Насінництво й насіннєзнавство олійних культур

Размещено на http://www.allbest.ru

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ АГРАРНИХ НАУК

СЕЛЕКЦІЙНО-ГЕНЕТИЧНИЙ ІНСТИТУТ -НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР НАСІННЄЗНАВСТВА ТА СОРТОВИВЧЕННЯ

ІНСТИТУТ ОЛІЙНИХ КУЛЬТУР

Серія «Практичне насінництво і сучасне насіннєзнавство»

НАСІННИЦТВО Й НАСІННЄЗНАВСТВО ОПІЙНИХ КУЛЬТУР

За редакцією

кандидата сільськогосподарських наук

М.М. ГАВРИЛЮКА

Київ АГРАРНА НАУКА

2002

ВСТУП

Серед технічних культур дуже важливе значення в народному господарстві України мають олійні культури. Основу олійної сировинної бази складають однорічні олійні рослини: соняшник, ріпак, соя, рицина, льон олійний, гірчиця, рижій та ін. Значною мірою потребу в олії задовольняють прядивні рослини, насіння яких містить олію -- бавовник, коноплі, льон-довгунець тощо.

Для одержання високих урожаїв олійних культур потрібно мати хороші сорти, добре насіння й вирощувати їх за рекомендованою технологією.

Насінництво безпосередньо пов'язане з селекцією. У результаті селекційної роботи з'являються нові сорти, а насінництво реалізує досягнення селекції вирощуванням на насінницьких посівах високоякісного насіння та впровадженням його у виробництво.

Насінництво забезпечує розмноження високоякісного сортового насіння, зберігання в цьому процесі біологічної чистоти, морфологічних ознак, формує високі врожаї й посівні якості насіння спеціальними прийомами вирощування, збирання та післязбиральної обробки його.

Вченими підраховано, а практиками доведено, що врожаї сільськогосподарських культур підвищуються на 20--25% за рахунок висіву високоякісного насіння реєстрованих сортів.

Велику роль у насінництві відіграють стандарти на насіння, методи його лабораторного аналізу. Без спеціальних контрольно-насіннєвих лабораторій неможливо визначити якість насіння, яким засівають значні площі. олійний культура насіння посівний насінництво

Значення сортового насіння важко переоцінити, особливо сьогодні, за умов розвитку ринкової економіки. Насінництво повинно забезпечити прискорене розмноження нових сортів. Від нього залежить підвищення економічної ефективності сільського господарства,

СТАН ВИРОБНИЦТВА ОЛІЙНИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІ

Вирощування олійних культур -- один з основних і традиційних напрямів сільськогосподарського виробництва в Україні. Посівні площі олійних поступаються за обсягом лише зерновим (пшениці та ячменю).

У структурі виробництва олійних культур чільне місце, особливо в останній час, посідає соняшник: його посіви перевищують 90% площ. Очевидна і важливість соняшнику -- сьогодні він є основною українською культурою для виготовлення олії та шроту, а його експорт дає значний валютний прибуток.

В останні роки вирощування цукрових буряків і виробництво цукру стало нерентабельним. Внаслідок цього посівні площі цієї культури, починаючи з 1991 р., невпинно скорочуються. Така тенденція характерна також і для інших технічних культур. За цієї ситуації багато господарств перейшли на виробництво насіння соняшнику. Це приносить реальний прибуток як у вигляді живих грошей, так і -- засобів виробництва. Численні комерційні організації охоче купують соняшник навіть на корню, що є своєрідним кредитуванням виробництва. Саме тому господарства, прагнучи до будь-якого прибутку, розширюють посівні площі соняшнику. Так, у 1990 р. соняшник займав близько 43% усієї площі технічних культур, цукровий буряк -- 47%. А в 1998 р. під соняшником було вже більше 66%, під цукровим буряком -- лише 29% площі технічних культур. Відповідно зменшилась також площа під льоном-довгунцем з 5 до 1%.

Але зростання посівних площ соняшнику не привело до значного збільшення валового збору насіння (табл. 1). Лише в 1995 р., дуже сприятливого для росту й розвитку соняшнику, валовий збір збільшився завдяки підвищенню врожайності до 14,2 ц/га. Найбільший валовий збір насіння був у 2000 р. --.3457 тис. т (врожайність-- 12,2 ц/га.)

Причинами невисокого врожаю насіння соняшнику є порушення технологічних процесів його вирощування: не дотримуються сівозміни (соняшник слід повертати на те саме місце не раніше як через 7-8 років); не вносяться добрива (в 1990 р. було внесено 117 кг/га діючої речовини МРК, а в 1996 р. -- усього 7 кг/га); соняшник почали висівати в умовах, де він ніколи не вирощувався й не може нормально розвиватися.

Так, показник соняшнику у Закарпатській, Івано-Франківській, Вінницькій та Чернігівській областях був низькорентабельним.

Лише в традиційних районах впрошування соняш нику ця куп ь-тура рентабельна: Запорізька, Одеська, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Полтавська області мають середню рентабельність виробництва соняшнику близько 50%.

Поряд із зниженням урожайності значний вплив на величину валового збору насіння чинять зростаючі втрати при збиранні, транспортуванні, заготівлі, зберіганні. За різними джерелами, середній рівень втрат насіння становить близько 40 кг/га. При цьому загальний показник втрат дорівнює близько 80 тис. т. Якшо рахувати, що середня ціна тонни насіння 210 доларів, то сума втрат досягатиме близько 17 млн. доларів США. Основні причини цього с: недосконала конструкція й незадовільна підготовка до роботи збиральної техніки; незадовільний стан транспорту, доріг, переробного обладнання й т. ін.

Так, показник соняшнику у Закарпатській, Івано-Франківській, Вінницькій та Чернігівській областях був низькорентабельним.

Лише в традиційних районах впрошування соняш нику ця куп ь-тура рентабельна: Запорізька, Одеська, Дніпропетровська, Харківська, Донецька, Полтавська області мають середню рентабельність виробництва соняшнику близько 50%.

Поряд із зниженням урожайності значний вплив на величину валового збору насіння чинять зростаючі втрати при збиранні, транспортуванні, заготівлі, зберіганні. За різними джерелами, середній рівень втрат насіння становить близько 40 кг/га. При цьому загальний показник втрат дорівнює близько 80 тис. т. Якшо рахувати, що середня ціна тонни насіння 210 доларів, то сума втрат досягатиме близько 17 млн. доларів США. Основні причини цього с: недосконала конструкція й незадовільна підготовка до роботи збиральної техніки; незадовільний стан транспорту, доріг, переробного обладнання й т. ін.

