Бланкетні диспозиції в статтях особливої частини кримінального кодексу України

Дане конституційне положення дозволяє зробити наступні важливі висновки в аспекті застосування диспозиції даної статті: по-перше, єдиним органом, що може обмежити реалізацію права проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, є суд, а по-друге, таке обмеження може встановлюватися лише відповідно до закону в інтересах національної безпеки та громадського порядку, а саме з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. На даний момент немає закону, який би визначав порядок організації та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Продовжує діяти Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР” від 28 липня 1988 року № 9306-XI [178]. Так, відповідно до пунктів 5, 7 цього указу державні і громадські організації, службові особи, а також громадяни не мають права перешкоджати зборам, мітингам, вуличним походам і демонстраціям, які проводяться з додержанням встановленого порядку. Отже, є категорична заборона перешкоджання зборам, мітингам, вуличним походам і демонстраціям, які проводяться на законних підставах. Виходячи ж з того, що об'єктом кримінально-правової охорони можуть бути лише позитивні правовідносини, можна стверджувати, що в аспекті даної статті йдеться саме про законні збори, мітинги, вуличні походи і демонстрації. А отже, перешкоджання їх здійсненню службовою особою завжди є незаконним.

Наступний напрям вдосконалення бланкетного способу викладу диспозицій в статтях кримінального закону України стосується ознак суб'єкта складів злочинів. Йдеться про те, що в диспозиціях в статтях, які передбачають злочини, що можуть вчинятися у формі бездіяльності чи полягають у порушенні різного роду спеціальних правил, бланкетні вказівки на покладення на особу відповідного обов'язку як на ознаку суб'єкта злочину є надмірними. Адже зрозуміло, що з об'єктивної сторони такі злочини полягають у невиконанні (неналежному виконанні) обов'язку, порушенні відповідних правил, а тому вимагати їх виконання допустимо лише від особи, яка була зобов'язана і могла їх виконати. У зв'язку з цим, доцільно із диспозицій у відповідних статтях такого роду бланкетні вказівки виключити, що, звичайно, не позбавляє правозастосувальників від обов'язку у кожному випадку субсидіарно з'ясовувати нормативну підставу суб'єктивного обов'язку. Наприклад, ч. 1 ст. 139, ст. 237, ст. ст. 272-275, ч. 1 ст. 426 КК України).

Окремий напрям вдосконалення бланкетних диспозицій відноситься до тих диспозиції, що передбачають склади злочинів, в яких суспільно небезпечне діяння викладено бланкетним способом, і які можуть вчинятися лише з умисною формою вини. Як обґрунтовувалося у підрозділі 2.3. “Вказівки бланкетного характеру на суб'єктивні ознаки складів злочинів”, умисне діяння - не може бути законним. А тому вказівки на незаконність (протизаконність), протиправність суспільно небезпечного умисного діяння повинні бути виключені, оскільки фактично створюють тавтологію (наприклад, ч. 1 ст. 115 КК України). Однак, нами запропоновано нові редакції лише тих диспозицій в статтях КК України, де текстуально наявні і вказівка на незаконність, і вказівка на умисність.

Окреме зауваження слід зробити і щодо злочинів, в яких суспільно небезпечне діяння викладене бланкетним способом (при цьому рівень бланкетності не обмежений законами), а суб'єкт злочину - загальний (наприклад, ч. 2 ст. 134, ч. 1 ст. 142, ч. 3 ст. 143, ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 169, ч. 1 ст. 244, ст. 247 КК України). В такій ситуації незнання приписів джерел права, які не мають сили закону і до яких відсилає бланкетна вказівка, може бути підставою для визнання відсутності вини, і, як наслідок, звільнення від кримінальної відповідальності. А тому доцільно в бланкетних диспозиціях, що передбачають склади злочинів із загальним суб'єктом, обмежити допустимий рівень бланкетності лише джерелами права, що мають силу закону.

Потребують вдосконалення бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини КК України в частині встановлення такого допустимого рівня бланкетності, як цього вимагають регулятивні правові норми (наприклад, доцільно обмежити допустимий рівень бланкетності в наступних диспозиціях: ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 158-2, ч. 1, 2 ст. 162, ч. 1 ст. 176, ст. 182, ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 359 КК України).

Так, ч. 1 ст. 146 КК України відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини (виділено авт.: Я.Г.). Такого роду бланкетна відсилка допускає можливість звернення до законодавства. Однак, очевидно, що незаконним позбавленням волі порушується, зокрема, і таке конституційне право особи як право на свободу пересування. А відповідно до ч. 1 ст. 33 Конституції України та ч. 1 ст. 2 ЗУ “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” [188] кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (виділено авт.: Я.Г.). Тобто обмеження права особи на свободу пересування можуть встановлюватися лише нормативно-правовими актами, що мають силу закону. Таким чином, допустимий рівень бланкетності диспозиції в цій статті доцільно обмежити законом.

