Бланкетні диспозиції в статтях особливої частини кримінального кодексу України

Таким чином, бланкетні вказівки на суспільно небезпечні наслідки, є поодинокими.

Щодо причинного зв'язку, то будучи об'єктивним зв'язком між явищами, коли одне з них породжує інше, він, як правило, текстуально в диспозиції не відображений, і в жодному випадку не може носити бланкетного характеру.

В частині факультативних ознак об'єктивної сторони складів злочинів (місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка вчинення злочину), то вони можуть набувати обов'язкового характеру лише якщо прямо вказані у диспозиції. У зв'язку з цим, стає зрозуміло, чому бланкетні вказівки на ці ознаки, зустрічаються рідко. В КК України є лише поодинокі випадки бланкетних вказівок на місце, спосіб, обстановку та засоби вчинення злочину.

Так, ч. 3 ст. 197-1 КК України передбачає самовільне будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці (виділено авт.: Я.Г.). Очевидно, що місцем вчинення злочину є самовільно зайнята ділянка. А.А. Стрижевська вказує, що самовільне зайняття земельної ділянки може мати місце у випадку порушення встановленого порядку та підстав набуття права власності на земельні ділянки [128, с. 555]. Однак, видається, що самовільний характер має місце у випадку порушення підстав та порядку набуття й інших прав на земельну ділянку, не лише власності, але й, наприклад, користування, земельного сервітуту, емфітевзису. Офіційне розуміння самовільного зайняття земельних ділянок міститься у ч. 13 ст. 1 ЗУ “Про державний контроль за використанням та охороною земель” від 19 червня 2003 року [160]. Вказується, що таким є будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.

Щодо способу вчинення злочину - то мають місце, зокрема, бланкетні вказівки на:

- Незаконний характер способу вчинення злочину (наприклад, ст. 174, ч. 3 ст. 190, ч. 1 ст. 373 КК України).

Ст. 174 КК України вказує на примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій (виділено авт.: Я.Г.). Однак, відповідно до ч. 3 ст. 44 Конституції України ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. При цьому така норма абсолютна, не передбачає винятків. А тому є підстави стверджувати, що дії, якими примушують до участі в страйку, за жодних умов не можуть бути законними. У зв'язку з цим, бланкетна вказівка в цій статті не несе змістовного навантаження.

Ч. 3 ст. 190 КК України передбачає відповідальність, зокрема, і за шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки (виділено авт.: Я.Г.). Зрозуміло, що в основі таких незаконних операцій - обман або зловживання довірою. Обман при вчиненні цього злочину може виразитися у застосуванні програмних засобів, які дають змогу винному будь-яким чином здійснити несанкціонований доступ до інформації, яка зберігається чи обробляється в автоматизованих системах, зловживання довірою як спосіб шахрайства при незаконних операціях з використанням електронно-обчислювальної техніки має місце тоді, коли винна особа в результаті довірчих відносин має вільний доступ до здійснення відповідних операцій і недобросовісно використовує ці відносини для неправомірного заволодіння чужим майном чи правом на нього [129, с. 489-490]. При цьому, якщо порядок доступу до інформації, що міститься в електронно-обчислювальних машині (комп'ютері), автоматизованій системі, комп'ютерній мережі визначаються, як законодавчими, так і локальними нормативними актами, то в частині визначення права осіб на доступ до інформації - необхідним є звернення, як правило, до локальних нормативних актів.

Своєю чергою, ч. 1 ст. 373 КК України вказує на примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство (виділено авт.: Я.Г.). Ч. 3 ст. 22 КПК України від 28 грудня 1960 року [90] вказує, що забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Фактично це означає вчинення дій, які заборонені законодавством, “самі по собі становлять злочин чи дисциплінарний проступок” [122, с. 22].

- Несанкціонований характер способу вчинення злочину (наприклад, ч. 11 ст. 158 КК України). Так, ця стаття, зокрема, передбачає відповідальність за втручання в роботу Державного реєстру виборців, внесення неправдивих відомостей до бази даних вчинене особою шляхом несанкціонованого доступу до бази даних Державного реєстру виборців (виділено авт.: Я.Г.).

- Самовільний характер способу вчинення злочину (ч. 1 ст. 188-1 КК України). Так, ця стаття вказує на викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов'язкове) (виділено. авт.: Я.Г.). Однак, сумнівно, чи викрадення може вчинятися несамовільним шляхом. А тому вказівка на самовільність не несе змістовного навантаження. Для конкретизації змісту бланкетної вказівки необхідно звертатися до нормативно-правових актів, що визначають випадки, коли використання приладів обліку обов'язкове.

Щодо обстановки вчинення злочину - в КК України є поодинокі статті, в яких містяться бланкетні вказівки на такі ознаки (наприклад, ст. ст. 116, 123). Так, ст. 116 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, а ст. 123 КК України відповідно - за умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (виділено авт.: Я.Г.). З наведених формулювань очевидно, що однією з обов'язкових ознак об'єктивної сторони є певна обстановка вчинення злочину, яку становить віктимна поведінка з боку потерпілого, що може полягати, зокрема, у протизаконному насильстві. При цьому вказівка на протизаконність насильства, на перший погляд, надає диспозиціям даних бланкетного характеру.

