Бланкетні диспозиції в статтях особливої частини кримінального кодексу України

Найбільша кількість бланкетних диспозицій міститься у статтях таких розділів Особливої частини КК України:

- Розділ II “Злочини проти життя та здоров'я особи” Особливої частини КК України (11 статей, в яких містяться бланкетні диспозиції). При цьому бланкетні диспозиції використовується, в першу чергу, в статтях про злочини, які передбачають неналежне виконання обов'язків, спрямованих на збереження та забезпечення права на життя і здоров'я осіб. Так, М.І. Галюкова, пишучи про проблеми формування сучасного кримінального законодавства в частині злочинів проти здоров'я особи, правильно відзначає, що найбільш значимі інтереси особи захищаються, як правило, нормами різних юридичних інститутів, не лише кримінально-правовими. Таке дублювання, на думку автора, необхідне, оскільки лише комплексний вплив норм різних інститутів дозволить досягнути бажаних результатів [32, с. 257].

- Розділ V “Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина” (із 31 статті в 19 статтях міститься бланкетні диспозиції). Такі високі кількісні показники зумовлені неможливістю забезпечити кримінально-правовою охороною надзвичайно великий комплекс різного роду прав і свобод людини і громадянина за допомогою простих чи описових способів викладу. В іншому випадку це загрожує необхідністю простого технічного “калькування” іншогалузевих норм у кримінальному законі. Щоправда, кількість бланкетних диспозицій в статтях цього розділу різна в залежності від виду охоронюваних прав. Так, С.В. Хилюк підкреслює казуїстичний підхід в частині кримінально-правової охорони прав інтелектуальної власності [271]. А от щодо диспозицій в статтях, що передбачають відповідальність за посягання на виборчі правовідносини та правовідносини, пов'язані з реалізацією права на участь в референдумі, то А.В. Ігнатенко пише: “З точки зору юридичної техніки достатньо однієї статті в КК, але з часом виявиться, що їх кількість і далі необхідно збільшувати. Я прихильник встановлення бланкетної норми, в якій дати гнучку санкцію правосуддю” [69, с. 161-162]. Звичайно, така точка зору є надто категоричною, однак ще раз засвідчує неможливість уникнути бланкетного способу викладу диспозицій.

- Розділ VII “Злочини у сфері господарської діяльності” (із 43 статей в 29 містяться бланкетні диспозиції). Велика кількість бланкетних диспозицій серед злочинів даного роду обумовлена великою кількістю нормативних актів, що регулюють господарські правовідносини і мають на меті, зокрема, протидію недобросовісній конкуренції; захист споживачів від обману з боку несумлінних підприємців; захист інтересів суспільства від неконтрольованого та тіньового підприємництва тощо.

- Розділ VIII “Злочини проти довкілля” (із 21 статті в 19 містяться бланкетні диспозиції). Охоронювані даним розділом відносини детально врегульовані іншогалузевими нормативними актами, що спрямовані на створення безпечного для життя і здоров'я довкілля, на охорону і захист об'єктів природного середовища і визначають, зокрема, спеціальні вимоги щодо використання і охорони об'єктів довкілля, встановлюють обов'язкові екологічні нормативи та стандарти. А тому цілком слушно вказує С.Б. Гавриш на пріоритетність використання бланкетного способу при конструюванні складів злочинів даного роду [30, с. 7].

- Розділ IX “Злочини проти громадської безпеки” (із 22 статей в 10 містяться бланкетні диспозиції). Йдеться, зокрема, про неналежне виконання вимог, що перешкоджають вільному зверненню і поводженню з загальнонебезпечними предметами в суспільстві [106, с. 147-148]. Принагідно зазначимо, що О.С. Фролов звертає увагу на аналогічну тенденцію бланкетного способу викладу ознак адміністративних деліктів, зокрема, у сфері обігу зброї в Кодексі України про адміністративні правопорушення [267, с. 118-120].

- Розділ X “Злочини проти безпеки виробництва” (диспозиції у всіх 5 статтях - бланкетні). Пояснюється це тим, що “поняття “безпека виробництва” охоплює певну групу суспільних відносин, для функціонування яких (організації, забезпечення) використовуються закони та інші нормативно-правові акти, що належать до різноманітних галузей права, а також технічні норми” [16, с. 29]. У зв'язку із таким комплексним різногалузевим характером відносин щодо безпеки виробництва, усі диспозиції в статтях, що передбачають склади злочинів даного роду, сформульовані бланкетним способом. На це звертає увагу і ПВС України у Постанові “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини проти безпеки виробництва ” від 12 червня 2009 року № 7, зокрема, у п. 4 вказує, що, “виходячи з того, що для встановлення в діянні складу злочину диспозиції статей 271-275 КК відсилають до законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, спеціальних правил, які регулюють безпеку праці, суди, формулюючи визнане доведеним обвинувачення у справах цієї категорії, мають посилатись у вироку на відповідні статті Закону “Про охорону праці”, статті, пункти (параграфи) законодавчих та інших нормативних актів, які порушено, і розкривати суть допущених порушень” [185].

Слід відзначити позитивний вплив цієї Постанови на правозастосовну практику. Так, із розміщених після 12 червня 2009 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень України вироків по кримінальних справах щодо злочинів, передбачених ст. 271 КК України, випадки, коли суди не вказують на конкретні порушені приписи нормативно-правових актів про охорону праці, стали поодинокими (вирок Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 9 листопада 2009 року (справа № 1-404/2009)) [60].

