Бланкетні диспозиції в статтях особливої частини кримінального кодексу України

Отже, чітко встановити універсальний, однаковий для всіх випадків допустимий рівень бланкетних вказівок на “несанкціонований” характер ознак злочину неможливо, необхідно проаналізувати регулюючі нормативні приписи.

Ще одним лексичним способом формування бланкетних диспозицій в статтях КК України є вказівки на якісні характеристики відповідних ознак злочину. При цьому законодавець в одних випадках просто вказує на недоброякісний характер відповідних ознак (наприклад, ч. 3 ст. 204 КК України - незаконне виготовлення підакцизних товарів з недоброякісної сировини (матеріалів); ч. 1 ст. 276 КК України - недоброякісний ремонт транспортних засобів, колій, засобів сигналізації та зв'язку); в інших - роз'яснює зміст недоброякісності шляхом прямої бланкетної відсилки (наприклад, ст. 227 КК України - випуск на товарний ринок або інша реалізація споживачам недоброякісної, тобто такої, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або некомплектної продукції та товарів; ч. 3 ст. 243 КК України - шкідливі речовини чи суміші, що містять такі речовини понад встановлені норми; ч. 1 ст. 327 КК України - продукти харчування чи інша продукція, радіоактивно забруднена понад допустимі рівні) (виділено авт.: Я.Г.). Така різноплановість викладення аналогічних характеристик ознак злочину лише зайвий раз засвідчує умовність поділу між бланкетним і субсидіарним міжгалузевим зв'язком, проте віднесемо названі диспозиції до бланкетних.

Розглянемо зміст поняття якості на прикладі диспозиції ст. 227 КК України, яка найбільш повно розкриває зміст останньої вказівкою на невідповідність встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам (виділено авт.: Я.Г.). Почергово з'ясуємо, що таке стандарти, норми, правила, технічні умови.

Згідно з ЗУ “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року [192] стандарт - документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарти застосовуються на добровільній основі, за винятком випадків, коли застосування цих стандартів вимагають технічні регламенти. Крім того, Декрет КМУ “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року [191] вимоги державних стандартів України поділяє на обов'язкові та рекомендовані. При цьому рекомендовані вимоги державних стандартів України підлягають безумовному виконанню у випадках, якщо це передбачено чинними актами законодавства; ці вимоги включено до договорів на розроблення, виготовлення та поставку продукції або виготівником (постачальником) продукції зроблено заяву про відповідність продукції цим стандартам. Саме такі випадки недотримання рекомендованих вимог державних стандартів можуть охоплюватися аналізованим складом злочину [53, с. 825; 236, с. 45]. Однак, видається, що недотримання таких рекомендованих вимог, що випливає договорів на розроблення, виготовлення та поставку продукції; чи із зробленої виготівником (постачальником) продукції заяви про відповідність продукції цим стандартам, не повинно тягнути кримінальну відповідальність, оскільки такий обов'язок первинно виник на диспозитивній, добровільній основі, а тому застосування такого крайнього заходу необґрунтоване.

Видається, є підстави стверджувати, що недотримання вимог, встановлених стандартом, може утворювати склад аналізованого злочину лише у випадку, якщо це передбачено чинними актами законодавства; ці вимоги включено до договорів на розроблення, виготовлення та поставку продукції або виготівником (постачальником) продукції зроблено заяву про відповідність продукції цим стандартам. Однак, звернення до відповідних договорів не пов'язане з бланкетним викладом диспозиції статті, а передбачає встановлення фактичних обставин справи.

Своєю чергою, технічний регламент, відповідно до ЗУ “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року [190], це закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий КМУ, у якому визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим.

Щодо норм - це метрологічні, будівельні, санітарні та інші обов'язкові вимоги, затверджені відповідним органом, які встановлюють гранично допустимі величини показників до продукції і концентрації речовин, що гарантують якість продукції. Відповідно правила - затверджені відповідним органом, метрологічні, санітарні, протипожежні, екологічні, організаційні, технологічні та інші вимоги до виробництва продукції (ЗУ “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення” від 8 квітня 1993 року [161]).

Технічні умови - це документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом (Декрет КМУ “Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року [191]).

Отже, в силу відсутності у диспозиціях, які вказують на якісні характеристики певних ознак злочину, обмежень допустимого рівня бланкетності, можливим є звернення до джерел права, які визначають такі показники якості, незалежно від їх юридичної сили.

Вищепроведений аналіз допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях КК України показує, що бланкетні диспозиції поділяються на ті, які обмежують допустимий рівень бланкетності прямою вказівкою на юридичну силу джерел права; та ті, що прямо не містять обмежень допустимого рівня бланкетності. Однак, при з'ясуванні допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях КК України необхідно враховувати не лише їх текстуальний виклад, але й приписи регулюючого законодавства, які можуть його суттєво обмежувати порівняно з самими диспозиціями.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

1. Щодо бланкетної складової вказівки на об'єкт складів злочинів:

- бланкетні вказівки на законність, правомірність власне об'єкта посягання, необґрунтовані, оскільки об'єктом злочину можуть бути лише позитивні правовідносини, що складає, врешті соціальну сутність кримінально-правової охорони;

- в статтях Особливої частини КК найбільш поширені бланкетні диспозиції, що характеризують предмет як ознаку об'єкта складів злочинів; тоді як щодо потерпілого - в КК України є лише одна бланкетна диспозиція, яка характеризує цю ознаку.

- ступінь іншогалузевої урегульованості охоронюваних суспільних відносин детермінує бланкетний характер диспозицій в статтях кримінального закону, які забезпечують останні кримінально-правовою охороною. Так, найбільша кількість бланкетних диспозицій у статтях розділів II, V, VII, VIII, IX, X, XI, XIII, XIV, XV, XVIII, XIX, XX Особливої частини КК України.

