Правове регулювання діяльності мереж трансферу технологій

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

Монографія

Правове регулювання діяльності мереж трансферу технологій

Новіков Є.А.

Харків, 2019

Зміст

Розділ 1. Мережа трансферу технологій як явище правової дійсності

1.1 Історичний розвиток мереж трансферу технологій

1.2 Господарсько-правова характеристика мережі трансферу технологій

1.3 Діяльність мереж трансферу технологій в Україні: питання правового забезпечення на сучасному етапі

1.4 Зарубіжний досвід функціонування мереж трансферу технологій

Розділ 2. Господарсько-правове регулювання відносин, пов'язаних з діяльністю мережі трансферу технологій

2.1 Організаційно-правові форми діяльності мереж трансферу технологій

2.2 Загальна характеристика відносин у мережах трансферу технологій та їх елементи

2.3 Державна політика у сфері регулювання і підтримки мереж трансферу технологій

• Перелік умовних позначень

ТТ - трансфер технологій

НДДКР - науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи NASA - Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору

MPG - Товариство Макса Планка

CNRT - Національні центри в області технологічних досліджень CRITT - Регіональні центри інноваційних досліджень і трансферу технологій

НВО - науково-виробничі об'єднання МНТК - міжгалузеві науково-технічні комплекси МТТ - мережа трансферу технологій EEN - Європейська мережа підприємцтва OECD - Організації з економічного співробітництва та розвитку СТТ INDEV - Мережа регіональних центрів інноваційного розвитку Державного агентства України з інвестицій та розвитку EIC - Euro Info Centres IRC - Innovation Relay Centres

NTTN - Національна мережа трансферу технологій України РЦТТ - Республіканський центр трансферу технологій Республіки Білорусь

RTTN - Російська мережа трансферу технологій

УІСТТ - Українська інтегрована система трансферу технологій

ТЗ/ТП - технологічні запити / технологічні пропозиції

ГК - Господарський кодекс

UTTN - Українська мережа трансферу технологій АСФІМІР - Автоматизована система формування інтегрованих міждержавних інформаційних ресурсів

COSME - європейська програма підтримки малого та середнього бізнесу

МСП - малі та середні підприємства

UkroRosNet - Українсько-Російська міжуніверситетська мережа трансферу технологій

EBN - Європейська мережа бізнес-інноваційних центрів IRE - Інноваційні регіони Європи

EACI - Виконавчt Агентством з конкурентоспроможності та інновацій

POD - Partnership Opportunities Data base

RTTCs - регіональні центри трансферу технологій

ЦК - Цивільний Кодекс

EFG - фонд справедливості для зростання

SBIR - Програма інноваційних досліджень в малому бізнесі

STTR - Програма трансферту технологій малого бізнесу

SBIC - Програма Інвестиційні компанії малого бізнесу

Вступ

правове регулювання трансфер технологія

Новітні технології давно виступають основними факторами формування конкурентних переваг та економічного розвитку не лише окремих підприємств, але й сучасних країн у світі. Законодавство у сфері інноваційної діяльності в розвинених державах (США, Китаю, провідних держав-членів ЄС, Японії, Південної Кореї тощо) традиційно розглядається як засіб реалізації економіко-правової політики, що визначена у довго- та середньострокових стратегіях, програмах, планах розвитку окремих галузей економіки, розвитку науки, які визначають загальні орієнтири і стратегічні пріоритети країни на відповідний період.

Європейський Союз спрямовує основні зусилля на стимулювання підвищення інноваційної та економічної різноманітності економіки держав-членів. Підсумком цих зусиль стала підготовка рішень і стратегій, які були ухвалені на форумах у Лісабоні (2000 р.) та Гьотебор- зі (2001 р.). У 2012 р. Європейський Союз затвердив більш амбітну стратегію «Європа 2020 - стратегія інтенсивного, стійкого та об'єднуючого зростання», головною метою якої було проголошено створення «Інноваційного Союзу». Розроблені національними урядами програми і плани реформ для інновацій, економічного зростання та зайнятості містили постановку претензійної мети: закріпити місце відповідної країни в групі держав, які займають провідні позиції в сфері високих технологій, що має стати одним з вирішальних факторів у забезпеченні стійкого довгострокового економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності, створення нових робочих місць, а отже, збереження провідних позицій у глобалізаційному змаганні. Такі стратегічні цілі ЄС додатково актуалізують вірність напряму геополітики України щодо набуття членства в ЄС.

В Україні законодавче підґрунтя, подовження інноваційного шляху економічного розвитку надає Стратегія сталого розвитку «Україна - 2020», в якій задекларовано: «Україна має стати державою з сильною економікою та з передовими інноваціями». Однак Стратегія, нажаль, не містить вказівки на шляхи досягнення цієї мети. Вказується лише на необхідність проведення реформи захисту економічної конкуренції. В умовах відсутності змістовно опрацьованих та детальних документів щодо довгострокового інноваційного розвитку економіки прогресивні положення, закріплені у законодавчих актах, що ініційовані Міністерством освіти і науки України та науковою спільнотою, або вихолощуються під час погодження, або їхні найважливіші норми з часом відміняються. Хоча аналіз стану національного законодавства та діяльності органів влади у сфері інновацій неодноразово ставав предметом розгляду під час парламентських слухань, а також засідань РНБО України, при цьому досягти реального прогресу у вирішенні цих питань досі не вдається.

Новітні технології слугують рушієм розвитку країни в цілому, окремих галузей, регіонів, суб'єктів господарювання. Трансфер технологій виступає ключовою ланкою між інноваціями, розробленими науковцями, та передачею їх у виробничу сферу. Ефективність трансферу технологій напряму залежить від зв'язків між постійними учасниками цих процесів та інформаційною складовою технологій. Розвинені країни, використовуючи трансфер технологій, прагнуть змінити як свої позиції, так і структуру своєї присутності на міжнародному ринку. Для країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна, розвиток трансферу технологій є важливим кроком на шляху до реструктуризації економіки, способом збільшення експортних надходжень до державного бюджету.

