть і не бути. Проте випадковості не можна вважати чимось другорядним і несуттєвим. Вони також мають причини, що хоча і не пов'язані необхідно з якимись із зазначених чотирьох груп факторів, усе-таки досить істотні для розуміння долі людини. Долею люди часто називають саме якусь випадковість, що істотно змінила життя або навіть обірвала його. Чи впаду я, стрілою простромлений, чи мимо пролетить... Випадки непередбачені або мало передбачувані, саме вони додають долі містичний відтінок. Лінія життя спланована людиною досить ясно, але от зовсім зненацька її коректує щось невідоме.

Яка ж у такій ситуації роль свідомості і волі індивіда? Випадковість не дає часу на міркування, про неї мало відомо, а рішення приймати треба. Несподівана випадковість, а не монотонна необхідність активізує думку і волю індивіда. Зрозуміло, вони завжди виражають його активність, але особливо ясно показують своє значення при вторгненні випадковості.

Якщо до останнього моменту часу настання події не можна сказати, буде вона чи не буде, то вирішальне слово залишається за свідомістю і волею. Саме в цьому пункті зосереджений оптимізм волюнтаризму. Однак факти дійсності свідчать про інше. Людям невідома не тільки завтрашня випадковість, їм невідома повною мірою і сьогоднішня необхідність. Це означає, що вони не можуть навіть знати про те, що буде післязавтра. Немає абсолютної необхідності настання цікавлячого явища, але немає і його настільки ж абсолютної випадковості. Є лише визначений часовий інтервал невідворотності явища, коли воно вже не може не наступити. Перший його період у більшості випадків не усвідомлюється людиною, але і коли він усвідомлений, людина не може йому запобігти. Так, наприклад, хтось сьогодні здоровий. Завтра він у силу визначеної причини занедужує невиліковною хворобою, але поки ще не відчуває її симптомів. Післязавтра він довідається про хворобу. От отут то і настав час волі. Чи здатна вона запобігти сумному фіналу -- смерті? Якщо, наприклад, хвороба невиліковна, роль сильної волі (за її наявності, зрозуміло) буде складатися лише в тім, щоб, зчепивши зуби, мужньо зустріти смерть. Більше вона нічого зробити не може, як би того не хотів волюнтарист.

У ситуаціях драматичних роль волі більше нуля. Індивід, якому ведмідь наступив на вухо, наполегливо прагне співати. Старання викладачів виявляться марні. Невдачливому співаку не вистачить того самого одного відсотка таланта, про яке говорив А.Ейнштейн, без якого дев'яносто дев'ять відсотків праці не дадуть бажаного результату. У ситуаціях, коли альтернативи менш ясні, ніж у прикладі зі співаком, роль волі і свідомості зростає ще більше. Якщо усе, що впливає на вибір особистості в кожнім епізоді його життя прийняти за сто відсотків, і якби можна було визначити частку участі кожного фактора детермінації долі, на частку волі і свідомості припало б приблизно усього трохи «відсотків». У цих межах коректно говорити про особистісний фактор долі. Але й особисті якості -- породження об'єктивних причин. Ці якості не протистоять причинам, а виражають їх. Людині ж здається, що вона сама себе зробила розумною, сильною і т.п. Це свого роду «оптичний» самообман у розумінні життя. М.Т.Цицерон був правий, коли розділяв причинні фактори за тривалістю і масштабністю їхньої дії. Справді, існують фактори космічного, глобального і менш значимого масштабу. Останніми виступають причини короткочасні, що визначають «фізіономію» породженого явища. Сюди ж відносяться й особисті якості індивідів. Вони здатні додати особливого колориту явищу, але не скасувати або змінити його. Такий один крок долі людини, ряд таких кроків -- доля.

Син юриста не обов'язково теж буде юристом, але він не стане і трактористом. Діапазон можливих професій заданий йому соціальним статусом батьків. Правда, можна знайти винятки. Але приклади можна підібрати під будь-яку тезу, однак вони нічого не доводять і не спростовують. Закономірність доводиться не одиничними прикладами, вона доводиться статистично. Люди часто не усвідомлюють дії об'єктивної закономірності, їм здається, що вони зробили вільний вибір. Так, умоглядно говорячи (а не теоретично міркуючи!), юрист міг би стати трактористом, але чомусь не став ним. Здається, варто юристу лише захотіти стати трактористом - і він відразу ним стане. Але справа в тім, що в нього не виникне бажання орати поле. Він вихований в інтелектуальній атмосфері і ніяк не побажає бруднити руки в мазуті.

Доля людини не є антагоністом його волі, як стверджують деякі філософи, вона сама є воля. Тільки в кожної людини вона індивідуальна, неповторна і визначається всіма необхідними факторами і привхідними випадками. Вільною у виборі долі є духовно розвинена людина, вільна і нерозвинена. Тільки в однієї це широка дорога, в іншої -- вузька стежинка. Оскільки ні для кого не існує абсолютної волі, то в кожного свій «обсяг» волі і свої рамки здійснення долі. Як розмір вольєра у тварини в зоопарку. Випадковості часто негативно впливають на план життя, але те, як їм протистоїть людина, теж характеризує її волю і долю. Озираючись назад, на прожиті роки, реально мисляча людина розуміє: життя могло скластися тільки так, як воно склалося, і ніяк не інакше. Для іншої долі треба б мені народитися іншою людиною. Тоді б я не припустився помилки, що спрямувала життя по руслу, про яке я не мріяв. Отже, послідовні в часі акти морального вибору утворюють необхідний ряд подій, що і є доля людини.