- Розділ XI “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту” (з 17 статей в 11 містяться бланкетні диспозиції). І слід відзначити, що використання законодавцем саме даного прийому формулювання диспозицій об'єктивно продиктоване високим рівнем урегульованості відносин безпеки руху та експлуатації транспорту. В.А. Мисливий взагалі пропонує розглядати транспортне законодавство як окрему галузь, а транспортне право як окремий напрям вітчизняної юриспруденції, що, зокрема, регулює суспільні відносини у сфері безпеки та експлуатації транспорту [112, с. 150]. Слід також врахувати, що невпинний науково-технічний прогрес тягне за собою вдосконалення транспортних засобів, розробку нових транспортних технологій тощо, що, своєю чергою, вимагає оперативного нормотворчого реагування, тобто створення нормативно-правової бази, спрямованої на забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту. А це породжує необхідність постійного реагування на іншогалузеві зміни в КК України.

- Розділ XIII “Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення” (із 23 статей в 15 містяться бланкетні диспозиції). Це обумовлено, зокрема, тим, що “українська держава з метою забезпечення і охорони суспільних відносин у сфері народного здоров'я встановила особливий правовий режим обігу наркотичних засобів (спеціальний перелік цих засобів і речовин, обмеження їх використання лише окремими видами наркотиків і тільки з метою задоволення медичних і наукових потреб, контроль за їх обігом)” [116, с. 1]. Особливим правовим режимом наділені також інші засоби і речовини, які не належать до наркотичних або психотропних, та виступають предметом відповідних злочинів.

Хоча аналіз практики показує, що суди у вироках щодо злочинів даного виду часто нехтують бланкетним характером диспозицій у відповідних статтях, тавтологічно у вироку вказують на незаконні дії, що мали місце. Наприклад, у вироку Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 березня 2008 року (справа № 1-69/2008) щодо злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, зазначається, що “…2 січня 2008 року, об 11 годині 50 хвилин, знаходячись в залізничному вокзалі станції Знам'янка Одеської залізниці, розташованої на території міста Знам'янка Кіровоградської області, ОСОБА 1, в момент незаконного зберігання наркотичного засобу, був виявлений працівниками міліції, у якого в ході особистого огляду, в кишенях одягу, в який ОСОБА 1 був одягнений, було виявлено та вилучено поліетиленовий пакунок з особливо небезпечним наркотичним засобом - канабісом (марихуаною), вага якого в сухому стані складає 15 грам, який ОСОБА 1 незаконно зберігав без мети збуту” (виділено авт.: Я.Г.) [60]. Очевидно, що суд у вироку дублює бланкетні вказівки із тексту кримінального закону, однак не розкриває їх конкретного нормативного змісту.

- Розділ XIV “Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації” (із 9 статей в 7 містяться бланкетні диспозиції). Очевидно, що охоронювані відносини, що становлять родовий об'єкт злочинів даного розділу, неоднорідні, проте наділені публічним характером, що й обумовлює необхідність їх чіткого централізованого врегулювання.

- Розділ XV “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян” (з 23 статей в 8 з них містяться диспозиції сформульовані бланкетним способом). Використання бланкетних диспозицій у статтях цього розділу має своє логічне обґрунтування. Адже родовим об'єктом цих злочинів є “відносини між органами управління - з одного боку, і громадянами - з другого, які виникають у зв'язку із здійсненням адміністративно-розпорядчих функцій в межах взаємних прав та обов'язків і забезпечують нормальну діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян” [88, с. 435]. Зрозуміло, що такого роду відносини, в силу свого публічного характеру, піддаються детальному регулювання, а тому їх ефективна охорона може бути забезпечена, власне, шляхом “імплантації” іншогалузевих норм в кримінальний закон.

- Розділу XVIII “Злочини проти правосуддя”. Засилля бланкетних ознак у статтях даного розділу, яке констатує В.О. Навроцький [122, с. 5], (з 30 статей даного розділу в 11 з них містяться бланкетні диспозиції), знову ж таки, обумовлене особливістю родового об'єкта даних злочинів. Правосуддя, будучи однією із ознак правової держави, піддається чіткому і детальному врегулюванню, що має на меті забезпечення його ефективного здійснення.

- Розділ XIX “Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)” (з 35 статей даного розділу в 26 містяться бланкетні диспозиції). Це знову ж обумовлено родовим об'єктом, яким є встановлений порядок несення військової служби (військовий правопорядок), який, “залежить від взаємовідносин начальників і підлеглих, інших військовослужбовців між собою, порядку несення спеціальних служб, порядку використання військового майна, озброєння, техніки та зберігання військової таємниці, порядку здійснення військовими службовими особами своїх обов'язків, прав, повноважень тощо” [137, с. 9], що, в силу публічної значущості, піддаються детальному регулюванню.

При цьому в частині об'єкта військові злочини мають особливість. Так, поряд з ознаками, властивими загальному поняттю злочину, ч. 1 ст. 401 КК України закріплює також додаткові ознаки. Зокрема, вказується, що військовими злочинами визнаються передбачені цим розділом злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов'язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів. Дане визначення містить вкрай важливе положення. Йдеться про те, що об'єктом військових злочинів може виступати лише встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби. Тобто при з'ясуванні бланкетного змісту посягання того чи іншого військового злочину необхідним є звернення до нормативно-правових актів, які відносяться до законодавчих. А тому не можна погодитися з висловленою в літературі позицією про те, що такий військовий правопорядок регламентується, в тому числі, наказами відповідних начальників, існуючими у військовими середовищі звичаями, правилами співжиття у військових колективах [137, с. 9].

- Розділ XX “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку” (із 12 статей в 5 містяться бланкетні диспозиції). “Особливість цих злочинів полягає в тому, що вони безпосередньо пов'язані з сучасним міжнародним кримінальним правом як галуззю міжнародного публічного права. Тому при кваліфікації злочинів, з'ясовуючи зміст відповідних статей цього розділу, слід звертатися до відповідних міжнародних актів” [88, с. 612].