Відповідно ж до абзацу першого п. 23 Постанови ПВС України від 7 лютого 2003 року № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи” насильство може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень або побоїв, незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (наприклад, погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди) [195]. Таке положення розкриває зміст самого насильства, однак нічого прямо не вказує на таку його ознаку як “протизаконність”. Ситуація ускладнюється полярністю позицій науковців щодо протизаконності насильства. Одні вважають, що в юридичному значенні поняття “насильство” необхідно розглядати тільки як протизаконне (А.В. Байлов [7, с. 10], Л.А. Остапенко [135, с. 8-9]). У зв'язку з цим, наголошується на надмірній вказівці у ст. 116 КК України на “протизаконність” насильства, тому що сам термін “насильство” вже містить у собі цю ознаку. Інші ж автори висловлюють позицію, що насильство може бути як законним так і протизаконним (В.К. Грищук [283, с. 68], М.І. Мельник [129, с. 273]). При цьому під законним насильством розуміють насильство, яке вчинене в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, при виконанні службового обов'язку, зокрема працівниками міліції, Служби Безпеки України, працівниками органів і установ виконання покарання тощо.

Однак, ретельний аналіз законодавства свідчить, що в нормативно-правових актах з метою вказівки на право особи у певних визначених випадках застосувати по відношенню до іншої особи фізичний чи психічний вплив термін “насильство” не вживається. Так, при необхідній обороні в ч. 1 ст. 36 КК України йдеться про дії, які полягають у заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Аналогічно на правомірність заподіяння шкоди вказано щодо стану уявної оборони, стану затримання особи, що вчинила злочин, крайньої необхідності (ст. ст. 37, 38, 39 КК України) тощо. Відповідно ж до ч. 1 ст. 12 ЗУ “Про міліцію” міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених цим Законом [173]. Схожі норми містяться у ст. 26 ЗУ “Про Службу безпеки України” [189] та ч. 1 ст. 106 КВК України [89]. Тобто очевидно, що в усіх випадках, до яких апелюють прихильники позиції можливості законного насильства, термін “насильство” не вживається. Йдеться про певні заходи і засоби впливу. Власне ж насильство - це умисний фізичний чи психічний вплив однієї особи на іншу, проти її волі, що спричиняє цій особі фізичну, моральну, майнову шкоду або містить у собі загрозу заподіяння зазначеної шкоди зі злочинною метою. Саме вказівка на умисність передбачає той факт, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння.

Отже, насильство не може бути законним, а тому вказівки у статтях 116, 123 КК України на протизаконність насильства з боку потерпілого є надмірними, фактично тавтологією, повинні бути виключені.

Щодо бланкетних вказівок на засоби вчинення злочину, то в КК є лише один випадок. Так, ст. 323 КК України як засіб вчинення злочину, називає допінг. Відповідно ж до примітки до даної статті допінг - це засоби і методи, які входять до переліку, заборонених Антидопінговим кодексом Олімпійського руху. А тому необхідним є звернення до Антидопінгової конвенції від 16 листопада 1989 року № ETS 135 [4].

Загалом же, проведений аналіз показує, що бланкетні вказівки на ознаки об'єктивної сторони складів злочинів, в більшій чи меншій мірі, можуть використовуватися практично до всіх ознак, за винятком причинного зв'язку. Однак, наявні в статтях КК України такі вказівки не завжди обґрунтовані та змістовні.

2.3 Вказівки бланкетного характеру на суб'єктивні ознаки складів злочинів

До суб'єктивних ознак складів злочинів в кримінальному праві відносять ознаки суб'єкта та суб'єктивної сторони. Розглянемо наявні в статтях Особливої частини КК України бланкетні вказівки на суб'єктивні ознаки складів злочинів саме в такій послідовності, яка, власне, відповідає послідовності доказування їх наявності [124, с. 94-96].

В науці кримінального права виділяють загальний та спеціальний суб'єкти складів злочинів. Ознаки, так званого, загального суб'єкта складу злочину, закріплені в ч. 1 ст. 18 КК України, яка вказує, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Дане нормативне положення ч. 1 ст. 18 Загальної частини КК України є загальним для всіх складів злочинів, передбачених Особливою частиною КК України, а тому ознаки загального суб'єкта злочину окремо в статтях Особливої частини КК України не викладені взагалі: ні бланкетним способом, ні будь-яким іншим. Крім того, об'єктивно такі ознаки суб'єкта складів злочинів не можуть набувати бланкетного змісту. Так, ознака фізична особа означає, що суб'єктом складу злочину може бути лише людина; осудність особи передбачає здатність фізичної особи усвідомлювати під час вчинення суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) та керувати ними; в частині ж досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, то ч. 1 ст. 18 КК України є відсилочною, передбачає звернення до ст. 22 КК України. А тому диспозиції в статтях Особливої частини КК України, які передбачають склади злочинів, де суб'єкт злочину - загальний, в частині його ознак за жодних умов не можуть бути бланкетними.

Що ж до спеціального суб'єкта складу злочину - то ситуація складніша. Відповідно до ч. 2 ст. 18 КК України, таким є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Тобто спеціальний суб'єкт злочину, поряд із ознаками загального суб'єкта злочину, наділений іншою спеціальною ознакою чи кількома ознаками, яка (-і) має (-ють) кримінально-правове значення. При цьому “спеціальні ознаки суб'єктів злочину мають різний правовий зміст, що виражається у правовому статусі (покладання правових обов'язків щодо забезпечення обороноздатності країни, здійснення правосуддя); професійній діяльності, що виконується; фізичних властивостях особи і наявності родинних відносин; особливостях здійснення злочинних дій” [241, с. 12]. Проте про бланкетний спосіб викладу таких спеціальних ознак суб'єктів злочину доводиться говорити лише тоді, коли вони носять нормативний характер.

