Правове регулювання діяльності мереж трансферу технологій

6. Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Крім того, юридична особа може мати комерційне (фірмове) найменування, за яким її ідентифікують усі інші учасники правовідносин.

7. Здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Юридична особа від свого імені має право бути учасником цивільного процесу, захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання. Сторонами в господарському процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, - державні та інші органи, громадяни, які не є суб'єктами підприємницької діяльності (статті 1 і 2 Господарсько-процесуальний Кодекс України).

Юридичною наукою розроблено багато теорій походження юридичних осіб, основні з яких, на наш погляд, доцільно поділити на групи для визначення мети створення такої правової конструкції.

Теорія фікції Фрідріха Савін'ї, суть якої в тому що, з одного боку, волею і свідомістю як властивостями суб'єкта права наділена лише людина, а з другого - майнові права можуть належати не окремій особі, а союзу людей. При цьому законодавець усвідомлює, що корпорація особистістю бути не може, тобто вдається до фікції.

Теорія відокремлення власності від управління, що розроблена стосовно акціонерних товариства і виходить із необхідності виділення того, що складає сутність акціонерного товариства, від засобів здійснення її правосуб'єктності.

Теорія персоніфікованої відповідальності (Є. В. Богданов), згідно з якою юридична особа виконує соціальну роль персоніфікації суб'єкта майнової відповідальності.

Теорія колективу, за якою А. В. Венедиктов, С. М. Братусь, В. К. Райхер, В. А. Мусін, О. С. Іоффе, Ю. Х. Калмиков, Г К. Матвє- єв, В. П. Мозолін, Р. Й. Халфіна вважали, що безпосередніми носіями правосуб'єктності юридичної особи є колектив працівників підприємства чи організований у соціалістичну державу всенародний колектив.

Теорія адміністрації спочатку обґрунтована в європейській доктрині права Германом та Гельдером, а потім підтримана Н. Г Олександрович та С. Ф. Кечекяном. Полягає у тому, що правами юридичної особи наділена адміністрація підприємства, яка і управляє майном.

Теорія директора (Ю. К. Толстой) започаткована на тому, що головна мета виділення юридичної особи як самостійного суб'єкта права полягає в можливості забезпечення участі у цивільному обігу, а від імені організації діє саме директор, який представляє її, здійснює управління та діє від її імені.

Теорія організації (О. А. Пушкін) визнає організаційну єдність необхідною умовою існування організацій, а юридичні особи не можуть виступати без достатньо вираженої і закріпленої в статуті чи положенні організаційної єдності. Поняття юридичної особи дається через поняття організації.

Теорія персоніфікованого (цільового) майна (С. Н. Ландкоф, Є. О. Суханов, В. М. Кравчук) виходить з того, що особистість юридичної особи виявляється у об'єднанні розрізненого майна у єдиний комплекс і в управлінні ним. Через це законодавець виділяє та персоніфікує суб'єкта права - юридичну особу через відокремлене майно.

Основні теорії юридичної особи свідчать про те, що інститут юридичної особи поєднує у єдиному правовому механізмі «тріаду елементів», які відбивають потреби фізичних осіб у сфері господарського обороту: необхідність об'єднання майна учасників господарської організації, управління цим майном та самостійна майнова відповідальність такої організації, відокремлена від відповідальності її учасників.

Саме такі потреби стало можливим задовольнити завдяки застосуванню тих правових засобів, які стали елементами поняття «організаційно-правова форма» юридичних осіб, та які визначаються науковцями як його параметри. Отже, організаційно-правова форма юридичних осіб належить до правових механізмів врегулювання організаційно-майнових відносин між учасниками такого суб'єкта та захисту їх, перш за все, майнових інтересів. Крім цього слід зауважити, що організаційно-правові форми здійснення господарської діяльності не можна визнати рівнозначним поняттю «види юридичних осіб». Конструкції юридичної особи та організаційно-правової форми не поглинаються одна одною як зміст та форма, а перебувають у більш складному співвідношенні взаємозалежності та взаємопроникнення. Вони достатньо автономні і не співпадають за змістом і правовими характеристиками однієї і тієї ж субстанції.

Однак, як доводять у своїх дослідженнях К. О. Кочергіна та І. В. Борисова, організаційно-правова форма юридичних осіб не є усталеною змістовно категорією. Цей правовий механізм має здатність модифікуватися залежно від цілей засновників/учасників, форми та правової підстави їх внесків до капіталу юридичної особи, виду та сфери діяльності цього суб'єкта права. Відповідно до них визначені юридичною наукою параметри поняття «організаційно-правова форма» змінюються за допомогою нових або додаткових правових засобів.

Так, ознаки юридичної особи, на думку К. О. Кочергіної, доцільно підрозділити на неваріативні (постійні) - виступ у цивільному обігу від власного імені, державна реєстрація, а також здатність бути позивачем та відповідачем у суді, та варіативні (перемінні). Варіативні ознаки юридичної особи (правоздатність (а саме - її обсяг), організаційна єдність та автономія, майнова відокремленість та самостійна юридична відповідальність) можуть мати різноманітні варіанти свого існування та, завдяки цьому, зважаючи на свою варіативну сутність, стають змістовними елементами конструкції організаційно- правової форми .

Через особливу інформаційну природу МТТ та організації їх діяльності, а саме об'єднання нематеріальних об'єктів та/або інформації про них, спільних дій учасників та їх мережевої організації співпраці, необхідність об'єднання майна та управління ним у межах такого колективного утворення фактично нівелюється. Саме тому створення МТТ у формі окремих юридичних осіб має досить обмежену практику, що можна поясними тим, що основні потреби, які задовольняються завдяки таким колективним утворенням, полягають у створенні умов для об'єднання та обміну інформацією стосовно нових результатів інтелектуальної діяльності різними їх власниками. З огляду на це потребують врегулювання такі аспекти відносин:

- дії щодо об'єднання баз даних окремих суб'єктів для обміну та користування багатьма учасниками;

- організація обміну даними між різними суб'єктами;

- утворення та забезпечення роботи нематеріальної платформи зберігання, користування та обміну даними.

