Приватизація є суттєвим елементом проконкурентної політики, оскільки приватні підприємства значно активніше, ніж державні, реагують на стимули ринкової конкуренції, а тому в обґрунтованих випадках зміна форм власності має відбуватися після розукрупнення підприємств, а денаціоналізація--супроводжуватися виникненням нових приватних фірм. Ці дві складові процесу приватизації є важливими та необхідними для розвитку конкуренції на товарних ринках. Однак однією з проблем приватизації є невідповідність між кількістю великих державних підприємств і достатньою кількістю підприємців, у тому числі іноземних, які зацікавлені у їх придбанні, та здатних до їх ефективної експлуатації. Подібні ситуації загострюються у випадку швидких темпів приватизаційних процесів, які не враховують стимулюючих чинників структурного характеру та обсягу ринку. Загалом завдання приватизації повинно полягати у підвищенні макроекономічної ефективності, а тому між такими факторами, як форма власності, конкуренція та регулювання, є певний взаємозв'язок, за якого зміна ефективності одного з чинників, як правило, залежить від динаміки інших.

Необхідною умовою розвитку конкуренції є підвищення конкурентоспроможності підприємств. Вирішенню цієї проблеми має сприяти посилення регулюючого впливу держави на формування економічних та організаційних передумов уведення в дію функціональних механізмів конструктивної конкуренції, використання коштів, одержаних від приватизації, головним чином на технічне та технологічне оновлення вітчизняного виробництва, розширення експорту конкурентоздатної продукції", перехід до активної експортоорієнтованої стратегії економічного розвитку на базі цілеспрямованого формування та ефективної реалізації експортного потенціалу. Державна та регіональна політика повинна сприяти досягненню та забезпеченню підприємствами технологічного лідерства, створенню на різних рівнях ефективних систем управління якістю, які б відповідали міжнародним вимогам. Ці проблеми мають вирішуватися на загальнонаціональному рівні, для чого доцільним є створення національної програми забезпечення якості і конкурентоспроможності продукції та послуг, яка б охоплювала організаційно-економічні, інформаційно-методичні та правові заходи у цій галузі та заходи з подальшого розвитку сертифікації в країні. Перш за все це стосується регулювання ринків, що перебувають у стані природної монополії та окремих монополізованих ринків, продукція яких має життєво важливе значення для населення, і тих, де конкурентне середовище ще не розвинуте.

Проведений аналіз рівня конкуренції на товарних ринках та діяльності на них монопольних утворень дав змогу визначити пріоритетні заходи щодо реалізації конкурентної політики в регіоні.

1. Припинення неправомірної підтримки створення та діяльності галузевих і регіональних транспортно-експедицінних та інших установ і організацій з подальшим нав'язуванням підприємствам галузі, регіону відповідних послуг.

2. Усунення штучно створеного монопольного становища окремих державних і приватних підприємницьких структур на ринках друкованої продукції.

3. Перегляд нормативних актів щодо ліцензування діяльності з надання послуг охорони. В окремих випадках запровадження державного регулювання цін на послуги охорони об'єктів, що підлягають обов'язковій охороні.

4. Недопущення штучного стримування інвестицій, у тому числі іноземних, шляхом нав'язування інвестору певних об'єктів.

5. Удосконалення практики проведення конкурсів (тендерів) у будівництві й інших галузях господарювання.

6. Перегляд нормативно-правових актів із питань користування каналами мовлення та ефірно-кабельного телебачення, що обмежують права споживачів щодо вибору засобів прийому телебачення.

7. Запровадження правил діяльності на ринку кабельного телебачення з метою запобігання концентрації надмірної ринкової влади окремих об'єктів господарювання.

8. Розробка механізму реалізації Закону України "Про природні монополії".

9. Удосконалення механізму конкуренції при формуванні оптової ціни на електроенергію згідно з "Правилами оптового ринку електричної енергії".

10. Забезпечення конкурентних засад здійснення поставок природного газу і прозорого механізму контролю за діяльністю учасників ринку.

Усі перелічені заходи варто впроваджувати паралельно з веденням переліку підприємств-монополістів, яких стосується таке регулювання та здійснення моніторингу виконання заходів реалізації конкурентної політики й оцінки її соціально-економічних наслідків. Такий підхід щодо підтримки конкуренції дасть змогу отримати якісно нову оцінку результатів реалізації конкурентної політики, виробити пропозиції щодо визначення її нових основних завдань, адекватних економічній ситуації на регіональних товарних ринках.

Ключовим чинником забезпечення конкуренції на вітчизняному ринку має бути конкуренція імпорту, проте проведений аналіз регіональних товарних ринків показав, що в сучасних умовах для України є проблема захисту саме вітчизняного виробника. Імпорт значною мірою витіснив вироби вітчизняного виробництва, і тому зараз гостро постає питання нерівності умов конкуренції між вітчизняними та іноземними виробниками. Непродуманий вступ регіональних фірм у таку конкуренцію може призвести до концентрації ринкового впливу іноземних інвесторів чи торговельно-посередницьких фірм. Разом з тим ефективність і конкурентоспроможність національних виробників, які ізольовані від впливу дисципліни міжнародної конкуренції, будуть падати, що сприятиме перекосам у розподілі ресурсів на користь секторів економіки, де відсутня конкуренція За таких умов найбільш раціональним є проведення збалансованої експортно-імпортної політики, у тому числі політики помірного державного протекціонізму, яка б враховувала підвищення або зниження рівня конкуренції на внутрішніх товарних ринках і концентрувалася на таких основних напрямах:

-- контроль за дотриманням ефективної конкуренції при ліцензуванні експорту та імпорту органами виконавчої влади;

-- забезпечення недискримінаційного підходу при державному регулюванні процесів іноземного інвестування, дотримання умов конкуренції при державній підтримці експорту;

-- попередження монополістичної діяльності іноземних компаній на українських ринках;

-- сприяння покращенню доступу вітчизняних то варів і послуг на закордонні ринки шляхом зниження адміністративних бар'єрів, безпосередня участь антимонопольного комітету у процесах зміни ставок митних тарифів, яка на сучасному етапі є головним інструментом зовнішньоекономічного регулювання.

