Етика – філософське вчення про моральність і мораль

6.4 Правда і неправда як явища моралі

У повсякденній свідомості склалася традиція зближення поняття правди зі справедливістю й істиною. Більш розповсюдженим є зв'язок правди з істиною. З аристотелівським розумінням істини як відповідності знання дійсності правда збігається лише в окремих випадках. Це розуміння істини є гносеологічним, воно використовується в науковому розумінні і зв'язано зі своєю протилежністю -- оманою. У процесі пізнання природи і суспільства людська свідомість виробляє головним чином омани. Як писав Ж.-Ж.Руссо, «тисячі шляхів ведуть до омани, до істини -- тільки один». Дійсно, як би ні змінювалися уявлення людей про що-небудь, наприклад, про форму Землі, істина щодо об'єкта судження одна і тільки одна. У цьому смислі істина об'єктивна, вона не залежить від людини.

Правда, на відміну від істини в гносеології, не об'єктивна, а суб'єктивна. Це значить, що вона виражає індивідуальність даної людини, а не предмет його судження. Неправда -- діалектична протилежність правди -- також виражає індивідуальність людини. Предметом правдивих і брехливих суджень є не об'єктивна дійсність, а інформація людини про цю дійсність. Як писав Блез Паскаль, ми пізнаємо правду не тільки розумом, але і серцем». Правда і неправда -- це відношення людини до інформації про зовнішні для неї об'єкти. Людина говорить правду в тих випадках, коли словами виражає те, що насправді відчуває і думає. Людина бреше в тих випадках, коли говорить не те, що відчуває і думає про яку-небудь річ, явище, процеси і, зрозуміло, іншій людині. Правда й істина в одних випадках можуть збігатися, а в інших відрізнятися. Так, наприклад, якщо хтось скаже, що на вулиці морозно і термометр це «підтвердить», правда й істина збіжаться. Якщо судження людини не збіжиться з показанням термометра, правда й істина розійдуться. Можливо, людині холодно з іншої причини, скажемо, він занедужав. В обох випадках сказана правда, не було наміру ввести кого-небудь в оману. У першому випадку судження було правдиве й істинне, у другому -- правдиве і хибне (не слід змішувати хибність з облудністю). В неправді завжди є намір (добрій або злий), а в омані наміру немає. Людина, що бреше, усвідомить свою неправду, а та, що помиляється, - не усвідомлює, не розуміє своєї омани.

Моральність і мораль однозначно схвалюють правду і засуджують неправду. Ця оцінка пояснюється тим фактом, що хоча правда і неправда -- явища моралі, але їхнє значення поширюється не тільки на індивіда, а і на його оточення. Правда схвалювана тому, що вона сприяє кооперації дій людей у сьогоденні і плануванню дій у майбутньому. Неправда засуджується за перешкоди кооперації і плануванню, вона стоїть на шляху нормальної діяльності спільноти або суспільства. Августин Блаженний (V століття н.е.) вважав неправду гріхом. За його переконанням неправда завжди була гріхом, і ніщо її не могло виправдати. У тім же дусі висловлювався і Кант. Він вважав навмисну неправду неприпустимою, навіть якщо це була неправда в порятунок. Свою категоричність Кант ілюструє прикладом: коли в будинок, у якому ховається розшукувана убивцею жертва, приходить сам убивця, обов'язок хазяїна сказати йому правду, тому що правдивість є вимога розуму. Неправда принижує людину, тому заради правди, на думку філософа, можна наразити на небезпеку життя людини. Правда і неправда володіють ще одною чудовою і суперечливою властивістю: вони необхідні кожній людині і, у той же час, не уявляється можливим завжди говорити правду або брехати, як неможливо дихати чистим киснем або пити дистильовану воду.

Парадоксальність правди і неправди породжує ряд типових проявів ставлення людини до інформації.

Повсякденні правда і неправда. Повсякденна правда -- необхідна умова функціонування малої соціальної групи. Без правди неможлива мала первинна соціальна група, що ґрунтується на взаємній довірі і повазі, проблематичним стає існування і малої вторинної соціальної групи, що ґрунтується, зокрема, на подібних або загальному інтересі. Здійснення інтересів вимагає координації дій, а вона, у свою чергу, вимагає достовірної інформації. Хоча неправда принижує не стільки її адресата, скільки самого брехуна, люди часто використовують її у своєму житті. Дитина бреше, тому що неправдою домальовує наявну дійсність. Це безкорислива неправда, вона виконує компенсаторну функцію. І тому поблажливо прощається дорослими. Самі дорослі брешуть з тактичних розумінь: одержати яку-небудь вигоду, приховати свої недоліки або помилки, з побоювання покарання. Свідомість того, що не слід довіряти нікому, якщо ти не хочеш, щоб тебе використовували в корисливих цілях, змінює моральний статус неправди. Вона стає своєрідним тактичним прийомом, застосовуваним насамперед з метою власної оборони. Той, що збрехав, завжди сподівається на те, що його неправда залишиться непоміченою. Він думає, що неправда нав'язана йому правилами, що регулюють суспільні відносини в цілому. В очах багатьох брехунів їхня неправда не заважає їхнім відносинам з іншими людьми, а, навпроти, у реальній суспільній ситуації дозволяє зберегти хоча б деякі особисті цінності. Особливим випадком уявляється неправда як засіб задоволення потреби в самоствердженні. Неважливо, що в неправди короткий вік, важливо зробити враження. Барон Мюнхаузен -- класик у цьому жанрі. З цього приводу Ґете писав: «Людина користується істиною, поки вона їй потрібна; вона жагуче хапається за неправду, якщо навіть вона потрібна їй на мить, щоб вразити інших або з'єднати речі, що вічно були розділені між собою».

Неправда як художній вимисел. Література зараховувалася б до мистецтва, якби в ній була тільки правда, що збігається з науковою істиною. Схоже, не все це розуміють. Один читач написав у редакцію «Літературної газети» лист, у якому критикував поему М.Ю.Лермонтова «Демон» за її «ненауковість». Гнів читача викликали наступні рядки: «Тебя я, вольный сын эфира, возьму в надзвёздные края» і«лучом румяного заката твой стан как лентой обовью». Заперечуючи М.Ю.Лермонтову, критик писав, що ефіру як фізичної реальності немає в природі, та й Тамара не витримала б дивовижного холоду, що панує у світовому просторі, тобто, температури порядку -264 градуси за Цельсієм. До того ж променями нічого оповити не можна, оскільки вони поширюються прямолінійно і тільки поблизу масивних тіл можуть викривлятися. Маса ж Тамари навіть з урахуванням релятивістського ефекту виявилася б мала, щоб відбулося скривлення променів навколо її витонченого стану.

