Управління регіональним розвитком туризму

Проблеми фінансування зазвичай не властиві регіонам, діяльність яких порівняно успішна, оскільки там існує широке коло можливостей, а також нагод для того, щоб найкращі агентства задовольняли попит на послуги в своєму регіоні. Проблеми існують для територій регіонів, що є депресивними, і де агентства не мають можливостей проявити ініціативу.

Головною характеристикою роботи регіонального агентства розвитку в економічній сфері є успіх у вирішенні проблем соціального та культурного життя населення певної території, що виникають у перехідні та кризові періоди. Більшість агентств у світі довела можливість внесення істотно позитивних зрушень у розвиток національних економік. За характером і способами діяльності існують стратегічні, операційні, секторальні та інші агентства .Регіональні агентства розвитку можуть надавати широкий спектр послуг: встановлення міжнародних зв'язків, фінансова допомога, розвиток інфраструктури, менеджмент, розширення ринку збуту, одержання кредитів, створення технопарків, професійне навчання тощо. Агентство, засноване центральним урядом, має у своєму розпорядженні реальні фінансові ресурси; як правило, воно створюється для досягнення певних цілей за короткий період. При цьому увага зосереджується переважно на результаті діяльності (послуг), а не на процесі (управлінському, виробничому тощо). Основні цілі, поставлені перед регіональними агентствами розвитку, зумовлюють вид їх діяльності. Для стратегічних агентств - це створення інформаційних банків даних, дослідження секторальних та загальних соціально-економічних факторів, сприяння реалізації інтересів регіону на регіональному та міжнародному рівнях, забезпечення корисною інформацією підприємств малого та середнього бізнесу, допомога у вивченні внутрішнього потенціалу. Секторальні агентства здійснюють функції управління між секторальними проектами розвитку, операційні - сприяють певному виду діяльності в регіоні: зайнятості, культурі, роздрібній торгівлі тощо. Стратегічною метою кожного агентства є економічний розвиток даної території, створення умов для забезпечення матеріального добробуту населення, утвердження принципів соціального партнерства в суспільному житті. Прямуючи до цієї стратегічної мети, регіональне агентство має вживати заходів до стимулювання економічної діяльності в регіоні завдяки створенню нових робочих місць, використанню місцевого потенціалу, підвищенню привабливості регіону для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Інвестиційний механізм управління регіональним розвитком. Регіональна інвестиційна політика повинна бути зосереджена головним чином на досягненні високого рівня та якості життя населення. Різні регіони мають різну інвестиційну привабливість та інвестиційний клімат.

Інвестиції - це економічні ресурси, які направлені на збільшення реального клімату суспільства, тобто, на розширення та модернізацію виробництва, створення виробничої і соціальної інфраструктури, товарно- матеріальних запасів та резервів, підготовку та перепідготовку кадрів, науки. Поняття „інвестиції? є родовим до побудови ієрархії решти понять. Зокрема виділяють внутрішні та залучені іноземні інвестиції, які разом складають сукупні валові інвестиції. Є також реальні та фінансові інвестиції. Реальні інвестиції - це кошти, вкладені в матеріальні (споруди, будівлі, обладнання) та нематеріальні (ліцензії, патенти, ноу-хау, програмні засоби тощо) активи. Фінансові інвестиції - це вкладання коштів у різноманітні фінансові інструменти (цінні папери, депозити, цільові банківські вклади). Інвестиції поділяються на прямі та портфельні. Прямі інвестиції - це безпосередня участь фізичної чи юридичної особи (інвестора) у виборі об'єкта інвестування, вкладанні коштів і реалізації інвестиційного проекту. Портфельні (непрямі, опосередковані) інвестиції

це здійснення інвестиційної діяльності через фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії). В регіонах України основна частина інвестицій відноситься до реальних. Фінансові інвестиції притаманні для розвинутої економіки. Ці дві форми інвестицій на практиці доповнюють одна одну і не конкурують.

Держава впливає на інвестиційні процеси в регіонах заходами протекціонізму, тобто: присудження інвестиційних премій за спорудження об'єктів, які покращують економіку регіону, стан навколишнього середовища; наданням пільгових кредитів на інвестування; гарантій на позику, допомогу у виділенні земель під будівництво; створенням територіальних акціонерних товариств для завершення будівництва; наданням податкових пільг для структурної перебудови регіону. Інвестиції повинні мати конкурентну спрямованість, тому важливо визначитись з умовами інвестування в тому чи іншому регіоні, реалізувати регіональну політику відповідно до інвестиційної привабливості регіону. Інвестиційна привабливість регіону - це надійне і своєчасне досягнення цілей інвесторів на основі очікуваної високої ефективності здійснення інвестиційних проектів.

Контрольні запитання

Назвіть і охарактеризуйте мету й принципи управління регіональним розвитком туризму. За якими принципами функціонує система управління регіональним розвитком туризму?

У чому полягає регіональна економічна діагностика, які її етапи.

Визначить регіональний економічний аналіз, а також його об'єкти й суб'єкти.

Назвіть і охарактеризуйте етапи аналізу економічного розвитку регіону.

Назвіть види регіонального економічного аналізу і визначить в чому їх розходження?

Охарактеризуйте горизонтальний і вертикальний економічний аналіз. Для чого вони необхідні?

Охарактеризуйте порівняльний і факторний економічний аналіз. Для чого вони необхідні?

Для чого застосовуються регіональні агентства розвитку?

Як держава впливає на інвестиційні процеси в регіонах?

Що таке фактори впливу на економічні показники, які характеризують регіональний розвиток. Наведіть приклади.

Що таке стала позитивна динаміка економічного показника?

В чому полягає зміст СВОТ-аналізу регіону?

Назвіть головні напрямки розвитку механізму управління регіональним розвитком туризму.

Які групи методів мають широке застосування в управлінні регіональним розвитком туризму?

Якими засобами реалізується бюджетна політика в регіоні? Що називають бюджетним федералізмом?