В.І. Терентьєв слушно поділяє спеціальних суб'єктів злочину за способом закріплення в статтях Особливої частини КК на фактичні і нормативні: “До фактичних спеціальних суб'єктів відносяться особи, спеціальні характеристики яких закріплені в кримінальному законі за допомогою опису ознак об'єктивної сторони злочину, які дозволяють зробити висновок про обмеження криміналізація діяння кола суб'єктів, що володіють спеціальними властивостями. До нормативних спеціальних суб'єктів відносяться особи, вимоги до статусу й інші характеристики яких чітко викладені в диспозиції відповідної кримінально-правової норми” [241, с. 12]. Тобто, перші - це ті спеціальні суб'єкти злочинів, ознаки яких прямо не названі в диспозиції, другі - ознаки яких прямо названі в диспозиції в статті (такий поділ пропонує, зокрема, В.К. Грищук [47, с. 268]).

Спочатку розглянемо особливості бланкетних диспозицій, що характеризують ознаки спеціальних суб'єктів злочину, які прямо не названі в статті. На перший погляд, видається, що спеціальні ознаки таких суб'єктів, не будучи текстуально закріплені, не можуть відповідно бути викладені бланкетним способом. Проте необхідно пам'ятати про злочини, які можуть вчинятися шляхом бездіяльності, тобто полягають у невиконанні певних дій, що були необхідні для запобігання заподіянню шкоди. У підрозділі 2.2. “Бланкетні вказівки на ознаки об'єктивної сторони складів злочинів” вказувалося, що обов'язок вчинити певні дії повинен розглядатися окремо у межах об'єктивної сторони та суб'єкта конкретного складу злочину, оскільки виникнення та існування того чи іншого правового обов'язку має об'єктивні та суб'єктивні підстави. Об'єктивно спеціальний правовий обов'язок діяти виникає з моменту набрання юридичної сили тим джерелом права, в якому передбачена така зобов'язальна норма; суб'єктивно ж - з моменту набуття особою особливого становища в системі суспільних відносин. При цьому необхідно відзначити, що якщо суб'єктивний обов'язок виник на підставі індивідуального акту, що дуже поширено (наприклад, укладення трудового договору), то диспозицію в частині викладу ознак такого суб'єкта не можна вважати бланкетною. Бланкетні диспозиції передбачають звернення лише до нормативних приписів. В такому ж випадку йдеться про встановлення фактичних обставин справи.

Так, у вироку Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 7 травня 2007 року (справа № 1-176/07) щодо злочину, передбаченого ч. 1 ст. 271 КК України (порушення вимог законодавства про охорону праці), вказується, зокрема, що “ОСОБА 1, працюючи на посаді майстра виробничої дільниці № 2…, будучи відповідно до наказу № 18-оп від 23 серпня 2006 року призначеним відповідальною особою за ведення будівельних робіт по 32-х квартирному житловому будинку АДРЕСА_1, та відповідно до п. 7 та п. 20 посадової інструкції виконавця робіт (виконроба) та майстра будівельних робіт, затвердженої 18 грудня 1995 року, зобов'язаним забезпечити суворе виконання усіма робочими правил техніки безпеки, вимог охорони праці, 15 грудня 2006 року всупереч ч. 6 ст. 18 ЗУ "Про охорону праці", п. 3.17 "Типового положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці", які передбачають, що не допускаються до роботи працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці, не провівши навчання та перевірки знань з охорони праці, допустив до виконання робіт по муруванню зовнішніх стін другого поверху 32-х квартирного будинку в м. Дрогобичі по вулиці Шептицького, муляра ОСОБА 2” [60] (виділено авт.: Я.Г.) Очевидно, що судом чітко вказані як суб'єктивні, так і об'єктивні нормативні підстави невиконаного обов'язку. Однак, на жаль, непоодинокі випадки, коли суди не встановлюють суб'єктивних чи об'єктивних підстав невиконаного обов'язку, чи і перших, і других.

Тобто диспозиції в статтях Особливої частини КК України, що передбачають склади злочинів, що можуть вчинятися шляхом бездіяльності, можна вважати бланкетними в частині ознак їх суб'єкта лише у випадку, коли такий невиконаний суб'єктивний обов'язок виник на підставі іншогалузевого нормативного припису.

Зауважимо, що законодавець при визначенні суб'єктів злочинів, що можуть вчинятися шляхом бездіяльності, дещо непослідовний. В одних випадках прямо вказує на існування відповідного обов'язку суб'єкта злочину (наприклад, ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 212-1, ч. 3 ст. 243, ч. 1 ст. 244, ч. 1 ст. 426 КК України), в інших не зазначає (наприклад, ч. 1 ст. 137, ч. 1 ст. 140, ст. 166, ст. 214, ст. 264, ст. 335, ст. 336 КК України). Проілюструємо це на прикладі.

Так, ч. 1 ст. 139 КК України передбачає відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого (виділено авт.: Я.Г.). По-перше, цілком логічно і зрозуміло, що вимагати вчинення певних дій можна лише від того, хто зобов'язаний їх вчинити в силу свого професійного статусу. По-друге, відповідно до ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я медичні і фармацевтичні працівники зобов'язані, зокрема, подавати своєчасну та кваліфіковану медичну і лікарську допомогу; безплатно подавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях тощо [134]. Окрім цього, усі випускники вищих навчальних медичних закладів України дають Клятву лікаря, одним із положень якої є, зокрема, обов'язок подавати медичну допомогу всім, хто її потребує [169]. Тобто, обов'язок надавати допомогу хворому, тим більше у ситуації, коли медичному працівникові завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, лежить на кожному медичному працівникові незалежно у якому закладі охорони здоров'я він працює. Таким чином, диспозицію ч. 1 ст. 139 КК України необхідно викласти так: “Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого”. Таке формулювання значно простіше у своєму викладі, більш лаконічне (що не маловажно), поряд з цим необхідність звернення до іншогалузевого нормативного матеріалу залишається такою ж.