В умовах тривалих кризових явищ в економіці У країн и великого значення набувають економічні методи цінового регулювання ринку шляхом формування резервів стратегічних сировинних ресурсів у період небажаного зниження цін і загрози скорочення виробництва, і навпаки - проведення товарних інвестицій на відповідних ринках у період неправильного підвищення цін з метою захисту споживача. Важко погодитися з думкою тих економістів, які заперечують збереження державного встановлення та регулювання цін. У такій позиції наявне використання цінової політики у розвинутій ринковій економіці, коли ціни встановлюються державою лише для природних монополій, і здійснюється перехід від регульованого режиму ціноутворення до спостережного. Зараз ці заходи є своєчасними для сучасного рівня розвитку вітчизняного народного господарства та впливу на нього будь-яких за характером діяльності монопольних утворень. Це регулювання цін на паливно-мастильні матеріали, зерно, хліб, хлібопродукти.

З урахуванням головних завдань антимонопольного регулювання та з метою запобігання спаду виробництва більш виправданими є рекомендації тих економістів, які пропонують збільшити мінімальну монополістичну частку підприємств на товарному ринку з 35 % до 60 % і забезпечити пряме державне адміністративне встановлення та регулювання цін на продукцію не лише природних монополій, але і значної кількості фактично діючих інших монопольних утворень.

З метою запобігання директивності у ціновій політиці держава повинна виступати як самостійний економічний суб'єкт і рівноправний суб'єкт ціноутворення, володіючи своєю часткою власності, і як регулюючий орган--суб'єкт економічних відносин, який виходить за межі ринкових відносин і є представником суспільної економіки взагалі. За таких умов варто використовувати як прямі, так і опосередковані методи регулювання ринкової діяльності. Для цього необхідно обов'язково розмежувати функції, щоб ціноутворення було ринковим, а ціни не диктувалися лише одним ринковим суб'єктом. Таким чином, пряме державне регулювання має коригувати ринок і доповнювати ринковий механізм централізованою політикою контролю за важливими параметрами ринку.

В умовах недосконалого ринкового господарства ціна рівноваги, що виникає, не задовольняє оптимальний стан і стабільність у суспільстві, і тому держава шляхом цінової політики повинна створювати нові умови рівноваги.

Прибічники опосередкованого державного впливу на ринок передбачають вплив на ціну лише шляхом зміни податків і відсоткових ставок. Ці методи є виправданими, але не за умов кризи та перехідної економіки. Обираючи методи цінової політики, доцільно дотримуватися принципу достатності державного регулювання, щоб запобігти виникненню можливих крайнощів, коли при значному втручанні держави у встановлення цін ринкові механізми блокуються та створюється небезпека втрати ринкових орієнтирів для порівняння затрат і результатів, оскільки відчутним стає вплив неринкових факторів. Не пов'язана з конкурентним ринком і встановлена "зверху" ціна не може суттєво змінюватися залежно від коливань попиту та пропозиції, а тому створюється або дефіцит, або надлишок продукції, яка не може бути реалізована; повне усунення держави від формування цін та їх регулювання руйнує основу економіки суспільства, залишає її без важливих засобів боротьби з монополізмом при його використанні, робить ринкові відносини та становище більшості підприємств достатньо нестійкими та нецивілізованими.

Для формування конкурентного ринку та конкурентного ціноутворення необхідно не руйнувати державний сектор, а комерціалізувати його діяльність, посилити його функції як рівноправного суб'єкта ринкових відносин, що у ціновій політиці має виявлятися шляхом:

-- встановлення цін на свою частку власності, до якої повинні належати природні монополії, частина інфраструктури та промислового виробництва, що перешкоджатиме порушенню міжвиробничих зв'язків;

-- використання механізму державного замовлення, коли обов'язкове фінансування частково змінюється наданням податкових, митних та інших пільг, що створює передумови опосередкованого впливу на рівень інших цін.

З метою вирішення проблеми антимонопольного регулювання та становлення конкурентного ринку необхідно повністю враховувати загальні економічні умови перехідного періоду з позицій специфіки зміни попиту та пропозиції, характеру формування затрат незалежно від немонополізованого чи монополізованого характеру суб'єктів господарювання.

Ефективнішому функціонуванню ринку сприяє не будь-яка конкуренція, а деякі її форми навіть чинять руйнівний вплив на економіку. Перш за все йдеться про недобросовісну конкуренцію, дія якої заборонена чинним законодавством України. В першу чергу це стосується неправомірного використання фірмового найменування, товарного знака, копіювання товару іншого підприємця, самовільне використання його імені, навмисного поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репутації іншого підприємця. Тому суворий контроль за дотриманням заборони на недобросовісну конкуренцію не тільки оберігає економіку від її негативного впливу, але одночасно сприяє зосередженню уваги на використанні тих форм конкуренції, які впливають на розвиток виробництва, задоволення суспільних потреб і захист добросовісної конкуренції.

Для усунення таких бар'єрів доцільно інституційно закріпити функції підтримки розвитку конкуренції відповідно за органами управління в регіоні, що є об'єктивно необхідним елементом системи в умовах ринку. Варто також чітко розподілити і закріпити функції з організації та підтримки розвитку конкуренції між організаційними структурами різних рівнів державного управління і встановити та взаємоузгодити дії між органами управління основних рівнів системи державного регулювання -- від загальнодержавного, регіонального рівнів до первинних територіальних одиниць; налагодити тісний взаємозв'язок між суб'єктами державного, інституційного та громадського регулювання. У цілому це дасть можливість раціонально поєднати й узгодити підходи "згори донизу" та "знизу вгору" у процесі реалізації основних напрямів підтримки конкурентної політики. Узгодження зазначених підходів стане визначальним моментом успішної реалізації інтересів як суб'єктів підприємництва, так і населення та регіону в цілому.

