Національна економіка

працездатних осіб - 365 гривень;

осіб, які втратили працездатність, - 268 гривень”.

В статті 2 говориться про розміри державних соціальних гарантій на 2002 рік. Вони визначаються залежно від прожиткового мінімуму, встановлюються відповідними законами, Законом України про Державний бюджет України на 2002 рік, а також нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.

83. Механізми перерозподілу доходів, що застосовуються в Україні

Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Через державні бюджети розвинутих країн світу перерозподіляється від 40 до 55% національного доходу, а в Україні у 1997 р. -- майже 70%. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій (в Україні в 90-х роках налічувалося 14,6 млн. пенсіонерів), стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо.

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (переважно крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростуть на стільки-то відсотків. Це має місце у розвинутих країнах світу.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часи командно-адміністративна система. Такий метод певною мірою використовується і в Україні, особливо після впровадження гривні. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової економіки.

Полюси бідності й багатства у США зростають. Мультимільйонери отримують щодня такі суми доходів, які не може заробити за все трудове життя середній американський робітник. Спорудження лише одного гранітного будинку для сім'ї Рокфеллерів ще у 30-х роках обійшлося у 2 млн. дол. (за нинішніми цінами в десятки разів більше). У ньому було 50 кімнат, 350 осіб обслуговуючого персоналу.

Один прийом гостей для найбагатших сімей обходиться приблизно в 1 млн. дол. Деякі мультимільйонери утримують симфонічні оркестри, є власниками великих картинних галерей. Найбагатшим у США, а також у світі в 1996 р. був засновник комп'ютерної компанії "Майкрософт" Б.Гейтс, власність якого становила 37 млрд, дол. Тому виправданим є визначення капіталізму Й.Шумпетером як цивілізації нерівності.

Для вимірювання нерівності використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М.Лоренца). За абсолютної рівності в розподілі багатства 20% сімей повинні отримувати 20% сукупного доходу, 40% сімей -- 40% доходу.

Неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньової економіки. Тіньова економіка -- сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво і збут заборонених видів продукції та надання заборонених послуг,

На сучасному етапі до таких незаконних видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон (за межі України вивезено до 40 млрд. дол., товарів на суму майже 5 млрд. дол.), а також незаконні валютні операції всередині країни, істотне завищення цін на експортовану та заниження на імпортовану продукцію, масове розкрадання державного майна в процесі роздержавлення і приватизації, шахрайська діяльність багатьох трастових та інвестиційних компаній, випуск та реалізація неврахованої продукції, корупція, наркобізнес тощо. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство.

84. Основні джерела фінансування соціальної сфери

Метою діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.

Сьогодні в Україні у галузях соціальної сфери використовується до 30% фондів фінансових ресурсів країни.

Джерелами фінансування соціальної сфери є: Державний бюджет; місцеві бюджети; власні доходи установ і організацій соціальної сфери (самофінансування). Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.

85. Кошторисно-бюджетне фінансування галузей соціальної сфери

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів - кошторисів витрат.

Визначення обсягів фінансування ґрунтується на: показниках, що характеризують кількісні параметри діяльності бюджетної установи (оперативно-сітьові показники); нормативах видатків у розрахунку на певний кількісний показник.

Оперативно-сітьові показники поділяються на дві групи: виробничі показники, які характеризують профіль діяльності бюджетної установи (наприклад, кількість студентів у вузі); загальні показники, які технічно характеризують будівлю бюджетної установи (наприклад, площа приміщень, кубатура тощо).

Виробничі показники поділяються на: вихідні показники, які характеризують бюджетну установу на даний період часу; похідні, які визначаються за певними нормами (наприклад, кількість учнів і норма граничної наповнюваності класів).

Фінансові відносини у соціальній сфері регулюються економічними нормативами, які відображають можливості держави щодо задоволення соціальних потреб відповідно до планів соціального розвитку.

Норматив - це обов'язкова норма, яка встановлена правовими актами вищих органів державної влади та управління і не підлягає зміні.

Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник плану соціального розвитку (або в розрахунку на одного жителя, учня, одну установу, наприклад: ставка заробітної плати, розмір стипендії, відрахування у цільові фонди). Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України, як правило на 5 років.

86. Концепція взаємодії економіки та екології

Екологія -- наука (галузь знань), що вивчає взаємодію організмів та їх угруповань із середовищем існування. Як самостійна наука вона сформувалася наприкінці XIX ст. Термін «екологія» запровадив німецький біолог Ернст Геккель у 1866 р.