Схожа ситуація в ч. 1 ст. 176 КК України, яка вказує на незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав (виділено авт.: Я.Г.). При аналізі даного складу злочину А.М. Коваль зводить зміст незаконності таких дій до їх вчинення без згоди суб'єктів авторського права та (або) суміжних прав [76, с. 55]. Проте така точка зору не до кінця обґрунтована. Ч. 2 ст. 54 Конституції України передбачає, що кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом (виділено авт.: Я.Г.). Таким чином, дана конституційна норма, по-перше, чітко вказує, що використання або поширення результату інтелектуальної, творчої діяльності може бути законним і за відсутності згоди на це суб'єкта права інтелектуальної власності на відповідні об'єкти; по-друге, обмежує допустимий рівень бланкетності лише нормативно-правовими актами, що мають силу закону. Так, ст. 444 ЦК України встановлює випадки правомірного безоплатного використання твору як об'єкта авторського права будь-якою особою, зокрема, як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою; в інших випадках, передбачених законом [275]. Або, наприклад, п. “а” ст. 7 Міжнародної конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення від 26 жовтня 1961 року передбачає можливість здійснення без згоди виконавців здійснення телерадіопередачі або публічного сповіщення їхнього виконання, коли використовуване для телерадіопередачі або для публічного сповіщення виконання вже було передане в ефір або здійснюється з використанням запису [113]. Отже, допустимий рівень бланкетності у диспозиції ч. 1 ст. 176 КК України доцільно обмежити вказівкою на закон.

В свою чергу, ч. 1 ст. 202 КК України вказує на здійснення без державної реєстрації, як суб'єкта підприємницької діяльності, що містить ознаки підприємницької та яка підлягає ліцензуванню, або здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства… (виділено авт.: Я.Г.). У тексті диспозиції очевидна вказівка на законодавство. Однак, ст. 9 ЗУ “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 року [170] містить перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 2 цього Закону ліцензування певних видів діяльності (наприклад, банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів тощо) здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах. А ч. 4 ст. 2 цього Закону категорично вказує, що види господарської діяльності, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, які не включені до переліку видів господарської діяльності, встановленого статтею 9 цього Закону, не підлягають ліцензуванню. А тому, хоча ст. 202 КК України і містить вказівку щодо здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до законодавства, однак вищенаведений аналіз дає підстави стверджувати, що при вирішенні даного питання необхідно звертатися лише до відповідних нормативно-правових актів, що мають силу закону. У зв'язку з цим дане положення КК України слід викласти наступним чином: “здійснення без одержання ліцензії видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону”.

Наведені випадки, коли регулюючий нормативний матеріал суттєво обмежує джерела права за їх юридичною силою, які можуть регулювати ті чи інші правовідносини, звичайно, повинен враховуватися законодавцем при формулюванні бланкетних диспозицій в статтях КК України. Це значно спростить правозастосування, буде запобігати випадкам поширювального тлумачення, що, врешті, є важливою гарантією прав людини в сфері кримінальної репресії.

Особливу увагу слід звернути і на такі законодавчі недолугості, коли бланкетна диспозиція не може бути заповнена конкретним змістом в силу відсутності регулюючої нормативної бази (наприклад, ч. 1 ст. 201, ч. 1 ст. 208, ч. 1 ст. 321, ч. 1 ст. 329, ст. 363 КК України). Слушно вказує П.Л. Фріс, що закон про кримінальну відповідальність, як і будь-який інший, створюється не “про всяк випадок”, не “про запас”, він визначається реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і більш-менш адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі [266, с. 71]. А тому така ситуація свідчить про соціальну необумовленість норми.

Так, ч. 1 ст. 201 КК України, передбачає відповідальність, зокрема, за контрабанду стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України (виділено авт.: Я.Г.). Так, на сьогодні з'ясування змісту поняття стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України є проблематичним, оскільки чіткого нормативного їх визначення не існує. О.О. Дудоров пропонує відносити до таких товарів передусім ті, на які поширюється режим ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій. Проте, зазначає, що далеко не всі товари такого роду є підстави визнавати стратегічно важливими сировинними товарами, а тому це поняття значною мірою - оціночне [53, с. 359, 361].

В свою чергу, ч. 1 ст. 208 КК України передбачає відповідальність за незаконне, з порушенням встановленого законом порядку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, що діють на території України, вчинене службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазначених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. Одразу підкреслимо неясність формулювання бланкетних вказівок у складі цього злочину. Так, наявні вказівки на “незаконність” та на “порушення встановленого законом порядку” відкриття або використання за межами України валютних рахунків. При цьому, з точки зору пунктуації, розділовий знак “кома” після формулювання “порушення встановленого законом порядку” повинен означати, що дане словосполучення деталізує, уточнює зміст незаконного характеру таких дій. Тобто незаконним є відкриття або використання за межами України валютних рахунків, якщо таке здійснене з порушенням встановленого законом порядку. Проте тоді взагалі незрозуміло, для чого вказувати на незаконність, якщо достатньо було б вказати на порушення порядку, встановленого законом.

Поряд з цим на даний момент немає закону, який би визначав порядок відкриття або використання за межами України валютних рахунків відповідними суб'єктами. Тобто в цій частині бланкетна прогалина об'єктивно не може бути заповнена. О.О. Дудоров при коментуванні цього складу злочину вказує, що “об'єктивна сторона злочину проявляється у двох альтернативних формах: 1) незаконне відкриття зазначеними у диспозиції ст. 208 особами валютних рахунків за межами України; 2) використання таких рахунків з порушенням порядку, встановленого законом” [129, с. 566]. Незрозуміло, з яких підстав автор відносить вказівку на незаконність до першої з можливих форм вчинення злочину, а вказівку на порушення порядку, встановленого законом, до другої. А це має ключове значення, адже дані бланкетні вказівки допускають суттєво різний рівень бланкетності. Якщо ж, все-таки, припустити, що таке формулювання є певною недолугістю законодавця і, враховуючи сучасний стан урегульованості даних відносин, видається єдиним можливим варіантом говорити лише про незаконність таких діянь.

