Національна економіка

1. Структура природно-ресурсного потенціалу України та характеристика окремих його складових

Забезпеченість території України мінерально-сировинними ресурсами є однією з найвищих у світі. Тут зосереджено 7667 родовищ, 94 види корисних копалин, з них 5860 - на державному балансовому обліку. Нині експлуатується 3222 родовища. 62 види корисних копалин.

У Європі Україна посідає друге місце за площею орних земель, запасами залізної руди і перше-за ресурсами марганцевої руди, самородної сірки. Вона також одна з перших країн за запасами кам'яного вугілля, калійної і кам'яної солей. Значними є її запаси каолінів, графіту, флюсової сировини та вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сировини.

До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.

Площа лісів становить 8,6 млн. га: за їхній рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн. га (з них -- 33,2 млн. га ріллі). Основні типи ґрунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.

В Україні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.

Буре вугілля буває бурого, жовто-бурого або чорно-бурого кольору. При згорянні 1 кг бурого вугілля виділяється 6500 -- 7400 ккал тепла. Використовується як добриво для одержання рідкого палива, побутового газу, гірського воску. Найбільші поклади:

Дніпровський басейн (2,4 млрд. т, глибина залягання -- 5 -- 140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція (0,9 млрд т), Донецький басейн (0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.

Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені на Прикарпатті, у Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор'ї. Дніпровсько-Донецький район включає Прилуцькі й Леляківські родовища нафти у Чернігівській області, Рибальське й Качаніське -- у Сумській області, Радченівські -- у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях. Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовища газу. Дашава й Калуш.

У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти та природного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.

Торф -- сировина для паливної та хімічної промисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, віск, аміак, спирт тощо. Також виробляють ізоляційні плити й добриво для ланів. Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд. т; найбільше родовище -- Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина шарів -- 1--б м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрії (Кіровоградська область); запаси -- на рівні 3 млрд. т.

Природні ресурси вивчають за їх природничим і економічним значеннями. Тому для проектування розміщення продуктивних сил потрібна інформація стосовно економічної оцінки природних ресурсів, яка передбачає розробку інтегральних кількісних і якісних показників ПРП окремих регіонів і країни в цілому.

2. Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу

Паливні ресурси. Кам'яне вугілля видобувається у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. В Донбасі зосереджено 98% кам'яного вугілля України: 25% коксується, 30% -- антрацити, 30% -- довгополуменеве. Глибина залягання -- 500-750 м (максимальна -- 1200 м), товщина шарів -- 0,5-2,0 м.

У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля, біля Червоноармійська -- газове, біля Донецька, Макіївки та Кадіївки -- коксівне. Львісько-Волинський басейн зосередив 2% вугілля (30% -- коксівне): глибина залягання -- 300 -- 700 м, товщина шарів -- 0,5-1,0 м.

Сучасні потреби України у нафті становлять приблизно 40 -- 50 млн. т, а власні родовища дають до 4 млн. т на рік. Шляхи виходу з кризи: зменшити споживання енергоносіїв, збільшити вихід світлих компонентів при нафтопереробці, а також добувати нафтопродукти з вугілля. Необхідну технологію розробив Донецький інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії. Бензин можна одержувати з "солоного" вугілля Західного Донбасу. Його поклади чималі, але через низьку якість сировини у традиційному варіанті (як паливо) воно нерентабельне. "Рідке вугілля" протягом кількох десятиріч використовує ПАР, пропонуючи нам свої технології та інвестиції.

В Україні відомо 3118 родовищ торфу з геологічними запасами 2,2 млрд. т, що зосереджені переважно у Поліссі: у Волинській, Рівненській, Житомирській областях. Загальна площа родовищ -- 1 млн. га; з них промислові -- 600 тис. га, де зосереджено 735 млн. т торфу. Товщина шарів -- 10-12 м. Найбільші родовища: Ірдинське у Черкаській області, Замглай -- у Чернігівській, Брюховецьке -- у Львівській.

3. Виробничий потенціал України та його характеристика

Виробничий потенціал визначається як сукупність засобів виробництва, здатних виробляти певну кількість матеріальних благ, необхідних для держави. Він характеризується передусім величиною (вартістю) основних виробничих фондів, парком машин та устаткування.

До основних виробничих фондів належать знаряддя праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ. Зберігаючи при цьому натуральну форму, вони поступово зношуються і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, передусім їх активної частини - машин і обладнання, характеризують виробничий потенціал господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність - здатність знарядь праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу (заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів) - найважливіша умова розвитку і розміщення продуктивних сил.

У 1998 р. в структурі основних виробничих фондів України майже 49,4% припадало на промисловість, 23,2% - на сільське господарство, 19,4% - на транспорт і зв'язок, 2,8% - на будівництво.

Від рівня використання основних виробничих фондів і фондооснащеності матеріального виробництва залежать територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробництва виробничими фондами територіальне диференційоване. Різними є, наприклад, рівні механізації та технічного оснащення основних і допоміжних галузей промисловості, забезпеченості сільського господарства тракторами і набором причіпних знарядь до них.