Як і будь-яка інша наука, екологія має науковий та прикладний аспекти. Науковий аспект -- це прагнення до пізнання заради самого пізнання, і в цьому плані на перше місце випливає пошук закономірностей розвитку природи та їх пояснення. Прикладний аспект -- це застосування зібраних знань для вирішення проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем. Всезростаюче значення сучасної екології полягає в тому, що жодне з великих практичних питань сьогодення не може вирішуватись без урахування зв'язків між живими і неживими компонентами природи.

Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природних ресурсів на даний час набули особливої актуальності і стали предметом поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження на навколишнє середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідок екологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутності належних природоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони, які нині належать до зон лиха. Це передусім Дніпровсько-Донецький промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористування та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресурсний потенціал. На значній частині регіонів України особливої гостроти набули проблеми забруднення атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час гірничих розробок, які призводять до деградації ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) і неправильного проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення). Навколо міст формуються ареали інтенсивного забруднення навколишнього середовища.

Високий рівень концентрації промислових об'єктів, нераціональна структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв, відсутність належних природоохоронних систем зумовили тут високий рівень забруднення довкілля, дефіцит водних ресурсів та нестачу в безвітряні години кисню в приземних шарах атмосфери.

87. Основні цілі стратегії сталого розвитку

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій -- усе це атрибутика системного екологічного управління і, зокрема, результати стратегічного екологічного планування як однієї з головних функцій системного екологічного управління. В Україні національну екологічну політику визначено в «Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР. Основні розділи цього документа такі: пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів; стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів; етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики; механізм реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співробітництво тощо.

Для досягнення цілей у плані рекомендувалось: розпочати оцінювання (експертизу) впливу проектної діяльності на довкілля на якомога ранішій стадії планування проекту; уникати діяльності, пов'язаної з надмірною експлуатацією природних ресурсів та порушенням екологічної рівноваги; здійснити необхідні науково-дослідні роботи та виконати розробки щодо стандартизації в галузі екології; впроваджувати, де можливо, принцип «забруднювач платить»; запобігати на урядовому рівні діяльності, яка має шкідливий транскордонний екологічний вплив; враховувати екологічні інтереси країн, що розвиваються, беручи до уваги, зокрема, екологічні чинники в міжнародній торгівлі та міжнародному співробітництві; вживати заходів щодо роз'яснення екологічної політики, залучати до такої діяльності відповідні міжнародні організації і сприяти їм у такій діяльності; широко залучати громадськість до діяльності, спрямованої на охорону й збереження довкілля, переважно через екологічне виховання, освіту і пропаганду; правильно розподілити владні повноваження (місцеві, регіональні, федеральні, національні та на міжнародному рівні) і відповідальність у боротьбі з окремими категоріями забруднень з урахуванням особливостей територій, які треба захищати; гармонізувати в межах ЄС національні екологічні стратегії, програми, концепції, плани дій тощо; при цьому слід орієнтуватися на спільні довгострокові цілі, ніяким чином не обмежуючи суверенні права та інтереси окремих націй і не зашкоджуючи інтересам Спільного ринку.

На основі наведених цілей і рекомендацій було розроблено концептуальні підвалини для практичної діяльності протягом подальших 20-ти років. Розпочався і широкомасштабний процес створення екологічних громадських і неурядових організацій, міністерств екології.

Почали впроваджуватися і застосовуватися переважно регулювальні інструменти екологічної політики, за допомогою яких забезпечувались три основні напрями діяльності: створення наукового обґрунтування екологічних програм і заходів шляхом накопичення, аналізу й систематизації даних спостережень за екологічним станом довкілля; шляхом наукового дослідження впливу діяльності на стан довкілля; шляхом розробки методів економічної оцінки вартості природних ресурсів та економічних збитків унаслідок їх пошкодження і втрат; формулювання політики та стратегій у комплексі з розробкою конкретних заходів; зокрема, розробка й впровадження екологічних стандартів і практичне застосування принципу «забруднювач платить» через штрафи за забруднення довкілля; формування та здійснення екологічної політики на державному рівні і становлення відповідних державних інституцій.

88. Техногенний і сталий типи економічного розвитку

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо.

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.

Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів,пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо.

Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР".

Науково-технічний прогрес -- це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Науково-технічна революція -- це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.

Сучасний етап НТР все більше пов'язується з такими її пріоритетними напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.

Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка. Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. "Інформатика" -- французький за походженням термін, що поєднав у собі два слова: "інформація" і "автоматика". Тому сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.

89. Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Охорону навколишнього середовища розглядають зазвичай як комплекс міжнародних, державних, регіональних, локальних, адміністративно-господарських, технологічних і громадських заходів, спрямованих на збереження та забезпечення раціонального природокористування, відновлення, охорону та примноження природних ресурсів для блага людського суспільства і підтримання біологічної та екологічної рівноваги біосфери. Вчені західних країн розрізняють, як правило, науку екологію і науки про навколишнє середовище. Екологія вивчає групи факторів середовища, які впливають на організми: абіотичні (неживої природи -- температура, вологість повітря й ґрунту, світло, хімічний склад атмосфери, води, ґрунту та ін.), біотичні (різні внутрішньовидові та міжвидові відносини організмів у природному угрупованні) і антропогенні (вплив діяльності людини на живу природу). Охорона природи розглядає тільки третій фактор -- вплив людини на середовище, який, проте, не в усьому збігається із загальноекологічним підходом.

Охорона природи -- і ширша, і вужча від розділу екології, що досліджує вплив антропогенного фактора на природу: вужча -- тому що аналізується не будь-яка дія, а лише та, наслідок якої може мати значення для життя людського суспільства; ширша -- оскільки розглядається вплив антропогенного фактора не лише на органічний світ, а й на неживу природу. Відмінність між екологією і охороною природного середовища полягає ще й у масштабах досліджуваних об'єктів. Якщо охорона навколишнього середовища розглядає вплив факторів на рівні мікро- та мезоекосистем, то екологія -- на рівні біосфери. Однак це збільшення масштабу не призводить до зміни мети, об'єкта, предмета й методу дослідження, воно лише розширює його межі.

Спочатку сформувалася загальна екологія як розділ загальної біології. Далі сформувалася охорона навколишнього природного середовища в результаті технічного розвитку антропогенезу. Проте між ними існував розрив, і лише екологія поєднала ці два розділи науки і стала їх спільною теоретичною базою. Нині формується новий напрям -- екологія техногенних екосистем. Його правильніше було б назвати «Техногенна безпека біосфери». Метою останнього є дослідження генезису забруднень біосфери внаслідок розвитку техногенних процесів різних виробництв та запобігання цим забрудненням.

90. Основні складові стратегія сталого розвитку

Сьогодні існує об'єктивна необхідність пов'язати провідні блоки державного будівництва, програми стабілізації національної економіки та переходу до ринку з економічно виваженим, грамотним вирішенням екологічних завдань, якщо, звичайно, Україна дійсно хоче досягти поставленої мети. Більше того: в основу будь-яких антикризових і стабілізаційних програм слід закласти (а не робити їх заручницею) концепцію органічної єдності еколого-економічних проблем. Інакше кажучи, до всіх ланок державного механізму і до системи управлінських структур треба включити саме екологічні імперативи.

Слід зазначити, що в Україні існує ще істотний розрив між науковими рекомендаціями і процедурою підготовки владними структурами програм трансформування національної економіки. Парадокс полягає в тому, що, незважаючи на наявність досить прогресивних, науково обґрунтованих екологічних розробок, реалізація яких, безумовно, могла б дати великий економічний виграш, нинішні програми переходу до ринку не синхронізовано з питаннями раціоналізації природокористування. Перелік основних напрямів реформування економіки України (а саме -- стабілізація, приватизація, структуризація, інституціоналізація, що утворюють головні елементи трансформаційного процесу), які адекватно відображають об'єктивні тенденції перехідного періоду, обов'язково має бути доповнений екологізацією. Її слід розглядати як такий елемент формування і становлення базису суспільного виробництва, що не тільки сприяє виходу країни з системної еколого-економічної кризи, а й закладає надійні, міцні основи для прогресу національного господарства в майбутньому.

91. Системи органів державного управління в галузі довкілля та їх функції

Управління в екологічній сфері -- це врегульована правовими нормами організаційно-виконавча діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування та об'єднань громадян, спрямована на використання природних ресурсів, охорону екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Метою управління в екологічній сфері є дотримання вимог екологічного законодавства, забезпечення екологічних прав людини та запобігання екологічним правопорушенням.

Правовою основою управління в екологічній сфері є законодавство і норми інших галузей права, які створюють нормативно-правову базу для діяльності державних та інших органів, пов'язану з виконанням ними управлінських повноважень.

Функції управління в екологічній сфері за основними напрямами діяльності умовно поділяють на дві групи: загальні та спеціальні.

До загальних функцій управління належать планування і прогнозування, координація, організаційна діяльність, облік, екологічний контроль і нагляд.

Спеціальних функцій управління в екологічній сфері значно більше. До них можна віднести стандартизацію та нормування, видачу ліцензій і лімітів на природокористування, екологічний моніторинг, екологічну інформацію, екологічну експертизу, ведення державних природоресурсових кадастрів, ведення Червоної книги України, розподіл і перерозподіл природних ресурсів тощо.