До основних причин гальмування процесу трансферу технологій в Україні належить відсутність ефективної мережі трансферу технологій та регламентації її діяльності на законодавчому рівні. Вирішення цієї проблеми значною мірою залежить від нормативної регламентації діяльності мереж трансферу технологій. Викладене зумовлює нагальну потребу в комплексному вивченні сутності мереж трансферу технологій, правовому регулюванні їх діяльності в Україні та світі, що свідчить про актуальність теми цієї наукової роботи.

Вирішення проблеми трансферу технологій в Україні лежить у площині створення ефективної мережі трансферу технологій, що передбачає здійснення законодавчої регламентації її діяльності. Це зумовлює нагальну потребу комплексного вивчення сутності мереж трансферу технологій, правового регулювання їх діяльності в Україні та світі, що свідчить про актуальність теми цієї наукової роботи.

Наукові пошуки визначення факторів розвитку економіки мають глибокі коріння. Концептуальною розробкою моделі інноваційної економіки займалися відомі вітчизняні (М. І. Туган-Барановський, М. Д. Кондратьєв) і зарубіжні (К. Жугляр, І. Л. Гельфанд, В. Паретто, Я. ван Гельдерен, Дж. Кітчин, Й. Шумпетер, Ф. Бродель, С. Кузнець, Г. Менш, А. Клайнкнехт, Я. ван Дайн та ін.) економісти. Наукові праці вчених-економістів дали змогу з'ясувати зміст низки господарсько- правових категорій.

Проблематику інноваційних відносин та їх об'єктів досліджували Ю. Є. Атаманова, О. М. Вінник, Д. В. Задихайло, В. А. Устименко, О.М. Давидюк, К. Ю. Іванова. З позиції науки господарського права мережу трансферу технологій розглядають вітчизняні вчені К. О. Січ- каренко, Л. Ю. Тітов, В. С. Лисенко, С. О. Єгоров, В. К. Хаустов, В. Я. Козаченко, Н. Г. Георгіаді, О. В. Лукша, Н. О. Вернидуб, В. А. Омельяненко, В. М. Геєць, В. П. Семиноженко, О. В. Гук, І.І. Рудченко, С. С. Слава та ін.

Попри наявність певного масиву публікацій з цієї проблематики, питання господарсько-правового регулювання створення й функціонування мереж трансферу технологій у науковій літературі викладено недостатньо повно. Відсутність належного всебічного дослідження господарсько-правового регулювання діяльності мереж трансферу технологій в сучасних умовах обумовлює необхідність здійснення комплексної розробки даної проблематики.

Розділ 1. Мережа трансферу технологій як явище правової дійсності

1.1 Історичний розвиток мереж трансферу технологій

З другої половини ХХ ст. характерною рисою розвитку світової економіки стає перехід провідних країн до нового етапу формування інноваційного суспільства - побудови глобальної системи світового господарства, що базується переважно на генерації, розповсюдженні та використанні технологічних знань. Об'єкти інтелектуальної власності займають все більшу частку в статутному капіталі компаній. На думку А. В. Лушникова, інтенсифікація виробничих процесів і підвищення їх якості на основі використання результатів науково-технічної діяльності визначає різке скорочення інноваційного циклу, прискорення темпів оновлення технологій і продукції, що випуска- ється.

Таким чином, інтелектуальні ресурси посідають важливе місце серед факторів розвитку сучасної економіки. Невід'ємним елементом цього розвитку є трансфер технологій (далі - ТТ), сутність якого полягає у передачі або комерціалізації науково-технічних знань і досвіду для надання науково-технічних послуг, застосування їх для технологічних процесів та виробництва продукції.

Прийнято вважати, що ТТ - це явище достатньо нове. Однак В. В. Титов не згоден із цим твердженням, він вважає, що історично ТТ походить своїм корінням мало не з первісного суспільства1. Його думку поділяють й інші автори, зазначаючи, що у своєму розвитку земна цивілізація пройшла ряд доіндустріальних і не менше п'яти індустріальних технологічних укладів . Так, одним з яскравих прикладів ТТ є Росія, яка впродовж своєї історії не раз вимушена була вдаватися до запозичення передових західних технологій. Вперше на державному рівні таку програму реалізував Петро І. На початку ХХ ст. до модернізації російської економіки шляхом запозичення зарубіжних технологій вдався Микола ІІ (темпи промислового зростання у роки його правління були найвищими в Європі). Царську політику запозичення зарубіжних технологій на державному рівні продовжило і радянське керівництво: саме використання західних (насамперед американських) технологій забезпечило успіх сталінської індустріалізації. У цілому слід погодитися, що в обох випадках це була принципово інша (екстенсивна), аніж в Європі, модель модернізації, орієнтована на вибіркове оволодіння чужими результатами (причому в рамках не лише ТТ, але й промислового шпіонажу), а не процесами, які передували їх досягненню.

Аналіз зазначених та інших прикладів дає підстави погодитися з думкою науковців, які вважають, що тривалий час головною умовою, яка спонукала держави проводити політику ТТ, була військово-технічна конкуренція. У періоди, коли неконкурентоспроможність московської/радянської моделі державності ставала особливо очевидною, влада вимушена була вдаватися до вибіркового запозичення у більш розвинених європейських країн окремих технологічних досягнень і відтворення запозичених зразків. Насамперед йшлося про виробництво озброєнь. При цьому досвід такого запозичення переконливо засвідчив, що за умов відсутності власних внутрішніх джерел і стимулів до інновацій країна приречена на стратегічне відставання, адже інновації завжди пов'язані з ризиком, на який держава, як правило, піти не хоче1. Ризик властивий для власника-підприємця, а московський приватний капітал/радянські підприємства функціонували в умовах одержавленого ринку, внаслідок чого не могли забезпечити інноваційний розвиток економіки.

Однак серйозно замислюватися над цим процесом людина стала набагато пізніше, коли розпочався ІІ технологічний уклад (промислова революція) . Але безумовно справжній прорив забезпечили V і VI технологічні уклади, основу яких відповідно становили комп'ютери, телекомунікації, електроніка, інтернет; синтез технічних і біо- систем, нано- та когнітивні технології, проектування живих організмів, нове природокористування та медицина. Саме завдяки їм ТТ як явище охопило практично всі розвинені країни.

