Національна економіка

У працях російських економістів А. І. Анчишкіна, В. Н. Мосіна, Д. М. Крука та інших прогнози класифіковані за об'єктами прогнозування, якісним змістом, елементами і напрямами відтворення. За цими ознаками виділяють три головні групи прогнозів:

1) прогнози ресурсів (природних ресурсів, запасів природної сировини і стану природного середовища, демографічні та науково-технічного прогресу);

2) прогнози розвитку економіки (галузей економіки або народногосподарських комплексів, динаміки, темпів і факторів економічного зростання, міжгалузевих структурних зрушень, розміщення продуктивних сил);

3) прогнози суспільних потреб (виробничих, особистих, загальнодержавних потреб, підвищення життєвого рівня населення, процесів соціального розвитку, зовнішньополітичні і військово-стратегічні).

4) макроекономічні, макроструктури і (укрупнені галузеві) і галузеві. Макроекономічні прогнози охоплюють прогнози ресурсів і народногосподарського комплексу держави в цілому. Макроструктури! прогнози складають за номенклатурою двох-трьох десятків галузей і призначені для уточнення прогнозу суспільного відтворення. Їхнє завдання - пошук альтернативних варіантів зміни структури економіки. Галузеві прогнози розробляють для окремих галузей економіки з метою отримання головних показників розвитку галузей, потрібних для переходу до прогнозу міжгалузевих зв'язків.

Наведена класифікація прогнозів характеризує систему соціально-економічного прогнозування з функціонального погляду.

Система прогнозів за проблемною ознакою повинна передбачати:

прогнози наслідків від реалізації окремих рішень управлінських органів та можливого і ймовірного настання певних подій у країні.

За організаційною ознакою система прогнозів повинна охоплювати складання Державного прогнозу економічного і соціального розвитку країни, прогнозів окремих виробничих, управлінських і територіальних структур.

Елементи різних прогнозів можна розробляти окремо, однак зведені в узагальнений прогноз економіки країни, вони повинні взаємно доповнювати один одного.

Залежно від розрахованого періоду дії економічні прогнози є оперативні, коротко-, середньо- і довготермінові. Вони відрізняються як за тривалістю прогнозу, так і за його ймовірністю. Чим більший період прогнозування, тим меншою є його точність, тим важче уникнути невизначеності, а отже, тим нижча ймовірність його реалізації. У соціально-економічних прогнозах використовують такий часовий масштаб: оперативні прогнози - до одного місяця, короткотермінові - до одного року, середньотермінові - до п'яти років і довготермінові - на період понад п'ять років.

65. Класифікація методів прогнозування

Методи прогнозування - це сукупність прийомів мислення, способів, які дають змогу на підставі аналізу ретроспективних даних зробити висновки про можливий розвиток економіки у майбутньому. Методи прогнозування, як і самі прогнози, можна класифікувати за різними ознаками.

Залежно від способу прогнозування і наявності інформаційних даних методи прогнозування поділяють на фактографічні, формалізовані, експертні (інтуїтивні) і комбіновані. Фактографічні методи ґрунтуються на достатньому інформаційному матеріалі про об'єкт прогнозування та його минулий розвиток. До них належить група методів екстраполяції і моделювання. Експертні методи застосовують у тих випадках, коли інформаційний матеріал, який характеризує розвиток об'єкта у минулому, недостатній. Вони побудовані на інформації, отриманій за оцінками спеціалістів-експертів. До експертних методів належать методи індивідуальної і колективної експертної оцінки. Комбіновані методи прогнозування об'єднують експертні і фактографічні методи.

Найпоширенішими серед методів індивідуальної експертної оцінки є метод «інтерв'ю», аналітичний, метод написання сценарію. За методом «інтерв'ю» експерт безпосередньо опитує спеціалістів.

Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого економічного явища або процесу з підготовкою відповідної доповідної записки. Метод написання сценарію ґрунтується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об'єкта за різних умов.

Серед колективних методів експертних оцінок доцільно виділити методи колективної експертної комісії і колективної генерації ідей, метод Дельфі, матричний метод.

Суть методу колективної експертної комісії полягає у тому, що група укладачів прогнозу (робоча група) уточнює головні напрями розвитку об'єкта, будує матрицю, у якій відображена генеральна мета, підцілі та засоби їх досягнення, і розробляє перелік питань для експертів. Експертів опитують з метою отримати відповідь на поставлені питання у вигляді оцінок ймовірного варіанта розвитку подій (найпоширенішою є таблична форма). Питання формують за певною структурно-ієрархічною схемою.