Незважаючи на зниження врожайності й значні втрати, частка соняшнику у валовій продукції сільського господарства останнім часом збільшилася. Продукція олійно-жирового комплексу порівняно з іншими продовольчими комплексами АПК України найбільш конкурентоспроможна на світовому ринку, а у зв'язку з лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності України активізувалась І торгівля продукцією цього комплексу. У першу чергу це стосується насіння соняшнику й соняшникової олії. Виробляючи більше 2 млн. т насіння соняшнику щорічно, Україна посідає з цього показника одне з провідних місць у світі, забезпечуючи до 10% продукції рівня світового виробництва.

До недавнього часу головним імпортером українського соняшнику були країни СНД, і лише за умов лібералізації зовнішньої торгівлі Україна почала виходити на належне їй місце у світовому ринку соняшнику.

Україна та Росія забезпечують від третини до майже половини світового експорту соняшнику. Держави ЄС не експортують насіння, його переробляють на власних заводах. Водночас ці держави є активними імпортерами олійної сировини.

Основними споживачами українського насіння соняшнику в Європі є Нідерланди, Франція, Іспанія, Бельгія, Італія. Туреччина збільшила закупки українського насіння й нині вона -- головний імпортер його з України. Дещо зменшились поставки насіння соняшнику до Великобританії та США.

Щодо імпорту соняшнику в Україну, то це посівний матеріал -- гібридне насіння. Росія його не ввозить, обходиться своїм. Не потрібно ввозити гібридне насіння соняшнику з Європи й Україні.

Справа в тому, що соняшник уражується дуже небезпечною хворобою -- вовчком. У передвоєнні роки ця хвороба майже знищила соняшник у колишньому СРСР. Після цього почали шукати іншу олійну культуру, яка б замінила його. Лише створення академіком Л.О. Жлановим стійких проти вовчка раси Б сортів (Жданівський 8182, Жданівський 6432 та ін.) у 1939--1940 рр. врятувало соняшник. Але час від часу з'являються нові раси вовчка, тому селекціонери завжди працюють над цією проблемою. В Україні всі гібриди й сорти соняшнику стійкі проти тих рас вовчка, що існують на сьогодні.

В інших країнах є свої раси вовчка, тому гібриди соняшнику, ввезені в Україну, скажімо, з Франції, стійкі проти рас французького вовчка, але повністю уражуються нашими расами цієї хвороби. На жаль, багато фермерів цього не знають, їх приваблює те, що закордонне гібридне насіння продається разом з технологією й препаратами. А наслідок иього -- рослини соняшнику гинуть від вовчка місцевих рас.

Крім соняшнику, в Україні впрошують на великих площах ріпак озимий і ярий (кольза), сою, зовсім небагато сіють рицини, льону олійного, гірчиці, рижію. Усього під олійними культурами в 1999 р. в Україні було 3091,13 тис. га, у 2000 р.-- 3084,87 тис. га. Середня врожайність їх виявилася невисокою.

У 2000 р. дещо збільшилися площі під соєю та ріпаком озимим, але врожайність цих культур все ще залишається низькою. Зокрема, виробництво сої не стало стабільним.

Починаючи з 1993 р., зменшувались не тільки посівні площі, але й урожайність сої: в 1997 р. її зібрали лише по 8 ц/га.

В останні роки ці показники почали поліпшуватись, але врожайність цієї культури потрібно підвищувати.

Урожайність сої по областях України коливається від 3,3 до 15,1 ц/га. Найбільші площі під соєю розташовані в Херсонській області, тут збирають зерна по ІЗ і більше ц/га, На рівні 13-- 15 ц/га урожайність цієї культури лише в трьох областях: Київській, Херсонській, Черкаській.

Немає стабільності у виробництві ріпаку озимого та ярого.

Найнесприятливіши.м роком для озимого ріпаку став 1996 р.: зібрані плоші -- найменші, а врожайність -- найнижча. У наступні роки ситуація дещо поліпшилась, хоча врожайність 10-- 11 ц/га не можна вважати задовільною. Урожайність ярого ріпаку залишається дуже низькою -- 5,3 ц/га, але посівні площі його розширюються.

По областях України врожайність ріпаку значно коливається (табл. 8). До того ж урожайність озимого ріпаку в 2--3 рази вища, ніж ярого. Найкращі показники з обох культур у Київській області. Щодо врожайності кользи, то вона досить пристойна -- 9,6 ц/га. У Черкаській та Івано-Франківській областях озимий ріпак дає по 13,2--14,5 ц/га.

Для поліпшення стану справ з олійними культурами потрібно приділяти їм більше уваги, вдосконалювати технологію виробництва насіння.

РОЗВИТОК НАСІННИЦТВА Й НАСІННЄЗНАВСТВА

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Насінництво -- спеціальна галузь сільськогосподарського виробництва, яка забезпечує: розмноження високоякісного сортового насіння; збереження в процесі розмноження морфологічних ознак, біологічної чистоти й сортової якості; формування високих урожайних і посівних якостей.

Історики вважають, що людина існує 700 тис. років, а насіння було висіяно вперше лише 20 тис. років тому. До цього часу людина користувалася тим, що росло в природі.

Насінництво тісно пов'язане з селекцією: селекціонери створюють сорти, а насіннєводи їх розмножують. Тому становлення насінництва відбувалося паралельно з селекцією.

Розвиток капіталізму наприкінці XVIII і на початку XIX ст. у Західній Європі, особливо в Англії, відкриття нових ринків внаслідок створення всесвітнього господарства дало нові стимули для розвитку сортового насінництва як прибуткові статті сільської галузі. Підвищується інтерес до виведення нових сортів сільськогосподарських рослин. Виникають крупні насіннєві фірми. У 1727 р. під Парижем засновують знамениту насіннєву фірму «Вільморен». яка існує й досі. Протягом XIX ст. виникають тисячі крупних і дрібних насіннєвих фірм у Німеччині, Англії, Сполучених Штатах Америки.

В Україні насінництво польових культур зародилося у другій половині XIX ст. Окремі насінницькі господарства почали розмножувати й поширювати місцеві сорти-популяції сільськогосподарських культур. Однак за умов відсталого селянського господарства систему насінництва створено не було.

Насінництво соняшнику розпочалося в Росії та Україні після того, як у 1829 р. селянин слободи Олексіївна Воронезької губернії Д. Бокарьов знайшов спосіб вижимати олію з насіння соняшнику. Односельці Бокарьова почали дружно сіяти соняшник, і посіви цієї культури швидко розповсюдились в Україні, Саратовській губернії, Західному Сибіру, куди він перекочував разом з пересельцями з України.