Своєю чергою, аналіз диспозицій в статтях інших розділів КК України засвідчує протилежні тенденції. Так, розділ I Особливої частини КК України, забезпечуючи охорону одного із найважливіших благ - основ національної безпеки України, містить лише дві статті, диспозиції в яких викладені бланкетним способом (статті 109, 110). При цьому одна з них прямо вказує на порушення Конституції України (ст. 110 КК України), інша вказує на конституційний лад як об'єкт злочину (ст. 109 КК України). Конкретність та одночасно винятковість таких відсилок до Основного закону України пояснюється стабільністю правового забезпечення основ національної безпеки.

Невелика кількість бланкетних диспозицій у розділі III “Злочини проти волі, честі та гідності особи” Особливої частини КК України (лише у 2 статтях із 7 містяться бланкетні диспозиції - статті 146, 150). Причини цього, знову ж таки, в особливостях об'єкта. ПВС України у п. 4 Постанови від 27 лютого 2009 року № 1 “Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи” вказує, зокрема, що чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями [198]. Так, “воля - соціально обумовлений стан психічного регулювання поведінки суб'єкта, що ґрунтується на його здатності та прагненні до свідомого вибору мети діяльності, шляхів і способів її досягнення” [280, с. 516]. В свою чергу, “честь є поняттям моральної свідомості й категорією етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом чи організацією свого суспільного значення і визнання цього значення з боку суспільства… Гідність є чинником моральної свідомості, в якому виражається уявлення про самоцінність особистості, її моральність з усіма іншими, та водночас є категорією етики, що відображає моральне ставлення індивіда до самого себе і суспільства до нього” [285, с. 401]. Отже, цілком очевидним є, що в своїй основі дані категорії несуть відповідно психічне, моральне, етичне навантаження, а тому цілком об'єктивно не можуть предметом широкого іншогалузевого правового регулювання.

Серед злочинів, що передбачені у розділі IV Особливої частини КК України “Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи” немає жодного складу злочину, ознаки б якого були викладені бланкетним способом. І це закономірно, адже родовим об'єктом зазначених складів злочинів є відповідно статева свобода та статева недоторканість особи. Тобто статті даного розділу передбачають відповідальність за посягання на ті суспільні відносини, які об'єктивно, і навіть етично, не можуть піддаватися правовому регулюванню.

Розділ VI Особливої частини КК України передбачає склади злочинів, що посягають на відносини власності. Особливістю ж останніх є абсолютний характер, в основі якого лежить принцип непорушності права власності (ч. ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України [275]). Виходячи, власне, з абсолютного характеру та принципу непорушності права власності, суспільно небезпечні діяння у складі злочинів досліджуваного розділу сформульовані, як правило, описовим способом. Бланкетний же характер мають в більшості інші ознаки складів злочинів (із 16 статей у 5 містяться бланкетні диспозиції).

Розділ XII Особливої частини КК України передбачає злочини проти громадського порядку та моральності. Із 13 статей в диспозиціях лише в двох з них (ч. 1 ст. 297 та ч. 1 ст. 298 КК) містяться вказівки на незаконність, які, однак, не несуть змістовного навантаження (що буде показано далі). Для з'ясування такої тенденції, проаналізуємо зміст відносин, що становлять родовий об'єкт даних злочинів, - громадського порядку та моральності.

При розкритті поняття “громадського порядку”, у зв'язку з відсутністю нормативного визначення, слід виходити із доктринальних тлумачень. Для наочності наведемо окремі з них. Так, М. Загородніков розуміє під громадським порядком, зокрема, частину суспільних відносин, які регулюються нормами права, моралі, правилами співжиття та звичаями, що складаються в громадських місцях, а також поза ними, але їх порушення впливає на громадську мораль [62, с. 5]. В свою чергу, В.О. Навроцький вказує, що це “суспільні відносини, які складаються для дотримання членами суспільства прийнятих у ньому правил та норм поведінки” [88, с. 374]. Г.І. Піщенко визначає громадський порядок як засновану на громадських зв'язках, загальноприйнятих правилах поведінки, моральних принципах, сукупність суспільних відносин, найбільш важливі з яких врегульовані нормами права і покликані забезпечити нормальне функціонування держави, громадських та інших закладів тощо [144, с. 5]. Схоже тлумачення і у В.В. Кузнєцова [97, с. 28].

З даних визначень одразу помітна певна спільність позицій, яка має значення в аспекті даного дослідження. Всі автори вказують на те, що відносини громадського порядку визначені чи то правилами співжиття, чи то загальноприйнятими правилами поведінки, нормами моралі, звичаями, при цьому лише найважливіші з них врегульовані нормами права. Тобто відносини громадського порядку об'єктивно характеризуються порівняно невисоким рівнем правової урегульованості, що, звичайно, і виключає необхідність посилання на іншогалузеві нормативні акти при формулюванні відповідних складів злочинів.

Ще яскравіше ілюструє невисокий рівень правової урегульованості аналіз змісту моральності як одного з родових об'єктів злочинів, передбачених даним розділом КК України. Так, відповідно до ч. 11 ст. 1 ЗУ “Про захист суспільної моралі” від 20 листопада 2003 року [168] суспільна мораль - система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість. Однорідні позиції висловлені і науковцями (М.Й. Коржанський [81, с. 447], В.О. Навроцький [88, с. 375], О.П. Рябчинська [215, с. 8]). В основі змісту моральності - етичні норми, загальнолюдські цінності, загальноприйняті правила, соціальні норми. Тобто моральність, як вид суспільних відносин, лежить поза правовим полем. Однак, цінності, які складають її зміст, визнаються більшістю суспільства, а тому “правомірним для протидії вчиненню злочинних посягань на суспільну моральність є використання кримінально-правових методів” [38, с. 1].

Тобто превалювання простого та описового способів викладу диспозицій в статтях розділу XII “Злочини проти громадського порядку та моральності” Особливої частини КК України, знову ж таки, обґрунтоване і детерміноване самим змістом відносин, що становлять родовий об'єкт аналізованих складів злочинів.