Таким чином, екологічні функції управління характеризують основні напрями організації та діяльності органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування і громадських формувань у сфері використання природних ресурсів, охорони екологічного середовища та забезпечення екологічної безпеки людини і довкілля. Вони здійснюються в певних організаційно-правових формах і різними методами.

1) Функції планування і прогнозування в екологічній сфері характеризують діяльність спеціально уповноважених на те органів з розробки й визначення показників і їх можливих змін у процесі використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища.

Екологічне планування і прогнозування на певні періоди здійснюється в різних організаційно-правових формах. Основними з них є проектні територіально-планувальні документи, цільові комплексні та екологічні програми. Планові показники та прогнози в екологічній сфері містяться насамперед у територіальних комплексних схемах охорони навколишнього середовища, генеральних планах населених пунктів, проектах планування і забудови територій, схемах розміщення та розвитку виробничих сил і окремих галузей народного господарства. Спеціальні документи містять планові показники і загальнодержавні екологічні програми, які розробляються згідно з Положенням про порядок розроблення екологічних програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1998 р.

Порівняно новою функцією управління в екологічній сфері є проведення екологічного моніторингу.

2) Державний екологічний моніторинг -- це система спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень для запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від призначення моніторинг навколишнього середовища поділяють на загальний (стандартний), оперативний (призовий) та фоновий (науковий).

Система державного екологічного моніторингу створюється і здійснюється на трьох рівнях:

національному -- на всій території України;

регіональному -- у межах адміністративно-територіальних одиниць на територіях економічних і природних регіонів;

локальному -- на території окремих об'єктів (підприємств, міст, ділянках ландшафтів).

Повноваження щодо здійснення державного моніторингу покладено на Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи державного управління та їхні органи на місцях.

Система державного екологічного моніторингу створюється з дотриманням міжнародних вимог і сумісна з аналогічними міжнародними системами.

92. Основні функції Міністерства охорони навколишнього природного середовища України

Повноваження щодо здійснення державного моніторингу покладено на Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я. Державний комітет по земельних ресурсах, інші органи державного управління та їхні органи на місцях.

Система державного екологічного моніторингу створюється з дотриманням міжнародних вимог і сумісна з аналогічними міжнародними системами.

Порядок створення та функціонування моніторингу передбачено Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998р. №391.

3) Проведення екологічної експертизи -- одна з найважливіших спеціальних функцій управління в екологічній сфері. Екологічна експертиза -- це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формують та об'єднань громадян. Вона передбачає проведення екологічних досліджень, аналіз і оцінку передпроектних, проектних та інших матеріалів та об'єктів, реалізація і дія яких можуть негативно впливати або впливають на стан довкілля та здоров'я людей, і підготовки висновків про відповідність цих документів та об'єктів вимогам екологічного законодавства.

Питання організації і здійснення екологічної експертизи регулюються Законом України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р. та Інструкцією про здійснення державної екологічної експертизи, затвердженою наказом міністра екобезпеки України (тепер Мінекоресурсів України) від 7 червня 1995 р.

4) Однією із спеціальних екологічних функцій управління є екологічна стандартизація і нормування. Ця функція пов'язана з діяльністю спеціально уповноважених на це державних органів з розроблення і встановлення обов'язкових норм, правил, нормативів та інших вимог в екологічній сфері. До найважливіших екологічних нормативів належать граничне допустимі концентрації (ГДК) забруднюючих речовин, гранично допустимі рівні (ГДР) фізичного впливу, гранично допустимі викиди і скиди забруднюючих хімічних речовин, гранично допустимі рівні шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів, нормативи використання природних ресурсів тощо.

Розроблювані в Україні екологічні стандарти і нормативи приводяться у відповідність до міжнародних норм. Для цього постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1997 р. затверджено план заходів щодо поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм, міжнародних і європейських стандартів.

5) В екологічному законодавстві України закріплено також вимоги щодо екологічного інформування, ведення державних кадастрів природних ресурсів та інших функцій управління в екологічній сфері.

Для здійснення управління й контролю в екологічній сфері в Україні склалася і діє система органів, яка поділяється на органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи екологічних об'єднань громадян.