У витоків теоретичної розробки моделі інноваційної економіки стояли видатні українські - М. І. Туган-Барановський (1865-1919) і російські - М. Д. Кондратьєв (1892-1938) економісти, які обґрунтували ідею, згідно з якою саме криза виступає сприятливим ґрунтом для важливих і численних змін «в основних умовах господарського життя суспільства», що дають поштовх для початку підвищувальної фази циклу.

М.І. Туган-Барановський у результаті проведених досліджень зміг виявити закономірність не лише виникнення економічних криз, але й вказати на активізацію інвестиційної та соціальної політики як шляхів їх подолання)1. У свою чергу М. Д. Кондратьєв привернув увагу до того факту, що у витоків підвищувальної фази або на самому її початку відбувається глибока зміна всього життя капіталістичного суспільства. Цим змінам передують значні науково-технічні винаходи і нововведення. У підвищувальній фазі першої хвилі це був розвиток текстильної промисловості й виробництво чавуну, який змінив економічні та соціальні умови суспільства. У підвищувальній фазі другої хвилі - будівництво залізниць, яке дозволило освоїти нові території і перетворити сільське господарство. Підвищувальна фаза третьої хвилі була обумовлена впровадженням електрики, радіо та телефону . Перспективи нового підйому М. Д. Кондратьєв бачив в автомобільній промисловості.

У подальшому ідеї цього вченого були суттєво розвинуті в наукових працях Й. Шумпетера (1883-1954), який був прихильником М. І. Туган-Барановського, Ф. Броделя (1902--1985) , С. Кузнеця (1901-1985), Г Менша (н. 1937)1, А. Клайнкнехта (н. 1951) , Я. ван Дайна (н. 1943 р.) та ін.

У 1911 р. Й. Шумпетер вперше визнав головною умовою успішного розвитку суспільства конкурентне освоєння інновацій. При цьому ним була сформульована «лінійна модель» інноваційного процесу, яка характеризується такими рисами:

- винахідницька, інноваційна активність насправді перебуває поза економікою; відповідно підприємці лише відстежують появу нових відкриттів, створюючи на їх основі інші технологічні інновації для отримання прибутку;

- економічний розвиток завдячує технологічним інноваціям, які завдяки старанням підприємців обумовлюють появу нових продуктів і процесів;

- інноваційний процес має лінійний характер; його відправною точкою є винахід, а кінцевою - інновація, що дає прибуток.

Пояснити уривчастість інновацій, а відтак економічного розвитку, спробувала Г Н. Соколова, на думку якого, непослідовна в часі поява інновацій обумовлена не перебоями у виробництві наукових знань, а поведінкою підприємців, які спочатку побоюються високоризикових інвестицій в інновації. Однак у періоди депресії у деяких підприємців не залишається альтернативи, крім як вдатися повністю до нових розробок (базисних інновацій), якщо вони хочуть зберегти і розвинути свій бізнес. Якщо певні інновації виявилися прибутковими, то до них звертається дедалі більше підприємців. За нечисленними висококваліфікованими першопрохідцями йде маса підприємців «середньої руки». Однак з плином часу економічна ефективність і привабливість цих базисних інновацій змінюється, множаться ознаки стагнації. Підприємства, що розрослися за рахунок успіху базисних інновацій, від кризи до кризи втрачають стійкість через те, що тримаються за старе або паралізують власні інновації. З настанням кризи знову приходить час для базисних інновацій, які виводять з технологічного «пата», і круговорот поновлюється1.

Рано чи пізно в розвинених країнах, а згодом - і в країнах, що розвиваються, визріває розуміння, що самоплив в економічному розвитку - це далеко не оптимальна політика. Держава, якщо вона прагне отримати переваги у конкуренційному змаганні, не може дозволити собі усунутися від участі в інноваційному процесі, що є стрижнем розвитку економіки, суспільного добробуту, а за певних умов і національної безпеки.

На нашу думку, для забезпечення економічного зростання держава повинна приділяти увагу підтримці високотехнологічного бізнесу й інноваційного підприємництва, до якого належить ТТ Однак сьогодні недостатньо розробити або створити інноваційну технологію: без впровадження у виробництво або масового використання іншими суб'єктами вона втрачає свої інноваційні властивості. Основною проблемою для науковців є подальша комерціалізація створеного ними продукту інтелектуальної діяльності, оскільки без цього компонента механізм ТТ не здатний забезпечити розвиток інноваційної сфери .

Для вирішення окреслених проблем необхідно було створити організації, які займались посередницькою діяльністю та сприяли ТТ та інноваційній сфері в цілому. Такими організаціями стали центри трансферу технологій, які почали функціонувати у багатьох країнах світу.

Перші центри передачі технологій в їх сучасному розумінні виникли в Європі і США в 1940-1950-х рр. з метою забезпечення комерціалізації військових технологій і технологій подвійного призначення шляхом створення на їх основі чималого спектра продукції цивільного призначення. Широкий розвиток цієї організаційної форми відбувся в 1980-1990-х рр. з прийняттям у цілому ряді країн законів, які надали університетам права на розробки, створені за рахунок державного фінансування1.

Першими у прийнятті законодавства про передачу технологій були Сполучені Штати Америки, які з 1948 р. намагалися налагодили систему передачі технологій з науки в промисловість . Проте не завжди ця діяльність в США була успішною. Однією з причин було те, що до 1980 р. права на інтелектуальну власність, створену на державні кошти, належали виключно державі. Така модель виявилася неефективною, тому що тільки 5 % урядових винаходів ліцензувалися і тільки 1 % було успішно реалізовано в промисловості.

Важливим кроком у напрямі побудови ефективної системи ТТ у США стало прийняття у 1980-х рр. низки законів, спрямованих на захист інтелектуальної власності, це, передусім, закон Бая-Доула і закон Стівенсона-Уайдлера. Закон Бая-Доула надав університетам, некомер- ційним організаціям і малим підприємствам права власності на винаходи, створені за фінансової підтримки уряду.