Розділ XVI “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку” Серед 6 статей даного розділу в 5 з них містяться ознаки викладені бланкетним способом. Однак, подальший аналіз свідчить про недостатній розвиток регулюючого законодавства, а тому такі бланкетні відсилки необґрунтовані.

Розділ XVII “Злочини у сфері службової діяльності” (лише в одній статті міститься бланкетна диспозиція). Правове поле службової діяльності чітко окреслено. При цьому її нормативні межі визначені саме в іншогалузевих нормативних актах, в тому числі локальних. Однак, диспозиції в статтях цього розділу практично не містять прямих відсилок до джерел інших галузей права, а тому такий іншогалузевий зв'язок диспозицій в статтях даного розділу, хоча і є обов'язковим, проте передбачає субсидіарне застосуваня правових норм.

Отже, чим більш повно і детально врегульовано певне коло (рід) відносин, чим більше імперативних вимог до їх суб'єктів, тим більший спектр можливих порушень. Звичайно, забезпечити кримінально-правовою охороною такі правовідносини за допомогою опису можливих порушень в самому кримінальному законі не просто недоцільно, а й практично неможливо. В такому випадку КК перетворився б на громіздкий нормативний акт з високим рівнем казуальності, що потребувало б постійного внесення змін разом із змінами регулюючих нормативних приписів. І саме в цьому найбільша цінність бланкетного способу викладу диспозицій в статтях Особливої частини КК України, який забезпечує, з одного боку, стабільність кримінального закону, з іншого, його “чутливу” реакцію на будь-які іншогалузеві нормативні зміни, на що неодноразово звертається увага науковців [20, с. 73; 63, с. 228; 93, с. 118; 218, с. 114-115]. А це - особливо важливо в умовах постійного ускладненням механізму суспільного життя, розвитку та диференціації існуючих сфер правового регулювання.

Важливо зазначити, що в усіх випадках, коли бланкетна диспозиція характеризує суспільно небезпечне діяння, об'єкт такого злочину також набуває бланкетного “відтінку”. Для наочності, ч. 1 ст. 239 КК України встановлює відповідальність за забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля (виділено авт.: Я.Г.). Цілком зрозуміло, що таке формулювання диспозиції викликає необхідність звернення до іншогалузевих нормативних актів для уточнення об'єктивної сторони злочину, з'ясування, які спеціальні правила були порушені. Проте безспірним залишається визнання основним безпосереднім об'єктом злочину встановленого порядку раціонального використання, захисту і відтворення земель як складної екосистеми, тісно пов'язаної з іншими елементами довкілля [129, с. 685]. Тобто порушується правопорядок, однак шкода заподіюється конкретним відносинам, а не правовій нормі [244, с. 124]. А тому з'ясування в цьому випадку змісту встановленого порядку раціонального використання, захисту і відтворення земель є допоміжним, і врешті, підпорядкованим встановленню іншогалузевого характеру ознак об'єктивної сторони.

Отже, щодо власне об'єкта складів злочинів - то, в силу того, що така ознака самостійно у статті, в абсолютній більшості, не закріплена, а випливає з аналізу положень Загальної частини, назви відповідного розділу та об'єктивної сторони складу злочину, бланкетні диспозиції, які б характеризували саме об'єкт складів злочинів, є малопоширеними в КК України і поряд з цим - абсолютно необґрунтованими.

Щодо бланкетних диспозицій, які характеризують предмет складів злочинів, то законодавцем в КК України використовуються різноманітні лексичні структури, зокрема вказівка на:

- предмети, заборонені міжнародним правом, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ (ч. 1 ст. 438; ч. 1 ст. 439; ст. 440);

- предмети, ознаки яких визначені в законі (наприклад, ст. 175 - інші установлені законом виплати; ч. 1 ст. 212 - податки, збори (обов'язкові платежі), що входять в систему оподаткування, введені в установленому законом порядку; ч. 1 ст. 233 - майно, яке не підлягає приватизації згідно з законом);

- предмети, ознаки яких визначені у законодавстві (наприклад, ч. 1 ст. 201 - стратегічно важливі сировинні товари, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України; ч. 1 ст. 361 -2 - інформація, створена та захищена відповідно до чинного законодавства);

- незаконний характер походження предметів (наприклад, ч. 1 ст. 158 - незаконно виготовлені виборчі бюлетені, бланки відкріпних посвідчень, бюлетені для голосування на референдумі; ч. 1 ст. 204 - незаконно виготовлені алкогольні напої, тютюнові вироби та інші підакцизні товари; ч. 1 ст. 306 - кошти, здобуті від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів);

- недоброякісний характер предметів (наприклад, ст. 227). Питання недоброякісності продукції є категорією нормативною, що передбачає її невідповідність встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам;

- розміри предметів (наприклад, примітка до ст. 305 - великі та особливо великі розміри наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також отруйних чи сильнодіючих речовин або отруйних чи сильнодіючих лікарських засобів, які визначаються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я);

- якість предметів, що порушує певні встановлені допустимі рівні, норми (ч. 3 ст. 243 - шкідливі речовини та суміші, що містять такі речовини понад встановлені норми; ч. 1 ст. 327 - продукти харчування чи інша продукція, радіоактивно забруднена понад допустимі норми);

- предмет з посиланням на Червону книгу України (ч. 1 ст. 248 - звірі, птахи чи інші види тваринного світу, занесені до Червоної книги України).

Вищенаведені приклади різноманіття лексичних структур, що використовуються при формулюванні бланкетних вказівок, дозволяють констатувати, що останні найбільш поширені щодо такої ознаки об'єкта складів злочинів як його предмет.