Поки що основним джерелом нарощування основних фондів є капітальні вкладення. З переходом регіонів і підприємств до ринкових відносин головним джерелом розширеного відтворення фондів стануть власні кошти (прибуток) і банківські кредити. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуватимуться лише на фінансування найважливіших державних програм, оборонні об'єкти.

Технічне переоснащення та реконструкція підприємств - основні напрями нарощування виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку. На їх здійснення спрямовується не менше половини загальної суми капіталовкладень.

4. Основні складові та характеристика науково-технічного потенціалу України

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал. Здобули світове визнання фундаментальні дослідження українських учених у різних галузях знань. На їх основі створено і впроваджено принципово нові технологічні процеси й устаткування: роторно-конвеєрні лінії, малогабаритні преси надвисокого тиску, сучасні машини неперервного розливу металу, обладнання для безверетенного прядіння та нечовникового ткацтва, верстати для електрофізичної та електрохімічної обробки металів.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання.

Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності наукових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Відтак, можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Науковий потенціал є невід'ємною частиною науково-технічного потенціалу суспільства. Найважливіший його елемент - наукові кадри. В 1980 р. в науці та науковому обслуговуванні України було зайнято 600 тис. осіб, у 1989 р. - 549 тис.

У 2000 р. в Україні налічувалося 10,4 тис. докторів наук і до 6 тис. кандидатів наук, в тому числі у вузах - відповідно 5,2 тис. і 21,9 тис.

Понад 700 докторів і 18 тис. кандидатів наук зайняті в державному управлінні, освіті, медицині, галузевих науково-дослідних інститутах і установах.

Реалізація закономірностей розміщення виробництва і принципу вирівнювання економічного, соціального та культурного розвитку економічних районів сприяла створенню наукових центрів в усіх регіонах України.

Від наукового потенціалу країни, безперечно, залежить розміщення наукомістких галузей господарства та невиробничої сфери. Наукові заклади досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни, а продуктивні сили впливають на спеціалізацію наукових підрозділів.

Такий їх взаємозв'язок дає змогу вирішувати економічні та соціальні проблеми. Інакше кажучи, науковий потенціал слід розглядати як важливу передумову розміщення нових (або реконструкції діючих) підприємств та вищих закладів освіти.

Наукові інститути, що спеціалізуються на теоретичних дослідженнях, як правило, розміщують у великих науково-інформаційних центрах, а ті, що займаються прикладними проблемами певної галузі, - поблизу провідних підприємств галузі та органів управління ними.

При цьому враховують сучасний стан розміщення наукових установ, насичення регіонів науковими кадрами, оскільки поки що територіальна диференціація чисельності науковців по регіонах України є досить значною.

Науково-дослідні установи, що займаються фундаментальними дослідженнями, зосереджені переважно у великих економічних та культурних центрах країни. Більш рівномірною є мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз. Більшість їх розміщена в центральних районах, а їхні філії, відділення й лабораторії - на периферії.

5. Соціальна структура економіки

Неодмінним елементом соціальної структури будь-якого суспільства є проміжні, середні верстви населення. Соціальні групи, які претендують на включення до середнього класу, в Україні можуть становити значну частку населення. Це висококваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, службовці, інтелігенція тощо.

Найвагомішу частку в соціальному складі населення України становлять робітники, інженерно-технічна, науково-технічна інтелігенція і селянство.

В умовах переходу до ринку особливе місце посіли бюрократія, представники торгового капіталу, підприємці, кооператори, зайняті в малих та спільних підприємствах, акціонерних та інших структурах. Велика соціальна група -- це інтелігенція та кваліфіковані службовці з фіксованими доходами -- лікарі, вчителі, працівники закладів культури, переважна більшість наукових працівників.

Окремо слід виділити господарських керівників (технократію), політичну еліту і духовенство, представників «тіньового» бізнесу, декласовані елементи (люмпени).

Перебудова соціальної структури населення відбувається за рахунок зміни співвідношення між чисельністю осіб, зайнятих фізичною та розумовою працею, а також змін у професійній структурі населення. Під заняттям слід розуміти конкретну роботу на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах або в наймах у приватних осіб, а не професію або спеціальність, одержану в навчальному закладі. При цьому щодо службовців враховують, як правило, посаду, яку вони обіймають, а щодо робітників -- виконувану роботу.

Заняття поділяють на дві групи: такі, що потребують переважно затрат фізичної праці, і заняття, в яких переважає розумова праця.

Територіальні відмінності у соціальному складі населення зводяться в основному до співвідношення чисельності робітників, службовців і селян в окремих регіонах. Вони залежать від господарської спеціалізації окремих територій. Провідна роль у формуванні територіальної організації трудових ресурсів належить розвитку територіально-галузевої структури господарського комплексу.

Зростання виробничого потенціалу країни кількісно та якісно формує потребу в робочій силі. Відповідно розвиваються типи розселення: скорочується чисельність сільського населення, складаються міські агломерації, зростають малі та середні міста, змінюється і природне середовище проживання населення. Все це впливає на характер відтворення трудових ресурсів.