На осі часу нитками в ній переплелися необхідні і випадкові стосовно плану життя явища. Складовими долі виступають і особисті якості людини, передусім воля і свідомість. Вони мають причину і, своєю чергою, виступають причинними факторами інших явищ, у даному випадку ряду вчинків даної людини. Оскільки існує загальновизнана нерівність людей у їхній спадковості і вихованні, остільки неминучим є розходження доль. Навіть якщо невдала доля конкретної людини залежить від слабкості її волі і розуму, її моральна дискримінація неприпустима. Людина не вибирала собі як піджак у магазині горб на спині, тупість, заячу душу, пияцтво батьків або «демократичне» суспільство. Незважаючи на очевидну нерівність даного індивіда з іншими людьми в тому чи іншому відношенні, морально розвинена людина буде вважати цього індивіда рівним собі. Оскільки об'єктивні обставини сильніші від волі і розуму людини, то сукупність таких обставин створює соціальну стихію, подібну до стихій природи. Тільки замість пожовтілих листів вона кружляє в соціальному просторі і часі інтересами і цілями людей. Природа долі з її зовнішнього боку точно відзначена Ф.Тютчевим:

Із краю в край, із граду в град

Доля, як вихор, людей мете,

І радий ти їй або не радий,

Що нестатку їй?... Уперед, уперед!»

6.7 Проблема сенсу життя людини

Як і у міркуваннях про долю, міркування про сенс життя показують незадоволеність людини життям. У той же час проблема сенсу життя набагато ширша і глибша проблеми долі. Будь-яке філософське питання щодо людини, у кінцевому рахунку, приводить до необхідності з'ясувати, заради чого вона на світі живе.

«Коли хтось не бачить смислу у своїх діях і почуває себе подібно робітнику у великому цеху, -- писав польський психолог К.Обухівський, -- який працює тільки для того, щоб заробити на життя, не розуміючи, навіщо потрібна його діяльність, він швидко стомлюється від своєї роботи, у ньому народжується байдужість, він часто робить помилки і незабаром починає відчувати незадоволеність долею».

Ця проблема актуальна для всіх мислячих людей, вона присутня в їхніх справах і помислах. Л.Н.Толстой говорив, що люди праці, що не думають про сенс життя, мають його, а люди певного кола, що шукають сенс життя, найчастіше його не мають. Це слабкий аргумент великого письменника. Люди праці не завжди і не всі думають про смисл свого існування. Вони дотримуються звичаю, традицій і тим задоволені («Так жили наші батьки, діди і прадіди, так і ми жити будемо»).

Було б перебільшенням і спрощенням думати, начебто всі люди і завжди думають про те, чому вони з'явилися на світ і для чого живуть. Роздуми про сенс життя -- показник досить високого щиросердного і духовного розвитку особистості. Для неї існує ряд типових ситуацій, у яких виникає «прокляте» питання. Коротенько вони такі.

1) Катастрофи в особистому житті: смертний вирок без надії на помилування; важка невиліковна хвороба; участь у бойових діях; поранення, що надовго приковує до постелі; нещаслива любов; розлучення у родині; смерть близької людини; розчарування в кумирі і т.д.

2) Катастрофічні зміни в житті суспільства: революції, громадянські війни, війни за незалежність країни, економічні і політичні кризи і т.п. -- усі те, що розриває зв'язок поколінь, ламає сформований спосіб життя, підриває існуючу систему цінностей.

3) Серйозне захоплення філософією, релігією, мистецтвом, за якого відбувається переоцінка цінностей.

Про смисл непрожитого і прожитого життя люди думають і в зв'язку з віком. У перший раз людина думає про це в юності, коли ляльки та ігри стали нецікаві, а майбутнє таке невідоме і тривожне. Яке місце я займу в цьому світі, чи праві вчителі, що говорять, що об'єктивну оцінку знанням поставить життя, як вибрати перший крок -- такі типові для юності питання. Не досягши самостійності, молода людина спочатку шукає, з кого робити життя, кому наслідувати. Пройшла пора Миколи Островського, Аркадія Гайдара, Олександра Матросова, Зої Космодем'янської, молодогвардійців і інших кумирів молоді. Прийшла пора банкірів, бізнесменів, «нових», «крутих», кілерів, повій і ін. Самовідданість і гуманізм витиснуті розрахунком, цинізмом і жорстокістю. Сенс життя, як підказує псевдолітература, кіно, телебачення, преса, -- у грошах і славі. Другий раз у зв'язку з віком людина думає про сенс життя в старості. Кінець близький, настав час підводити підсумки. Людина запекло доводить знайомим йому людям, що вона не даремно прожила життя. Далеко не в усіх вистачає мужності зізнатися в тім, що даремно коптив білий світ, що нічого в житті не досяг.

Пекуча актуальність проблеми сенсу життя відповідає її неймовірній складності. Вона полягає в зіставленні двох непорівнянних величин: скінченність людського життя і нескінченності буття. Людське пізнання постійно робить зіставлення яких-небудь скінченних величин. Без цього пізнання неможливе. Але як зіставити скінченне з нескінченним, кілька десятиліть існування людини з вічністю світу, і з'ясувати в цьому зіставленні смисл першого? Ці труднощі породили песимізм деяких мислителів. Марко Аврелій писав: «Незначне життя кожного, незначний той куточок землі, де він живе, незначна і найдовша слава посмертна: вона тримається лише на декількох короткочасних поколіннях людей, що не знають і самих себе, не те, що тих, хто вже давно опочив».

Релігійні філософи виносять цю проблему за межі людського життя. Вони думають, що про сенс життя можна говорити лише після його завершення і за двох умов. Перша: якщо людина не бачить або не вірить в абсолютно цінну мету, життя її позбавлене смислу. Друга умова -- віра в особисте безсмертя. Він розрізняє земне існування людини й особисте існування. Перше - скінченне, друге -- нескінченне. Хоча безсмертя людини ще не доведено наукою, у нього треба вірити. Однак не можна погодитися з підміною понять: мова йде не про віру в сенс життя (у цьому випадку не було б ніякої філософської проблеми), а про розуміння сенсу життя. Дана проблема належить до знання, а не до віри.