У 1841 р. «Одесский вестник» повідомляє про те, шо сардинський віце-консул в Одесі Жерболіні відправив з Маріуполя за море 2000 пудів соняшникової олії, скоро ще буде відправлено 3500 пудів.

На початку XX ст. культура соняшнику занепала. До цього призвело те, що ця рослина почала сильно уражатися міллю й вовчком. Часто врожай насіння знищувався повністю. І лише в 1912--1913 рр., коли на Харківській дослідній станції створили стійкі проти вовчка й молі сорт Зельонка 76, а на Саратовській дослідній станції-- Саратовський 169, посівні площі соняшнику почали зростати, попит на його насіння збільшувався.

Другий занепад культури соняшнику відбувся в 1927--1939 рр. Саме тоді з'явилася нова раса вовчка, якій академік Л.О. Жда-нов дав назву «злая заразиха». Рослини соняшнику гинули повністю, і вже йшлося про заміну цієї рослини на якусь іншу, наприклад, сафлор. Академік Жданов і врятував культуру соняшнику, коли в 1934 р. створив стійкі проти вовчка раси Б сорти Жданівський 8281, 6432 та ін.

Промислове насінництво рицини розпочалося лише в 1916 р. на Кавказі та в Туркестані. Пізніше насіння цієї культури вирощували в Україні.

Ріпак-- дуже давня культура. У Де-Кандоля є свідчення про те, що ця рослина була відома ще за 4 тисячоліття до нашої ери. У середині XIX ст. ріпак, а також гірчиця були значно розповсюджені в Європі. Площа під ріпаком у Німеччині досягала 300 тис. га.

В Україну ріпак проник з Німеччини через Польщу ідо 1917 р. залишався основною олійною культурою з площею 30--40 тис. га. Посіви соняшнику до 1910 р. займали невелику площу -- близько 10 тис. га.

У 1925 р. вирощуванням насіння ріпаку в Україні зайнялися господарства «Укрсовхозоб-ьединения». Для стимуляції розширення селянських посівів було введено систему контрактації.

Гірчицю сизу завезли до Нижнього Поволжя з Азії як бур'ян, що засмічував насіння льону й проса. Місцеве населення, оцінивши олійні якості цієї рослини, наприкінці XVIII ст. стало вводити гірчицю сизу в культуру. Від поселення Сарепта, що І перетворилося в центр вирощування насіння гірчиці, сиза гір-I чиця отримала нову назву -- сарептська.

Невибагливість до тепла, скоростиглість, здатність рости на засолених ґрунтах сприяли розповсюдженню цієї культури в багатьох регіонах.

Льон -- культура досить древня. Людина неоліту вже вирощувала його. Сліди культури льону виявлено в палеонтологічних знахідках бронзового віку. Найбільші знахідки льону відносяться до залізного віку. У цей період його культивували вже по всій Європі. На території Німеччини знайшли залишки хліба, виготовленого із суміші грубо розмелених зерен пшениці, пшона й насіння льону.

У Геродота є згадки про вирощування льону слов'янськими племенами, які селилися на східній частині Європейської рівнини ще до утворення Київської Русі.

В Україні льонарство має два напрями: на Поліссі в основному сіють льон-довгунець, у насінні якого міститься до 40% олії, а в південних районах-- сорти льону олійного для отримання олії, вміст якої досягає 44--50%.

Сою дуже давно сіяли в Китаї, Індії, Кореї, Японії. Як її вирощували в Росії, біля річки Амур, писав Троянов у 1643 р. Про перші спроби вирощування сої в Херсонській губернії відомо з публікацій 1874 р. А в 1878 р. у Полтавській губернії зібрали по 144 пуди насіння сої з десятини (близько 9 ц/га). У цей же час сою сіяли в Чернігівській губернії. Розповсюдженню культури сої в Україні перешкодила відсутність сортів, пристосованих до місцевих умов. І лише перед Великою Вітчизняною війною, з їхньою появою, сою в Україні почали висівати на великих площах.

Рижій-- культура молода. Це був бур'ян, що засмічував, в основному, льон. У другій половині XIX ст. рижій увійшов у культуру. Перші відомості про неї на території колишнього Союзу відносяться до періоду з 1880 по 1886 рр. Перед Великою Вітчизняною війною частка посіву рижію в Україні досягла 10% усієї площі в Союзі.

Науково-обгрунтована система насінництва всіх сільськогосподарських культур в Україні, як і на всій території колишнього Союзу, почала діяти з 1937 р., з прийняттям відповідної постанови уряду. Основою первинних ланок насінництва стало створення насіння еліти, головним принципом якого був безперервний поліпшуючий добір кращих рослин сорту.

З селекційної установи насіння еліти через систему «Загот-зерно» надходило на насіннєві ділянки районних насінницьких господарств (райнасінгоспів). Тут вирощували насіння І репродукції, щоб наступного року забезпечити власні потреби на певні сорти для всієї площі.

Вирощене в райнасінгоспі насіння II репродукції через заготівельні організації надходило на насіннєві ділянки колгоспів і радгоспів, а потім його висівали на товарних площах до VII репродукції. За цією системою господарства поновлювали насіння кожної культури 1 раз на 4 роки насінням вищих репродукцій.

Недоліком такого порядку була багатоступінчастість, що призводила до знеособлення відповідальності виконавців, зниження посівних якостей і сортових властивостей насіння. Тому в 1960 р. в Україні затверджують нову систему насінництва. Елітне насіння або насіння І репродукції з науково-дослідних установ та учгоспів вузів і технікумів надходило безпосередньо до колгоспів і радгоспів для висівання в насінницьких бригадах і відділках. Тут еліту розміщували на ділянках розмноження й одержували І репродукцію, а на другий рік на насіннєвих ділянках -- II репродукцію, після чого використовували для висіву на товарних площах III репродукцію.

З більшості сільськогосподарських культур сортооновлення передбачалося проводити насінням еліти або ї репродукції 1 раз на 4--6 років на насінницьких ділянках.

За умов інтенсифікації сільськогосподарського виробництва потрібно було перевести насінництво на промислову основу. За пропозицією Міністерства сільського господарства України та Миронівської селекційної дослідної станції Кагарлицький район Київської області й Лубенський-- Полтавської перейшли на нову форму виробництва й підготовки насіння з метою вивчення спеціалізації в цій справі. Результати ведення насінництва в цих районах по-новому стали підставою для прийняття рішення про переведення на таку саму систему ще 25 районів України з 1969 р.