Останньою ознакою об'єкта складів злочинів є потерпілий. “У структурі об'єкта складу злочину потерпілий є учасником охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, благу, праву чи інтересу якого злочином заподіяна шкода або створена загроза заподіяння такої” [220, с. 11]. Оскільки, як було з'ясовано, об'єктом злочину є лише позитивні (суспільно корисні) відносини, то і потерпілим може виступати лише учасник позитивних (правомірних) правовідносин. А тому видається, що вказівка на законного володільця як потерпілого від самовільного захоплення земельної ділянки (ч. 1 ст. 197-1 КК) є цілком очевидною, навіть без прямої вказівки. Крім того, необхідно чітко розмежовувати обставини на боці потерпілого (наприклад, ст. 116 КК - протизаконне насильство з боку потерпілого) від самого потерпілого. “Обставини на боці потерпілого не утворюють ані самостійного елемента злочину (наприклад, як об'єкт злочину), ані узагальненої ознаки складу злочину (наприклад, як потерпілий від злочину). Вони є ознаками об'єктивної сторони складу злочину і охоплюються поняттям обстановки вчинення злочину, тобто розглядаються як обставини, при яких вчинюється суспільно небезпечне діяння та (чи) настають суспільно небезпечні наслідки і на які вказується в кримінальному законі при формулюванні певного виду злочину” [220, с. 12].

З врахуванням вищевикладеного, можна констатувати, що Особлива частина КК України містить лише одну статтю, в якій міститься бланкетна вказівка на потерпілого. Так, ч. 1 ст. 150 КК вказує на відповідальність за експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку (виділено авт.: Я.Г.).

2.2 Бланкетні вказівки на ознаки об'єктивної сторони складів злочинів

До ознак об'єктивної сторони складів злочинів в науці кримінального права відносять суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка, інші обставини, які характеризують подію злочину. Саме щодо кожної з таких ознак розглянемо особливості бланкетних диспозицій в статтях Особливої частини КК України.

Аналіз розпочнемо з бланкетних диспозицій, які характеризують суспільно небезпечні діяння як ознаку об'єктивної сторони складів злочинів, оскільки вони найбільш поширені. Це пояснюється тим, що “розвиток цивілізації на сучасному етапі характеризується диференціацією вже існуючих та появою багатьох нових сфер правового регулювання. Природно, що паралельно з цим йде процес накопичення фактів девіантної поведінки у цих сферах, який згодом набуває значного поширення і суспільної небезпечності, що призводить до необхідності їх криміналізації” [34, с. 206-207]. Кримінальний закон в стані ж дати лише загальну формулу, що охоплює всі ці випадки в сукупності [92, с. 120].

Однією із характеристик суспільно небезпечних діянь як ознаки об'єктивної сторони складів злочинів є їх кримінальна протиправність. Г.В. Тимейко вказує на значні труднощі при встановленні кримінальної протиправності діянь при бланкетному способі описання їх в кримінальному законі. Складність полягає в тому, що межі правомірності тих чи інших діянь регламентуються не кримінальним законом, а іншими нормативними актами чи посадовими інструкціями, розпорядженнями, наказами [242, с. 189]. У зв'язку з бланкетним характером диспозицій в статтях кримінального закону, що характеризують суспільно небезпечні діяння в науці кримінального права вказують на існування змішаної протиправності (випадки, коли діяння забороняється кримінальним законом, у зв'язку з тим і оскільки, воно визнається протиправним іншими галузями права [92, с. 120]). При цьому позиції науковців в частині виділення такого виду протиправності - полярні. Одні виділяють змішану протиправність (О.О. Дудоров [52, с. 50], В.М. Кудрявцев [92, с. 120], В.О. Навроцький [124, с. 79], М.І. Пікуров [141, с. 5]), інші вважають, що протиправність завжди залишається кримінальною (Г.В. Тимейко [242, с. 182]), вказують лише на бланкетний спосіб виразу (спосіб описання) кримінальної протиправності діяння (В.К. Грищук [47, с. 224]).

Видається, що в основі такого наукового різнобою є відсутність розмежування протиправності злочину та протиправності діяння. Так, злочином відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України є “передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину”.

Тобто злочин - завжди кримінально протиправне діяння (врешті, це його невід'ємна ознака), тобто таке, що порушує імперативну норму кримінального закону в частині забороненої поведінки. Своєю чергою, діяння може порушувати й іншогалузеву норму. При цьому діяння, яке формально підпадає під ознаки, викладені у диспозиції, далеко не завжди є кримінально протиправним. Так, наприклад, воно може бути вчинене за обставин, які виключають злочинність діяння (ст. ст. 36-43 КК України); особою, яка не є суб'єктом злочину; за відсутності вини особи тощо. При цьому таке діяння, не будучи кримінально протиправним, може залишатися протиправним з точки зору інших галузей права.

Наприклад, ч. 1 ст. 240 КК України передбачає відповідальність за порушення встановлених правил охорони надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля. Допустимо, діяння, яке порушило вимоги Кодексу України про надра від 27 липня 1994 року [78] в частині охорони надр, вчинене особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Цілком очевидним і безспірним є протиправність вчиненого з точки зору Кодексу України про надра, проте кримінальна протиправність відсутня.

А тому слушною є думка Г.В. Тимейка: конкретна дія (бездіяльність) не може одночасно бути злочином і проступком: або в даних умовах місця, часу, обстановки воно визнається злочинним і кримінально караним, або воно утворює склад іншого правопорушення, що тягне дисциплінарну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність. Відповідно, і протиправність може бути або кримінально-правовою, або протиправністю з точки зору інших галузей права. Кримінальна протиправність - це об'єктивна ознака виключно злочинного діяння, що виражає його суспільну небезпечність [242, с. 182] (виділено авт.: Я.Г.).

При цьому слід зазначити, що умови кримінальної протиправності злочинної дії - одні; бездіяльності - інші, специфічні власне для даної форми злочинної поведінки [242, с. 188]. Так, у бланкетних диспозиціях, що характеризують суспільно небезпечні дії (активну поведінки особи), необхідно звернутися до іншогалузевого нормативного матеріалу з метою чітко визначити, в чому конкретно полягала злочинна дія, які конкретні приписи при цьому були порушені.