З метою сприяння розвитку конкуренції на товарних ринках і підтримки підприємництва доцільно:

-- прийняти закон про державну підтримку малого підприємництва, який би передбачав створення гнучкої системи надання підприємцям регіону кредитів і фінансової допомоги, посередництва в контактах з інвестиційними фондами, лізинговими, ощадно-позичковими компаніями, кредитними спілками та формування відповідних регіональних фондів;

-- зняти бар'єри вступу на ринки нових суб'єктів господарювання через удосконалення системи реєстрації, ліцензування, сертифікації, оподаткування, митного та адміністративного регулювання підприємницької діяльності;

-- сприяти підприємницькій активності фізичних та юридичних осіб, особливо на монополізованих товарних ринках, шляхом надання пільг при створенні та діяльності підприємств малого та середнього бізнесу і за умови контролю за їх цільовим використанням, особливо на монополізованих ринках. Пріоритетність товарного ринку повинна визначитися відповідно до критеріїв спеціалізації регіону, соціальної значимості та необхідності розвитку конкуренції;

-- активізувати залучення коштів місцевих бюджетів, асоціацій, громадських об'єднань, добровільних організацій і підприємств на фінансування місцевих пріоритетних проектів;

запровадити загальнодержавну систему довідково-консультативних послуг для малих підприємств.

Насамкінець слід зазначити, що захист конкуренції на регіональних товарних ринках та її підтримка у період становлення ринкової економіки пов'язані з такими проблемами, як загальний кризовий стан економіки та намагання уряду стабілізувати ситуацію за допомогою адміністративних важелів. Криза неплатежів, недостатність інвестицій створюють несприятливий фон для розвитку конкуренції, оскільки в умовах повільного проведення економічних перетворень важко здійснювати активні ан-тимонопольні заходи, які повинні поєднуватися з іншими складовими частинами реформ: психологічні фактори, непідготовленість суспільства до сприйняття та розуміння законів ринкової економіки та необхідності конкуренції, небажання з боку керівників підприємств працювати в умовах конкурентного середовища; з боку галузевих міністерств і відомств, регіональних органів влади -- певне нерозуміння доцільності проведення політики демонополізації та здійснення її завдань. Звідси--різка протидія антимонопольним заходам, намагання створити нові та більш потужні монопольні утворення:

-- недосконалість політики сприяння конкуренції та розвитку конкурентного середовища в монополізованих галузях. її проведення має полягати у стимулюванні створення нових підприємств у цих галузях, у заохоченні діючих підприємств інших галузей до виробництва монополізованих видів продукції, у сприянні імпорту такої продукції, полегшенні доступу іноземних фірм на монополізовані вітчизняні ринки. Засобами здійснення політики сприяння конкуренції повинні бути податкові та митні важелі, пільгове кредитування підприємств, які вперше вступають на монополізовані ринки;

-- високі бар'єри, які обмежують вступ суб'єктів господарювання на наявні ринки та стимулювання вступу на монополізовані ринки нових суб'єкти) господарювання.

Таким чином, формування і проведення розумної політики оптимального поєднання монопольних і конкурентних сил, раціонального використання економічних важелів антимонопольного регулювання має сприяти створенню дієвої ринково-конкурентної сфери національної економки, від якої залежить майбутній добробут населення України.

Питання для поглибленого вивчення V розділу

1. Що є основною складовою конкурентного середовища?

2. Як ви розумієте зміст механізму демонополізації?

3. Складові механізму демонополізації.

4. Перелічіть основні елементи класифікації товарних ринків.

5. Зміст цінової політики та системи оподаткування.

6. Обгрунтуйте недосконалість правової бази захисту конкуренції.

1. Чи погоджуєтесь ви, що сучасній ринкові інфраструктурі притаманні недоліки, якщо так, то які.

8. Охарактеризуйте невирішені проблеми, які гальмують становлення дієвого конкурентного середовища на товарних ринках.

9. Перелічіть фактори, що стимулюють конкуренцію в торгівлі.

10. Особливості формування конкурентного підприємницького сектору в торгівлі.

11. За якими показниками вимірюється інтенсивність конкуренції в торгівлі?

12. Що таке "динаміка ринку " і як визначають річні темпи зростання обсягів реалізації?

13. Ринкова ситуація. Як врахувати темпи зростання обсягів продажу конкретного товару.

14. Конкурентне середовище, його вплив на ступінь свободи у формуванні прибутку підприємства.

15. Що ви знаєте про товари-замінники?

16. Що таке рівень задоволення суспільної потреби?

17. Методика діагностики конкурентоспроможності товару.

18. Як і за якими методиками вимірюється індивідуальна корисність для потенційних покупців?

19. Що вам відомо про моделювання окремих властивостей товару?

20. Охарактеризуйте індикатор випереджувальної реальної купівельної поведінки покупця.

21. Як визначають ранжувальні переваги щодо загальних запрограмованих можливостей?

22. Дайте характеристику композиційному підходу до оцінки конкретних переваг споживача.

23. Які є рівні конкурентоспроможності?

21.3 метою сприяння розвитку конкуренції на товарних ринках доцільно:

а) прийняти закон "Про державну підтримку малого підприємництва";

б) передбачити створення гнучкої системи надання підприємцям кредитів, іншої фінансової допомоги, посередництва у контактах з інвестиційними фондами;

в) зняти бар'єри вступу на ринки нових суб'єктів господарювання;

г) вдосконалити систему реєстрації, ліцензування, сертифікації та оподаткування;

г) сприяти підприємницькій активності фізичних та юридичних осіб.

22. Пріоритетність товарного ринку має визначатися:

а) відповідно до критеріїв спеціалізації;

б) соціальною значимістю та необхідністю певного товарного ринку;

в) наявністю коштів місцевих бюджетів для його розвитку;

г) політикою перспективного розвитку регіону;

ґ) раціональним використанням економічних важелів у ринково-конкурентній сфері.