Фактично аксіомою можна вважати обов'язкове з'ясування у складах злочинів, що вчиняються шляхом бездіяльності, наявності в особи обов'язку діяти відповідним чином. Тобто, незалежно від текстуального викладу диспозицій в статті Особливої частини КК України, що передбачають відповідальність за злочинну бездіяльність, той, хто застосовує норму, повинен в кожному випадку з'ясувати нормативну підставу виникнення такого суб'єктивного обов'язку. Зрозуміло, що вищенаведений різнобій законодавця в частині вказівки (чи її відсутності) на обов'язок суб'єкта складу злочину, що може вчинятися шляхом бездіяльності, може сформувати неправильний висновок про те, що суб'єктивну підставу виникнення обов'язку необхідно встановлювати лише тоді, коли на це прямо вказує диспозиція. З метою уникнення такої ситуації видається доцільним уніфікувати текстуальний виклад диспозицій у відповідних статтях таким чином, щоб не вказувати на суб'єктивний обов'язок, оскільки такий логічно випливає. Адже не можна вимагати від особи виконання того, що не входило в коло її обов'язків, а тим паче, притягувати за це до відповідальності.

Окремо слід виділити склади злочинів, об'єктивна сторона яких прямо чи опосередковано передбачає порушення різного роду спеціальних правил, норм, стандартів тощо (наприклад, ст. 138, ст. 236, ч. 1 ст. 239, ч. 1 ст. 240, ч. 1 ст. 241, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 243, ст. 250, ст. 251, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 273, ч. 1 ст. 274, ч. 1 ст. 275, ст. 288 КК України). Слушна вказівка А.А. Тер-Акопова на “порушення спеціальних правил” як особливу форму антисуспільної поведінки, яка становить собою складний акт поведінки, сутність якого полягає у невиконанні нормативного припису незалежно від того, що він вимагає: вчинити позитивну дію чи утриматися від негативної бездіяльності [240, с. 6]. Тобто в цій ситуація дія і бездіяльність завжди існують у єдності. А тому, як і при злочинній бездіяльності, в кожному випадку необхідно з'ясувати правову підставу виникнення суб'єктивного обов'язку. Типово, що законодавець, як і в складах злочинів, що можуть вчинятися шляхом бездіяльності, при формулюванні і цієї умовно виділеної групи також в одних випадках вказує на суб'єктивний обов'язок (наприклад, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 273, ч. 1 ст. 274, ч. 1 ст. 275, ст. 288 КК України), в інших не зазначає (наприклад, ст. 236, ч. 1 ст. 239, ч. 1 ст. 240, ч. 1 ст. 241, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 243, ст. 250, ст. 251 КК України).

Така ситуація вносить у кримінальний закон “термінологічний каламбур”, що не створює сприятливих умов для правильного і однакового застосування його норм. Видається цілком очевидним, що відповідати за порушення спеціальних правил можуть лише особи, які в силу свого правового статусу були зобов'язані їх дотримуватися та й, врешті, просто знати. Використання чи невикористання бланкетного способу викладу ознак спеціальних суб'єктів злочинів не може бути справою мовних смаків, уподобань тих, хто творить норму. Бланкетні диспозиції як технічний юридичний прийом забезпечення системності права повинен відповідати вимогам обґрунтованості, застосовуватися там, де це вкрай необхідно.

Розглянемо особливості бланкетних диспозицій, що характеризують ознаки спеціальних суб'єктів складів злочинів, які прямо названі в статті (за результатами дисертаційного дослідження В.І. Терентьєва (2003 року) - у КК 2001 року пряма вказівка на суб'єкта міститься у 43,7 % складів злочинів зі спеціальним суб'єктом [241, с. 10]). Однак, бланкетним способом ознаки спеціального суб'єкта викладені лише в поодиноких випадках (наприклад, ст. 138, примітка 2 до ст. 368, ч. 1 ст. 387, ч. 2 ст. 401, ст. 435 КК України).

Нетиповою і поодинокою є бланкетний спосіб викладу спеціального суб'єкта злочину, передбаченого ч. 2 та ч. 3 ст. 368 КК України. Йдеться, зокрема, про службову особу, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище. При цьому відповідно до примітки 2 до даної статті службовими особами, які займають відповідальне становище, є особи, зазначені у пункті 1 примітки до статті 364, посади яких згідно зі статтею 25 Закону України "Про державну службу" віднесені до третьої, четвертої, п'ятої та шостої категорій, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць. Службовими особами, які займають особливо відповідальне становище, є особи, зазначені в частині першій статті 9 Закону України "Про державну службу", та особи, посади яких згідно із статтею 25 цього Закону віднесені до першої та другої категорій (виділено авт.: Я.Г.). Очевидно, що бланкетна диспозиція в цій статті відсилає до конкретних статей, пунктів ЗУ “Про державну службу” від 16 грудня 1993 року № 3723-XII [163]. Зрозуміло, що такого роду відсилка, хоча і вирішує питання, пов'язані із застосування цієї диспозиції, однак не є динамічною, повинна бути “в полі зору” законодавця, оскільки внесення змін чи втрата чинності окремими положеннями чи всім Законом, вимагатиме відповідного внесення змін до КК України. Вочевидь, законодавець керувався відносною стабільністю у врегулюванні відносин державної служби.

