Національна економіка

Перелік чинників, які зумовлюють актуальність розробки концепції довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15--20 років, можна продовжити, але досить і цих, -- тим більше, що й досі, на п'ятому році самостійності України, не існує, по суті, ні доктрини, ні виваженої зовнішньоекономічної політики нашої держави, її зовнішньоекономічна політика -- це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровано зусилля по її так званій «лібералізації» (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення та ін.). Але зовнішньоекономічна політика -- то не тільки торгівля, не тільки інвестиційне та науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це -- весь комплекс проблем, розв'язання яких націлене на органічне інтегрування національного господарства до системи світового господарства з метою максимізації своєї частки світового доходу.



17. Сутність та функції інститутів

Проблеми, зв'язані з функціонуванням економічних інститутів, нині є найактуальнішими. Усім зрозуміло, що без відновлення вітчизняної економіки Україні не вийти з кризи. Економіка має забезпечити виробництво, обмін і реалізацію товарів та послуг, необхідних для задоволення людських потреб і нормальної життєдіяльності суспільства.

Відомий американський економіст-соціолог П. Самуельсон зазначає, що економічна ситуація будь-якого типу суспільства має зумовлювати, що і в якій кількості необхідно виробляти; хто і як, за допомогою яких ресурсів і технологій повинен виробляти; для кого призначене і як буде розподілене те, що вироблятиметься.

У соціології, що розглядає економіку як підсистему суспільного цілого, її (економіки) головна функція полягає в забезпеченні найважливішого завдання соціальної системи -- адаптації до соціального і навколишнього середовища, що постійно змінюється, і задоволенні потреб індивідів.

Адаптація -- це обов'язкова умова виживання будь-якої системи, а тим більше такої, як людське суспільство. Саме господарсько-економічна діяльність за всіх часів забезпечувала нормальну життєдіяльність суспільства.

Соціологічне вивчення економіки має свої особливості. Соціологи аналізують функціонування економічної системи в її зв'язках з іншими системами суспільства, економічних інститутів -- з іншими соціальними інститутами.

Економіка як соціальний інститут -- це насамперед сталий комплекс правил, принципів, норм економічної поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація суспільства до умов його існування. Економічній поведінці притаманна раціональність, ретельний облік витрат і доходів.

Для забезпечення свого функціонування економічним інститутам потрібні певні обов'язкові передумови: технології виробництва, що передбачають поділ праці, функцій і обов'язків; приміщення; засоби виробництва; транспорт; фінансові засоби і, головне, трудові ресурси -- люди.

Форми поєднання цих складових економіки як соціального інституту, тобто типи економічної організації, відповідають типу суспільного устрою. Як відомо, можна назвати (у спрощеному вигляді, звичайно) чотири типи економічної організації, котрі послідовно змінювали одна одну: примітивна, аграрна, індустріальна та інформаційна.

Щоб глибше усвідомити сутність економічних інститутів, слід розглянути їх функції. Про основну їх функцію вже йшлося. Вона полягає в забезпеченні адаптації до навколишнього середовища, яке постійно змінюється. Така адаптація можлива за умови виробництва певних товарів і послуг для задоволення потреб кожного індивіда й суспільства загалом.

Економічні інститути виконують стимулюючу функцію, формуючи економічний інтерес, заінтересованість у зменшенні витрат, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якісних показників, збільшенні доходу. Тому особливого значення для їх нормального функціонування набуває визначення принципів оплати праці та правильне використання (розподіл і перерозподіл) коштів.

Оновлення системи стимулювання та організації праці, організації виробничих процесів -- це прояв інноваційної функції економічних інститутів. Успіх інновацій значною мірою залежить від ставлення до нових наукових досягнень самих суб'єктів господарсько-економічної діяльності, їхньої творчої активності.

Окрім того, економічні інститути виконують інтегративну функцію, яка не завжди усвідомлюється. Функціонування економіки передбачає спеціалізацію та кооперацію праці, обмін (за допомогою грошей) результатами праці. Це все інтегрує членів суспільства в єдиному процесі суспільного виробництва. Вони потрапляють в економічну залежність один від одного.

Ефективність виконання розглянутих функцій залежить від рівня економічної культури -- сукупності норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється економічна поведінка суб'єктів.

Серед складових економічної культури найбільшу силу впливу на економічну поведінку людини мають насамперед цінності праці та трудова етика (мораль). Під трудовою етикою слід розуміти ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах трудової поведінки. Окрім трудових, на економічну поведінку впливають також і інші цінності: приватна власність, конкуренція, права людини тощо.

Важливою складовою економічної культури є наукові та фахові знання. Вони є передумовою ефективного виконання професійних ролей. Особливо це важливо за умов ринкової економіки, конкуренції. Ще одна складова -- це норми й нормативна регуляція поведінки, яка формує потреби, інтереси, переконання, уявлення людини стосовно економічних процесів і явищ, власного соціального чи економічного становища та можливості його зміни, видів соціальної діяльності, праці, ставлення до неї та винагороди за працю, можливостей просування по службі та економічної свободи, можливостей задоволення різних потреб у процесі економічної діяльності.