Існування форм територіальної організації трудових ресурсів забезпечується функціонуванням трудоресурсного потенціалу з притаманними йому кількісними та якісними характеристиками.

Трудоресурсний потенціал характеризується чисельністю трудових ресурсів, їхньою статевовіковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, рівнем дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

6. Організаційна структура економіки та її основні пропорції: секторна структура, структура бізнесу, структура організаційно-правових форм господарювання

У побуті під ринком розуміють передусім простір (місце, територію, зону), на якому здійснюється купівля-продаж товарів (торговий зал магазину або біржі, територія сільського або міського ринку). Ринок -- це сукупність соціально-економічних відносин у сфері обігу, за допомогою яких здійснюється купівля-продаж товарів і остаточне визнання їх суспільної цінності. Це центральний елемент товарного виробництва, оскільки є основним і визначальним способом зв'язку між відокремленими виробниками на основі суспільного поділу праці. Ринок -- система економічних відносин, пов'язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів. Суб'єктів ринкового господарства досить багато. Це виробники і споживачі, підприємці та наймані працівники, промислові капіталісти, банкіри і торговці, власники позичкового капіталу та власники цінних паперів і т. ін. . Основні суб'єкти ринкової економіки: 1. Домашні господарства 2. Підприємці 3. Держава. Реальна модель економічного устрою передбачає використання як ринкового механізму, що забезпечує ефективне функціонування економіки, так і державного механізму регулювання для вирішення низки проблем, від яких відмовляється ринок, або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге.

Головні завдання держави в умовах ринкових економічних систем: правове забезпечення функціонування ринкового механізму; організація грошового обігу; захист і сприяння розвитку конкуренції; виробництво суспільних благ; мінімізація трансакційних витрат; компенсація зовнішніх ефектів (екстерналій); стабілізація макроекономічних коливань; перерозподіл доходів через податкову систему; реалізація національних інтересів у світовій економіці.

7. Показники відтворювальної структури економіки та вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання

У процесі відтворення сукупного суспільного продукту відбувається відшкодування всіх затрат і, водночас, формуються три фонди: відшкодування (кошти, що направляються на заміщення спожитих засобів виробництва), споживання (предмети особистого споживання), нагромадження (засоби, що направляються на розширення виробництва).

Співвідношення між цими фондами в загальному вигляді відбиває структуру суспільного продукту в матеріальному виробництві. Необхідність такого його розчленування стає очевидною, якщо розглядати виробництво не як одиничний, відокремлений акт, а як безперервно відновлюваний процес, тобто як відтворення.

Фонди споживання і нагромадження, на відміну від проміжного споживання, представляють собою готову продукцію (предмети особистого споживання і засоби праці). За своїм змістом -- це додана в усіх галузях вартість, тобто створений валовий внутрішній продукт.

Відтворювальна структура валового продукту товарів і послуг переконливо відображає ефективність господарської діяльності. Як. відомо, логічною метою будь-якого матеріального виробництва є створення предметів споживання. Тому в певному розумінні можна сказати, що засоби виробництва -- це затрати, а предмети особистого народного споживання -- отриманий результат. Це так звана фондоємна форма відтворення. Народне господарство України майже на 2/3 фактично працює на відтворення затрат. Подібна ситуація, якщо вона утримується тривалий час, неминуче заводить економіку в глухий кут, бо врешті-решт національне господарство стикається із суцільним товарно-сировинним дефіцитом.

Звідси випливає, що найважливішим напрямом переорієнтації економіки України є пріоритетний розвиток виробництва предметів споживання.

8. Сутність, види регіональної структури економіки та її показники

У сучасну епоху НТР світовий ринок відіграє роль ефективного економічного механізму у використанні переваг міжнародного поділу праці, в розвитку інтернаціоналізації господарського життя для задоволення різноманітних потреб суспільства в обміні, розподілі га споживанні матеріальних та духовних благ. Нерівномірність економічного розвитку країн світу пов'язана з розбіжностями природно-ресурсного потенціалу, забезпеченістю сировиною, енергією, трудовими ресурсами, рівнем науково-технічного розвитку, ємністю внутрішнього ринку, залежністю від зовнішнього ринку. Конкурентна боротьба на світовому ринку, характер торговельної експансії, концентрація виробництва, накопичення і перелив капіталу ведуть до постійних змін в економічному потенціалі країн та регіонів, що відбивається на розвитку регіональних ринків товарів та послуг. Якщо після другої світової війни світовим торговельним лідером товарів та капіталів виступали США, то на сучасному етапі розвитку виділяються три центри світової торгівлі: США, Західна Європа, Японія, які концентрують 80% загального її обсягу (відповідно 13%, 46% та 8% світового товарообігу). У 70-80-ті роки за обсягами розвитку експорту та нагромадження капіталу на душу населення виділились нафтодобуваючі країни Близького Сходу - ОПЕК. Так, в Саудівській Аравії ВВП (валовий внутрішній продукт) на душу населення становить 24 тис. дол., вона випередила за цим показником Японію (22 тис. дол.) та США (20 тис. дол.) Регіон виділяється як експортер капіталу. Значне місце у світовій торгівлі в 80-90-ті роки посідають нові індустріальні країни (Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі) в Латинській Америці, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань у Південно-Східній Азії.