93. Система платного природокористування

Україна однією з перших країн у світі і перша серед держав колишнього Радянського Союзу в законодавчому порядку почала реалізацію концепції платного природокористування. Сьогодні в країні прийнято 10 законів, прямо пов'язаних з проблемами природокористування, в яких подаються економічні механізми здійснення екологічної політики. Серед них: Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», «Земельний кодекс», «Водний кодекс», «Кодекс про надра», «Лісовий кодекс», закони «Про екологічну експертизу», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд», «Про відходи» та інші. Крім того, прийнято ряд інших законів, у яких вирішення екологічних проблем передбачене окремими підрозділами, а також концепції, міжнародні угоди, більше 100 постанов та інших законодавчих актів.

Як правило, система зборів за використання природних ресурсів формується на основі декількох ключових елементів:

ліцензій на використання природних ресурсів, тобто дозволів на використання певних кількостей конкретних видів ресурсів;

розробляються і затверджуються екологічними підрозділами національних і місцевих рівнів;

нормативів використання природних ресурсів;

порядку зборів;

ставок зборів (платежів) за використання природних ресурсів;

системи розподілу зібраних коштів між різними рівнями господарювання.

94. Економічний збиток від впливу на природні комплекси господарської діяльності

Ріст можливостей промислового, сільськогосподарського виробництва та невиробничої сфери ускладнює взаємовідношення суспільства та природи, в результаті виникає необхідність збереження та покращання системи життєзабезпечення в глобальному та регіональному розрізах. Господарська діяльність може завдавати природному середовищу екологічних, економічних та соціальних збитків.

Оцінка впливу людини на природне середовище має на меті стабілізувати або навіть зменшити негативні дії на довкілля, навчитися регулювати, контролювати, планувати їх.

Збитки можуть виникнути внаслідок знищення елементів природного середовища, його забруднення викидами, стоками, відходами, виснаженнями природних комплексів, нераціонального використання природних ресурсів, порушення екологічних зв'язків у середовищі існування.

Збитки можуть проявлятися через деградацію водних комплексів, атмосфери, флори, фауни, ґрунтів, ландшафтів, погіршення здоров'я людей та скорочення тривалості їхнього життя.

Усі процеси забруднення важко врахувати і визначити величину завданих збитків. Економічній оцінці підлягає лише та частина, яку ми бачимо і можемо оцінити, а тому обчислені втрати завжди менші за реальні, вони становлять не більше 35-40 % дійсних втрат.

Оцінка негативного впливу на природу базується на двох основних альтернативних підходах. Перший враховує фактичну (по можливості -- повну) оцінку завданого збитку, другий - попередні витрати на запобігання можливих збитків. Перший тип оцінок визначає фактичні збитки чи витрати, спрямовані на ліквідацію негативних наслідків дії на навколишнє середовище, другий -- на потенційні збитки внаслідок негативного впливу. Цей останній іноді називають можливим (або очікуваним).

95. Республіканський позабюджетний фонд охорони довкілля

До джерел надходжень Фонду належать:

- збір за забруднення навколишнього природного середовища;

- штрафи за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища;

- добровільні внески і пожертвування підприємств, організацій, громадян;

- інші кошти, визначені законодавством. Основним джерелом надходжень є збір за забруднення навколишнього природного середовища, який встановлюється за:

- викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами забруднення;

- скиди забруднюючих речовин у водні і підземні горизонти;

- розміщення відходів у навколишньому природному середовищі.

Ставки збору запроваджуються урядом Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування на підставі лімітів викидів та скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів, а також нормативів плати за них.

Ліміти викидів стаціонарними джерелами забруднення встановлюються Міністерством охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки України у формі видачі дозволів на викиди і скиди строком на 5 років. Об'єктами обчислення збору є:

- обсяги забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря або скидають безпосередньо у водний об'єкт, та обсяги відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього об'єктах - для стаціонарних джерел забруднення;

- обсяги фактично спожитих видів пального, завдяки використанню яких утворюються забруднюючі речовини - для пересувних джерел забруднення.

Основними напрямами використання Фонду є:

- фінансування природоохоронних заходів;

- фінансування ресурсозберігаючих заходів;

- забезпечення екологічної безпеки. Кошти Фонду використовуються в межах бюджетних програм визначених законодавством, згідно з кошторисами доходів і видатків, які затверджуються Міністром екології та природних ресурсів за погодженням з Мінфіном. Переліки природоохоронних заходів у межах бюджетних програм Фонду погоджуються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів.

Під час формування бюджетних програм, які фінансуються за рахунок коштів Фонду, пріоритет віддається природоохоронним та ресурсозберігаючим заходам, визначеним законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України і спрямованим на запобігання, зменшення та усунення забруднення навколишнього природного середовища.

Включення природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів до бюджетних програм здійснюється за критеріями, визначеними Міністерством екології та природних ресурсів за погодженням з Мінфіном і Мінекономіки.