Метод колективної генерації ідей у практиці називають методом «мозкового штурму». Він дає змогу активізувати творчий потенціал експертів у разі шукання виходу з проблемної ситуації. Використання методу передбачає зіткнення протилежних напрямів думок і рекомендацій учасників «мозкового штурму» щодо вирішення конкретної проблеми: генерацію ідей і наступне руйнування (через критику). З огляду на це його називають методом деструктивної відносної оцінки. За методом «мозкового штурму» розробники виконують прогнозування у кілька етапів. Роботу розпочинають з формування групи експертів (10-15-20 осіб), куди запрошують фахівців з високим рівнем загальної ерудиції і розумінням проблеми. Надалі група аналізу проблемної ситуації складає проблемну записку учасника «мозкового штурму», у якій наводить і описує проблемну ситуацію і головні правила ведення «штурму». Після завершення організаційно-підготовчої роботи розпочинається власне «мозковий штурм». Його організовує ведучий, який концентрує увагу учасників на правилах поведінки і головному питанні. Характерно, що в процесі генерації ідей до уваги беруть усі ідеї, незалежно від їхньої доцільності.

Після «атаки» група аналізу проблемної ситуації систематизує ідеї: складає їх перелік; формулює у загальноприйнятій термінології; об'єднує ідеї, які дублюються і взаємодоповнюють одна одну; визначає ознаки, за якими ідеї можна об'єднати; поєднує за визначеними ознаками; за групами (від загальних до часткових).

66. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку - науковообґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів:

програма економічного і соціального розвитку України - документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери; прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку - документи, що відповідають вимогам законодавства України щодо документів і відображають прогнози та програми економічного і соціального розвитку; учасники державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України - органи державної влади, які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку, а саме: Кабінет Міністрів України, уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

67. Сутність та етапи побудови стратегії соціально-економічної політики держави

Фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності - економіці, соціальній сфері, військовій реформі, в міжнародних відносинах.

Провідні західні економісти, зокрема, Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю ототожнюють поняття фінансово-бюджетної і фінансової політики, визначаючи їх як зміни, які вносяться урядом у порядок державних витрат і оподаткування і спрямовані на забезпечення повної зайнятості і неінфляційного національного продукту.

Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Насамперед, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, оскільки вони - матеріальна база будь-яких перебудов.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже важливий висновок - фінансова політика має бути адекватною закономірностям суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у народному господарстві.

Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних форм організації фінансових відносин.

Основні напрями в теорії фінансів відносно ролі держави в розвитку суспільства в двадцятому столітті визначались дослідженнями класиків політекономії Адама Сміта (1723-1790) і Давида Рікардо (1772-1823), а також англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) та їх послідовників.

Сутність концепції основоположників класичної політекономії Адама Сміта і Давида Рікардо зводилась до невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції. У ній головна роль у регулюванні економічного життя суспільства відводилась ринковому механізму. Виходячи з цих принципів, фінансова політика до кінця 20-х років XX ст. була спрямована на обмеження державних витрат і податків, на забезпечення збалансованого бездефіцитного бюджету держави. Доходи бюджету формувались здебільшого за рахунок непрямих податків, а переважна частина бюджетних коштів спрямовувалася на фінансування військових, управлінських витрат і витрат на обслуговування та погашення державного боргу. Наприкінці 20-х років та в 30-40-ві роки завдання фінансової політики зводилися до послаблення впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримання високої ділової активності і розширення платіжного попиту. Основні засади такої політики базувалися на кейнсіанській теоретичній концепції, яка обґрунтовувала необхідність посилення ролі держави в розвитку економіки через втручання в регулювання циклічного розвитку відтворювального процесу. Результатом практичної реалізації такої теоретичної концепції стало зростання державних витрат на створення нових робочих місць, підвищення зайнятості населення, скорочення безробіття, активізацію підприємницької діяльності і формування додаткового попиту, що дало змогу збільшити національний дохід, а звідси з'явились можливості для збільшення видатків на фінансування соціальних потреб.

68. Види державних програм економічного і соціального розвитку

Програма економічного й соціального розвитку України - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється програма; концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика; інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика; регіональна економічна та екологічна політика.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях - наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.

У Державній програмі відображаються: аналіз сучасного стану; цілі та завдання розвитку; макроекономічні показники та пропорції, яких бажано досягти; заходи, пов'язані з удосконаленням фінансово-грошової системи, банківської діяльності; основні напрями розвитку галузей економіки та й структурної перебудови; науково-технічна діяльність, соціальний розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в результаті виконання наміченої програми; загальні риси кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків; заходи щодо поліпшення зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності відповідно до Конституції України; заходи щодо охорони навколишнього середовища; основні напрями розвитку регіонів; форми й засоби державного регулювання економіки.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді. Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й соціального розвитку України в наступному році.