Не може бути заповнена бланкетна прогалина ст. 214 КК України в частині ухилення від передбаченої законом обов'язкової здачі на афінаж видобутих із надр, отриманих із вторинної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння (виділено авт.: Я.Г.), оскільки на даний момент немає закону, який би встановлював обов'язок такого роду.

Проблематичним є встановлення конкретного змісту диспозицій ст. 263 КК України. Так, ч. 1 і ч. 2 даної статті вказують відповідно на носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу та про носіння, виготовлення, ремонт або збут кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу (виділено авт.: Я.Г.). Очевидно, що законодавець обмежив допустимий рівень бланкетності вказівкою на закон. Сучасний же стан урегульованості даних відносин передбачає одержання дозволу на відповідні дії з вказаними предметами, однак це випливає не з припису закону, а з відповідних підзаконних нормативних актів, зокрема: Постанови ВРУ “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року [179], Постанови КМУ “Про затвердження Положення про дозвільну систему” від 12 жовтня 1992 року № 576 [147], Наказу МВС України “Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів” від 21 серпня 1998 року № 622 [70] та ряду інших підзаконних нормативних актів [64]. Отже, на даний момент немає закону, який би, власне, визначав необхідність одержання дозволу на відповідні дії з вогнепальною зброєю (крім гладкоствольної мисливської), бойовими припасами, вибуховими речовинами або вибуховими пристроями. А тому об'єктивно, у зв'язку з наявністю такого “нормативного вакууму”, бланкетні відсилки ч. 1 і ч. 2 ст. 263 КК України не можуть бути заповнені. Застосування ж для конкретизації змісту цієї бланкетної диспозиції відповідних підзаконних нормативних актів, які передбачають необхідність отримання дозволу, як до речі, вказує і ПВС України (п. 2 Постанови “Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами” від 26 квітня 2002 року № 3 [194]), є неприпустимим, оскільки означає поширювальне тлумачення кримінального закону. А тому до прийняття відповідного закону видається доцільним внесення відповідних змін до даної статті КК України, які б передбачали заміну словосполучення “без передбаченого законом дозволу” на “без належного дозволу”.

Ч. 1 ст. 329 КК України передбачає відповідальність за втрату документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого законом порядку поводження із зазначеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інформації або предметами (виділено авт.: Я.Г.). Щодо суспільно небезпечного діяння - то таким є порушення встановленого законом порядку поводження з документами або іншими матеріальними носіями секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметами, відомості про які становлять державну таємницю. Очевидно, що допустимий рівень бланкетності обмежений лише законами. Певні вимоги містяться у ЗУ “Про державну таємницю” в редакції від 21 вересня 1999 року [164]. Поряд з цим ст. 19 вказаного Закону чітко вказує, що єдині вимоги до виготовлення, обліку, користування, зберігання, схоронності, передачі та транспортування матеріальних носіїв секретної інформації встановлюються КМУ.

Таким чином, доводиться констатувати відсутність на даний момент закону, який би визначав порядок поводження із документами або іншими матеріальними носіями секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметами, відомості про які становлять державну таємницю. Така ситуація вимагає викладу ч. 1 ст. 329 КК України в наступному вигляді: “Втрата документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого порядку поводження із зазначеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інформації або предметами”.

Існує проблема встановлення конкретного змісту бланкетної диспозиції в ст. 363 КК України, яка вказує на порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється (виділено авт.: Я.Г.). Так, слушно зазначає М.В. Карчевський, що “на сьогодні не можна сказати, що законодавство про безпеку експлуатації комп'ютерної техніки, мереж електрозв'язку та захист комп'ютерної інформації достатньо розвинене. Саме тому воно не містить окремих нормативно-правових актів, які б чітко визначали правила експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку, порядок і правила захисту комп'ютерної інформації” [72, с. 105]. М.В. Гуцалюк взагалі ставить під сумнів можливість застосування ст. 363 КК України у зв'язку з невизначеністю на законодавчому рівні “правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем” [50, с. 165]. Такі правила експлуатації є вимогами, які, як правило, ставляться самим власником електронно-обчислювальних машини, автоматизованої системи, комп'ютерної мережі чи мережі електрозв'язку. Як правило, вони формалізовані у актах локальної нормотворення. Однак, є і підзаконні акти, які визначать такі правила експлуатації. Наприклад, Постанова Правління НБУ “Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці” від 14 липня 2006 року № 267.

Не сприяють правильному розумінню і, врешті, застосуванню виклад диспозицій, в яких є кілька бланкетних вказівок, при цьому одна з них поглинає іншу (наприклад, ч. 1 ст. 158-2, ч. 1 ст. 205, ст. 235, ст. 271 КК України).

Так, ч. 1 ст. 158-2 КК України вказує, зокрема, на незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму поза встановленим законом строком зберігання у державних архівних установах та в ЦВК України після проведення виборів або референдуму а так само пошкодження виборчої документації або документів референдуму (виділено авт.: Я.Г.). Аналіз виборчого законодавства показує, що незаконним є, зокрема, знищення таких документів без попереднього затвердження описів справ постійного зберігання, а також з порушенням встановлених строків їх зберігання. Тобто вказівка на незаконність знищення таких документів фактично поглинає вказівку на їх знищення поза встановленим законом строком їх зберігання. Таке формулювання диспозиції нелогічне, достатньо вказати на незаконність знищення виборчої документації або документів референдуму, що підлягають зберіганню у державних архівних установах після проведення виборів або референдуму.