Основна суть цієї системи полягає в тому, що науково-дослідні установи щороку вирощують насіння еліти або І репродукції та продають їх у необхідній кількості безпосередньо насінгоспам І групи. Ті, в свою чергу, вирощують насіння І або II репродукцій для повного забезпечення потреб насінницьких господарств II групи. Спеціально відібрані 4--7 господарств на район (насінго-спи другої групи) вирощують насіння II або III репродукцій для повного забезпечення ним усіх господарств району, створення фондів товарного насіння та страхових. Насінгоспам II групи насіння І або II репродукцій відпускають хлібоприймальні підприємства в порядку обміну.

Таким чином, насінництво перевели на промислову основу. Насіннєзнавство -- наука, яка почала розвиватися в другій половині XIX ст. Вона тісно пов'язана з ім'ям німецького ботаніка Ф. Ноббе, який у 1876 р. видав монографію «Насіннєзнавство». Цим, власне, і започаткував нову дисципліну з вивчення насіння. Паралельно розвивалась і прикладна частина насіннєзнавства -- контрольно-насіннєва справа.

Ф. Ноббе вперше (1869 р.) заснував у саксонському місті Та-ранда контрольно-насіннєву станцію. До того часу придатність насіння до сівби інструментально не визначали, хоча роль його якості в одержанні високого врожаю засвідчують трактати древніх філософів-натуралістів (Клтон, Барон, Колумелла, Пліній), а також славнозвісні візантійські «Геопоніки».

Услід за створенням першої контрольно-насіннєвої справи в Німеччині подібні установи з'являються в Австрії, Данії, Швеції, Сполучених Штатах Америки, а згодом у Росії та деяких інших державах. Цьому передували нагромаджений досвід і результати пошукових наукових досліджень. Відомо, наприклад, що вивченням насіння займалися ще з 1864 р. у Ризькому політехнічному інституті, тобто за 5 років до виникнення першої контрольно-насіннєвої станції.

Після організації в 1877 р. контрольно-насіннєвої станції в Санкт-Петербурзі такі установи відкриваються в Ризі, Дерпті, Москві та інших містах Російської імперії. Всього в дореволюційний період функціонувало близько 50 контрольно-насіннєвих станцій, що обслуговували виробників і споживачів насіння. У той же час розвивається теорія насінництва й насіннєзнавства та вдосконалюються методи оцінки насіння. З'являються перші науково-методичні праці. Зокрема книги К. В. Каменського «Методика дослідження якості посівного матеріалу» і «Основи сільськогосподарського насіннєзнавства» (1878). Теоретичним проблемам насіннєзнавства присвятив свою фундаментальну монографію М.Є. Цабель «Сперматологія або вчення про насіння». Вагомий внесок у розвиток насіннєзнавства й контрольно-насіннєвої справи зробили такі відомі вчені, як В. Л. Ісаченко, К. В. Каменський, А. А. Фадєєв, К. І. Пангало, С. О. Франкфурт, В. Р. Вільямс, М. В. Цінгер та багато інших. З українських фахівців у той ряд слід поставити П. Р. Сльозкіна, В. Я. Юр'єва, М. М. Кулешова, І. Г. Строну. Варто зазначити, що українські вчені завжди були в авангарді творчих пошуків у сільськогосподарській науці, в тому числі й у насіннєзнавстві та контрольно-насіннєвій справі.

Приват-доиент Київського імператорського університету Ім. Святого Володимира С. Богданов здійснив широкі дослідження з насінням. Одержані результати викладено та проаналізовано в книгах: «Потреба проростаючого насіння у воді» (1888) і «Відношення проростаючого насіння до ґрунтової води» (1889. Ці наукові роботи не втратили своєї актуальності і в наші дні.

У 1897 р. при Товаристві заохочування землеробства і сільської промисловості відомим вченим, професором П. Р. Сльозкі-ним створюється Київська контрольно-насіннєва станція. З її заснування, власне, і почалася Історія контрольно-насіннєвої справи в Україні. Київська станція займалась не лише методиччною роботою, але й теоретичними дослідженнями, по-справж-) ньому вникала у виробництво: здійснювала практичний контроль за якістю насіння цукрових буряків та інших культур цукробурякових сівозмін. Уже в перший рік існування тут було випробувано понад 1000 зразків насіння, призначеного для сівби в основній зоні бурякосіяння.

Пізніше центр контрольно-насіннєвої справи й насіннєзнавства зміщується на схід і південь України: у 1906 р. організовуються контрольно-насіннєві станції в Харкові, в 1907-му-- у Катеринославі. До початку першої світової війни такі станції діяли в Лебедині Харківської та Ромнах Полтавської губерній.

У 1909 р. співробітниками Харківської контрольно-насіннєвої станції опубліковано «Норми оцінки насіння», шо лягли в основу перших правил насіннєвого контролю. Ці норми уточнив М. М. Куле шов в роботах «Норми оцінки городніх і баштанних культур», «Норми оцінки посівного матеріалу озимих хлібів», що вийшли друком у 1922 р.

Наскільки успішно велась науково-методична робота на Харківській насіннєвій станції, свідчить доповідь його завідувача М. М. Кулешова «Про методи встановлення норм оцінки насіння», з якою він виступив у 1924 р. в Кембриджі на IV Міжнародному конгресі з контрольно-насіннєвої справи. Цей вчений зробив вагомий внесок не лише в розвиток насіннєвого контролю, насінництва й насіннєзнавства, а й у підготовку наукових кадрів. Школа М. М. Кулешова традиційно вважалась найкращою в Радянському Союзі, її й досі знають у Німеччині, Англії, Болгарії. Польщі та багатьох інших країнах.

ДНЕПРОПЕТРОЄ

На велику повагу заслуговує й учень М. М. Кулешова -- професор І. Г. Строна. Попри всі негаразди, які довелось йому долати, зумів зберегти для нас насіннєзнавство як науку, істотно доповнивши його новими розробками й напрямами.

Водночас із харківськими вченими плідно працювали й одеські фахівці. Серед них відзначався подвижницькою працею аг-роном-насіннєвод Е. О. Бичихіна. Вона зуміла належним чином організувати насіннєвий контроль на теренах південної України -- в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях. Створена нею в 1919 р. Одеська контрольно-насіннєва станція займалася не лише оцінкою якості насіння (наприклад, у 1925 р. випробувано 1804 зразки, проведено 4157 контрольних аналізів), а й науковою діяльністю. Вчені вивчали біологічні властивості насіння періоду післязбирального дозрівання, лабораторної й польової схожості тощо. З 1924-го по 1930 рр. співробітники станції опублікували 12 наукових праць, серед яких на особливу увагу заслуговує методичний посібник «Оцінка якості звичайного й сортового посівного матеріалу». Викладеними тут рекомендаціями користувались усі контрольно-насіннєві станції аж до прийняття загальносоюзного стандарту на методи випробування насіння.