2. Щодо бланкетних диспозицій, що характеризують ознаки об'єктивної сторони складів злочинів:

- найбільш поширені бланкетні диспозиції, що характеризують суспільно небезпечні діяння. Це пояснюється прагненням законодавця уникнути громіздких диспозицій в статтях кримінального закону, що містять детальні переліки тих чи інших порушень.

- бланкетні диспозиції, що характеризують суспільно небезпечні наслідки, а також факультативні ознаки об'єктивної сторони складів злочинів, малопоширені з огляду на те, що вони набувають обов'язкового характеру лише у випадку прямої вказівки у диспозиції. Крім того, зміст суспільно небезпечних наслідків становить фактична шкода;

- причинний зв'язок, будучи об'єктивним зв'язком між явищами, коли одне з них породжує інше, текстуально в диспозиції, як правило, не відображений, і в жодному випадку не може носити бланкетного характеру, що й засвідчує проведений аналіз;

- протиправність злочину, передбаченого статтею з бланкетною диспозицією, є лише кримінально-правовою, а не змішаною. Це об'єктивна ознака будь-якого злочинного діяння, що виражає його суспільну небезпечність;

- диспозиції в статтях Особливої частини КК України, які передбачають злочини, що можуть вчинятися у формі бездіяльності, є бланкетними, якщо зміст бездіяльності становить невиконання правового обов'язку;

- законодавцем при формулюванні бланкетних диспозицій, що характеризують ознаки об'єктивної сторони складів злочинів, використовуються різноманітні лексичні комбінації. Однак, непоодинокими є факти, коли бланкетна вказівка необґрунтована чи взагалі не несе змістовного навантаження.

3. Щодо вказівок бланкетного характеру на суб'єктивні ознаки складів злочинів:

- диспозиції в статтях Особливої частини КК України, які передбачають склади злочинів, де суб'єкт злочину - загальний, в частині його ознак за жодних умов не можуть бути бланкетними;

- диспозиції в статтях Особливої частини КК України, які передбачають склади злочинів, де суб'єкт злочину - спеціальний, є бланкетними у випадку прямої бланкетної вказівки, а також у злочинах, що вчиняються шляхом бездіяльності (коли невиконаний чи неналежно виконаний суб'єктивний обов'язок виник на підставі іншогалузевого нормативного припису), чи полягають у порушенні спеціальних правил;

- у складах злочинів, що передбачають невиконання чи неналежне виконання обов'язків, а також полягають у порушенні спеціальних правил необхідно з'ясувати правову підставу виникнення суб'єктивного обов'язку особи незалежно від того, чи вказано в диспозиції на останній. Тобто бланкетний характер диспозицій в таких статтях не залежить від їх текстуального викладу;

- жодна із ознак суб'єктивної сторони складів злочинів об'єктивно не може піддаватися правовому регулюванню, як наслідок - такі ознаки не можуть бути викладені бланкетним способом;

- незнання приписів джерел права (до яких відсилає бланкетна диспозиція), що не мають сили закону, спеціальними суб'єктами злочину, для яких знання цих приписів передбачається як необхідний юридичний факт, не може бути підставою для визнання відсутності вини у скоєному. Однак, їх незнання загальними суб'єктами злочину може бути підставою для визнання відсутності вини, і, як наслідок, звільнення від кримінальної відповідальності;

- вказівки на незаконність (протизаконність) чи протиправність суспільно небезпечного умисного діяння не несуть змістовного навантаження, оскільки умисне діяння - завжди незаконне. А тому такі бланкетні відсилки повинні бути виключені;

4. Допустимий рівень бланкетності диспозицій в статтях Особливої частини КК України має визначатися з врахуванням таких правил:

- бланкетні диспозиції, що містять відсилку до Конституції України чи бланкетну вказівку на конституційний лад, передбачають звернення лише до відповідних положень Основного Закону;

- при бланкетній вказівці на міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, необхідним є звернення лише, власне, до тих, згода на обов'язковість яких надана ВРУ; в інших же бланкетних диспозиціях, де допустимий рівень необмежений чи обмежений законами, - можливим є звернення і до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надавалася відповідними органами СРСР;

- бланкетна відсилка до міжнародного права передбачає звернення до договірних і звичаєвих міжнародних норм;

- бланкетні диспозиції, що містять відсилки до закону, передбачають звернення до іншогалузевих норм, що можуть бути формалізовані в джерелах права, що мають силу закону, тобто не лише до власне законів, але й міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана відповідним уповноваженим органом, а також рішень КС України. Як виняток, у зв'язку з прямою вказівкою, диспозиція ч. 1 ст. 209 КК України допускає можливість звернення до кримінальних законів інших держав;

- при бланкетній відсилці до законодавства звернення є можливим до законів України; чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана ВРУ; постанов ВРУ; указів Президента України; декретів і постанов КМУ; нормативних актів центральних органів виконавчої влади;

- як виняток, у примітці до ст. 305 КК України допустимий рівень бланкетності обмежується не джерелами права, що можуть застосовуватися, а вказівкою на центральний орган виконавчої влади, що уповноважений на прийняття нормативних актів з даного питання;

- бланкетні диспозиції, які прямо не містять обмежень допустимого рівня бланкетності, а саме: передбачають злочини, які вчиняються шляхом бездіяльності; містять вказівки на порушення спеціальних правил ; вказівки на якісні характеристики чи протиправний, самовільний, несанкціонований характер відповідних ознак складів злочинів, передбачають звернення до джерел права незалежно від їх юридичної сили. Однак, у випадку вказівки на незаконний характер ознак злочину можливим є звернення лише до законодавчих актів. Тобто фактично порушення законодавства і незаконність діяння передбачають однаковий допустимий рівень бланкетності;

- при з'ясуванні допустимого рівня бланкетності диспозицій в статтях КК України необхідно враховувати не лише їх текстуальний виклад, але й приписи регулюючого законодавства, які можуть його суттєво обмежувати порівняно з самими диспозиціями.