Своєю чергою, ч. 1 ст. 205 КК України передбачає такий склад злочину як фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона (виділено авт.: Я.Г.). Н.О. Гуторова при розкритті змісту поняття “незаконна діяльність” пише, що “якщо йдеться про будь-яку діяльність, що вчиняється з порушенням чинного законодавства (зокрема, правил бухгалтерського обліку, правил пожежної безпеки, санітарних правил тощо), то ті чи інші порушення допускаються майже всіма суб'єктами господарської діяльності” [49, с. 264-265]. А тому автор вважає вказівку на спеціальну мету в ст. 205 КК України недоцільною, оскільки вона фактично не несе змістовного навантаження і призведе лише до зайвих складнощів у застосуванні цієї норми. Однак, видається, що автор необґрунтовано розширює зміст такої бланкетної ознаки як незаконна діяльність. Звичайно, що певні порушення нормативних вимог щодо здійснення господарської діяльності є випадками далеко непоодинокими, однак, це ще не свідчить про наявність цього складу злочину. Приховання незаконної діяльності повинно бути самоціллю створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб).

Під незаконною діяльністю слід розуміти не діяльність, яка здійснюється з будь-якими порушеннями чинного законодавства, а діяльність, яку особа не має права здійснювати взагалі, або яку особа здійснює без достатніх правових підстав або з порушенням порядку. На такій позиції стоїть ПВС України у Постанові “Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності” від 25 квітня 2003 року № 3 (п. 17) [184]. Тобто поняття “незаконна діяльність” за обсягом ширше, ніж поняття “види діяльності, щодо яких є заборона”, фактично перше включає друге. А тому вказівка на таку мету як здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона, видається, зайвою.

Не надають привабливості КК України і випадки, коли бланкетні вказівки вжиті в однині, хоча цілком очевидно, що вони стосуються декількох альтернативних ознак складів злочинів, тобто необхідно вжити в множині. Законодавець повинен чітко знати і керуватися мовними правилами при формулювання диспозицій.

Так, ч. 1 ст. 217 КК України передбачає наступний склад злочину: незаконне виготовлення, збут або використання державного пробірного клейма (виділено авт.: Я.Г.). Бланкетна вказівка вжита в однині, однак цілком зрозумілим є, що вона відноситься до кожної з альтернативних форм об'єктивної сторони складу злочину, адже в іншому випадку - абсурдність криміналізації таких діянь очевидна. А тому доцільно слово “незаконне” замінити на “незаконні”.

Аналогічна ситуація у ч. 1 ст. 158-2 КК України, яка вказує, зокрема, на незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму поза встановленим законом строком зберігання у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії України після проведення виборів або референдуму а так само пошкодження виборчої документації або документів референдуму (виділено авт.: Я.Г.). Уже з самого формулювання статті логічно виникає проблема - знищення зазначених документів визнається злочином за умови незаконного вчинення таких дій, а щодо їх пошкодження на незаконність таких дій вказівки немає [3, с. 10-22].

Не повинна нехтуватися також узгодженість між назвою і диспозицією статті в частині бланкетних відсилок.

По-перше, назва і диспозиція повинні допускати однаковий рівень бланкетності.

По-друге, необхідно, якщо це можливо, уникати у назві статті використання бланкетних вказівок, якщо диспозиція викладена описовим способом. Наприклад, ст. 145 КК України називається “Незаконне розголошення лікарської таємниці”. Вказівка на незаконність, на перший погляд, визначає бланкетний характер даної статті. Однак сам склад злочину сформульовано описово, а саме як умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки. Тобто диспозиція в ст. 145 КК не є бланкетною. Видається доцільним і можливим викласти назву статті як: “Умисне розголошення лікарської таємниці”.

Однак, в окремих випадках бланкетний характер назви, навпаки, доцільний, дає можливість лаконічно інформувати про ті чи інші посягання, передбачених конкретною статтею. Наприклад, ст. 263 КК України називається незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами. Саме ж формулювання диспозицій в ч. 1 і ч. 2 даної статті уточнює зміст такого незаконного поводження. Йдеться, відповідно, про носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу та про носіння, виготовлення, ремонт або збут кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу.

По-третє, назва і диспозиція статті не повинні містити суперечностей. Наприклад, ст. 203-1 КК України називається “Незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва” (виділено авт.: Я.Г.). А ч. 1 цієї статті вказує на незаконне виробництво, експорт, імпорт, зберігання, реалізація та переміщення дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва (виділено авт.: Я.Г.). Якщо буквально трактувати виклад диспозиції у статті, то виходить, що бланкетна вказівка на незаконність відноситься лише до виробництва, оскільки вжита в однині. Однак, назва статті дає підстави стверджувати, що незаконність стосується усіх вказаних у диспозиції дій, оскільки в назві вжито збірне поняття - обіг. З метою уникнення такої термінологічної неточності доцільно у диспозиції статті слово “незаконне” замінити на “незаконні”.