Закон закон Бая-Доула передбачав такі цілі: сприяння практичному використанню винаходів, створених у рамках досліджень, що фінансувалися з федерального бюджету; залучення якомога більшої кількості представників малого бізнесу в дослідження, що фінансувалися з федерального бюджету; сприяння співпраці між комерційними структурами і некомерційними організаціями; забезпечення використання всіх винаходів, створених некомерційними організаціями та представниками малого бізнесу в дусі вільної конкуренції та підприємництва; сприяння комерціалізації та громадській доступності винаходів, зроблених у США; забезпечення уряду достатніми правами на створені за державні кошти винаходи для того, щоб задовольнити потреби уряду і захистити суспільство від невикористання або від нераціонального використання винаходів; мінімізація витрат на управління в цій галузі1.

Цей закон акцентував увагу університетів та федеральних лабораторій на трьох ключових моментах: університетам та федеральним лабораторіям надавалися права на всі відкриття, винаходи, патенти і технології, розроблені за рахунок федеральних коштів; університети та федеральні лабораторії отримували право ліцензувати і комерціалізувати результати своїх досліджень; коли університети чи федеральні лабораторії отримували гонорари, роялті чи доходи від участі в акціонерному капіталі в start-up компанії, вони повинні були ділити ці доходи між університетом та винахідниками відповідно до раніше узгоджених відсотків .

Таким чином, прийняття Закону Бая-Доула створило умови для швидкого зростання кількості наукових підрозділів при університетах США, до компетенції яких входило надання консультаційних послуг стосовно впровадження нових винаходів і оформлення ліцензій на їх використання.

У цей період у США прийнято було також закон, спрямований на активізацію участі федеральних лабораторій у процесі науково-технічної кооперації з промисловими підприємствами на основі поширення інформації щодо отриманих результатів від впровадження новітніх розробок (закон Стівенсона-Уайдлера). Ключове положення закону полягало в тому, що винаходи, які фінансувалися з федерального бюджету, повинні бути ліцензовані для комерційного використання в громадських інтересах. Виконавці науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (далі - НДДКР) зобов'язувалися надавати федеральному агентству (за його запитом) періодичні звіти про зусилля, спрямовані на використання відповідного винаходу.

Однак практика застосування законів Бая-Доула та Стівенсона- Уайдлера підтвердила необхідність усунення бюрократичних перешкод для спрощеного надання ліцензій на технології, що належали федеральному уряду США. Існувала необхідність полегшення процесу передачі технологій з федеральних лабораторій, яких у США більше 700, у приватний промисловий сектор, а також заохочення компаній, які здійснювали комерційне освоєння державних технологій. Тому Конгрес США прийняв ряд правових актів, спрямованих на підвищення ефективності освоєння результатів науково-технічної діяльності, отриманих із залученням бюджетних коштів. Це, зокрема, федеральний закон «Про національні коопераційні дослідження», прийнятий у 1984 р. 1, яким надавалося право університетам, науковим державним центрам і приватним компаніям об'єднуватися на спільній (коопераційній) основі для створення єдиного виробничо-творчого колективу і спільної реалізації тієї чи іншої науково-технічної програми, реалізації винаходів за спільно отриманим патентом, надання ліцензій третім особам на право його використання.

Федеральний закон «Про передачу федеральних технологій», прийнятий у 1986 р. , у свою чергу, надавав право федеральним лабораторіям, приватним фірмам, консорціумам і урядам штатів укладати коопераційні угоди на спільне проведення НДДКР. До того ж закон дозволяв державним, приватним організаціям і окремим особам об'єднуватись у незалежні групи єдиних виробників певних товарів і послуг на ринку. При цьому федеральні лабораторії згідно із законом могли передавати другій стороні договору права на будь-які винаходи, які були повністю чи частково створені працівниками лабораторії. Право на отримання прав на винахід, створений у рамках реалізації угод НДДКР. надавалося всім компаніям (не лише малим, університетам чи некомерційним організаціям).

Основним досягненням останнього закону було й те, що на його підставі було створено Консорціум федеральних лабораторій з передачі технологій для надання допомоги компаніям, особливо малим фірмам, у встановленні контактів з компетентними федеральними науковими підрозділами. Консорціум нині є добровільною організацією, що складається з більш ніж 700 науково-дослідних лабораторій і центрів від 17 федеральних відомств і агентств, у компетенцію яких входять повноваження із сприяння передачі технологій.

Історично розвиток Консорціуму від неформальної до офіційно визнаної і функціонуючої організації почався у 1971 р., коли Міністерство оборони США сформувало Консорціум лабораторій для посилення міжлабораторних зв'язків і пошуку цивільних користувачів технічними знаннями, які спочатку були отримані для військових цілей. До 1974 р. Консорціум лабораторій виріс від 11 до 34 лабораторій та центрів з досліджень і розробок, змінив своє найменування на Консорціум федеральних лабораторій з передачі технологій і запросив до участі в ньому всі федеральні міністерства і відомства.

Федеральний закон «Про передачу федеральних технологій» наділив Консорціум певними повноваженнями:

- консультування (повідомлення) і допомога: консультування (повідомлення) і допомога федеральним відомствам і лабораторіям щодо їх програм з передачі технологій;

- виконання: розробка і адміністрування механізмів передачі технологій, курсів навчання, розробка відповідних матеріалів; забезпечення інформаційних центрів для запитів про технічну допомогу від урядів штатів, місцевих органів влади, бізнесу, промисловості, неприбуткових організацій; робота з федеральними лабораторіями щодо полегшення використання відповідних механізмів передачі технологій;

- зв'язок/координація: полегшення, при необхідності, експертизи і послуг Національного наукового фонду, Міністерства торгівлі, Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (далі - NASA) і інших федеральних відомств; полегшення зв'язку та взаємодії між лабораторними офісами з досліджень і застосування технологій.

Крім того, федеральний закон «Про передачу федеральних технологій» полегшував зв'язок та співпрацю між офісами з досліджень і застосування технологій федеральних лабораторій і організаціями штатів, регіональних і місцевих влад; передбачав допомогу академічній науці, бізнесу, збитковим організаціям, урядам штатів і місцевим органам самоврядування, а також регіональним організаціям у стимулюванні досліджень і заохоченні передачі технологій1.