Визначення потреб суб'єктів, які залучені до діяльності МТТ, дозволяє встановити такі їх інтереси, як об'єднання немайнових об'єктів таких суб'єктів щодо нових результатів інтелектуальної діяльності; узгодження дій тільки в одному напрямі діяльності кожного з них (у сфері ТТ); наявність програмного забезпечення, здатного зберігати та обробляти великий обсяг інформації та забезпечувати її безпечну на надійну передачу. У більшому ступені взаємодії суб'єкти ТТ не зацікавлені, а, отже, форма юридичної особи, яка створюється ними для реалізації зазначених потреб і інтересів, має максимально не обмежувати їх правоздатність.

Уже зазначалося, що в Європі інституційні форми діяльності МТТ представлені у формі асоціацій. Відповідно до ч. 2 ст. 120 ГК України асоціацією є договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації.

Виходячи із цього, основною метою асоціації є постійна координація господарської діяльності об'єднаних підприємств, яка забезпечується завдяки централізації однієї або кількох управлінських функцій, організації спільних виробництв для задоволення потреб учасників. Організація спільних виробництв відбувається на основі об'єднання учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів і має за мету задоволення переважно господарських потреб учасників, а не отримання прибутку. У статуті асоціації має бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Це необхідно для відмежування господарських асоціацій від асоціацій, які створюються у громадській сфері.

Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підпри- ємств-учасників асоціації. Це слід враховувати при визначенні управлінських функцій, що централізуються в асоціації: вони не можуть торкатися питань оперативного управління поточною діяльністю підприємств. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. За визначенням ГК України асоціація є договірним об'єднанням, отже її установчими документами є установчий договір і статут.

Асоціації належать до м'яких форм об'єднання, мінімально обмежуючи дії членів асоціації, які входять до них. Учасники асоціації мають право входити до будь-яких інших асоціацій. Таке договірне об'єднання може координувати загальні розробки й дослідження, надавати учасникам послуги, здебільшого юридичні (консультації з питань правового регулювання підприємницької діяльності, включаючи експортно-імпортні операції, кредитування); інформаційні (забезпечення учасників ринковою інформацією, рекламою, інформацією щодо технічних розробок, промисловими стандартами і статистикою), а також інші (пошук нових ринків тощо). Асоціація набула поширення як один з провідних видів збуту, сфер споживання, розробки і встановлення стандартів асоціації з питань галузевих класифікаторів якості, надійності, умов праці, рівня кваліфікації працівників господарських об'єднань, оскільки є універсальним способом ведення спільної діяльності.

До головних ознак, що відрізняють асоціацію від інших форм об'єднання юридичних осіб, можна віднести такі:

1) мета створення - постійна координація господарської діяльності об'єднаних підприємств;

2) організація діяльності об'єднання з досягнення поставленої мети відбувається двома шляхами (можливе їх поєднання): централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій; розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів;

3) має майно, юридично відособлене від майна членів об'єднання (основні фонди і оборотні кошти, передані на його баланс членами об'єднання; майно, набуте об'єднаннями в результаті господарської діяльності);

4) асоціація не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а вони не відповідають за зобов'язаннями об'єднання;

5) особлива правосуб'єктність, яка обумовлена організаційною структурою об'єднання. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства - юридичні особи, кожне з яких при входженні до асоціації зберігає права юридичної особи.

З точки зору правосуб'єктності асоціація являє собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує таке об'єднання. Створюється і діє на основі договору або статуту, володіє відособленим майном, має самостійний зведений і спільний для членів баланси, розрахунковий та інший рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою і є юридичною особою. У теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, у теорії цивільного права - як складні юридичні особи.

Отже, господарське об'єднання у вигляді асоціації являє собою складну господарську організацію, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств - учасників, діє на підставі договору та статуту і є окремою юридичною особою.

Функціонування МТТ в організаційно-правовій формі асоціації, яка належить до договірних форм об'єднань підприємств, підкреслює незалежне становище її учасників в усіх питаннях господарської діяльності, крім тих, що належать до ТТ Щодо застосування цієї організаційно-правової форми постає цікаве теоретичне питання: хто серед учасників МТТ належить до членів асоціації, в якій засновано МТТ? Ураховуючи функції та завдання, які виконують різні учасники, на наш погляд, така асоціація може бути двох типів:

1) членами асоціації є адміністратор та партнери, залучення інших учасників здійснюється на підставі двосторонніх договорів про участь/ приєднання безпосередньо із самою асоціацією як юридичною особою;

2) членами асоціації є адміністратор та учасники, партнери не набувають статусу учасника асоціації, а надають свої послуги або допомогу у розвитку мережі на підставі договорів з асоціацією або на підставі домовленостей про наміри (меморандумів).

Очевидно, що, функціонуючи в формі юридичної особи, навіть у формі об'єднання підприємств, МТТ не може охопити єдиним правовим зв'язком (членства, участі) всіх її учасників. Частина з них буде виступати саме членом/учасником такої юридичної особи, інша, -перебуватиме у договірних зобов'язаннях із цим суб'єктом. Така особливість інституційної форми МТТ, на наш погляд, пояснюється великою кількістю учасників та специфікою об'єктів їх відносин між собою, які поєднують особливості інформаційних відносин та відносин щодо об'єктів інтелектуальної власності. Це підводить до висновку, що параметри «класичних» організаційно-правових форм юридичних осіб не відповідають змісту інтересів учасників ТТ, а тому більш поширені у сфері ТТ договірні форми.