Однак вимисел може стати неправдою у випадку некоректного використання. Правда як поняття етики в літературі має свій еквівалент -- художню правду. Художня правда не виражає відносини людини до наявної інформації, вона рідко співвідноситься з окремими випадками, характеризує описуване явище або процес у цілому і тяжіє до наукової істини. Художні прийоми покликані показати, яким могло бути те або інше явище, або яким, на думку автора, воно повинне бути. І все-таки, незважаючи на художність, художня правда містить у собі елемент вірогідності. У противному випадку літературні твори стали б подібні чтиву, яким захоплювався Дон Кіхот. Критерієм «величини» вимислу є жанр літературного твору: вона мінімальна в історичній літературі і максимальна в казках, легендах, фантастиці. Не так важливо, чи метав пиріжки в юрбу літературний герой, чи зникли підзорні труби біноклі в крамницях Петербурга, коли царівни зважилися загоряти на балконі, чи мається в місті залізниця, куди письменник направив поїзд, але коли Л.Н.Толстой у «Війні і мирі» зображує М.Кутузова сплячим на військовій раді перед бородінською битвою -- це вже неправда, а не художній вимисел. Письменник зображує полководця не таким, яким він був у дійсності. Інший історичний діяч XVII століття в одному романі виховує прийомну дочку, в іншому -- жениться на ній. Письменникові невтямки, що моральність навіть поточного століття навряд чи схвалила цей шлюб, а вже про XVII століття і говорити нема чого. Кожному жанрові літератури відповідає визначене співвідношення правди-істини і вимислу. Порушення цього співвідношення перетворює вимисел у неправду. Ніхто не здивується мозкові розміром з величезну планету у фантастиці, килимові-літакові, скатертині-самобранці, чарівній флейті і т.п. у казках, але коли жваві майстри пера створювали культ нікому не відомого раніше політпрацівника в «Малій землі», партійного секретаря в «Відродженні» і «Цілині», отут уже використовувався не художній вимисел, а неправда.

Правда і неправда в засобах масової інформації. Якийсь видавець газети, що вперше з'явилася в Парижі в XVIII столітті, зрозумів, що за допомогою аркуша папера, що поширюється по столиці, він зуміє представити у вигідному або непривабливому світлі багатьох відомих людей. Так була відкрита таємниця влади засобів масової інформації. Таємниця швидко стала відома багатьом, і газети з'явилися в Лондоні й інших містах Європи. Наполеон I, засланий на острів святої Олени, наприкінці життя говорив, що якби в його руках були паризькі газети, світ ніколи б не довідався про його поразку під Ватерлоо. З появою радіо, а потім і телебачення вплив засобів масової інформації на обивателів багаторазово зріс. Телевізор замінив багатьом бібліотеку, музей, картинну галерею, театр і навіть кінотеатр. Він став майже єдиним засобом дозвілля і розваги. Здавалося б, треба тільки радуватися телевізорові як гарячій воді по великих святах, газовій плиті або телефонові. Однак він відіграє особливу роль у житті - транслює багато неправди і трошки правди.

Примітивність і злиденність багатьох передач потрясає свідомість. Якби телебачення було організовано в інтересах населення, канали були б тематичними у віковому, національному, релігійному й іншому відношеннях. Але телеканали належать приватним особам або державі. Вони існують заради двох «великих» цілей: реклами і політичної боротьби. Реклама могла б стати цінністю для суспільства, якби була правдивою, якби поставляла телеглядачеві об'єктивну інформацію про властивості товарів і послуг, а також про ціни на них. На жаль, цього не відбулося. Реклама, особливо телевізійна, заслужено набила оскому населенню й асоціюється з неправдою. Прикладів брехливої реклами більш ніж досить. Рекламна неправда показує тупість тієї частини населення, що ще вірить рекламі. Будь населення більш розвиненим, реклама була б більш правдивою й інтелігентною. Рекламна неправда характеризує також жадібність рекламодавців і власників телеканалів. Через журналістів вони ремствують на те, що, нібито не можна рекламою переривати трансляцію художніх фільмів. Це теж неправда. Деякі телеканали, не чекаючи прийняття нового закону про рекламу, уже давно практикують переривання фільмів рекламою. Зрозуміло, що коли мова йде про великі гроші, що осідають на валютних рахунках в іноземних банках, там не до інтересів телеглядачів, не до такої дрібниці як порушення цілісності сприйняття телепередачі. Видимо, у середовищі рекламодавців немає розсудливих людей, які б розуміли реакцію більшості телеглядачів: рекламу дивляться лише перші кілька секунд. В обивателя спрацьовує інстинкт самозбереження, кінські дози реклами, що обрушується, проносяться повз нього подібно хвилям Чорного моря.

Правда і неправда в політиці. Правда і неправда в політиці ще більш проблематична, ніж у рекламі. Політику традиційно вважають брудною справою, а судження про чесність політиків викликає неприхований скепсис і глузування. Деякі теоретики етики задаються питаннями: чому ті люди, кого обирали у владу, хто найбільше відповідальний за загальне благо, хто забезпечує правопорядок і кому довірене керування державою, виявляються настільки підданими неправді? Відповіді на ці питання - в природі політичної влади і можливостях політиків. Політична влада рідко виступає як засіб, набагато частіше вона ціль сама по собі. Це ціль цілей або вища мета. Про політичну владу деякі особистості марять у сні і наяву, хтиво впиваються нею і дуже бояться втратити неї. Влада є якийсь ірраціональний стан, коли вище тебе нікого нема, а вниз дивитися не хочеться - пануючий знаходиться в стані хронічного трансу.

У колишні часи, коли влада передавалася в спадщину, вона була менш притягальна, вона стомлювала і навіть набридала. Інша справа - влада в «демократії». Отут одержуєш не просто владу, а владу в боротьбі з численними прагнучими конкурентами й тому вона ще солодша. Шлях до влади пролягає через виборчі дільниці, на яких юрбиться чернь. Вона б не удостоїлася погляду політика, якби не злобливі конкуренти. Вони можуть зманити чернь на свою сторону. Придушуючи гримасу бридливості, вища істота зглянеться до юрби і навіть посміхається. В міру наближення до виборів у кандидатів в... за спиною відростають крила. Так натхненно вони брешуть лише раз у кілька років. У їхніх програмах такі обіцянки, що не виконати не тільки даним кандидатам, а й урядові за 20 років. Важливо не скупитися на обіцянки, усе рівно про них швидко забудуть, і ніхто не запитає, що ж зроблено з обіцяного? Політики добре знають коротку пам'ять обивателів. Через своїх ідеологів вони вселяють населенню думки про неправду в політиці як морально прийнятне явище. Нічого не поробиш, треба ж людині якось боротися за голоси виборців.