69. Сутність державного програмно-цільового планування, класифікація державних цільових програм

Класифікація цільових комплексних програм дозволяє визначити їх вид залежно від таких класифікаційних ознак:

1. За рівнем значущості програмної розробки цільові комплексні програми бувають:

а) міжнародні, спрямовані на вирішення проблем розвитку світової спільноти;

б) національні, покликані вирішувати проблеми внутрішнього розвитку країни;

в) регіональні, спрямовані на усунення територіальних проблем;

г) муніципальні програми;

д) галузеві програми, призначені для вирішення проблем розвитку галузей народного господарства;

є) програми, спрямовані на розв'язання проблем розвитку суб'єктів, які господарюють і мають національне значення (програми, що вирішують в комплексі питання реструктуризації та модернізації виробництва, оновлення асортименту, підвищення якості продукції, а також переходу до випуску конкурентоспроможної продукції).

2. За термінами розв'язання проблеми та досягнення мети програми бувають:

а) довгострокові програми - тривалістю від 10 до 20 років;

б) середньострокові програми - тривалістю від 3 до 10 років;

в) короткострокові програми - тривалістю до 2 років.

3. За предметно-змістовною ознакою цільові комплексні програми бувають:

а) соціальні, орієнтовані на безпосереднє розв'язання соціальних проблем;

б) соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку економіки та оздоровлення соціальної сфери;

в) інноваційні (науково-технічні) програми, орієнтовані на освоєння досягнень науки і впровадження їх в управління, виробництво товарів і послуг;

г) виробничо-технологічні, спрямовані на підвищення ефективності виробництва і якості продукції;

д) організаційно-господарські, орієнтовані на вдосконалення організації управління господарством на всіх рівнях;

є) інвестиційні, спрямовані на розв'язання проблем створення сприятливих умов для залучення інвестицій на всіх рівнях;

ж) територіально-виробничі програми, орієнтовані на розвиток господарства регіону (створення та розвиток територіально-виробничих комплексів);

з) екологічні програми, покликані вирішувати проблеми охорони навколишнього середовища та забезпечення безпечного існування людей.

У практиці розробки та реалізації цільових комплексних програм часто бувають програми, які неможливо класифікувати за якою-небудь одні-сю класифікаційною ознакою, оскільки будь-яка класифікація містить елемент умовності. Цільові комплексні програми (ЦКП) (науково-технічні, соціальні, економічні) розробляють для досягнення соціально-економічних цілей на засадах підвищення ефективності суспільного виробництва.

Організаційними передумовами формування ЦКП є такі: своєчасне визначення переліку проблем, для вирішення яких треба створювати такі програми; формування колективу розробників з виділенням головної організації; попереднє орієнтаційне визначення потреби в ресурсах; визначення головних методичних принципів формування програм.

70. Етапи програмно-цільового планування

Процедура побудови дерева цілей має такий порядок дій:

1. Експертний аналіз відповідності вихідного формулювання цілі програми вирішуваній проблемі.

2. Виявлення часткових цілей програми і їхній аналіз.

3. Оформлення даних, отриманих у процесі експертизи, у визначеній формі, у вигляді таблиці або матриці. Кожен експерт повинен подати свій варіант набору часткових цілей.

4. Аналіз погодженості думок експертів на підставі статистичного аналізу порівнюваних варіантів.

5. Визначення усередненого варіанта набору часткових цілей. Ті часткові цілі, які мають високі кількісні оцінки, вводять до пріоритетного набору.

6. Подання експертом усередненого варіанта з зазначенням усіх неврахованих цілей (у вигляді таблиці).

Функціональне дерево цілей програми є основою для побудови дерева систем. У ньому значення якого-небудь компонента і його складових виражені предметно і є відповіддю на запитання «З чого складається?», тобто відображають реальну можливість досягнення цілей. Для цього провадять процедуру оцінки і відбору систем шляхом побудови функціонально системної матриці (ФСМ), яку заповнюють у вигляді таблиці. В ній підмет - найменування існуючих і прогнозованих систем, здатних реалізувати вихідну ціль програми, а присудок - цілі нижчого рівня функціонального дерева цілей. Матрицю заповнюють експертним шляхом. Якщо система реалізує функцію, на перетині колонок і рядків ФСМ ставлять 1, якщо ні - 0. Вибирають базовий варіант і виконують порівняльний аналіз властивостей та затрат кожної альтернативної системи. Під час формування цілей програми кількісно визначають вимірювальні показники, які характеризують досягнення цілі і називаються цільовими нормативами. Цільові нормативи задають у трьох основних формах: інтегральній, індексній, питомій.

Цей етап роботи над формуванням програми закінчується ранжуванням цілей, що викликане потребою найефективніше розподілити обмежені ресурси.

Попередній і розгорнутий проект програми формують поетапно за принципом послідовних ітерацій. На першому етапі орган управління програми скеровує матеріали можливим учасникам робіт щодо її розробки та реалізації й оголошує конкурс на найефективніше вирішення проблеми; на другому - розглядає пропозиції, які надійшли на конкурс, і розробляє декілька варіантів програми, з яких вибирають оптимальний; на третьому - розробляє розгорнутий проект програми з урахуванням скоректованого, у разі потреби, комплексу її цілей.