У 1988 р. у США було прийнято федеральний закон «Про торгівлю і конкурентоспроможність», яким започатковано основи сучасної інфраструктури ТТ у цій країні . Саме цим правовим актом було нормативно закріплено створення центрів передачі промислових технологій і послуг, розширено рамки оплати роялті «недержавним» працівниками федеральних лабораторій, що управлялися недержавними контакторами; дозволено створення центрів вивчення питань щодо передачі технологій при Міністерстві освіти США.

Спираючись на отримані результати, урядом США на початку 1990-х рр. створюэться Національна мережа передачі технологій, загальне керівництво якою нині здійснює NASA.

Слід зауважити, що федеральний закон «Про торгівлю і конкурентоспроможність» врегулював діяльність, пов'язану зі створенням регіональних центрів передачі промислових технологій. Основною функцією регіональних центрів було створення автоматизованих виробничих систем або інших видів великої автоматизованої машинної техніки і технології, заснованої на наукових дослідженнях і розробках. Закон передбачав можливість при виконанні державних програм НДДКР вступати в коопераційні угоди по створенню спільних підприємств у сфері НДДКР, установлювати обмеження на ціни таких контрактів і визначати строки їх виконання1. Регіональні центри передачі технологій виконували в основному посередницькі функції, які сприяли комерціалізації науки в університетах і промислових організаціях .

Слідом за США цим шляхом пішли й інші промислово розвинені країни. У Західній Німеччині робота зі створення системи ТТ була розпочата наприкінці 1960-х - на початку 1970-х рр. У цей період часу був сформований Патентний центр для німецьких досліджень у складі Товариства Фраунгофера, патентні служби великих дослідних центрів, які займалися захистом авторських прав та впровадженням розробок у виробництво. З кінця 1970-х рр. у Німеччині активізувався процес створення центрів трансферу технологій на базі як вищих технічних шкіл і університетів Німеччини, так і неурядових некомер- ційних науково-дослідних інститутів, серед яких провідна роль сьогодні належить Товариству Макса Планка (Max-Planck-Gesellschaft - MPG) і Фраунхоферовському товариству (Fraunhofer-Gesellschaft - FG).

Так, у 1970 р. Товариство Макса Планка заснувало в Мюнхені незалежну компанію з ТТ «Garching Instrumente GmbH» (перетворену в 1979 р. на «Garching Innovation GmbH»), завданням якої стала комерціалізація результатів НДДКР, отриманих членами MPG. Спочатку Garching Innovation займалася тільки реєстрацією і комерціалізацією патентів, але з 1990 р. стала надавати консультаційні послуги та підтримку щодо створення спін-офф компаній MPG1.

На початку 1980-х рр. Міністерство освіти і науки ФРН ініціювало дослідний проект «Проектне суспільство» («Project Wissenschaft»), яке сфокусувалося на проблемі ТТ; у середині 1980-х рр. Німецька наукова рада (German Science Council) опублікувала спеціальну постанову щодо ТТ. Все це дало поштовх для законодавчих змін колишніх суворих інструкцій, які стосувалися рекомендацій з управління ТТ (наприклад, створення зовнішніх інститутів), формування університетських центрів трансферу технологій, а також бюджету самих університетів і обов'язків університетського персоналу.

Проведені у 1980-х рр. законодавчі реформи передбачали, що державні дослідні організації можуть отримувати дві третини доходу від ліцензування чи продажу патентів, при цьому їх бюджет не буде скорочений. Раніше держава, яка фінансувала державні наукові установи, отримувала пряму вигоду від комерціалізації, оскільки такі доходи приводили до скорочення державної фінансової підтримки інститутів. Наприклад, якщо інститут щорічно отримував фінансування від держави в розмірі 10 млн. євро, а прибуток від ліцензування становив 1 млн. євро на рік, то державне фінансування скорочувалася до 9 млн. євро. Таким чином, проведена реформа покликана була стимулювати німецькі державні дослідні організації більш активно розробляти технології для промисловості і збільшити конкурентоспроможність економіки.

Друга реформа була проведена наприкінці 1990-х рр. Успіх прийняття закону Бая-Доула в США став прикладом для аналогічних законодавчих підходів і в Німеччині. Як додатковий стимул на проведення НДДКР на практиці була реалізована нова схема поділу доходу від ліцензування. Ця схема отримала назву «Модель Макса Планка» («Макс-Planck Model»): одна третина доходу йшла індивідуальному досліднику або групі дослідників, одна третина -інституту і одна третина - центральній організації для покриття витрат на ліцензування та отримання патентів. Ця модель поділу доходу була інтегрована і в законодавство Німеччини1.

Слід зазначити, що до 2002 р. положення німецьких законів у сфері інтелектуальної власності надавали винахідникам так звані «професорські привілеї», оскільки останні мали право використовувати винахід за своїм розсудом і не були зобов'язані пропонувати свої відкриття роботодавцю - дослідницькій організації або державі.

Однак у новій редакції Патентний закон ФРН 1980 р. (Patentgesetz - PatG) закріпив правила для роботодавців і найманих працівників щодо прав на інтелектуальну власність незалежно від того, працює співробітник у приватному чи державному закладі. У цьому законі визначено було, що найманий працівник повинен запропонувати винахід роботодавцю. У роботодавця є право прийняти або відмовитися від нього. Якщо роботодавець приймає винахід, він може бути запатентований. Якщо винахід запатентовано, він може бути використаний, у цьому випадку роботодавець зобов'язаний віддати частину доходу найманому працівнику. Якщо роботодавець відмовляється від винаходу, найманий працівник має право використовувати його на свій розсуд .

Дещо інший підхід було закріплено прийнятим пізніше законом ФРН «Про винаходи службовців» (Deutsches Gesetzьber Arbeitnehmererfindungsgesetz). Указаний нормативно-правовий акт заснований на двох принципах: забезпечення підприємцям найбільш сприятливих умов для присвоєння винаходів, створюваних службовцями; стимулювання винахідницької діяльності та творчої активності службовців шляхом виплати винахіднику-службовцю відповідної винагороди за використання винаходу.