Однак, при виникненні певних неузгодженостей між назвою статті і диспозицією в статті необхідно пам'ятати, що “назви структурного елемента закону призначені, головним чином, для полегшення пошуку відповідного розділу, статті,... не визначають зміст кримінально-правової норми, не є частиною самої норми, ...можуть лише додатково використовуватися для визначення змісту термінів, які використано в диспозиції статті КК...” [124, с. 413]. Так, З.А. Тростюк, досліджуючи понятійний апарат Особливої частини КК України, поряд з описовою виділяє інформаційну функцію назв як частини понятійного апарата [245, с. 9]. А тому не можна беззастережно погодитися з позицією Н.Ф. Кузнєцової, яка зазначає, що диспозиція статей Особливої частини, включаючи її заголовок, описує специфічні ознаки складу злочину [95, с. 45]. Тобто до уваги повинно братися, перш за все, формулювання диспозиції, назва може лише в нерозривному зв'язку із диспозицією допомагати у розкритті змісту того чи іншого злочинного посягання.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

1. Вдосконалення Загальної частини КК України в частині викладення загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок доцільне за такими напрямами:

- у зв'язку з обов'язковим правомірним характером охоронюваних кримінальним законом відносин, ч. 1 ст. 1 КК України доцільно викласти так: “Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони правопорядку: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”;

- у зв'язку з тим, що нормативні приписи інших галузей права, до яких відсилає бланкетна диспозиція в статті КК України, повинні мати зворотну силу в часі, та враховуючи при цьому наявність Рішення КС України із полярною позицією, видається доцільним доповнення розділу IX “Звільнення від кримінальної відповідальності” Загальної частини КК України статтею 48-1 такого змісту: “Прийняття, зміна, скасування законів та інших підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилають бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини цього Кодексу, у зв'язку з чим пом'якшується або скасовується відповідальність особи, є підставою для пом'якшення відповідальності або звільнення особи від кримінальної відповідальності”. Своєю чергою, ст. 74 КК України доцільно доповнити частиною 6 такого змісту: “Особа підлягає звільненню від подальшого відбування покарання на підставах, передбачених ст. 48-1 цього Кодексу”.

- у Загальній частині КК України доцільно ввести статті, які б врегулювали питання юридичної помилки щодо злочинів, які передбачені статтями з бланкетними диспозиціями та правила кримінально-правової кваліфікації діянь, передбачених статтями з бланкетними диспозиціями, взявши за основу відповідні пропозиції О.О. Дудорова та В.О. Навроцького.

2. Вдосконалення статей Особливої частини КК України з бланкетними диспозиціями доцільне за такими напрямами:

- використання бланкетного способу викладу ознак складів злочинів лише у випадках, коли описати їх, в силу численності регулюючого нормативного матеріалу, неможливо і недоцільно;

- забезпечення в бланкетних диспозиціях максимальної повноти і точності вказівок на інші криміноутворюючі ознаки, які в сукупності й утворюють склад злочину;

- недоцільність вказівок на законність чи правомірність охоронюваних правовідносин у зв'язку з їх позитивним (суспільно корисним) характером;

- можливість і доцільність вказівок на протиправність чи незаконність (протизаконність) діяння лише у випадку, якщо воно може носити і правомірний чи законний характер;

- недоцільність вказівок на суб'єктивний обов'язок особи в диспозиціях в статтях, які передбачають злочини, що можуть вчинятися у формі бездіяльності чи полягають у порушенні різного роду спеціальних правил;

- недоцільність бланкетних вказівок на незаконність (протизаконність), протиправність умисного суспільно небезпечного діяння;

- необхідність обмеження допустимого рівня бланкетності джерелами права, що мають силу закону, в диспозиціях, що передбачають склади злочинів із загальним суб'єктом;

- встановлення допустимого рівня бланкетності диспозиції з урахуванням вимог, встановлених регулюючим нормативним матеріалом;

- недопущення випадків, коли бланкетна диспозиція не може бути заповнена конкретним змістом в силу відсутності регулюючої нормативної бази, до якої вона відсилає;

- уникання перенавантаження диспозиції в статті бланкетними вказівками, коли одна з них поглинає іншу;

- забезпечення узгодженості між назвою і диспозицією в статті в частині бланкетних відсилок: назва і диспозиція повинні допускати однаковий рівень бланкетності; необхідно, якщо це можливо, уникати у назві статті використання бланкетних вказівок, якщо диспозиція викладена описовим способом.

3. Зміни у статті Особливої частини КК України (ч. 1 ст. 110, ч. 1 ст. 115, ст. 116, ч. 1 ст. 120, ст. 123, ч. 1 ст. 139, назва ст. 145, ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 149, ч. 4 ст. 157, ч. ч. 4, 5, 6, 7 ст. 158, ч. 1 ст. 158-2, ч. ч. 1, 2 ст. 162, ч. 1 ст. 169, ст. 170, ч. 1 ст. 171, ст. 174, ч. 1 ст. 176, ст. 182, ч. 2 ст. 184, ч. 1 ст. 188-1, ч. 1 ст. 189, ст. 193, ч. ч. 1, 3 ст. 197-1, ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 208, ч. 1 ст. 213, ч. 1 ст. 217, ст. 231, ст. 235, ст. 237, ч. ч. 1, 3 ст. 243, ч. 1 ст. 260 та примітка 2 до ст. 260, ч. ч. 1, 2 ст. 263, ч. ч. 1, 2 ст. 267, назва та ч. 1 ст. 271, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 273, ч. 1 ст. 274, ч. 1 ст. 275, ч. 1 ст. 289 (примітку 1 до ст. 289 КК слід виключити), ч. 1 ст. 297, ч. 1 ст. 298, ч. 1 ст. 306, ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 318, ч. 1 ст. 321, назва та ст. 322, ч. 1 ст. 329, ст. 340, ст. 341, ч. 3 ст. 342, ч. 1 ст. 344, ч. ч. 1, 2 ст. 351, ст. 354, ч. ч. 1, 2 ст. 359, ч. 1 ст. 361, ч. 1 ст. 361-1, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, примітка 4 до ст. 368, ч. 1 ст. 372, ч. 2 ст. 382, ч. 1 ст. 387, ч. 1 ст. 388, ст. 391, ч. 1 ст. 397, ч. 2 ст. 401, ч. 1 ст. 418, ч. 1 ст. 421, ч. 1 ст. 423, ч. 1 ст. 426, ч. 1 ст. 433, ч. 1 ст. 438) відповідно до пропозицій, викладених у Додатку “Х” до роботи.