А там, дивишся, підійдуть нові вибори і з ними нові обіцянки: екологічно чиста вода, безкоштовні дитячі сади, підручники й обіди в школах, підвищення пенсій, своєчасна виплата «заробітної плати» і т.д. і т.п. Одним словом, загальне благоденство. Власники влади забувають, що їх обирали не для занять політикою (цим займаються президенти і співробітники міністерств закордонних справ), а для роботи з організації громадського життя. Але з цією роботою справа обстоїть неважно. «Політик» у влади -- це ланцюг безперервних пояснень непередбачених, зрозуміло, об'єктивних причин: посухи або злив, підступу недоброзичливців, світових катаклізмів, злої волі керівників сусідньої держави. До кінця виборчого терміну з'ясується, що не все так погано, є, виявляється, досягнення і чималі. Придворні соціологи і політологи пояснять, що бідності населення не існує, існує лише синдром бідності, викликаний заздрістю до більш благополучних людей.

Чи може політика в принципі бути чесною? Може, але при наявності двох головних умов: 1) цивілізованого суспільства не тільки у формально-юридичному, але й у соціальному смислі; 2) справді правової держави з послідовним поділом і зрівноважуванням галузей влади. Наявність таких умов привело б до періодичної зміни пануючих осіб, їхньої звітності перед населенням, доступу населення до документації, реальному місцевому самоврядуванню, загальній виборності керівників і ін. Цивільне суспільство врівноважувало б державу, а заодно і зменшувало б спритність деяких осіб «порулити» державою. Але це все поки з області фантазії. Суспільство ще не доросло до викорінювання неправди політиків. Більш того, деякі обивателі жадають бути обманутими. Тому ніколи не буде обраний той, хто скаже: я не зроблю ваше життя краще, постараюся лише, щоб воно не стало гірше. Однак обивателям потрібні обіцянки і як можна крутіші -- обіцянки манять оптимізмом. З двох головних засобів «наукового керування суспільством» -- насильства й обману -- неправда продовжує активно використовуватися. Їй призначена довге життя.

Напівправда. З дитинства кожного з нас виховували в дусі правди: говорити тільки правду і ніколи не брехати. Здавалося б, що простіше, говори правду і живи спокійно. Але життя складніше будь-якого виховання. Напівправда є неповна, не вся правда про предмет судження. Неповнота породжує суперечливість суджень. З них можна досить легко «вичислити» те, що не сказала людина. Наприклад, «у місті все спокійно, до нього уводяться війська». Або: «нехай міцніє нерушима дружба народів». Якщо в місті всі спокійно, навіщо уводити війська? Якщо дружба нерушима, навіщо бажати їй міцніти?

Напівправда може мати позитивне значення в тих випадках, коли той, що говорить, діє, керуючись принципом найменшого зла. Не сказати всю правду недобре, а сказати -- буде ще гірше. Тому лікар не скаже всієї правди важко хворому; батьки, щадячи незміцнілі дитячі душі, не скажуть усю правду дітям про свої складні взаємини; державний діяч, намагаючись запобігти паніці населення, не скаже всієї правди про положення в країні; працівник секретного об'єкта, не бажаючи кривдити близької людини, також не скаже йому всієї правди. У житті кожної людини бувають ситуації, коли, керуючись шляхетними спонуканнями, люди говорять один одному неправду. Принцип найменшого зла забороняє їм говорити всю правду.

Крім того, неповна правда іноді виконує функції психологічного захисту особистості, коли перед тиском мікросередовища вигідніше дещо приховати. На питання батьків про результат вступу до вузу абітурієнт бадьоро відповість ствердно. Про те, що він вступив не в той вуз, куди хотіли батьки, він скаже пізніше...

Однак напівправда нерідко має негативне значення. Неповна правда в цьому випадку твориться за принципом найменшого добра. Правда як добро є, тільки її обмаль для орієнтації в потоці подій. Такого роду напівправда була характерною рисою соціалістичного способу життя. Пороки системи видавалися за «окремі недоліки», і в той же час неможливо було заперечувати визнання негативних явищ. Неповна правда, дотримуючись принципу найменшого добра, є ефективним засобом соціальної демагогії, маскування справжніх інтересів і цілей. Вона досягається не тільки прихованням частини інформації, але і таким розміщенням акцентів, за якого значення одних фактів перебільшуються, значення інших применшуються. Подібним чином діють журналісти, що висвітлюють роботу парламенту. Марне намагатися зрозуміти те, що відбувається, за їхніми репортажами, вони краще нас знають, що юрбі варто знати, а до чого вона не доросла. Негативна неповна правда твориться й у тих випадках, коли загальна оцінка в цілому вірно відбиває дійсність, але не наводяться конкретні факти, події, імена. «Безпрізвищна» гласність звичайно закінчується гаслами і закликами, її соціальна цінність близька до нуля.

На відміну від напівправди в етиці виділяється доброчесний обман і недоброзичлива правда, що становлять не приховання або дозування інформації, а свідоме її перекручування (при обмані) або, навпроти, її істинність. Критеріями моральності в обох випадках виступають поняття добра і зла. Разом з тим, вони також враховують обставини обману або правдивого повідомлення. Позитивне або негативне значення в обох ситуаціях визначають обставини. Доброчесний обман відбувається в ім'я добра тих, кого обманюють. Батьки обманюють дітей, говорячи, що їх приніс лелека або знайшли в капусті. Таке пояснення з погляду сучасних педагогічних ідей здатне загальмувати розвиток особистості, але справа в даному випадку не в тім, помиляються чи батьки ні, а в значенні їхнього наміру. Доброчесний обман роблять люди для того, щоб надихнути занепалого духом товариша і допомогти йому зібратися із силами. Такий же обман може зробити тренер, що говорить спортсменові про те, що в нього ще не усе втрачено, і він здатний перемогти суперника. Доброчесний обман нерідко практикує держава.