Ефективність варіантів програми можна оцінити двома шляхами: побудувавши систему економіко-математичних моделей і розрахувавши варіанти на ПЕОМ за допомогою системи експертних оцінок. Найдоцільніше ці два способи поєднувати.

Варіанти науково-технічних заходів потрібно вибирати на підставі порівняння їхньої науково-технічної результативності та соціально-економічної ефективності.

Соціальний ефект реалізації варіанта програми можна оцінити кількісно зіставленням соціальних умов до і після його реалізації. Соціальні наслідки деяких заходів можна оцінити тільки якісно. Для зіставлення соціальних результатів варіантів програми використовують показник суспільної соціальної ефективності затрат на її реалізацію.

Економічний ефект розраховують для формалізації процесу оцінки і відбору варіантів програми за критерієм економічної діяльності. Для цього можна використовувати методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами.

Для формалізації процесу оцінки та відбору варіантів програми за узагальнювальним науково-технічним критерієм можна використовувати методи бальної оцінки з ваговими коефіцієнтами, які присвоює показникам група експертів.

Варіанти відбирає група експертів. Пріоритетний варіант, як звичайно, повинен мати максимальну оцінку в кожній групі узагальню-вальних критеріїв.

Державну (регіональну, галузеву) цільову науково-технічну програму розробляють як єдиний проектний документ з зазначенням кількісно вираженої кінцевої цілі, основних техніко-економічних параметрів об'єктів нової техніки і технології, підприємств, які створюють на їхній базі, складу найважливіших взаємопов'язаних заходів, утому числі розвиток науково-технічного і виробничого потенціалу.

Для забезпечення своєчасного, оперативного і послідовного формування етапів, завдань, розділів і підпрограм проекту розгорнутої програми орган управління програмою разом з головною організацією розробляє координаційний план, у якому визначають етапи і послідовність робіт, дають завдання окремим виконавцям і строки їх завершення. Для координації строків виконання окремих взаємопов'язаних загальною метою робіт будують сітьовий графік.



71. Балансовий та нормативний методи планово-економічних розрахунків

Соціально-економічні норми і нормативи -- один із найважливіших засобів державного регулювання. Вони є базовим елементом при розробленні територіальних планів, а також при обґрунтуванні плану розвитку країни загалом.

Система соціально-економічних норм і нормативів, що регулюють процес споживання, охоплює норми і нормативи:

споживання товарів;

споживання послуг;

розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури;

економіко-екологічні.

У кризових умовах передбачаються мінімальні норми споживання товарів на душу населення, зокрема основних харчових продуктів, виробів легкої промисловості, мінімальні нормативи забезпечення населення та середні терміни використання предметів культурно-побутового та господарського призначення. Ці показники розробляють і затверджують відповідні органи з метою використання в ході підготовки планів соціально-економічного розвитку країни та її регіонів.

У кризових умовах нормативи споживання платних послуг є взаємопов'язаною системою оцінювання рівнів споживання їх окремих видів на душу населення. Основою їх визначення є науково обґрунтовані мінімальні потреби. Такі нормативи подаються за видами послуг по Україні і затверджуються законодавчими органами з метою подальшого використання у плановій роботі. Крім того, вони мають бути диференційовані в розрізі областей країни.

Важливий елемент системи соціально-економічних нормативів, що формується на державному рівні, -- нормативи забезпечення населення об'єктами соціальної інфраструктури. Рівень її розвитку багато в чому визначається ступенем задоволення потреб населення в матеріальних благах та послугах.

Планування в галузях невиробничого призначення за допомогою нормативних методів сприяє поліпшенню умов життя людей, усуває соціальні відмінності між окремими регіонами країни, містом і селом, забезпечує розроблення комплексних планів з урахуванням природно-кліматичних, соціально-географічних та інших особливостей території.

Систему соціально-економічних нормативів і норм розробляють з урахуванням показників розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури територіальних підрозділів.

Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими органами самоврядування, місцеві бюджети -- це балансові рахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.

72. Принципи та система державного програмування економічного і соціального розвитку України

За рівнем значущості програми поділяють на національні, державні (міждержавні), галузеві (міжгалузеві), регіональні та цільові комплексні, а також надзвичайні.

Національна програма, розробляється на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.

Програма економічного й соціального розвитку України - це комплексна система цільових завдань і планованих державою ефективних шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, термінів виконання цих завдань, їх виконавців і джерел фінансування; це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів, які належать до різних сфер діяльності (наукової, проектно-конструкторської, будівельної, виробничої та ін.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуванням, а також продовженням її горизонту кожні п'ять років; на середньострокову перспективу розробляється на період від 3 до 5 років і щороку коригується. Вона містить визначення й обґрунтування стратегічних цілей і пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які мають бути вирішені на державному рівні.