У ч. 1 ст. 372 КК України йдеться про притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності слідчим, прокурором чи іншою уповноваженою на те законом особою (виділено авт.: Я.Г.). Відповідно ж до КПК України від 28 грудня 1960 року [90] правом притягнення до кримінальної відповідальності наділені лише суд, прокурор, слідчий і орган дізнання. Перелік таких уповноважених суб'єктів вичерпний. При цьому притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності судом підпадає під ознаки злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Тобто за цією статтею відповідальності можуть підлягати лише особа, яка провадить дізнання, слідчий або прокурор. У зв'язку з цим, видається доцільним викласти диспозицію ч. 1 ст. 372 КК України описовим способом, а саме: “Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності особою, яка проводить дізнання, слідчим або прокурором”.

В свою чергу, ч. 1 ст. 387 КК України вказує на розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані (виділено авт.: Я.Г.). Згідно ч. 2 ст. 121 КПК України у необхідних випадках слідчий попереджає свідків, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутніх при провадженні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства [90]. Зрозуміло, що відомості про попередження особи фіксуються у відповідних процесуальних документах, які і є єдиним документом, що підтверджує даний факт. Однак, звернення до такого роду процесуальних актів, в силу їх правозастосовного характеру, лежить в площині встановлення фактичних обставин справи. Крім того, попередити особу про обов'язок не розголошувати дані досудового слідства можна лише в порядку, передбаченому КПК України. Попередження про такий обов'язок поза кримінально-процесуальною процедурою не є законним, і як наслідок, об'єктом кримінально-правової охорони. А тому, видається, що вкладений законодавцем в цю диспозицію зміст не зміниться, якщо викласти її наступним чином: “Розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою про обов'язок не розголошувати такі дані”.

Ст. 435 КК України передбачає відповідальність, зокрема, за носіння в районі воєнних дій символіки Червоного Хреста або Червоного Півмісяця особами, які не мають на те права (виділено авт.: Я.Г.). Фактично ж йдеться про незаконне носіння вказаної символіки. Тобто бланкетна вказівка може бути перенесена до ознаки суспільно небезпечного діяння.

Отже, наведені приклади бланкетних вказівок на ознаки спеціальних суб'єктів в більшості не є обґрунтованими.

В частині ознак спеціальних суб'єктів злочинів військові злочини мають особливість. Так, ч. 2 ст. 401 КК України, яка поширюється на всі склади злочинів, передбачені розділом XIX КК України, вказує, що за відповідними статтями цього розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил України, СБУ, ДПС України, внутрішніх військ МВС України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Державної спеціальної служби транспорту, а також інші особи, визначені законом (виділено авт.: Я.Г.).

Щодо військовослужбовців інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, то таке бланкетна відсилка видається надмірною. Адже особи, які беруть участь у не передбачених законами військових формуваннях, не є військовослужбовцями. Тобто, особи, які не є суб'єктами несення військової служби (відносин, охоронюваних розділом XIX КК України), не можуть об'єктивно посягати на порядок її несення. А тому достатньо вказати на військовослужбовців інших військових формувань.

Іншими особами, що визначені законами, які можуть підлягати відповідальності за статтями даного розділу, наприклад, є:

- військовослужбовці військових прокуратур (ЗУ “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року [187]);

- військовослужбовці військових судів, Військової судової колегії Верховного Суду України (ЗУ “Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року [201]);

- військовослужбовці, що займають військові посади у військових частинах, кораблях, органах військового управління, установах, організаціях, вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів (ЗУ “Про військовий обов'язок і військову службу” в редакції від 4 квітня 2006 року [158]);

- військовослужбовці, що займають військові посади в підрозділах Збройних Сил України, які направляються до інших держав для участі в міжнародних миротворчих операціях у складі миротворчих контингентів або миротворчого персоналу відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, заміщаються військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом (ЗУ “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” від 23 квітня 1999 року 613-XIV [202]);

- військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань, що відряджені до державних органів, установ, організацій, а також Державного підприємства обслуговування повітряного руху України для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі (ЗУ “Про військовий обов'язок і військову службу” в редакції від 4 квітня 2006 року [158]);

- військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань, які відповідно до міжнародних договорів України направлені для проходження військової служби на посадах у багатонаціональних органах військового управління, а також у закордонних дипломатичних установах України (ЗУ “Про військовий обов'язок і військову службу” в редакції від 4 квітня 2006 року [158]). Тощо.

Отже, суб'єктом військових злочинів, крім військовослужбовців Збройних Сил України, СБУ, ДПС України, внутрішніх військ МВС України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Державної спеціальної служби транспорту, можуть бути лише особи, які законами визнаються військовослужбовцями.

Необхідно зазначити, що відповідно до ЗУ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” від 11 червня 2009 року [159], передбачено доповнити ст. 18 КК України частинами третьою та четвертою, які, зокрема, в якості спеціального суб'єкта злочину називають службових осіб. Так, ч. 3 вказує, що службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом (виділено авт.: Я.Г.). В свою чергу ч. 4 даної статті вказує, що службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави, а також будь-які особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені).

З наведених понять службової особи можна зробити висновок, що єдиним випадком, коли ознака службової особи викладена бланкетним способом є випадок, коли виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій здійснюється за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється законом. В усіх інших випадках для встановлення ознак суб'єкта злочину - службової особи, також необхідно звертатися до відповідних нормативних та індивідуальних актів, що закріплюють функції представників влади або відповідні організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов'язки, або уповноважують на здійснення таких. Однак, в цій ситуації, в силу відсутності прямої відсилки, йдеться про субсидіарне правозастосування норм інших галузей права.