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СТАТЕЙ КК УКРАЇНИ З БЛАНКЕТНИМИ ДИСПОЗИЦІЯМИ

3.1 Викладення загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок у статтях Загальної частини КК України

Дана дисертаційна робота предметом дослідження має бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини КК України. Однак, Загальна частина кримінального закону України, будучи ніби своєрідним математичним “спільним знаменником”, що винесений за межі конкретних складів злочинів, передбачених Особливою частиною, одночасно складає з Особливою частиною єдину систему кримінально-правових норм, а тому повинна визначати загальні засади кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок. У зв'язку з цим, окреслимо відповідні напрями вдосконалення Загальної частини КК України.

Перший із таких напрямів пов'язаний із необхідністю відобразити в кримінальному законі, що об'єктом складів злочинів можуть виступати лише позитивні правовідносини (що вказувалося у підрозділі 2.1. “Бланкетна складова вказівки на ознаки об'єкта складів злочинів”). Незважаючи на цілковиту очевидність цієї позиції, низка диспозицій в статтях Особливої частини КК України містить самостійні вказівки на законність, правомірність тих чи інших охоронюваних відносин, що мимоволі наштовхує на думку, що в інших статтях передбачені склади злочинів, об'єктом яких можуть виступати і неправомірні правовідносини. З метою уникнення правозастосовних проблем, пов'язаних із таким різночитанням норм КК України, видається доцільним внести у відповідні статті Особливої частини КК України зміни (детальніше у підрозділі 3.2. “Напрями вдосконалення статей Особливої частини КК України з бланкетними диспозиціями”), а ч. 1 ст. 1 цього Кодексу викласти так: “Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони правопорядку: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”.

Другий напрям вдосконалення Загальної частини КК України лежить в площині вирішення питання зворотної дії нормативних приписів інших джерел права, до яких відсилають бланкетні диспозиції в статтях КК, якщо вони пом'якшують або скасовують кримінальну відповідальність. Щоправда, з приводу саме даного питання висловлена офіційна позиція КС України - Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) [211]. Так, вказується, що зворотна дія в часі підзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві. Що ж до власне бланкетних диспозицій, то зазначається, що зміни, що вносяться до нормативно-правових актів інших галузей права, посилання на які містить бланкетна диспозиція, не змінюють словесно-документну форму кримінального закону. Така диспозиція кримінально-правової норми залишається незмінною. Кримінальний закон і за наявності нового, конкретизованого іншими нормативно-правовими актами, змісту бланкетної диспозиції кримінально-правової норми не можна вважати новим - зміненим - і застосовувати до нього положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 6 Кодексу (ч. 1 ст. 5 КК України 2001 року - від авт.: Я.Г.).

Таким чином, КС України стоїть на позиції, що зворотну дію в часі мають лише закони, що скасовують або пом'якшують кримінальну відповідальність особи. Незважаючи на авторитет КС України як єдиного органу конституційної юрисдикції, доводиться констатувати, що таке розуміння зворотної дії в часі нормативно-правових актів, що застосовуються для конкретизації змісту бланкетних диспозицій, не до кінця обґрунтоване з таких підстав.

Перша підстава лежить в площині відсутності чіткого розмежування КС України філософських по своїй природі категорій форми і змісту. Так, не можна погодитися, що диспозиція кримінально-правової норми у разі змін, що вносяться до нормативно-правових актів інших галузей права, посилання на які містить бланкетна диспозиція, залишається незмінною. Власне, як вказує КС України, залишається незмінною словесно-документна форма кримінального закону (абзац 8 п. 3 мотивувальної частини Рішення), але не зміст (виділено авт.: Я.Г.). Тобто незмінною є диспозиція в статті, але не диспозиція норми.

Друга підстава пов'язана із неузгодженістю Рішення КС України із ст. 48 КК України, яка передбачає підставу звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки. Незрозумілою і навіть абсурдною з точки здорового глузду є ситуація, коли внаслідок зміни обстановки вчинене діяння чи сама особа можуть втратити суспільну небезпеку, що може бути підставою за певних умов для звільнення від кримінальної відповідальності, а у випадку абсолютного скасування певної заборони іншогалузевим нормативним приписом, до якого відсилає бланкетна диспозиція в статті КК України, діяння залишається суспільно небезпечним. Адже “в кожному випадку формулювання диспозиції тієї чи іншої статті як бланкетної законодавцем передбачається, що визнання чи невизнання діяння суспільно небезпечним має залежати від конкретних чинників - політичних, економічних, соціальних тощо, які можуть виникнути на певному етапі життєдіяльності суспільства” [269, с. 132]. Слушно вказує Ю.А. Пономаренко, що “оскільки злочин можна визначити як діяння, що є суспільно небезпечним за змістом та кримінально-протиправним за формою, то в результаті декриміналізації воно може бути визнане законодавцем таким, що не є або кримінально-протиправним, або суспільно небезпечним, або і кримінально-протиправним і суспільно небезпечним” [148, с. 10]. Власне, у випадку зміни приписів інших галузей права, які конкретизують ознаки складів злочинів в КК України, може йтися про втрату суспільної небезпеки вчиненого. Тобто, “декриміналізація у даному випадку відбувається без зміни форми кримінального закону” [149].