Ситуація складніша з диспозиціями в статтях, які передбачають склади злочинів, що можуть вчинятися шляхом бездіяльності (пасивна поведінка особи). Справа в тому, що такі диспозиції не містять прямої бланкетної відсилки, однак цілком очевидно, що така злочинна поведінка полягає у невиконанні певних дій, що були необхідні для запобігання заподіянню шкоди. Однак, як слушно зазначає Г.В. Тимейко, кількість дій, які спроможні запобігти шкоді, теоретично безмежна. Тому повинні бути виділені ті із них, на які суспільство вправі розраховувати [242, с. 198-199]. Йдеться про такі дії, які становили правовий обов'язок особи, тобто обов'язок вчинити суспільно необхідні дії повинен бути встановлений правовою нормою. Таким чином, суспільство та держава вправі очікувати і вимагати від особи вчинення лише таких дій, які вона повинна була вчинити в силу свого правового статусу в суспільстві (професійного, службового, сімейного, суспільного тощо). Власне, в силу незліченності дій, які входять в зміст правового обов'язку, який не було виконано, кримінальний закон лише в узагальненому вигляді описує бездіяльність. Таким чином, бланкетність таких диспозицій цілком обґрунтована і неминуча, передбачає з'ясування нормативної підстави невиконаного обов'язку.

Це, зазвичай, враховується у правозастосовній практиці. Наприклад, у вироку Лебединського районного суду Сумської області від 29 січня 2010 року (справа № 1-33/10), зокрема, щодо злочину, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК України (безпідставна невиплата заробітної плати), цілком правильно вказується на нормативно-правові акти, які передбачають невиконаний обов'язок: “…в порушення вимог ч. 1 ст. 115 КЗП України, якою передбачена регулярна виплата заробітної плати працівникам в робочі дні в строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, який не перевищує шістнадцяти календарних днів, ч. 3 ст. 15 ЗУ “Про оплату праці”, якою передбачено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку, всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці, в період з квітня 2009 року по грудень 2009 року, підсудний безпідставно, при наявності грошових коштів на розрахункових рахунках, не виплачував заробітну плату працівникам в повному обсязі” (виділено авт.: Я.Г.) [60].

Проблемним є питання, в межах якого елемента складу злочину, що полягає у бездіяльності, (об'єктивної сторони, суб'єкта чи як об'єктивної сторони, так і суб'єкта) повинен розглядатися обов'язок вчинити певні дії. На цю проблему звертає увагу О.М. Лемешко, вказуючи при цьому, що існування потенційного (статутного) правового обов'язку вчинити певні дії характеризує правовий статус даної зобов'язаної особи та припускає наявність нормативно-правового акта, який встановлює такий обов'язок [100, с. 53]. Тим самим автор розглядає невиконання обов'язку при злочинній бездіяльності в межах суб'єкта складу злочину.

Однак, така точка зору видається неоднозначною. Необхідно враховувати, що виникнення та існування того чи іншого правового обов'язку має об'єктивні та суб'єктивні підстави. Об'єктивно спеціальний правовий обов'язок діяти виникає з моменту набрання юридичної сили тим джерелом права, в якому передбачена така зобов'язальна норма; суб'єктивно ж - з моменту набуття особою особливого становища в системі суспільних відносин (наприклад, з моменту укладення трудового, цивільно-правового договору). Так, встановлення об'єктивної підстави невиконаного обов'язку передбачає звернення, як правило (але не завжди), до законодавчих актів, тоді як встановлення суб'єктивних підстав виникнення обов'язку - до нормативних актів місцевого, локального рівня чи, в більшості, до актів індивідуального характеру. Проте у випадку звернення до правозастосовних актів йдеться про встановлення фактичних обставин справи, а не про конкретизацію змісту бланкетної диспозиції, оскільки останні не передбачають звернення до такого роду актів (Рішення КС України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі)).

Наприклад, ч. 1 ст. 140 КК України передбачає відповідальність за невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого (виділено авт.: Я.Г.) Об'єктивною підставою наявності професійного обов'язку медичного працівника можуть виступати, зокрема, Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року [134]. Суб'єктивною ж підставою може бути трудовий договір, укладений з конкретною особою, який є правозастосовним актом.

Таким чином, джерела права, в яких визначені об'єктивні і суб'єктивні нормативні підстави обов'язку, в більшості не співпадають. А це вагомий аргумент на користь того, що обов'язок вчинити певні дії повинен розглядатися окремо у межах як об'єктивної сторони складу злочину, так і суб'єкта складу злочину. Отже, диспозиції в статтях, що передбачають злочини, які вчиняються шляхом бездіяльності, носять бланкетний характер, який може відноситися як до ознак об'єктивної сторони, так і ознак суб'єкта складу злочину.

Необхідно зробити ще одне важливе застереження. Справа в тому, що не всі диспозиції в статтях, які передбачають склади злочинів, що полягають у бездіяльності, бланкетні. Так, І.І. Горелік зазначав, що, наприклад, обов'язок піклуватися про іншу особу може випливати, наприклад, з родинних чи шлюбних відносин. Безпосередньо в законі такий обов'язок може бути і не передбачений. Однак вся сукупність відносин між родичами і подружжям, що регулюються відповідним сімейним законодавством, дозволяє зробити такий висновок [39, с. 10-11]. Не ставлячи під сумнів такої позиції, однак необхідно зазначити, що диспозиції в статтях, які передбачають відповідальність за невиконання такого роду обов'язків, не є бланкетними.

Наприклад, ч. 1 ст. 136 КК України передбачає відповідальність за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження. Обов'язок надати допомогу в такій ситуації випливає з самої кримінально-правової норми (і лише з неї), а не з нормативних приписів інших галузей права. А тому диспозиція аналізованої статті не є бланкетною.