Події 1917--1918 рр. негативно вплинули на стан насінництва в Україні: на насіннєвому ринку панувала спекулятивна торгівля, поширювалась фальсифікація насіння. І хоча робота раніше організованих станцій поступово відновлювалась, безладно виникали нові станції різних відомств, кожна з яких працювала сама по собі. А тому вкрай необхідним було прийняття ефективних заходів щодо налагодження єдиного насіннєвого контролю, його впорядкування та науково-методичного забезпечення. Саме з цією метою в 1921 р. скликається в Києві нарада працівників контрольно-насіннєвих станцій України. На ній значна увага приділяється створенню єдиної системи державного контролю насіння у вигляді мережі центральної, обласних та районних контрольно-насіннєвих станцій, об'єднаних організаційно та науково-методично. Функцію центральної станції тимчасово покладають на Харківську контрольно-насіннєву станцію. Тут розроблялись загальні принципи та заходи щодо організації контрольно-насіннєвої справи в Україні, в основу яких покладено, зокрема, рішення загальноукраїнської наради з питань контрольно-насіннєвої справи, шо відбулася в лютому 1925 р. в Харкові.

Постановою Раднаркому УРСР від ЗО січня 1926 р. «Про державний контроль насіннєвого матеріалу в торгових підприємствах» уже офіційно засновується єдина мережа державних насіннєвих контрольних станцій, організаційно та методично підпорядкованих центральній та обласним одиницям з правом видачі (і тільки ними) насіннєвих сертифікатів. Важливим положенням цієї постанови було те, що «усі установи, організації, приватні підприємства та особи, які займаються у вигляді промислу торгівлею посівним матеріалом, зобов'язані гарантувати споживачеві схожість посівного матеріалу, його чистоту та відсутність шкідливих засмічувачів відповідно до норм, встановлених Народним комісаріатом землеробства, а відносно насіннєвого матеріалу й сортову його назву». Аналогічні заходи в СРСР вживаються з 1928 р., в республіках Закавказзя-- з 1930 р.

Така організація контрольно-насіннєвої справи, давши змогу піднести її на більш високий методичний рівень, надати їй довір'я з боку виробників та споживачів насіння, стала водночас перешкодою на шляху будь-яких фальсифікацій і відчутним поштовхом до розвитку контрольно-насіннєвої справи. Особливо в Україні, де вже в 1930 р. функціонувало 23 контрольно-насіннєвих станції.

Того ж року зроблена перша спроба встановити загальносоюзні офіційні правила аналізу насіння: приймаються «Правила з випробування якості посівного матеріалу».

У 1932 р. всі контрольно-насіннєві станції об'єдналися в єдину систему -- Всесоюзну державну насіннєву інспекцію з підпорядкованими їй республіканськими, обласними й районними контрольно-насіннєвими лабораторіями. Перед ними ставилися завдання щодо забезпечення перевірки всіх насіннєвих фондів. Такий контроль мав не допускати висіву некондиційного насіння. У 1965 р. контрольно-насіннєві лабораторії було реорганізовано в державні насіннєві інспекції, їхня діяльність спрямовувалась на посилення насіннєвого контролю, зберігання та підготовку посівного матеріалу. Крім цього, насіннєві інспекції контролювати вирощування насіння безпосередньо в господар-

Іствах, а також-- апробацію сортових посівів. З реорганізацією контрольно-насіннєвої служби змінювалась не лише система насіннєвого контролю, водночас удосконалювались посівні стандарти, підвищувались вимоги до якості насіння.

Початком планомірної роботи в галузі стандартизації насіння став 1925 р. Після організації при Раднаркомі СРСР Комітету із стандартизації вже через рік з'являються перші офіційні стандарти. Серед них -- стандарт на насіння пшениці (ОСТ -- 1. Пшениця. Селекційні сорти. Номенклатура). У 1934 р. розроблено перший стандарт (ОСТ/ВКС 7014) на методи лабораторного аналізу насіння.

Тоді ж затверджено 23 стандарти на насіння зернових, зернобобових та олійних культур, а ще через рік -- стандарт ОСТ/ВКС 8551 «Норми на сортове й рядове насіння». Згодом в останньому документі виявлено серйозні недоліки, оскільки запропоноване нормування посівних якостей не відповідало реальним умовам виробництва в окремих регіонах СРСР. До того ж у посівному матеріалі допускався великий вміст бур'янів і сажкових утворень. Тому у 1938 р. цей стандарт замінено на «Тимчасовий посівний стандарт на насіння зернових і зернобобових культур». У 1939 р. на території СРСР введено «Тимчасовий стандарт на сортові якості насіння зернових культур». Через 2 роки замість цих тимчасових стандартів прийняті ГОСТ 651-41 «Насіння зернових і зернобобових культур. Сортові і посівні якості» і ГОСТ 662-41 «Насіння еліти зернових і зернобобових культур. Сортові і посівні якості».

У 1940 р. вводяться нові «Правила аналізу насіння», які в 1949 р. оформлені як ГОСТ 5055-49, а 1956 і 1966 рр. -- відповідно - ГОСТ 5055-56, ГОСТ 12036-66 і ГОСТ 12047-66. Останні майже без змін переоформлені в ГОСТ 12036-85 «Насіння сільськогосподарських культур. Правила приймання і методи відбирання проб», ГОСТ 12037-81 «Насіння сільськогосподарських культур. Методи визначення чистоти та відходу насіння», ГОСТ 1038-84 «Насіння сільськогосподарських культур. Методи визна- І чення схожості» та ін. (у тому числі стандарти на методи визна- І чення життєздатності, вологості, маси 1000 насінин, правдивос- І ті, зараження насіння хворобами та заселеності шкідниками). Ці стандарти в Україні та більшості країн СНД поки шо чинні й досі.

Стандарти на норми посівних якостей насіння, шо були введені на території СРСР у 1941 р., переглянуті в 1963 р., і замість , них затверджено ГОСТи на кожну культуру або групу культур. З кожним переглядом стандартів вносились певні доповнення до них, але вони малоістотні. Більшість положень і нормативів запишались незмінними, переносились з одних стандартів до інших.

Для виправлення такого становища в 60-х роках при галузевих науково-дослідних установах організовують лабораторії насіннєзнавства. Наукову тематику координував відділ насіннєзнавства Українського науково-дослідного інституту рослинництва, селекції й генетики ім. В. Я. Юр'єва. Керував цим відділом професор І. Г. Строна.