Основою економічної культури особистості є економічна свідомість, тобто здатність пізнавати, відображати й узагальнювати економічну дійсність, передбачати і прогнозувати розвиток економічних процесів. За умов суспільної кризи економічна свідомість є нестійкою й суперечливою. Вона може формуватися як емпіричним, так і науковим способом. Особливу роль у її формуванні відіграє політика держави в економічній сфері.



18. Порівняльний аналіз основних положень «старого» та «нового» інституціоналізму

Істотні зміни, які відбулися в характері ринкової економічної системи на рубежі XIX і XX стст. -- поширення монопольних і олігопольних ринкових структур, активізація господарських функцій держави та ін. -- поставили під сумнів деякі фундаментальні положення неокласичної теоретичної доктрини і спричинили виникнення ряду альтернативних течій економічної думки.

Однією з таких течій, які з'явилися ще до оформлення кейнсіанства в ролі провідної опозиційної до моделі неокласики сили, став інституціоналізм, представники якого протиставили класичній моделі самоврегульовуючій системи погляд на економіку як на постійно змінний процес еволюціонування господарських форм і становлень -- інститутів.

Поняття інституту -- центральне в цій концепції -- мало досить широке трактування. Інститути розглядали як спосіб мислення та дії, який закріпився у звичках, звичаях, нормах поведінки соціальних груп і спільнот, а також у законодавчих установках. Це -- сталий порядок речей, закріплений у формі звичаю, закону або постанови. У такому значенні можна говорити про інститути родини, держави, права, приватної власності, моралі, ринку, кооперації, вищої освіти і т.п. Суспільство в цілому і його економіка зокрема становлять собою переплетення і неперервну тканину інститутів, і щоб знайти закономірності розвитку, потрібно просто відслідковувати їх еволюцію. В такому підході чітко простежується споріднення з німецькою історичною школою, яка розглядала економіку не як сукупність незалежних індивідуальних господарств, що взаємодіють на вільному ринку згідно з раз і назавжди встановленими «природними» законами, а як соціальну систему, що еволюціонує в ході історичного процесу.

Послідовний історизм -- характерна риса методології інституціоналізму. Економічний лад суспільства є результатом процесів, що йдуть з минулого в сьогодення. Хід цих процесів схожий на біологічну еволюцію, найбільш істотними рисами якої є мінливість і пристосовуваність.

У процесі еволюції відбувається природний добір інститутів: ті, що не виправдали себе і віджили, відмирають, а які вижили -- видозмінюються і пристосовуються до нових умов. Звідси випливало, що пізнати економічні явища можна тільки в їх історичному розвитку, у динаміці, а не шляхом побудови абстрактних універсальних схем оптимального розподілу ресурсів у ході ринкової конкуренції. Це означало, що необхідно враховувати не тільки суто економічні, але і соціальні, правові, психологічні, політичні та інші фактори суспільного розвитку. Економічна теорія тісно взаємодіє з іншими суспільними науками -- соціологією, психологією, правом, і лише такий міждисциплінарний підхід дозволяє провести комплексний аналіз реального економічного ладу.

Такий аналіз передбачає розгляд ринкової системи як соціального інституту, що підлягає глибоким змінам у ході еволюції. Ринок не можна уявляти як позаісторичне явище, як арену взаємодії незалежних господарюючих індивідів, які вільно конкурують один з одним. Він трансформується разом зі змінами всієї інституціональної системи суспільства. Поява великих корпорацій, які встановлюють контроль над обсягами виробництва і цінами; гіпертрофоване роздування кредитної сфери, що спотворює реальні можливості виробництва і збуту; істотні зрушення рівня та структури масового споживання, активне втручання держави в економічне життя -- все це робить неокласичну модель ринку безнадійно застарілою. Сучасний ринок -- це великі корпорації, які самі формують ринкові умови, їх поведінка визначається зовсім іншими мотивами, ніж поведінка вільних господарюючих суб'єктів. Крім того, він має потребу в деякій дозі державного регулювання, зокрема, у тих сферах, де суто ринкові регулятори виявляються неспроможними («зовнішні ефекти», суспільні товари і т.п.).

У зв'язку з цим об'єктом критики в інституціоналістів стала неокласична поведінкова модель «раціональної економічної людини», яка максимізує свою вигоду шляхом зіставлення витрат і корисностей на основі суто індивідуальних уявлень про перевагу того чи іншого вибору. Економічна поведінка людей, на думку інституціоналістів, формується під впливом факторів не стільки індивідуальної, скільки соціальної психології: звичаїв, традицій, усталених норм поведінки, моди, впливу реклами. Найчастіше люди схильні діяти на шкоду своїй вигоді з міркувань престижу, почуття обов'язку, групової солідарності і т.п. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку не ізольованих «робінзонів», а групових інститутів -- профспілок, корпорацій, політичних партій, яка визначається впливом не тільки ринкових стимулів, але і факторами позаринкового і навіть позаекономічного характеру -- соціальними, правовими, політичними. Економічна теорія перетворюється в економічну соціологію, задача якої -- простежити взаємини великих соціальних груп і утворень, що впливають на економічну поведінку. Об'єктами досліджень стають суспільні протиріччя, конфлікти інтересів, пошуки способів їх вирішення і вироблення рекомендацій, які б дозволили здійснити «соціальний контроль над економікою». Розв'язанню цієї задачі найбільшою мірою сприяє описово-статистичний метод аналізу. Докладне вивчення реальної дійсності, опис і узагальнення фактів дозволяє щонайкраще зрозуміти зміни, які відбуваються в економіці, оцінити конкретну економічну ситуацію і запропонувати практичне вирішення найважливіших соціально-економічних проблем.