Тема 6. Управління розвитком суб'єктів туристичного бізнесу в регіоні

6.1 Туристські дестинації як суб'єкт управління регіонального розвитку

Особливість джерел формування та ресурсного забезпечення туристичного продукту обумовили появу таких специфічних об'єктів пропозиції, як дестинація - місця (місцевості), привабливі для туристів як готовий туристичний продукт (туристські центри і напрями, конкретні міста і села, підприємства туристичної сфери з відомою маркою тощо) , природні та антропогенні ресурси, засоби розміщення , заклади харчування, заклади розваг тощо.

Дестинація - це географічна територія, що має певні межі, що може залучати й задовольняти потреби досить широкої групи туристів. Туристська дестинація - це вирішальний елемент регіональної туристської системи і суб'єкт управління регіонального розвитку. Її можна сприймати як територію із певним переліком засобів обслуговування й послуг, зручностей для забезпечення всіляких потреб туристів. Інакше кажучи, туристська дестинація містить у собі найбільш важливі й вирішальні елементи туризму, необхідні для туристів. Регіон туристської дестинації є одним з найважливіших у туристській системі, тому що самі туристські дестинації і їхній імідж залучають туристів, мотивують візит, у такий спосіб активізують всю туристську систему. Саме слово " дестинація " у перекладі з англійської означає "місцезнаходження; місце призначення". Термін "туристська дестинація " було уведено до застосування в сфері управління регіонального розвитку у середині 1980-х рр.

Для того щоб територія була дестинацією необхідне виконання наступних умов: наявність на цій території місць розміщення, харчування, розваг (повинен бути певний рівень якості послуг) і високорозвиненої транспортної системи; наявність визначних пам'яток, що цікавлять туристів (наявність фактора привабливості є одним з головних факторів конкуренції між дестинаціями, отже, повинна бути певна родзинка для залучення туриста на територію дестинації); наявність інформаційних (наприклад, глобальних інформаційних систем "Amadeus", "Galileo", "Worldspan", "Sabre") і комунікаційних систем, тому що це необхідний інструмент інформування туристського ринку про дестинації.

Загальні риси дестинацій:

Дестинація являє собою сукупність декількох компонентів: визначна пам'ятка (природні багатства або створені людиною, тобто те, що спонукує туриста здійснювати до неї подорож); зручності (розміщення, харчування, розваги, а також роздрібна торгівля й інші підприємства сфери послуг, такі як банки, обмінні пункти, перукарні, медичні підприємства, тобто все те, що не тільки забезпечує притулок і їжу, але й створює загальне відчуття привітного прийому туристів даної дестинацией); доступність (з віддаленістю дестинацій від туристських ринків і тривалістю поїздок до них збільшується їхня уразливість до коливань попиту). Для успіху дестинації необхідні розвинуті й ефективні транспортні зв'язки з туристськими ринками. Але для туристів важлива не тільки фізична доступність дестинації, тобто зовнішні транспортні зв'язки з нею, але й наявність розвинених внутрішніх транспортних зв'язків. Інакше кажучи, для них важливі такі послуги, як прокат автомобілів, надання місцевого транспорту для проведення оглядових екскурсій і трансферів до місць розміщення в дестинації); допоміжні служби, які надають такі послуги, як реклама дестинації, координація й управління її розвитком, надання населенню й організаціям необхідної інформації й послуги з резервування, забезпечення устаткуванням (підприємства харчування, спорту й т.д.), забезпечення дестинації персоналом управління.

Дестинація являє собою культурну цінність: відвідувачі повинні вважати дестинацію настільки привабливої, що заслуговує часу й витрачених на подорож грошей. Таким чином, важливо підтримувати відмінність умов дестинації від звичайних "домашніх" умов за допомогою оригінального гарного дизайну а не "уніфікованого туристського ландшафту" й ефективного управління.

Дестинація неподільна, тобто туристський продукт споживається там, де він безпосередньо виробляється, і, щоб його випробувати, туристи повинні фізично бути присутніми у дестинації. Слід зазначити, що процеси виробництва й споживання туристичного продукту збігаються не тільки в просторі, але й у часі, тобто дестинації не можуть бути замовлені або відкладені на не визначений термін (номера в готелях, театральні квитки тощо не можуть бути відкладені в "міжсезоння" для наступного їхнього продажу під час, наприклад, театрального сезону). Сезонність є найбільш важливою проблемою, тому що знижує ефективність використання основних засобів дестинації та їхню прибутковість. Сезон дестинації (3- 4 місяці) приносить основний прибуток і має бути джерелом покриття постійних витрат, які підлягають оплаті протягом року.

Дестинації орієнтовані не тільки на туристів. Послугами й зручностями дестинації користуються не тільки туристи, але й інші люди: місцеві жителі й персонал даної дестинації. Таким чином, підприємства дестинації не можуть бути орієнтовані тільки на місцевих жителів або тільки на туристів, вони повинні орієнтуватися на тих і інших.

Три типи дестинацій.

Перший тип - це великі столичні міста або прирівняні до них (столиці або міста типу Одеси), які залучають туристів своїми визначними пам'ятками (пізнавальний туризм), гарними можливостями для вирішення проблем бізнесу (конгреси, бізнес-туризм, семінари, виставки). Істотну роль відіграє туризм із метою відвідування знайомих і родичів, а також адміністративних центрів для вирішення питань управління. Тому у великих містах існують історичний, адміністративний, торговельні, бізнес-центри й рекреаційні зони.

Другий тип поділяється на дві підгрупи: центри цілеспрямованого розвитку туризму - села, міста, у яких зберігаються звичаї, історія, культура народу(музей народної творчості в Петриківці, Дніпропетровської області). Для залучення туристів готелі будують на невеликій відстані від цих міст і сіл; не столичні міста, які мають високий ступінь привабливості завдяки своїй історії, культурі, науці (Кам'янець - Подільський, Чернівці).