Ще одна позиція філософів полягає в тому, що розуміння сенсу життя полягає в розумінні смислу смерті. Смерть не так проста, як часом її сприймають люди. Вона не є одномоментним актом. Навіть фізіологічна смерть становить досить тривалий процес. Смерть же соціальна більш тривала. В одних вона починається ще за фізіологічного життя, людина жива як біологічний організм, але вже вмерла як соціальна одиниця. До інших вона не приходить століттями і тисячоріччями після фізіологічної смерті. У соціальному плані людина жива доти, поки його пам'ятає хоча б одна з живучих на цьому світі людей. Життя осмислене не завдяки знанню про її смисл. Мало знати, як варто жити, треба просто жити у відповідності зі знанням.

Можна виділити і позиції тих мислителів, що пов'язують сенс життя з її якістю. У цьому випадку тривалість життя не приймається до уваги - смисл всьому існуванню додають лише найбільше цінні епізоди. Як писав С.Цвейг: «У прожитому житті в рахунок йдуть лише напружені, хвилюючі миті... єдино в них і через них піддається вона правильному опису. Лише коли в людині грають її щиросердечні сили, вона істинно жива для себе і для інших; тільки коли її душа розпечена і палає, стає вона зримим образом».

Гострота проблеми смислу визначена насамперед її емоційною стороною. Страх людини перед смертю, незгода з кінцем існування, жаль про допущені помилки й омани, неповна реалізація наявних можливостей, неможливість повторити життя без помилок породжують масу емоційних суджень. У відношенні до тлінності буття вигідно виглядають фанатично релігійні люди і люди, що живуть одною лише моральністю. Їм немає потреби напружувати свій мозок, усе вирішено давно за них. Тяжче доводиться людям мислячим, що намагаються докопатися до суті «проклятого» питання. Здавалося б, чим більше людина буде знати про нього, тим легше їй стане жити. Однак парадоксальність ситуації полягає в тому, що «у великій мудрості багато суму; і хто множить пізнання, множить скорботу». Але люди не залишають пошуки смислу, бо це потреба духу кожної мислячої людини. Б.Паскаль був прав, коли писав: «Горе людям, що не знають смислу свого життя».

Сенс життя часто визначається через мету. Мета спрямована в недалеке майбутнє і завжди конкретна, абстрактна мета є абсурд. Контекст визначень сенсу життя через мету показує, що на увазі є не ціль, а ідеал. Ідеал абстрактний, спрямований у невиразно віддалене майбутнє і не містить указівки шляху власної реалізації. Смисл визначається багатьма філософами фактично через ідеал, а не через мету. Інакше постає питання: чи не містить на шляху до себе «велика» ціль безліч малих, проміжних цілей, і якщо так, то чим вони в пізнавальному плані відрізняються від «великої» мети? Мета має свою природу: це завжди конкретний розумовий образ майбутнього. Крім того, ідеал пронизаний цінностями, у них і криється розгадка смислу.

Цінностями є ті соціальні відносини (дії людей), що виражають цілісність і життєздатність даної спільності людей або «великого» суспільства. Антицінностями є ті соціальні відносини, що підривають стабільність і життєздатність суспільства. Відбиті в колективній, суспільній свідомості, цінності й антицінності одержали в етиці найменування чеснот і пороків. Останні заперечують смисл, оскільки ведуть не тільки до руйнування спільності і суспільства, але і до деградації особистості. Чесноти викликають схвалення навколишніх і почуття задоволення доброчесної людини. Достатня кількість розтягнутих у часі актів добра не викликає в індивіда питання «Навіщо я на світі живу?» Отут відповідь випереджає питання, відповідь складається в переживанні задоволеності життям. Однак коли назване питання все-таки починає тривожити індивіда, це явний показник непогодженості його особистих цінностей і цінностей соціальної групи або суспільства.

Суть проблеми сенсу життя полягає в несамодостатності людини. Вона не може існувати поодинці, а тільки в колективі. Відповідно до цього її особисті цінності не повинні суперечити цінностям її мікро- і макросередовища. Інакше існування індивіда є проблематичним. «Егоїст гине раніш усіх, -- писав Н.А.Островський. -- Він живе в собі і для себе. Якщо ущімлено його «я», то йому ні для чого жити. Перед ним страшна ніч приреченості. Але коли людина живе не тільки для себе, коли вона розчинилася в суспільному, то її важко убити -- адже треба вбити все навколишнє, убити всю країну, усе життя». Однаковість цінностей морально підтримує людину, спонукує її до схвалюваних середовищем цінностей. Звідси перше «правило» сенсу життя: особисті цінності повинні відповідати цінностям середовища. У цьому запорука щиросердечного спокою індивіда.

За наявності різних систем цінностей індивіду доводиться робити вибір однієї з них. Як жити, на кого рівнятися, з кого брати приклад? -- такі питання типові в умовах пошуку. Помилка у виборі можлива, однак, головні труднощі в іншому - які цінності «щирі», «правильні», а які помилкові, яким богам поклонятися, а яких відкинути? Відповідь - у значимості цінностей. Індивід віддає перевагу тим цінностям, що вважає найбільш важливими у своєму житті. «Не май сто карбованців, а май сто друзів», -- говорить прислів'я. Дружба важливіше грошей -- така ціннісна орієнтація. З часом значимість цінностей може змінитися, і тоді гроші стануть важливіші дружби. Значимість -- кількісна характеристика цінності або антицінності. Вона показує роль цінностей у житті людей. Ще одне прислів'я говорить: «Не в грошах щастя». Її жартівливе продовження «а в їхній кількості» показує залежність якісної характеристики буття людини у світі від кількісної характеристики.