Розділ VI. МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СТРАТЕГІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Тема 20. Механізм управління сталим розвитком торгівлі

Розглядаючи показники сталого розвитку торгівлі та чинники, що справляють вплив на його формування, важливо обґрунтувати принципи формування стратегії сталого розвитку підприємства, виявити пріоритетні цілі та розробити методи їх досягнення.

При визначенні принципів формування стратегії сталого розвитку торговельного підприємства важливе значення має гармонізація використання економічних, трудових і матеріальних ресурсів з орієнтацією на безперервне підвищення соціальної ефективності. Торгівля, орієнтуючись у своїй діяльності передусім на інтереси споживача, вирішує багато соціальних завдань, включаючи задоволення соціальних потреб і зниження соціальної напруженості суспільства. Економічний стан розвитку суспільства визначає пріоритетність окремих напрямків формування стратегій сталого розвитку, які базуються на конкретних принципах (рис. 2).

При прагненні торговельного підприємства досягнути сталого розвитку важливе значення має система методів управління. Головна увага при цьому має бути приділена спрямованості господарського механізму, який містить ці методи, погодженню економічних і соціальних параметрів управління, досягненню їх ефективної взаємодії з організаційною структурою підприємства, задоволенню суспільних і особистих потреб в умовах ощадливого витрачання ресурсів, удосконаленню складових господарського механізму.

Функції будь-якої керівної системи, включаючи і господарський механізм, у найзагальнішому вигляді можна визначити як види діяльності, необхідні для організації та керівництва тим або іншим об'єктом, оскільки

Рис. 2. Принципи формування стратегії сталого розвитку торговельного підприємства

для того, щоб бути такою, функція управління повинна мати чітко виражений зміст, розроблений процес її здійснення і певну структуру, в межах якої завершується її організаційне відособленння.

Вивчення поняття "господарський механізм" охоплює різноманітні підходи багатьох авторів, що пояснюється складністю цієї економічної категорії та неоднозначністю вирішення питання про способи господарювання.

Деякі вчені вважають, що господарський механізм -- це спосіб господарювання, спосіб організації суспільного виробництва з властивими йому методами, економічними важелями, організаційними формами і способами залучення людей до пращ. Іноді під господарським механізмом розуміють сукупність усіх соціально-економічних закономірностей, досить стійких умов, чинників, на які можна розраховувати і які потрібно враховувати, плануючи і здійснюючи господарську діяльність. Господарський механізм розглядають також як специфічний спосіб організації виробничих відносин, який забезпечує виробництво, розподіл, обмін і споживання життєвих благ на основі об'єктивних економічних законів. Поняття "господарський механізм" часто ототожнюють з управлінням, невиправдано змішуючи функції різних спрямувань.

Узагальнюючи наведене, можна зазначити, що господарський механізм -- це система організації суспільного господарства. Такс визначення правомірне, але, вказуючи на предмет, воно не розкриває його, отже, обмежуватися ним недостатньо. Трудність змістовного визначення господарського механізму полягає в тому, що його треба визначити не просто як "застиглу" систему, а як "живу", таку, що працює. Не менше труднощів виникає й у зв'язку з тим, то господарський механізм вбудований у систему суспільного господарства, втілений у ній і нею виражений.

Можна погодитися з думкою авторів, які під господарським механізмом розуміють сукупність конкретних форм господарювання, методів управління та правових норм, за допомогою яких суспільство використовує економічні закони з урахуванням конкретних обставин. Відмінна особливість цього визначення полягає в його суб'єктивній орієнтації. Господарський механізм постає як "жива" система, що спроможна думати і вирішувати. Він є системою інформаційно-вирішувальних центрів, що взаємодіють, поширеною на все суспільство, здатною знімати інформацію з будь-якої точки і наділяти нею будь-яку точку суспільного господарського простору, забезпечуючи завдяки цьому рух інформації та виражених у ній рішень у всьому суспільному господарстві.

Господарський механізм сфери обігу споживчих товарів повинен враховувати мінливість ринкової кон'юнктури, викликану випуском принципово нових виробів, надходженням товарів з-за кордону, відносною самостійністю і відособленістю діяльності численних підприємств та організацій торгівлі. Все це, природно, справляє вплив і на методи господарювання.

Специфіка функціонування господарського механізму в торгівлі визначається наявністю:

-- особливих форм і методів організації управління;

-- характерних рис у використанні економічних важелів і стимулів впливу торгівлі на виробництво;

-- конкретних прийомів визначення показників торговельно-господарської діяльності.

-- відмінних рис у структурі основних і оборотних фондів, у змісті доходів і видатків торговельних організацій, у формах матеріального і морального стимулювання;

-- особливостей у товарному обігу у зв'язку з відносно високим ступенем насиченості ринку товарами і підвищенням ролі споживача у господарських зв'язках.

В економічній літературі висловлюють різноманітні думки щодо структури господарського механізму. Автори використовують різноманітні критерії дослідження і принципи диференціації підсистем господарського механізму. Так, розглядаючи блочну систему його моделей, з якої випливає лінійно-послідовна підсистема з виділенням ієрархічних рівнів господарювання, частіше всього виокремлюють три найважливіші підсистеми господарського механізму: економічну, соціальну, організаційно-технічну. Кожна з підсистем складається з самостійних блоків елементів, що подають загальну структуру господарського механізму у вигляді схеми, яка по горизонталі включає три групи: загальні функціональні, спеціальні функціональні підсистеми та підсистеми забезпечення. До складу господарського механізму включають планування, економічні важелі та стимули, організаційну структуру органів управління та їх функціональну субординацію, різноманітні форми трудової ініціативи працівників та їх участі в управлінні.

У цілому можна погодитися з блочною структурою господарського механізму, але без виділення окремих підсистем як основних і допоміжних.

Знаючи структурні складові господарського механізму і користуючись визначеним набором категорій, можна побудували модель структури господарського механізму управління торгівлею (рис. 3).