У програмі економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу відображаються: оцінка економічного й соціального розвитку України за попередній період та економічна кон'юнктура, що очікується на початок періоду, на який розробляється програма; концепція економічного й соціального розвитку України на середньострокову перспективу; макроекономічна та соціальна політика; інституційні перетворення; інвестиційна, інноваційна, структурна, науково-технічна та аграрна політика; зовнішньоекономічна політика; регіональна економічна та екологічна політика.

Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях - наприклад, під час стихійного лиха, в умовах кризи, масового безробіття, загрозливої інфляції. Вони, як правило, короткострокові. При їх здійсненні вагоме місце займають засоби адміністративного регулювання.



73. Структура Державної програми економічного і соціального розвитку України

У Державній програмі відображаються: аналіз сучасного стану; цілі та завдання розвитку; макроекономічні показники та пропорції, яких бажано досягти; заходи, пов'язані з удосконаленням фінансово-грошової системи, банківської діяльності; основні напрями розвитку галузей економіки та й структурної перебудови; науково-технічна діяльність, соціальний розвиток, доходи населення та рівень життя, який має встановитися в результаті виконання наміченої програми; загальні риси кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків; заходи щодо поліпшення зовнішньоекономічної діяльності, реформування відносин власності відповідно до Конституції України; заходи щодо охорони навколишнього середовища; основні напрями розвитку регіонів; форми й засоби державного регулювання економіки.

Проект Державної програми уряд України подає на розгляд Верховній Раді. Одночасно представляються наступні матеріали: підсумки економічного й соціального розвитку України за період з початку поточного року; прогноз економічного й соціального розвитку на наступний рік; проект Державного бюджету України. У разі потреби уряд України представляє проекти законів, які передбачають заходи щодо реалізації завдань економічного й соціального розвитку України в наступному році.

74. Благо як економічна категорія

За строком використання економічні блага поділяються на продукти короткострокового використання і продукти тривалого використання. Термін служби перших є менший від одного року (наприклад, їжа, зубна паста, медикаменти); термін служби других - понад один рік (наприклад, телевізор, автомобіль, меблі). Ресурси мають і суспільну корисність, тобто вони містять у собі корисний ефект для суспільства. Ефект для суспільства загалом -- це насамперед сукупність (інтегрована сума) ефектів для споживачів, у тому числі й прогнозованих ефектів, які є в загальнодержавних програмах економічного зростання. При цьому найбільший ефект можуть одержувати ті споживачі благ, потреби яких є найбільш нагальними. Але нагальність потреб у свою чергу залежить від обмеженості ресурсів, а тому суспільна цінність (корисність) того або іншого ресурсу тим вища, що дефіцитніший він порівняно з обсягом потреб, які необхідно задовольнити.

Ринковий механізм не спроможний забезпечити збалансованої національної економіки. Він генерує економічні цикли і кризи, які дедалі поглиблюються і, зрештою, призводять до руйнування усієї економічної системи. Марксистська доктрина обстоює зрівняльний характер розподілу, економічну рівність людей. Усі люди повинні мати однаковий рівень споживання.

75. Економічний добробут за А.Пігу

Кембріджська школа була представлена також учнями Маршалла, серед яких одне з провідних місць належить Артурові Сесілу Пігу (1877-1959). Найбільш відома його робота «Економічна теорія добробуту» (1920) зробила істотний вклад у оформлення проблеми добробуту як особливого напрямку економічної науки.

Критерієм добробуту, за Пігу, є оптимальний розподіл ресурсів, показником якого є максимум національного доходу. Максимум досягається за умови рівності граничних продуктів використовуваних факторів. Вона забезпечується безперешкодним переміщенням ресурсів в умовах вільної конкуренції. Однак існує ряд бар'єрів на шляху автоматичного досягнення оптимуму, серед яких особливо виділяється неспівпадання суспільних і приватних витрат і вигод. Існування «зовнішніх ефектів» (екстерналій) робить ринковий механізм недостатньо ефективним інструментом розподілу ресурсів і обумовлює необхідність державного втручання, яке коректує оптимізацію за допомогою податків, субсидій і т.п.

Такі ситуації виникають, однак, лише у випадках «провалів ринку», а в цілому ринковий механізм цілком здатний забезпечити в економіці необхідну рівновагу. Підтвердженням цієї переконаності стало висловлене в одній із статей у 1943 році твердження про роль реальних касових залишків, яке отримало назву «ефекту Пігу». Падіння попиту, на думку вченого, в умовах гнучкості цін неминуче приведе до їх зниження.

Наслідком цього стане реальне збільшення вартості наявних у населення фінансових активів з фіксованим грошовим вираженням (строкові рахунки, облігації), так званих касових залишків, що у свою чергу спричинить збільшення витрат і відновлення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією.