Згідно з особливостями своєї методології, в основі якої лежить принцип еволюціонізму, покликаний відображати мінливість і пристосовуваність економічних форм, еволюціонує і сам інституціональний напрямок, проходячи у своєму розвитку ряд етапів. Виникнувши наприкінці XIX ст., ідеї інституціоналістів у 30-і pp. XX ст. оформилися в самостійну течію як реакція на значні зміни в характері ринкової економіки (монополізація, глибокі кризові потрясіння, соціальні конфлікти) і нездатність неокласичної ортодоксії вписати ці зміни в систему своїх теоретичних уявлень. На цьому етапі їх позиція мала очевидну критичну спрямованість, вирішуючи задачу виявлення загострених протиріч і пошуку шляхів їх пом'якшення. Вони досліджують конфлікти інтересів різних соціальних груп і класів, виявляють границі можливостей ринкової системи автоматично відновлювати порушену рівновагу й обґрунтовують необхідність соціального контролю над економікою, у встановленні якого важливу роль повинен відігравати інститут держави. В умовах посиленої нестабільності економіки наприкінці 20-х -- на початку 30-х pp. ці ідеї привернули до себе увагу та набули досить широкого розповсюдження. Однак із другої половини 30-х pp. лідерство у галузі економічної теорії переходить до кейнсіанства, яке відтіснило інституціоналізм на периферію економічної думки.

Нова хвиля популярності цього напрямку припадає на 50-60-і pp. XX ст. і пов'язана із спробами осмислення соціально-економічних наслідків науково-технічної революції. З глибокими технічними і технологічними зрушеннями в характері продуктивних сил пов'язувалися надії на кардинальну трансформацію системи суспільних відносин і насамперед економічних. Теорії інституціоналістів втрачають критичну тональність, акцентуючи увагу на трансформуючій ролі технічного прогресу, який здатний сам по собі забезпечити перехід суспільства в якісно новий стан «загального благоденства». Носіями прогресу стають великі корпорації та інші організовані соціальні групи, які привносять у систему елементи впорядкованості та раціональності. На даному етапі інституціоналізм, що до цього був переважно американським явищем, набуває більш широкого розповсюдження: з'являються його французький і шведський різновиди. У методологічному плані він перебуває під сильним впливом кейнсіанства, що проявилося в акценті на макроаналізі та у визнанні необхідності державного регулювання економіки. Криза кейнсіанства у 80-і pp. XX ст. та відродження неокласичних традицій вплинули і на інституціональний напрямок. У ньому формується нова версія, що отримала назву «неоінституціоналізм».

19. Правила та права: сутність та порівняльний аналіз

Сукупність конституційних прав, свобод та обов'язків, які визначають статус громадянина України в суспільстві і державі, утворюють певну систему. Ці права, свободи та обов'язки різноманітні за своїм характером і змістом. Однак усі вони виражають ті корінні відносини, які склалися між Українською державою та її громадянами. Тому кожне право, кожний обов'язок необхідно розглядати не лише окремо, а й у системі всіх основних прав, свобод та обов'язків.

Система конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має специфічні внутрішньосистемні зв'язки між елементами, з яких вона складається. Найтиповіші з них такі.

1. Здійснення одних конституційних прав, свобод та обов'язків служить підставою для реалізації інших. Так, здійснення громадянином свого права на працю є підставою для реалізації права на відпочинок і права на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, інвалідності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від нього причин.

2. Реалізація одних прав та обов'язків може бути підставою для припинення інших обов'язків та здійснення інших прав. Так, тимчасова або постійна втрата працездатності є підставою для використання конституційного права на матеріальне забезпечення, звільняє від виконання обов'язків, передбачених трудовим договором.

3. Порушення будь-яких прав і невиконання громадянами обов'язків безпосередньо впливає на реалізацію основних прав. Порушення, наприклад, права на працю, незаконне звільнення громадянина з роботи може призвести до порушення його права на відпочинок та права на матеріальне забезпечення.

Класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків будується не довільно, а з урахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах. Ці конституційні права, свободи та обов'язки є не якимось випадковим, аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом усі найважливіші та найістотніші сфери життя і діяльності людини -- соціальну, економічну, політичну, а також розвитку їх індивідуальних фізичних і духовних якостей.

20. Сутність права власності

Слово «власність» нерідко вживається для позначення приналежності комусь речей. Іншими словами, власність трактується як присвоєння індивідом або колективом засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми. Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії власності і присвоєння тісно пов'язані одне з одним. Такий підхід до визначення власності загалом можливий.