У сучасній науці управління є різні підходи до класифікації функцій управління торгівлею. Перший полягає у виділенні загальних, універсальних функцій, до яких належать планування, організація, координація, контроль, мотивація. Другий підхід до класифікації функцій ґрунтується на критерії оцінки особливостей об'єкта управління. У цьому випадку визначають цілу систему окремих або конкретних функцій, які на підприємстві здійснюють відповідні служби.

Серед численних класифікацій загальних функцій управління господарським механізмом найбільш прийнятною для торгівлі є планування, організація, координування, мотивація, облік, аналіз і контроль. Ці основні функції управління реалізуються процесами комунікації та прийняття рішень. Разом з тим необхідно зазначити, що кожна керуюча система, включаючи і систему управління сталим розвитком торгівлі, має свої особливості. З урахуванням розглянутих раніше завдань до складу основних функцій управління сталим розвитком торгівлі належать: управління економічним розвитком; управління ресурсами; вибір організаційних форм; функціонування торгівлі; управління соціальним розвитком; гармонізація параметрів сталого розвитку; контроль та аналіз торговельної діяльності.

Економічна підсистема господарського механізму торгівлі характеризує економічний вплив на об'єкт управління за допомогою методологічного, інформаційного, програмного, технічного, фінансового і кадрового забезпечення. Організаційна підсистема складається зі спеціальних функціональних блоків, які включають управління господарськими зв'язками підприємства, науково-технічним прогресом і маркетинговими дослідженнями, а також якістю товарів і послуг. Соціальна підсистема господарського механізму торгівлі містить управління соціальним розвитком працівників підприємства, психологічні методи управління, участь колективу підприємства в управлінні.

Особливості господарського механізму в торгівлі по-різному проявляються на різних етапах розвитку галузі. Теорія і практика дають змогу виділити основні взаємопов'язані чинники, які впливають на розвиток господарського механізму в торгівлі:

-- форма власності;

-- обсяг і внутрішньогалузева структура господарства;

-- поглиблення і розширення господарських зв'язків;

-- науково-технічний прогрес;

-- концентрація матеріальних і трудових ресурсів;

-- ступінь підготовки кадрів;

-- рівень життя населення;

-- стан економічної науки;

-- особливі умови внутрішньої та зовнішньої економічної політики держави.

Одним з малодосліджених в економічній літературі чинників, що справляють комплексний вплив на господарський механізм у торгівлі, є форма власності. В умовах перехідної економіки в економічні відносини включаються різноманітні форми власності. їх рівноправність і конкуренція між ними, як показує світовий досвід, відбивається передусім на загальному підвищенні ефективності торгівлі. Недолік статистичних даних не дає змоги повною мірою проаналізувати і порівняти вплив різноманітних форм власності на результат господарської діяльності, але і з наявних даних про кількість підприємств роздрібної торгівлі різноманітних форм власності та товарооборот можна зробити певні висновки. Так, в Україні в цілому в державній власності перебуває 5,3 % підприємств роздрібної торгівлі, у приватній 17,6, колективній -- 77,1 %. їх товарооборот становить відповідно 16,2,8,5,75,3 % від загальноукраїнського.

Наступним чинником, що безпосередньо впливає на вдосконалення господарського механізму торгівлі, є характеристика кількісних та якісних змін у матеріально-технічній базі, що викликані вдосконаленням техніки, застосуванням прогресивних засобів управління і забезпечують підвищення ефективності роботи галузі.

Рівень технічної оснащеності праці в торгівлі усе ще залишається низьким. Можна стверджувати, що є невідповідність між методами виробництва товарів народного споживання і способами їх просування, обробки в торгівлі та продажу споживачам. Незважаючи на те, що в торгівлі багатьма гастрономічними товарами операції з нарізання та розрубування займають до 40 % робочого часу продавців, цей процес ще недостатньо механізований, велика кількість товарів надходить у продаж у фасованому вигляді. Ручна праця переважає й у розвантаженні товарів. Таке становище стало причиною недооцінки можливостей науково-технічного прогресу в торгівлі, але вітчизняний та зарубіжний досвід свідчить про більші можливості в галузі механізації й автоматизації торговельних процесів у поєднанні з прогресивними формами торгівлі.

Важливим чинником для вироблення науково обґрунтованої системи господарського механізму є розвиток економічної науки та рівень підготовки кадрів. Висока кваліфікація керівників і фахівців у торгівлі дасть можливість застосувати сучасні методи управління і прийняти оптимальні управлінські рішення.

Складником системи господарського механізму торгівлі є соціально-економічний механізм управління сталим розвитком торгівлі, життєздатність якого визначається його адекватністю зовнішньому середовищу. У той же час особливості механізму управління сталим розвитком торгівлі створюють умови для його самостійного розвитку.

Господарський механізм управління сталим розвитком торгівлі відзначається особливо вираженим соціальним спрямуванням. Його кінцева мета -- якнайповніше задовольняти попит населення за високої якості обслуговування, що вимагає додаткових витрат матеріальних і трудових ресурсів. Багато в чому це залежить від упровадження прогресивних форм розвитку торгівлі, вдосконалення складу торгової мережі.

До структури соціально-економічного механізму управління сталим розвитком торгівлі належать:

--ринковий механізм регулювання торговельної діяльності підприємств, що виявляється передусім у сфері споживчого ринку, де попит і пропозиція формують рівень цін на товари, визначають можливість знаходження нової ринкової ніші або розширення обсягу діяльності, дають змогу сформувати систему господарських зв'язків з постачальниками товарів тощо. Крім того, діяльність торговельного підприємства пов'язана з дією цього механізму і на фінансовому ринку, ринку пращ та ін. У міру поглиблення ринкових відносин роль ринкового механізму регулювання діяльності торговельних підприємств буде зростати;

-- механізм регулювання соціально-економічних аспектів сталого розвитку торговельного підприємства, що формується всередині самого торговельного підприємства, де може бути розроблена система цільових показників з окремих аспектів його економічної, соціальної, організаційної або фінансової діяльності;

--система соціально-економічних методів управління сталим розвитком торговельного підприємства, що реалізується у процесі вироблення управлінських рішень, де використовується широка система методів і досягаються бажані результати;

--способи контролю за господарською діяльністю торговельного підприємства, які значною мірою визначають соціально-економічну ефективність усієї системи управління торговельним підприємством і базуються на прийомах економічного аналізу різноманітних видів господарської діяльності.