ВИСНОВКИ

Проведене дисертаційне дослідження теми “Бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини КК України” підтвердило її актуальність; показало, що вона є надзвичайно важливою і непростою. Чіткі підходи до питань, які стосуються нормативних підстав визначення злочинності діяння, покликані стати механізмом забезпечення законності притягнення до кримінальної відповідальності, а це визначає, врешті, правовий характер держави.

У дисертації сформульована концепція формулювання бланкетних вказівок на ознаки складів злочинів у ході правотворчості та правозастосування щодо статей КК України з такими диспозиціями. Її найважливішими складовими є визначення допустимого рівня бланкетності; окреслення переліку джерел права, які конкретизують зміст бланкетних диспозицій; формулювання напрямів вдосконалення статей КК України з бланкетними диспозиціями.

Як ключові орієнтири дослідження інституту бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України нами було поставлено ряд завдань, що вирішувалися на основі загальних принципів наукового пізнання: об'єктивності, точності, повноти, єдності теорії та практики; з використанням різноманітних наукових методів: рахування, вимірювання, порівняння, узагальнення, методів аналізу та синтезу, дедукції та індукції, аксіоматичного, історичного, системного методів, які в єдності дали змогу досягнути поставленої мети дисертаційного дослідження.

Насамперед було вивчено стан дослідження проблеми бланкетних диспозицій в статтях кримінального закону в кримінально-правовій науці, проаналізовано праці українських науковців, які стосуються теми дослідження. Однак, переважно, позиції авторів щодо бланкетних диспозицій носять констатуючий характер; наявні ж вектори дослідження саме бланкетних диспозицій часто суперечливі, різнопланові чи, навіть, полярні. У дисертації визначені основні пункти розбіжностей. Існуючий в літературі різнобій, хоча, в певній мірі, і корисний, оскільки стимулює наукову “конкуренцію” та пошук правильних шляхів вирішення проблемних питань, однак, поряд з цим, зволікання з їх вирішенням несе загрозу порушення прав людини.

Тому для повноти і результативності роботи було проаналізовано історичні передумови формування та розвитку інституту бланкетних диспозицій в пам'ятках українського права, а також зарубіжний досвід. Такий екскурс лише засвідчив, що широке використання бланкетних диспозицій, врешті, тенденція в кримінальних законах до їх збільшення - це, в значній мірі, данина нашому часу, що характеризується ускладненням, диференціацією, спеціалізацією правовідносин, появою якісно нових правовідносин, їх високою динамічністю. А тому бланкетні диспозиції - це неминуча необхідність, дієвий засіб охорони таких правовідносин. Однак, ні пам'ятки права, ні проаналізоване зарубіжне кримінальне законодавство практично не дали відповідей на проблемні питання, які пов'язані із застосування бланкетних диспозицій в статтях кримінального закону.

Зрозуміло, існуюча невизначеність щодо правил застосування статей КК України з бланкетними диспозиціями не така вже “невинна”, оскільки здатна впливати на правильне русло правозастосування. Так, аналіз вироків у кримінальних справах щодо злочинів, передбачених статтями з бланкетними диспозиціями, розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень України, показав, що часто суди нехтують бланкетним характером диспозицій у відповідних статтях кримінального закону, не вказують на конкретні структурні частини джерел права інших галузей, які при цьому були порушені, чи взагалі не вказують на такі джерела права, обмежуються описом фактичних обставин справи.

Виходячи з такої несприятливої теоретичної, нормативної і правозастосовної ситуації, що склалася, було вперше проаналізовано бланкетні диспозиції в статтях усіх розділів Особливої частини КК України, а також окремі джерела права, які можуть застосовуватися в порядку бланкетних відсилок. Критерієм послідовності такого наукового огляду було обрано належність бланкетних вказівок до ознак відповідних елементів складів злочинів, що дозволило виділити такі закономірності, тенденції:

- ступінь іншогалузевої (не кримінально-правової) урегульованості охоронюваних суспільних відносин детермінує бланкетний характер диспозицій в статтях кримінального закону, які забезпечують останні кримінально-правовою охороною. Найбільша кількість бланкетних диспозицій у розділах КК України, які забезпечують кримінально-правовою охороною найбільш повно урегульовані та динамічні правовідносини;

- кількісно найбільш поширені бланкетні диспозиції, що характеризують такі ознаки елементів складів злочину як: суспільно небезпечні діяння; предмет, ознаки спеціальних суб'єктів. Значно менше бланкетних диспозицій, що характеризують власне сам об'єкт, потерпілого, суспільно небезпечні наслідки, інші факультативні ознаки складів злочинів (в КК України є лише приклади бланкетного викладу місця, способу та обстановки вчинення злочину). Такі ж ознаки елементів складів злочинів як причинний зв'язок, ознаки загального суб'єкта злочину, ознаки суб'єктивної сторони складів злочинів об'єктивно не можуть піддаватися правовому регулюванню, як наслідок - такі ознаки не можуть бути викладені бланкетним способом.