Третій тип це центри, спеціально побудовані для туристів ("Disneyland" у Каліфорнії й у Франції; "Naturebornholm" на о. Борнхольм, Данія). Важливо також розрізняти поняття "туристська дестинація" і "курорт". Туристська дестинація - це поняття ширше, ніж курорт; це регіон, що нас найбільше приваблює (наприклад, для японця Західна Європа це "туристська дестинація", а Блакитний берег - курорт; це місце є курортом, тому що ми насамперед їдемо у Францію, що є дестинацією). Одеський регіон можна визначити як туристську дестинацію, але ж і такі міста як Одеса, Сергіївка, Білгород Днестровський, та санаторні курорти Одеси теж є туристскою дестинацією. В регіонах України формуваються й такі форми дестнацій як курортополіси - діюча форма організації використання курортного потенціалу певних територій і експлуатації спеціальних рекреаційних ресурсів. Прикладом досвіду функціонування таких утворень є ВЕЗ «Курортополіс Трускавець».

Дестинації, як туристичні продукти, дуже відрізняються різною сезонністю відвідування туристів. Наприклад, пік відвідування курортів Єгипту або Середземномор'я припадає на весну й осінь, коли температура повітря не надто висока. Влітку й узимку ціни на тури до цих дестинацій значно знижуються. Те ж саме спостерігається і в Україні. Найбільша кількість іноземних туристів у Криму, Херсонській, Миколаївській, Одеській областях, Карпатах звичайно влітку і ранньої осені. Тому взимку і навесні підприємства туристської індустрії, у тому числі й готелі (крім ресторанів), намагаються врівноважити попит шляхом запровадження гнучкої системи тарифів для підтримки хоча б мінімального числа туристів, що обслуговуються, бізнесменів і відряджених. Зрозуміло, що сезонність відвідування також повинна значно впливати на роль ціноутворення в управлінні регіональним розвитком туризму.

Ринкова оцінка дестинацій виражається відношенням кількості туристів, що відвідують певну дестинацію протягом року до валової суми грошей, що залишають туристи у даній місцевості за одну поїздку. В кожній країні це співвідношення різне через відмінності в рівні розвитку транспортної й обслуговуючої інфраструктури, а також через різний рівень життя населення. Наприклад, у Японії туристи в середньому за один день перебування в Токіо витрачають не менше 120 доларів США, тоді як в Іспанії туристи на день витрачають менше - 40--50 доларів США. У зв'язку з цим ринкова привабливість іспанських курортів незрівнянно вища, ніж японських. Тому із самої Японії більше виїздять відпочивати, ніж туди в'їздять. В Україні є надія на високу ринкову привабливість дестинацій, наших гостинних садиб у перспективі, - не меншу за іспанські, італійські, болгарські чи польські.

Для управління регіональним розвитком туризму важливим є поняття "життєвий цикл" розвитку дестинації, який триває в середньому не менш 20 - 25 років. Умовно можна виділити вісім фаз розвитку туристської дестинації.

Дотуристська фаза: привабливість дестинації полягає в тому, що туризм ще ні позитивно, ні негативно не вплинув і не змінив територію.

Фаза формування основ туристської інфраструктури: початок залучення туристів до краси недоторканої природи й самобутньої культури дестинації, зростання чисельності рекреантів, реакція сектору бізнесу.

Фаза активного просування дестинації на ринку. Управлінці, місцева влада вживають заходів щодо забезпечення відпочинку туристів і реклами дестинації, наслідком чого є стійке зростання туристських потоків. У результаті формується туристський ринок. Сектор бізнесу вкладає кошти в інфраструктуру дестинації. Проводиться політика активного просування дестинації на ринку, відбувається подальше збільшення потоку туристів.

Фаза зміни вигляду дестинації. Інфраструктура не витримує обсягів прибуття туристів, великі інвестиції в туризм: будуються магазини, бари, готелі, казино, тобто всі необхідні засоби обслуговування, здатні змінити вигляд дестинації.

Фаза уніфікації дестинації. В дестинацію, завдяки створенню нових робочих місць і попиту на робочу силу приїздять працювати , осідають нові люди з-інших регіонів і навіть країн, вносячи свої звичаї, культуру. У результаті починаються конфлікти між ними й місцевими жителями (виникають соціальні, екологічні, економічні проблеми). Хоч туристи й продовжують прибувати, але їхні потоки стабілізуються, дестинація вже не так приваблює, більше не є модною, попит на її продукти вже не збільшуються, вона, як і інші, стає звичною, уніфікованою.

Фаза зниження уваги до дестинації. Падіння уваги інвесторів до об'єктів дестинації у зв'язку зі скороченням потоків туристів. Рекреанти воліють відвідувати нові, цікаві, незвичайні місця, а не типові дестинації.

Фаза збитковості дестинації. Туристичний продукт дестинації стає не привабливим, засоби обслуговування практично не використовуються (наприклад, не відвідуються кафе й ресторани, пустують готелі) і, як наслідок, зазнають збитків.

Фаза диверсифікації туристичного продукту дестинації. Знижки, нова цінова політика або нова ідея розвитку дестинації - пошук та створення нових туристичних продуктів. Для управління регіональним розвитком, органів місцевого самоврядування стоїть завдання створити механізми диверсифікації, здатні продовжити життєвий цикл туристської дестинації. Тут можуть бути застосовані диверсифікаційні форми, означені термінами "блоки розвитку" та "вертикалі дії", за допомогою яких окреслюються оптимальні територіально-функціональні зв'язки між галузями для відновлення конкурентних переваг даної дестинації.

6.2 Особливості інтеграційних процесів в управлінні організаціями індустрії туризму в регіоні

Зміст процесу регулювання регіонального розвитку туризму складають відносини суб'єктів господарювання, населення та органів управління стосовно рішення соціальних, економічних, екологічних та інших проблем розвитку регіону. Особливістю трансформаційного періоду є поява нових активних учасників регіональних процесів: органи місцевого самоврядування, приватні особи, підприємці, фірми, комерційні банки, фонди і інші.

У кожного суб'єкта господарювання та управління маються свої цілі і переваги, деякі з них виявляються конкурентними чи суперечливими. Крім того, слід відзначити нерівноправність суб'єктів і як наслідок одержання прибутків одними у збиток іншим, що створює передумови для виникнення соціально-економічних конфліктів.

Важлива роль в управлінні регіональним розвитком туризму належить функціонуючим у сфері туристичного підприємництва різним формам інтеграції за участю органів місцевого самоврядування, об'єднанням туристичних фірм зі своїм туристичним продуктом, автоперевізниками, страховими компаніями, банками, готельними комплексами, екскурсійними агентствами й іншими підприємствами з горизонтальними й вертикальними взаємозв'язками.