Соціально-економічний механізм управління сталим розвитком торгівлі, розроблений на підставі принципів формування стратегії сталого розвитку, зображено на рис. 4.



Рис. 4. Складові механізму управління сталим розвитком торгівлі

Для ефективного управління сталим розвитком торгівлі необхідно застосувати систему методів, за допомогою яких здійснюються управлінські функції.

Узагальнюючи теорію і практичний досвід управління, методи управління можна визначити як способи впливу суб'єкта управління на керований об'єкт для досягнення певної мети. Крім того, в методах управління реалізуються вимоги об'єктивних економічних законів.

Систему методів управління сталим розвитком торгівлі необхідно розробляти на основі класифікації методів управління торгівлею, де основними ознаками групування є спосіб впливу, тимчасова характеристика і мотиваційний вплив.

Необхідно зазначити, що всі методи управління чинять вплив на об'єкти управління в комплексі, отже, їх доцільно розглядати в єдності та взаємозв'язку.

Управління сталим розвитком торгівлі здійснюється комплексом соціально-економічних методів. Зараз усе частіше трапляється в літературі і більшістю авторів визнається те, що процес управління народним господарством у цілому і його галузями передбачає використання економічних методів у поєднанні з соціальними. Однак досить чіткого розуміння соціально-економічних методів в економічній науці ще немає.

На наш погляд, головним напрямом у реалізації соціально-економічних методів управління сталим розвитком торгівлі є управління інтересами і через інтереси, що посилює соціальне спрямування управління, створює систему мотивів і стимулів до праці. В умовах перехідної економіки матеріальне та моральне стимулювання, яке є соціальним параметром сталого розвитку торгівлі, може розвиватися практично без обмежень (за винятком ставок оподаткування), що є головною відмінністю від колишніх, адміністративно-командних методів управління.

Таким чином, розвиток господарського механізму в економіці в цілому, і в торгівлі зокрема, варто зорієнтувати на сприймання ринкової системи господарювання, досягнення стабільної діяльності та сталого розвитку в перспективі.

Однак перехід до ринку, а отже, заперечення адміністративно-командних методів управління, часто має механічний характер, а повинен, безумовно, бути діалектичним. Розвиток економіки вимагає трансформації до нового господарського механізму, здатного розв'язати суперечність між індустріальністю, з одного боку, та природою, суспільством і людиною--з іншого.

Тема 21. Реформування торгівлі на основі концепції сталого розвитку

Основною рисою перехідної економіки є процес радикальної реструктуризації в широкому розумінні слова. Цей процес варто розглядати як реакцію економіки на впровадження нових принципів господарської діяльності та як головну проблему, розв'язання якої визначить довгострокові перспективи економічного розвитку країн з перехідною економікою.

Найважливішою сферою економіки, що сприяє становленню і розвитку ринкових відносин, є торгівля як осередок і переплетіння економічних, соціальних і культурних чинників. Торгівля є однією з перших галузей народного господарства, з якої почався процес демонополізації економіки з поступовою заміною адміністративної управлінської вертикалі на горизонтальні зв'язки між ринковими структурами. Основний результат економічної реформи торгівлі в Україні -- це багатоукладність форм власності та можливість розвитку торгівлі на основі конкуренції. Державна торгівля, що займала 70 % у роздрібному товарообороті, перестала бути монополістом і визначати пріоритети розвитку торгівлі в країні.

За період економічного реформування в Україні станом на 1 січня 2005 р. форму власності змінили 20 138 об'єктів торгівлі, що становить 64,6 % від загальної кількості приватизованих підприємств.

Головне завдання сучасного етапу розвитку економіки спрямоване на подолання спаду суспільного виробництва, побудову соціально орієнтованої економіки, основаної на ринкових відносинах.

Роль торгівлі у період становлення ринкових відносин вимагає вивчення закономірностей розвитку ринкової системи господарювання в цілому, що передбачає аналіз теоретичних досліджень основних закономірностей, до яких можна віднести такі.

1. Відсутність дефіциту товарів і послуг, що зумовлена самою природою ринку: ціна товару формується залежно від попиту. При дефіциті на товар продавець має можливість отримати високий зиск, адже у результаті дефіцит товару ліквідується, баланс попиту і пропозиції зсувається в бік пропозиції, а ціна товару підвищується.

2. Встановлення ціни продажу на рівні суспільних витрат виробництва, що випливає з першої закономірності, тобто у результаті зміщення балансу попиту і пропозиції в бік останньої ціна продажу прагне до рівня суспільних витрат виробництва.

3. Поліпшення якості товарів і послуг в умовах конкуренції. Для отримання високого прибутку виробники прагнуть до зниження собівартості продукції, що теж має свою межу, визначену рівнем розвитку науки і техніки, організацією виробництва. Це змушує шукати нові шляхи забезпечення необхідного прибутку, одним з яких є поліпшення споживчих властивостей товарів.

4. Безперервний процес удосконалення форм продажу товарів і закріплення на ринку збуту.

5. Постійний відбір виробників. Залишається тільки той, хто створює кращі умови для продажу своїх товарів.

6. Створення ринком умов, за яких виробляється лише та продукція, яка потрібна суспільству. Цьому сприяє конкуренція, яка в умовах підпорядкування виробництва задоволенню попиту відкидає все застаріле і непрогресивне.

Головними умовами розвитку ринкових відносин відповідно до зазначених закономірностей є:

наявність різноманітних форм власності--державної, колективної та приватної;

поєднання великого виробництва з малим і середнім бізнесом; наявність розвиненої інфраструктури ринку.