9. Економічний розвиток та економічне зростання. Геометричні моделі економічного розвитку

Економічне зростання -- умова процвітання будь-якого народу. Він виражається насамперед у двох показниках: у загальній величині валового національного продукту і його розмірів на душу населення. Другий показник більш придатний для виміру рівня життя, ніж перший. Варто, однак, пам'ятати, що це все-таки достатньо приблизний показник життєвого рівня.

При аналізі економічного зростання велике значення має показник темпів зростання. Для відносно незначних проміжків часу невеликі розходження в щорічних темпах зростання двох країн не грають істотної ролі. Проте, якщо спрогнозувати динаміку росту на кілька десятиліть, то ці несуттєві розходження виллються в дуже істотні.

Саме тому дослідження довгострокових темпів економічного зростання виявляється дуже важливим для всіх країн, особливо для тих, котрі знаходяться на низькому рівні економічного розвитку.

Важливе значення для розкриття закономірностей економічного зростання має облік характеру зв'язку між приростом використовуваних ресурсів і збільшенням внутрішнього національного продукту.

Найбільш простий випадок пропорційне збільшення усіх використовуваних ресурсів. У такому випадку має місце пропорційне збільшення внутрішнього національного продукту. Проте у реальному житті така ситуація скоріше виключення, ніж правило. Набагато частіше зустрічаються випадки, коли сполучено зростання кожного з ресурсів неможливе, тому що кожна країна наділена ними в неоднакових розмірах.

Взаємозв'язок між використовуваними ресурсами і продуктом виражається законом убутної продуктивності. Якщо, припустимо, суспільство не може збільшити використання всіх ресурсів, крім одного, то при збільшенні використання даного ресурсу, кожне його наступне збільшення супроводжується всі меншим збільшенням продукту, а на визначеному рівні приросту ресурсу приріст продукту припиняється. В цьому суть закону убутної продуктивності.

Прискорений розвиток суспільства при характеристиці проблеми економічного зростання -- це те, що на практиці показує розрив між потенційним і реальним ВНП. Бажано, щоб розрив був мінімальним, для чого необхідно забезпечити повну зайнятість. Але якщо вона досягнута (а це можна забезпечити методами фіскальної і монетарної політики), то подальше зростання суспільство повинне забезпечити саме за рахунок створення умов для зростання потенційного ВНП. Однією з центральних проблем, з якою стикається будь-яка економічна система, -- створення умов, що забезпечують їй поступальний розвиток. У противному разі неможливо вирішити основне економічне протиріччя -- між зростаючими потребами й обмеженими ресурсами. Специфіка ситуації, що склалася в економіці України, полягає в тому, що для переходу від однієї системи економіки до іншої традиційні чинники, моделі і критерії економічного росту виявляються або непридатними, або істотно відхиляються від траєкторій розвитку, характерних для стійкого положення. Трансформаційні процеси в економіці України носять безумовно системо-перетворюючий характер. Йдеться не про коригування, нехай і радикальне, механізму функціонування сформованої системи, а про принципову зміну типу економічного розвитку. Централізовано кероване пристосування ресурсів до суспільних потреб міняється системою ринкової координації економічної діяльності, орієнтованої на ціни, гроші, відсоток та інші регулятори товарного виробництва. Однією з найбільш істотних ознак такого переходу є зміна моделі економічного зростання. У централізовано керованому господарстві економічне зростання забезпечувалося, насамперед, за рахунок непомірної концентрації ресурсів, мобілізованих державою, і спрямовування безперешкодно їх на потреби нагромадження. Відключення ринкових механізмів знімає обмеження, що обумовлюють розміри норми нагромадження ефективним використанням ресурсів. Єдиною проблемою стають пошуки джерел мобілізації ресурсів.

10. Сутність та передумови посткейнсіанських моделей економічного розвитку. Основні положення моделі економічного зростання Дж. Робінсона

Джоан Робінсон поступила в Кембриджський університет у 1922 р., коли економічна теорія Маршалла займала чільне положення; у найближчі півтора десятиліття теорія Маршалла втратила вплив. Останній обставині і сприяли чудові дослідження Джоан Робінсон про світ, де відсутня конкуренція.

Через кілька років "Загальна теорія" Кейнса вказала шлях до більш важливих проблем, чим відносна ціна і рівновага, а саме факторам, що визначають доход і зайнятість. Вплив Кейнса на погляди Джоан Робінсон був дуже значним, і вона прагнула перейти від аналізу короткочасних явищ до тривалих процесів нагромадження й економічного росту.

Досить уважно прочитати її "Введення в теорію зайнятості" зразок коментаторського мистецтва - і "Нариси по теорії зайнятості" щоб зрозуміти, наскільки її захопила нова економічна теорія.