А тому, незважаючи на наявність офіційної позиції органу конституційної юрисдикції, доводиться констатувати, що нормативні приписи інших галузей права, до яких відсилає бланкетна диспозиція в статті КК України, повинні мати зворотну силу в часі, на що неодноразово зверталася увага науковців (О.О. Дудоров [51, с. 231], В.А. Мисливий [112, с. 111], М.І. Хавронюк [269, с. 132-133]). У зв'язку з тим, що Рішення КС України є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскарженими, єдиним можливим способом виправлення такої нелогічної, суперечливої, і врешті, негуманної ситуації, яка склалася у зв'язку з названим рішенням КС України, є доповнення розділу IX “Звільнення від кримінальної відповідальності” Загальної частини КК України статтею 48-1 такого змісту: “Прийняття, зміна, скасування законів та інших підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилають бланкетні диспозиції в статтях Особливої частини цього Кодексу, у зв'язку з чим пом'якшується або скасовується відповідальність особи, є підставою для пом'якшення відповідальності або звільнення особи від кримінальної відповідальності”. Запропонована редакція ст. 48-1 вказує на правові наслідки прийняття, зміни, скасування лише нормативно-правових актів, оскільки сфера застосування правових звичаїв доволі обмежена, крім того, вони є відносно стабільними, їх зміна в короткий проміжок часу - навряд чи можлива.

Аналогічно повинно бути врегульовано і питання звільнення від покарання у зв'язку із зміною положень нормативно-правових актів, які повинні застосовуватися для конкретизації змісту бланкетної диспозиції в статті Особливої частини КК України. А саме доцільно доповнити ст. 74 КК України частиною 6 такого змісту: “Особа підлягає звільненню від подальшого відбування покарання на підставах, передбачених ст. 48-1 цього Кодексу”.

Третім напрямом в частині викладення загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок у статтях Загальної частини КК України є врегулювання питання юридичної помилки щодо злочинів, які передбачені статтями з бланкетними диспозиціями. Зокрема, це вирішення питання, чи є підставою для визнання відсутності вини і, як наслідок, звільнення від кримінальної відповідальності, незнання правового припису, об'єктивованого в джерелі права, що не має сили закону, до якого відсилає бланкетна диспозиція. У розділі 2.3. “Вказівки бланкетного характеру на суб'єктивні ознаки складів злочинів” обґрунтовувалося, що незнання приписів джерел права, що не мають сили закону, спеціальними суб'єктами злочину, для яких знання цих приписів передбачається як необхідний юридичний факт, не може бути підставою для визнання відсутності вини у вчиненому; однак їх незнання загальними суб'єктами злочину може бути підставою для визнання відсутності вини, і, як наслідок, звільнення від кримінальної відповідальності. Однак, що якщо особа через об'єктивні причини не могла ознайомитися з законом, то це виключає її вину, а слідом і кримінальну відповідальність.

А тому, видається, є всі підстави прислухатись до пропозиції О.О. Дудорова про доповнення КК України нормою приблизно такого змісту: “Якщо особа сумлінно помилялася щодо протиправності вчиненого нею діяння, ознаки якого як злочину визначені цим Кодексом і нормативним актом, який не є законом про кримінальну відповідальність (бланкетна диспозиція статті чи частини статті Кодексу), вона через відсутність вини кримінальній відповідальності не підлягає. У разі, коли особа з урахуванням обставин справи могла усвідомлювати протиправність вчиненого діяння, а тому могла уникнути такої помилки, вчинене нею діяння вважається вчиненим через необережність” [55, с. 68].

Четвертим напрямом вдосконалення Загальної частини КК України в аспекті визначення загальних засад кримінальної відповідальності за діяння, передбачені статтями з бланкетними диспозиціями, повинно стати урегулювання питань, пов'язаних з правилами кваліфікації таких діянь. Слушно зазначає В.О. Навроцький, що правила кваліфікації на сьогодні не закріплені у законі, існують здебільшого у вигляді звичаїв, що побутують серед практичних працівників, й теоретичних положень [124, с. 4]. Звичайно, така ситуація не сприяє правильному і однаковому застосуванню кримінально-правових норм. А тому доцільно виробити чіткі і обґрунтовані теоретичні положення, що визначали б правила кваліфікації діянь, які передбачені статтями КК України з бланкетними диспозиціями, та запропонувати внесення доповнень до Кримінального закону України в цій частині.

Кульмінаційним питанням в частині правил кримінально-правової кваліфікації діянь, передбачених статтями, в яких містяться бланкетні диспозиції, є питання необхідності посилання на відповідні статті, пункти, параграфи чи інші структурні елементи джерела права, до яких відсилає така бланкетна диспозиція статті Особливої частини КК України. Іншими словами - чи є джерела права, до яких відсилають бланкетні диспозиції статей Особливої частини КК України, нормативною підставою кримінально-правової кваліфікації. Ситуація ускладнена тим фактом, що правозастосовна практика в цій частині далеко неоднозначна. Так, наприклад, із 60 проаналізованих вироків судів України (за релевантністю) щодо діянь, передбачених ст. 172 КК України “Грубе порушення законодавства про працю” лише в 27 вказано на конкретні структурні частини законодавчих актів про працю, які були при цьому порушені. В інших же 33 вироках вказується лише на фактичні порушення, проте жодної вказівки на порушення конкретних вимог законодавства про працю немає. Наприклад, у вироку Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 30 грудня 2008 року (справа № 1-186/2008) вказується: “З потерпілими у встановленому законом порядку підсудний трудові угоди не уклав та не зареєстрував у Рожнятівському районному центрі зайнятості, не вніс у їх трудові книжки запис про прийом на роботу, заробітну плату виплачував їм без відомостей та без відчислень у відповідні фонди, чим порушив права потерпілих на соціальний захист та відпочинок” [60] (виділено авт.: Я.Г.). Очевидно, що суд не вказав, нормативні положення яких саме законодавчих актів було порушено, що, звичайно, не сприяє обґрунтованості вироку.