96. Основні механізми зовнішньоекономічних зв'язків країни

Зовнішньоекономічна політика -- складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

-- зовнішньоторгова політика;

-- інвестиційна політика:

-- політика науково-технічного співробітництва;

-- валютно-фінансова політика;

-- політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:

-- забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;

-- стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;

-- створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.

Державне регулювання повинно забезпечити:

-- захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів ЗЕД;

-- створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;

-- розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.

Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1. Фритредерство чи вільна торгівля.

2. Протекціонізм.

Політика вільної торгівлі являє собою мінімальне втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, необмежений доступ на вітчизняні ринки іноземних товарів.

Політика протекціонізму передбачає втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність, введення різних обмежень по відношенню до зарубіжних товарів з метою підтримки національного виробника.

Незважаючи на переваги політики вільної торгівлі, всі держави в тій чи іншій мірі використовують протекціонізм. В реальній дійсності в чистому вигляді ні один з цих підходів не використовується, а в тій чи іншій комбінації.

97. Основні показники активності країни у міжнародних економічних відносинах

В умовах ринкових відносин (переходу до них) характер впливу держави на економіку країни, в т.ч. ЗЕД, докорінно змінюється. Цей вплив набуває форми державного регулювання, що означає створення відповідних умов, сприятливих ефективному розвитку економіки країни в цілому і її складових частин.

Таким чином, державне регулювання ЗЕД підприємства в умовах переходу до ринкової економіки повинно полягати в створенні умов і сприянні розвитку його зв'язків із зарубіжними партнерами.

Державне регулювання являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалювати ЗЕД в інтересах національної економіки.

Організація ЗЕД -- дуже складна і клопітка робота. Вона вимагає уважного опрацювання таких питань як кон'юнктура ринку, потенціальні покупці і продавці, встановлення ділових контактів з ними, проведених переговорів, підписання угод і т.д.

Тому, для ефективного керівництва ЗЕД на рівні підприємства, необхідна адекватна до умов його роботи структура управління.

Слово "структура" означає каркас, основу. Будь-яке підприємство має відповідний каркас, що пов'язує всі його підрозділи, служби, органи.

Розрізняють:

- організаційно-виробничу структуру;

- структуру управління;

- організаційну структуру підприємства.

На будь-якому підприємстві є системи, які управляють і якими управляють. До першої відносяться органи, служби, апарат управління. До іншої -- виробничі підрозділи (цехи, ланки, відділи).

98. Міжнародні економічні та фінансові організації: необхідність і переваги співробітництва України з ними

До основних міжнародних економічних організацій слід віднести:

1) Міжнародна організація праці (МОП). Утворена в 1919 р. Угода з ООН затверджена 14 грудня 1946 р. За час існування МОП було прийнято більше 300 конвенцій, що регулюють соціальні проблеми праці. Місцезнаходження -- Женева;

2) Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Утворена в 1945 р. Свою діяльність розпочала 4 листопада 1946 р. Місцезнаходження -- Париж;

3) Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ). Статут прийнятий в 1956 р., фактично утворено в 1957 р. Угоду з ООН затверджено 14 листопада 1957 р. МАГАТЕ здійснює гарантії з робіт з атомними установками, паливом тощо. Місцезнаходження -- Відень;

4) Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Заснована в 1945 р. Займається проблемами розвитку сільськогосподарського виробництва у світі. Місцезнаходження -- Рим;

5) Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) утворена 7 квітня 1948 р. 26 членів ООН ратифікували її статут. Мета -- досягнення найбільш високого рівня здоров'я населення землі. Місцезнаходження -- Женева;

6) Світовий банк -- група з трьох установ: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), утворений в 1945 р., Міжнародна фінансова корпорація, утворена в 1956 р., і Міжнародна асоціація розвитку, утворена в 1960 р. Мета цієї групи -- сприяння підвищенню рівня життя в країнах, що розвиваються. Рішення про утворення МБРР було прийнято на конференції ООН у Бреттон-Вудсі (штат Нью-Гемпшир) в 1944 р. Його учасниками є 151 держава. Місцезнаходження Світового банку -- Вашингтон;

7) Міжнародний валютний фонд (МВФ) утворено в 1945 р. як міжурядову організацію. Мета -- сприяння міжнародному співробітництву з міжнародних валютних питань, стабільності валют, утворення багатосторонньої системи платежів, надання ресурсів Фонду для виправлення порушень у рівновазі платіжних балансів та ін. Місцезнаходження МВФ -- Вашингтон;

8) Всесвітня торгова організація (ВТО). Утворена в 1995 р. замість Всесвітньої угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). ГАТТ фактично міжнародною організацією не була. Нерегулярні сесії Сторін, що домовляються (їх було 97), переросли в регулярні й де-факто перетворилися в організацію. Угода з тарифів і торгівлі діяла у зв'язку з тим, що Гаванська Конвенція ВТО не набрала чинності. Саму ж Угоду з ВТО було оформлено в місті Марракеш. Місцезнаходження ВТО -- Женева.