Однак незабаром виявився її інтерес до серйозного вивчення теорії Маркса. Джоан Робінсон належить до числа деяких вчених, які самі читали Маркса. Слідом за статтею Джона Стречі "Природа кризи капіталізму", у якій центральне місце займала теорія Маркса, вона опублікувала прекрасну роботу "Нарис економічної теорії Маркса". У цій роботі головною в аналізі Маркса названа проблема обороту і нагромадження капіталу, а не трудова теорія вартості.

Увагу Джоан Робінсон залучив не тільки аналіз часткової рівноваги Маршалла, але і ті розрізнені елементи його теоретичної системи, що підводили до більш динамічних концепцій розвитку й економічного росту.

Однак насамперед слід піднятися на нову ступінь статичного аналізу. Це було зроблено в роботі "Економіка недосконалої конкуренції", у якій розглядаються питання, відносно нові для економічної теорії. Збіг за часом публікації цієї роботи Джоан Робінсон і книги Чемберліна дуже характерний; воно показало, що суспільна думка була підготовлена до появи нової теорії визначення вартості.

Однак Джоан Робінсон виходила з факту існування монополії. Вона пише, що "...як тільки Сраффа випустив на волю аналіз монополії, останній негайно без найменшого зусилля поглинув аналіз конкуренції" Це зауваження дуже істотне, тому що по прочитанні "Недосконалої конкуренції" складається виразна думка, що саме це трапилося і з економічною теорією Джоан Робінсон.

В ній впадає в око відсутність важкої і неприємної проблеми впливу поведінки конкурентів і реакції продавця товару на цю поведінку, тобто проблеми олігополії.

У її роботі відсутній також аналіз різноманітних ринкових структур, початий Чемберліном, однак обидва вони прийшли фактично до одного результату. Джоан Робінсон стверджує, що, якщо конкуренти-виробники виготовляють різні товари і кожний має монополію на свій товар, теорія конкуренції повинна бути відкинута

11. Сутність та передумови неокласичних моделей економічного зростання. Формалізація моделі Р.Солоу

Методологічну основу теорії економічного росту становлять основні постулати неокласиків. Насамперед -- це теорія факторів виробництва, яка проголошує працю, капітал і землю як самостійні фактори утворення суспільного продукту. При цьому під капіталом, як правило, розуміють лише основний капітал; точніше -- основні засоби виробництва. В моделі одного із основоположників теорії росту Дж. Міда, наприклад, "машини утворюють єдину форму капіталу". Як методологічна основа важливу роль відіграє теорія граничної продуктивності, відповідно до якої доходи, які отримують власники факторів виробництва (за термінологією даної теорії -- ціни факторів виробництва), визначаються граничними продуктами, які створюються відповідними факторами.

Це означає, що дана концепція фактично виступає у ролі неокласичної теорії розподілу. Неокласична теорія росту заснована на принципі досконалої концепції і, відповідно, відсутності державного втручання в економіку як обов'язкової умови, що забезпечує рівність між доходами власників факторів виробництва їх граничними продуктами.

Передбачається також незмінність ефективності факторів виробництва і їхньої взаємозамінності. Незмінність ефективності, пояснює Дж. Мід, розуміється в тому значенні, що "якби при будь-якому стані технічних знань всі фактори виробництва у якій-небудь одній галузі промисловості зросли на х процентів, тоді кількість продукції також збільшилася б на х процентів".

Теоретики неокласичної школи будують свої моделі економічного росту на основі виробничої функції, розробленій американськими ученими - математиком Ч. Кобом та економістом П. Дугласом.

За допомогою функції Коба--Дугласа були отримані розрахункові індекси росту обсягів виробництва в обробній промисловості США за 1899 - 1922 роки, які виявилися досить близькими до фактичного росту продукції. Разом з тим, одним із основних припущень аналізу Дугласа було положення про незмінну ефективність та інтенсивність використання праці і капіталу. Таке обмеження, цілком допустиме при вивченні екстенсивного розвитку економіки, зовсім не підходить до умов її інтенсифікації. Проте факти свідчать, що у XX ст. сукупний суспільний продукт збільшується у розвинених країнах значно швидше, що ріст капіталу і чисельності працездатного населення перестає бути основою економічного росту. Нею все більшою мірою стає технічний прогрес.

За підрахунками Р. Солоу, вже у середині XX ст. вклад технічного прогресу в економічний ріст перевищував 80%, а решта припадала на приріст коефіцієнта зайнятості і обсягів інвестицій. При цьому під технічним прогресом розуміється досить широке коло явищ: вся сукупність кількісних змін факторів економічного росту на відміну від їх суто кількісного збільшення. До явищ технічного прогресу теоретики неокласики відносять і підвищення рівня освіченості робочої сили, й економію, яка випливає з росту масштабів виробництва, підвищення ефективності організації виробництва, і ряд інших змін і власне технічний прогрес у вузькому розумінні слова.