Динаміка економічних відносин, зокрема у сфері інноваційної діяльності вимагає, щоб правові форми, в які втілюються різні за характером суспільні відносини, відповідали їх новому економічному змісту. На думку Н. В. Федорченко, основною та найбільш стійкою в часі правовою формою є договір, роль якого докорінно змінилася в умовах ринкової економіки.

Основними договірними формами, що використовуються під час проведення робіт із досліджень та розробок, за європейськими рамковими програмами виступають грантовий договір та договір консорціуму. Консорціум (від лат. consortium - співучасть, товариство) - форма об'єднання організацій, яке має тимчасовий характер з метою досягнення наперед визначеної цілі, що не є протиправною за чинним законодавством1.

Відповідно до положень Модельного закону про інноваційну діяльність, прийнятого на 27-му пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД (Постанова № 27-16 від 16 листопада 2006 р.), консорціумом є державно-приватним партнерством, що являє собою міжгалузевий інноваційно-технологічний комплекс, який об'єднує на договірній основі діяльність державних організацій і приватних компаній, пов'язаних з розробкою і реалізацією цільової програми або найважливішого національного інноваційного проекту державного значення .

Для отримання гранту на проведення міжнародних наукових досліджень від Європейської Комісії (далі - ЄК) науковим організаціям необхідно утворити консорціум на підставі відповідного договору. Договір консорціуму є юридичним документом, у якому закріплена угода між собою всіх партнерів-учасників консорціуму для можливості подання спільних заявок на отримання гранту від ЄК на проведення міжнародного наукового дослідження із укладенням з ЄК грантового договору. Майже всі проекти рамкових програм ЄС повинні мати такий договір, однак ЄК ніколи не виступає партнером такого проекту й не відповідає за зміст цього договору. Відповідно до «Довідкового керівництва для учасників 7-ї рамкової програми Європейського Союзу» стандарту договору консорціуму також немає. Усі партнери-учасники є відповідальними за зміст договору, оскільки договір підлягає відкритому обговоренню.

Існує велика кількість можливих зразків договору консорціуму, проте до основних істотних умов відносять лише ті, які розкривають основні характеристики відносин його учасників: а) внутрішню організацію консорціуму; б) розподіл фінансових коштів консорціуму; в) права на інтелектуальну власність і додаткові правила з її поширення й використання; г) угоду про порядок розгляду внутрішніх спорів .

Проаналізувавши функції договору консорціуму та основні вимоги, що висуваються до нього, можна зробити висновок, що така форма співробітництва не потребує створення чи реєстрації юридичної особи на території ЄС, а може бути визначена як тимчасова форма колективного утворення для досягнення спільної мети щодо реалізації науково-дослідницького проекту шляхом об'єднання досвіду, знань та ресурсів, як трудових, виробничих, так і інтелектуальних. У науковій та інноваційній сфері утворення консорціуму часто має об'єктивні передумови: наявність державної чи міждержавної програми, яка передбачає грантове фінансування за умови відповідності підвищеним кваліфікаційним вимогам. На нашу думку, основою консорціумних відносин виступають кваліфікаційні показники діяльності суб'єктів наукової діяльності, спеціалізація яких відповідає предмету досліджень. Вони не зумовлені особливими попередніми відносинами довіри один до одного, однак у разі наявності вдалого спільного досвіду рішення щодо укладення договору консорціуму, безумовно, приймається впевненіше.

На відміну від європейських мереж, які створені та діють на підставі договору консорціуму або у формі юридичної особи (асоціації), домінуючою організаційно-правовою формою діяльності вітчизняних МТТ є договірна щодо конкретного проекту.

Частина 2 ст. 1130 ЦК України вказує на існування двох різновидів договору про спільну діяльність: договір простого товариства (на основі об'єднання вкладів учасників); договір про спільну діяльність, що не передбачає об'єднання вкладів учасників1. У сучасній вітчизняній юридичній літературі також найбільш поширеним є підхід до визначення двох основних організаційно-правових форм здійснення спільної діяльності в Україні (зокрема, О. В. Дзера , А. С. До- вгерт, В. В. Луць та ін.): по-перше, учасники можуть обрати організаційно-правову форму їх спільної діяльності, що не передбачає створення юридичної особи; по-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення співробітництва у межах самостійного суб'єкта права - юридичної особи. У першому випадку, на думку авторів, відносини, що виникають між учасниками, оформляються в договорі про спільну діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення зобов'язання зі спільної діяльності і містить усі істотні та інші умови взаємовідносин сторін. У другому випадку на підставі правових вимог, що пред'являються до даного виду спільної діяльності, учасникам необхідно укласти установчий (засновницький) договір, який не лише регулює їх спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними із цією метою юридичної особи.

Велика перевага спільної діяльності як форми об'єднання суб'єктів господарювання з метою отримання прибутку, порівняно з господарськими товариствами, пов'язана із можливістю встановлювати права і обов'язки договором, на власний розсуд, виходячи із ситуації та конкретних інтересів сторін. У договорі про спільну діяльність сторони можуть визначати додатково відповідальність за невиконання зобов'язань, порядок вирішення спорів, обов'язок утримуватися від певних дій тощо. Законодавство України надає сторонам право самим встановлювати умови договору про спільну діяльність, у тому числі координацію спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій, підстави припинення спільної діяльності та інші умови.

До особливостей, що дозволяють відмежувати договір про спільну діяльність від інших юридичних договірних конструкцій, пропонуємо віднести такі.