Недоброзичлива правда служить засобом заподіяння зла. Вона висловлюється заради особистих інтересів або з помсти, заздрості або зловтіхи. Цей вид правди свідчить проти абсолютної добродіяльності правди, іноді вона має негативне значення. Як говорить одна зі східних мудростей, «правда, сказана злобливо, неправді страшенній подібна». Чарльз Диккенс чітко провів розходження в значеннях неправди і правди: «Є неправда, на якій люди, як на світлих крилах, піднімаються до неба; але є істина, холодна, гірка, яка приковує людину до землі свинцевими ланцюгами». В економічних відносинах правдива інформація про положення справ у конкурента здатна привести його до краху. Правда про новітні розробки в області озброєнь, передана шпигуном супротивникові, позбавляє його переваги в підготовці або веденні бойових дій. Бажаючи досадити сусідам, не обтяжена мораллю жінка повідомляє дитині, що в нього папа і мама «не його». Правда про загибель рідної людини психологічно непідготовленим людям здатна убити їх самих. Недоброзичлива правда гасить оптимізм, підриває віру, служить інструментом зведення рахунків.

Складність ситуацій, у яких знаходиться людина, збільшується недостатністю його психологічної підготовки і знанням етичної теорії. Та або інша варіація правди або неправди не може бути адекватно оцінена суб'єктом інформації. Оцінка виходить за межі моралі і відбувається в області моральності. Оцінку дає та спільність людей, з яким порівнянна особистість правдолюбця або брехуна.

6.5 Альтруїзм і егоїзм як явища моралі

Поняття альтруїзму й егоїзму як конкретного втілення добра і, можливо, зла досить актуальні в суспільній свідомості. Термін «альтруїзм» (фр. аltruismе від лат. аlter -- інший) уперше ввів один із творців соціології Огюст Конт. У розумінні Конта даний термін протиставлявся вже існуючому термінові «егоїзм». Поняття діючого добра було відоме давно, і воно виражалося словами «доброзичливість», «благодіяння», «милосердя», «турбота», «симпатія», «людяність» і ін. Поняття, близьке до альтруїзму, зустрічається ще в Біблії, коли мова йде про любов до ближнього. Конт виразив альтруїзм у принципі «Живи для інших». Принцип альтруїзму за Контом видозмінювався і здобував інші формулювання, наприклад, «Допомагай ближнім», «Живи і дай жити іншим», «Живи і допомагай жити іншим». Ф.Ніцше вбачав в альтруїзмі лише один із проявів «моралі рабів». У такому ж смислі тлумачать альтруїзм особи, що застосовують теорію Ч.Дарвіна до суспільства. На їхню думку, альтруїзм заважає дії закону природного добору, відповідно до якого слабкіші екземпляри людського виду гинуть, а нові покоління людей відтворюються за рахунок дітей від найбільш пристосованих до життя особин.

Альтруїзм як добро в дії містить у собі кілька істотних моментів. По-перше, альтруїзм здійснюється на основі інтересів, а не потреб, бажань або цілей. Саме здійснення або нездійснення інтересів дозволяє кваліфікувати дії як альтруїстичні або егоїстичні. При цьому мається на увазі не загальний, а чужий інтерес. По-друге, альтруїзм припускає задоволення інтересу іншої людини на шкоду власному інтересу. У цьому відношенні альтруїзм близький поняттю обов'язку, оскільки з обов'язком альтруїзм ріднить відсутність вигоди й деякою мірою самопожертва. У розумінні Л.Н.Толстого духовно розвинена людина живе своїми думками й чужими почуттями, а духовно нерозвинена людина живе своїми почуттями й чужими думками. У третіх, альтруїзм орієнтований не на індивідуальні і навіть не на групові, а на суспільні цінності. Він не замкнутий у відношенні «я -- ти», а виражає відносини «я -- ми». І.Кант писав: «Той, хто знаходить задоволення в благополуччі людей..., той, кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом людей (людинолюбцем) взагалі». Роблячи добро іншому індивідові, я припускаю, що так повинні вчиняти всі люди по відношенню один до одного. По-четверте, суб'єктом альтруїзму найчастіше передбачається окрема людина, рідше мала соціальна група і ще рідше держава. Це пояснюється зазначеним вище другим моментом поняття. «Ізюминкою» альтруїзму є обмеження власного інтересу на користь інтересу іншої людини. Важко назвати альтруїзмом пожертвування мільйонером однієї гривні жебраку. Ця гривня не збіднить багатія. Інша справа, коли ту ж гривню пожертвує бідняк. Звідси випливає, що не всяка добродійність може бути визнана альтруїстичною. Альтруїзм -- це безкорисливе надання добра іншим ціною обмеження власних інтересів. Обмеження власних інтересів -- ознака, що не тільки підсилює розповсюджене розуміння альтруїзму, але і який духовно, морально зв'язує суб'єкт і об'єкт альтруїзму.

Специфічна роль, що відіграє альтруїзм у соціальних відносинах, спонукали філософів і вчених до пошуку його причини. Якщо людина -- це один з біологічних видів, то відкіля в ньому береться альтруїзм -- явище духу? Усі відповіді дослідників виражають два протилежних підходи: культурологічний і біологічний. Прихильники першого підходу вважають альтруїзм явищем не просто людини свідомої, а духовно розвиненої. Прихильники другого підходу стверджують: альтруїзм запропонований людині генетично, так само як він запропонований іншій високорозвиненій тварині.

У 70-80-і рр. минулого сторіччя великою популярністю користувалася стаття В.П.Ефроїмсона «Родовід альтруїзму», у якій автор намагається довести ідею домінування біологічного начала над духовним у поведінці людей. Однак у статті відсутня логіка. Єдиний приклад справжнього альтруїзму тварин, що наводить автор, -- це смертельна сутичка, у котру вступили два павіани з леопардом. Ціною свого життя вони врятували інших членів зграї павіанів. Але існують і контрприкдади. Самка скорпіона відгризає голову самцеві після шлюбних ігор, кролиця поїдає породжених нею дітей, лев убиває левенят від інших «пап» і т.д. Приклади, що наводяться в статті, характеризують не альтруїзм, а біологічну доцільність. В.П.Ефроїмсон пояснює повагу до старих з позицій їхньої корисності для роду: вони хоронителі і транслятори безцінних знань і досвіду. Вони «корисні» з погляду життєздатності роду. І відразу автор пише про звичай убивати старих як обтяжуючу громаду марних споживачів убогих засобів існування. Виходить, в одному випадку вони корисні, в іншому -- ні. Невже «природна еволюція» у різних ситуаціях поводиться по-різному? Чи можна стверджувати, що емоції людяності, доброти, лицарського відношення до жінок, до старих, до охорони дітей, прагнення до знання -- це ті властивості, що спрямовано і неминуче розвивалися під дією природного добору і входили у фонд спадкоємних ознак людини? Як пояснити вислів древніх «Людина людині вовк», як пояснити здичавіння дітей, що виросли в співтовариствах тварин, як пояснити масові факти злочинного поводження, не говорячи вже про поведінку аморальну? Злочинність пояснюється також в основному біологічними факторами, наприклад, підвищенням рівня сечової кислоти в крові або зайвій У-хромосомі. Нормальна система етичних реакцій, подібно будь-якому виду психічної діяльності, цілком здійснюється за умови нормального стану величезної кількості генів людини (близько 7000000). У той же час стверджується, що дитинство, проведене під час відсутності ласки і доброти, породжує злостивість і агресивність, а здатність до чуйності втрачається безповоротно. Однак, ласка, доброта, чуйність -- явища виховання, а не спадковості...