76. Способи вимірювання корисності (ординалізм і кардиналізм)

Кардиналістський підхід. Вихідні умови для аналізу поведінки споживача:

а) раціональна поведінка й прагнення до максимізації сукупної корисності;

б) наявність системи переваг і точне уявлення про граничну корисність благ;

в) бюджетне обмеження;

г) наявність встановлення без участі споживача цін на товари й послуги.

Рівновага споживача - це досягнення максимальної сукупної корисності. Вона досягається за умови дотримання принципу рівної корисності. Максимальна корисність досягається тоді, коли остання грошова одиниця, яка використана на придбання товару А, і остання грошова одиниця, яка використана на придбання товару В, забезпечують однакову граничну корисність. Споживач при заданих цінах і бюджеті максимізує свою функцію корисності, якщо відношення граничної корисності блага до його ціни однакове по всіх благах і дорівнює граничній корисності грошей. Цей висновок називають другим законом Госена. Коли споживач розподіляє свій бюджет у відповідності із другим законом Госена, тоді його структура покупок стає оптимальною (оптимум споживача). Такий стан називають рівновагою споживача, так як будь-яка зміна у структурі покупок знижує рівень його задоволення. Максимальне задоволення потреб споживача за допомогою бюджетного обмеження забезпечується в точці, де гранична норма заміщення товару Y на товар X буде дорівнювати співвідношенню цін цих товарів. Таким чином, рівність граничної норми заміщення благ співвідношенню їх цін і є умовою рівноваги споживача в ординалістській концепції. Якщо ГНЗ менше або більше приведеного співвідношення цін, максимум корисності споживача не буде забезпечуватися.

77. Теорія соціального вибору

Прийняття рішення про випуск тих чи інших товарів часто спричинює велику зацікавленість широкої громадськості. Маркетологи змушені враховувати величезну кількість законів та інструкцій, які регулюють початок випуску або припинення виробництва товарів, патентне законодавство, вимоги до якості та безпеки товарів, гарантійних зобов'язань.

Уряд може заборонити випуск нових товарів, якщо для цього потрібне злиття компаній, яке призведе до обмеження конкуренції. Компанії, що припиняють виробництво товарів, повинні пам'ятати про те, що мають законні зобов'язання, існуючі у письмовому вигляді або ті, що маються на увазі, відносно своїх постачальників, дилерів та споживачів, які розраховують на безперервне виробництво даного товару. Компанії також зобов'язані враховувати патентне право США, коли починають випуск нового товару. Компанія не має права випускати товар, ідентичний вже існуючому, який вже випускається іншою компанією.

Виробники повинні виконувати закони, що стосуються якості товару та його безпеки. Якщо споживач постраждав внаслідок використання товару, який мав дефект з вини виробника, то він має право звернутися до суду з позовом до виробника або дилера. Щорічно в судових інстанціях федерального та місцевого рівнів слухається більше 110 тисяч подібних справ. Іноді компенсація, яку отримує окремий споживач, досягає мільйона доларів. Така практика викликала необхідність страхування виробників від подібних виплат, які серйозно вплинули на становище різних галузей виробництва. Багато компаній переклали додаткові затрати, пов'язані з подібним ризиком, на плечі покупців, підвищивши ціну своїх товарів. Інші були змушені припинити випуск товарів, які створюють подібну спокусу для споживача.

78. Основні функції суспільного добробуту

Суспільний добробут -- повнота забезпеченості країни життєво необхідними засобами: матеріальними, соціальними, культурними, духовними та екологічними благами. Виходячи із такого визначення, суспільний добробут, звісно, визначається обсягом виробленого ВВП, але не в цілому, а на душу населення. Це узагальнюючий показник рівня добробуту країни. Але як ринковий показник він залишає поза увагою багато інших вельми важливих аспектів добробуту, спотворюючи його реальний стан. Розглянемо їх детальніше.

По-перше, показник ВВП, а тому і всі похідні від нього показники, не враховують стан природного довкілля. Ця проблема дуже багатогранна. З одного боку, система показників економічного розвитку враховує позитивний результат -- виробництво благ, але не враховує збитки, завдані супутнім виробництвом антиблаг. Адже відомо, що суспільство в цілому за рік добуває 25-30 тонн корисних копалин на одного жителя. Але технологічні можливості належної переробки їх дуже обмежені. Тільки 5--7 % піднятих з надр копалин використовуються як сировина. Все інше забруднює атмосферу, йде у відвали, терикони, стічні води, завдаючи шкоди довкіллю. Катастрофічно зменшується площа лісів, кількість прісної води, вимирають біологічні види, забруднюються води океану, виснажуються ґрунти, порушується озоновий шар, погіршується стан здоров'я людей. Ці негативні зовнішні ефекти мають бути вилучені із показника добробуту ВВП на душу населення.