Має місце конкуренція цінностей. Яку з них обере людина -- справа її виховання. У відношенні до сенсу життя істотною в першу чергу є та обставина, що такий вибір повинний бути зроблений. А потім та, яка кількість людей керується даною системою цінностей і яке місце ці люди займають у соціальній структурі суспільства. Звідси друге «правило» сенсу життя: керуватися цінностями по можливості більшого числа людей. Людина бачить себе в іншій людині як у дзеркалі, і чим більше таких «дзеркал», тим більше «відображень» власного Я і, можливо, його виправдань. Проти даного твердження можна заперечити, що значимість цінностей установлюється не за більшістю голосів, що одинаки можуть бути праві, а більшість неправі. Можливо, думки одиниць щирі, а тисячі людей помиляються. Нехай хтось визнає найважливішою систему цінностей злодіїв і переконаний у тім, що нібито всі крадуть. Життя для нього буде мати сенс лише доти, поки існують злодії. Мірою зменшення чисельності «колег» наростає непевність у правильності обраного способу життя. Зі зникненням злодіїв і злодійства (припустимо, що таке можливо!) зникне і контекст соціальних відносин даного індивіда і життя стане безглуздим.

Мільйони людей, що принесли величезні людські жертви в ім'я перемоги комунізму, відчули себе обманутими, бачачи бюрократизацію партійного апарату і владу хапуг. У фільмі «Сірі вовки» М.Н.С.Хрущов, передчуваючи змову проти себе, говорить А.І.Мікояну: «Тільки двоє нас залишилося з тих, хто пам'ятає, заради чого це все починалося». А співрозмовник уже керується іншою цінністю -- самозбереженням -- і мовчки погоджується зі змовниками. Колишня цінність -- вірність справі комунізму -- для нього втратила колишню значимість.

Людина або обирає систему цінностей, або цей вибір уже зроблений за неї. Як би то ні було, визначена система цінностей «керує» її життям, їй повинні відповідати вчинки людини. Якого ж роду діяльність повинна відповідати обраній системі цінностей? З цього приводу в історії філософії (і не тільки філософії) висловлена безліч суджень. Вони не позбавлені упередженості і виражають особисте відношення авторів до проблеми змісту. Сенс життя в боротьбі, у наданні добра іншим людям, у вихованні дітей, у служінні суспільству, у любові, в удосконалюванні людини, у безсмерті, у залишенні «слідів» діяльності, у насолодах, у щасті -- от далеко неповний перелік визначень. Найчастіше сенс життя визначається в щасті, що ні в кого не викликає заперечень. Питання лише в тім, хто як розуміє щастя. Якщо звернутися до аналізу цього поняття, це буде поверненням до питання про сенс життя. Тому видається можливим визначити його як вищий ступінь задоволеності життям.

Отже, об'єктивно і формально говорячи, сенс життя людини полягає в такій діяльності, що відповідає цінностям досить великого числа осіб, з якими взаємодіє даний індивід. Ця істина була відома давно. Марко Аврелій виразив її дуже точно: «Адже якщо взагалі є що-небудь у житті, що притягувало б до нього й у ньому стримувало, то лише одне: можливість жити в спілкуванні з людьми, що засвоїли ті ж основоположення, що і ми». Проходять століття, а філософи знову і знову повертаються до висловленої думки.

З виникненням моралі два великі начала громадського життя постійно боролися між собою -- це колективізм і індивідуалізм. Перше тяжіло до нівелювання особистості, друге -- до егоїзму. Поза колективом, поза громадськістю людині не знайти смислу свого існування. Але колектив же може і поневолити особистість. З іншого боку, індивідуалізм завжди визначеною мірою повинен зберігатися, оскільки людині не слід втрачати індивідуальність. Якщо індивідуалізм перевищить міру, то приведе людину до самітності. Пошук «золотої середини» -- справа історичного розвитку суспільства.

ЛЕКЦІЯ 7. МОРАЛЬНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ, СПІЛКУВАННЯ ТА ЕТИКЕТ

7.1 Моральна культура особистості

Моральна культура суспільства, спільноти, особистості -- синтетичний, інтегральний наслідок розвитку людства. Вона характеризується як рівнем засвоєння моральних і правових цінностей суспільства, так і причетністю суб'єкта до їх збереження і створення. Щоб зрозуміти сутність і особливості моральної культури особистості, треба визначити вузлові проблеми, поняття і категорії.

Поняття моральної культури. Культуру визначають, по-перше, як спосіб суто людського існування, по-друге, як родовий спосіб життєдіяльності, як узагальнюючу характеристику універсальності розвитку людини. Якщо розглядати культуру як систему, то вона включає сам процес діяльності, що відрізняє людину від інших форм життя. Ця діяльність постійно змінює середовище існування людини, створює світ культури -- матеріальних і духовних цінностей -- у межах природного світу. Інстинктивної програми поведінки в цьому новому, штучному світі з новими -- людськими -- законами вже недостатньо. Інстинкт розрахований на сталу систему стосунків живої істоти з певним середовищем. Така система формується протягом тисячоліть, це дуже вразливий механізм зв'язку. Культура ж, за своїм визначенням, це -- постійний розвиток, створення нового. На відміну від тварини, людська істота в загальних рисах визначається не стільки генетичною, скільки соціальною спадковістю. Вона базується на здатності фіксувати і передавати досвід, накопичувати і вдосконалювати його через мову, через духовні цінності, форми матеріальної діяльності тощо.

Процес перетворення світу означає розвиток і окремої людини, і суспільства в цілому як суб'єкта культурної діяльності, певний характер суспільних відносин, що пов'язано з особливостями діяльності суб'єкта.