У законі ФРН «Про винаходи службовців» є три статті, об'єднаних в єдину частину і присвячених винаходам осіб, пов'язаних з державною, у тому числі військовою службою. Сюди відносять: ст. 40 «ArbeitnehmerimцffentHchen Dienst» («Працівники державної служби»); ст. 41 «Beamte, Soldaten» («Чиновники (посадові особи) та представники Бундесверу»); ст. 42 «Besondere Bestimmungenfьr Erfindungenan Hochschulen» («Спеціальні умови для викладачів і дослідників вищих навчальних закладів»).

Всі три статті ліберальні за змістом, причому особливо широкі права надані університетським викладачам і дослідникам. На відміну від працівників приватних фірм, вони мають пріоритет у праві патентувати винаходи на своє ім'я (Prioritдte inernational en Erstanmeldung (innere Prioritдt)). Університет може отримати компенсацію при комерційному використанні винаходу, але тільки в обсязі витрат на відповідні дослідження і не більше. При цьому взагалі не йдеться про відшкодування витрат бюджету.

Франція має досить оригінальний досвід у сфері розробки і реалізації науково-технологічної та інноваційної політики, що може становити значний інтерес для багатьох країн, у тому числі і для України.

Спочатку законодавство у сфері НДДКР у Франції застосовувалося для вирішення проблем, пов'язаних з процесом проведення НДДКР (наприклад, введення нового юридичного статусу для державних наукових установ, яке полегшило їхню взаємодію з підприємствами). До 1982 р. правовий статус наукових інститутів як адміністративних державних установ суворо зобов'язував їх займатися тільки науковою діяльністю і всіляко стримував участь у процесі впровадження і комерціалізації результатів науково-дослідних робіт. Крім того, такі правила колишнього режиму, як жорстке централізоване управління, коли процес прийняття рішень йде строго зверху вниз, і апріорний контроль державної адміністрації над усіма витратами наукової організації, стали істотним гальмом для розвитку наукових досліджень у цій країні.

Історія становлення інноваційної економіки Франції показує, що інноваційний стрибок у цій країні розпочався з моменту прийняття у 1982 р. закону «Про основні напрями розвитку досліджень і розвитку технологій», в якому уже тоді указувалось, що державні наукові дослідження не просто «становлять справу державного рівня», а мають на меті «впровадження в практику результатів досліджень» (ст. 14 Закону).

З огляду на це указаний правовий акт за державними науково-дослідними організаціям закріпив новий юридичний статус - державні установи науково-технологічного характеру (EPST - etablissement publics а caractere scientifique et technologique). Його отримали практично всі великі науково-дослідні центри та більшість інших дослідницьких інститутів, що мали до реформи звичайний статус державної адміністративної установи і спеціалізувалися на наукових дослідженнях фундаментального і прикладного характеру.

Як зазначає Є. М. Черноуцан, закріплення нового юридичного статусу науково-дослідної організації передбачало розширення функцій наукових центрів. За центрами законодавчо закріпилися такі функції, як впровадження результатів наукових досліджень у виробництво та їх комерціалізація, поширення науково-технічної інформації, підготовка наукових кадрів, зокрема, для промисловості. Указані установи отримали право створювати свої власні промислові філії, брати участь у спільних проектах з промисловими фірмами і з іншими партнерами в об'єднаннях різного юридичного режиму (напри- клад, на пайових засадах комерційні підприємства для інноваційної реалізації результатів своїх робіт)1.

Слід зауважити, що в 1983 р. в Національному центрі наукових досліджень (Centre National de la Recherche Scientifique (CNRS) - аналог Академії наук) було створено підрозділ, покликаний відповідати за практичне використання отриманих результатів. Цей підрозділ повинен був застосовувати широкий спектр заходів і стимулів для забезпечення більш тісної співпраці вчених і промислових підприємств. У кожному регіоні призначалися спеціальні представники CNRS, які відповідали за виявлення перспективних прикладних розробок і встановлення контактів із зацікавленими фірмами. Спочатку наукові лабораторії отримували додаткову фінансову винагороду за кожен новий укладений контракт, проте незабаром з'ясувалося, що це завдає шкоди розвитку фундаментальних досліджень . У Франції у цей час існувала очевидна потреба у розробці нового законодавчого підходу, який давав би можливість створення спільних лабораторій з промисловими компаніями на принципах рівноправного партнерства, де вчені проводили б дослідження, а представники промисловості відповідали за розробки і їх впровадження.

Через це на початку 2000-х рр. у Франції було спрямовано значні зусилля на посилення ролі університетів у розробці і комерціалізації наукових досліджень, зокрема, за трьома напрямами: ухвалення низки законодавчих ініціатив; формування нових інституційних структур; істотне розширення державної участі у вигляді впровадження нових програм і проектів.

Серед нормативно-правових актів стосовно вказаних питань особливо важливе місце посіли закон «Про інновації та наукові дослідження» (1999); План з розвитку інновацій (2003); закон «Про орієнтацію і програмування наукових досліджень і технологічного розвитку Франції» (2006); Національна стратегія у сфері наукових досліджень і інновацій (2009).

Закон «Про інновації та наукові дослідження» врегулював питання: можливості переходу наукових працівників, які працюють на державні установи, до приватних компаній; співпраці в галузі досліджень у державному та приватному секторах; деяких фіскальних заходів (таких як Credit d'Impцt Recherche orthe Fonds Communs de Placement dans l'Innovation); розвитку законодавчої бази для інноваційних компаній через впровадження спрощеної юридично-правової форми акціонерного товариства, притаманної для інноваційних компаній (Societe par Actions Simplifiee)1.

Ключовим досягненням закону «Про інновації та наукові дослідження», на думку Є. М. Черноуцан, було впровадження нових для цієї країни форм партнерства:

1. Мережі з наукових досліджень і технологічних нововведень (RRIT - Reseaux de recherche et d'innovation technologiques), які об'єднали лабораторії і підприємства в рамках спільних проектів.