З метою спростити процес відшукування і застосування бланкетних диспозицій, що характеризують суспільно небезпечні діяння як ознаку об'єктивної сторони складів злочинів, наведемо найбільш поширені варіанти лексичних комбінацій, що використовуються законодавцем при їх побудові, та їх окремі особливості. Це, зокрема, вказівки на порушення:

- Порядку, встановленого Конституцією України (ч.1 ст. 110 КК України).

- Міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана ВРУ (ч. 2 ст. 244, ч. 1 ст. 438 КК України).

- Порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 143, ч. 1, 2 ст. 159-1, ст. 166, ст. 235, ч. 1 ст. 329, ч. 1 ст. 397 КК України тощо).

- Законодавства (ч. 1 ст. 172, ч. 1 ст. 210, ч. 1 ст. 213, ч. 1 ст. 244, ст. 247, ст. 270, ч. 1 ст. 271 КК України тощо).

- Незаконний (протизаконний) чи протиправний характер діяння (ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 120, ч. 2 ст. 134, ч. 1 ст. 142, ч. 1 ст. 146, ч. 1 ст. 162, ч. 1 ст. 169, ч. 1 ст. 176, ч. 1 ст. 184, ч. 2 ст. 209-1, ч. 1 ст. 201, ч. 1 ст. 203-1, ч. 1 ст. 208, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 234, ч. 1 ст. 243, ст. 246, ч. 1 ст. 269, ч. 1 ст. 298, ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 313, ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 318, ч. 1 ст. 319. ч. 1 ст. 321, ст. 340, ст. 354, ч. 1 ст. 388, ч. 1 ст. 423, ч. 1 ст. 433, ст. 445 КК України тощо).

М.Д. Лисов вказує, що вказівка на протиправність чи незаконність діяння необхідна, якщо злочин, передбачений в статті, може носити і легальний характер, тобто бути правомірним при певних умовах [109, с. 75] (очевидно, автор мав на увазі, що діяння можуть носити правомірний характер). “Дії, щодо яких у чинному (некримінальному) законі не встановлено будь-яких правил, не можуть вважатися незаконними, а отже, і кваліфікуватися за певною кримінально-правовою нормою як злочин” [83, с. 195]. Незважаючи на цілковиту очевидність такої думки, законодавець неодноразово не дотримується такої логічної аксіоми, вказує на незаконний (протиправний) характер діяння. Звичайно, такого роду бланкетні відсилки не несуть змістовного навантаження, а тому повинні бути виключені.

Так, не несе змістовного навантаження вказівка на незаконність організації або утримання місць для вживання з метою одурманювання лікарських та інших засобів, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами, а також надання приміщень з такою метою (ст. 322 КК України). Адже, будучи обумовлені метою одурманювання, такі дії за жодних умов не можуть бути законними.

Ч. 1 ст. 423 КК України вказує, зокрема на незаконне використання військовою службовою особою транспортних засобів, споруд чи іншого військового майна, а також незаконне використання підлеглого для особистих послуг чи послуг іншим особам (виділено авт.: Я.Г.). Обов'язковою ознакою використання транспортних засобів, споруд чи іншого військового майна, а також використання підлеглого є те, що такі повинні вчинятися лише для особистих послуг чи послуг іншим особам. Згідно з ч. 2 ст. 3 ЗУ “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” від 21 вересня 1999 року [181] військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. А відповідно до п. 3 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України від 24 березня 1999 року [193] військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, є державною службою особливого характеру, яка полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни (виділено авт.: Я.Г.). Таким чином, видається, що використання транспортних засобів, споруд чи іншого військового майна, а також використання підлеглого для особистих послуг чи послуг іншим особам за жодних умов не може бути законним. А тому вказівки на незаконність без змістовного наповнення.

Своєю чергою, ч. 1 ст. 433 КК України передбачає відповідальність за насильство, протизаконне знищення майна, а також протизаконне відібрання майна під приводом воєнної необхідності, вчинювані щодо населення в районі воєнних дій (виділено авт.: Я.Г.). При цьому аналіз міжнародно-правових актів, що регулюють звичаї та правила ведення війни, дає підстави зробити висновок, що протизаконним є таке знищення чи відібрання майна, яке не викликалося обстановкою військових дій чи воєнною необхідністю. Тобто відібрання майна лише під приводом воєнної необхідності, коли такої необхідності реально не було, не може бути законним.

Звичайно, наведені формулювання не надають кримінальному закону термінологічної привабливості, а врешті, створюють правозастосовні проблеми. Бланкетні вказівки, які не несуть змістовного навантаження, повинні бути виключені.

- Невиконання чи неналежне виконання обов'язків (ч. 1 ст. 131, ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 175, ст. 197, ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 212-1, ст. 214, ст. 237, ст. 264, ст. 380, ч. 1 ст. 402, ч. 1 ст. 403, ч. 1 ст. 409, ч. 1 ст. 426, ч. 1 ст. 428, ст. 434 КК України тощо). Для прикладу наведено ті склади злочинів, що вчиняються виключно шляхом бездіяльності, проте необхідно пам'ятати про ті склади злочинів, які можуть вчинятися як шляхом дії, так і бездіяльності (ст. ст. 140, 171, 225, 251, 270, 367 КК України тощо).