Одним з найважливіших аспектів людських стосунків є рівень розвитку моральності. Мораль -- це суттєва відмінність світу культури від тваринного світу. З давніх-давен моральні закони забезпечували самозбереження суспільства, спільне виживання в дикому тваринному світі.

Але суспільство -- це сукупність окремих людей, які мають свої бажання, свої цілі, погляди, інтереси. На перший погляд, вони дуже не схожі, хоч їх і поєднують поняття «суспільство», «культура», «цивілізація».

Людина створює свій світ, світ культури, який складається з кількох різновидів культури. Кількість їх зростає залежно від рівня розвитку людства: відокремлюються політична, інтелектуальна, професійна, естетична, моральна культура тощо. У різні епохи одна з них панувала і визначала особливість саме цього часу. Також і індивідуальності розрізняються за схильністю до якогось окремого чи кількох різновидів культури своєї епохи. Дійсно, своєрідна, неповторна людина має ознаки свого суспільства. Зовнішнім виглядом, вимовою, манерами, потребами та інтересами людина схожа на своє найближче оточення і відрізняється як від попереднього, так і від наступного поколінь. Навіть за фотокарткою з великою вірогідністю можна визначити час, коли жили зображені на ній люди. Людина -- це віддзеркалення свого часу, свого світу культури. Вона відчуває, описує і розуміє цей світ категоріями саме тієї культури, до якої належить.

У першу чергу, це стосується моральної культури. Засвоєння культури індивідом означає не тільки знання про добро і зло, про загальноприйняті форми поведінки, про ідеал і норми, а й втілення знань у дію, реалізацію поглядів у вчинках.

Відомо, що мораль, по-перше, існує як форма суспільної свідомості (уявлення про норми, принципи, ідеали) у двох формах -- теоретичній (у творах моралістів) і буденній (у свідомості переважної більшості людей, поясненнях, висновках щодо повсякденних дій). По-друге, як діяльність людей і, нарешті, по-третє -- як стосунки (що фіксуються свідомістю і реалізуються через діяльність). Особливістю моралі є присутність її у всіх сферах діяльності людини (головним чином, через мотиви, оцінку і самооцінку діяльності).

Отже, моральну культуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвитку моральних цінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існує в історії людства, по-перше, як сукупність (система) моральних цінностей (правил, норм, принципів, ідеалів), цю усвідомлюються на теоретичному та буденному рівнях. Рівень розвитку моральної культури визначається залежно від орієнтації її на загальнолюдські, класові чи національні моральні цінності; по-друге, як об'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тобто моральної свідомості через поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позицій гуманізму, золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як система моральних відносин, що встановлюються внаслідок втілення моральних уявлень через моральні дії. Вони відображають певний рівень розвитку суспільних зв'язків (між індивідами, між індивідом та групою чи суспільством, між групами, прошарками, класами -- і таке інше). Основи їх оцінки -- рівень розвитку свободи і відповідальності, автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культура є важливою характеристикою суб'єкта (на рівні соціальної системи, спільноти, особистості) у певній сфері його діяльності -- економічній, правовій, мистецькій, науковій, релігійній тощо.

Зміст і структура моральної культури особистості. Моральна культура особистості -- це рівень засвоєння існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь залучення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

У буденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину, стриману, з м'якими, приємними манерами поведінки. Дійсно, оцінити внутрішню культуру -- ступінь інтеріоризації (засвоєння) діючих у даному суспільстві моральних норм, принципів -- можна лише через втілення у повсякденній поведінці, через культуру зовнішню: манеру говорити, одягатися, зачісуватися, через охайність тощо.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов'язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної системи моральних цінностей -- особистих переваг -- на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

Другий важливий критерій -- оцінка норм, правил, принципів, ідеалів як соціально справедливих, суспільно необхідних і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему. Заратустра (близько VI ст. до н. є.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окрема людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Можна згадати і протилежний, у певному розумінні, приклад: людину Відродження -- Леонардо да Вінчі (1452--1510 рр.). Природжений творець, він захоплювався різними ідеями, дослідженнями у різноманітних галузях мистецтва, науки, техніки. Серед його винаходів є і зброя, і різні інші прилади, що можна віднести до військової техніки. Геній -- теж людина, до того ж він жив у епоху безкінечних війн, що розривали його батьківщину. Але геній має й інший вимір: він не міг не робити винаходів, хоча не хотів навіть припустити, що його витвори будуть застосовані якоюсь із сторін, збільшуючи руйнівну силу. Леонардо да Вінчі зашифрував свої записи до того часу, коли людство стане розумнішим і гуманнішим.

Джерелом інформації про моральні принципи людини є не тільки повчання, пояснення, ствердження, а й вчинки та їх відповідність проголошеним принципам, втілення поглядів у життя, реалізація через стосунки з людьми і прироою (третій критерій).

Еталоном відданості, вірності принципам, поглядам може бути Сократ -- давньогрецький філософ-мораліст (470/469--399 рр. до н. є.). Усе своє життя він присвятив «пробудженню співгромадян від моральної сплячки», вважав це своїм призначенням. Він учив, що кожна людина має зважувати не тільки на традиції, а й на свій власний розум -- тільки тоді можливе добро. Його звинуватили у розпусті (тобто зазіханні на традиції). До того ж і на суді Сократ, замість того, щоб (як було заведено) намагатися розчулити обвинувачів, доводив свою правоту. Його засудили до смерті, Сократ мав можливість залишити рідні Афіни й жити у вигнанні, але він не міг порушити закони, які раніше підтримував, тільки тому, що цього разу вони були проти нього. Коли прийшов час, 70-річний Сократ спокійно випив отруту і вмер.