Становлення економіки ринкового типу в Україні та її регіонах має свої особливості. Аналіз статистичних даних економічного розвитку України свідчить про те, що останніми роками дещо збільшився обсяг виробництва. Випуск промислової продукції у країні 2005 р. порівняно з 2004 р. зріс на 7,9 %, товарів народного споживання -- на 9,6, обсяг сільськогосподарської продукції--на 2,3 %. Реальна середньомісячна заробітна плата робітників і службовців у 2005 р. зросла на 6,9 % порівняно з 2004 р. За 2005 р. загальний обсяг роздрібного товарообороту у фактичних цінах зріс на 9 %, а у порівняльних--скоротився на 3,2 %'.

Такі процеси в економіці викликані, по-перше, тим, що ринкові відносини почали встановлюватися в країні, де у державній власності перебували величезні фінансові та матеріальні ресурси, а отже, була відсутня така найважливіша ознака ринку, як наявність відокремлених, самостійних виробників. По-друге, на ринку продовжують панувати монополісти-виробники, особливо на ринку засобів виробництва. По-третє, немає ще відповідної правової системи для формування банківського, фінансового та податкового механізмів, що спричинило поглиблений розвиток "тіньового" сектору економіки, який справляє негативний вплив на хід економічних реформ.

Особливо варто виділити соціальні проблеми, пов'язані з формуванням ринкової економіки. Ринок як соціальний інститут вимагає від людей певних форм поведінки: сильних мотивів особистої вигоди, підприємливості, готовності ризикувати з відчуттям особистої відповідальності за свої дії--все це повинно отримати суспільне визнання. Так само мають бути визнані суспільством значні відмінності й у матеріальній забезпеченості людей. Нині соціальна справедливість у масовій свідомості сприймається передусім як рівність у споживанні, але не у можливостях.

Становище ускладнюється тим, що значна частина населення існує за межею бідності. Одним з найважливіших чинників ефективності підприємництва та його мотивації є відповідні традиції. Якщо характеризувати сучасний стан української економіки, можна стверджувати, що за роки радянського періоду такі традиції були повністю втрачені. Звідси випливає, що формування ринкових відносин у країні почалося в умовах відсутності багатьох елементів та ознак ринку, а ті, що були, подані в деформованому і "злоякісному" вигляді. Тому першими кроками на шляху переходу до ринку стало реформування державної форми власності, становлення конкуренції, створення інфраструктури ринку, а також прагнення до розвитку життєздатної в різних економічних умовах торгівлі.

Нині в економічній літературі є багато визначень ролі торгівлі у становленні ринкової економіки.

Характерною особливістю торгівлі є її мінімальна інерційність порівняно з іншими господарськими структурами. Це зумовлює випереджувальну функцію торгівлі у процесі реформування господарського комплексу країни. У перспективі торгівля повинна бути стимулятором процесів реформування інших, більш інерційних галузей.

Про важливу роль торгівлі в умовах ринкового господарства свідчить досвід економіки розвинених країн. Частка капіталовкладень коштів у сферу товарного обігу в цих державах у кілька разів вища, ніж в Україні та інших державах СНД. У багатьох країнах частка послуг у валовому національному продукті перевищує 50 %, а в США вона становить більш ніж 66 %. Світовий ринок послуг у 80-ті роки зростав у 2,5 раза швидше, ніж ринок товарів. Якщо в 2002 р. у США у виробництві було зайнято трохи більше 20 % робочої сили, то у 2006 р. ця частка знизилася до 12 %. Така тенденція викликана підвищенням рівня життя населення, зміною пріоритетів у потребах, коли невиробнича сфера, особливо освіта, інформаційне обслуговування, зв'язок і торгівля, відіграють усе більшу роль в економші країни.

Торгівля є формою товарного обміну, який разом з економічними відносинами виробництва і розподілу визначає поняття "ринок". Вирішальною ознакою торгівлі як форми обміну є факт перетворення товарної вартості на грошову.

Рух суспільного продукту починається з виробництва, проходить стадії розподілу, обміну і завершується у споживанні. Виробництво і споживання утворюють між собою складний діалектичний і водночас суперечливий взаємозв'язок. Розподіл і споживання створюють механізм розв'язання суперечностей між виробництвом і споживанням. Усі стадії суспільного відтворення формують єдиний цілісний процес.

Як форма товарного обміну торгівля тісно пов'язана з усіма фазами суспільного відтворення. З одного боку, кожна фаза впливає на розвиток торгівлі, з другого--торгівля сприяє розвитку всіх фаз і процесу відтворення в цілому.

Значення торгівлі у відтворювальному процесі визначається також тим, що за її допомогою до населення доводиться практично в повному обсязі фонд особистого споживання. За станом розвитку торгівлі можна судити про успіхи або, навпаки, про недоліки розвитку економіки.

Поряд з описаною вище розподільчою концепцією є і так звана виробнича, яка ставить торгівлю в один ряд з виробництвом. Стверджується, що в торгівлі чисто торговельні функції переплітаються з виробничими, і тенденція така, що відбувається витіснення перших другими. Такий самий висновок лежить в основі класифікації галузей народного господарства, де торговельна галузь належить до виробничої сфери.

Як справедливо зазначалося ще у 80-х роках, важко знайти галузь народного господарства, де б усі види діяльності були продуктивними або непродуктивними. Так само і в торгівлі--продуктивний і непродуктивний різновиди праці тісно переплетені. Бачити мету торгівлі у продовженні виробничого процесу означає відмову від історичного відособлення торгівлі від виробництва. Головне призначення торгівлі визначається функцією реалізації, а не виробництва, і торговельний капітал бере участь у відтворювальному процесі лише за допомогою своєї функції реалізації вартості.