- Порушення (недотримання) порядку, спеціальних правил, умов, вимог тощо (ст. 236, ч. 1 ст. 240, ч. 1 ст. 241, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 243, ст. 247, ч. 1 ст. 248, ст. 250, ст. 251, ч. 1 ст. 267, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 273, ч. 1 ст. 274, ч. 1 ст. 275, ч. 1 ст. 276; ч. 1 ст. 282, ч. 1 ст. 286, ст. 287, ст. 288, ч. 1 ст. 320, ст. 325, ч. 1 ст. 326, ст. 333, ч. 1 ст. 406, ч. 2 ст. 413, ч. 1 ст. 414, ч. 1 ст. 415, ст. 416, ст. 417, ч. 1 ст. 420, ч. 1 ст. 421 КК України тощо). Особливою лексичною формою, яка фактично передбачає порушення спеціальних правил, є вказівки на вчинення дій з порушенням порядку, наприклад, без спеціального дозволу, без державної реєстрації, без обов'язкових інженерних систем захисту довкілля, без права на Прапор тощо (ст. 138, ч. 1 ст. 223, ч. 1 ст. 234, ч. 1 ст. 253, ч. ч. 1, 2 ст. 263, ч. 1 ст. 265, ч. 1 ст. 268, ст. 290, ст. 291, ст. 334, ст. 339, ч. 2 ст. 447 КК України тощо).

- Несанкціонований характер діяння (ч. 11 ст. 158, ч. 1 ст. 361, ч. 1 ст. 361-2, ст. 362 КК України тощо). Щоб краще побачити адресний характер диспозицій з такими бланкетними відсилками, слід з'ясувати генезис терміну “санкція”. В перекладі з латинської “sanctio” означає непорушний закон, найсуворіша постанова [284, с. 427]. Незважаючи на багатоаспектність вживання даної категорії у праві і законодавстві, в цьому випадку йдеться про санкцію як форму визнання правових підстав здійснення певного діяння.

- Порушення певного права (ч. 1 ст. 229, ч. 1 ст. 374 КК України тощо).

- Самовільний характер діяння (ч. 1 ст. 188-1, ч. 1, 3 ст. 197-1, ч. 1 ст. 283, ч. 1 ст. 390, ст. 395, ч. 1, 2 ст. 407, ч. 1 ст. 408, ст. 429 КК України тощо).

Однак, зустрічаються випадки, коли вказівка на самовільність не несе змістовного навантаження. Наприклад, ч. 3 ст. 197-1 КК України вказує на самовільне будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці (виділено авт.: Я.Г.). Оскільки правом на будівництво будівель і споруд наділені лише особи, які мають законні права на таку земельну ділянку - власники, користувачі (п. “д” ч. 1 ст. 90; п. “ґ” ч. 1 ст. 95 ЗК України [66]), то видається, що будівництво на самовільно зайнятій земельній ділянці - завжди самовільне.

- Застосування нестатутних заходів впливу (ч. 2 ст. 424 КК України).

В цілому, очевидно, що законодавець використовує різноманітні лексичні комбінації. Однак, доводиться констатувати, що непоодинокими є факти, коли бланкетна вказівка необґрунтована (наприклад, ст. 120 КК України) чи взагалі не несе змістовного навантаження (наприклад, ч. 1 ст. 298, ч. 1 ст. 314, ст. 322, ч. 1 ст. 423, ч. 1 ст. 433 КК України). Такі законодавчі недолугості потребують усунення шляхом внесення змін до кримінального закону.

Далі розглянемо особливості бланкетних диспозицій, що характеризують суспільно небезпечні наслідки як ознаку об'єктивної сторони складів злочинів. Суспільно небезпечні наслідки - це шкода, заподіяна конкретним суспільно небезпечним діянням, а так само створення загрози заподіяння такої шкоди. При цьому така шкода поділяється на фізичну, майнову, моральну, політичну, організаційну та комбіновану [47, с. 238]. З огляду на фактичний характер шкоди та те, що суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою лише злочинів з матеріальним складом, стає зрозумілим, чому бланкетні диспозиції, що характеризують цю ознаку, малопоширені.

Проте, варто звернути увагу, що Рішення КС України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000 (справа про зворотну дію кримінального закону в часі), яке розкриває правову природу бланкетних диспозицій, відноситься саме до суспільно небезпечних наслідків. Загалом, в чинному КК України є лише дві статті - 212 і 212-1, примітки до яких в частині визначені шкоди пов'язують її розмір з відповідним кратною величиною встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 212) та встановлених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 212-1) (виділено авт.: Я.Г.). Одразу впадає в очі використання різних термінів, які, що головне, допускають різний рівень бланкетності. Така ситуація, звичайно, лише вносить в КК України правозастосовні проблеми, яких можна було б уникнути. В інших же аналогічних примітках - жодної відсилки немає (прим. 2-4 до ст. 185, прим. до ст. 188-1, прим. до ст. 192, прим. до ст. 197-1, прим. до ст. 199, прим. до ст. 201 КК України тощо). Видається, така ситуація неприпустима, неправильно ставити бланкетний характер диспозиції в статті кримінального закону в залежність від уподобань, смаків, лексичного стилю того, хто писав цю норму. Там, де це можливо, диспозиція повинна бути викладена описово, що не позбавляє необхідності звернення до іншогалузевих норм субсидіарно. Бланкетний характер диспозиції повинен бути обґрунтований, застосовуватися лише там, де описати ознаки складу злочину, в силу чисельності регулюючого нормативного матеріалу, неможливо і недоцільно.

Бланкетним способом викладена і вказівка на суспільно небезпечні наслідки в ч. 1 ст. 361 КК України. Вказана диспозиція в статті передбачає відповідальність за несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку, що призвело до витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки інформації або до порушення встановленого порядку її маршрутизації (виділено авт.: Я.Г.). Порушення встановленого порядку маршрутизації інформації між телекомунікаційними мережами як один з альтернативних наслідків - це “здійснення її передавання з порушенням порядку встановленого нормативно-правовими актами Національної комісії з питань регулювання електрозв'язку порядку спрямування (маршрутизації) трафіка” [128, с. 1160]. Тобто фактично це порушення послідовності з'єднання точок взаємоз'єднання між кінцевими абонентами мережі електрозв'язку, яка повинна відповідати Правилам взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж загального користування, що затверджені Рішенням Національної комісії з питань регулювання зв'язку України від 8 грудня 2005 року № 155 [153].