Однак, попри закономірне і обґрунтоване використання бланкетного способу викладу ознак складів злочинів, у КК України є типові законодавчі помилки і недолугості, а саме: тавтологічні вказівки на законність, правомірність тих чи інших охоронюваних відносин; непоодинокі вказівки на протиправність чи незаконність (протизаконність) діяння, які за жодних умов не можуть носити правомірний чи законний характер; відсутність єдності в диспозиціях в статтях, які передбачають злочини, що можуть вчинятись у формі бездіяльності чи полягають у порушенні різного роду спеціальних правил в частині наявності чи відсутності вказівок на суб'єктивний обов'язок особи; неузгодженість допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях кримінального закону з вимогами, встановленими регулюючим нормативним матеріалом; допущення випадків, коли бланкетна диспозиція не може бути заповнена конкретним змістом в силу відсутності регулюючої нормативної бази, до якої вона відсилає; перенавантаження диспозиції в статті бланкетними вказівками, коли одна з них поглинає іншу; відсутність узгодженості між назвою і диспозицією в статті в частині бланкетних відсилок.

Видається, що такі законодавчі огріхи пояснюються, власне, відсутністю чітких теоретичних орієнтирів та законотворчих правил використання бланкетного способу викладу ознак складів злочинів, в результаті чого законодавець часто керується власними мовними смаками, законотворчою “інтуїцією”, що, звичайно, не могло не відбитися на якості формулювання статей КК України з бланкетними диспозиціями. А тому нами було окреслено конкретні напрями вдосконалення Загальної та Особливої частин КК України. Так, запропоновано зміни і доповнення до Загальної частини КК України в аспекті викладення загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок:

- частину 1 ст. 1 КК України викласти так: “Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони правопорядку: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”;

- доповнити розділ IX “Звільнення від кримінальної відповідальності” Загальної частини КК України статтею 48-1 такого змісту: “Прийняття, зміна, скасування законів та інших підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилають бланкетні диспозиції в статтях особливої частини цього Кодексу, у зв'язку з чим пом'якшується або скасовується відповідальність особи, є підставою для пом'якшення відповідальності або звільнення особи від кримінальної відповідальності”;

- доповнити ст. 74 КК України частиною 6 такого змісту: “Особа підлягає звільненню від подальшого відбування покарання на підставах, передбачених ст. 48-1 цього Кодексу”;

- підтримано раніше висловлені в літературі пропозиції щодо введення статей, які б визначали відповідно наслідки юридичної помилки при вчиненні злочинів, передбачених статтями з бланкетними диспозиціями, а також правила кримінально-правової кваліфікації діянь, передбачених статтями з такими диспозиціями.

Потребують змін, спрямованих на усунення недоліків у формулюванні бланкетних диспозицій, і статті Особливої частини КК України: ч. 1 ст. 110, ч. 1 ст. 115, ст. 116, ч. 1 ст. 120, ст. 123, ч. 1 ст. 139, назва ст. 145, ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 149, ч. 4 ст. 157, ч. ч. 4, 5, 6, 7 ст. 158, ч. 1 ст. 158-2, ч. ч. 1, 2 ст. 162, ч. 1 ст. 169, ст. 170, ч. 1 ст. 171, ст. 174, ч. 1 ст. 176, ст. 182, ч. 2 ст. 184, ч. 1 ст. 188-1, ч. 1 ст. 189, ст. 193, ч. ч. 1, 3 ст. 197-1, ч. 1 ст. 202, ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 206, ч. 1 ст. 208, ч. 1 ст. 213, ч. 1 ст. 217, ст. 231, ст. 235, ст. 237, ч. ч. 1, 3 ст. 243, ч. 1 ст. 260 та примітка 2 до ст. 260, ч. ч. 1, 2 ст. 263, ч. ч. 1, 2 ст. 267, назва та ч. 1 ст. 271, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 273, ч. 1 ст. 274, ч. 1 ст. 275, ч. 1 ст. 289 (примітку 1 до ст. 289 КК слід виключити), ч. 1 ст. 297, ч. 1 ст. 298, ч. 1 ст. 306, ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 318, ч. 1 ст. 321, назва та ст. 322, ч. 1 ст. 329, ст. 340, ст. 341, ч. 3 ст. 342, ч. 1 ст. 344, ч. 1, 2 ст. 351, ст. 354, ч. 1, 2 ст. 359, ч. 1 ст. 361, ч. 1 ст. 361-1, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, примітка 4 до ст. 368, ч. 1 ст. 372, ч. 2 ст. 382, ч. 1 ст. 387, ч. 1 ст. 388, ст. 391, ч. 1 ст. 397, ч. 2 ст. 401, ч. 1 ст. 418, ч. 1 ст. 421, ч. 1 ст. 423, ч. 1 ст. 426, ч. 1 ст. 433, ч. 1 ст. 438 КК України (запропоновані редакції вказаних статей наведено у Додатку “Х” до роботи).

Також окремо було досліджено питання допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях КК України в залежності від лексичної форми бланкетної відсилки, за результатами чого вироблено правила його визначення. Такі правила покликані полегшити правозастосування, поряд з цим, повинні враховуватися і законодавцем при конструюванні нових складів злочинів, передбачених статтями з бланкетними диспозиціями.