Проте слід враховувати, що поняття присвоєння потребує конкретизації, а тому навряд чи може бути використане для розкриття змісту власності без визначення його самого. До того ж у поняття «присвоєння» К. Маркс і його послідовники нерідко вкладали різний зміст. У зв'язку з цим виникає необхідність більш детальної характеристики і встановлення визначальних ознак цієї категорії.

Зокрема, на вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі, як до чужої. Отже, власність характеризується такими зовнішніми ознаками: наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ -- своя, для не власників, відповідно -- чужа.

право власності слугує не тільки «надбудовою» відносин власності, але й активно впливає на їхнє формування і розвиток. Це пов'язано з тим, що право є суспільно-політичним інститутом і елементом суспільної свідомості.

Відносини власності регулюються різними галузями права. Але чільна роль тут належить приватному (цивільному праву), що визначає зміст права власності, регулює поведінку власників у господарському обігу, регламентує порядок і підстави захисту права власності.

У цивілістиці прийнято розрізняти право власності в об'єктивному і суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні -- це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності.

Право власності в об'єктивному значенні є юридичною підставою існування і реалізації права власності, що належить певному суб'єкту, тобто права власності в суб'єктивному значенні.

Право власності в суб'єктивному значенні -- це право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.

Цьому праву власника відповідає обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушення його правомочностей.

Саме право власності в суб'єктивному значенні являє основний інтерес у наведених дефініціях, оскільки в ньому знаходить відображення сутність власності як вищої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.

Розглянемо характерні ознаки права власності, як суб'єктивного права.

1) Його зміст охоплює три правомочності (можливості) власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном.

2) Суб'єктом права власності може бути будь-який суб'єкт права. Причому, слід зазначити, що стаття 13 Конституції України передбачає рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.

3) Об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упаковування, маркірування, написи і т.п.).

4) Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму (власному) інтересі. На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення і т.п.

21. Різниця між трансакцією та обміном товарами (послугами)

Модель Баумоля-Тобіна -- модель попиту на гроші, відповідно до якої люди визначають розміри необхідної їм суми готівки, зіставляючи збитки у виді недоотриманого на цю суму банківського відсотка і вартісної оцінки економії часу від більш рідких відвідувань банку.

«Портфельний» підхід Баумоля-Тобіна до пояснення попиту на гроші базується на оптимізації розміру реальних касових залишків з обліком трансакційних і альтернативних витрат тримання реальної каси.

Модель попиту на гроші для угод з урахуванням альтернативних витрат тримання каси запропонований незалежно друг від друга двома економістами -- У. Баумолем і Дж. Тобіном (обоє економісти США).

Модель Баумоля-Тобина аналізує достоїнства і недоліки нагромадження готівки. Основне достоїнство полягає в тому, що індивід звільняється від необхідності ходити в банк при кожній покупці. Недолік полягає в тім, що індивід несе збитки, утрачаючи відсотки, які б він міг одержати, поклавши гроші на ощадний рахунок.

Товарообмінні операції (операції зустрічної торгівлі) -- це такі операції, в межах яких передбачаються зустрічні зобов'язання продавця закупити у покупців товари на частину або повну вартість товарів, що постачаються покупцю.Бурхливий розвиток товарообмінних операцій в Україні в останні роки викликаний кризою платіжно-фінансової системи і, як наслідок, кризою неплатежів, коли контрагенти не в змозі розраховуватися за постачання товарів грошима. За економічною природою товарообмінні операції ділять на: операції натурального обміну (бартерні угоди); операції в межах промислового співробітництва (компенсаційні угоди); угоди з давальницькою сировиною. Бартерні угоди і угоди з давальницькою сировиною широко застосовуються на внутрішньому ринку, а компенсаційні угоди більше розповсюджені у міжнародній торгівлі.

22. Особливості трансакції угоди порівняно з трансакцією управління

Ринкові трансакції - це передавання іншим підприємствам прав на розпорядження товарами, послугами або факторами виробництва. Ціна у даному разі відіграє управлінську роль. Прикладами ринкових трансакцій є експортна й імпортна діяльність, аукціони чи товарні біржі.

До переваг ринкових трансакцій належать низький ступінь поєднання ресурсів і висока гнучкість. Їх недоліки виявляються у великих інформаційних витратах, небезпеці опортуністичної поведінки ринкових партнерів і високому ступені невпевненості. З огляду на те, що характерні риси ринкових трансакцій ми вже детально аналізували під час розгляду теорій інтернаціоналізації, тому не будемо їх тут розглядати (теорія інтернаціоналізації М. Кассон, П. Баклі).

У зв'язку з міжнародним характером своїх операцій ТНК постійно натрапляють на різні політичні, податкові обмеження, валютний контроль, що ускладнює процес вільного і безвитратного переміщення фінансових ресурсів з однієї країни в іншу.

Недосконалість внутрішніх ринків капіталу, формальні та неформальні бар'єри для міжнародних операцій спонукають ТНК до інтерналізації трансакцій, тобто внутрішньофірмових фінансових трансферів. Здатність здійснювати за допомогою різних механізмів рух фондів та переміщення прибутків відкриває для транснаціональних фірм можливості трьох типів арбітражу:

Податковий арбітраж -- можливість зменшити податковий тягар шляхом переміщення прибутків з одних підрозділів ТНК в інші.