Науковці ж у вирішенні даної проблеми практично одноголосні - висловлюються за необхідність у правозастосовних актах посилатись на джерела права (як правило, вказують лише на нормативно-правові акти), що застосовуються для конкретизації змісту бланкетної диспозиції. Відмінності полягають лише тому, що одні вказують на необхідність вказувати на норми інших галузей права при кваліфікації (Н.Ф. Кузнєцова [94, с. 98], М.І. Ковальов [75, с. 19]); другі відстоюють позицію достатності вказівки на такі норми при обґрунтуванні кваліфікації, тобто у описово-мотивувальній частині відповідного процесуального документа (О.Ф. Бантишев та В.І. Рибачук [8, с. 25], Я.М. Брайнін [20, с. 23], О.О. Дудоров [53, с. 116; 52, с. 52], В.М. Кудрявцев [92, с. 122], В.А. Мисливий [112, с. 110], А.В. Сельский [219, с. 15], Т.І. Слуцька [226, с. 26]); треті просто підкреслюють необхідність відповідної вказівки на порушені іншогалузеві норми, при цьому не деталізують - повинно це бути відображено у формулі кримінально-правової кваліфікації чи в обґрунтуванні самої кваліфікації (В. Василаш [24, с. 186], Й.І. Горелік [40, с. 47], Г.В. Тимейко [242, с. 189]), тоді як четверті вказують навіть на необхідність приєднання до матеріалів справи таких нормативних актів (А.В. Галахова [31, с. 34]).

Найбільш правильною видається, все-таки, позиція тих науковців, які вказують на доцільність посилання на нормативно-правові акти інших галузей права, до яких відсилає бланкетна диспозиція в статті, при обґрунтуванні кримінально-правової кваліфікації, тобто в описово-мотивувальній частині відповідного процесуального документа (обвинувального висновку, вироку суду тощо), оскільки:

- склад злочину формулюється виключно у кримінальному законі, а тому в формулі кваліфікації достатньо вказівки на відповідну статтю, частину чи пункт статті КК України;

- деякі бланкетні диспозиції передбачають доволі значний за обсягом перелік джерел права, що застосовуються для конкретизації їх змісту, що створюватиме громіздкість формули кримінально-правової кваліфікації, поряд з цим інформативність буде зосереджена фактично лише в самому посиланні на відповідну статтю КК України;

- забезпечуючи законність і обґрунтованість кваліфікації діяння, необхідно вказати конкретні статті, пункти, абзаци чи інші структурні підрозділи джерела права; орган, що його видав; дату видання; номер документа, а також вказати, в чому конкретно полягає порушення даного джерела права. Зрозуміло, що така змістовна деталізація порушеного нормативного припису може мати місце лише в описово-мотивувальній частині відповідного процесуального документа. Це забезпечить відповідні органи судового розгляду необхідною нормативною інформацією, яка безпосередньо їм може бути і недоступна, зокрема, коли йдеться про порушення місцевих чи локальних нормативно-правових актів.

На користь даного підходу слід вказати, що “судова практика вважає підставою кримінально-правової кваліфікації не лише відповідні положення кримінального закону, а й ті нормативно-правові акти, до яких відсилає бланкетна диспозиція” [124, с. 79]. Так, ПВС України у постановах неодноразово наголошував на необхідність звернення до відповідних нормативних актів при кваліфікації посягань, передбачених статтями, в яких містяться бланкетні диспозиції, чи навіть їх приєднання до матеріалів кримінальної справи (наприклад, Постанова “Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” від 26 березня 1993 року № 2 (ч. 2 п. 23) [197]; Постанова “Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26 квітня 2002 року № 4 (п. 19) [196]; Постанова “Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності” від 25 квітня 2003 року № 3 (п. 27) [184]; Постанова “Про судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля” від 10 грудня 2004 року № 17 (п. 2) [199]; Постанова “Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті” від 23 грудня 2005 року № 14 (п. 3) [186]; Постанова “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти безпеки виробництва ” від 12 червня 2009 року № 7 [185]).

Враховуючи вищенаведене, вважаємо за доцільне врегулювати у Загальній частині КК України питання, пов'язані, зокрема, із кримінально-правовою кваліфікацію діянь, передбачених статтями з бланкетними диспозиціями, на що ще у 2000 році звертав увагу В.О. Навроцький, пропонуючи доповнити Загальну частину КК України, зокрема, статтею такого змісту: “При кримінально-правовій кваліфікації вказується стаття КК, якщо стаття поділена на частини чи пункти - то й відповідні частини чи пункти. В формулюванні звинувачення вказуються всі наявні ознаки злочину. При посиланні на нормативно-правові акти інших галузей права вказуються статті, пункти, параграфи, які передбачають допущене порушення, а в формулюванні звинувачення розкривається його суть” [126, с. 24-25]. Однак, чомусь такі практично значущі пропозиції не знайшли належної оцінки і реагування у законодавчому органі України.

Узагальнюючи вказане вище, доводиться констатувати необхідність врегулювання в Загальній частині КК України загальних засад кримінальної відповідальності з використанням бланкетних вказівок.