Походження і сутність протилежності альтруїзму -- егоїзму -- не викликає суперечок. Дослідники одностайні в його тваринному походженні. Лише догматично настроєні представники марксизму-ленінізму стверджували, що причина егоїзму -- приватна власність, а до неї, нібито, у відносинах людей панував альтруїзм. І.Кант, натураліст і філософ, підкреслює укорінення егоїзму в природі людини: «З того дня, коли людина починає говорити від першої особи, він скрізь, де тільки можна, виявляє і стверджує своє улюблене Я й егоїзм розвивається нестримно, якщо і не відкрито (адже йому протистоїть тут егоїзм інших людей), то таємно, щоб з удаваною самовідданістю і мнимою скромністю тим вірніше піднятися в думці інших». Сучасна наука уточнює Канта в тому змісті, що егоїзм існує в людині задовго до вперше вимовленого «Я». Дослідник Ганс Сельє пише: «Живих істот спонукають до дії різноманітними імпульсами, серед яких себелюбне бажання зберегтися, залишитися живим і бути щасливим займає одне з перших місць. Задоволення інстинктивних потягів, потреба в самовираженні, прагненні нагромадити багатство і домогтися влади -- усі ці мотиви в сполученні з багатьма іншими зумовлюють нашу поведінку».

Сутність егоїзму не складає проблеми, проблемність егоїзму виражається в оцінці його ролі в житті людини та суспільства. У цьому питанні думки філософів і вчених розділилися. Одні з них схвалювали або, щонайменше, фіксували дану властивість поведінки людини, інші однозначно її засуджували. Ці оцінки залежали від розуміння сенсу життя людини і від відношення егоїста до інших людей. Т.Гоббс, виділяючи три причини розбратів між людьми -- суперництво, недовіра, любов до слави, -- писав: «Людське життя може бути порівняне зі змаганням у бігу. Єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників - це виявитися перед своїх конкурентів.... Жадібне прагнення до великого багатства і честолюбне прагнення до великих почестей є щось почесне, як ознаки володіння силою до їхнього досягнення. Жадібність і честолюбство, спрямовані на незначні придбання або на маленьке просування по службі -- ганебні». Таке відверте виправдання егоїзму нечасто зустрічається у філософській літературі. Набагато частіше філософи дають негативні оцінки. Типовою можна вважати оцінку, дану І.Кантом: «...моральний егоїст -- це той, хто всі цілі обмежує самим собою, хто користь бачить тільки в тім, що корисно йому, і, як евдемоніст, вбачає вищу визначальну підставу своєї волі тільки у вигоді й власному щасті, а не в уявленні про обов'язок».

І.Кант, що вважав егоїзм несумісний з поняттями обов'язку і совісті, виділяв три види егоїзму: логічний (невизнання коректності мислення інших людей), естетичний (невизнання смаків інших людей) і прагматичний, визначення якого наведено вище. А.І.Герцен у дусі розумного егоїзму визначає на підставі природи людини: «Є егоїзм вузький, тваринний, брудний, так само як є любов брудна, тваринна, вузька. справжній інтерес зовсім не в тім, щоб убивати на словах егоїзм і похвалювати братерство, а в тім, щоб сполучити гармонічно вільно ці два невід'ємні начала життя людського». Артур Шопенгауер не впевнений у сумісності позначених А.І.Герценом начал. Він виділяє два різновиди егоїзму: егоїзм, що хоче власного блага, і гіпертрофований, злісний егоїзм, що хоче чужого горя. У першому випадку він прикривається ввічливістю, цим «фіговим листком егоїзму». В другому випадку він виступає як оголене злодіяння: «Інша людина, -- писав А.Шопенгауер, -- була б у змозі вбити іншого тільки для того, щоб його жиром змазати собі чоботи!». І.С.Тургенєв трохи інакше виділяє види: «Є три розряди егоїстів: егоїсти, котрі самі живуть і жити дають іншим; егоїсти, котрі самі живуть і не дають жити іншим; нарешті, егоїсти, котрі самі не живуть і іншим жити на дають. Жінки здебільшого належать до третього розряду». Сучасний дослідник Дж. Ролз виділяє три види егоїзму:

1) диктаторський: «усі повинні служити моїм інтересам»; 2) власної винятковості: «усі повинні додержуватися моральних принципів, крім мене, якщо мені це невигідно»; 3) анархічний, або загальний егоїзм: «усім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться». Перші два види є егоцентризм, третій може бути морально виправданий, якщо егоїст не порушує інтереси інших. Хоча у відношенні до егоїзму переважають негативні оцінки, усе-таки багато визначень і класифікацій допускають можливість його позитивної оцінки.

Етична думка показала ще один вид егоїзму, що не відрізняється особливою оригінальністю і добре знайомий вихованим за соціалізму людям. Цей вид егоїзму був названий безквитковим. «Безквитковий» егоїст -- це людина, що, подібно «зайцеві» у суспільному транспорті, у колективі користується результатами чужої праці, не пропонуючи нічого натомість, не вносячи власного внеску, або, що бере від колективу більше, ніж дає. Наявність «безквиткових» егоїстів -- закономірність всіх спільнот, у яких рівність заміняє справедливість. Навіть у ранньохристиянських громадах, у яких кожен добровільно вносив визначений вклад, апостол Павло дорікав деяких індивідів за те, що вони більше виносять, чим приносять. Оскільки «загальний казан» був основою ідеалу соціалізму-комунізму, то в ньому не було видно індивідуального внеску кожного члена колективу, а всякі спроби диференціювати трудові зусилля в суспільних фондах споживання припинялися як егоїстичні. У дійсності ж егоїстами були люди, що паразитують на загальному надбанні і ховаються за спиною колективу. При соціалізмі величезним колективом було все суспільство, тому егоїст паразитував і на державі. Приказка «робітники роблять вигляд, що трудяться, а держава робить вигляд, що платить», не позбавлена підстави. Спадщина минулого не зникає в один рік, але довго дає про себе знати, і тому було б перебільшенням думати, що даний тип егоїста викоренений в Україні. Сучасні егоїсти -- це люди, що користуються привілеями (не плутати з пільгами). В одного привілеї матеріалізуються завдяки високому положенню в системі державної влади, в інших -- завдяки «особливим заслугам», у третіх -- завдяки особливій службі, у четвертих -- завдяки одному концерту поблизу Чорнобиля і т.д. І це відбувається в той час, коли люди, що дійсно заслуговують більшої частки від суспільного пирога, волочуть жалюгідне існування.