Іноді «українським Сократом» називають Григорія Савича Сковороду (1722--1794 рр.). Григорій Савич був відомий своєю обізнаністю у філософії та теології. Але чи можна пояснити тільки повагою до його ерудиції приязне ставлення з боку високих посадових осіб держави і церкви? Не можна, особливо якщо згадати тверду вдачу, відвертість Григорія Савича, його наполегливу боротьбу за очищення людини, людського розуму, людського життя від лушпиння тліну, тернів -- забобонів, зажерливості, неправди, заздрощів. Мабуть, причина криється в його особистому магнетизмі, що діяв на людей незалежно від майнового стану та соціальної належності. Йому пропонували досить високі посади, спокійне, забезпечене життя, радо зустрічали в монастирських стінах, хоча не завжди сприймали його ідеї. Григорій Савич не спокусився, бо вважав, що людина може бути щасливою, тільки залишаючись собою, тільки вільною від примх, зайвих бажань -- від спокус світу. Про Григорія Савича Сковороду можна сказати, що він повною мірою виправдав своє життєве призначення -- гуманіста, просвітника-мораліста. Багатий на таланти, першої слави він зазнав як співець, музикант і композитор. Він був поетом, вірші якого співали хори під церковним склепінням і сліпці-кобзарі на сільських ярмарках. Якщо культуру розуміти як створення світу людиною і для людини, то Григорій Савич -- людина культури. Світ не впіймав його, бо він винайшов свій світ, що будувався за законами поваги до особистості, до високого людського духу, за законами щирої дружби і приязні, за простим принципом: «Чого собі не хочеш, іншому не бажай». Природжений педагог, учні якого були йому друзями, друзі -- учнями. Він навчав на прикладах стародавніх мудреців. Але, в першу чергу, він сам був еталоном, прикладом, бо принципи його вчення збігалися з його життям. Григорій Савич сприяв моральному, розумовому пробудженню українського громадянства.

Соціальна значущість мотивів поведінки -- четвертий критерій. Як вже зазначалося вище, у моральній культурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб'єкта моральної дії. Мотивація визначає важливий аспект співвідношення свідомості й діяльності. Конфлікт між намірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома із стародавніх часів, недарма ж «добрими намірами вимощений шлях до пекла». Мабуть, найтрагічніший образ світової літератури з цього погляду -- Дон Кіхот Ламанчський. Шляхетний і совісний Дон Кіхот мріє про відродження лицарства, що захищає всіх скривджених, гнаних і пригноблених -- майже за Нагірною проповіддю Христа. Ці величні поривання зіткнулися з реальністю життя -- оточуючі вважають Дон Кіхота диваком чи божевільним. Замість подяки на нього чекають глум та знущання.

У випадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, але здійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображає моральної свідомості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. У той же час слід пам'ятати, що вчинки розрізняються за своїм значенням: важливі, суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб'єкта поведінки. Ще Аристотель казав, що і добра людина може зробити щось погане. Складність визначення моральної культури особистості пов'язана також із можливою суперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чи використовує задля самовиправдання.

Найяскравіше важливість відповідності мотиву вчинкам відбивається у прикладах з життя великих особистостей, які увібрали в себе найважливіші тенденції суспільного розвитку. Такими були життєві шляхи, насамперед, великих релігійних реформаторів (пророків) Будди, Христа, Магомета. Вони спиралися на старі релігії з їх традиційною міфологією, але спромоглися виявити в них новий зміст. Яскраве емоційне втілення програми перебудови духовного світу людини, життя народів, країни збігається тут з подвижницьким життям пророків.

Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда, а через неї --моральну культуру особистості можна лише, аналізуючи діяльність суб'єкта в цілому, як систему.

П'ятий критерій пов'язаний із попередніми: здатність особистості до морального розвитку, до самовдосконалення.

Ідея важливості самовдосконалення в давні часи іноді з'являлася як наслідок невдоволеності суспільством, неможливості змінити світ і оточуючих людей. Отже, уся творча енергія спрямовувалася на внутрішній світ. Це спрямування характерно для сучасних світових релігій. Якщо для попередніх культур це була вимушена активність, що спричинялася дисгармонією особистих і суспільних інтересів, то сучасна культура, поза всяким сумнівом, визнає цінність гармонічного поєднання особистого і суспільного. Вражаючі розповіді знаходимо в життєписах святих, подвижників, що створювалися саме в період, коли формувалися основи сучасної європейської культури -- у середні віки. Акцент у таких історіях робиться саме на еволюції, самозреченості героя.

Франциск Ассізький (XII ст., Італія) сприймав слова Євангелія як наказ, що був звернений до нього особисто. Купецький син, він покинув прибуткову родинну справу, майно, забезпечене життя, розірвав станові зв'язки, бо сам Христос перебував у «святій бідності». Християнство на початку своєї історії стверджувало нестягання, дбання про душу, а не про багатство. Отже ченці «жебрущого» францисканського ордена склали опозицію всевладному заможному папству. У суворий, безжалісний час Франциск навчав самозречення, загальної любові (як навчав і Христос) не тільки людини до людини, а й до всього живого, до дерев і сонячного світла.

Життя Франциска -- подвиг, що виходить за межі буденного. Неможливо уявити собі, що усі люди (чи навіть більшість) можуть наслідувати його. Але кожна звичайна людина у своїм звичайнісінькім житті, не отримуючи німба святого чи всенародного визнання, здійснює повсякденні подвиги у боротьбі із своїми лінощами, егоїзмом, заздрістю тощо. Через аналіз інформації, відбір, визначення лінії поведінки, сам вчинок, вивчення його наслідків -- крок за кроком людина будує себе як моральну істоту.

Такий тернистий шлях пройшов граф Лев Миколайович Толстой (1828--1910 рр.). Почавши, як і всі з його оточення (і потім соромлячись цього), він став втіленням сумління. Зважаючи на те, що за своїм суспільним становищем він мав багатий вибір, до того ж не кожному шлях морального пробудження до снаги, не дивно, що його життєва програма мала всесвітній резонанс.