Арбітраж фінансового ринку -- можливість обійти валютний контроль, заробити більші доходи на тимчасово вільні фонди або зменшити витрати на позичені фонди.

Арбітраж регулятивної системи -- можливість замаскувати реальну прибутковість шляхом переказу прибутків іншим підрозділам ТНК у випадку, якщо прибутковість філії підпадає під урядове регулювання або викликає тиск профспілок.

Розробляючи політику глобальних трансферів, ТНК вирішують кілька завдань:

- визначення кількості грошей, які необхідно переказати; встановлення часу, коли слід здійснювати трансфери; вибір пунктів призначення фондів, що переміщуються;

- термін "інтерналізація" походить від англійського слова internal, тобто внутрішній;

- вибір механізму або набору механізмів, що оптимально забезпечуватиме цільові трансфери.

Ціла низка організаційних факторів справляє значний вплив на здатність ТНК отримувати вигоду з використання внутрішньо-корпораційної фінансової системи. Головні серед них:

а) кількість фінансових зв'язків;

б) обсяг міжфілійних трансакцій;

в) структура власності іноземного підприємства;

г) ступінь стандартизації продукції та послуг;

д) урядове регулювання.

23. Вплив розподілу трансакційних витрат між учасниками обміну на загальну величину цих витрат

Р. Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних (неокласична теорія знала два види обмежень -- фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів). Ним же була здійснена спроба пояснити закономірності, які керують процесом виникнення і зростання фірми. Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму.

Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів незалежно від того, де вони здійснюються -- на ринку чи всередині організацій.

Розвиваючи аналіз Коуза, сучасні економісти запропонували декілька класифікацій трансакційних витрат. Відповідно до однієї з них виділяються:

1) витрати пошуку інформації -- витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також втрати від недосконалості інформації;

2) витрати на ведення переговорів;

3) витрати вимірювання -- витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей і т. п.;

4) витрати на специфікацію (точне визначення) і захист прав власності -- витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, витрати часу і ресурсів, необхідних для поновлення порушених прав, а також витрати на виховання "консенсусної ідеології" -- у дусі дотримання неписаних правил і норм;

5) витрати опортуністичної поведінки, що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається.

Розглядають такі дві основні форми опортуністичної поведінки.

"Ухилення" -- воно виникає тоді, коли працюють спільно ("командою"), але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе. При асиметрії інформації (підлеглий точно знає, скільки ним витрачено зусиль, а керівник має про це лише приблизне уявлення) виникає і стимул, і можливість працювати з неповною віддачею.

"Здирство" -- воно спостерігається у тих випадках, коли який-небудь агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній "команді" і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається "специфічним". У решти учасників тоді з'являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Небезпека "здирства" підриває стимул до інвестування у специфічні активи.

За підрахунками Д. Уолліса і Д. Норта, частка трансакційних витрат у валовому національному продукті США зросла у приватному секторі з 23% -- у 1870р., до 41% --у 1970р.; у державному-- з 3,6% -- у 1870р., до 13,9% -- у 1970 р., що в сумі становило ріст з 26,6% до 54,9%.

Розширення трансакційного сектору економіки автори назвали "структурним зрушенням надзвичайної важливості". Тут, на їх думку, лежить ключ до пояснення контрасту між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються.

24. Специфіка визначення контракту в новій інституціональній економічній теорії

Тексти всіх контрактів по зовнішньоторговельних операціях складаються відповідно до традицій міжнародної торгівлі і на основі міжнародних торгових умов -- ІНКОТЕРМС в редакції 1990 року, що використовуються комерсантами всього світу. За змістом і системою побудови всі контракти по зовнішньоторгових операціях не мають істотних відмінностей. Основними пунктами є: предмет контракту, ціна і загальна сума, терміни і умови поставки товару, кількість і якість товару, оплата, гарантії, санкції за неналежне використовування контракту, упаковка і маркіровка, відповідальність сторін і ін. тексти контрактів відрізняються один від одного в першу чергу умовами поставки і формами оплати за нього.

Як умова контракту (разом з іншими) у багатьох випадках передбачає «відшкодування збитку» -- обумовлена в контракті сума (або % від вартості), яка повинна бути виплачена постачальником при порушенні термінів поставки. Ця сума не є штрафом і звичайно встановлюється наперед в розумних межах. Це підвищує вірогідність своєчасності поставок; гарантується негайна виплата компенсації, оскільки обумовлена сума автоматично списується з рахунка постачальника.

Штрафи є дієвим інструментом виконання окремих умов контракту. На відміну від відшкодування збитку їх розміри набагато вище і збільшуються залежно від порушень терміну поставки (наприклад, 1 тис. фунтів стерлінгів за кожний день). Штрафні санкції беруться з боку тієї, що порушила договір автоматично без втручання суду. Проте, трапляється, що порушення термінів поставки не залежить від постачальника. Така ситуація у всіх зовнішньоторговельних контрактах передбачається пунктом «примітка про непереборну силу» або «форс-мажор». Перелік причин, які викликають форс-мажорні обставини, обмовляються в контракті. Форс-мажорні обставини діляться на дві категорії: тривалі і короткочасні. До тривалих належать, перш за все, заборони експорту (іноді й імпорту), війна, блокада, валютні обмеження або інші заходи урядових органів. До короткочасних відносяться пожежі, повені і інші стихійні біди, а також замерзання морських шляхів, закриття морських проток, що лежить на шляху проходження, відхилення в дорозі, викликані військовими діями і т.д.