Під інтеграцією розуміється встановлення таких взаємовідносин між підприємствами, які забезпечують довгострокове зближення генеральних цілей підприємств, що інтегруються, й надають підприємствам такі переваги: зниження рівня невизначеності у постачанні та збуті, обмеження конкуренції, спрощення впровадження технологічних новацій, зниження видатків. В основі інтеграції лежить принцип об'єднання власності, ресурсів, сфер діяльності. Організаційні форми інтеграції різноманітні і залежать від національної та регіональної специфіки. Але попри велику різноманітність форм об'єднань, головними розбіжностями є відносини власності та виробнича й контрактна кооперація.

Однією з форм інтеграції може бути регіональне туристичне товариство (РТТ) - добровільне об'єднання зацікавлених осіб, створене з метою координації діяльності учасників, забезпечення захисту їхніх прав, інтересів у державних і інших органах, загальній реалізації різноманітних програм і проектів щодо розвитку туристичної галузі й розподілу прибутку, отриманої від їхнього здійснення.

Основна мета його створення - координація діяльності всіх зацікавлених у розвитку рекреації суб'єктів шляхом об'єднання їхніх зусиль, ресурсів, ідей на базі наявних природно- рекреаційних ресурсів із залученням органів місцевого самоврядування. Корпоративна форма ведення рекреаційного господарства особливо актуальна для суб'єктів і регіонів, рекреаційні можливості яких недостатньо використовуються. Переваги використання в управлінні регіональним розвитком туризму організації рекреаційного господарства у формі регіонального туристичного товариства (корпорації):

підтримка органів державної влади та місцевого самоврядування шляхом створення пільгових режимів оподатковування, одержання пільгових державних позик для розвитку об'єктів туристично-рекреаційної інфраструктури;

застосування регіонального маркетингу;

об'єднання фінансових і матеріальних ресурсів у тому чилі й для проведення наукових досліджень щодо підвищення ефективності функціонування всіх учасників РТТ;

одержання конкурентних переваг завдяки консолідації зусиль для комплексного використання, природно-рекреаційних ресурсів, забезпечення їхнього збереження, поліпшення процесів відтворення за рахунок перерозподілу рекреаційних потоків;

створення нових рекреаційних зон та туристичних дестинацій.

Гарантом захисту прав і інтересів РТТ є органи виконавчої влади й місцевого самоврядування, наділені певними повноваженнями в області туризму. Для впровадження єдиної туристичної політики й залучення потенційних інвесторів, держава також може бути акціонером такого товариства, однак вона не повинна володіти контрольним пакетом акцій, оскільки це може вплинути на самостійність і ініціативність такого об'єднання. Дивіденди й акції держави перераховуються до державного бюджету, але для запобігання бюрократичних перешкод, створення мотивації державних службовців, активнішого співробітництва туристичних підприємств і органів місцевого самоврядування застосовуються організаційно-економічний механізм, сутність якого полягає в тому, що певний відсоток від нарахованих дивідендів залишається на внутрішні потреби органу місцевого самоврядування. Регіональне туристичне товариство обмежується територією регіону, зовнішнім середовищем, сприяє концентрації суб'єктів туристичного підприємництва, продукує ефект мультиплікатора та забезпечує раціоналізацію балансу взаємовідносин суб'єктів за рахунок оптимізації внутрішнього середовища та створення нових робочих місць на фоні високої кон'юнктури ринку. Системний результат діяльності підприємств малого та середнього бізнесу, які існують та розвиваються в умовах певної невизначеності, досягається від одночасного впровадження типових норм поведінки і відношення до праці за рахунок ефекту синергії (рис.6. 1).

Регіон

Тур. послуги

Рис. 6.1. Структура регіонального туристичного товариства

Регіональні туристичні товариства сприяють формуванню ринку туристичних послуг; вдосконаленню інфраструктури й розвитку міжнародного й внутрішнього туризму; організації й ліцензуванню підприємницької діяльності в галузі внутрішнього й міжнародного туризму тощо.

Зі свого боку держава й органи місцевого самоврядування сприяють діяльності установ РТТ: встановлюють пільговий режим плати за землю, податок на прибуток і ПДВ, послаблюють розміри сплати земельного податку в першому й четвертому кварталах (період міжсезоння) і відрахувань у відомчі й місцеві позабюджетні фонди.

На територіях регіонів зі значним зосередженням земель рекреаційного призначення доцільним є створення окремих господарських комплексів, рекреаційних парків, спеціальних (вільних) економічних зон. Окрім сприяння управлінню регіональним розвитком туризму створення таких територіально-господарських утворень також сприятиме подоланню депресивного характеру регіональної економіки, стимулюватиме структурні перетворення, активізує підприємницьку діяльність, пом'якшить проблеми зайнятості, підвищення життєвого рівня населення, залучення іноземних інвестицій, нарощування експорту товарів, пожвавлення інноваційної діяльності, підвищення ефективності використання природних ресурсів.

Організаційними формами управління регіональним розвитком туризму можуть виступати маркетингові консорціуми, конгломерати, громадські організації при навчальних закладах, які готовлять фахівців з туризму, об'єднання, створені з метою просування конкретного туристичного продукту, туристсько-інформаційні центри. Об'єднання зусиль дозволить не тільки забезпечити високий рівень обслуговування, широкий діапазон рекреаційних послуг, а й раціональне використання рекреаційних ресурсів і земель, узгодження заходів по їхній охороні, відновленню й підвищенню рекреаційної привабливості, що обумовить ріст конкурентоспроможності регіональної економіки. Передача земельних ділянок суб'єктам господарювання може здійснюватися на умовах оренди, концесії, субконтрактинга або франчайзинга.

Можливості застосування концесій в українській економіці розглядаються в контексті впровадження системи делегованого керування, що сьогодні поширена в багатьох країнах миру. Використання приватних джерел фінансування дасть можливість реалізувати проекти розвитку зеленого, сільського, етнічного туризму, поновлення санаторно-курортної бази тощо. Цьому ж буде сприяти наявність платоспроможного попиту й можливість виставляти рахунки за виконані роботи й надані послуги на беззбитковому рівні. Останні дві умови є найбільш принциповими для приватних інвесторів.