3.2 Напрями вдосконалення статей Особливої частини КК України з бланкетними диспозиціями

У попередніх розділах при розгляді бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України, що стосуються відповідних ознак складів злочинів, неодноразово вказувалися приклади, коли бланкетні відсилки позбавлені змістовного навантаження; є надмірними; тавтологією; допускають необґрунтований рівень бланкетності; назва і диспозиції в статті не узгоджуються в частині бланкетного викладу ознак складу злочину тощо. Завдання ж даного підрозділу дисертаційного дослідження є виведення загальних напрямів вдосконалення Особливої частини кримінального закону в частині бланкетного способу викладу ознак складів злочинів. Отже, розглянемо такі конкретні напрями, показуючи, де це доцільно, на конкретних прикладах. У додатках же до цієї роботи наведено редакції тих диспозицій в статтях КК України, які потребують внесення змін (Додаток “Х”).

Цілком зрозуміло, що бланкетний спосіб викладу ознак складів злочинів є не лише ефективним засобом забезпечення системності права як його невід'ємної ознаки, але й незамінним, оскільки дозволяє вивести узагальнену, абстрактну формулу, яка б, зокрема, забезпечувала кримінально-правовою охороною правовідносини від однорідних посягань, при цьому залишаючись незмінною, незважаючи на розвиток, зміну, диференціацію таких правовідносин. Тобто наявність бланкетних диспозицій в кримінальному законодавстві пояснюється прагненням законодавця уникнути статей з громіздкими диспозиціями, що містять детальні переліки тих чи інших порушень [20, с. 73], крім того, прагненням забезпечити його відносну стабільність. Однак, з другого боку, безспірним є також інший факт - чим точніше в законі будуть визначені умови кримінальної відповідальності, інакше кажучи, чим краще буде викладений склад злочину в диспозиції кримінального закону, тим краще буде обґрунтована кримінальна відповідальність за даний злочин [19, с. 40], досягається гранична чіткість, ясність, доступність в характеристиці ознак злочину. Проте сфера застосування такого способу викладу ознак злочинів, в силу постійного розвитку охоронюваних правовідносин, обмежена.

З огляду на вищевикладене, можна виділити напрям чи, скоріше, навіть принцип, який повинен бути визначальним для законодавця при формулюванні диспозицій в статтях Особливої частини КК України, а саме: бланкетний спосіб викладу ознак складів злочинів повинен бути обґрунтований, застосовуватися лише там, де описати такі ознаки, в силу численності регулюючого нормативного матеріалу, неможливо і недоцільно (наприклад, недоцільними є бланкетні вказівки в таких статтях: ч. 1 ст. 213, ст. 231, ч. 1 ст. 372, ч. 1 ст. 388 КК України).

Так, ч. 1 ст. 213 КК України передбачає відповідальність, зокрема, за надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту, організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту (виділено авт.: Я.Г.). Очевидні вказівки на незаконний характер предмета даного злочину. Відповідно ж до ЗУ “Про металобрухт” від 5 травня 1999 року [171] операції з металобрухтом здійснюються лише спеціалізованими підприємствами або спеціалізованими металургійними переробними підприємствами, а також їх приймальними пунктами після отримання відповідних дозволів (ліцензій). При цьому адреси приймальних пунктів повинні бути зазначені у ліцензії відповідно до актів обстеження місцевими державними адміністраціями. Для кожного такого пункту, який проводитиме таку діяльність на підставі отриманої ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені копії ліцензії. Тобто фактично законний характер існування пунктів прийому, схову та збуту металобрухту зводиться до наявності законних підстав для його організації і діяльності, а це - зазначення у ліцензії суб'єкта господарювання адреси такого пункту.

У випадку ж відкриття таких пунктів спеціалізованими підприємствами з порушенням встановлених технічних вимог фактично йдеться про порушення ліцензійних умов, встановлених щодо здійснення операцій з металобрухтом. Такі дії повинні кваліфікуватися за ч. 1 ст. 202 КК України. Адже “стає очевидною непослідовність позиції законодавця, який за діяння, що означають порушення ліцензійних умов провадження господарської діяльності, пов'язаної з металобрухтом, і характеризується приблизно однаковим ступенем суспільної небезпеки, встановлює істотно різні умови притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 213, ч. 1 ст. 202 КК України)” [53, с. 567]. Отже, фактично зміст незаконного характеру пунктів прийому, схову та збуту металобрухту зводиться до їх підпільного існування. А тому поняття “незаконні пункти” доцільно замінити словосполученням “які не мають відповідного дозволу”, що, звичайно, спростить правозастосування.

Так, у вироку Краснопільського районного суду Сумської області від 24 квітня 2007 року (справа 1-21/2007) винного було засуджено, зокрема, за ч. 1 ст. 213 КК України (порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом). В описово-мотивувальній частині вказується таке: “ОСОБА 5, порушуючи вимоги законодавства України, що регулює правовідносини, пов'язані з заготівлею, збором, реалізацією та іншими діями по відношенню до операцій з металобрухтом, а саме ст. 1, 4 ЗУ “Про металобрухт”, Інструкції “Про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійних умов) зі здійснення операцій з брухтом кольорових та чорних металів та контроль за їх дотриманням”, затвердженої Наказом Ліцензійної палати України і Міністерством промислової політики України від 16 серпня 1999 року № 71/277, “Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з заготівлі, переробки, металургійної переробки металобрухту кольорових і чорних металів”, затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва України від 25 грудня 2000 року № 81/436, не зареєструвавшись як приватний підприємець та не маючи ліцензії, в себе дома за адресою АДРЕСА 1 організував пункт прийому, схову та збуту металобрухту, і в період з січня 2006 року по 30 січня 2007 року скуповував за готівку металобрухт, який зберігав з метою послідуючої реалізації та отримання прибутку” [60]. Для наявності цього складу злочину достатньо факту підпільності існування пункту прийому, тобто здійснення діяльності без реєстрації (якщо діяльність ОСОБИ пов'язана із збиранням та реалізацією побутового брухту чорних та кольорових металів) чи ліцензії (якщо це пункт прийому у структурі спеціалізованого підприємства). Поряд з цим очевидно, що суд вказав й на порушення інших нормативно-правових актів, які не повинні застосовуватися для конкретизації змісту бланкетної диспозиції в ч. 1 ст. 213 КК України.