Отже, бланкетні диспозиції можуть відноситися лише до ознак спеціального суб'єкта (в Додатках “А-Ф” до роботи наведено джерела права, приписи яких повинні застосовуватися для конкретизації змісту бланкетних диспозицій, які прямо містять бланкетну відсилку).

Далі розглянемо вказівки бланкетного характеру на ознаки суб'єктивної сторони складів злочинів. КК України не розкриває поняття суб'єктивної сторони злочину. Не вдаючись в аналіз різноманітних доктринальних підходів, оскільки це не є предметом даного дослідження, вважатимемо, що суб'єктивна сторона злочину - це “елемент складу злочину, що становить сукупність певних ознак, які характеризують внутрішню сторону злочину, тобто психічну діяльність особи, безпосередньо пов'язану із вчиненням злочину” [47, с. 273] (виділено авт.: Я.Г.). До ознак суб'єктивної сторони складу злочину відносять обов'язкову ознаку - вину (умисел або необережність) та факультативні (мотив, мета, емоції). Очевидно без будь-яких доводів, що жодна із вказаних ознак об'єктивно не може піддаватися правовому регулюванню, як наслідок - ознаки суб'єктивної сторони злочину не можуть бути викладені бланкетним способом.

Проте у статтях КК України є диспозиції, в яких мета злочину викладена бланкетним способом (наприклад, ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 213, ч. 1 ст. 306, ст. 341, ст. 334, ст. 344) (принагідно зазначимо, що формулювання мети в статті фактично окреслює об'єкт посягання, а тому правильніше говорити, все-таки, про бланкетний спосіб викладу не ознак суб'єктивної сторони складу злочину, а його об'єкта). Тим не менше, розглянемо окремі з них.

Так, ч. 1. ст. 306 КК України передбачає, зокрема, відповідальність за використання доходів (коштів і майна), здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, з метою продовження незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (виділено авт.: Я.Г.). Видається очевидним, що обіг вказаних предметів з використанням незаконно отриманих доходів за жодних умов не може бути законним. А тому дана бланкетна вказівка, як така, що не несе змістовного навантаження, повинна бути виключена із диспозиції.

Своєю чергою, ст. 341 КК України вказує на захоплення будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, з метою незаконного користування ними або перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій. (виділено авт.: Я.Г.). Саме суспільно небезпечне діяння - захоплення - передбачає зайняття вказаних об'єктів шляхом насильства або обману [129, с. 905]. В силу того, що захоплення передбачає протиправне зайняття названих об'єктів, наступне їх використання не може бути законним. А тому в цьому випадку бланкетна вказівка також повинна бути виключена.

Отже, ознаки суб'єктивної сторони складів злочинів не повинні викладатися бланкетним способом.

Поряд з цим залишається інша надзвичайно важлива проблема, пов'язана з бланкетними диспозиціями в статтях Особливої частини КК України, яка лежить в площині з'ясування вини особи. А саме - чи є підставою для визнання відсутності вини і, як наслідок, звільнення від кримінальної відповідальності, незнання правового припису, об'єктивованого в джерелі права, що не має сили закону, до якого відсилає бланкетна диспозиція. Невирішеність даного питання пов'язана з тим, що ч 2 ст. 68 Конституції України вказує: “Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності” (виділено авт.: Я.Г.). Хоча О.О. Дудоров слушно відносить вказану презумпцію до оспорюваних [51, с. 167]. Аналогічної ж вимоги щодо незнання нормативно-правових актів чи інших джерел права, які не мають сили закону, немає. Поряд з цим бланкетні диспозиції в статтях КК України в більшості заборону певних дій формулюють, власне, таким чином, що не обмежують допустимий рівень бланкетності законами, тобто передбачають звернення і до джерел права, що не мають юридичної сили закону. Якщо при вирішенні даної проблеми оперувати лише вищенаведеною конституційною нормою, то виходить, що незнання правового припису, об'єктивованого в джерелі права, що не має сили закону (до якого відсилає бланкетна диспозиція), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. На такій позиції стоїть М.С. Боровіков [18]. Звичайно, такий аргумент був би «козирем» в руках осіб, які притягуються до відповідальності за злочини, передбачені диспозиціями в статтях кримінального закону, в яких ознаки суспільно небезпечного діяння викладені бланкетним способом. Однак, такий висновок зводить нанівець саму сутність використання бланкетного способу викладу диспозицій в статтях КК України як юридичного технічного прийому забезпечення системності права, врешті, ставить під загрозу ефективність кримінально-правової охорони ряду правовідносин, що характеризуються високим рівнем іншогалузевої урегульованості.

Проте аналіз бланкетних диспозицій, що характеризують суспільно небезпечні діяння як ознаку об'єктивної сторони складів злочинів, показує, що такі злочини в переважній більшості можуть вчинятися лише спеціальними суб'єктами (зокрема, це всі злочини, об'єктивна сторона яких полягає у невиконанні чи неналежному виконанні обов'язків; злочини, що полягають у порушенні (недотриманні) порядку, спеціальних правил, умов, вимог тощо.

Тобто законодавець не обмежує допустимий рівень бланкетності законами, як правило (але не завжди), в диспозиціях в тих статтях кримінального закону, які передбачають склади злочинів, що можуть вчинятися спеціальними суб'єктами. Останні ж в силу свого правового статусу (професійного, службового, сімейного тощо) зобов'язані знати зміст правових приписів тих джерел права, які визначають їх статус, якщо навіть останні не мають сили закону. Тобто, саме спеціальний статус суб'єкта злочину може вказувати на обов'язковість знання такою особою нормативно-правових актів та інших джерел права, які не мають сили закону.