Істотним завданням регіональної управлінської організаційної структури сфери туризму й рекреації є створення відповідних інформаційних центрів, адже без реклами й інформації, що залучає споживачів певних послуг, розвиток туристсько-рекреаційної діяльності неможливий. Виходячи з цього держава заохочує регіональний розвиток туризму, створюючи для цього відповідні економічні й політичні умови, підтримуючи імідж туристичних регіонів, фінансуючи, наприклад, закордонні PR - акції по рекламуванню їх як привабливих для туризму місцевостей, виключаючи при цьому лобіювання державою інтересів окремих підприємницьких структур, що є неприпустимим.

За формою інформаційні центри можуть бути державними підприємствами, які підпорядковуються виконавчим органам місцевого самоврядування й працюють на принципах самоокупності за рахунок одержання доходів від надання інформаційно- рекламних послуг.

В організаційній структурі центрів доцільно передбачити окремі підрозділи, наприклад, по обслуговуванню громадян, надання інформаційно-рекламних послуг; маркетингу й надання консультацій виробникам турпослуг; створення й інформаційного наповнення туристичного веб-сайту регіону.

На територіях регіонів зі значним зосередженням земель рекреаційного призначення створюються рекреаційні парки - територіально-галузеві системи розвитку рекреації і туризму. Вони покликані забезпечити потреби у відпочинку на основі комплексного освоєння рекреаційно-туристичного потенціалу регіону, об'єднання зусиль існуючих рекреаційних установ, інфраструктури в єдиній системі управління регіональним розвитком туризму. По-суті, це окремі господарські комплекси, які створені на основі єдності економічних інтересів, природно-ресурсних, екологічних, соціально-економічних умов регіону для проведення скоординованої рекреаційної й природоохоронної діяльності по використанню власних технологій і методик оздоровлення й відпочинку.

Одним з напрямків освоєння рекреаційних територій є залучення до цього процесу як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Підприємницька діяльність у рекреаційній сфері здійснюється шляхом одержання валютного кредиту для побудови й експлуатації об'єктів, створення спільних міжнародних підприємств. В управлінні регіональним розвитком туризму певну роль можуть відігравати особливі територіально-господарські утворення у формі спеціальних (вільних) економічних зон.

Таким чином, об'єднання організацій індустрії туризму на території регіонів дозволяють їм набути багато конкурентних переваг, дозволить забезпечити не тільки раціональне використання рекреаційних ресурсів і земель з узгодженням заходів їхньої охорони, а й високий рівень обслуговування, надання широкого діапазону рекреаційних послуг, відновлення, підвищення рекреаційної привабливості туристичних дестинацій регіонів. Використання приватних джерел фінансування дасть можливість реалізувати проекти розвитку зеленого, етнічного туризму, поновлення санаторно-курортної бази, створення нових туристських дестинацій тощо.

Найпоширенішими й найефективнішими й найменш ризиковим формами інтеграції на ринку туристичних послуг ХХІ століття є стратегічні альянси та франчайзинг. Члени альянсів зберігають свою економічну незалежність лише в тих напрямках, де не здійснюється співпраця. На відміну від мереж й готельних кооперацій стратегічні альянси є об'єднаннями незалежних туристичних підприємств, але вони об'єднуються за всіма параметрами, а не за деякими, як кооперативи і їхньою метою є формування та досягнення, головним чином, стратегічних цілей щодо прибутку, зростання, збільшення обсягів та розширення сегментів ринку, створення конкурентних переваг.

Мережі, альянси та туристичні кластери - це результат структурної перебудови туристичної сфери й сусідської солідарності її підприємств. В підприємницьких мережах (альянсах) істотно зменшуються витрати, пов'язані з окремими видами діяльності, наприклад, закордонною комерційною діяльністю, спільним дослідженням ринку, маркетинговою діяльністю, участю у ярмарках і салонах, покращенням технології надання туристичних та курортно-оздоровчих послуг. Розробляються нові механізми диверсифікації туристичних продуктів (в спільних науково-дослідницьких центрах, лабораторіях), укладаються перехресні субпідрядні контракти між підприємствами одного й того ж регіону, зацікавленими у взаємодоповненні.

Традиційно оптимізація підприємств у межах окремих територій розглядалася як взаємодія пов'язаних між собою підприємств та організацій, що використовували місцеві природні та економічні ресурси і умови, а також загальну схему розселення. Основною формою прояву такої оптимізації виступали територіально-виробничі комплекси (ТВК), а серед них: промислові ядра, промислові центри, промислові вузли, промислові райони, агломерації тощо. На практиці утворення територіально-виробничих форм організації господарства регіону - це складний і тривалий процес. Передумови створення нових територіально-виробничих форм господарювання свідчать про те, що для кожного окремого періоду економічного розвитку притаманні певні організаційні форми. Кінець ХХ століття висунув нову парадигму регіонального розвитку, оптимізації господарства: регіональна економічна політика із загальнонаціонального макрорівня переводиться на мезо- та мікрорівні, на стимулювання місцевої ініціативи, в тому числі на створення технопарків, зон підприємництва, технополісів, зон прикордонного співробітництва, підприємницьких мереж, кластерів тощо.

Мережні структури охоплюють безліч різноманітних організацій у різних сферах діяльності. Деякі дослідники характеризують сучасну національну економіку як мережну, як систему мереж. При цьому мережа розуміється як сукупність стійких контрактів або пов'язаних з ними відносин між людьми, суб'єктами господарювання та їх групами. У вузькому сенсі під мережею розуміються спеціальні організаційні структури управління локальною взаємодією в регіональній економіці, де головними елементами є підприємства, компанії, інші суб'єкти господарювання та зв'язки між ними. Проте, взаємодія в туристичних, торгових, франчайзингових, фінансових, логістичних, інформаційних мережах може бути не тільки локальною, а й регіональною, міжрегіональною, загальнонаціональною, глобальною. Ключовими умовами ефективного функціонування мереж є довірчі відносини і обов'язковість виконання угод (як формальних, так і неформальних). Дотримання цих, умов забезпечує багатосторонній і стійкий характер організаційних, економічних, фінансових, інформаційних та інших відносин у мережі. Так створюється база для прийняття учасниками мережі "взаємних зобов'язань" і сама мережа стає гарантією неухильного виконання

зобов'язань.