У російській мові слово «егоїзм» перекладається як «себелюбність» при ігноруванні інтересів інших людей. Це вірний, але неповний переклад змісту даного слова. Себелюбність необов'язкова заперечує інтереси інших людей. Вона може відноситися до них позитивно (до визначеної межі) або нейтрально-байдуже. Себелюб піклується лише про себе, але не заважає іншим займатися тим же. Іванов може не бути альтруїстом стосовно Петрова й у той же час він не ворог Петрову. Такого роду значення альтруїзму показувало свою «розумність» у минулому і зберігає її в даний час.

Егоїзм має не тільки негативне значення як антагоніст альтруїзму, але і позитивне значення як спосіб самоствердження людини. Людвіг Фейєрбах вважав егоїзм вираженням природи людини. На його думку, без егоїзму немає людини. Більш того, він вважає егоїзм передумовою альтруїзму: «Людина тільки там задовольняє інших, де вона задовольняє сама себе... Під егоїзмом я розумію ... філософський принцип сродний із природою, з розумом людини». Таким чином, дана властивість людини може розглядатися як стимул поведінки, що розвиває достоїнство особистості. Як говорилося колись у США: що добре для Форда, те добре для Америки. Успіх підприємця був у той же час успіхом для суспільства хоча б тому, що Форд більше багатьох інших громадян платив податків.

Як писав О.Уайльд, любов до самого себе -- це єдиний роман, що триває довічно. У ньому немає нічого негожого, якщо любов підтримується власними зусиллями, а не паразитує на інтересах навколишніх. Ця особливість роз'яснена Еріхом Фроммом: «Егоїст зацікавлений тільки в самому собі, у своїх бажаннях, знає тільки одне задоволення -- брати, а не давати. На світ він дивиться з погляду того, що він може узяти від нього... Любов до себе й егоїзм не тільки не ідентичні, вони діаметрально протилежні. Егоїст любить себе так само мало, як і інших; фактично він навіть ненавидить себе». Таким чином, людина, що любить себе, розвивається за рахунок власних зусиль, егоїст же прагне розвиватися за рахунок інтересів інших людей. Себелюб -- трудівник, егоїст -- паразит. У цьому їхня головна відмінність.

Відмінність себелюбності від егоїзму дозволяє встановити зв'язок себелюбності з альтруїзмом. Людина, що знає собі ціну, здатна (хоча це не завжди буває) поважати інших таких же індивідів. Вона може також допомагати особам менш обдарованим. М.Сельє так визначає зв'язок альтруїзму з егоїзмом: «Альтруїзм можна розглядати як видозмінену форму егоїзму, колективний егоїзм, що допомагає суспільству тим, що він породжує подяку. Спонукуючи інших людей бажати нам добра за те, що ми для них зробили -- і, імовірно, можемо зробити ще, -- ми викликаємо позитивні почуття до себе. Це, можливо, найбільш людський спосіб забезпечення суспільної безпеки і стійкості...».

6.6 Тема долі у світогляді особистості

Тема долі -- одна з популярніших у повсякденній свідомості. Помітне місце вона займала в етичній думці минулого. Що ж стосується сучасної етики і філософії в цілому, поняття долі не користується достатньою увагою дослідників.

Спостереження за приблизно однаковими діями людей приблизно в тих самих умовах показувало неоднаковість результатів дій. Питання «чому?» залишалося без відповіді. Коли протягом сторіч була помічена масова розбіжність результатів поставленим цілям, виникло уявлення про якусь надсвітову силу, що керує вчинками людей. «Ми тільки ляльки, вертить нами доля, не сумнівайся в правді цих рядків», -- писав Омар Хайям. Древні греки вважали долю якоюсь особливою істотою і наділили її самостійним існуванням. З торжеством Римської імперії доля розуміється як всеохоплююча і непорушна детермінація, відчужена від конкретного буття людини -- «фатум». Від «фатуму» також неможливо піти, як від адміністрації Риму, і так само мало, як влада цезарів, він вважається з органічним життям людини або народу.

З ряду висловлень древніх мудреців випливає ряд властивостей долі. По-перше, вона анонімна. Ніхто не може сказати, як вона виглядає. Як писав Еврипід, «нам доля шляхів не відкриває: ні наукою, ні хитрістю її не купиш таємницю». По-друге, доля нейтральна стосовно всіх людей, нікому не віддає переваги, нікому не вдалося записати її у свої друзі. По-третє, доля безжалісна і байдужа, наносячи жорстокі удари, вона не враховує і без того складного становища людини. «Нікуди не піти від своєї долі, -- іншими словами, не можна піти від неминучих наслідків своїх власних дій» (Ф.Енгельс). По-четверте, доля всемогутня, вона зламає і зімне кожного, хто насмілиться встати на її шляху. «Найважча мука для людини, -- писав «батько історії» Геродот, -- багато чого розуміти і не мати сили бороти з долею». По-п'яте, доля «сліпа», тобто непередбачена. На думку Платона, «доля -- шлях від невідомого до невідомого і довільного причина фатального діяння».

Остання властивість привертала підвищену увагу мислителів. Люди жагуче прагнули заглянути в майбутнє, і, пізнавши долю, спробувати бороти з нею, або, принаймні, хоча б підготуватися до її атаки. З цією метою вони ворожили на зірках, картах, кавовій гущавині, польоті птахів, нутрощах тварин і т.д. Незлічима рать пророків, провидців, ворожок, Нострадамусів, ванг і т.д. і т.п. за всіх часів не залишалася без роботи. Збереглася і процвітає донині ця екзотична, не оподатковувана податком професія.

Але незалежно від пізнання майбутнього щодо долі склалися дві течії суспільної думки: фаталізм і волюнтаризм із суб'єктивізмом. Головні тези обох течій виражені афористично: «Від долі не підеш!» і «Людина сама робить свою долю». Розходження між обома течіями полягають у тому, що визнавалося домінуючим початком долі: переважаючий тиск зовнішніх обставин на людину або його воля і розум, здатні пересилити зовнішні обставини.