По-друге, показник ВВП ігнорує такий важливий компонент добробуту, як вільний час. Адже люди можуть мати досить високі доходи, але їм ніколи їх витрачати. Вони живуть, щоб заробляти. їм не вистачає часу на спілкування з природою, дітьми, ніколи зважено осмислити сенс свого буття і виважено оцінити свої дії та їх наслідки. Про здоров'я вони згадують тоді, коли вже не можна запобігти захворюванню і т. ін.

Згадаймо, для чого людство вигадало знаряддя виробництва? Так, щоб повніше і швидше задовольняти потреби, щоб вивільнити себе на триваліший час із безпосереднього процесу виробництва і збільшити вільний час, який, власне, і є мірилом суспільного багатства. Тому безумовною складовою суспільного добробуту є вільний час та розмаїття способів його використання.

СНР враховує опосередковані результати тільки дозволеної (незабороненої законом) тіньової економіки, а забороненої (наркобізнес, послуги найманих убивць, нелегальна торгівля зброєю, зокрема фінансування міжнародного тероризму тощо) не враховує. Насправді цей сектор створює чисте антиблаго і тому має бути вилученим із добробуту.

Дозволена діяльність у тіньовому секторі економіки, як стверджують спеціалісти, зростає. До тіньової економіки, в широкому розумінні цього слова, може бути включена діяльність сектору домогосподарств, яка за своїм змістом є позаринковою діяльністю, оскільки, по-перше, домогосподарства обслуговують самі себе (готують їжу, купують продукти, доглядають і виховують своїх дітей, доглядають хворих членів сімей, надають безоплатні освітні послуги своїм дітям, вирощують для себе овочі та фрукти, доглядають за подвір'ям, самі себе обслуговують транспортом тощо). По-друге, одне домогосподарство може на умовах бартеру обмінюватись діяльністю та продуктами діяльності з іншим (батько однієї родини надає послуги репетиторства з математики дитині із сусідньої родини, а мати з сусідньої сім'ї, в свою чергу, надає послугу з репетиторства з іноземної мови дітям батька-математика і т. п.).

По-третє, це послуги сектору домогосподарств, які надаються на платних умовах іншим домогосподарствам, діяльність яких не зареєстрована (послуги будівельників з будівництва гаражів, дач, ремонту квартир, послуги з пошиття одягу, репетиторства, надання медичної допомоги тощо).

Дрібне виробництво, послуги і торгівля можуть бути представлені і власне підприємницьким сектором економіки.

Законспірований сектор легальних видів діяльності, на відміну від сектору домогосподарств, пов'язаний з придбанням ресурсів і продажем товарів і послуг, а тому обов'язково має бути врахований у вартісній оцінці ВВП.

Практика зумовила появу методів опосередкованого визначення та обліку цього сектору. Наприклад, досвідно установлено, що сприятливими галузями для тіньового сектору є будівництво, виробництво горілчаних виробів, торгівля тощо. Опосередкованим проявом тіньової економіки є відмінності у середньорічних заявлених доходах та середньорічному рівні споживання у регіонах.



79. Основні види та джерела доходів населення

Доходи домогосподарств, або особисті доходи, -- це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.

Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв'язку з безробіттям і т.д.). Натуральні доходи -- це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.

Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.

Номінальні використовувані доходи -- це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (З):

ВД = С + З.

Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.

Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг, які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата -- це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата -- номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у доходах має місце в усіх економічних системах -- як традиційних, так і товарних. Посилення диференціації в доходах в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки зумовлене низкою обставин. Однією з головних є та, що окремі суспільні групи поводяться вже відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші групи продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи, яка відходить у минуле.

80. Бідність - причини появи та прогресування

Бідність, що є невіддільною супутницею будь-якого, навіть розвиненого суспільства, останніми десятиріччями суттєво змінилась. У країнах Заходу зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі ліквідують підґрунтя цього соціального явища.

Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу рівень безробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись з проблемою застійного, довготривалого безробіття.

Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність "не обирає віку", вона охоплює як молодих, так і літніх.

Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилого віку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціального страхування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняються сім'ї з дітьми.

Залежно від рівня безробіття і розвитку соціальних програм "обличчя" бідності в різних країнах є різним. Наприклад, серед молоді найбільше бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії, Швеції, Великобританії та США. Для інших розвинених західних країн така ситуація не характерна.

Часто бідними стають неповні сім'ї в Канаді та США, Великобританії та Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім'ї рідко потрапляють до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та США літні люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах з відносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія, літніх людей з-поміж бідних лише кілька відсотків.

Щодо варіації рівня бідності у країнах Заходу, то Євростат застосовує межу бідності в розмірі 50 % середньодушового доходу домогосподарства. Згідно з цим показником серед країн -- членів Європейського Союзу Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчий рівень бідності (менше 5%).

Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія мають дещо вищий рівень бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у 90-ті роки рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності населення, зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7%, а серед іспаномовних -- 28,7%.