Показник технічного прогресу як відносно самостійний фактор економічного росту вперше був уведений Солоу в праці "Технічний прогрес і агрегативна виробнича функція". Підсумовуючи вплив на виробництво всіх якісних змін, показник технічного прогресу являє собою функцію часу.

Після досліджень Солоу неокласична теорія зосередила увагу на основних факторах росту. Так, Е. Денісон у роботі "Джерела економічного росту: альтернативи, що стоять перед ними" (1962) зробив спробу дослідити залежність обсягів виробленої продукції від якісних змін як з боку праці, так і з боку засобів виробництва: технічний прогрес як такий, ріст рівня концентрації виробництва, підвищення кваліфікаційного і загальноосвітнього рівня робітників, поліпшення організації виробництва й управління ним тощо. Неокласичні моделі економічного росту використовувались як інструмент економічного прогнозування, а також аналізу економічної ефективності виробництва. Вони давали позитивні результати головним чином в умовах відносно рівномірного росту обсягів виробництва, оскільки за такої передумови екстраполяція виявлених тенденцій розвитку у попередній період на подальший розвиток може дати досить вірогідні прогнози. Проте можливості цих засобів пізнання економічного розвитку істотно обмежуються тим, що неокласичні моделі росту не дають пояснення внутрішніх законів розвитку суспільного виробництва, у тому числі природи і механізму науково-технічного прогресу. Економічний ріст трактується цією теорією як техніко-економічний, а не соціально-економічний процес. Природно, що при такому підході циклічний характер розвитку ринкової економіки, у тому числі і кризові спади виробництва, випадає із сфери аналізу цієї теорії. Не вписується в рамки цієї теорії і нерівномірний характер інновацій в умовах науково-технічної революції, який зумовлює нерівномірність розвитку як окремих галузей, так і всієї економіки тієї чи іншої країни. Крім того, уже з перших кроків свого становлення неокласична концепція економічного росту використовувалась її творцями і захисниками як засіб боротьби проти вчення Роя Харрода про суперечності між - природним і гарантованим темпами економічного росту як найважливіше джерело кризових явищ післявоєнної капіталістичної економіки. У першій праці, присвяченій проблемі економічного росту з позиції неокласиків, Р. Солоу писав, що "коли виробництво має місце у неокласичних умовах змінних пропорцій і постійного ефекту від розширення виробництва, протиріччя між природним і гарантованим темпами росту просто неможливе. Не може бути, -- а при використанні функції Коба-Дугласа не може бути ніколи -- ситуації, коли економіка знаходилася б на лезі ножа. Система може пристосуватися до будь-якого темпу росту робочої сили і врешті-решт наблизитися до стану пропорційного розширення".

12. Основні положення моделей економічного розвитку країн, що розвиваються

Незважаючи на те, що держави Азії, Африки та Латинської Америки, які належать до групи країн, що розвиваються, істотно різняться між собою за рівнем економічного розвитку, ступенем еволюції соціально-економічних структур, мають національні, культурні, релігійні особливості, спробуємо виділити їхні спільні або близькі риси.

Це передусім відставання продуктивних сил у кількісному та якісному аспектах від рівня постіндустріальних держав. Переважна більшість країн, що розвиваються, характеризується низьким рівнем розвитку економіки. Їм притаманні недосконала соціально-економічна структура, багатоукладність економіки з великою питомою вагою традиційних докапіталістичних укладів.

Відмітними ознаками більшості країн, що розвиваються, є низький добробут населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури і, нарешті, суттєвий вплив релігійної сфери на соціально-економічний розвиток.

Наведені властивості визначають і особливість ринкової економіки країн, що розвиваються, яка в літературі дістала назву недосконалої через значну специфіку ролі ринку, функціонування ринкових механізмів та інструментів. Деякі з цих властивостей досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиліття «розмиваються», що й веде до поглиблення диференціації цих країн.

В економічній літературі нерідко вказується і така спільна риса цієї групи країн, як асиметрична взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки.

Відокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору є правомірним із погляду спільності їхньої історичної долі, і з погляду наявності конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Значення країн, що розвиваються, у світовій системі продуктивних сил має насамперед кількісний вимір. Ці держави займають понад 60 % території Землі, тут зосереджено 77 % світового населення, значні сировинні, енергетичні ресурси: 89,3 % світових запасів нафти і 50,5 % газу (у країнах-членах ОПЕК відповідно 77,6 і 41,4 %); понад 50 % світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки.

Разом із тим країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе місце. Переважна більшість цих країн є слаборозвинутими. Хоча частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві за останні десятиріччя дещо підвищилася, виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між розвинутими країнами з ринковою економікою і країнами, що розвиваються, щодо рівня економічного розвитку.

Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, за рівнем науково-технічного потенціалу, розвитку «людського капіталу». Термін підготовки робочої сили тут у середньому обмежується трьома з половиною роками шкільної освіти порівняно з десятьма у розвинутих державах. На країни, що розвиваються, припадає 15 % світових витрат на освіту, 13 % всієї чисельності інженерів, учених, хоча тут, нагадаємо, зосереджена переважна більшість населення планети. У загальному обсязі виданих у світі патентів частка цих країн становить 1 %, у НДДКР -- 2 %.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. Внаслідок безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві та різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або просто забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, тоді як наявний гострий дефіцит фінансових ресурсів.