Протягом 60---80-х років співробітники лабораторій провели велику експериментальну роботу. На підставі результатів досліджень науковцями внесено чимало пропозицій щодо поліпшення стандартів, уточнення норм якості насіння.

СИСТЕМА НАСІННИЦТВА: ВІТЧИЗНЯНИЙ І ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Селекційно-насінницька робота в країнах Східної Європи започаткована в XIX ст. В її основу покладено поліпшення місцевих сортів за допомогою доборів.

Поміщицькі й селянські господарства почали проявляти дедалі більший інтерес до сорту як засобу підвищення рівня прибутковості виробництва.

У 1909--1912 рр. створено Харківську, Дніпропетровську, Одеську, Краснокутську та Інші дослідні станції, що плідно працювали з селекції та насінництва. Пізніше організовують державні розсадники маточного насіння (Держнасінкультура). Вони виробляли й реалізовували державним та селянським господарствам високоякісне сортове насіння.

З утворенням мережі селекційно-дослідних станцій Держнасінкультура швидко розвивалась і кооперувалась у систему насінництва. Організовані раніше насінницькі товариства вперше у 1922 р. об'єдналися в «Український насінсоюз». За період роботи (1922--1932 рр.) «Українського насінсоюзу» значно зросли площі сільськогосподарських культур, засіяних сортовим насінням. Якщо в 3924 р. сортові посіви займали лише 0,1%, то у 1932-му- 27%.

У 1937 р. приймається система насінництва, згідно з якою посівний матеріал вирощували в науково-дослідних установах, кожна з яких обслуговувала відповідну зону районованих сортів. Застосування такої системи насінництва дало змогу вже в 1940 р. мати 84% сортових посівів. Значно зросла кількість контрольно-насіннєвих лабораторій, що перевіряли посівні якості насіння. Проте війна з фашистською Німеччиною зруйнувала ще молоде насінництво України.

У післявоєнний період система насінництва почала відновлюватись. Однак численні недоліки у цій справі змусили в 1960 р. прийняти новий порядок виробництва насіння еліти та І репродукції. Завдяки нововведенням виробництво насіння еліти та І репродукції у 1969 р. збільшилося в 6,8 раза. Це сприяло завершенню переходу ло сівби тільки сортовим насінням.

З метою забезпечення колгоспів і радгоспів насінням на випадок стихійного лиха у 1968 р. прийнято урядове рішення про ' створення страхових і перехідних фондів сортового насіння в І державних ресурсах.

В Україні при науково-дослідних установах організовано від- І дині первинного й елітного насінництва. У цей самий період І значно збільшилася кількість елітно-насінницьких господарств І (у середньому по 4 господарства на область).

Для прискореного розмноження нових і перспективних сортів скорочено строки проведення сортооновлення та сортозамі-ни. Це значною мірою прискорило виробництво й реалізацію елітного насіння в Україні. В останнє десятиріччя XX ст. система насінництва в Україні функціонувала як потужна спеціалізована наукоємна галузь сільського господарства.

Промислове насінництво-- новий етап розвитку цієї галузі сільськогосподарського виробництва. Воно передбачає вирощування насіння и спеціалізованих насінницьких господарствах індустріальним методом з використанням механізованих і автоматизованих сушильно-насіннєочисних комплексів і насіннєвих заводів. При цьому виробництво сортового насіння повністю відокремлено від виробництва продовольчого та фуражного зерна.

Суть такої системи полягає в тому, що оригінатори нових сортів забезпечують вихідним насіннєвим матеріалом реєстрованих і перспективних сортів дослідно-виробничі господарства науково-дослідних інститутів та учбово-дослідні господарства сільськогосподарських вищих навчальних закладів, технікумів, що займаються вирощуванням насіння еліти і І репродукції. А виробляють їх стільки, скільки необхідно спеціалізованим насінницьким господарствам для сортозаміни та сортооновлення. Спецгоспи розмножують насіння з розрахунком потреби господарств зони в сортовому насінні для виробництва товарного І зерна.

Між спеціалізованими насінницькими господарствами, держ- І госпами та іншими сільськогосподарськими підприємствами укладається угода купівлі-продажу, якою визначаються терміни й обсяги продажу насіння по культурах, сортах, репродукціях, умови доставки насіння, а також взаємні зобов'язання, відповідальність сторін.

Насінництво всіх олійних культур ведеться за цією самою сис-I темою.

Для соняшнику розроблено спою схему вирощування насіння. «Батьком» культури соняшнику визнано академіка В. С. Пус-говойта. Він за 60 років плідної наукової роботи підвищив олійність насіння соняшнику з 30 до 50%, розробив ефективну схему впрошування насіння цієї культури. До селекції та насінництва соняшнику в Росії В. С. Пустовойт приступив у 1910 р. на дослідно-селекційному полі «Круглих» (нині -- Всеросійський нау-'¦¦ ково-дослідний інститут олійних культур, м. Краснодар).

Досить тривалий період насінництво соняшнику проводилося за простою схемою: масовий лобір типових для сорту рослин, еліта. Насіння еліти передавали на насіннєві ділянки райнасін-госпів, де вирощували І репродукцію. II репродукцію одержували на загальних площах райнасінгоспів і 1 раз у 2 роки передавали на насіннєві ділянки колгоспів. Вони перший рік вирощували насіння III, а другий -- IV репродукцій. На виробничих площах одержували насіння V та VI репродукцій. За цією схемою насінництва (навіть у випадку її чіткого виконання) з великими труднощами вдавалося у процесі реалізації технологій підтримувати основні якості районованих сортів на тому рівні, яким вони характеризувалися під час їхнього районування.

Тому академік В. С. Пустовойт розробив нову схему насінництва соняшнику:

/. Добір кращих, типових для сорту рослин у кількості 1000-- 2000 шт. Аналіз насіння відібраних кошиків на вміст лушпиння п олії. Кошики відбирають з кількістю насінин до 2000 шт. у кожному. У розсаднику оцінки потомств і на ділянках, інфікованих вовчком, висівають 230 насінин, решту зберігають у резерві.

2. Розсадник оцінки потомств. Насіння 400--600 кращих кошиків висівають у цьому розсаднику на однорядних ділянках за схемою ІЧІСММККгЖМ. Повторність двократна. Сорт-конт-

Іроль -- насіння супереліти цього самого сорту врожаю останнього року. Паралельно насіння всіх номерів висівають для оцінки на стійкість проти вовчка. За даними польових і лабораторних досліджень виявляють кращі номери, що перевищили контроль. Таких номерів може бути 30--40%.