Найважливішою властивістю мережі визнається підвищений рівень взаємозв'язку і впевненості у виконанні угод. У мережних формуваннях складається особлива система керуючих впливів, для якої характерні горизонтальні зв'язки "з партнерами і своєрідний механізм координації, оскільки часто мережа є об'єднанням або взаємодією інтелектуальних ресурсів, орієнтованих на досягнення співпадаючих цілей учасників. Важливою особливістю деяких мереж є віртуальний за формою характер об'єднання. Відсутність жорсткої організаційно-правової форми не дозволяє державним органам управління регіональним розвитком застосовувати традиційні, формальні методи впливу на мережні формування. Горизонтальні відносини і свобода організаційно-правового оформлення визначають високу ефективність дій туристських мереж.

Таким чином, сучасні туристичні мережі являють собою різноманітну сукупність розгалужених груп туристичного бізнесу, пов'язаних між собою складно переплетеними організаційними, інформаційними, економічними, фінансовими, та іншими відносинами, певним чином інтегруючими спільні дії.

Мережі виконують кілька взаємопов'язаних функцій, а саме: поширення загальнодоступної і конфіденційної інформації; рейтингування (ранжування) підприємств і формування репутації; встановлення довірчих відносин і зменшення ступеня невизначеності; надання взаємодопомоги на формальній та неформальній основах; зниження трансакційних витрат, пов'язаних із взаємодією з незнайомими партнерами.

Незважаючи на те що учасники туристичної мережі є, як правило, самостійними економічними агентами, незалежними у фінансовому та управлінському аспектах, тим не менш у процесі ринкової діяльності вони так чи інакше, напевно чи випадково, ситуаційно стають залученими до різних бізнес-відносини, зв'язків і контрактів. Тому до числа функцій мережі не можуть не входити маркетингові, фінансові, інвестиційні, окремі правові функції, а також функції акумуляції та спільного використання нових знань, інновацій, розширення інтелектуального потенціалу, які, зрозуміло, будуть мати різну ступінь варіацій. Це обумовлюється різноманітністю складу, конфігурації, змісту зв'язків та відносин кожної туристичної мережі.

Мережі можуть бути відкритими і закритими залежно для інших суб'єктів ринкових відносин. Специфіка мереж полягає в тому, що кожна фірма приймає участь відразу в кількох різних мережах. А кожна з мереж може бути описана набором операційних параметрів. Конфігурація кожної з мереж визначається такими параметрами, як щільність мережі, ступінь її централізації, сила ділових зв'язків, тіснота зв'язків, стійкість мережі,

ступінь формалізації зв'язків. Все це чинить відповідний вплив на результативність функціонування конкретного мережного формування.

В даний час в економіці країни існує безліч мереж різних розмірів, конфігурацій і масштабів діяльності, що включають різноманітні види діяльності та варіанти їх поєднання; інтеграції та комбінування. Причому процеси мережної взаємодії мають тенденцію до різнобічного розвитку, адекватного сучасним умовам.

Співробітництво в мережах передбачає участь не тільки суб'єктів туристичної діяльності, але й суб'єктів підприємництва суміжних областей, що обумовлено різноманітністю напрямків туризму й високим ступенем його чутливості до екзогенних факторів мезо- і макрооточення, дифузією інновацій. Поява такого типу інтеграції, як стратегічні альянси, пояснюється такими причинами:

заповнення прогалин в існуючих ринках та технологічній базі;

переведення надлишкової виробничої потужності в прибуток;

зниження ризиків і видатків, пов'язаних з виходом на новий ринок туристичних послуг;

прискорення розробки й початку виробництва нової продукції й послуг;

економія на масштабах виробництва послуг;

подолання законодавчих і торгових бар'єрів;

збільшення діапазону операцій;

зниження видатків при скороченні операцій.

Своєрідність цих союзів полягає в тому, що вони безпосередньо не торкаються відносин власності, оскільки компанії, що співробітничають, зберігають свою автономію й нішу в сферах національного, регіонального й локального ринків, союзи пропонують партнерські відносини в будь-якій сфері, наприклад, у маркетинговій діяльності. Стратегічні альянс - це переважно форми горизонтального об'єднання організацій в межах однієї галузі, проте можливі й міжгалузеві альянси.

Існують різні точки зору на поняття стратегічні альянси. Так у США стратегічні альянси отримали назву «віртуальні корпорації». Сутність стратегічних альянсів знаходимо також у таких поняттях, як «дружні союзи», «конкуренція», «форми спільного підприємництва з юридичним оформленням договорів, координацією дій партнерів». До видів міжфірмового обміну в стратегічних альянсах туристичного бізнесу відносяться договори про франчайзинг, контракти на управління, контракти по маркетингу, спільні підприємства.

Характерною рисою стратегічних союзів є наявність конкуренції між підприємствами, що прагнуть до співробітництва. Створення стратегічних альянсів -- попередній захід між відкритою конкуренцією на ринку й повним злиттям фірм. Стратегічні альянси -- міжнародне співробітництво, між двома й більше партнерами на певний термін, що передбачає координацію їхніх дій для досягнення поставлених цілей. Стратегічні альянси -- перехідний механізм, що стимулює проведення стратегії партнерства у на певному середовищі. До основних форм подібних союзів відносяться спільні підприємства й консорціум. Стратегічні альянси -- група фірм однієї галузі, що проводить схожу стратегію щоб врівноважити співвідношення сил на ринку.

Отже, кооперація й суперництво стають основними мотивами створення стратегічних альянсів (союзів).