1. Наявність загальної мети. На відміну від інших договорів, в яких інтереси контрагентів протилежні і взаємоспрямовані (наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зацікавлений в отриманні привабливої ціни, а покупець - у придбанні товару), інтереси сторін договору про спільну діяльність завжди збігаються і задовольняються за допомогою спільних дій. Єдність інтересів всіх учасників договору обумовлена спільністю мети, досягнення якої однаково важливо для всіх сторін. Задоволення інтересів будь-якого учасника договору відбувається не за рахунок, а поряд із задоволенням інтересів всіх інших учасників.

2. Фідуціарність спільної діяльності. Досягнення спільної мети неможливо інакше, ніж шляхом узгоджених дій, єдиних за своїми правовими наслідками для всіх учасників. Тому при реалізації такого договору всі сторони беруть особисту участь, що, у свою чергу, надає регульованим договором відносинам довірчий (фідуціарний) характер, що позначається, наприклад, на особливостях припинення договору про спільну діяльність.

3. Переважно багатосторонній характер. Єдність інтересів і наявність спільної мети, що досягається в результаті спільної діяльності, дозволяє врегулювати в договорі відносини необмеженого кола учасників господарського обороту, кожен з яких стає самостійною стороною за договором. Факт, що в договорі про спільну діяльність може бути всього два учасники, не впливає на висновок про багатосторонній характер такого договору, оскільки це не скасовує принципової можливості збільшення числа учасників шляхом прийняття нових осіб як самостійних сторін.

4. Відсутність правосуб'єктності у створеного на основі договору про спільну діяльність колективного утворення. Здійснення спільної діяльності обумовлює виникнення своєрідного колективу представників суб'єктів цивільного права, об'єднаного спільною метою. Однак таке колективне утворення саме по собі не стає самостійним учасником господарського обороту і тому не набуває властивостей правосуб'єктності у класичному розумінні, не володіє самостійними правами та не несе майнових обов'язків і майнової відповідальності, окрім спільного оподаткування. Це відрізняє створене на основі договору про спільну діяльність колективне утворення від юридичної особи. Наслідком відсутності правосуб'єктності у такого колективного утворення є відсутність вимог заборони на участь особи одночасно в декількох договорах про спільну діяльність подібної тій, яка встановлена ч. 2 ст. 119 ЦК України та ч. 2 ст. 66 Закону України «Про господарські товариства» щодо повного товариства.

5. Тривалий характер відносин. З правової природи спільної діяльності випливає, що договір про таку діяльність опосередковує вчинення цілого комплексу різних дій розтягнутих у часі (правочинів, інших юридичних та фактичних дій).

6. Регулювання не лише майнових, а й організаційних відносин. Спільна діяльність для досягнення спільної мети повинна мати вза- ємоузгоджений характер. Тому у зміст такого договору обов'язково входять питання з управління загальними справами колективного утворення.

Якщо порівняти особливості договору про спільну діяльність з ознаками МТТ, то можна дійти висновку про їх схожість, із певними винятками, а саме: 1) наявність загальної мети - консолідація інформаційних ресурсів у технологічній сфері, - яка може і не співпадати з метою кожного учасника, але досягається завдяки передачі інформації про суб'єкта та його пропозиції або запиту в інноваційній сфері; 2) багатосторонній характер, причому завжди більше двох учасників; 3) відсутність довірчих відносин (об'єднання на основі об'єктивних характеристик самого суб'єкта, його діяльності та продуктів); 4) тривалий характер відносин; 5) регулювання перш за все організаційних відносин; 6) відсутність правосуб'єктності як юридичної особи.

У той же час наведені особливості ТТ є загальними і для застосування при оформленні МТТ та договору консорціуму, який впорядковує передусім організаційні відносини його учасників стосовно передачі й розподілу прав інтелектуальної власності на об'єкти технології. Договори про спільну діяльність та консорціуму мають чимало спільного: багатосторонні, для досягнення спільної мети, потребують об'єднання дій та можливо певного майна або немайнових прав. У той же час слід відмітити низку особливостей консорціумних відносин, які виділяють його серед загального кола договорів про спільну діяльність, й особливо простого товариства.

На наш погляд, договір консорціуму слід визначатися саме як організаційний договір, основна мета укладення якого полягає в об'єднанні дій, а не майна. У сфері інновацій та ТТ такі договори найчастіше оформлюють кооперацію суб'єктів наукової діяльності для проведення спільних досліджень, у результаті яких вони одержують права на об'єкти інтелектуальної власності та технології або на підставі факту їх створення, або на ліцензійних умовах, у разі якщо майнові права на такі об'єкти належать іншим учасникам консорціуму. Однак у будь-якому разі відбувається розширення кола суб'єктів, які мають права використання таких нематеріальних об'єктів, а отже, досягається основна мета МТТ - передача майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності та технології. Майновий аспект договірних відносин консорціуму часто лежить у площині порядку використання коштів, які надійшли як гранти або благодійні внески або як надходження від надання послуг, пов'язаних з ТТ (допоміжних та супутніх).

Як вже було зазначено, утворення консорціуму часто має зовнішні об'єктивні причини - відповідати підвищеним вимогам (кадровим, кваліфікаційним, матеріально-технічним, щодо досвіду), які необхідні для одержання фінансування або доступу на ринок. Цим пояснюється факт, що без проведення юридичного об'єднання відповідних вкладів всі показники діяльності учасників консорціуму об'єднуються та вважаються єдиними (зокрема, щодо майна, наукових працівників, наукових результатів, матеріальної бази та ін.). Отже, при консорціумі юридично не відбувається зміни правового режиму майна та юридичних основ діяльності працівників його учасників, однак при цьому для третіх осіб вони визначаються як такі, що перебувають у спільній власності або у спільному користуванні. При цьому в консорціумі учасники не утворюють спільне майно, як це має місце у договорі простого товариства, де відповідно до ч. 1 ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, а внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном1. Наслідками наведених особливостей консорціуму стає більший ступінь незалежності його учасників під час реалізації спільної мети, а також збереження права самостійного розпорядження належним йому майном та трудовими ресурсами.

