Проте з часом Судебник Казимира не міг задовольнити дедалі більшої потреби у повній збірці законів Литовсько-Руської держави. Серед основних причин кодифікації були вимоги шляхти щодо законодавчого визначення шляхетських прав і привілеїв. А тому більш ширшою і ґрунтовнішою кодифікацією став Перший Литовський статут 1529 року [230]. Структурно він складався з 13 розділів і 264 артикулів. На відміну від Руської Правди, норми Статуту відрізнялися більшим ступенем абстрактності, проте бланкетні відсилки як юридичний технічний прийом застосовувався лише в поодиноких випадках.

Наприклад, артикул 12 розділу 2 “Про оборону земську” передбачав відповідальність того, кого пошлють в гарнізон, щоб він з'явився туди в строк, а він у встановлений строк там не буде. Так, власне строк повернення в гарнізон визначається радниками, які посилають туди, а тому має свого роду нормативний зміст. Артикул 17 розділу 3 “Про вольності шляхти і про розширення Великого князівства Литовського” містив норму, де вжита вказівка на незаконний характер діяння, а саме незаконне варіння пива. Проте з цього ж артикула стає зрозуміло, що незаконним вважається варіння пива у невідведених місцях. Тобто, диспозиція в цьому випадку не є бланкетною. Вказівка на незаконний характер діяння зустрічається також в артикулі 1 розділу 9 “Про лови, пущі, про бортні дерева, про озера, про боброві перегони, про хмільники, про соколині гнізда”, де йдеться про незаконне полювання в чужих володіннях.

Що ж до злочинів, які вчиняються шляхом бездіяльності, то їх не можна розглядати як такі, що сформульовані бланкетним способом, оскільки сам зміст обов'язку діяти належним чином розкритий у відповідному приписі артикула (наприклад, артикул 11 розділу 2 передбачає відповідальність того, хто в караулі був недостатньо уважним; при цьому даний артикул чітко визначає обов'язки того, хто перебуває в караулі).

В цілому, така винятковість застосування інших норм, що не закріплені в Статуті, прямо випливає з артикулу 9 розділу 1, де вказано, що “також бажаємо і встановлюємо і навіки повинно бути збережено, що всі наші піддані, як бідні, так і багаті, якого б стану чи положення не були, рівно і однаково повинні бути судимі по цих писаних законах” [230]. А артикул 1 розділу 6 “Про суддів” передбачає, що якщо б в цих законах не було записано яких-небудь статей, то справа повинна бути розглянута і вирішена у відповідності зі старим звичаєм, а потім на вальному сеймі повинна бути вписана ця стаття і інші, викликані необхідністю [230]. Тобто будь-які прогалини можуть заповнюватися лише звичаями.

Отже, використання відсилок до інших норм при формулюванні складів злочинів у Литовському Статуті 1529 року - це лише виняток, оскільки закріплювався примат Статуту як єдиного писаного закону, за яким можуть судити.

Литовський Статут 1529 року насамперед захищав інтереси і привілеї великих феодалів, а тому шляхта наполягала на його доопрацюванні. Результатом стало прийняття у 1566 році Другого Литовського Статуту, а у 1588 році - Третього Литовського Статуту, який фактично нагадував попередній лише з окремими змінами, а тому зосередимо аналіз на Литовському Статуті 1566 року [231, с. 235-407].

Статут 1566 року в аспекті використання бланкетних диспозицій при формулюванні різного роду злочинів практично не відрізняється від Статуту 1529 року. Знову ж таки, закріплено принцип застосування до будь-яких відносин лише приписів даного Статуту (артикул 17 розділу I). Хоча в окремих випадках є відсилки: наприклад, артикул 13 розділу II передбачає відповідальність того, “хто прострочив термін від нас або панів-рад наших встановлений, і до війська не поспішав, або в термін, встановлений гетьманом нашим не став, без слушної причини” [231, с. 271], або артикул 29 розділу XI передбачає відповідальність слуги, який захищаючи свого пана, когось вбив або поранив без наказу пана свого [231] (виділено авт.: Я.Г.). Тобто є поодинокі випадки, коли злочини в артикулі сформульовані шляхом відсилки до владних розпоряджень уповноважених осіб. Проте, очевидно, що потреби в бланкетних диспозиціях не було, виходячи з універсальності і примату Статуту як писаного джерела права.

На протязі кількох століть на Україні поруч зі Статутом Литовським застосовувались також Магдебурзьке право та багато власне українських звичаєвих норм. “Навіть і після угоди 1654 року, за якою Україна при Богдану Хмельницькому підкорилася московському цареві, Указом Олексія Михайловича було постановлено, щоб Малоросія управлялась і судилась за своїми стародавніми правилами і законами” [82, с. 38]. Таким чином, в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній за змістом, або, навпаки, дублювали одна одну. “Кардинальні зміни у суспільному житті сталися з перетворенням Росії в абсолютну монархію, що вимагало уніфікації права. Царський уряд сподівався в такий спосіб зблизити правові системи України і Російської імперії. …Усе це стало причинами кодифікацій українського права у XVIII столітті” [68, с. 133]. Результатом стала поява у 1743 році Зводу, який називався “Права, за якими судиться малоросійський народ” [152]. Хоча Звід так і не став офіційним джерелом права, однак використовувався як підручник з українського права, його норми застосовувались у реальному житті та судовій практиці. А тому дана пам'ятка є важливим для аналізу в аспекті історичного генезису.

Практично жоден з розділів даного акта не можна розглядати як збірку галузевих норм. Проте найбільша кількість норм кримінального характеру зосереджена у розділах 2, 3, 20, 21, 23, 34 “Прав, за якими судиться малоросійський народ”. Аналіз артикулів, що передбачають покарання за злочини, показує, що бланкетні диспозиції при їх формулюванні не застосовуються. Це пояснюється тим, що даний акт трактується як “одвічне право малоросійське, підтверджене всеросійськими монархами” [152, с. 27], тобто єдиний нормативний документ, що застосовуються до усіх справ, що виникають. В окремих випадках наявна вказівка на інші джерела, проте вони розглядаються як предмет посягання, а не застосовуються в порядку бланкетності (п. 2 арт. 5 розділ 2, п. 2 арт. 5 розділ 3 тощо). Отже, в “Правах, за якими судиться малоросійський народ” бланкетні диспозиції при конструювання складів злочинів, як правило, не використовувались.