Деякі автори визначають торгівлю як форму розподілу. Абсолютна безперспективність такого твердження полягає в тому, що продукти розглядаються як безпосередній об'єкт розподілу. Однак вони можуть розподілятися безпосередньо як споживчі вартості лише при пануванні принципу розподілу за потребою. Відносини ж розподілу за працю є відносинами певної еквівалентності, що вимагає співмірності об'єктів розподілу. Споживчі вартості самі по собі неспівмірні, отже, не можуть бути безпосереднім об'єктом еквівалентних відносин, у тому числі і відносин розподілу за працю. Дехто називає торгівлею особливу діяльність людей, яка пов'язана зі здійсненням актів купівлі-продажу та становить сукупність специфічних технологічних і господарських операцій, спрямованих на обслуговування процесу обміну. На нашу думку, торгівля є ринковою формою підприємницької діяльності у сфері обміну, пов'язаною з продажем товарів і послуг для задоволення попиту споживачів.

Торгівля розвивається у межах усієї системи економічних законів. По-перше, це загальні економічні закони, до яких належить закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил, закон економи часу, закон пропорційного розподілу суспільної праці, закон зростання потреб. По-друге, це закони, притаманні товарній організації виробництва: закон вартості, закон попиту і пропозиції.

Торгівля у здійсненні вимог закону вартості виконує функції зміни форми вартості, внаслідок якої продукт набуває суспільного визнання. Механізм ринкових цін відображає запити споживачів і можливості виробників, тобто формується необхідна інформація про стан ринку.

В умовах ринкового реформування особливої виразності набуває закон попиту та пропозиції, який визначає еквівалентність обміну, співвідношення грошових і товарних потоків, платоспроможного попиту та пропозиції товарів і послуг з урахуванням їх асортименту та якості.

Згідно з вимогами закону попиту та пропозиції торгівля впливає на формування попиту, а не тільки є його фіксатором. Весь процес управління торговельною діяльністю спирається на інформацію про динаміку попиту населення.

Розвиток торгівлі має відбуватися не тільки за економічними законами, а й за законами сталого розвитку, концепція якого розроблена під егідою ООН, а головним принципом є задоволення життєвих потреб нинішньої генерації людей без позбавлення такої можливості майбутніх поколінь. Торгівля у поєднанні з продуманою екологічною політикою здатна зробити внесок у забезпечення сталого розвитку економіки. Сталість є важливою ознакою як загальнодержавного, так і регіонального розвитку, що передбачає тривалість збереження умов відтворення потенціалу території--його соціального, природо ресурсного, екологічного, господарського складників--у режимі збалансованості та соціальної орієнтації.

Визначення взаємозв'язку мети розвитку торгівлі і мети розвитку регіону дасть можливість спрямувати зусилля торговельних підприємств на розв'язання найважливіших економічних проблем. Здійснення торгівлею економічних зв'язків між галузями народного господарства, вдосконалення споживання і поліпшення побуту населення справляє вплив на забезпечення добробуту, потреб і зайнятості населення. Регіональні особливості чинять істотний вплив на стан торгівлі та ефективність проведення ринкових перетворень. У зв'язку з цим необхідно зупинитися на деяких з них.

Передусім варто звернути увагу на економічний потенціал регіону. Низька частка галузей, що виробляють товари народного споживання, є основною причиною недостатньої забезпеченості ними населення, хоча це підприємства зі швидкими віддачею та оборотом капіталу. Це поглиблює диспропорцію між грошовими прибутками населення та їхнім товарним покриттям на офіційних (не тіньових) ринках.

Структурні зміни, що відбуваються в умовах формування ринкової економіки, згортання потужностей у базових галузях посилюють процеси скорочення чисельності працюючих. Кількість безробітних станом на 1 січня 2006 р. дорівнювала 1 906,7 тис. осіб, що становить 8,9 % до економічно активного населення1. Високе безробіття стає однією з найважливіших соціальних проблем, що вимагає швидкого вирішення, у зв'язку з чим ще більш значущою стає роль торгівлі в системі галузей народного господарства тому, що більшість тих, що залишилися без роботи в інших галузях, "перекваліфіковуються" у працівників торгівлі, займаючи місця на ринках. Тому потрібна по-справжньому розвинена торговельна мережа для забезпечення потреб людей у продуктах і товарах народного споживання.

Різке зниження життєвого рівня населення викликало перерозподіл грошових видатків на користь придбання продуктів харчування, що обмежило попит на непродовольчі товари. Характеризуючи роздрібний товарооборот потрібно зазначити, що частка продовольчих товарів значно перевищує непродовольчі.

Зростання роздрібного товарообороту на тлі погіршення показників розвитку інших галузей свідчить про провідну роль торгівлі у становленні ринкового господарства.

За допомогою торгівлі відбувається суспільне визнання споживчих вартостей, створених у виробництві, відшкодовуються затрати праці і таким чином забезпечується процес розширеного відтворення. Торгівля виконує цю роль, здійснюючи обмін товарами шляхом купівлі-продажу. Як форма обігу торгівля не створює ані вартості, ані споживчої вартості, ані додаткової вартості, але активно впливає на зростання національного доходу шляхом прискорення реалізації товарів, створення більш оптимального зв'язку між виробництвом і споживанням. У цьому і полягає роль торгівлі як галузі народного господарства.

Роль торгівлі в економіці варто розглядати у процесі кругообігу всього суспільного продукту, де стадії виробництва, розподілу, обміну та споживання тісно пов'язані між собою. У цьому ж аспекті необхідно розглядати і зміст категорії ефективності торгівлі, що покладена в основу моделювання сталого розвитку торгівлі в регіоні. Ефективність цієї сфери економіки виявляється в межах динамічно збалансованої системи зростання ефективності всього суспільного виробництва, в єдності економічних і соціальних завдань.

Таким чином, необхідно констатувати важливу роль торгівлі як галузі господарства в його глобальній трансформації до ринкової економіки. У цьому русі торгівля виконує роль випереджу вального структурного елемента, який не тільки сам готовий до реформування, але і є стимулюючим чинником у реформуванні інших, більш інерційних структурних елементів економіки. Виходячи з цього, є можливість розглядати механізм управління сталим розвитком торгівлі на основі концепції сталого розвитку суспільства, прийнятої провідними вченими світу, як перспективний напрям суспільного розвитку.