При цьому слід зауважити, що, попри властиву всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує відчутна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці економічного зростання й соціальної еволюції і, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Навпаки, інша група країн, що розвиваються, -- так звані «нові індустріальні країни» (НІК) (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Бразилія, Мексика) -- у 80-ті роки перетворилися на полюс світового зростання. Азійські НІК в останні десятиліття демонстрували найвищі у світі темпи зростання економіки і промислового експорту. 90-ті роки показали, що, крім НІК першої хвилі, постають НІК другого ешелону -- Малайзія, Таїланд, Індонезія, які динамічно модернізують свою економіку, диверсифікують галузеву структуру господарства.

Найвідсталіші країни, що розвиваються, утворюють групу так званих найменш розвинутих держав. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав з населенням близько 500 млн. осіб.

Середній рівень доходу на душу населення тут становить усього 250 дол. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий Дефіцит коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснилися з міжнародного поділу праці й перебувають у надзвичайно складному становищі.

Таким чином, у межах групи країн, що розвиваються, існує суттєва диференціація. Вона об'єктивно зумовлює і специфіку завдань, які їм доводиться вирішувати.

13. Сутність інституціональної теорії розвитку

До складу інфраструктури ринку входять:

1. Фінансово-кредитна інфраструктура -- установи, які займаються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань.

В Україні нині діє близько 230 банків, 630 інвестиційних компаній та фондів, 560 страхових компаній, 580 довірчих товариств. Із загальної кількості банків -- 2 банки є державними, 175 -- акціонерними товариствами, 53 -- товариствами з обмеженою відповідальністю, 14 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 2 зі 100% іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств.

2. Організаційно-технічна інфраструктура -- товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв'язку. В Україні зареєстровано 111 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних -- 57, спеціалізованих -- 15, товарно-фондових -- 14, агропромислових -- 13, нерухомості -- 12. Практичну діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі (УФБ) і 29 її філіям у всіх обласних центрах та великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.

Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв'язків (асоціації, торгові палати), інші -- є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура -- інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. Нині в Україні діють близько 1400 аудиторських фірм. До функцій установ цієї підгрупи входить надання консультацій підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення динаміки ринкової кон'юнктури, прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств, вивчення ринкової динаміки тощо.

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб'єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему. Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

-- забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

-- надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон'юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

-- інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб'єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

14. Концепція ендогенного впливу НТП на економічний розвиток. Модель П.Ромера

Основні напрями НТП на сучасному етапі:

1. Електронізація народного господарства - забезпечення всіх сфер виробництва і суспільного життя високоефективними засобами обчислювальної техніки аж до використання принципів штучного інтелекту, нового покоління супутникових систем зв'язку тощо;

2. Комплексна автоматизація всіх галузей народного господарства на базі електронізації: впровадження гнучких виробничих систем, промислових роботів, багатоопераційних верстатів з ЧПУ, систем автоматизованого проектування, автоматизованих систем управління технологічними процесами;

3. Застосування прогресивних базових технологій (мало стадійних процесів, мало- та безвідходного виробництва, застосування технологічних ліній і систем машин);

4. Освоєння принципово нових технологій: мембранної, лазерної, плазмової, вакуумної, детонаційної та ін.;

5. Створення і використання нових матеріалів, що мають нові властивості: надпровідність, радіаційну стійкість, стійкість до зношування; надчистих матеріалів із заданими властивостями;

6. Прискорений розвиток біотехнології, яка сприяє створенню безвідходних технологічних процесів, нарощуванню обсягів виробництва сировини, продовольчих ресурсів;

7. Розвиток прискореними темпами інфраструктури як особливої сфери НТП, що формує зовнішні умови функціонування підприємств (виробничої, спеціальної, екологічної, фінансової і кредитної систем та ін.);

8. Розвиток інформаційних технологій, які формують не лише якісно новий виробничий потенціал, що ґрунтується на комп'ютеризації, а й нові соціальні відносини;

9. Хімізація виробництва - сприяє раціональному використанню природних ресурсів, розширенню матеріально-сировинної бази виробництва, підвищенню якості продукції; полягає у використанні синтетичних хімічних матеріалів для технічних потреб, при виготовленні таропакувальних засобів, використанні хімічних речовин у виробничих процесах для їх прискорення.

Рівень науково-технічного прогресу можна оцінити цілим рядом показників. Серед показників НТП особливе місце належить показникам технічного рівня виробництва, які відображають обсяг фактичного впровадження у виробництво досягнень науки, техніки, технологій, організації праці і управління, як в цілому в господарстві країни, так і в окремих галузях і на підприємствах.