Основним джерелом кримінального права на початку XIX століття стає російське законодавство. “З моменту введення в дію Зводу законів норми кримінального права викладалися у книзі першій XV-томного Зводу, який стає єдиним джерелом кримінального права як в Росії, так і в Україні. Хоча том XV Зводу і знаменував собою певний крок у розвитку кримінального права і його систематизації, все ж у ньому було багато неузгодженостей і суперечностей, його відсталість виявилася з повною очевидністю незабаром після оприлюднення Зводу законів” [71, с. 369].

А тому була почата нова кодифікація кримінального права під керівництвом М. Сперанського, яка завершилася після його смерті прийняттям у 1845 році “Уложення про покарання кримінальні і виправні” [214, с. 174-310]. Даний правовий акт становить собою великий за обсягом кодекс (2224 статті). Особлива частина Уложення (розділи II-XII) визначає систему злочинів. При цьому групування складів злочинів здійснено більше, ніж за 150 напрямами. Аналіз статей показує високий рівень казуальності при формулюванні складів злочинів. Як правило, казуальність виключає необхідність відсилок до норм інших галузей права, оскільки диспозиція викладена у зв'язку з конкретною ситуацією, всі ознаки склади злочину, зазвичай, детально описані. Проте, поряд з цим в Уложенні 1845 року широко застосовувалися бланкетні відсилки серед усіх груп злочинів - проти віри (розділ II), державних злочинів (розділ III), проти порядку управління (розділ IV), посадових злочинів (розділ V), проти власності і доходів казни (розділ VII), проти суспільного благоустрою (розділ VIII), про порушення законів про стани (розділ IX) тощо. Так, в цьому Уложенні використовувались такі лексичні прийоми як вказівки на: закони (ст. ст. 192, 193, 198, 271, 395 тощо), протизаконний характер діяння (ст. ст. 281, 368, 370, 371, 403 тощо), законність діяння (ст. ст. 364, 365, 366, 377, 378, 379, 385 тощо), самовільність вчиненого (ст. 216), заборону (ст. ст. 915, 990 тощо), необхідність дозволу на вчинення певних діянь (ст. ст. 221, 278, 342, 350 тощо), розпорядження, постанови уряду, законної влади (ст. ст. 318, 333, 334, 349 тощо), накази начальників (ст. 434 тощо). Тобто, фактично лексичні засоби вказівки на необхідність застосування іншогалузевих норм аналогічні тим, що використовуються і сьогодні.

Поряд з цим є і певні особливості. Наприклад, ст. 185 цього Уложення вказує на порушення християнського закону, ст. 218 - порушення статуту церкви, ст. 376 - порушення правил гідності тощо. Тобто є відсилки до християнських та церковних норм, а також норм морального змісту. Така тенденція є проявом особливостей тогочасної системи права. Крім цього, є ціла низка статей, в диспозиціях яких вказується на іншогалузеві нормативно-правові акти не з метою відсилки до них, а які розглядаються предметом посягання (ст. ст. 307, 319, 320, 358, 359, 360, 362, 390 тощо). Так, для наочності, ст. 307 передбачає відповідальність за неприведення у виконання іменних чи оголошених в установленому порядку високих указів і велінь.

В цілому, це Уложення характеризується значною громіздкістю, необґрунтованим поєднанням казуальності і бланкетності, які фактично мали б взаємовиключати одне одного, а тому в частині використання бланкетних відсилок не є взірцем для наслідування.

Суттєво не відрізняється в частині використання бланкетного способу викладу ознак складів злочинів і підписане Миколою ІІ у 1903 році Кримінальне Уложення [249]. Особлива частина цього акту складається з 36 глав, 615 статей. Будучи дещо меншим за обсягом, ніж Уложення 1845 року, Кримінальне уложення 1903 року все ж характеризується високим рівнем казуальності у викладі норм, хоча при цьому, знову ж, широко використовуються бланкетні відсилки. Наприклад, замість дати узагальнену кримінально-правову “формулу” порушення правил торгівлі, натомість Уложення окремо вказує на порушення правил продажі штучних солодких речовин (ст. 215), мінеральних масел (ст. 234), міцних напоїв (ст. 235), гральних карт (ст. 343) тощо. Або окремо вказує на порушення правил запобігання порчі хліба (ст. 212), маргарину (ст. 214) та інших харчових продуктів.

При цьому використовуються різноманітні лексичні способи формулювання бланкетних відсилок. Серед таких, що використовуються в КК України, наприклад, вказівки на закон (ст. 238 - куріння табака в місцях, заборонених законом); на порушення встановленого порядку (ст. 124); невиконання різного роду обов'язків, які часто носять казуальний характер (ст. 196 - невиконання повивальною бабкою обов'язків покликати лікаря до породіллі у випадках, передбачених законом; ст. 234 - невжиття продавцем міцних напитків заходів щодо безпеки п'яного, який знаходився в його закладі; ст. 205 - порушення обов'язку своєчасно доносити про випадки заразних хвороб тощо); вказівки на самовільний характер вчиненого (ст. 97 - самовільне присвоєння сану священнослужителя християнської віри); відсилка до конкретного нормативного акта (ст. 177 - Устав цивільного судочинства) тощо. Поряд з цим наявні вказівки, зокрема, на порушення установ та обрядів православної церкви чи християнства (ст. ст. 74, 91), правил віросповідування (ст. 80), що нетипово для чинного кримінального закону України, оскільки такі норми не входять в систему права України.

Отже, незважаючи на те, що в Кримінальному Уложенні 1903 року широко використовувалися бланкетні відсилки, ця пам'ятка велика за обсягом в силу надмірної диференціації відповідальності з врахуванням окремих ознак складів злочинів.

Наступними пам'ятками кримінального права є КК УРСР 1922 року і КК УРСР 1927 року. Оскільки КК 1927 року, у порівнянні з Кодексом 1922 року, відображав лише певні зміни, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, тому об'єктом дослідження оберемо саме КК 1927 року [260]. Особлива частина цього Кодексу складається з 9 глав. Найбільша кількість бланкетних диспозицій у статтях, що передбачають злочини проти порядку управління (розділ II), господарські злочини (розділ V), порушення правил, що охороняють порядок, народне здоров'я, суспільну безпеку і публічний порядок (глава VIII), військові злочини (розділ IX). Кількість бланкетних диспозицій у статтях КК УРСР 1927 року перевищує 48 %.