Корисно для обох сторін наперед точно визначити, які обставини вони відносять до форс-мажорних, інакше ці обставини використовуватимуться відповідно до торгових звичаїв країни виконання договору. Звичайно продавець прагне перерахувати в контракті максимальне число можливих обставин, включаючи і такі, як неможливість отримання транспортних засобів, аварія на виробництві, недостача сировини, електроенергії, робочої сили.

При форс-мажорних обставинах термін виконання договору відводиться пропорційно часу, протягом якого діятимуть ці обставини. Якщо такі обставини продовжуватимуться далі визначеного терміну, то кожна із сторін має право відмовитися від подальшого виконання своїх зобов'язань за контрактом без відшкодування можливих збитків. Сторона, для якої створилася неможливість виконання зобов'язань за контрактом унаслідок форс-мажору, повинна негайно у письмовій формі повідомити іншу сторону. В контрактах сторони вказують також назву організації (звичайно торгової палати), яка засвідчує настання і тривалість дії непередбачених обставин шляхом видачі про це довідки.

У пункті «Інші умови» зазначаються різні додаткові умови. Наприклад: порядок оплати мита, податків; умови, які дозволяють, обмежують або забороняють реекспорт; момент вступу контракту в силу; кількість підписаних екземплярів контракту; можливість внесення доповнень, змін в контракт і інші, які сторони знайдуть потрібним для внесення до змісту.

25. Інституційні аспекти ринкового господарства

Інфраструктура в будь-якій соціально-економічній системі -- це сукупність елементів, що забезпечують безперебійне функціонування взаємозв'язків об'єктів і суб'єктів цієї системи. Крім забезпечуючої функції, інфраструктура одночасно виконує регулюючу функцію, певним чином впорядковуючи взаємодію елементів самої системи.

Ринкова інфраструктура (РІС) - це система елементів що забезпечують безперебійне багаторівневе функціонування господарських взаємозв'язків і взаємодію суб'єктів ринкової економіки і регулюють рух товарно-грошових потоків. Кожна з її функцій характеризується певними рисами або властивостями.

Забезпечуюча функція по самій своїй суті є функція внутрішня, що характеризує суть і безпосереднє призначення інфраструктури. Вона носить пасивний характер. Ринкова інфраструктура, як підсистема усієї економіки, надає останній умови і можливості для виконання своїх функцій (передусім таких, як оптимальна акумуляція ресурсів і створення з них продуктів господарської діяльності), безпосередньо не беручи участь в створенні продукту. Цю функцію можна класифікувати також, як пряму, оскільки формування адекватної інфраструктури -- одна з безпосередніх і обов'язкових умов існування і розвитку економічної системи.

Регулююча функція виростає із забезпечуючої, є її продовженням, але її властивості інші, прямо протилежні. Передусім, вона носить зовнішній характер. Незважаючи на те, що інфраструктура є підсистемою економічної системи, вона (підсистема) існує як би над процесом взаємодії господарюючих суб'єктів, як деяка даність: без неї вони, з одного боку, не можуть взаємодіяти, але, з іншого боку, при певних обставинах вона здатна впливати вельми істотним чином на весь процес відтворення. В цій своїй якості дана функція є активною, що особливо помітно в перехідних економічних системах. Нарешті, за своєю природою вона є функція зворотної дії, сигналізуючи економіці про ті або інші проблеми у сфері безпосереднього створення продукту.

Обидві функції нерозривно пов'язані і не можуть реалізуватися одна без іншої. Результатом їх взаємодії є цілком певний синтетичний ефект, який можна визначити як оптимізацію руху товарно-грошових потоків. У процесі забезпечення і регулювання цього руху інфраструктура сприяє досягненню відповідності між суспільними потребами в товарах і послугах і здатністю процесу виробництва задовольняти їх в необхідних масштабах.

Тим самим забезпечується сполученість у реалізації обох функцій, досягається пропорційність у розподілі ресурсів, що, в свою чергу, веде до мінімізації витрат, пов'язаних із розподілом ресурсів і продуктів. Саме тому інфраструктура своїми функціями забезпечує ефективність економіки, причому в тій мірі і через ті механізми, які властиві тільки їй. Цю частину ефективності можна назвати прихованою ефективністю в тому сенсі, що традиційні методи зіставлення витрат і результату (наприклад, негативні наслідки поганих доріг для збору врожаю або недостатня розвинутість банківської системи як чинник, що гальмує швидкість розрахунків тощо) прямо і безпосередньо до неї незастосовні.