2. Національні центри в області технологічних досліджень (Centres nationaux de recherche technologique, далі - CNRT), що об'єднали приватні й державні науково-дослідні лабораторії для забезпечення підприємств необхідною інформацією, інкубатори для підприємств, тісно пов'язаних з державними науковими установами .

3. Регіональні центри інноваційних досліджень і трансферу технологій (Centre regionauxpour l'innovation et le transfert де technologie, далі - CRITT).

4. Групи технологічних досліджень (Equipes de recherche technologique - ERT).

Національні центри технологічних досліджень CNRT сьогодні у Франції сприяють співпраці між державними лабораторіями та дослідними центрами найбільших промислових груп. Водноча регіональні центри з передачі технологій CRITT забезпечують обмін технологіями між державними науково-дослідними установами та фірмами на регіональному рівні.

Закон «Про орієнтацію і програмування наукових досліджень і технологічного розвитку Франції» (2006). офіційно закріпив ряд важливих ініціатив уряду в галузі державно-приватного партнерства, а саме: а) створення спеціальних фондів по фінансуванню науки і техніки в пріоритетних галузях - Національного агентства з наукових досліджень (ANR - Agence Nationale de Recherche) і Агентства по промислових інноваціях (AII - Agence d'Innovation Industrielle); б) створення спеціальних інноваційних кластерів, так званих полюсів конкурентоспроможності (poles de competitivite), націлених на ефективне використання наявних територіальних ресурсів. Саме через зазначені фонди у Франції сьогодні проходить значна частина державних коштів, що спрямовуються на підтримку спільних проектів між державними науковими установами та промисловими підприємствами.

Основи сформованої сьогодні в пострадянських країнах системи передачі технологій, як зазначає Ю. В. Соловйова, були закладені в СРСР в 1950-ті рр., коли почалися інтеграційні процеси в академічному і вузівському середовищі. У більшості академічних інститутів створювалися науково-технічні об'єднання, науково-навчальні та науково-технічні центри і лабораторії. У вузівському секторі формувалися організації, які виконували наукові дослідження і розробки: науково-дослідні інститути, проектні організації, кафедри, вузівські та факультетські конструкторські та технологічні бюро з власною експериментальною базою, наукові групи і сектори, обсерваторії, спільні підрозділи з організаціями академічного і галузевого секторів науки1.

Однак вже на XXIV з''їзді КПРС (1971) в СРСР було поставлено нове завдання органічно поєднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалістичної системи господарства і знайти форми з'єднання науки з виробництвом . Тому з метою вдосконалення системи науково-виробничої інтеграції в 1970-ті рр. в СРСР були розроблені і впроваджені нові організаційні форми підприємств, такі як виробничі об'єднання(далі - ВО), науково-виробничі об'єднання (далі - НВО), міжгалузеві науково-технічні комплекси (далі - МНТК).

Так, у 1973 і 1975 рр. Радою Міністрів СРСР було затверджено Положення «Про деякі заходи щодо подальшого вдосконалення управління промисловістю» і Положення «Про науково-виробниче об'єднання». Ці документи визначили офіційний статус науково-виробничих об'єднань, вказали на мету і планові показники їх діяльності, а також встановили джерела фінансування робіт.

Згідно з Положенням «Про науково-виробниче об'єднання» НВО було єдиним науково-виробничим і господарським комплексом, до складу якого входили науково-дослідні, конструкторські, проектно- конструкторські та технологічні організації, заводи, фабрики, пусконалагоджувальні і інші структурні одиниці залежно від завдань, поставлених перед об'єднанням. Ключовими завданнями, що стояли перед НВО для виконання мети освоєння і дифузії інновацій, було прискорення науково-технічного прогресу в галузі, якій належить НВО, створення і впровадження в практику обладнання, матеріалів, технологічних процесів і автоматизованих систем управління, вдосконалення планування і управління, поліпшення організації проведення наукових досліджень і технічних розробок, впровадження наукової організації праці і виробництва, підвищення ролі економіко-математичних методів в управлінні об'єднанням, вдосконалення організації господарського розрахунку, підвищення продуктивності праці працівників НВО, зміцнення трудової дисципліни і поліпшення культурно-побутових та житлових умов працівників, здійснення необхідних заходів з охорони повітря, ґрунту і водойм від забруднення промисловими і господарськими викидами, стічними водами і відходами виробництва, а також по боротьбі з шумами і радіоперешкодами1.

Через створення системи науково-технічних комплексів і науково- виробничих комплексів (об'єднань) скорочувалися строки створення нової техніки і технологій. Система НВО включала підрозділи, зайняті прикладними НДДКР, освоєнням їх у виробництві. НВО являли собою одногалузеві структури. Наприкінці 1960-х - на початку 1970х рр. виникають перші форми науково-виробничої інтеграції НВО «Кріогенмаш» в Балашисі в 1972 р., потім НВО «Світлана» у Москві і НВО «Пластполімер» у Ленінграді.

Однак масштаби більшості НВО та орієнтація на промислове виробництво, на думку А. О. Карташової, не дозволяли СРСР вирішувати великі науково-виробничі завдання в таких сферах, як ядерна фізика та робототехніка, внаслідок чого було прийнято рішення про створення більших науково-виробничих структур, які включають в себе як НВО, так і інші організації. У 1980-х рр. почали розвиватися такі форми науково-виробничої інтеграції, як міжгалузеві науково- технічні комплекси (МНТК) і міжгалузеві державні об'єднання (МДО), а також до кінця 1980-х рр. - навчально-науково-виробничі комплекси (ННВК) .

Згідно з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про створення міжгалузевих науково-технічних комплексів і заходи щодо забезпечення їх діяльності» перші МНТК формувалися для вирішення найважливіших завдань у сферах атомної енергетики і космічної техніки1.