У зв'язку з вищенаведеним, не можна беззастережно погодитися з думкою В.О. Тулякова про те, що презумпції адекватного усвідомлення кримінально-правової заборони громадянами при значній кількості бланкетних диспозицій бути не може [246, с. 28]. Така точка зору правильна лише щодо тих складів злочинів, в яких суспільно небезпечне діяння викладене бланкетним способом (при цьому рівень бланкетності не обмежений законами), а суб'єкт злочину - загальний (наприклад, ч. 1 ст. 142, ч. 4 ст. 143, ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 169, ст. 247 КК України). Видається, що в такій ситуації незнання приписів джерел права, які не мають сили закону і до яких відсилає бланкетна відсилка, може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

Отже, незнання приписів джерел права, що не мають сили закону, спеціальними суб'єктами злочину, для яких знання цих приписів є обов'язковим, не може бути підставою для визнання відсутності вини у вчиненому; однак їх незнання загальними суб'єктами злочину може бути підставою для визнання відсутності вини, і, як наслідок, звільнення від кримінальної відповідальності.

Проте, слід зазначити, що якщо особа через об'єктивні причини не могла ознайомитися з законом (наприклад, перебувала за кордоном, була у важкому стані в лікарні тощо), то це виключає її вину, а слідом і кримінальну відповідальність. Свого часу на необхідність знання саме кримінального закону звертав увагу Ж.П. Марат, автор писав, що КК, широко оприлюднений, повинен бути в руках у кожного, щоб навіть найбідніший громадянин був спроможний придбати його [35, с. 104]. Звичайно, що передумовою для ознайомлення з відповідними джерелами є їх оприлюднення.

Так, Н.О. Гуторова щодо бланкетної відсилки у складі злочину, передбаченого ч. 1 ст. 212 КК України (умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку) зазначає, що “закони, якими встановлюється сплата обов'язкових платежів до бюджетів чи державних цільових фондів, повинні бути прийняті й доведені до відома населення у встановленому законом порядку” [49, с. 101]. Однак, дотримання встановленого законом порядку доведення до відома населення будь-яких законів і інших нормативно-правових актів, що визначають права і обов'язки громадян, є умовою чинності таких актів (ч. 3 ст. 57 Конституції України). А тому у разі порушення порядку прийняття і оприлюднення нормативно-правових актів, що визначають права і обов'язки громадян, останні не є чинними, і взагалі за жодних умов не можуть бути застосовані для конкретизації змісту бланкетної диспозиції.

Однак наведені аргументи залишаються в площині науки, що не знімає нагальності вирішити це питання на законодавчому рівні (див. підрозділ 3.1. “Викладення загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок у статтях Загальної частини КК України”).

Окремо слід відзначити склади злочинів, в яких суспільно небезпечне діяння викладено бланкетним способом і які можуть вчинятися лише з умисною формою вини (наприклад, ч. 1 ст. 115; ч. 1 ст. 298 КК України).

Ч. 1 ст. 115 КК передбачає відповідальність за вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (виділено авт.: Я.Г.). Саме вказівка на протиправність, на перший погляд, вказує на бланкетний характер диспозиції. Так, В. Мамчур зазначає, що не будь-яке позбавлення життя є неправомірним і таким, що тягне кримінальну відповідальність. Зокрема, не вважається вбивством позбавлення життя воїна ворожої армії під час війни, позбавлення життя нападника особою, яка перебувала в стані необхідної оборони тощо [11, с. 71]. Однак, глибший аналіз показує, що автор не враховує, що вбивство, як передбачає ч. 1 ст. 115 КК України, це лише умисне (виділено авт.: Я.Г.) заподіяння смерті іншій людині (використання ж терміну “вбивство” у ст. 119 КК України, за загальною думкою, є помилкою законодавця). Умисел ж відповідно до ст. 24 КК України передбачає усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, “суб'єкт хоча б у загальних рисах розумів, зокрема, те, що вчинюване ним діяння носить антисоціальний характер” [51]. А при позбавленні життя воїна ворожої армії під час війни чи позбавлення життя нападника особою, яка перебувала в стані необхідної оборони, в інших аналогічних ситуаціях дії особи, яка позбавляє життя іншу особу, є суспільно допустимими чи навіть корисними. “Особа переконана в правомірності і суспільній корисності (чи, принаймні, допустимості) заподіяння шкоди, не оцінює свою поведінку як протиправну і суспільно небезпечну” [124, с. 501]. Тобто такого роду заподіяння смерті не є вбивством, тому що вони не є умисними. Тим паче, чому немає вказівок на протиправність, наприклад, в ч. 1 ст. 121 КК України - умисне тяжке тілесне ушкодження; ч. 1 ст. 122 КК України - умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження тощо, адже такі тілесні ушкодження також можуть бути заподіяні під час війни, в стані необхідної оборони тощо. Вищевикладене означає, що вказівка на протиправність у диспозиції ч. 1 ст. 115 КК України не несе змістовного навантаження.

У ч. 1 ст. 298 КК України вказується на умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження пам'яток - об'єктів культурної спадщини (виділено авт.: Я.Г.). Аналогічно попередньому прикладу, умисне знищення, руйнування або пошкодження пам'яток - об'єктів культурної спадщини за жодних умов не може бути законним (виділено авт.: Я.Г.). Крім того, диспозиції ч. 1 ст. 194, ч. 1 ст. 194-1, ч. 1 ст. 298-1 КК України, які передбачають відповідальність за умисне знищення, пошкодження відповідних предметів, сформульовані описовим способом. А тому доводиться констатувати, що дана вказівка на незаконність не несе змістовного навантаження.