Таким чином, договір консорціуму, вважаємо, є різновидом договору про спільну діяльність, який має відмінні характеристики від простого товариства, а тому може бути визначений у главі 77 розділу ІІІ ЦК України як окремий поіменований договір для здійснення спільної діяльності. Договори про спільну діяльність найбільшою мірою відповідають економічній суті відносин щодо реалізації проектів, а тому залежно від конкретних умов об'єднання зусиль його учасників становлять основу діяльності МТТ на сучасному етапі розвитку інформаційних відносин та технологій .

Повернемося до вітчизняної NTTN, що утворена на підставі Меморандуму між Міністерством освіти і науки України, Академією технологічних наук України та ДП «Український Центр трансферу технологій». Розглянемо більш детально правову природу меморандуму з метою встановлення, чи є цей документ підставою організаційно-правової форми діяльності МТТ та відносин, що в ній складаються.

Українська дипломатична енциклопедія містить визначення поняття меморандум (лат. memorandum -- буквально те, про що слід пам'ятати) у декількох значеннях, а саме: 1) дипломатичний документ, в якому викладений фактичний, документальний чи юридичний бік якогось питання (як правило, додається до ноти або вручається особисто представнику іншої країни); 2) лист з нагадуванням про що- небудь (у торгівлі); 3) доповідна записка, службова довідка; 4) перерахування в страхових полісах (особливо морських) небезпек, страхування від яких не проводиться1.

Аналізуючи положення документів під назвою меморандум, що регулюють відносини на території України та публічні відносини в міжнародній сфері, можна дійти висновку, що, за загальним правилом, меморандум сам по собі не породжує прав та обов'язків безпосередньо для сторін, які його уклали, і частіше укладається для підтвердження намірів. Так, Н. В. Камінська у мультимедійному посібнику з навчальної дисципліни «Міжнародне право» зазначає, що серед міжнародно-правових актів виділяють такі, які формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі, які правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (декларації, заяви, меморандуми) .

Проте, на думку Ж. В. Завальної, меморандум все ж таки є однією із форм договірного регулювання відносин. Науковець вважає, що в меморандумі проявляються всі ознаки форм договірного регулювання відносин, під якими розуміють спосіб встановлення соціального зв'язку, що заснований на ініціативі сторін, їх внутрішньому переконанні, представлений у вигляді узгодженої програми поведінки, спрямований на досягнення результату, визначеного сторонами, а саме наявності ініціативи сторін, внутрішнього переконання щодо необхідності встановлення та підтримання відносин, встановлення сторонами програми поведінки направленої на досягнення результату, визначеного сторонами1.

Так, застосовуючи наведені Ж. В. Завальною ознаки форм договірного регулювання відносин, при аналізі правової природи меморандуму можна визначити такі: присутня самостійна ініціатива сторін щодо врегулювання відносин на етапі переговорів саме за допомогою такої договірної форми (за відсутності імперативної вказівки щодо застосування інших форм); за рішенням сторін висловлена необхідність встановлення та підтримання відносин між ними, але встановлення твердих правових зобов'язань не відбувається. Застосування сторонами саме такої договірної форми може пояснюватися потребою спрощення і скорочення процедури встановлення зв'язків, бажанням уникнути жорстких правових наслідків, можливістю спрощеного перегляду положень такого документу .

Проте слід звернути увагу, що ч. 3 ст. 134 ЦК України передбачає одним з установчих документів командитного товариства заяву (меморандум): якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені ст. 88 для командитного товариства. Виходячи із цього положення, можна дійти висновку, що у разі використання меморандуму як договірної форми регулювання відносин МТТ, що визначає її організаційно-правову форму, в ньому повинні міститися усі відомості, встановлені ЦК України, а саме ст. 88 «Вимоги до змісту установчих документів»: 1) у статуті товариства: найменування юридичної особи, органи управління, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього; 2) у засновницькому договорі товариства: зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників.

Аналізуючи положення Меморандуму «Про створення та розвиток Національної мережі трансферу технологій NTTN державними та недержавними суб'єктами трансферу технологій», можна зробити висновок, що він не містить відомостей, перелічених у ст. 88 ЦК України, а порядок приєднання до мережі як учасника, права та обов'язки сторін, порядок здійснення діяльності визначаються в договорі про приєднання до мережі.

Таким чином, основними договірними організаційно-правовими формами діяльності МТТ є договір про спільну діяльність, включаючи договір консорціуму як один із його різновидів. Здійснення діяльності NTTN на підставі меморандуму без утворення юридичної особи (зокрема, командитного товариства), вважаємо, є неналежним оформленням таких відносин згідно з вимогами українського законодавства. У такому випадку відсутнє оформлення договірних відносин між партнерами, а, отже, всі відносини, що складаються при функціонуванні утвореної програмної платформи, виникають між учасниками з адміністратором, що одноособово забезпечує її діяльність.

Резюмуючи викладене, слід зазначити, що вивчення діючих в Україні та на території ЄС МТТ дозволили встановити їх ознаки як правового явища та визначити їх організаційно-правові форми: договірні та інституційні. Утворення МТТ як самостійного суб'єкта господарювання найчастіше відбувається як об'єднання підприємств, як комерційного, так і некомерційного характеру.