До стратегічних альянсів відносяться також створення й функціонування спільних підприємств (СП), що надає інвестору наступні переваги:

для СП практично в усіх країнах передбачено досить ліберальний режим: зареєстровані СП користуються тими ж правами, що й чисто національні підприємства, дольова участь в статутному капіталі СП знижує для інвестора ризик , оскільки його відповідальність обмежується часткою участі в капіталі;

організаційна форма акціонерних компаній (що переважає в СП) дозволяє залучати додаткові (позичкові) кошти, тобто обмежує необхідність мати достатньо високий початковий капітал;

досить часто залучення місцевого партнера дозволяє отримати певні пільги з боку приймаючої країни: пільгові умови придбання земельні ділянки, прямі державні субсидії, податкові пільги тощо.

Стратегічні альянси є містком від кооперації до франчайзингу, який вважається найвищою формою кооперування й одночасно є розповсюдженою стратегією збуту, особливо в готельній сфері. Об'єднання в стратегічні альянси, мережі та застосування франчайзингу є ефективними формами організації управління регіональним розвитком.

Сутність угод про франчайзинг полягає в тому, що головна фірма укладає угоду з організацією про надання їй виключного права на реалізацію послуг під торговою маркою головної компанії, тобто невелика й маловідома туристична організація (фірма чи готель) включається до збутової мережі відомої туристичної компанії, що розширює можливості останньої контролювати ринки с мінімальними витратами. Контракти на управління - це передача оперативного контролю над туристичною організацією або якоюсь фазою її діяльності спеціалістам іншої компанії за певну плату. Такі угоди торкаються управління виробництвом туристичних послуг або кадрами, маркетингом або фінансового управління. Оплата послуг набуває різних форм: відсотки від обсягу продажів або прибутку, разові винагороди тощо. Контракти по маркетингу схожі на угоди про надання управлінських послуг: туристична організація, що починає діяльність, делегує великій компанії індустрії туризму відповідальність усі види діяльності, пов'язані збутом усього або частини її туристичного продукту за певну грошову винагороду.

У туристичному бізнесі широке розповсюдження мають стратегічні альянси у світових готельних ланцюгах, де інтеграція є об'єктивною необхідністю, оскільки з їх створенням забезпечується стабільне завантаження готелю. В основі кожного готельного ланцюга лежить власна система бронювання, орієнтована на першочергове завантаження готелів ланцюга. Система бронювання сама по собі тяжіє до інтеграції - існують такі системи або у вигляді незалежних консорціумів, або належать великим авіакомпаніям. У світі існує понад 300 готельних ланцюгів, що вийшли за межі своїх національних кордонів, їм належить понад 7 млн, або 50% готельних номерів світу.

Процес утворення готельних ланцюгів охоплює нові країни й регіони: Мальту, Нову Зеландію, Шотландію, Єгипет, проте процес зростання міжнародних готельних ланцюгів супроводжується створенням власних готельних альянсів в окремих країнах і регіонах, що успішно конкурують з інтернаціональними монополіями.

Так, 195 штаб-квартир готельних ланцюгів знаходяться у США, 17 -- у Великій Британії, 14 -- у Японії, 11 -- у Німеччині, 8 -- у Гонконзі, по 6 -- у Франції й Сингапурі. Готельні ланцюги об'єднують не тільки готелі, що є власністю якогось альянсу, але й ті готелі, що входять до них на умовах франшизи.

Франчайзинг як метод організації й ведення бізнесу широко розповсюдився на початку ХХІ століття в країнах з різним рівнем економічного розвитку. Економіка багатьох країн сьогодні в значній мірі залежить від стабільної й успішної роботи фірм, що входять до різноманітних франчайзингових мереж.

Сьогодні франчайзинг в тій чи іншій формі існує більш ніж у 80 країнах. Найбільшими експортерами, що здійснюють торгівлю по договорах про франчайзинг, є США, Канада, Японія, Австралія, Франція, Німеччина й Велика Британія.

6.4 Кластерні моделі в управлінні регіональним розвитком туризму

Залучення суб'єктів підприємництва суміжних сфер, хвильова природа інновацій, які розповсюджуються в найбільш конкурентоспроможних підприємствах, звичайно сконцентрованих в одному регіоні, призводить до перетворення мереж в те, що можна назвати кластерами (пучками).

Цікаво, що кластерна ідея з'явилася у 80-х роках минулого століття у працях французьких дослідників, які досліджували розвиток та розміщення торгівлі та сфери послуг (Лимер Е.,1984). Але ще раніше, наприкінці 70-х, початку 80-х років у працях з регіональної економіки використовувалось поняття "фільєри". За допомогою фільєрів описувались групи технологічно пов'язаних територіально-функціональних секторів (Толенадо Я., 1978, Сол'є Д., 1980). Саме функціональна залежність одного сектора від іншого за технологічною ознакою призводить до утворення фільєрів. Власне з філь'єрів і була започаткована ідея кластерів, але з наукового обігу термін "фільєри" не зникає, він широко використовується у науковій літературі (особливо у Франції та Італії), коли треба аналізувати технологічні взаємозв'язки й взаємозалежності між галузями та територіальними секторами з метою реалізації їхніх потенційних переваг.

Загальновизнаним вважається наступне тлумачення кластеру: кластер - це мережа незалежних виробничих або сервісних фірм (включаючи їх постачальників), творців технологій, ноу-хау (університети, науково-дослідні інститути, інжинірингові компанії), зв'язуючих ринкових інститутів (брокери, консультанти) і споживачів, що взаємодіють один з одним в рамках єдиного ланцюжка створення вартості. Новий механізм стимулювання місцевої економіки був започаткований у Данії, Емілії-Романьї в Італії, Баден- Вюртенбергзі в Німеччині, Каталонії в Іспанії, де структура економіки характеризується існуванням взаємозалежних галузей, які використовують традиційні професійні навички населення, мережу соціальних контактів у його середовищі.