До цих загальних критеріїв моральної культури особистості необхідно додати й деякі особливості їх функціонування: по-перше, зовнішні прояви моральної культури повинні збігатися із внутрішніми, гармонійно поєднуватися з ними; по-друге, ознаки культури повинні бути сталими як за буденних, так і за екстремальних обставин життя, це -- важлива умова взаємної довіри, можливості взаєморозуміння і спілкування як такого; по-третє, відповідність мотивів меті діяльності, що робить можливою моральну діяльність узагалі.

Отже, якщо коротко, можна визначити основні структурні елементи моральної культури особистості: по-перше, це культура моральної свідомості, яка на основі морального знання дозволяє усвідомити мету і спосіб діяльності, обґрунтувати їх, а також проаналізувати наслідки вчинків. Моральна свідомість включає етичне мислення і моральні почуття. Етичне мислення -- особливий вид соціального пізнання, що дає можливість освоїти ціннісні властивості суспільних відносин і вчинків з погляду їх відповідності загальноприйнятим нормам. Моральні уявлення, набувши особистого характеру, стають основою програми поведінки. Рівень культури етичного мислення можна оцінити з погляду оптимальності прийнятих рішень. Категорії морального мислення засвоюються і виявляються через моральні почуття.

Моральні почуття -- це сталі прояви суб'єктивного, особистого ставлення людини до себе самої, інших людей, предметів і явищ, що мають для неї особисте значення, пов'язані з особистими потребами та інтересами. Рівень культури особистості виявляється через здатність людини до самолюбства, гордості, цнотливості, любові, ненависті, довіри, жалю, співчуття тощо. Почуття дозволяють обертати «знання» на «свідомість» й робити вчинки, іншими словами, це умова інтеріоризації, засвоєння моральних норм. Знання моральних принципів і особисте ставлення до них роблять можливими також другий і третій компоненти моральної культури особистості: це культура моральної діяльності й культура моральних відносин. Моральна діяльність -- це моральна сторона суспільної діяльності, що спричиняється моральними мотивами: бажанням творити добро, підкорятися почуттю обов'язку, досягати морального ідеалу. Моральні відносини -- це сукупність залежностей і зв'язків, що виникають у людей в процесі моральної діяльності (взаємодопомога, чуйність, солідарність, згуртованість тощо). Саме через моральну діяльність і моральні відносини формується і реалізується моральна програма людини, певний рівень її особистої моральної культури.

Усі ці елементи моральної культури особистості взаємопов'язані, не існують і не мають сенсу один без одного. Залежно від рівня розвитку кожного з цих елементів, їх співвідношення, орієнтації особистості гіпотетично можна визначити кілька типів моральної культури, наприклад:

-- низький -- що має непевні уявлення про норми і часто порушує загальноприйняті моральні правила;

-- «мозаїчний» -- що має фрагментарні моральні знання і в поведінці орієнтується більше не на свій розсуд, а на зовнішні чинники (громадську думку, традиції тощо);

-- раціональний -- що знає загальноприйняті норми, принципи, правила, але не вважає за необхідне спиратися на них у своїй поведінці;

-- емоційно-експресивний -- що має загострене відчуття добра і зла, справедливості й несправедливості, але не керується ним через відсутність волі, нечіткість знань;

-- високий -- що характеризується глибокими знаннями, багатством почуттів і практичної діяльності, іншими словами, відзначається цілісністю системи, універсальністю і гармонією розуму і почуттів, теоретичної і практичної діяльності тощо.

Особливість людської натури полягає в тому, що вона ніколи не зупиняється у своєму розвитку, завжди здатна до подальшого зростання і самовдосконалення. Людина не тільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе протягом свого життя.

Моральна культура спілкування та етикет

Людське життя безпосередньо пов'язано із спілкуванням, сфера якого є тим фокусом, де зливаються як вічні, так і щохвилинні людські проблеми. Оволодіти наукою і мистецтвом спілкування прагнуть, напевне усі культурні люди. Хоча би підсвідомо, кожна людина мріє про те, щоб завжди вільно почуватися як з «ближнім», так і з «стороннім», бути завжди бажаною, справляти приємне враження, приносити радість собі й оточуючим.

Успіх чи неуспіх у стосунках супроводжує нас від народження до самої смерті. На роботі, крім професійної майстерності, величезне значення має вміння (чи невміння) встановлювати й підтримувати добрі стосунки з людьми. Те саме можна сказати і про взаємини з протилежною статтю. Також у ставленні до друзів, колективу, суспільства в цілому.

Скількох непотрібних сварок, нарікань, конфліктів можна було б уникнути, якби люди знали і вміли формувати високу культуру стосунків! У наш час формування культури спілкування передбачає перш за все оволодіння знаннями про основні закономірності процесу спілкування, уміння аналізувати хід і результати спілкування з точки зору його моральної наповненості і ділової ефективності, розуміння механізмів взаємодії між людьми.

Важливим залишається і знання конкретних норм і правил, які регулюють спілкування між людьми, в даному випадку, етикету. Практичне ж оволодіння культурою спілкування передбачає формування певних якостей особистості -- комунікативних здібностей, тобто здібностей до спілкування.

Розглянемо, що ж таке спілкування. Які його зміст і типи. В чому полягає моральна культура спілкування?

7.2 Сутність спілкування, його мета і моральний сенс

Спілкування -- особлива форма людської взаємодії і міжособистісних взаємин, комунікативна діяльність.

Люди не можуть нормально жити, обмінюватися досвідом, трудовими і побутовими навичками, не контактуючи один з одним і не впливаючи один на одного (прямо чи опосередковано). Без спілкування не може відбуватися повноцінний розвиток людини як особистості і суб'єкта діяльності. Міжособистісне спілкування становить собою персоніфіковану форму суспільних відносин.