Ст. 231 КК України вказує, зокрема, на незаконне використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (виділено авт.: Я.Г.). Аналіз же відповідних нормативно-правових актів (наприклад, ЗУ “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року [156], ЦК України від 16 січня 2003 року [275]; ГК України від 16 січня 2003 року [41]) показує, що таке використання допустиме лише за умови згоди на це її власника. А тому необхідно вказівку на незаконність використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, виключити, своєю чергою доповнивши диспозицію зазначенням того, що такі дії вчиняються без згоди її власника.

Ще одним з таких випадків, коли фактично бланкетності можна уникнути, є диспозиція в ч. 1 ст. 388 КК України, яка передбачає відповідальність, зокрема, за інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено. При цьому аналіз законодавства (наприклад, КПК України від 28 грудня 1960 року [90]; ЗУ “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року [157]) свідчить, що обмеження щодо майна, на яке накладено арешт, яке описано чи підлягає конфіскації за рішенням суду, можуть бути двох видів - пов'язані із забороною розпорядження та пов'язані із забороною користування ним. Особа, якій ввірене таке майно, зобов'язана забезпечити його схоронність, а тому будь-які дії, що пов'язані із розпорядженням чи користуванням таким майном є незаконними. У зв'язку з цим доцільно ч. 1 ст. 388 КК України щодо даного суспільно небезпечного діяння викласти описовим способом: “Розпорядження майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено…”.

Важливим напрямом вдосконалення бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України є також максимальна повнота і точність вказівок на інші ознаки, які в сукупності й утворюють склад злочину. Тобто, як слушно зазначає О.О. Дудоров, збільшення питомої ваги описового елемента в описово-бланкетних диспозиціях норм КК, закріплення у них достатньої кількості криміноутворюючих ознак [54, с. 260]. Це особливо важливо, коли відповідні суспільно небезпечні посягання, викладені бланкетним способом, за певних умов можуть утворювати адміністративний проступок; бланкетні диспозиції повинні бути викладені таким чином, щоб кримінальний закон не був “заручником” адміністративних чи технічних норм [96, с. 80].

Так, В.О. Бугаєв пропонує, зокрема, у диспозиціях в ст. ст. 418-421 КК України, які передбачають відповідальність за порушення несення відповідних військових служб, уточнити зміст їх кримінальних порушень шляхом перерахування найбільш типових і небезпечних порушень - залишення місця виконування служби, сон під час несення служби, вживання алкогольних спиртних напоїв тощо [22, с. 5], тобто іншими словами, збільшити кількісно описові елементи. Однак, видається, що суспільна небезпека даних посягань полягає не лише в порушенні самих правил несення відповідних служб, а й в наслідках, які є обов'язковими ознаками їх об'єктивної сторони. А тому такого роду формулювання диспозицій лише необґрунтовано “завантажуватимуть” кримінальний закон. Тобто в цьому випадку саме криміноутворюючих ознак достатньо.

Наступна важлива аксіома, яка повинна враховуватися законодавцем при використанні бланкетного способу викладу ознак складів злочинів, це позитивний характер охоронюваних правовідносин, з якого випливає недоцільність вказівок на їх законний чи правомірний характер в окремих статтях (на що вже зверталася увага в підрозділі 2.1. “Бланкетна складова вказівки на об'єкт складів злочинів”). Наприклад, ст. 170, ч. 1 ст. 171, ч. 1 ст. 189, ч. 1 ст. 197-1, ч. 1 ст. 206, ч. 1, 3 ст. 243, ст. 351, ч. 2 ст. 359, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, примітка 4 до ст. 368, ч. 2 ст. 382, ст. 391, ст. 397 КК України.

Так, ст. 391 КК України вказує на злісну непокору законним вимогам адміністрації установи виконання покарання або іншу протидію адміністрації у законному здійсненні її функцій (виділено авт.: Я.Г.). При цьому відповідно до п. 16 Постанови ПВС України “Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” від 26 березня 1993 року № 2 під злісною непокорою вимогам адміністрації виправно-трудової установи слід розуміти відкриту відмову засудженого від виконання конкретних законних вимог представника адміністрації виправно-трудової установи, який в силу свого посадового становища мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав [197] (виділено авт.: Я.Г.). Тобто “законність вимоги характеризується тим, що представник адміністрації діє згідно своїх функціональних обов'язків” [145, с. 60]. Однак, видається цілком очевидним, що невиконання незаконних вимог взагалі не може забезпечуватися кримінально-правовою охороною. Правда, на думку С.І. Дячука, “у сферах, де вимагається беззастережна покора, обов'язковим може бути і незаконний за змістом чи протиправний за формою, проте незлочинний наказ” [57, с. 7]. Тобто, виходячи з такої точки зору, виходить, що в окремих випадках об'єктом охорони можуть бути і незаконні правовідносини. Однак, вирішення цього питання виходить за рамки даного дослідження.