Усі вони - спеціалізовані установи ООН. За більш як півстоліття існування ООН заслуговувала на різні, нерідко суперечні оцінки. Це не дивно. В її історії, що відбиває історію міжнародних відносин, насамперед історію взаємовідносин великих держав, були періоди конфронтацій і періоди їхнього подолання, що відбивалось і на діяльності ООН. Перший період характеризується підвищенням протистояння СРСР, його союзників, з одного боку, і капіталістичних держав на чолі із США -- з іншого. У цей період СРСР був у меншості, його противники мали більшість голосів в ООН і це дозволяло приймати рішення, що були вигідні для західних держав і невигідні для СРСР. Тоді заведено було говорити про "машину голосування" в ООН. Після прийняття в ООН великої кількості малих і слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки західний блок позбувся більшості й нерідко змушений був підкорятися невигідним для нього рішенням.

99. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації: концептуальні засади та основні напрямки

Основою глобалізації сучасної міжнародної економіки є транснаціональні корпорації (ТНК). ТНК -- це підприємства або фінансово-промислові об'єднання, котрим належать або котрі контролюють комплекси виробництва або обслуговування, що знаходяться за межами тієї країни, в котрій ці корпорації базуються і мають широку мережу дочірніх підприємств, філій і відділень у різних країнах та займають провідне місце у виробництві, та реалізації того чи іншого товару.

Сучасні ТНК, діяльність котрих всебічно диверсифікована, є міжнародними ТНК інтеграційного типу. Вони створюють реальну основу формування світової економіки, складниками якої є міжнародне виробництво з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародний ринок капіталів, робочої сили, науково-технічних послуг.

Однією із найбільш поширених форм існування ТНК є транснаціональні фінансово-промислові групи (ТФПГ). Вони перетворили світову економіку в міжнародне виробництво, забезпечили розвиток НТП у всіх його напрямках: технічного рівня і якості продукції; ефективності виробництва; удосконалення форм управління підприємствами. Діють вони через свої дочірні підприємства і філії в десятках країн світу за єдиною науково-виробничою і фінансовою стратегією та володіють величезним науково-виробничим і ринковим потенціалом, що забезпечує високий динамізм розвитку.

На сучасному етапі економіка індустріальних країн демонструє різноманітні форми організаційно-господарської взаємодії міжкорпоративних об'єднань і побудови на їх основі промислово-фінансових груп. Серед великого розмаїття форм ФПГ є як традиційні концерни на чолі з потужною промисловою корпорацією, так і універсальні міжгалузеві фінансово-промислові об'єднання, що сформувались навколо банків.

Аналіз існуючих моделей сучасних ФПГ дозволяє виділити найбільш типові з них.

Структуру промислово-фінансової групи можна представити такими інституційними блоками: кредитно-фінансовий; промисловий; сільськогосподарський (агро-) блок; торговельний; науково-дослідний.

Кредитно-фінансовий блок включає в себе низку кредитно-фінансових установ: комерційні банки, страхові, інвестиційні, лізингові, трастові компанії, пенсійні фонди та ін. Ядром блоку виступає комерційний банк.

Основним завданням даного блоку є залучення і акумулювання фінансових ресурсів, а також розробка інвестиційної політики і здійснення капіталовкладень. Завдяки входженню до складу ПФГ банківських структур, підприємства-учасники групи отримують необхідні кошти в значній мірі за рахунок «сучасних банків». Банки зацікавлені в участі в ПФГ, оскільки при цьому створюються реальні можливості розширення сфери діяльності, підвищення потенціалу прибутковості і фінансової стійкості.

У ході структурної переорієнтації та проведення соціальне орієнтованої політики з урахуванням локальних інтересів особливо важливого значення набувають такі напрями цієї політики:

створення ФПГ, акціонерних промислових компаній і підприємств за участю зарубіжного капіталу;

співробітництво в питаннях розмежування власності;

розробка скоординованої політики у галузі збереження виробничого і кадрового потенціалу підприємств і організацій;

опрацювання загальної політики щодо умов проведення спеціальних аукціонів, інвестиційних конкурсів і продажу цінних паперів приватизованих підприємств і організацій;

пошук форм спільного використання частини коштів, що надходять від приватизації підприємств і організацій, на реалізацію нових програм і проектів.