Описані вище функції розкривають те, що повинна робити ринкова інфраструктура, але не визначають її природу. З точки зору свого походження, або природи, ринкова інфраструктура є не що інше, як інституціоналізована трансакція. Такий підхід виходить з товарно-грошової природи ринкової економіки, яка являє собою потоки товарів, ресурсів і грошових коштів, що безперервно рухаються через посередництво операцій (трансакцій), що також безперервно здійснюються. В свою чергу, трансакції укладаються і виконуються через посередництво цілої системи і, інститутів, які вплетені в тканину економічної системи і утворюють її інфраструктуру. Розвиненій ринковій економіці властива і відповідна мережа інститутів. Звичайно, в принципі трансакції можуть здійснюватися і без використання інститутів (це можливе, зокрема, тільки на початкових етапах переходу до ринку, коли відповідний інститут ще не сформувався). Але рано або пізно трансакції, що безперервно повторюються, неминуче породжують і відповідні інститути. Тому РІС і виступає інституціоналізованою формою трансакцій.

З цього виходить, що першим елементом РІС якраз і є відповідні інститути. Їх можна поділити на дві групи -- інститути загального призначення і спеціальні інститути. Діяльність інститутів загального призначення звичайно не зводиться до виконання тієї або іншої функції тільки в складі РІС, а передбачає також участь в реалізації задач і цілей інших підсистем, особливо якщо врахувати, що багато які з цих підсистем належать державі і використовуються далеко не тільки бізнесом у комерційних цілях. Відповідні інститути орієнтовані на переважне «прокачування» або товарних, або грошових потоків.

26. Взаємозв'язок економічної системи та інституційного середовища

Проблеми, зв'язані з функціонуванням економічних інститутів, нині є найактуальнішими. Усім зрозуміло, що без відновлення вітчизняної економіки Україні не вийти з кризи. Економіка має забезпечити виробництво, обмін і реалізацію товарів та послуг, необхідних для задоволення людських потреб і нормальної життєдіяльності суспільства.

Відомий американський економіст-соціолог П. Самуельсон зазначає, що економічна ситуація будь-якого типу суспільства має зумовлювати, що і в якій кількості необхідно виробляти; хто і як, за допомогою яких ресурсів і технологій повинен виробляти; для кого призначене і як буде розподілене те, що вироблятиметься.

У соціології, що розглядає економіку як підсистему суспільного цілого, її (економіки) головна функція полягає в забезпеченні найважливішого завдання соціальної системи -- адаптації до соціального і навколишнього середовища, що постійно змінюється, і задоволенні потреб індивідів.

Адаптація -- це обов'язкова умова виживання будь-якої системи, а тим більше такої, як людське суспільство. Саме господарсько-економічна діяльність за всіх часів забезпечувала нормальну життєдіяльність суспільства.

Соціологічне вивчення економіки має свої особливості. Соціологи аналізують функціонування економічної системи в її зв'язках з іншими системами суспільства, економічних інститутів -- з іншими соціальними інститутами.

Економіка як соціальний інститут -- це насамперед сталий комплекс правил, принципів, норм економічної поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація суспільства до умов його існування. Економічній поведінці притаманна раціональність, ретельний облік витрат і доходів.

Для забезпечення свого функціонування економічним інститутам потрібні певні обов'язкові передумови: технології виробництва, що передбачають поділ праці, функцій і обов'язків; приміщення; засоби виробництва; транспорт; фінансові засоби і, головне, трудові ресурси -- люди.

Форми поєднання цих складових економіки як соціального інституту, тобто типи економічної організації, відповідають типу суспільного устрою. Як відомо, можна назвати (у спрощеному вигляді, звичайно) чотири типи економічної організації, котрі послідовно змінювали одна одну: примітивна, аграрна, індустріальна та інформаційна.

Щоб глибше усвідомити сутність економічних інститутів, слід розглянути їх функції. Про основну їх функцію вже йшлося. Вона полягає в забезпеченні адаптації до навколишнього середовища, яке постійно змінюється. Така адаптація можлива за умови виробництва певних товарів і послуг для задоволення потреб кожного індивіда й суспільства загалом.

Економічні інститути виконують стимулюючу функцію, формуючи економічний інтерес, заінтересованість у зменшенні витрат, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якісних показників, збільшенні доходу. Тому особливого значення для їх нормального функціонування набуває визначення принципів оплати праці та правильне використання (розподіл і перерозподіл) коштів.

Оновлення системи стимулювання та організації праці, організації виробничих процесів -- це прояв інноваційної функції економічних інститутів. Успіх інновацій значною мірою залежить від ставлення до нових наукових досягнень самих суб'єктів господарсько-економічної діяльності, їхньої творчої активності.

Окрім того, економічні інститути виконують інтегративну функцію, яка не завжди усвідомлюється. Функціонування економіки передбачає спеціалізацію та кооперацію праці, обмін (за допомогою грошей) результатами праці. Це все інтегрує членів суспільства в єдиному процесі суспільного виробництва. Вони потрапляють в економічну залежність один від одного.

Ефективність виконання розглянутих функцій залежить від рівня економічної культури -- сукупності норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється економічна поведінка суб'єктів.

Серед складових економічної культури найбільшу силу впливу на економічну поведінку людини мають насамперед цінності праці та трудова етика (мораль). Під трудовою етикою слід розуміти ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах трудової поведінки. Окрім трудових, на економічну поведінку впливають також і інші цінності: приватна власність, конкуренція, права людини тощо.