Фаталізм - світогляд, що розглядає кожну подію і кожен людський вчинок як невідворотну реалізацію споконвічного приречення, що виключає вільний вибір і випадковість. Спочатку фаталізм виступає як міфологічний, а пізніше побутовий, обивательський. У ньому доля виступає ірраціональним, темним приреченням. У «Книзі Екклезіаста» фаталізм даний у логічно чистому вигляді: «...доля синів людських і доля тварин -- доля одна, як ті вмирають, так вмирають і ці, і один подих у всіх, і немає в людини переваг перед худобою, тому, що все суєта. Усе йде в одне місце, усе пішло з пороху, і все повернеться в порох ...Побачив я, що немає нічого кращого, як насолоджуватися людині справами своїми: тому що це частка його; тому що хто приведе його подивитися на те, що буде після нього? Усе, що може рука твоя робити, під силу роби; тому що в могилі, куди ти підеш, немає ні роботи, ні міркування, ні знання, ні мудрості». Побутовий обивательський фаталізм як покірність долі добре виражений у словах Ф.І.Тютчева:

Не міркуй, не клопочи!...

Шаленість шукає, дурість судить;

Денні рани сном лікуй,

А завтра бути чому, то буде.

Живучи, вмій усе пережити:

Сум, і радість, і тривогу.

Чого бажати? Про що тужити?

День пережитий, і, слава богу!

Другим видом став фаталізм теологічний, що виражає волю божества. Він характерний для протестантської релігії і відкидається католицизмом і православ'ям. У протестантизмі фаталізм виражається в ідеї приречення, відповідно до якої Бог припускає порятунок одних людей і загибель інших. Ніякі особисті заслуги або добрі справи не можуть змінити божественного рішення. Третій вид фаталізму -- раціоналістичний. Доля розуміється як невблаганне зчеплення причин і наслідків усередині замкнутої системи причинних зв'язків. У чистому вигляді раціоналістичний фаталізм характерний для Демокрита, Гоббса, Спінози, Лапласа. На рубежі Х1Х-ХХ століть даний вид фаталізму виявляється у творчості італійського лікаря-психіатра Чезаре Ломброзо. Він доводив ідею про фатальне приречення людини до злочинної поведінки її спадкоємною біологічною конституцією. Усі види фаталізму якщо не заперечують, то роблять безглуздою мораль. До чого воля і відповідальність, обов'язок і совість, якщо визначено людині саме така, а не інша доля? Тому фаталізм в етичному плані не має ніякої ціни. У плані психологічному він містить лише самовиправдання особистості, начебто того, що вище себе не стрибнеш, батогом обуха не переб'єш і т.п.

Протилежним фаталізмові є волюнтаризм. Термін «волюнтаризм» введений у 1883 році німецьким соціологом Ф.Теннісом. Однак як теоретичне поняття волюнтаризм був відомий у філософії Августина, що вбачав у волі основу всіх духовних процесів. І.Кант підсилив трактування волюнтаризму стосовно до етики: хоча існування свободи волі не можна ні довести, ні спростувати, практичний розум вимагає постулювати свободу волі, тому що без цього постулату моральний закон утратив би всякий зміст. Це розумів ще в першому столітті нової ери Плутарх: «...якщо ми припишемо плоди розсудливості долі, то плоди справедливості і самовладання також потрібно приписати її волі і -- клянуся небом! -- злодійство, крадіжку гаманців, розпущений спосіб життя -- і це все потрібно приписати долі, а нам варто відмовитися від розумової діяльності і віддатися на милість фортуни, щоб жорстокий вітер крутив і вертів нас, як пил або сміття, у різні сторони...». Приреченню долі як вищої сили Плутарх протиставляє поняття еubоlіа, яке можна перекласти як передбачення або прозорливість. Здоровий глузд (еubоlіа) становить розуміння найближчої і кінцевої мети, уміння заглянути вперед, усвідомити свої дії і прорахувати ситуацію на кілька кроків уперед за всієї туманності перспективи.

В історії етики є висловлення позицій як крайнього, так і помірного волюнтаризму.

Демокрит: «Мужність робить незначними удари долі».

Платон: «У своїх нещастях люди схильні звинувачувати долю, богів, і усе, що завгодно, тільки не самих себе».

Саллюстій: «Кожна людина -- творець своєї долі».

Н.Макіавеллі: «Сильна натура доводить, що фортуна над нею не владна».

Д.Юм: «Випадок» і «Доля» -- одні тільки порожні слова; завзята розсудливість -- ось доля людини».

Ф.Ніцше: «Поки не скорила нас доля, потрібно водити її за руку, як дитину, і сікти її; але якщо вона нас скорила, то потрібно намагатися полюбити її».

Б.Шоу: «Там, де немає волі, немає і долі».

Б.Брехт: «Доля людини -- це вона сама».

А.П. Довженко: «Є воля -- є людина! Немає волі -- немає людини! Скільки волі, стільки й людини».

Суб'єктивізм -- світоглядна позиція, що ігнорує або недооцінює об'єктивні обставини існування людини. Сполучення волюнтаризму і суб'єктивізму у визначенні життєвого шляху особистості або народу мають позитивне і негативне значення. Перше полягає в тім, що без волі і визначеного ризику неможлива яка-небудь діяльність. Індивід, позбавлений волі і сміливості, приречений на більш ніж жалюгідне існування. Те ж можна сказати і про долю народу. Без великої особистості, здатної повести за собою населення, доля народу незавидна.

Негативне значення волюнтаризму і суб'єктивізму полягає в тому, що вони логічно приводять до егоїзму (як індивідуального, так і суспільного), до неповаги прав інших людей і народів. Оптимальне поєднання волюнтаризму і суб'єктивізму даного суб'єкта з інтересами інших суб'єктів -- стан скоріше бажаний, ніж можливий. Незважаючи на це, без участі особистих якостей людини його доля сама собою не складається. Плутарх ставить гранично просто: «Чи бачили ви майстра, що, запасшись удосталь вовною і шкірою, молить долю про те, щоб вони перетворилися в плащ і башмаки? Тільки розум у сполученні з умінням перетворює вовну в одяг, а шкіру в обувку». Сучасній етиці в чистому вигляді неприйнятний ні фаталізм, ні волюнтаризм: перший прирікає на пасивність, другий на важкі помилки. У той же час елементи фаталізму і волюнтаризму містяться у всіх тлумаченнях долі. Від фаталізму збереглося переконання в тім, що обставини бувають вище людини, і вона неспроможна з ними справитися. Волюнтаризм переконав у тім, що не можна сидіти, склавши руки, і чекати посмішки долі. Обидві ці позиції в тій або іншій «пропорції» є в усіх концепціях долі.