Однак інституційні форми мереж трансферу технологій є занадто «традиційними» для регулювання нових та складних відносин у сфері трансферу технологій. Головними передумовами виникнення інституту юридичної особи історично була «тріада елементів», які відбивали потреби фізичних осіб у сфері господарського обороту: необхідність об'єднання майна учасників господарської організації, управління цим майном та самостійна майнова відповідальність такої організації, відокремлена від відповідальності її учасників. Через особливу інформаційну природу мереж трансферу технологій та організації їх діяльності, а саме об'єднання нематеріальних об'єктів та/ або інформації про них, спільних дій учасників та їх мережевої організації співпраці, - необхідність об'єднання майна та управління ним у межах такого колективного утворення фактично нівелюється. На наш погляд, інформація разом із об'єктами права інтелектуальної власності (результатами інтелектуальної діяльності) стає тим головним об'єктом, заради одержання та володіння яким відбувається утворення мережі трансферу технологій. Трансформація потреб суб'єктів при утворенні мережі зумовлює модифікацію класичних ознак юридичної особи в її діяльності. На цій підставі вважаємо, що створення мереж трансферу технологій в організаційно-правовій формі юридичної особи в перспективі є незатребуваним та неефективним в силу процесів інформатизації та глобалізації відносин на міжнародному рівні.

Актуальною організаційно-правовою формою діяльності мереж трансферу технологій є договірна з укладенням договорів про спільну діяльність з метою реалізації спільного проекту. На сучасному етапі розвитку господарських відносин відбулася модифікація договорів про спільну діяльність (зокрема, договорів консорціуму), які вже враховують задачі, функції та особливості діяльності мереж трансферу технологій та основний об'єкт відносин між її учасниками - інформацію.

2.2 Загальна характеристика відносин у мережах трансферу технологій та їх елементи

Розглядаючи поняття «мережева структура», для визначення її складових, необхідно відмітити, що, як правило, вона характеризуються географічно-розгалуженим розташуванням елементів - спільнот, які об'єднанні спільними інтересами, розподіляють свої потреби між учасниками зі схожою природою. Кожен з учасників мережі має власні функції та повинен працювати на благо реалізації єдиної цілі або ідеї.

Процес ТТ апріорі неможливий без взаємодії суб'єктів інноваційних відносин. Їх взаємодія виражається шляхом:

- створення технологій та/або їх складових;

- обміну досвідом й інформацією про науково-технологічні досягнення;

- проведення консультацій з основних питань науково-технічної та технологічної політики стосовно застосування технологій і їх складових;

- виробництва й здійснення кооперації постачання технологій та/ або їх складових у межах договорів про їх трансфер;

- укладення інших цивільно-правових договорів відповідно до законодавства.

Наведений перелік відносин (взаємодії) не є вичерпним оскільки інноваційна сфера є динамічною і перебуває у постійному розвитку, тому виникають все нові і нові форми співпраці між суб'єктами інновацій.

На підставі аналізу МТТ, що був здійснений у першому розділі роботи, необхідно відмітити їх багаторівневість, наприклад, існують мережі в межах консорціумів, регіональні, національні міждержавні. Кожен із її рівнів має право на існування, оскільки їх виникнення обумовлено зовнішніми або внутрішніми чинниками. Окрім цього, можуть функціонувати мережі, спеціалізація яких зосереджена на діяльності в конкретній галузі, наприклад фармакологія, авіакосмічна, IT-системи.

Для визначення усіх елементів найроширеніших МТТ необхідно розглянути загальні вимоги до побудови таких мереж, що опосередковано впливають їх структуру. Так, В. К. Хаустов виділяє такі принципи побудови NTTN:

- єдність форматів (технологічна інформація, яку використовують учасники NTTN для обміну між собою, надається в єдиному форматі);

- сумісність із EEN (IRC) і RTTN (методологія роботи, а також формати подання технологічних запитів/пропозицій у NTTN повинні бути сумісні з форматами та методологією європейської EEN (IRC), російської RTTN і UTTN. Єдність форматів української, російської і європейської мереж створює передумови для загальної ефективної роботи);

- орієнтація на професійних учасників процесу ТТ (НМТТ передбачає передачу методології роботи мережі існуючим суб'єктам інноваційної інфраструктури. Такі організації вже мають базу клієнтів для надання послуг із ТТ);

- контроль якості вхідної інформації (якість та й імовірність інформації в технологічних запитах/пропозиціях забезпечується правом занесення інформації в базу даних мережі тільки сертифіковани- ми учасниками. У цьому випадку учасники відповідають за зміст і якість своїх даних);

- відкритість мережі для нових учасників (широке залучення нових учасників дозволяє надавати клієнтам унікальні можливості для просування їхніх технологічних пропозицій/запитів не тільки в Україні, але й за кордоном)1.

На думку К. О. Січкаренка, принципами побудови інноваційної мережі є орієнтація на заміну адміністративних методів управління науково-технічним розвитком непрямими методами економічного регулювання, самоуправління організацій; урахування досвіду високорозвинених країн та аналіз позитивних і негативних сторін вітчизняної інноваційної практики; побудова ринково орієнтованих вузлових елементів мережі та їх інтеграція в інноваційну сферу регіону .

З викладеного випливають загальні принципи, які є спільними для всіх МТТ.

Перший принцип полягає у добровільності учасників ТТ. Найчастіше його застосування відбувається під час ухвалення рішення про участь у мережі будь-яким суб'єктом ТТ, а також у подальшій співпраці суб'єктів мережі між собою, навіть при укладанні контрактів між собою. Це один із основоположних принципів побудови сучасної МТТ.