При цьому бланкетні диспозиції у статтях Кодексу 1927 року відсилають до міжнародних актів (Женевська конвенція 1906 року - ст. 95), законів (наприклад, ст. ст. 60, 92, 94), нормативно-правових актів визначених органів (наприклад, ст. 96-1), локальних актів (наприклад, ст. 56-30а), містять вказівки на незаконність (наприклад, ст. ст. 62, 103) тощо.

В цілому, аналіз КК УРСР 1927 року засвідчує широке використання бланкетних диспозицій у статтях, що містять відповідні кримінально-правові заборони. Очевидно, така тенденція пов'язана з все ширшою урегульованістю відповідних сфер життя. При цьому, на відміну від попередніх пам'яток кримінального права, заборонні кримінально-правові норми сформульовані більш абстрактно, а тому використання такого прийому логічне, обґрунтоване і, врешті, необхідне.

28 грудня 1960 року був прийнятий КК УРСР [247]. Цей нормативно-правовий акт виступає останньою віхою в дослідженні генезису використання бланкетних диспозицій в пам'ятках кримінального права України. При цьому правовий досвід використання бланкетних диспозицій в статтях цього КК практично не відрізняється від КК України 2001 року.

В цілому, такий історичний екскурс щодо застосування бланкетних диспозицій при формулювання кримінально-правових заборон дозволяє констатувати, що бланкетні відсилки як юридичний технічний прийом був відомий ще творцям Руської Правди - правда, щодо санкцій. Використовувався такий прийом і у Литовських статутах, проте це були лише поодинокі випадки. Така тенденція, звичайно, логічна і пояснюється не дуже високим рівнем правової урегульованості різних сфер життя. Правотворці викладали норми максимально детально, що об'єктивно не вимагало застосування іншогалузевих норм. Лише в “Уложенні про покарання кримінальні і виправні” 1845 року та Кримінальному Уложення 1903 року відсилки до норм інших джерел права почали застосовуватися не як виняток, а як загальне правило. КК ж УРСР 1922 та 1927 років, а також КК 1960 року засвідчили практично сучасні тенденції у використанні бланкетних диспозицій у статтях Особливої частини КК України. Найбільша їх кількість зосереджена серед складів злочинів, які охороняють суспільні відносини, що характеризуються значним обсягом правової урегульованості.

Казуальний спосіб викладу складів злочинів, що широко використовувався в українському кримінальному праві практично до середини XIX століття, мав ряд позитивних моментів: громадяни мали більш чітке уявлення про заборонені діяння, оскільки вони описово викладалися в пам'ятках тогочасного права; що, врешті, значно спрощувало правозастосування. Однак, з другого боку, такий правовий досвід, незважаючи на його певні беззаперечні переваги, не може бути запозичений сьогодні. Як слушно зазначає В.О. Навроцький, повертатися до казуїстичного викладу норм історично безперспективно [119, с. 67]. Зрозуміло, що використання на сучасному етапі правового розвитку бланкетних диспозицій в статтях кримінального закону є закономірністю, яка пояснюється всебічним розвитком усіх сфер суспільного життя, що об'єктивно вимагає належного рівня регламентації. І незважаючи на існування також і критичного ставлення щодо бланкетних диспозицій у статтях Особливої частини КК, використання іншогалузевих норм є необхідним. Якщо ж відкинути бланкетні відсилки як юридичний прийом при формулюванні кримінально-правових заборон, то законодавець змушений буде казуально передбачити в Особливій частині КК всі можливі випадки порушень, що непросто нелогічно, але практично неможливо. Такий досвід відкине систему права України на кілька століть назад.

1.4 Досвід використання бланкетних диспозицій у чинному кримінальному законодавстві зарубіжних держав

Досвід у будь-якій сфері діяльності - безцінний, а особливо, у сфері правового регулювання. “Аксіомою можна визнати те, що освоєння реальної дійсності неможливе без опанування минулого та іншого досвіду, а останнє - без порівнянь” [269, с. 9]. Вивчення, аналіз, порівняння законодавства інших держав відкриває нові можливості, бачення проблем, дає можливість прослідкувати тенденції, побачити переваги національних законотворчих традицій, усунути недоліки в національному кримінальному законодавстві і, врешті, запозичити дієві правові інститути, механізми регулювання, надбані правовими системами інших держав. Ситуація загострюється і тим, що науковці неоднозначно оцінюють існування інституту бланкетних диспозицій у кримінальних законах. А тому таке дослідження дозволить визначити закономірності використання бланкетних диспозицій при формуванні кримінально-правових заборон; зрозуміти, чи використання їх - це правило чи виняток у кримінально-правовому регулюванні України.

Проаналізуємо досвід використання бланкетних диспозицій у чинному кримінальному законодавстві окремих держав. Для порівняння оберемо КК окремих держав, що входили у Радянський Союз (Російської Федерації [259] (далі - РФ), Республіки Білорусь [255] (далі - Білорусь), Республіки Казахстан [256] (далі - Казахстан), Республіки Азербайджан [254] (далі - Азербайджан), Киргизької Республіки [251] (далі - Киргизcтан)). Такий екскурс доречний з огляду на спільність історії, в тому числі правової. Для контрасту ж і повноти дослідження розглянемо правовий досвід використання бланкетних диспозицій у кримінальних законах європейських держав: які є членами Європейського Союзу (Французької Республіки (далі - Франція) [262], Королівства Іспанії [253] (далі - Іспанія), Республіки Польщі [257] (далі - Польща), Федеративної Республіки Німеччини [261] (далі - ФРН), Естонської Республіки [264] (далі - Естонія) (Естонія одночасно є і пострадянською державою) та які не є членами Європейського Союзу - Республіки Сан-Марино [258] (далі - Сан-Марино), Швейцарської Конфедерації [263] (далі - Швейцарія)); а також неєвропейських держав (Індії [250] та Китайської Народної Республіки [252] (далі - КНР)).

Отже, дослідимо, чи взагалі використовується бланкетний спосіб викладу ознак складів злочинів, якщо так - то щодо якої групи (роду) злочинів. Так, щодо кримінальних законів окремих держав, що входили у Радянський Союз (РФ, Білорусь, Казахстан, Азербайджан, Естонія, Киргизстан), то проведений аналіз показує, що у їх кримінальних законах бланкетні диспозиції використовуються доволі часто (в середньому десь у 50 % статей). При цьому найбільша кількість бланкетних диспозицій, як і в КК України, зосереджена в статтях розділів (глав) кримінальних законів, що передбачають відповідальність за посягання на правовідносини, які характеризуються високим рівнем іншогалузевої урегульованості. Наприклад, у КК РФ найбільша кількість бланкетних диспозицій у статтях, що передбачають: злочини проти конституційних прав і свобод людини і громадянина (глава 19), в сфері економічної діяльності (глава 22), проти інтересів служби в комерційних і інших організаціях (глава 23), проти здоров'я населення і громадської моральності (глава 25), екологічні злочини (глава 26), проти безпеки руху і експлуатації транспорту (глава 27), проти військової служби (глава 33). У КК Білорусії відповідно у главах, які визначають злочини проти конституційних прав і свобод людини і громадянина (глава 23), проти порядку здійснення економічної діяльності (глава 25), проти екологічної безпеки і природного середовища (глава 26), проти громадської безпеки (глава 27), проти здоров'я населення (глава 29), проти правосуддя (глава 34), військові злочини (глава 37). Своєю чергою, у КК Казахстану найширше бланкетний спосіб викладу ознак складів злочинів використовується в главах, що передбачають злочини проти конституційних та інших прав і свобод людини і громадянина (глава 3), у сфері економічної діяльності (глава 7), проти інтересів служби в комерційних і інших організаціях (глава 8), проти громадської безпеки і громадського порядку (глава 9), проти здоров'я населення і моральності (глава 10), екологічні злочини (глава 11), злочини проти порядку управління (глава 14), військові злочини (глава 16). Не відрізняється в цьому аспекті і правовий досвід Азербайджану. Знову ж таки, найбільша кількість бланкетних диспозицій зустрічається у статтях КК Азербайджану, які передбачають склади злочинів у сферах, що характеризуються значним обсягом правової урегульованості: проти конституційних прав і свобод людини і громадянина (глава 21), в сфері економічної діяльності (глава 24), проти громадської безпеки (глава 25), екологічні злочини (глава 28), злочини проти військової служби (глава 35) тощо.

Таким чином, законотворчі правила і традиції пострадянських держав в частині використання бланкетного способу викладу диспозицій в статтях кримінальних законів, що містять норми забороненої поведінки, суттєво не відрізняється. І така особливість є лише підтвердженням спільних історичних коренів та спільної минулої правової системи, яку М.І. Хавронюк іменує “соціалістичною” [269, с. 13].

Що ж до проаналізованого нами кримінального законодавства європейських держав - то слід зазначити, що, як правило, поряд з КК, діють інші кримінальні законодавчі акти. Наприклад, у Франції станом на 2000 рік кримінальне право нараховувало майже 15000 заборон кримінально-правового характеру [248, с. 237-238]. І це пояснюється не великим обсягом КК Франції, а наявністю численних нормативно-правових актів, що містять такі заборони: Закон про комерційні товариства (1966), Закон про азартні ігри (1985), Військово-кримінальний кодекс Франції (в редакції 1982 року) тощо [269, с. 62]. Таким чином, кримінально-правова охорона широкого кола правовідносин винесена за межі КК. А тому статей з бланкетними диспозиціями порівняно менше (близько 30%).

У Польщі, поряд з КК, діють, зокрема, Чековий закон (1936), Закон про боротьбу з незаконним виробництвом спирту (1959), Кодекс про податкові злочини (1999), Кодекс про проступки (1971) тощо [269, с. 55] (однак, досліджено було лише КК Польщі). Кількість же статей, в яких містяться бланкетні диспозиції, в Особливій і Військовій частинах КК Польщі приблизно 40 %. Така цифра, звичайно, не відображає реального стану використання бланкетних диспозицій, оскільки, наприклад, злочини в сфері економіки, які, зазвичай, передбачають необхідність звернення до іншогалузевого нормативного матеріалу, винесені в окремі закони.

Що ж до КК Іспанії [253] - цей Кодекс складається з Вступного розділу, трьох Книг, Додаткових і Перехідних положень. У Вступному розділі зазначається, що Кодексу властиве намагання як до універсальності, так і до стабільності, але існують сфери у яких в силу певних особливостей чи через природу самих об'єктів ця стабільність і усталеність неможливі. До такої сфери належать, наприклад, злочини, пов'язані з контролем за валютними операціями. Постійна зміна економічних умов і нормативних актів, які регулюють ці злочини, вимагає розташувати кримінально-правові норми в указаних законах і залишити їх поза Кодексом. Тому у таких випадках кримінально-правове регулювання здійснюється спеціальними законами. “Такі спеціальні закони регулюють лише фінансові, валютні, податкові та інші правовідносини, які часто змінюються. Це, зокрема, закони про: злочини, що посягають на свободу слова, зібрань і асоціацій (1980); покарання за незаконне прослуховування телефонних переговорів (1984), боротьбу із збройними бандами та терористичними елементами (1984)” [269, с. 58]. Проте загалом КК Іспанії містить основний масив кримінально-правових норм, що визначають злочини (Книга 2) і проступки (Книга 3). Таким чином, аналіз КК Іспанії показує, що лише близько 30 % складів злочинів сформульовані за допомогою бланкетних диспозицій.

Не є винятком кримінальне законодавство ФРН, яке включає: “а) КК; б) додаткове законодавство (Nebengezetze); в) кримінальне законодавство земель” [269, с. 65]. Так, окремими джерелами законодавства, наприклад, є: Порядок оподаткування (1976), Закон про зовнішні податки (1972), Закон про торгівлю цінними паперами (1998), Закон проти недозволеної конкуренції (1909), Закон про дорожній рух (1952), Закон про подальше спрощення господарського кримінального законодавства (1954) [269, с. 65-66] тощо.

А відповідно до ст. 333 КК Швейцарії загальні приписи цього КК, як правило, застосовуються щодо діянь, які визнаються кримінально караними згідно з іншими федеральними законами тоді, коли останні не містять самостійних приписів. До таких джерел, для прикладу, належить Військово-кримінальний кодекс (1927 року). Крім того, згідно ч. 1 ст. 335 КК Швейцарії кантони мають право на законотворення в сфері кримінального права, якщо воно не є предметом федерального законотворення. Зокрема, кантони мають право встановлювати кримінально-правові приписи щодо захисту податкового права кантонів (ч. 2 ст. 335 КК Швейцарії).