За своєю природою спілкування -- соціально-психологічне явище. Як показали соціально-психологічні дослідження, основні психічні здібності, властивості, якості і характеристики особи, форми її поведінки й діяльності формуються в процесі спілкування з іншими людьми.

Роль спілкування у становленні особи переоцінити неможливо: «Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині, як для інших, так і для самого себе», -- писав М Бахтін. Спілкування є обов'язковою умовою формування загального інтелекту, розвитку емоційної сфери і волі людини. (Тут можна навести красномовний приклад з дитиною, яка жила у зграї вовків). Спотворене, порушене спілкування веде до деформації внутрішнього світу і психічних властивостей особи. Розвиток індивідуальної свідомості також неможливий без спілкування.

Метою спілкування є планування і координація спільної діяльності індивідуума або суспільства в цілому, тобто воно обслуговує іншу, некомунікативну діяльність. Ця продуктивна діяльність може мати як матеріальний характер (матеріальні об'єкти -- носії соціальних цінностей -- знаряддя, предмети, засоби людської праці), так і духовний (ідеї, думки, ідеали, цінності).

Можливі цілі спілкування надзвичайно широкі і знаходяться за межами самого спілкування, тобто спілкування здійснюється задля чогось: отримати чи надати матеріальні блага (предмети, послуги), забезпечити взаємодію при виконанні спільної роботи (практичної і теоретичної), дістати чи передати ті чи інші дані, змінити стан, допомогти іншому у вирішенні його духовних проблем, виробити власне ставлення до важливих явищ життя тощо.

Спілкування -- це суб'єкт-суб'єктні відносини із зворотнім зв'язком, і залежить воно перш за все від цілей і цінностей, на які орієнтується.

У процесі спілкування люди не тільки формують свої уявлення про світ, доходять взаєморозуміння, знаходять «спільну мову». Спілкування -- це одночасно обмін діями, вчинками, думками і почуттями, переживаннями з іншими людьми, а також звернення людини до самої себе -- до власної душі, спогадів, совісті, мрій. Все це складає зміст спілкування. По суті своїй спілкування являє собою форму творчої активності, яка допомагає виявити і розкрити різні грані особистості.

Для культурного розвитку людини спілкування стає потребою, його відсутність сприймається як тяжка, - непоправна втрата.

Потреба у спілкуванні не у всіх однакова, вона залежить від цілого комплексу біосоціальних характеристик людини (темпераменту, психічної спрямованості особи -- екстраверти й інтроверти, цінностей, норм, принципів, традицій, стану здоров'я, нервової системи тощо). Поряд з потребою у спілкуванні можна говорити про здібність до спілкування (тобто про практичне оволодіння його нормами і правилами).

Спілкування інколи є практично єдиним способом задоволення людських потреб, однак було б невірним заперечувати самоцінність людського спілкування як засобу духовної взаємодії і формування особистості. Кожна людина -- молода чи похилого віку -- завжди дуже хворобливо переносить стан самотності, відірваність від оточуючих. Змінюються об'єктивні і суб'єктивні умови спілкування, загальносоціальні та індивідуальні ціннісні орієнтації, засоби, форми сучасного спілкування, але потреба у спілкуванні у людей ніколи не зникає.

Призначення і сенс спілкування в тому, щоб людина самовизначилася, самовиразилася, самореалізувалася, самоствердилася, взаємозбагатилась у процесі взаємодії з іншою людиною, яка являє собою вищу цінність у спілкуванні, тобто вона є «дзеркалом», в якому людина пізнає самого себе.

«Все життя ми прищеплюємо собі одні властивості і намагаємося придушити інші, все життя свідомо чи несвідомо наслідуємо, все життя, знаючи про це, чи не знаючи, граємо своїх батьків, друзів, знайомих, героїв кіно, літератури й ще незлічений легіон різноманітних персонажів, спільне ім'я яким -- історія. Навіть якщо ми із себе нікого не «корчимо», вони «творять» нас. Крізь нашу тілесну оболонку, як постояльці готелю, проходять багато різних «я», -- відзначає В.Леві.

Саме у спілкуванні людина має можливість дізнатися, хто є та особа, з якою вона спілкується, встановлює стосунки, визначити погляди, почуття, світосприйняття, цінності, установи. І, сприймаючи іншу особистість, може зрозуміти особистість у собі, самоствердитись. Саме спілкування сприяє самовираженню, реалізації і презентації свого внутрішнього світу, своєї людської гідності. Тому призначення і сенс спілкування полягає у визнанні цінності іншої людини, як самої себе, і через це, -- визначення своєї людської, моральної цінності, реалізації її. Спілкування, як ніяка інша діяльність, спроможна вдовольнити цю людську потребу.

Але якщо людина бачить вищу цінність тільки в самій собі, якщо ставить перед собою неблагородні, корисливі цілі, якщо інша людина для неї є тільки засобом для досягнення особистих цілей, то таке спілкування можна назвати тільки аморальним і безкультурним.

Визнання цінності коленої людини виявляється у конкретних вчинках, оцінках, поглядах, міркуваннях, а також у міміці, жестах, умінні виділити позитивні якості й ставити їх вище окремих недоліків.

7.3 Основні типи, принципи та суперечності спілкування

Оскільки спілкування являє собою форму міжособистісних стосунків, то можна навести таку умовну його класифікацію (типологію), причому кожний із типів є одночасно етапом становлення і поглиблення стосунків:

-- етикетний тип спілкування (формальний, неглибокий рівень в основному ролевої взаємодії, наприклад: покупці, пасажири, глядачі, болільники тощо);

-- діловий тип (спілкування відбувається з приводу виконання тих чи інших соціальних функцій, які сформували групу, наприклад: співробітники, члени навчального, студентського, армійського колективу тощо).