Важливою складовою економічної культури є наукові та фахові знання. Вони є передумовою ефективного виконання професійних ролей. Особливо це важливо за умов ринкової економіки, конкуренції. Ще одна складова -- це норми й нормативна регуляція поведінки, яка формує потреби, інтереси, переконання, уявлення людини стосовно економічних процесів і явищ, власного соціального чи економічного становища та можливості його зміни, видів соціальної діяльності, праці, ставлення до неї та винагороди за працю, можливостей просування по службі та економічної свободи, можливостей задоволення різних потреб у процесі економічної діяльності.

Основою економічної культури особистості є економічна свідомість, тобто здатність пізнавати, відображати й узагальнювати економічну дійсність, передбачати і прогнозувати розвиток економічних процесів. За умов суспільної кризи економічна свідомість є нестійкою й суперечливою. Вона може формуватися як емпіричним, так і науковим способом. Особливу роль у її формуванні відіграє політика держави в економічній сфері.

27. Призначення, роль та структура державних фінансів

Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Так, у державі тоталітарного типу фінансова система є спрощеною і дещо примітивною. Не всі її ланки достатньо розвинені.

У державах із ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у розрізі деяких держав можуть суттєво відрізнятися. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це торкається насамперед фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів тощо.

Фінансові системи деяких держав можуть відрізнятися за своєю структурою, але у всіх у них є загальна ознака -- це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які різняться за методами мобілізації та напрямками використання, однак тісно пов'язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на економічні й соціальні процеси в державі, а також на формування й використання фондів фінансових ресурсів у розрізі окремих ланок.

Можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним її елементом, проте ця самостійність відносна всередині єдиного цілісного.

Фінансова система -- це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарських суб'єктів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних та соціальних потреб.

28. Бюджетна система України як центральна ланка системи державних фінансів

Ринкова модель економіки, а також усі без винятку інші моделі не можуть існувати й розвиватися без втручання держави в процеси розподілу й перерозподілу новоствореної вартості в суспільстві. Для цього використовуються фінанси, а бюджет є конкретною формою реалізації функцій держави. З розвитком цивілізації бюджет стає унікальним інструментом здійснення економічної політики, не лише за ринкових умов, а й у тоталітарних, монархічних та інших системах. В бюджеті сконцентровані інтереси держави, підприємців і населення. Між ними ведеться постійна боротьба за задоволення власних потреб. Об'єктом цих інтересів завжди є валовий внутрішній продукт, власне напрямки та методи його розподілу й перерозподілу. Власне, бюджет -- це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених конституцією.

Економічна природа бюджету полягає в тому, що виникає об'єктивна необхідність у розподілі й перерозподілі валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян. Бюджет, в основному, відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. Надання населенню суспільних благ стає однією з функцій-держави в економіці вільної конкуренції, фінансування яких здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів.

29. Державний бюджет України: структура доходів та видатків

Згідно Бюджетного Кодексу України, доходи Державного бюджету України включають:

1) доходи, що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі та Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів", а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, та інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;

2) гранти і дарунки у вартісному обрахунку;

3) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного бюджету та місцевих бюджетів, поділяються на:

1) видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші передбачені Бюджетним Кодексом, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню;

Наприклад, видатками забезпечення конституційного ладу держави є видатки на Верховний суд України в 2003 складуть 21529 тис. грн. порівняно з 23 528 тис.грн у 2002 році.

2) видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;

3) видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер та визначені законами України.

Згідно статті 86 Бюджетного Кодексу, критеріями розмежування видів видатків між місцевими бюджетами є:

1. Розмежування видів видатків, на гранти і дарунки у вартісному обрахунку та міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів, між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:

1) перша група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів;

2) друга група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України;

3) третя група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України.

2. Видатки першої групи здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

3. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів.

4. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

5. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.

30. Місцеві бюджети: особливості формування в Україні

До місцевих бюджетів відносяться бюджет АР Крим, обласні та районі бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджети місцевого самоврядування включають бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст і їх об'єднань. Місцевий бюджет охоплює надходження і витрати на виконання повноважень органів влади АР Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

З метою проведення регулювання доходів місцевих бюджетів і досягнення їх бюджетної забезпеченості доходи, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування розбиваються на дві групи. До першої групи відносяться доходи, що враховуються при визначені міжбюджетних трансфертів. Друга група охоплює доходи, які не враховуються при проведенні міжбюджетних трансфертів. До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначені обсягів міжбюджетних трансфертів відносяться:

1. Прибутковий податок з громадян.

2. Державне мито.

3. Плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчим органами відповідних рад.

4. Плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності.

5. Плата за торговий патент.

6. Надходження адміністративних штрафів, що накладаються виконавчими органами відповідних рад.

7. Єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва. При цьому, такі доходи розподіляються між різними ланками місцевих бюджетів в певних пропорціях.

Згідно з бюджетним кодексом України прибутковий податок з громадян розподіляється таким чином:

1. До доходів бюджетів м. Києва і м. Севастополя зараховується 100 % податку, що справляється на території цих міст.