Таким чином, очевидно, що велика кількість правовідносин, як правило, найбільш динамічних, таких, що відчутно реагують на економічні і соціальні зміни, включені в окремі закони. Видається, що такий правовий досвід даних держав має, поряд з безсумнівним позитивом, і негативні прояви. До позитивних можна віднести те, що винесення складів злочинів, які характеризуються значним обсягом правової урегульованості і мінливістю, дозволяє більш конкретно, описовим способом визначити всі ознаки відповідних складів злочинів, що, без сумніву, спрощує правозастосування. З другого боку, прийняття таких кримінальних законів ускладнює нормативну систему злочинів. Крім того, описовий спосіб викладу ознак складів злочинів не забезпечує стабільність законодавства, передбачає необхідність внесення змін відповідно до розвитку, диференціації охоронюваних правовідносин.

Отже, і для високорозвинутих європейських держав використання бланкетних диспозицій в кримінальному законодавстві є відомою законотворчою практикою забезпечення ефективної охорони динамічних правовідносин, врешті, забезпечення системності права, однак кримінально-правова охорона найбільш гнучких до змін правовідносин забезпечується окремими законами. Видається, що такі спільні правові традиції пояснюються належністю проаналізованих держав до однієї правової сім'ї - континентальної системи права, крім того членством окремих з них у Європейському Союзі, що, звичайно, передбачає і уніфікацію законодавства.

Особливо цікавим для порівняння є правовий досвід неєвропейських держав (Індії та КНР), які різняться не лише географічною віддаленістю, але й своїми правовими традиціями. Так, проведений аналіз справді засвідчує суттєво інші кількісні показники бланкетних диспозицій в статтях кримінальних законів. Так, в КК Індії - приблизно 25 %; у КК КНР - приблизно 40 %.

При цьому у КК Індії диспозиції викладені з високим рівнем казуальності (наприклад, ст. 444 передбачає відповідальність за таємне порушення межі чужого будинку між заходом і сходом сонця). Найбільша кількість бланкетних диспозицій у статтях, що передбачають відповідальність за неповагу законної влади посадових осіб (глава X), за неправдиві свідчення і злочини проти правосуддя (глава XI), за злочини проти людського тіла (глава XVI). У главах же, що містять злочини проти виборів (глава IX-A), злочини, які відносяться до монети і державних марок (глава XII), проти народного здоров'я, безпеки, благополуччя і моральності (глава XIV), злочини, що відносяться до документів і торгових знаків і знаків власника (глава XVIII), які об'єктивно, виходячи з специфіки правовідносин, повинні були б формулюватися за допомогою бланкетних диспозицій, насправді таких диспозицій не багато. На відміну ж від усіх вищепроаналізованих кримінальних законів, в КК Індії злочини, які посягають на статеву свободу особи, а також злочини, що відносяться до шлюбу, містять бланкетні диспозиції (наприклад, ст. ст. 366, 366-А, 366-В, 375, 493). Йдеться про вказівку на незаконність статевих зносин, під якими розуміють, зокрема, статеві зносини поза шлюбом. Причини таких відмінностей, очевидно, слід шукати в особливостях і тонкощах культурного та правового розвитку цієї держави.

Далі проаналізуємо, які типові та нетипові лексичні прийоми використовуються у кримінальних законах зарубіжних держав з метою відсилки до іншогалузевих норм, чи обмежується при цьому допустимий рівень бланкетності. Так, серед поширених і в КК України, в кримінальному законодавстві проаналізованих держав, використовуються, зокрема, такі лексичні вказівки на:

- порушення Конституції держави, конституційний (неконституційний) характер певних ознак складів злочинів (наприклад, ст. 278 КК РФ; ст. 357 КК Білорусії; § 3 ст. 226 КК Польщі; ст. ст. 265, 275, 279 КК Швейцарії; КК ФРН);

- міжнародне право (наприклад, ст. 61(1) КК Естонії; ст. ст. 269, 299 КК Швейцарії; КК Білорусії);

- міжнародні договори держави (наприклад, ст. ст. 355, 356 КК РФ; ст. ст. 158, 159 КК Казахстану);

- порушення загальновизнаних міжнародних звичаїв (наприклад, ст. 136 КК Польщі; п. 1 § 104 КК ФРН);

- порушення закону (наприклад, ст. 208 КК РФ; ст. 310 КК Казахстану; ст. ст. 158, 279 КК Швейцарії, ст. ст. 223-15, 336-4 КК Франції, КК Індії);

- законодавство (наприклад, ст. ст. 141(1), 191, 253 КК РФ; ст. ст. 213, 218, 284, 327 КК Казахстану);

- норми конкретних нормативно-правових актів і навіть конкретну статтю акта (наприклад, КК Естонії: ст. 120(1) містить посилання на Закон про штучне запліднення і захист ембріона, ст. 133(1) - на ч. 1 ст. 12 Закону про оперативно-розшукову діяльність, ст. 188(8) - на Закон про протидію легалізації (відмиванню) грошей; КК Киргизстану: ст. 146-1 містить посилання на Закон про омбудсмена Киргизької Республіки, ст. 318-1 - на ст. 48 Кримінально-процесуального кодексу Киргизької Республіки; § 85 КК ФРН - на § 33 абзацу 3 Закону про партії; ст. 223-8 КК Франції - на Кодекс законів про охорону здоров'я). Звичайно, що посилання на конкретний нормативно-правовий акт спрощує правозастосування, однак кримінально-правова норма з такого роду посиланням не є гнучкою. А тому видається, що посилання на визначений нормативно-правовий акт доцільне лише у випадку високої стабільності і незмінності акта, наприклад Конституції, як це має місце у КК України. В інших же випадках обґрунтовано вказувати юридичну силу і (або) лише галузеву приналежність акта, що застосовується для конкретизації змісту бланкетної диспозиції;

- порушення правових приписів конкретного органу (наприклад, ст. 244 КК Білорусії - невиконання приписів антимонопольних органів; ст. ст. 591, 596 КК Іспанії - нормативно-правові акти уряду; §106 b КК ФРН - розпорядження, яке видає Законодавчий орган Федерації чи Землі або Президент; ст. 226-3 - декрет Державної ради). Принагідно зазначимо, що в КК України є лише одна бланкетна диспозиція, яка містить вказівку на орган, уповноважений на прийняття нормативного акта з даного питання - примітка до ст. 305).