Тобто умисне діяння - завжди незаконне. А тому вказівки на незаконність (протизаконність), протиправність суспільно небезпечного умисного діяння повинні бути виключені, оскільки фактично створюють тавтологію. Тим паче, що і правозастосовна практика показує, що суди в таких випадках не з'ясовують протиправність умисного діяння, а вказують, власне на фактичні обставини, що підтверджують умисність вчиненого. Так, серед проаналізованих за 2010 рік вироків (розміщених у Єдиному державному реєстрі судових рішень) по кримінальних справах щодо злочинів, передбачених ст. 115 КК України, абсолютно у всіх вказується обставини, що свідчать про умисел на позбавлення життя, така ж ознака як протиправність не аналізується, що, звичайно, логічно. Наприклад, у вироку Судової колегії в кримінальних справах апеляційного суду Вінницької області від 16 лютого 2010 року (справа № 1-7/2010) вказується, зокрема, наступне: “28 серпня 2008 року біля 12 години ОСОБА 5, знаходячись в приміщенні літньої кухні домогосподарства №9 по вул. Жовтнева в селі Сапіжанка Шаргородського району, де проживала його сестра ОСОБА 7 разом із своїм співмешканцем - ОСОБА 6, під час сварки з останнім на ґрунті особистих неприязних відносин, з метою позбавлення життя потерпілого, умисно, із значним зусиллям вдарив пляшкою з-під «Шампанського» ОСОБА 6 по голові. Від нанесеного удару ОСОБА 6 впав на ліжко. Після цього ОСОБА 5 цією ж пляшкою ще тричі вдарив потерпілого по голові, після чого покинув помешкання” [60]. Очевидно, що такі фактичні обставини свідчать про наявність умислу в особи на позбавлення життя, при цьому протиправність вчиненого цілком зрозуміла і безспірна, а тому окремо не встановлюється.

В цілому ж, проведене дослідження бланкетного викладу суб'єктивних ознак складів злочинів лише засвідчує відсутності унісону у законотворчій практиці, виклад диспозицій в статтях Особливої частини КК України бланкетним способом, вочевидь, обумовлюється мовними смаками, нівелюванням принципів логіки, що обумовлено відсутністю загальних засад використання бланкетного способу як юридичного технічного способу забезпечення системності права. При цьому правозастосовна практика самостійно долає окремі законодавчі недолугості.

2.4 Допустимий рівень бланкетності диспозицій в статтях Особливої частини КК України

У підрозділі 1.2. “Поняття бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України” на підставі аналізу Рішення КС України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) [211], обґрунтовувалася позиція, що конкретизований зміст бланкетної диспозиції повинен встановлюватися за допомогою приписів інших галузей права, що можуть бути формалізовані у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та правових звичаях. М.І. Пікуров слушно зазнає, що включення в систему кримінально-правової норми приписів інших галузей права певною мірою зачіпає гарантії прав громадян в сфері застосування кримінальної репресії, підстави якої пов'язуються з підзаконними нормативно-правовими актами, в тому числі відомчими, локальними [143, с. 100]. Однак, необхідно чітко розуміти, що бланкетний спосіб викладу диспозицій в статтях КК України не означає, що у всіх випадках допустимим є звернення до всього окресленого спектру джерел права. У кожному випадку необхідно враховувати текстуальний виклад диспозиції, який, як правило, прямо чи опосередковано обмежує допустимий рівень бланкетності - види джерел права, що можуть застосовуватися для конкретизації змісту бланкетної диспозиції. Тобто, якщо загалом бланкетна диспозиції в статті кримінального закону передбачає необхідність звернення до іншогалузевих норм, то допустимий рівень бланкетності означає допустимість (можливість) звернення до іншогалузевих норм, формалізованих лише в певних джерелах права.

Завдання розгляду питання допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях кримінального закону не в тому, щоб виробити рекомендації, як витіснити з кримінального права нормативний матеріал інших галузей, а в тому, щоб визначити такий рівень бланкетності, в межах якого нормативні приписи інших галузей можуть використовуватися для конкретизації складу злочину.

Спробуємо вивести загальні правила визначення допустимого рівня бланкетності, враховуючи найбільш типові лексичні формулювання бланкетних відсилок у диспозиціях в статтях КК України. Критерієм послідовності такого аналізу оберемо наявність чи відсутність обмеження допустимого рівня бланкетності. За таким критерієм бланкетні диспозиції поділяються на ті, допустимий рівень бланкетності яких обмежений прямою вказівкою на юридичну силу джерел права; та ті, що прямо не містять обмежень допустимого рівня бланкетності.

Щодо першої умовно виділеної групи - можна виділити такі типові форми обмеження допустимого рівня бланкетності.

По-перше, бланкетні диспозиції, що містять відсилку до Конституції України (ч. 1 ст. 110 КК України) чи бланкетну вказівку на конституційний лад (ч. 1 ст. 109 КК України). Так, диспозиція ч. 1 ст. 110 КК України передбачає відповідальність за умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (виділено авт.: Я.Г.). Цілком зрозуміло, що для уточнення ознак суспільно небезпечного діяння необхідним і можливим є звернення лише до Конституції України. При цьому щодо дій, спрямованих на зміну державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, то Основний Закон не встановлює порядку зміни державного кордону України. Однак, зрозуміло, що зміна державного кордону України автоматично у всіх випадках означає зміну меж її території, порядок якої чітко встановлено Конституцією України. А тому ч. 1 ст. 110 КК України доцільно сформулювати так: “Умисні дії, вчинені з метою зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій”.