Другий принцип побудови ефективної мережі - єдність. Єдність повинна проявлятися, зокрема, у загальних цілях, єдиній структурі, загальних стратегіях розвитку, в однаковому форматі технологічних профілів і процедур. Цей принцип пов'язаний напряму із подальшою роботою МТТ. Його недотримання ставить під загрозу ефективність взаємодії в мережі -адже вона є складним механізмом з великою кількістю суб'єктів, кожен з яких виконує свої завдання, а всі разом вони об'єднані в єдину систему, а тому все буде залежати від їх злагодженості.

Третій принцип базується на чіткому розподілі ролей та завдань між суб'єктами мережі. Це необхідне для подальшого ефективного функціонування мережі, для розподілу функцій та сфер діяльності за її учасниками та забезпечує відсутність їх дублювання суб'єктами.

Четвертий принцип побудови - це співпраця виключно з професійними суб'єктами, які розуміються на процесі ТТ У багатьох країнах світу, де існує така мережа, запроваджено сертифікування учасників та проведення спеціалізованих семінарів для роз'яснення специфіки роботи мережі.

П'ятий принцип - це достовірність інформації. З назви принципу стає зрозуміло, що учасник, який відповідає за наповнення сайту мережі (як правило, координатор) повинен викладати лише достовірну інформацію, з цією метою всім потенційним учасникам необхідно пройти спеціальний технологічний аудит і лише після нього заявник може стати сертифікованим учасником .

МТТ спрямовані головним чином на налагодження відносин у таких аспектах: інформаційні відносини між учасниками ТТ, технологічні відносини між професійними суб'єктами ТТ та комерційна взаємодія у впровадженні інновацій між сторонами ТТ.

Особлива вага у функціонуванні сучасних мереж розвинених країн приділяється відносинам з організації передачі технологій зі сфери одержання знань у виробництво. Одним із інструментів організації такої передачі технологій є створення ринку об'єктів інтелектуальної власності, створення та подальший розвиток інноваційної інфраструктури, яка б дала можливість спростити весь шлях ТТ, не є винятком і сприяння подальшому розвитку самої мережі.

Загальна характеристика мережі, як правило, базується на аналізі її учасників та їхніх відносин. Загалом під концепцією сучасної МТТ необхідно розуміти узгодження комплексу різнорідних суб'єктів, таких як промислові фірми, інноваційні парки, інкубатори, центри трансферу технологій, університети, наукові установи, фінансові організації, користувачі і державні органи, які беруть участь у розробці та розповсюдженні інновацій через різні форми взаємодії між наукою і виробництвом.

Вузлами інноваційної мережі, на думку І. Рудченко, є наукові установи, що проводять спільні дослідження (основою для об'єднання є інформаційні канали); інноваційно орієнтовані підприємства, що забезпечують замовлення на інноваційну продукцію. Безпосередня взаємодія між вузлами мережі здійснюється через інноваційні проекти, що виконуються систематично (паралельно чи послідовно), процеси генерації, апробації і комерціалізації знань1.

У свою чергу, на думку Н. О. Вернидуба та В. А. Омельяненка, МТТ - це горизонтальні методи просування на основі партнерства і кооперації, при якому провідна установа є генератором інновацій, а функції зі створення та просування інноваційної технології розподілені між іншими учасниками комерціалізації технологій .

В. С. Лисенко звертає увагу на те, що системою ТТ може бути також і галузевий сегмент NTTN.

Кожна інноваційна мережа є доволі складною структурною системою, не є винятком із цього правила і МТТ.

Проаналізувавши більшість існуючих МТТ, можна визначити їх структуру: 1) координатор або адміністратор, діяльність якого спрямована на управління, організаційне та методичне забезпечення взаємодії всіх інших учасників, належну роботу технічної платформи та веб-сайту мережі, виконання завдань та дотримання внутрішніх документів роботи мережі всіма її учасниками та іншими суб'єктами;

2) учасники, які здійснюють посередницьку (агентську) діяльністю як технологічні брокери щодо передачі (надання) майнових прав на результати науково-технічної діяльності, об'єкти права інтелектуальної власності, технології та інші інноваційні продукти; 3) учасники, які надають допоміжні послуги у ТТ (інформаційні, консалтингові, маркетингові, фінансові, юридичні та ін.); 4) клієнти - кінцеві суб'єкти ТТ: розробники та користувачі результатів науково-технічної діяльності, об'єктів права інтелектуальної власності, технологій та інших інноваційних продуктів, які часто іменуються як продавці та покупці «технологій» (включаючи ліцензіарів та ліцензіатів); 5) партнери - національні організації (юридичні особи), органи державної влади, місцевого самоврядування, міжнародні організації, які вкладають майнові та/або немайнові вклади, вчиняють дії, які спрямовані на розвиток діяльності мережі та залучення нових учасників і клієнтів.

У чому ж полягає значення створення МТТ та які переваги можуть отримати суб'єкти інноваційної інфраструктури, якщо стануть її учасниками? В основному це: прискорення процедури ТТ шляхом усунення технічних бар'єрів у спільній розробці продуктів і послуг; прискорення впровадження нових технологій на виробництві; мережа може здійснювати узагальнену координацію інноваційної політики; надавати додаткові переваги окремим секторам економіки; надати підтримку учасникам та іншим суб'єктам інноваційної інфраструктури; спрямовувати науково-дослідні роботи у відповідні галузі промисловості, користуючись інформацією, яка є у розпорядженні мережі, та аналізуючи попит, який є на ринку.