- незаконність чи неправомірність діяння (наприклад, ст. ст. 107, 113, 146, 147, 170 КК РФ; ст. ст. 142, 143, 151, 199, 224, 225, 227, 227-1 КК Казахстану; ст. 420 КК Іспанії; ст. ст. 138, 142, 143, 146, 331 КК Швейцарії; ст. ст. 222-35, 222-36, 224-1, 432-11 КК Франції; КК Індії);

- несанкціонований характер діяння (наприклад, ст. ст. 181, 273 КК РФ);

- невиконання чи неналежне виконання обов'язків щодо злочинів, що вчиняються шляхом бездіяльності (наприклад, ст. ст. 118, 124, 156, 157, 178, 199, 293 КК РФ; ст. ст. 137, 232, 305, 315, 316, 359, 367 КК Казахстану; ст. ст. 159, 166, 217, 325 КК Швейцарії; ст. ст. 221-6, 222-19, 227-5, 227-6 КК Франції);

- порушення певних правил (наприклад, ст. ст. 143, 155, 172, 236 КК РФ; ст. ст. 152, 245, 246, 267 КК Казахстану; ст. ст. 229, 230 КК Швейцарії).

Серед непоширених в кримінальному законодавстві України лексичних прийомів відсилки до іншогалузевих норм чи навіть моральних норм можна виділити, зокрема, вказівки на:

- порушення конкретних міжнародно-правових актів (наприклад, ст. 608 КК Іспанії відсилає до I и II Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року, I Додаткового Протоколу від 8 червня 1977 року, II Гаазької конвенції від 29 липня 1899 року);

- порушення адміністративних правил (ст. ст. 225, 278 КК КНР, ст. ст. 289, 311 КК Швейцарії) чи адміністративних законів (ст. 300 КК КНР);

- порушення правового режиму (наприклад, ст. 61(3) КК Естонії - порушення правового режиму поводження з військовополоненими); однак, очевидно, що йдеться про незаконність дій, а тому такий прийом відрізняється лише суто морфологічно;

- порушення вимог компетентної влади (ст. 566 КК Іспанії);

- незаслужений характер діяння (наприклад, ст. 197 КК Сан-Марино передбачає відповідальність особи, яка незаслужено привласнює собі рухому річ; хоча зрозуміло, що фактично йдеться про привласнення речі без достатніх правових підстав);

- порушення внутрішніх актів (наприклад, ст. 159 КК КНР вказує на статут компанії);

- норми моралі (наприклад, ст. 260 КК Сан-Марино передбачає відповідальність особи, яка принижує символи будь-якої релігії, що не суперечать моральним устоям; ст. 282 КК Сан-Марино - вчинення дій, що суперечать суспільній моралі).

Крім того таким, що не застосовується в КК України, є прийом, коли законодавець вказує на незаконність діяння в групі статей і поряд з цим в окремій статті дає розуміння незаконності. Наприклад, в ст. ст. 142, 146, 149, 150, 154 КК Індії вказується на злочинні дії щодо незаконного зібрання. При цьому ст. 141 КК Індії чітко визначає підстави, за яких зібрання вважається незаконним. Тобто диспозиції, які, на перший погляд, видаються сформульованими бланкетним способом, однак по суті вони є відсильними, оскільки сам кримінальний закон містить пояснення незаконності таких діянь. Видається, що в окремих випадках, і в КК України доцільно було б дати роз'яснення незаконності певних діянь, що значно б спростило правозастосування.

Специфічним є використання повної бланкетності у КК Естонії [264], тобто коли у кримінальному законі є “лише пряме посилання на норму відповідного джерела права без вказівки на ознаки складу злочину” [34, с. 182]. Так, ст. 61(1) цього Кодексу передбачає відповідальність за вчинення злочинів проти людства, в тому числі геноциду, як ці злочини визначені нормами міжнародного права. Очевидно, що в статті вказується на ознаки геноциду, тоді як ознаки складів інших злочинів проти людства повинні визначатися, виходячи з норм міжнародного права. Повна бланкетність як юридичний технічний прийом у КК Україні не застосовується, і видається, що такий прийом, хоча й дозволяє охопити широке коло порушень нормативних приписів інших галузей права, однак виносить визначення ознак складу злочину за рамки кримінального закону.

Доречно звернути увагу на окремі нормативні положення Загальних частин кримінальних законів зарубіжних держав, що прямо чи опосередковано визначають засади кримінальної відповідальності за злочини, передбачені статтями з бланкетними диспозиціями.

По-перше, у Загальних частинах кримінальних законів окремих держав (Казахстану, Білорусії, Сан-Марино) є прямі вказівки на обов'язковий позитивний характер охоронюваних кримінальним законом правовідносин. Так, в КК Білорусії серед завдань Кодексу названо, зокрема, охорону встановленого правопорядку від злочинних посягань (виділено авт.: Я.Г.). В КК Казахстану при розкритті завдань Кодексу прямо вказано на законний характер охоронюваних відносин.

По-друге, щодо злочинів, які полягають у бездіяльності, обов'язковим є встановлення нормативної підстави невиконаного чи неналежно виконаного обов'язку. Незважаючи на логічність такої думки, в КК Польщі, КК ФРН на це вказується прямо (ст. 2 та § 13 відповідно). В КК України аналогічного положення немає, проте на це неодноразово звертав увагу ПВС України.

По-третє, у КК Польщі, ФРН, Швейцарії добросовісне незнання протиправності діяння означає невинність особи, недобросовісне ж може бути підставою для пом'якшення покарання (ст. 30 КК Польщі, § 17 КК ФРН, ст. 20 КК Швейцарії). А ст. 122-3 КК Франції вказує, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка надасть докази того, що в силу помилки відносно права, якої не можна було уникнути, вона вважала, що має законні підстави для вчинення діяння [262].