100. Внутрішньо та зовнішньо орієнтовані стратегії розвитку держави: основні складові їх формування, недоліки та переваги

Головні напрями регіональної політики передбачають, насамперед, створення ефективних регіональних структур економіки. Основний наголос у «Програмі» зроблено на структурну перебудову старих промислових центрів, заохочення розвитку регіонів з експортними та імпорто-замінними потенціалами, створення спеціальних (вільних) економічних зон. Структурна перебудова дасть змогу поступово усунути диспропорції між регіонами, стабілізувати виробництво, особливо сільськогосподарське, забезпечити єдині соціальні стандарти для населення.

У зв'язку з цим варто звернути увагу на кілька груп проблем, які стримують формування розвитку бізнесу (додаток 2).

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування.

Відтак зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання мікроекономічних процесів.

Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що державна мікроекономічна політика має включати такі складові:

-- державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;

-- державна система підтримки підприємництва.

Розглянемо детальніше формотворчі чинники підприємницького середовища в Україні, що з досвіду світової практики господарювання здатні забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням та ринковим саморегулюванням.

Мікроекономічна політика держави стосовно процесів роздержавлення та приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.

Слід зазначити, що нині для України першочерговим є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.

Світовий досвід свідчить, що роздержавлення -- це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб'єкта права власності.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, визнається монополізованим ринком. Ринок України, виходячи із вищезазначеного, слід розглядати як високо-монополізований. Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або антимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції.

Метою цієї програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

101. Основні теорії міжнародної конкурентоспроможності країни

Потенціал соціально-економічної системи -- поняття відносне і вимірюється для країни в регіональному розрізі за багатовимірним динамічним критерієм, який інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні та інші чинники. Потенціал системи -- це її здатність досягти поставленої мети за наявних ресурсів і умов їх використання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів.

З таких позицій і слід розглядати експортний потенціал. Його визначають як обсяг благ, які національна економіка може виробити та реалізувати за своїми межами. Експортний потенціал країни -- це також здатність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світогосподарській арені.

Досвід розвинених країн свідчить, що соціально-економічна система здатна відтворювати в значних масштабах сталі конкурентні переваги. У розвинених країнах необхідність підтримання значної конкурентоспроможності покликала до життя новий тип господарського розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних структур змінилася на постійну, динамічно послідовну реструктуризацію господарства.

При цьому слід враховувати істотне скорочення життєвого циклу продуктів і технологій, іноді розвинені країни роблять це свідомо: ледь застарілу технологію передають іншим державам, а в себе розвивають нову. Це забезпечує відтворення конкурентних переваг на світогосподарській арені.

Зовнішньоекономічна політика має спиратися на такі принципи:

- національне економічне процвітання ґрунтується на високому рівні продуктивності праці;

у галузях конкурують фірми, а не країни;

національна конкурентна перевага має відносний характер;

динаміка оновлення забезпечує сталі конкурентні переваги, а не короткостроковий виграш на рівні зниження витрат;

конкурентні переваги в галузях промисловості створюються впродовж десятиріч або більш тривалого строку;

країни досягають переваг завдяки наявним відмінностям, а не схожості.

Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків потребують визначення існуючих і потенціальних переваг українських товаровиробників.

Україна має всі можливості значно збільшити експорт продукції хімічної та нафтохімічної промисловості: аміаку, гідрооксиду магнію, натрію, оксидів металів, казеїну, ефіру, кислот, силікатів, карбідів, пороху та вибухових речовин, фарбувальних речовин тощо.

Найважливішими завданнями державної політики у цьому напрямі є такі:

всебічне забезпечення сприятливих умов для виходу України на світові ринки, підтримка вітчизняних експортерів, розробників імпортозамінюючих товарів і виробників конкурентоспроможної продукції;

створення ефективної банківської та гнучкої кредитної систем, гарантування прав власників валютних коштів та їх вільного (в межах закону) використання

102. Визначення конкурентоспроможності національної економіки: основні підходи та методики

Конкурентоспроможність національної економіки -- це вирішальний критерій її розвитку. Його слід враховувати при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки. Головне завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товаровиробників і споживачів -- якнайшвидше створити передумови для конкурентного середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену.

Економічна наука вважається наукою про рідкісність ресурсів. Споживачі конкурують за якісний та дешевий товар, а виробники -- за споживачів, які здатні оплатити високі ціни, або за ресурси. В цьому розумінні економічна наука може також вважатися наукою про конкуренцію.