3, Насіннєвий розсадник. Тут висівають насіння від об'єднання резервів кращих, за даними розсадника оцінки потомств, номерів. Проводять 3--4 прочистки та взаємне перезапилення поміж кращими номерами. Урожай цього розсадника становить фонд насіння супереліти.

4. Еліта. Вирощується з насіння супереліти.

Насіннєві ділянки колгоспів і радгоспів щороку засівають насінням еліти районованого сорту останнього випуску. Тут вирощують насіння І репродукції в кількості, необхідній для забезпечення всієї площі виробничих посівів, одержане з них насіння II І репродукції, переробляється на заводах.

Впровадження цієї схеми насінництва сприяло підвищенню олійності районованих сортів соняшнику: за період з 1948 по 1952 рр. у сорту ВНИИМК 1646 вміст олії в насінні зріс на 5,8%, ' ВНИИМК 8931 - на 4,8, ВНИИМК 6540 - на 5,1%. Одночасно збільшився збір олії з гектара на 20--24%.

Ефективність цієї системи насінництва доведена практично й тому 10 грудня 1956 р. Рада Міністрів СРСР постановила: впровадити щорічне сортооновлення соняшнику по всій країні. Ця система насінництва була поліпшуючою, а не підтримуючою.

Сучасна схема вирощування насіння сортів соняшнику в принципі така сама: науково-дослідні установи (оригінатори сортів) вирощують суперелітне насіння, яке передають науковим установам області. Тут виробляють елітне насіння в потрібних для області обсягах. Насіння І репродукції вирощують і розмножують спеціалізовані насінницькі господарства. Вони задовольняють потребу в цьому насінні закріплених за ними товаровиробників. Насіння II репродукції використовують для переробки на олію.

У науково-дослідних установах Української академії аграрних наук та їхніх дослідних господарствах виробляється практично весь обсяг елітного насіння олійних культур. Це такі установи: Інститут олійних культур (м. Запоріжжя), Селекційно-генетичний інститут (м. Одеса), Інститут рослинництва (м. Харків), Івано-Франківський інститут агропромислового виробництва, Херсонський державний аграрний університет, Інститут зернового господарства (м. Дніпропетровськ), Інститут землеробства (смт Чабани, Київської області). Кожна з цих установ вирощує насіння однієї-двох-трьох олійних культур. Лише Інститут олійних культур виробляє насіння всіх олійних культур, і що вирощують в Україні. Це -- соняшник, ріпак озимий і ярий, гірчиця, рицина, соя, льон олійний, мак олійний, рижій.

Інститут олійних культур створено на початку 1989 р. на базі дослідної станції олійних культур, шо працювала з вересня 1977 р. За роки свого існування інститут став потужним виробником насіння олійних культур.

Його якість висока й буде поліпшуватись в міру удосконалення матеріально-технічної бази галузі, втілення нових методів вирощування стерильних аналогів і гібридів першого покоління. Один з таких методів, вперше впроваджених Інститутом олійних

І культур, -- використання групових ізоляторів для одержання ліній соняшнику. У результаті цього почали отримувати вихідні форми батьківських ліній з високим ступенем стерильності. Значно поліпшити якість насіння вдалося із введенням до експлуатації в Запоріжжі у 1999 р. заводу з доопрацювання насіння соняшнику та інших культур. Його проектна потужність становить близько 5 тис. т на рік при роботі в одну зміну, в тому числі 2 тис, т соняшнику і 60 т -- його батьківських форм. Завод ЗЛТ «Пбрид-С» доробляє насіння, водночас має змогу очищувати його на своїх очисних базах господарств-виробників. Завдяки цьому в період масового надходження насіння забезпечується циклічна робота заводу, своєчасно очищується та доробляється вирощене насіння.

У більшості розвинутих країн насінницька галузь представлена науково-дослідними установами, організаціями й виробничими підрозділами, які сумісно працюють у чотирьох сферах: фундаментальних дослідженнях, прикладних дослідженнях, виробництві, маркетингові й реалізації насіння.

Фундаментальні дослідження з селекції та насінництва проводять зональні, національні і міжнародні наукові установи. Довгостроковими фундаментальними дослідженнями традиційно займаються установи державного сектора науки. У США -- це науково-дослідні установи Міністерства сільського господарства, у Франції -- установи Національного інституту сільськогосподарських досліджень (ШПА), у країнах, що розвиваються, -- міжнародні сільськогосподарські центри (ТАКС).

Приватний сектор сконцентрував проведення прикладних селекційних досліджень, виробництво й маркетинг насіння.

У країнах Західної Європи та Америки раніше існувало бага-

Іто приватних фірм з насінництва. Як правило, малі насінницькі фірми не мали наукових програм, а використовували дані, одержані в державному секторі сільськогосподарської науки. Вони, в основному, концентрували зусилля на виробництві, реалізації насіння.

Наприкінці 70-х років XX ст. структура галузі насінництва істотно змінилася внаслідок жорсткої конкурентної боротьби. У країнах Північної Америки в 80-х роках об'єднано (через банкрутство) близько 100 насінницьких фірм. Концерн Капк$ Ноуіз МсГЗопсііііі (Великобританія) протягом короткого періоду приєднав до себе понад 100 насінницьких підприємств. Мета такого злиття (об'єднання) одна-- успішно конкурувати на ринку насіння.

У середині 80-х років нараховувалося близько 23 міжнародних компаній, щорічний обіг яких перевищував 500 млн. доларів. Серед них транснаціональні компанії Саг§і11 (США), Сепігаі Зоуа (США), ЗіЬа Сеі§у (Швейцарія), Мошапіо (США). 5ап<іо5 (Швейцарія), Капкз Ноуій МсОопсіаіі (Великобританія) та інші.

На ринку насіння домінують транснаціональні компанії нафтохімічної й фармацевтичної промисловості. На цю групу припадає 12 із 23 великих міжнародних компаній. Провідні позиції належать концерну Со Коуаі ОіПсп/$пе11. Через свої дочірні компанії концерн контролює 9 великих насінницьких фірм у Великобританії, 3 -- у Нідерландах.

Основним стимулом проникнення транснаціональних корпорацій у бізнес насіння став значний прогрес науки в області селекції рослин, який сприяв упровадженню у виробництво високоврожайних сортів і гібридів. Внаслідок цього товаровиробники не можуть швидко І своєчасно реагувати на ринок насіння, У І 1978 р. обіг насінницьких компаній розвинутих країн світу досяг І 10 млрд. доларів, на початку 80-х років -- 13 млрд. доларів. Стабільний попит на продовольство у світі створив надійний ринок насіння зі значними можливостями його продажу.