Зважаючи на те, що дані питання в КК України взагалі не врегульовані, такий досвід не просто цікавий, а практично значущий. Конкретні напрями вдосконалення Загальної частини КК України з врахуванням, в тому числі іноземного правового досвіду, викладені у підрозділі 3.1. “Викладення загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок у статтях Загальної частини КК України”.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

1. Питання бланкетних диспозицій в статтях кримінального закону в кримінально-правовій науці досліджене недостатньо, наявні ж окремі напрацювання показують широку гаму позицій: термінологічна неузгодженість при позначенні відповідних понять; полярними є позиції щодо змішаної протиправності злочинів, передбачених статтями з бланкетними диспозиціями; не знайшло єдиного вирішення питання, чи визначає бланкетна диспозиція ознаки складу злочину; дискусійним є питання співвідношення між приписом бланкетної диспозиції в статті Особливої частини КК України та іншогалузевим приписом, що застосовується для конкретизації змісту такої диспозиції; чи може бланкетна диспозиція в статті кримінального закону відсилати до нормативних актів, які не мають сили закону; чи можуть визнаватися джерела інших галузей права, до яких відсилає бланкетна диспозиція в статті кримінального закону, джерелами кримінального права; практично недосліджене питання допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях Особливої частини КК України тощо. Численність таких практично значущих питань обумовлює необхідність дослідження.

2. Основна сутність бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини кримінального закону полягає в охороні суспільних відносин за допомогою комплексу норм інших галузей права, виходячи з системного характеру права.

3. Бланкетна диспозиція в статті Особливої частини КК України має самостійне значення, оскільки називає всі характерні ознаки складу злочину. Аргументується, що іншогалузевий нормативний припис, до якого відсилає бланкетна диспозиція, не має самостійного кримінально-правового значення, бо лише конкретизує зміст такої диспозиції.

4. Конкретизований зміст бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України повинен встановлюватися за допомогою приписів інших галузей права, що можуть бути формалізовані у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та правових звичаях.

5. КК України є єдиним джерелом законодавства про кримінальну відповідальність; іншогалузеві ж джерела права, що застосовуються для конкретизації змісту бланкетної диспозиції в статті кримінального закону, повинні визнаватися джерелами кримінального права.

6. Бланкетна диспозиція в статті Особливої частини КК України - це структурний елемент заборонної кримінально-правової норми, який безпосередньо лише абстрактно називає або описує склад злочину, а для встановлення конкретних його ознак відсилає (прямо чи опосередковано) до норм інших галузей права, що можуть бути формалізовані у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах та правових звичаях, і які виступають додатковою нормативною підставою кримінально-правової кваліфікації.

7. Бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини КК України слід відмежовувати від суміжних явищ: відсильних диспозицій, а також інших форм міжгалузевого зв'язку кримінального закону (диспозицій в статтях Особливої частини КК України, які передбачають субсидіарне застосування іншогалузевих норм, а також в яких використовується іншогалузева термінологія):

- відсильна диспозиція, як і бланкетна, лише вказує на злочин і називає обов'язкові ознаки основного та/або кваліфікованого складу злочину, однак для розкриття їх змісту відсилає до іншої норми (частини) цієї або іншої статті кримінального закону;

- диспозиції в статтях Особливої частини КК України, в яких використовується іншогалузеві термінологія, передбачають звернення до норм інших галузей права, що має на меті забезпечити правильне розуміння змісту кримінально-правової норми, а тому є бажаним, однак необов'язковим. Відсутність звернення до іншогалузевих норм, хоча і утруднює, однак не унеможливлює з'ясування змісту всіх ознак конкретного складу злочину;

- диспозиції в статтях Особливої частини КК України, які передбачають субсидіарне застосування іншогалузевих правових норм, конкретно називають всі ознаки складу злочину (і цим схожі на просте використання іншогалузевої термінології), однак з'ясування змісту певних ознак неможливе без звернення до нормативних положень, що знаходяться поза КК України, відсутність звернення цих положень унеможливлює застосування такої диспозиції в статті кримінального закону. При бланкетному ж характері диспозиції одразу помітна нестача нормативної інформації, ознаки складу злочину викладені не конкретно, а абстрактно.

8. В пам'ятках українського кримінального права бланкетні відсилки як юридичний технічний прийом був відомий ще творцям Руської Правди - правда, щодо санкцій. Однак, лише в XIX столітті відсилки до норм інших джерел права почали застосовуватися не як виняток, а як загальне правило. КК УРСР 1922 та 1927 років, а також КК 1960 року засвідчили практично сучасні тенденції у використанні бланкетних диспозицій у статтях кримінального закону. А тому бланкетні диспозиції в статтях КК України - це, в значній мірі, данина нашому часу, що супроводжується ускладненням, спеціалізацією, диференціацією існуючих та появою нових правовідносин з високим рівнем іншогалузевої урегульованості, які забезпечуються кримінально-правовою охороною.

9. Законотворча практика використання бланкетного способу викладу ознак складів злочинів в чинних КК зарубіжних держав (як близьких, так і далеких сусідів) має ряд спільних ознак із українською кримінальною законотворчою практикою:

- максимальна кількість бланкетних диспозицій у статтях розділів кримінальних законів, що передбачають злочини, які посягають на відносини, що характеризуються значним обсягом правової урегульованості і мінливістю залежно від економічних і інших соціальних умов;

- кількість бланкетних диспозицій в статтях кримінальних законів окремих пострадянських держав практично однакова (в середньому десь у 50 % статей);

- у високорозвинутих же європейських державах кримінально-правова охорона найбільш динамічних правовідносин забезпечується окремими законами, а тому кількість бланкетних диспозицій власне у КК порівняно менша;

- для відсилки до норм інших галузей права використовуються практично однакові мовні засоби;

- закономірним є посилання до міжнародних норм, що фактично є логічним підтвердженням інтеграційних процесів.

10. У загальних положеннях КК окремих зарубіжних держав (Польщі, ФРН, Швейцарії) є норми, що регулюють окремі питання застосування статей з бланкетними диспозиціями, що, звичайно, є позитивним досвідом, вартим запозичення.

РОЗДІЛ 2. ВИКОРИСТАННЯ БЛАНКЕТНИХ ДИСПОЗИЦІЙ В СТАТТЯХ ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КК УКРАЇНИ

2.1 Бланкетна складова вказівки на ознаки об'єкта складів злочинів

Традиційно в кримінальному праві серед ознак, що відносяться до об'єкта складів злочинів, називають власне сам об'єкт злочинного посягання, предмет складу злочину та потерпілого. А тому саме в такій послідовності розглянемо особливості бланкетних диспозицій, що характеризують ознаки об'єкта складів злочинів.