Феномен кластеру неможливо зрозуміти, якщо розглядати його особливості без урахування впливу розміщення. Американські економісти М. Портер та М. Енрайт, вивчаючи географічні масштаби конкурентних переваг, дійшли висновку про існування регіонального кластеру - географічної агломерації фірм, які працюють в одній або кількох споріднених галузях господарства. Концепція регіонального кластеру як нової форми розміщення продуктивних сил, форми структурної перебудови - це новий спосіб бачення економіки країни, регіону, міста. Територіальні масштаби кластера можуть варіюватися від одного міста, регіону до країни, або навіть до кількох сусідніх країн. Сьогодні конкурують вже не окремі фірми і компанії, а регіональні кластери. При цьому конкурентоспроможність того чи іншого підприємства, що входить до регіонального кластеру, зазвичай, є похідною високої конкурентоспроможності кластера. На світовому ринку регіональні кластери присутні як єдині агенти мережі та конкуренції, що дозволяє їм виступати на рівних і протистояти пагубним тенденціям глобальної конкуренції.

У провідних державах світу регіональні кластерні моделі дали значний імпульс розвитку внутрішніх регіонів. Процеси організації підприємств в кластерні моделі управління регіональним розвитком, як новий вектор світової економіки, охоплюють вже понад 50% економік провідних країн. Так, у США налічується близько 400 кластерів, сфера діяльності яких охоплює широкий спектр послуг та переробних галузей промисловості. У Німеччині функціонують три з семи найефективніших світових кластерів високих технологій

Мюнхен, Гамбург, Дрезден. У Данії, яка на сьогодні є світовим лідером кластерізації, функціонує біля 30 провідних кластерів, які забезпечують понад 60 % експорту країни. Фінляндія, маючи 0,5% світових запасів лісових ресурсів, забезпечує понад 10% світового експорту продукції деревообробки, у тому числі 25% світового експорту якісного паперу. На світовому ринку телекомунікаційної продукції Фінляндія охоплює близько 30% продаж обладнання для мобільного зв'язку і майже 40% виробництва мобільних телефонів, що говорить про дуже високий рівень конкурентоспроможності фінських кластерів, які виробляють ці види продукції. Отже, в сучасних умовах висока конкурентоспроможність територій та країн тримається саме на сильних позиціях окремих кластерів, тоді як без них навіть найрозвинена економіка буде давати посередні результати.

Головною причиною успіху кластерної моделі є створення критичної маси для конкурентного успіху у певній сфері бізнесу. Малі та середні підприємства, якщо працюватимуть поодинці, ніколи не сягнуть тих успіхів і тих переваг, яких досягають кластери. Кластери дають можливість поєднати зусилля для вирішення регіональних проблем, ефективного та раціонального використання капіталу в умовах обмеженості обігових коштів та низької інвестиційної активності. Кластери сприяють раціональному використанню наявних ресурсів, підвищенню якості та збільшенню масштабів виробництва.

З технологічної точки зору кластери сприяють темпам запровадження інновацій, визначають їх напрямок і тим самим створюють фундамент для майбутнього економічного зростання. Теорія кластерів тісно пов'язана з концепціями інноваційного розвитку.

Відомо, що інновації, це, по-перше, ризик, тому навіть залучення найновіших методик вивчення інновацій можуть закінчитись для підприємця-новатора комерційною невдачею. Саме через це є необхідність створювати сукупність інноваційного підприємництва, сконцентрованого в певний період часу в певному економічному просторі. Це не що інше, як об'єднання різних організацій (промислових компаній, дослідницьких центрів, наукових установ, органів державного управління, громадських організацій), які дозволяють використовувати переваги двох способів координації економічної системи - внутрішньо-фірмової ієрархії і ринкового механізму для швидкого й ефективного розподілу нових знань, наукових знахідок та винаходів. У цьому разі ми маємо справу з розповсюдженням інновацій по мережі взаємозв'язків у загальному регіональному економічному просторі. Крім того, різноманітність різних джерел технологічних знань і зв'язків стає передумовою виникнення будь-якої інновації.

Інноваційний пошук та науково-дослідні розробки механізмів підвищення якості інституційних процесів перетворення окремих бізнес-одиниць у відповідні економіко- правові групи з метою забезпечення високого рівня якості послуг та їхньої інвестиційної привабливості. В даний час застосування кластерного підходу стає одним з ключових напрямів регіонального розвитку. При цьому застосування підходу для розвитку економіки регіону, стимулювання зайнятості, підвищення регіональної конкурентоспроможності, переходу на інноваційний шлях розвитку поки що недостатньо вивчено. Отже, об'єднання в кластер, як чітку систему розповсюдження знань і технологій дає змогу впроваджувати швидкі зміни, оновлювати техніку і технологію за рахунок їх гнучкості. У кластері (коли витрати розподіляються між його учасниками) нижча ціна експерименту, чіткіше бачення та ясніше розуміння ринку, кращі умови доступу до інформації та кращі можливості її аналізу. Позитивною рисою кластерної моделі регіональної економіки є зростання продуктивності підприємств у тій місцевості, де створено кластер.

Позитивним ефектом розвитку кластерів, як форми розміщення продуктивних сил є поліпшення зв'язків між державними і громадськими організаціями, створення нового бізнесу у вільних сегментах ринку, відновлення спільних інтересів різних соціальних груп, підвищення впливовості некомерційних організацій в процесі регіонального розвитку. В економіці повинні переважати кластери, а не ізольовані підприємства і галузі. Важливе значення має також соціальний аспект кластерів - це почуття єдності, співпраці людей, зайнятих у даному процесі, подолання ними відчуття взаємної недовіри, зайвої конкуренції, цілком реальна надія на розв'язання соціальних проблем за рахунок спільних зусиль. До потенційних можливостей кластерного механізму слід віднести скорочення собівартості окремих видів промислової продукції, збільшення обсягів її виробництва, диверсифікація економіки регіону.

Цінність кластеру полягає не стільки в комплексності, скільки, по-перше, в наявності внутрішнього конкурентного середовища, оскільки він не є вертикально-інтегрованою компанією, а по-друге, - в наявності у нього сильних конкурентних позицій, здатних забезпечити конкурентоспроможність регіону на глобальному ринку. Регіональні економіки, в яких відсутні кластери, не конкурентоспроможні на глобальному ринку в довгостроковій перспективі.

У туристичному кластері географічна близькість туристичних фірм та організацій розглядається як місце накопичення критичної маси людського й фінансового капіталів, природного, наукового, інформаційного, інфраструктурного й інноваційного потенціалів.