Великі корпорації, особливо американські, зацікавлені в розвитку міжнародних науково-дослідних центрів сільськогосподарського профілю. На сьогодні існує 8 таких міжнародних центрів, які активно проводять дослідження в області селекції та насінництва. Великі корпорації, поряд з міжнародними організаціями й національними урядовими установами, фінансують ці дослідження та контролюють науково-дослідні роботи з сільського господарства.

Наступним чинником швидкого проникнення великих корпорацій у насінництво без будь-яких перешкод з боку насінницьких підприємств є забезпечення правового захисту національних селекційних досягнень. Прийнята в 1961 р. «Міжнародна конвенція з правової охорони нових сортів рослин» вперше створила правову основу на ліцензійні винагороди приватним селек

Наприкінці 70-х років XX ст. структура галузі насінництва істотно змінилася внаслідок жорсткої конкурентної боротьби. У країнах Північної Америки в 80-х роках об'єднано (через банкрутство) близько 100 насінницьких фірм. Концерн Капк$ Ноуіз МсГЗопсііііі (Великобританія) протягом короткого періоду приєднав до себе понад 100 насінницьких підприємств. Мета такого злиття (об'єднання) одна-- успішно конкурувати на ринку насіння.

У середині 80-х років нараховувалося близько 23 міжнародних компаній, щорічний обіг яких перевищував 500 млн. доларів. Серед них транснаціональні компанії Саг§і11 (США), Сепігаі Зоуа (США), ЗіЬа Сеі§у (Швейцарія), Мошапіо (США). 5ап<іо5 (Швейцарія), Капкз Ноуій МсОопсіаіі (Великобританія) та інші.

На ринку насіння домінують транснаціональні компанії нафтохімічної й фармацевтичної промисловості. На цю групу припадає 12 із 23 великих міжнародних компаній. Провідні позиції належать концерну Со Коуаі ОіПсп/$пе11. Через свої дочірні компанії концерн контролює 9 великих насінницьких фірм у Великобританії, 3 -- у Нідерландах.

Основним стимулом проникнення транснаціональних корпорацій у бізнес насіння став значний прогрес науки в області селекції рослин, який сприяв упровадженню у виробництво високоврожайних сортів і гібридів. Внаслідок цього товаровиробники не можуть швидко І своєчасно реагувати на ринок насіння, У І 1978 р. обіг насінницьких компаній розвинутих країн світу досяг І 10 млрд. доларів, на початку 80-х років -- 13 млрд. доларів. Стабільний попит на продовольство у світі створив надійний ринок насіння зі значними можливостями його продажу.

Великі корпорації, особливо американські, зацікавлені в розвитку міжнародних науково-дослідних центрів сільськогосподарського профілю. На сьогодні існує 8 таких міжнародних центрів, які активно проводять дослідження в області селекції та насінництва. Великі корпорації, поряд з міжнародними організаціями й національними урядовими установами, фінансують ці дослідження та контролюють науково-дослідні роботи з сільського господарства.

Наступним чинником швидкого проникнення великих корпорацій у насінництво без будь-яких перешкод з боку насінницьких підприємств є забезпечення правового захисту національних селекційних досягнень. Прийнята в 1961 р. «Міжнародна конвенція з правової охорони нових сортів рослин» вперше створила правову основу на ліцензійні винагороди приватним селекпіонерам -- авторам нових сортів, а також -- на контроль за розповсюдженням сортів.

Під безпосереднім впливом згаданої конвенції в провідних країнах світу прийнято відповідні законодавства про правову охорону сортів рослин. У США такий закон діє з 1970 р., в Україні -- з 1993 р. Закони про охорону сортів рослин значно стимулюють селекційні дослідження, в тому числі й ті, що здійснюють приватні особи та фірми.

Попередні підрахунки показують: 10 основних компаній контролюють практично 1/3 сортів сільськогосподарських культур у розвинутих країнах, а з урахуванням сортів, створених приватними селекціонерами, -- майже половину.

Одним з прикладів швидкого виходу на міжнародний ринок насіння є корпорація Ай-Сі-Ай (ІСТ), яка протягом 5 років займала одне з провідних місць у першій десятці насінницьких компаній світу. Ця корпорація веде селекційні дослідження, організовує виробництво й маркетинг насіння кукурудзи, пшениці, сої, соняшнику, цукрових буряків, ячменю, овочевих культур і багаторічних трав.

Придбання насінницьких компаній і фірм транснаціональними корпораціями дає їм цілий ряд переваг, а саме:

* витрачається менше коштів на конкурентну боротьбу за

І вихід на ринок продукції; * прискорюється вихід корпорацій на ринок нової продукції; * отримується доступ до таких стратегічних ресурсів--сортів, селекційного матеріалу, дослідного виробництва;

* зменшується ризик при організації виробництва нової продукції.

У СІЛА основний обсяг виробництва й продажу комерційного насіння припадає на 3 тисячі великих, середніх і дрібних насінницьких компаній. У цій країні з 1985 р. 25 насінницьких компаній стали власністю транснаціональних корпорацій. 35% насінницьких компаній, що виробляють насіння кукурудзи, теж пов'язані з транснаціональними корпораціями (є їхньою власністю або працюють за контрактами та угодами).

Основну масу насіння в США реалізують через роздрібну й оптову торгівлю. У більшості випадків великі насінницькі компанії створили свою власну торгову мережу. Наприклад, фірма ОекаіЬ має в різних штатах 1,4 торгового місця. Крім того, вона використовує в якості своїх агентів-розповсюджувачів 715 тисяч Фермерів за відповідну винагороду. У кожному штаті, районі та зоні вирощування сорту (гібрида) насінницькі компанії предста-І вляє їхній ділер, який постійно тримає зв'язок з фермерами. ВінІ вивчає потребу в насінні та інформує про це компанію. Ціни на! насіння вільні й регулюються ринком. Як правило, в ціну вклю-І чають відрахування (роялті) власникам патентів на сорти рос-1 лин. Розмір цих відрахувань залежить від культури, сорту, площі посіву, наявності насіння та інших чинників, але загалом не пе-І ревишує 10%.

Незважаючи на приватний характер організації ведення насінництва в розвинутих країнах, держава залишає за собою право регулювати відносини між виробниками й споживачами насіння чітким законодавством і зваженою податковою політикою. Законодавство захищає права всіх суб'єктів насінництва. Поряд з цим, держава контролює реалізацію продукції високої якості, пропагує досягнення науки й техніки, стимулює розвиток теоретичних основ галузі.