Об'єкт складу злочину, будучи одним із його елементів, не має спеціального нормативного визначення і, як правило, самостійно не закріплений у диспозиції в статті кримінального закону. Щоправда, ч. 1 ст. 1 КК України, зокрема, вказує, що КК України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Тим самим ця норма визначає перелік найбільш важливих об'єктів, що забезпечуються кримінально-правовою охороною. Встановлення ж об'єкта конкретного складу злочину передбачає аналіз ознак родового, що випливає з назви відповідного розділу КК, а також диспозиції в статті, що закріплює склад злочину.

Не вдаючись в аналіз найрізноманітніших поглядів науковців щодо розуміння об'єкта злочину, оскільки це не є питанням даного дослідження, зауважимо лише один ключовий момент - об'єктом злочинних посягань є лише ті відносини (вважатимемо об'єктом саме суспільні відносини), які є позитивними, особливо цінними (корисними) [43, с. 37; 47, с. 166; 266, с. 79], найбільш значущими для інтересів суспільства і держави [87, с. 79]. Становлячи інтерес для держави і суспільства, такі позитивні суспільні відносин, звичайно, більш чи менш детально врегульовані правом. Таку ознаку охоронюваних законом України про кримінальну відповідальність суспільних відносин В.К. Грищук номінує їх нормативною основою [47, с. 188]. Тобто відносини, які взагалі не підпадають під сферу правового регулювання, а також правом заборонені, не можуть бути об'єктом злочину.

У зв'язку з цим, у низці диспозицій в статтях Особливої частини КК України самостійні вказівки на законність, правомірність тих чи інших охоронюваних відносин, видаються недоречними, фактично тавтологією, оскільки така їх ознака “вплетена” в зміст і соціальну сутність правової охорони, в тому числі кримінально-правової. Однак, з другого боку, це не звільняє правозастосовника від обов'язку в кожному випадку, навіть без прямої вказівки на це в диспозиції, з'ясувати, чи відносини підпадають під сферу правового регулювання, чи не є вони забороненими. Іншими словами, необхідно встановити загальний об'єкт злочину, як ознаку, “яку потрібно окремо встановлювати в ході кримінально-правової кваліфікації, відсутність котрої свідчить про відсутність всього складу злочину” [124, с. 580]. Однак, це питання не лежить в площині конкретизації змісту бланкетної диспозиції.

У зв'язку з обов'язковим позитивним характером охоронюваних правовідносин, видається непослідовним вказувати на їх законний чи правомірний характер в окремих статтях (наприклад, ст. 170, ч. 1 ст. 171, ч. 1 ст. 189; ч. 1 ст. 197-1, ч. 1 ст. 206; ч. ч. 1, 3 ст. 243; ст. 351, ч. 2 ст. 359, ч. 1 ст. 364; ч. 1 ст. 365; ч. 1 ст. 367; примітка 4 до ст. 368, ч. 2 ст. 382, ст. 391, ст. 397 КК України). Такі вказівки повинні бути виключені.

Як приклади непослідовності законодавця при вказівці на об'єкт складів злочинів, розглянемо окремі склади злочинів проти прав і свобод людини і громадянина. Так, ст. ст. 170, 171 КК України передбачають відповідальність відповідно за перешкоджання діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій та професійній діяльності журналістів. При цьому в обох наведених статтях диспозиції містять чіткі вказівки на законний характер такої діяльності. Поряд з цим, для порівняння, ст. 174 КК України встановлює відповідальність за примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій. З буквального тлумачення такого формулювання виходить, що об'єктом складу злочину є правовідносини, що пов'язані із реалізацією права брати участь у страйку (законному чи незаконному). Проте слушно зазначає С.Я. Лихова, що “норма, яка міститься у ст. 174 КК України, спрямована на охорону, безумовно, законного конституційного права найманих працівників на участь у законному страйку. Перешкодити, примусити здійснити чи не здійснити право можна тільки особу, яка це право має. Права на участь у страйку працівники можуть не мати з двох причин: по-перше, визнання страйку незаконним, і, по-друге, обмеження цього права, яке міститься в законах, які регулюють трудову діяльність окремих категорій працівників” [107, с. 536]. Видається, така точка зору містить раціональне зерно, однак її обґрунтування значно простіше - об'єктом кримінально-правової охорони можуть бути лише позитивні правовідносини.

Аналогічно тавтологією є вказівка на правомірність діяльності захисника чи представника особи у ч. 1 ст. 397 КК України, яка вказує на вчинення у будь-якій формі перешкод по здійсненню такої діяльності по наданню правової допомоги. Зрозуміло, що неправомірна діяльність таких осіб не забезпечує здійснення правосуддя, яке виступає родовим об'єктом даного злочину. Тим паче, в жодній іншій статті, що забезпечують кримінально-правовою охороною діяльність захисника чи представника особи (ст. ст. 398-400 КК України), такої вказівки немає.

Проте, якщо беззастережно підійти до наведеної нами точки зору, то можна дійти до суперечливого, на перший погляд, висновку. Наприклад, що викрадення майна в особи, яка незаконно володіє ним, не може бути об'єктом кримінально-правової охорони. Однак, в цій ситуації слід враховувати абсолютний характер права власності. Це означає панування над річчю певної особи та обов'язок усіх інших осіб утримуватися від порушень цього панування [284, с. 6]. Тобто особа посягає на чужу для неї власність. В кінцевому ж результаті, право власності на викрадене майно все одно юридично залишається за певним суб'єктом - фізичною, юридичною особою, територіальними громадами, державою, українським народом. Інше питання - чи може незаконний володілець такого викраденого майна бути визнаним потерпілим від злочину.

Далі з'ясуємо, як ступінь іншогалузевої (не кримінально-правової) урегульованості охоронюваних суспільних відносин впливає на бланкетний характер диспозицій в статтях кримінального закону. Хоча С.В. Хилюк зазначає, що у використанні методу рахування за останні 15 років жоден дисертант не зізнався (йдеться про період з 1991 до 2006 року) [270, с. 43-54], спробуємо, власне, порахувати кількість бланкетних диспозицій у статтях відповідних розділах КК України. Кількісну залежність бланкетних диспозицій у статтях відповідних розділах КК України від об'єкта таких злочинів яскраво ілюструє проведений аналіз( при цьому було враховано лише ті диспозиції, бланкетні вказівки яких мають змістовне навантаження).