На відміну від НВО, діяльність МНТК поширювалася на кілька галузей виробництва. У структуру МНТК найчастіше входили науково- дослідні інститути, конструкторські бюро та технологічні організації, ВНЗ, науково-виробничі та виробничі об'єднання як структурні одиниці науково-виробничих об'єднань, а також підприємства різних галузей. Метою формування МНТК було ефективне здійснення циклу «наука - виробництво», швидка розробка і впровадження нових ідей. Лише через два роки після Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів на території СРСР функціонувало вже понад двадцять МНТК, серед яких були «Порошкова металургія», «Металургмаш», «Каталізатор», «Световод», «Робот», «Персональні ЕОМ», «Технологічні лазери», «Біоген» і «Механобр». Як слушно зауважує О. Є. Досужева, залежно від типу організації, яка була провідною в МНТК, ці комплекси іменувалися відомчими або академічними . Проте належність до різних відомств МНТК в умовах командно-адміністративної системи негативно впливало на централізацію управління інноваційними процесами цих структура. А через закритість багатьох наукових досягнень і передових технологій вони не передавалися у промисловість. Таким чином, відмінною особливістю радянського досвіду організації інноваційної діяльності у 1970-1980-х рр. був плановий характер взаємодії між науковими центрами виробничих підприємств, відсутність малих інноваційних компаній і слабка роль університетів у відповідних процесах.

Кризові явища в економіці і системі управління країни, а також часткова лібералізація виробничих відносин і відносин власності на початку 1990-х рр. зорієнтували науку (як галузь) на можливість вибудовування інших відносин з підприємствами-замовниками на створення нових організаційно-правових форм - кооперативів і фірм, малих підприємств.

Починаючи з 80-х років ХХ країни-учасниці ЄС все більше приділяли увагу допомозі та підтримці малих та середніх підприємств. Саме із цією метою Єврокомісією було ініційовано створення декількох мереж трансферу технологій (далі - МТТ).

З плином часу невід'ємним елементом процесу ТТ стало створення або залучення науково-виробничих і дослідницьких об'єднань та центрів, які покликані надавати послуги та організовувати процес ТТ з передачі технологій. Зокрема, до послуг посередників ТТ відноситься: створення технологій під замовлення, налагодження контактів між суб'єктами трансферу, збирання інформації та створення баз даних про попит і пропозицію на передачу технологій, охорона інтелектуальних прав і комерціалізація результатів наукових досліджень та розробок.

З появою все більшої кількості центрів трансферу технологій та динамічного розвитку механізмів ТТ інноваційне середовище потребувало появи нової більш гнучкого суб'єкта-посередника. Ураховуючи те що корпоративні структури ієрархічного типу почали змінюватися на більш гнучку мобільну мережеву взаємодію між учасниками ринку у розробці та виробництві інноваційної продукції. Такий перехід відкривав нові можливості для малого та середнього інноваційного бізнесу. Однак для реалізації управління між виробником висо- котехнологічної продукції та її кінцевим споживачем необхідна розбудова мережі, яка здійснювала б налагодження взаємозв'язку між суб'єктами.

Більш детально досвід МТТ у країнах ЄС ми дослідимо у наступних розділах. Аналізуючи історію функціонування МТТ відмітимо, що в більшості країн ЄС присутні особливості організації національних МТТ, які, в свою чергу, можуть брати участь або бути представником (точкою доступу) у більш масштабних мережах, зокрема таких як Європейська мережа підприємцтва (далі - EEN). Так, у Великобританії значну роль в організації ТТ відіграють консорціуми (клуби) промислових компаній, освітніх установ і наукових лабораторій. Вони забезпечують взаємодію між наукою та промисловістю, розповсюджують інформацію про результати наукових досліджень. Посередниками між продавцями й покупцями нових технологічних розробок є технологічні брокери, які сприяють передачі наукових розробок у промисловий сектор шляхом продажу ліцензій1.

У Німеччині роль проміжної ланки між лабораторіями та підприємницьким сектором виконують різні наукові товариства й спільні дослідницькі асоціації промисловості (Фраунгоферовське товариство, Асоціація дослідницьких об'єднань німецької промисловості ім. Отто фон Гюріке (AiF) та інші), діяльність яких фінансується за рахунок субсидій федерального уряду й доходів від виконання контрактних досліджень. При вищих навчальних закладах та дослідницьких установах функціонують різні організаційні структури з передачі результатів наукових досліджень у промисловий сектор. Крім цього, було створено мережу організацій-посередників у вигляді патентних впро- ваджувальних агенцій. Зазначені агентства фінансуються за рахунок федерального бюджету, а також бюджетів окремих земель і вищих навчальних закладів. Німецьке законодавство закріплює права на результати інтелектуальної діяльності за їх виконавцем і накладає на нього певні обмеження .

У межах території країн ЄС процес об'єднання зусиль задля прискорення обміну інформацією про нові розробки та кооперації щодо їх впровадження є динамічним процесом.

Аналізуючи та узагальнюючи шлях створення й розвитку МТТ в ЄС, можна виділити низку етапів, а саме:

- з 1984 по 1996 роки, протягом яких відбулося створення перших мереж трансферу технологій ;

- з 1996 по 2008 роки, які характеризуються динамічним розвитком інформаційних технологій з усе більшим залученням до їх поширення та комерціалізації мереж трансферу технологій;

- з 2008 по теперішній час, головною особливістю якого є об'єднання мереж трансферу технологій у більш складні суб'єкти та їх вихід на новий міжнародний рівень.

1.2 Господарсько-правова характеристика мережі трансферу технологій

Унаслідок активного пошуку нових напрямів промислового розвитку, сформувалася підвищена увага науковців та виробників до процесу створення та впровадження інноваційних продуктів, серед яких найбільш цікавими для дослідження є інтелектуальні технологічні розробки. У цьому ланцюгу особливу актуальність має процес передачі технології від наукової сфери до промислового сегмента, від розробників до виробників, тобто ТТ. Незважаючи на значну кількість теоретичних наукових досліджень та набутого за останні роки практичного досвіду низький рівень правового регулювання ТТ в Україні вимагає прийняття важливих рішень, які б забезпечили ефективні підходи до законодавчого забезпечення цього процесу від ідеї до практичного результату. Зокрема, необхідне вироблення спільної думки щодо визначення змісту дефініції «трансфер технології» та відмінності цього терміна від близьких за змістом та наповненням дефініцій «трансфер інформації», «комерціалізація технології».