Об'єктивне і суб'єктивне вигадливо переплітаючись в житті людини, утворюють її неповторну долю. Оскільки в її розумінні в даний час переважають волюнтаристичні моменти, доречно навести використовувану прихильниками волюнтаризму притчу про двох жаб. Жаб кинули в глечик з молоком. Одна з них, не бачачи шляху до порятунку, потонула. Інша жаба запекло била лапками по молоку і збила шматочок олії, що став їй острівцем порятунку. Жаба, що врятувалася, показала приклад людям: треба боротися до останнього подиху. Ця жаба -- аргумент волюнтаріїв у суперечці з фаталістами. Усе логічно в їхній позиції, незрозумілим залишається лише один момент: чому в однієї вистачило сили волі для порятунку, а інша жаба виявилася безвладною? Будь-якому волюнтаристові доведеться погодитися з тим, що «стартові можливості», тобто те, що дала природа і виховання, у жаб були неоднаковими. Сильна і слабка воля обох жаб мали свої причини, а ті свої причини і т.д.

Воля і знання людини, звичайно, відіграють певну роль, але лише в тих межах, у тім діапазоні можливостей, що тепер надають їм об'єктивні умови їхнього життя.

Тільки за згоди з цією умовою можливим є коректне дослідження будь-якої конкретної долі.

У суперечці волюнтаристів з фаталістами першими нерідко висувається так званий «ледачий» софізм. Він був відомий ще в стародавності. М.Т.Цицерон у трактаті «Про долю» наводить його так: «Якщо тобі призначено видужати від цієї хвороби, то чи візьмеш ти лікаря або не візьмеш, видужаєш. А якщо призначено тобі не видужати від цієї хвороби, то чи візьмеш ти лікаря або не візьмеш, не видужаєш. Те й інше від долі. Отже, кликати на допомогу лікаря немає ніякого сенсу». Зрозуміло, що за такого ходу думок заперечується будь-яка активність людини, їй залишається лише сподіватися на долю. Даним софізмом спотворюється позиція «помірних фаталістів» -- людей, що думають, що об'єктивні обставини більшою мірою, ніж особисті зусилля індивіда, визначають його долю. Справа в тім, що «ледачий» софізм містить у собі підміну понять, а саме: воля підмінюється бажанням. Волюнтарист може дорікнути фаталіста в небажанні змінити своє життя. Цей докір не завжди справедливий, фаталістові може не вистачати не бажання, а волі, не говорячи вже про інші обставини. У світогляді волюнтариста-суб'єктивіста бажання тотожне волі: варто лише побажати чого-небудь, і з бажання виникне воля. Ця позиція була явно виражена в комуністичному вихованні, коли говорилася: «Кожна людина -- хазяїн своєї долі», «Людина -- коваль свого щастя». У житті чомусь виходило, що хазяїнами особистої долі ставали інші люди, а здатність до ковальського ремесла була не в усіх. І справа тут зовсім не у відсутності бажання.

Стоїк Цицерон сперечається зі стоїком Хрисиппом і викладає своє причинне розуміння долі. Цицерон поділяє причини на споконвічні й абсолютні, допоміжні та найближчі. Наприклад, судження «Сократ умре» визначено споконвічно абсолютною причиною. Сократ неминуче вмре, оскільки всі люди смертні. Але судження «Сократ умре у в'язниці, випивши чашу з отрутою» показує дію найближчих і допоміжних причин (в'язниця, отрута). На думку Цицерона, доля є ланцюг причин допоміжних і найближчих, а не споконвічних: абсолютних. Народиться людина розумною або дурною, сильною або слабкою, -- від нього це не залежить. Однак надалі від самої людини і його волі буде залежати, чи позбудеться вона дурості і слабкості чи не позбудеться. Цицерон ставить за приклад Сократа, Стильпона, Демосфена, що немовби самі зробили себе. Отут філософ змінює причинному підходу в дослідженні. По-перше, на три його приклади, мабуть, можна було б навести більшу кількість контрприкладів, у яких споконвічно дурні і слабкі люди не стали філософами. По-друге, і що ще важливіше, яким чином споконвічно дефективний індивід стає не тільки нормальною людиною, але навіть перевершує розумом масу рядових обивателів? Чи може бути наслідок без причини? У даному випадку можливо одне з двох пояснень: або зазначені особистості були не так бездарні від народження, як вважає Цицерон, або їм хтось зробив допомогу у вихованні. Коли знаменитий оратор Демосфен у дитинстві прагнув позбутися від нечленороздільної мови і з цією метою тренувався говорити з камінчиками в роті, навряд чи, це було його власним винаходом. Що ж стосується розподілу Цицероном причин за їхньою значущістю, ця ідея здається плідною. Однієї лише причинності недостатньо для розуміння долі. Причинність варто витлумачувати, застосовуючи поняття необхідності і випадковості. Коли французький учений ХУШ-Х1Х століть П'єр Лаплас писав, що розум, якому була б відома вся інформація про минуле світу, зумів би пророчити всі його майбутні стани, його слова могли б бути витлумачені інакше стосовно до долі людини, що здійснилася. Такий розум міг би пояснити долю, показати, чому вона склалася саме так, а не інакше.

Доля людини -- це ряд причинно послідовно пов'язаних дій, що у дуже несуттєво залежать від особистих зусиль людини.

Життєвий шлях індивіда визначається необхідними причинами, які можна розділити на чотири групи.

Перша група причинних факторів виражає біологічну природу людини. Це наша спадковість: задатки, воля, темперамент, зовнішність, фізична сила, здоров'я. Лотерея долі полягає в тому, хто яку спадщину одержить від своїх батьків, бабусь, дідусів і інших родичів кревної лінії.

Друга група виражає склад і стан мікросередовища -- найближчого оточення індивіда, з яким він підтримує систематичні контакти. Пісня «З чого починається батьківщина» наочно показує склад мікросередовища. Індивід включається у велику соціальну групу і суспільство через життєдіяльність у малій соціальній групі: родині, компанії друзів, школі, трудовому колективі. У малій соціальній групі відбувається його раннє фізіологічне становлення і соціалізація. Тому від виховання в дитинстві дуже багато чого залежить у дорослому житті. Те, що закладено в раннім дитинстві (від двох до п'яти років), є основа майбутньої поведінки особистості.