Крім того, у Додатках “А-Ф” до роботи запропоновано перелік джерел права, що повинні використовуватися для конкретизації змісту бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України.

Найбільш вагомі і значущі наукові та практичні результати дисертаційного дослідження викладені у висновках до кожного розділу. В цілому ж, висвітлено і обґрунтовано положення, що є новими для науки кримінального права, сформульовано рекомендації практичного характеру, які є або продовженням напрацьованих питань, або розглядаються вперше. Зокрема, запропоновано власну дефініцію бланкетної диспозиції в статті Особливої частини КК України, яка найбільш повно відображає істотні ознаки даного поняття; аргументується можливість встановлення конкретизованого змісту бланкетної диспозиції за допомогою приписів інших галузей права, що можуть бути формалізовані не лише у нормативно-правових актах та нормативно-правових договорах, але й у правових звичаях; обґрунтовується можливість звільнення від кримінальної відповідальності загальних суб'єктів злочину у зв'язку із незнанням приписів таких джерел права; відстоюється ідея зворотної сили в часі іншогалузевих джерел права, до яких відсилає бланкетна диспозиція статті КК України, що пом'якшують чи скасовують відповідальність.

Таким чином, результати цього дисертаційного дослідження мають різнобічне значення, яке відзначене у вступній частині цієї роботи.

В цілому ж, доводиться констатувати, що з невпинним розвитком суспільних відносин появлятимуться і нові форми девіантної поведінки, в тому числі суспільно небезпечної. Звичайно, окремі суспільно небезпечні діяння будуть включатися в уже наявні бланкетні формули відповідних складів злочинів, інші ж вимагатимуть їх криміналізації, в тому числі і бланкетним способом, як найбільш динамічним і чутливим до змін. А тому проблема бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України не може бути вичерпана даним дослідженням, а повинна оновлюватися (в тому числі, і в частині корекції переліків іншогалузевих джерел права, що повинні застосовуватися для конкретизації змісту бланкетних диспозицій в статтях КК України), йти в ногу з суспільним розвитком.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев С.С. Общая теория права. В 2 т.: Том II / С.С. Алексеев. - М.: Юридическая литература, 1982. - 360 с.

2. Андрушко П.П. Законодавча техніка КК України 2001 року та її вплив на тлумачення його норм / П.П. Андрушко // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25-26 жовтня 2001 року / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. - К.-Х.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 24-30.

3. Андрушко П.П. Коментар до статті 158-1 “Незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму” Кримінального кодексу України / П.П. Андрушко // Кримінальне право України. - 2006. - № 3. - С. 10-22.

4. Антидопінгова конвенція від 16 листопада 1989 року № ETS 135: Ратифіковано Законом України від 15 березня 2001 року № 2295-ІІІ [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua.

5. Бажанов М.І. Ознаки кримінального права, його функції та джерела / М.І. Бажанов // Конституція України - основа модернізації держави і суспільства: Матеріали наукової конференції, 21-22 червня 2001 року, Харків. - Х.: Право, 2001. - С. 320-323.

6. Базов В.П. Воєнні злочини: Навчальний посібник / В.П. Базов. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 336 с.

7. Байлов А.В. Кримінальна відповідальність за посягання на життя та здоров'я особи, вчинені в стані сильного душевного хвилювання: автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право” / А.В. Байлов. - Харків, 2004. - 20 с.

8. Бантишев О.Ф. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розділом XVII Кримінального кодексу України: Навч. посіб. / О.Ф. Бантишев , В.І. Рибачук. - К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. - 116 с.

9. Беляева Н.В. Понятие бланкетной диспозиции в советском уголовном праве / Н.В. Беляева // Повышение эффективности деятельности органов прокуратуры, суда, юстиции по борьбе с преступностью в свете решений XXV съезда КПСС: Сборник научных трудов / Всесоюз. ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности [Ред. кол.: В.К. Звирбуль (отв. ред.) и др.]. -М., 1977. - С. 56-58.

10. Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів і послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України: автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право” / П.С. Берзін. - К., 2004. - 24 с.

11. Биля І.О. Теоретичні основи використання нормотворчої техніки: автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 “Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень” / І.О. Биля. - Х., 2004. - 20 с.

12. Биля-Сабадаш І.О. Нормотворча техніка як інструмент забезпечення системності законодавства / І.О. Биля-Сабадаш // Форум права. - 2010. - № 1. - С. 24-33 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10biozcz.pdf.

13. Бокова И.Н. Юридическая техника в уголовном законодательстве: Теоретико-прикладной анализ главы 22 УК РФ [Електронний ресурс]: автореферат диссертации на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право” / И.Н. Бокова. - Нижний Новгород, 2002. - 22 с. - Режим доступа: http://www.law.edu.ru.

14. Большой юридический словарь / [Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских]. - М.: Инфра, 1998. - 790 с.

15. Борисов В.И. Уголовная ответственность за нарушения правил, норм и стандартов, обеспечивающих безопасность дорожного движения / В.И. Борисов, С.В. Гизимчук. - Харьков: Консум, 2001. - 160 с.

16. Борисов В.І. Злочини проти безпеки виробництва: поняття та види. Кримінальна відповідальність за порушення правил ядерної або радіаційної безпеки: монографія / В.І. Борисов, О.О. Пащенко. - Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2006. - 224 с.

17. Боровенко В.М. Кримінальна відповідальність за порушення правил міжнародних польотів: автореферат дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 “Кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право” / В.М. Боровенко. - К., 1998. - 16 с.