За умов високого рівня безробіття, економічних і фінансових обмежень уряди не мають ефективної стратегії запобігання бідності. Страхування на випадок безробіття не розв'язує проблеми в разі довготривалого, застійного безробіття. Соціальна допомога полегшує становище бідних, проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують у свої національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу.

Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія мають законодавче гарантований мінімум доходу на національному рівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького рівня доходу, а супроводжується такими чинниками, як поганий стан здоров'я, житлових умов, освіти й професійної підготовки, фінансова допомога бідним має передбачати надання відповідних соціальних послуг.

81. Програми перерозподілу доходів та їх вплив на індекс Джині та на криву Лоренцо

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня життя.

Рівень вісиття -- це соціально-економічна категорія, що характеризує рівень задоволення фізичних і соціальних потреб людей.

Рівень життя визначається ступенем розвитку самих потреб людей та кількістю й якістю життєвих благ і послуг, які використовують для їх задоволення.

Набір необхідних для життєдіяльності благ повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить від індивідуальних і сімейних доходів членів суспільства.

Теоретична можливість абсолютної рівності розвитку доходів показана на графіку у вигляді бісектриси, а фактичний розподіл доходу має вигляд кривої ОАВС -- кривої Лоренца.

Чим більше ділянка між бісектрисою та кривою Лоренца, тим більше ступінь нерівності доходів. Розглядаючи проблему нерівності доходів, а значить, і бідності певної частини населення, слід згадати ще один показник: "індекс злиденності", який являє собою суму рівнів інфляції та безробіття, як двох основних показників макроекономічної нестабільності.

Одним із найважливіших питань соціально-економічної політики в Україні на сучасному етапі є стабілізація та підвищення рівня життя населення.

Заборгованість із заробітної плати, інших соціальних виплат -- одна з найгостріших соціально-економічних проблем.

Головними причинами зростання заборгованості є:

- втрата ринків збуту;

- зростання фонду оплати праці та розмірів заробітної плати при зменшенні обсягів виробництва та реалізації продукції;

- зростання обсягів бартерних операцій (майже 42% реалізації);

- неефективне використання робочої сили, збереження на підприємствах надлишкової чисельності працюючих;

- свідоме порушення окремими керівниками підприємств законодавства про оплату праці, зловживання службовим становищем.

Вирішення проблеми заборгованості буде неможливо без установлення реальної відповідальності керівників підприємств за дотримання конституційних норм; виконання вимог законодавства про оплату праці. Однак адміністративний тиск урядових структур не завжди можливий і, головне, не завжди ефективний.

82. Вартісна величина прожиткового мінімуму

Прожитковий мінімум (іншими словами - необхідний мінімум для життя) - тема доволі делікатна, адже стосується вона, м'яко кажучи, межі "нормального" функціонування (звичайно, у розумінні законотворців) "нормальної" людини.

Щоб краще зрозуміти суть такої економічної категорії, як прожитковий мінімум (далі - ПМ), розглянемо висловлювання класиків.

“Прожитковий мінімум - соціально-економічна категорія, що характеризує мінімум життєвих засобів, фізично необхідний для підтримання життєдіяльності трудящого і відновлення його робочої сили”.

Але така нецільова допомога (отримувана за рахунок благодійних організацій) не підлягає оподаткуванню лише в межах ПМ. Логічно: чим більша величина ПМ, тим більший розмір допомоги можна отримати, а головне - не оподаткувати.

Так само від розміру ПМ залежать суми матеріальної допомоги, вартість призів та подарунків, які можуть отримувати громадяни протягом року за рахунок юридичних та фізичних осіб. Їх вартість у межах ПМ також не підлягає оподаткуванню.

Не варто забувати і про виплати громадянам, гарантовані соціальними фондами. Формально величина таких виплат також повинна розраховуватися виходячи з розміру ПМ. Хоча на сьогодні це не зовсім так.

Наприклад статті 41, 43, 46 Закону "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" передбачають надання у розмірі, не меншому за розмір ПМ, таких видів допомоги:

- при народженні дитини;

- по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

- на поховання застрахованої особи (або особи, яка перебувала на її утриманні).

Проте у прикінцевих положеннях цього ж Закону знаходимо такі слова: "До стабілізації економічного становища в Україні розмір виплат, передбачених статтями 41, 43, 46 цього Закону, визначається Верховною Радою України щороку виходячи з рівня забезпечення прожиткового мінімуму одночасно з встановленням розміру страхових внесків з поступовим наближенням виплат до прожиткового мінімуму".

Закон Верховної Ради України від 15.11.2001 р. №2780-ІІІ в статті 1 зазначає “затвердити на 2002 рік прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 342 гривень, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення:

дітей віком до 6 років - 307 гривень;

дітей віком від 6 до 18 років - 384 гривні;