Значущими елементами побудови МТТ є створення атмосфери взаємної довіри між усіма суб'єктами, загальне розуміння і єдині цілі. Обмін науково-технічною інформацією, інструментами та програмним забезпеченням, надання технічної допомоги є невід'ємною складовою майбутнього успіху. Однак для нормального її функціонування необхідно перш за все подолати розрив між розробниками інноваційної продукції та виробничим сектором. Для вирішення цієї проблеми слід зробити декілька кроків: 1) переконати суб'єктів, які займаються підприємницькою діяльністю, у необхідності постійної модернізації свого виробництва, адже розвиток підприємства та підтримання його конкурентоспроможності на ринку є обов'язковою умовою для кожного; 2) здійснювати організаційно-правову підтримку підприємств якщо підприємства не мають досвіду впровадження інновацій у сучасному розумінні цього терміна, проте мають намір вийти на ринок інноваційної продукції; 3) запропонувати посередників, які б займалися інформаційними та організаційними функціями у відносинах між споживачами і розробниками інноваційної продукції (проведення технологічної експертизи, маркетингових досліджень тощо). Найбільш яскравим представником посередництва були IRC або ж релей-центри, які виступали посередниками між учасниками трансферу та виконували функції узгодження інтересів між виробниками і споживачами інноваційної продукції.

Проаналізувавши сучасні МТТ та їх організаційно-правові форми, робимо висновок, що для їх ефективного функціонування не є обов'язковою умовою створення окремої юридичної особи. У багатьох зарубіжних країнах інститут самоврядних організацій розвинутий на високому рівні, отож деякі сучасні мережі існують як самоврядні організації. Окрім цього, нині існуючі мережі не мають жорсткої ієрархічної структури.

Аналіз структури органів сучасних МТТ пересвідчує, що моделі, які існують в ЄС та в Україні, різняться. Структура органів українських мереж доволі проста, чого не можна сказати про структуру європейських, де існують, наприклад, рада з управління, адміністративні ради та/чи секретаріат. На додаток, можуть залучатися зовнішні експертні ради. Склад таких рад визначається типом юридичної особи та згідно з нормами статутів мереж. Загальним правилом для мереж є періодична зміна складу таких рад відповідно до розподілу партнерів (співвласників) у мережі. У мережах, які фінансуються державними установами, робота центрального секретаріату повністю фінансується за рахунок зацікавлених державних акторів. Фінансовий контроль зазвичай, забезпечується через механізми, що включають чіткий розподіл повноважень між радами з управління та виконавчими радами, фінансовий аудит, опублікування фінансових звітів та норм щодо руху коштів.

Невід'ємною складовою будь-якої МТТ є програмна платформа, що повинна включати в себе певні елементи:

1) базу даних мережі, яка має поповнюватися різного роду інформацією, у першу чергу технологічними запитами і пропозиціями. Запити та пропозиції виставляються координатором після проведення відповідного аудиту у випадку, якщо його проведення є необхідною умовою;

2) веб-сайт програмної платформи, який передбачає вільний доступ до тих профілів, які знаходяться на сайті. Окрім цього, сайт повинен містити інструменти пошуку та сортування за типом і технологічним напрямами та пошуку інформації за ключовими словами;

3) інструменти управління інформацією і комунікацій для учасників регіональної системи ТТ (тільки для авторизованих користувачів). Робоче місце авторизованого учасника системи включає інструменти повного доступу до бази даних профілів технологічних пропозицій і запитів, інструменти управління власними профілями, інструменти відстеження інтересу до профілів та організації листування за інтересами (створення журналів супроводу), а також необхідні шаблони;

4) інструменти моніторингу роботи учасників системи (тільки для авторизованих користувачів). Доступна статистична інформація щодо кількості активних профілів на певну дату, кількості виставлених учасниками профілів за період, кількості звернень до профілів за період;

5) довідково-навчальні ресурси (бібліотека методичних матеріалів, програмних і нормативних документів, зразків договорів тощо).

Особливу увагу на прикладі EEN доцільно приділити кваліфікації відносин, які складаються у зв'язку із функціонуванням МТТ. Як уже було зазначено, вважаємо обгрунтованим відносити до учасників МТТ адміністратора, учасників-посередників, учасників, які надають допоміжні послуги у ТТ, та клієнтів, що є розробниками та користувачами технологій та інших результатів інтелектуальної діяльності («продавці» та «покупці» технологій), та партнерів.

Адміністратор визначає засади діяльності МТТ та скеровує її відповідно до поставлених цілей. Ним формуються необхідні внутріш- ньоструктурні підрозділи (органи) для здійснення загальної політики у мережі, для прийняття рішень з поточної діяльності та моніторингу результатів діяльності. Адміністратор також забезпечує формування матеріально-технічної, програмної та фінансової основи МТТ, підтримує та просуває сайт, здійснює пошук та розподіл фінансів та відповідає за їх використання. Він приймає рішення про приєднання до мережі інших учасників та укладає договори з учасниками про вступ (приєднання) або про членство із забезпеченням (якщо це передбачено внутрішніми документами) проходження навчання та сертифікації.

Отже, між учасниками та адміністратором, залежно від організаційно-правової форми діяльності, виникають господарські відносини, що складаються стосовно формування бази даних щодо технологічних, інвестиційних та дослідницьких запитів та пропозицій та їх перевірки, - з одного боку, та надання матеріально-технічного, програмного та фінансового забезпечення поширення таких даних серед широкого кола кінцевих суб'єктів ТТ (клієнтів) - з другого1. Такі відносини спрямовані на управляння мережею як організацією, в якій саме учасники надають послуги клієнтам, виконуючи при цьому завдання самої мережі .

У них саме адміністратор встановлює правила приєднання учасників, вимоги до їх кваліфікації та надання ними послуг. Адміністратор, керуючи діяльністю мережі, здійснює моніторинг та забезпечує обробку звітності діяльності всіх її учасників. Отже, адміністратор наділений певним колом організаційно-господарських повноважень щодо учасників, які ґрунтуються на підставі укладених між ними договорів про приєднання до мережі (або договорів участі).