Ще один напрям вдосконалення бланкетного способу викладу ознак складів злочинів відноситься до суспільно небезпечних діянь, а саме в частині вказівки на їх протиправний чи незаконний характер. Вказівки на протиправність чи незаконність діяння допустимі, якщо воно, може носити і правомірний чи законний характер. Звичайно, такого роду бланкетні відсилки, щодо яких у регулюючому нормативному матеріалі - некримінальному законі - не встановлено будь-яких правил, не несуть змістовного навантаження, а тому повинні бути виключені. Доводиться констатувати, що законодавець доволі часто “грішить” недотриманням даної вимоги. Наприклад, ст. 116, ст. 123, ч. 1 ст.149, ч. 4 ст. 157, ч. ч. 4, 5, 6, 7 ст. 158, ч. 1 ст. 169, ст. 174, ч. 2 ст. 184, примітка 2 до ст. 260, ч. 2 ст. 267, ст. 322, ст. 340, ст. 341, ч. 1 ст. 344, ст. 354 КК України.

Так, ч. 1 ст. 149 КК України встановлює відповідальність, зокрема, за торгівлю людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина (виділено авт.: Я.Г.). Вказівка на незаконність іншої, крім купівлі-продажу, угоди, об'єктом якої є людина, на перший погляд, визначає бланкетний характер диспозиції в цій статті. В літературі вказується, що “незаконна угода щодо людини - це будь-яка незаконна угода з приводу передачі людини однією особою (особами) у фактичну незаконну “власність” іншій особі (особам) з метою одержання будь-якої вигоди чи винагороди, за винятком грошової” [103, с. 48-49]. До таких угод слід відносити міну людини, передачу людини за борги, дарування людини тощо [101, с. 74-75]. Однак, людина - це жива природна субстанція, яка відповідно до Конституції України є найважливішою соціальною цінністю. Право людини на свободу є її невід'ємним правом, що надається їй природою при народженні і не може бути будь-ким порушене. Людина може бути суб'єктом правовідносин, учасником угоди, але ніяк не об'єктом. А тому такого роду угоди в будь-якому разі є незаконними. Тобто вказівка на “незаконність” у диспозиції в ч. 1 ст. 149 КК не несе змістовного навантаження.

Ще одним прикладом такого типу є диспозиція в ч. 4 ст. 158 КК України. Так, вказується на незаконну передачу іншій особі виборчого бюлетеня виборцем (виділено авт.: Я.Г.). При цьому виборче законодавство містить категоричну заборону щодо передачі виборцем свого виборчого бюлетеня іншим особам. “Уявити собі законну передачу іншій особі незаповненого виборчого бюлетеня практично неможливо, адже виборці голосують особисто і питання про порядок допомоги особам з фізичними вадами чітко врегульований в законі, до того ж, мова іде не про передачу, а про допомогу при заповненні” [107, с. 354]. Отже, передача виборцем свого виборчого бюлетеня іншій особі завжди є незаконною. У зв'язку з цим вказівка в диспозиції на незаконність такої передачі позбавлена змісту.

Своєю чергою, ч. 5 цієї статті передбачає відповідальність, зокрема, за незаконне знищення чи псування скриньки з бюлетенями (виділено авт.: Я.Г.). Однак, відповідно до Постанови ЦВК України “Про Порядок виготовлення, обліку, використання та зберігання виборчих скриньок” від 28 жовтня 2008 року № 58 [151] дільничні виборчі комісії не пізніше трьох днів після офіційного оприлюднення ЦВК результатів виборів передають виборчі скриньки у розібраному вигляді та в заводській упаковці на відповідальне зберігання до відповідних місцевих рад за актом приймання-передачі. Тобто виборчі скриньки і після проведення виборів зберігаються і не підлягають знищенню. Отже, доводиться констатувати, що бланкетна вказівка у диспозиції в ч. 5 ст. 158 КК України, знову ж таки, не несе змістовного навантаження.

Позбавлена змісту і бланкетна вказівка на незаконну посередницьку діяльності щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ю громадян (виділено авт.: Я.Г.) - ч. 1 ст. 169 КК України. Так, відповідно до ст. 216 СК України посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється [221]. При цьому така заборона абсолютна.

У ч. 2 ст. 184 КК України йдеться про незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я (виділено авт.: Я.Г.). Згідно ж ч. 3 ст. 49 Конституції України існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я не може бути скорочена. При цьому така норма не передбачає винятки із заборони. А відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина (в тому числі і на медичну допомогу - від авт.: Я.Г.) не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Однак, ні ЗУ “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 року [182], ні ЗУ “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 року [180] такого заходу як скорочення існуючої мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я не передбачають. Тобто вказівка в ч. 2 ст. 184 КК України на незаконність скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я, знову ж таки, не несе відповідного змісту.

Не враховано законодавцем і безальтернативну заборону пересилання поштою або багажем вибухових, легкозаймистих, їдких речовин або радіоактивних матеріалів (Всесвітня поштова конвенція від 5 жовтня 2004 року [29], Постанова КМУ “Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку” від 5 березня 2009 року № 270 [154], Наказ Державіаслужби України “Про затвердження Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу” від 14 березня 2006 року № 187 [155]). Так, у диспозиції ч. 1 та ч. 2 ст. 267 КК України необґрунтовано вказано на незаконність таких дій.

Ст. 340 КК України передбачає відповідальність за незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо це діяння було вчинене службовою особою або із застосуванням фізичного насильства (виділено авт.: Я.Г.). При цьому зрозуміло, що незаконний характер такого перешкоджання відноситься лише до випадку вчинення цього діяння службовою особою, оскільки перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій поєднане із застосуванням фізичного насильства завжди є незаконним. Конституційною основою права громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації є ст. 39 Конституції України, яка, зокрема, вказує, що про проведення таких заходів завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. При цьому обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.