15. Основні підходи до виокремлення етапів економічного розвитку. Можливості їх поєднання

А кожна наука має свій предмет, тобто коло явищ та процесів, що є об'єктом її дослідження. Не є винятком і економічна теорія. Що ж вона вивчає? На це просте запитання однозначної відповіді немає. Різні напрями економічної теорії по-різному трактують предмет цієї науки. Як уже зазначалося раніше, економічна наука тривалий час, починаючи з XVII ст., розвивалася під назвою «політична економія». Цю назву сприйняли і класики, і марксисти. Однак предмет науки трактували неоднаково. Класики вважали, що це наука про багатство, його виробництво та розподіл. А. Сміт назвав свою працю «Дослідження про природу та причини багатства народів». Прибічники класиків політичної економії вважали, що дана наука має вивчати і ту сферу суспільного життя, де відбувається обмін матеріальними благами та послугами.

К. Маркс і його послідовники предмет політичної економії вбачали не у виробництві та розподілі багатства, а у відносинах, що виникають і функціонують у тій сфері людського суспільства, де виготовляються та споживаються матеріальні блага, тобто у сфері суспільного виробництва. Ця сфера є основою життя людей у будь-якому суспільстві. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші життєві блага і послуги. Оскільки їх у готовому вигляді у природі не існує, то люди, використовуючи природу, навколишнє середовище своєю працею повинні створювати ці блага. Цей процес двобічний. З одного боку, виробляючи блага, люди вступають у взаємодію з природою, впливають на неї своєю діяльністю. Одночасно складаються певні стосунки та взаємозв'язки між людьми щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг. Це другий бік суспільного виробництва, що називається виробничими відносинами. Саме ці відносини прибічники економічної теорії Маркса і вважають предметом політичної економії, яка, на їх погляд, є наукою про закони, які регулюють виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ і послуг у людському суспільстві.

Інший підхід до визначення предмета економічної теорії у сучасних економістів-немарксистів. Економічна теорія у них отримала назву «економкс». При визначенні предмета її представники виходять з того принципового положення, що економічна, господарська діяльність здійснюються за умов обмеженості, або, за їх термінологією, рідкості ресурсів, що використовуються для такої діяльності. Тому, здійснюючи господарську діяльність, кожний її суб'єкт має постійно вибирати між різними варіантами їх можливого використання. Вибір між альтернативними варіантами при обмежених ресурсах є однією з основ економічної поведінки людей, підприємств і держави. Розв'язання подібних завдань з розвитком економіки, розширенням обсягів продукції, що виробляється, вимагає визначення принципів поведінки суб'єктів економічної діяльності, щоб вибір здійснювався на користь найкращого, найефективнішого використання ресурсів, що знаходяться у розпорядженні кожного господарюючого суб'єкта, що здійснює такий вибір. Тому представники «економікс» і визначають її предметом не економічні відносини, а дослідження поведінки людей в процесі економічної діяльності за умов обмеженості ресурсів. Відомий сучасний економіст Пол Семюелсон, підручник якого під назвою «Економікс» є одним з найпоширеніших у сучасному світі, дає таке визначення: «Економіка -- це наука про те, як люди та суспільство обирають спосіб використання дефіцитних ресурсів, які можуть мати багатоцільове призначення, для того, щоб виробити різноманітні товари і розподілити їх зараз або в майбутньому для споживання різних індивідів та груп суспільства».

16. Сутність стратегічної мети економічного розвитку України. Основні напрямки змін

На сьогодні ефективна інтеграція України до Європи є нагальним завданням розбудови її державності та економіки. Але для того, щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, необхідно усвідомити і реалізувати кілька важливих вихідних положень.

Вони повинні ґрунтуватися на:

- знанні та прогнозуванні тенденцій у змінах зовнішнього економічного середовища (системи світового господарства), в якому повинне функціонувати національне господарство України, а також прийнятті його внутрішнього економічного «регламенту»;

- чіткому усвідомленні необхідних -- збалансованих з національними інтересами -- трансформацій національного господарства, які б змогли забезпечити ефективну взаємодію з світовим господарством на основі високого рівня конкурентоспроможності економіки.

Наша держава тільки входить до системи світового господарства, і від того, як цей процес проходитиме, залежить не тільки і не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед -- можливість дальшого економічного та соціального розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції до Європи Україна зустрічатиметься з великими труднощами. Це зумовлюється рядом причин.

По-перше, Україна ще не визначилася повною мірою з основними напрямами і механізмом структурної перебудови економіки, критерії якої повинні вироблятися з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України.

По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, які необхідно вирішувати з позиції активного конкурентного протистояння на світовому ринку.

По-третє, існують певні суперечності регіонального характеру, усунення яких можливе тільки на довгострокових договірних засадах, шляхом активного включення до інтеграційних процесів, з визначенням глобальних національних пріоритетів та їх збалансуванням з іншими, що існують у світовому економічному просторі.

По-четверте, спроби активного спілкування та діалогу з міжнародними фінансовими інститутами -- як гарантами входження України до світового ринку і оновлення економіки -- поки що спричиняють неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі не визначено чітко орієнтири нашої держави ні в розвитку її «внутрішньої» економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві.