Правове регулювання діяльності мереж трансферу технологій

Відповідно до ч.1 ст. 176 ГК України організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а уповноважена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Згідно з ч. 3 цієї статті ГК України організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору .

На підставі наведеного вважаємо, що відносини, які виникають між адміністратором і та її учасниками, належать до організаційно- господарських зобов'язань, підставою яких є договір.

Адміністратор МТТ вступає у договірні відносини також з партнерами, разом з якими здійснюються спільні дії щодо розвитку мережі та її взаємодії з іншими суб'єктами права (приватними та публічними, національними та міжнародними). Такі правовідносини, на наш погляд, належать до горизонтальних господарських відносин навіть у тих випадках, коли однією із сторін (партнером) виступає орган державної влади або місцевого самоврядування. У них останні, як правило, не виконують державні владні повноваження, а виступають рівним партнером адміністратора, який має з ним спільний інтерес щодо забезпечення активної діяльності у мережі.

Функції та задачі МТТ здійснюються через діяльність її учасників, які надають широкий перелік послуг як щодо забезпечення ТТ у широкому розумінні, так й інші допоміжні (які іноді йменують інфра- структурними) розробникам та користувачам результатів науково- технічної діяльності, об'єктам інтелектуальної власності на підставі відповідних договорів про надання послуг, виконання робіт або змішаних договорів. Відносини, які виникають між ними, пов'язані із здійсненням господарської діяльності кожною із сторін та ґрунтуються на засадах рівності та свободи договору. Відповідно відносини, які виникають між учасниками та розробниками («продавцями») або користувачами технологій («покупцями»), належать до господарсько- виробничих відносин відповідно до ст. 3 ГК України та по суті становлять зміст діяльності МТТ.

Таким чином, на наш погляд, відносини, які виникають у зв'язку із функціонуванням мереж трансферу технологій, слід класифікувати на три кола: 1) між адміністратором та учасниками: технологічних посередників та сервісних організацій; 2) між адміністратором та партнерами; 3) між учасниками та клієнтами (розробниками та користувачами технологій). Їх особливістю слід визнати те, що частина з них належить до горизонтальних господарських (майново-господарських) відносин, в яких відбувається реалізація предмета діяльності мережі щодо надання відповідних послуг клієнтам, пов'язаних із трансфером технологій, а інші - організаційні господарські відносини, пов'язані із забезпеченням її функціонування. При цьому незалежно від виду зобов'язальних відносин у мережі всі вони мають своєю підставою договір. Наслідком такого характеру відносин між учасниками мережі трансферу технологій стає мобільність та гнучкість цієї організації, яка легко пристосовується до запитів та потреб національного та міжнародного ринків.

Від зазначених внутрішніх відносин усередині мережі між її учасниками слід відрізняти зовнішні відносини щодо мережевої організації, до яких належать, на наш погляд, зобов'язальні відносини між самими клієнтами щодо трансферу технологій у широкому значенні та між адміністратором, який діє в інтересах розвитку мережі, з іншими регіональними та міжнародними меражами трансферу технологій. Відносини між клієнтами мережі щодо трансферу технологій виникають на підставі відповідного договору, який може стосуватися надання/передання майнових прав інтелектуальної власності, виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських, технічних робіт, виконання послуг (сертифікаційних, інжинірингових, з авторського нагляду та ін.), договорів про спільну діяльність у реалізації проекту. Перелік таких договорів не є прямо встановленим або вичерпним. Зобов'язання, що виникають на їх підставі, стосуються прав та обов'язків розробників та користувачів технологій (клієнтів) і не пов'язані із виконанням будь-яких зобов'язань з боку мережевої організації. Учасники мереж трансферу техногій, які сприяли трансферу технологій, вступають у відносини з кожним клієнтом. Отже, зобов'язальні відносини між самими клієнтами щодо трансферу технологій у широкому значенні, вважаємо, належать до зовнішніх відносин, які виникають у зв'язку із функціонуванням мереж трансферу технологій.

2.3 Державна політика у сфері регулювання і підтримки мереж трансферу технологій

Відмінною рисою глобалізації економіки у наш час є швидкий розвиток науки та обмін технологіями на міжнародному рівні через науково-технічну кооперацію. У розвинених державах створення і впровадження технологічних та управлінських інновацій займає важливе місце практично у всіх сферах господарської діяльності, завдяки застосуванню інновацій країни на рівні державної політики знаходять нові шляхи підтримки економічного зростання і забезпечення високого рівня життя населення. Інноваційному розвитку сприяє наявність ефективних методів впровадження інновацій шляхом ТТ.

Державна політика у сфері регулювання та підтримки ТТ повинна органічно відповідати положенням інноваційного законодавства та доповнювати системні заходи держави, спрямовані на інтенсифікацію інноваційної діяльності. Крім того, в умовах глобалізації світової економічної системи ефективним інструментом інтеграції в міжнародний правовий простір стає гармонізація законодавства, яка характеризує процес системного узгодження нормативно-правових норм з метою подолання суперечностей та розбіжностей між вітчизняними правовими нормами та стандартами, і норма гармонізації нормативноправового поля ТТ є передумовою створення сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності, ефективного обміну технологіями в міжнародному економічному просторі з метою підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Ефективними інструментами удосконалення системи нормативно-правового регулювання ТТ є використання міжнародного досвіду у цій сфері та гармонізація діючого законодавства із законодавством ЄС. При цьому важливим принципом державної політики щодо ТТ є раціональний вибір пріоритетів інноваційного розвитку, формування ефективної системи державної підтримки розробників і виробників за обраними напрямами та побудова системи науково-технологічного обміну, що відповідає нагальним потребам оновлення виробництва, розвитку та освоєння наявного інноваційного потенціалу в Україні.

Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» також передбачає кілька спеціальних господарсько-правових механізмів, що застосовуються в інноваційній сфері, для сприяння та активізації ТТ - зокрема державні гарантії щодо погашення кредитів комерційних банків, наданих для придбання технологій та їх складових, необхідність застосування яких визначена потребами держави й суспільства в цих технологіях, а також режим цільового субсидіювання ТТ, що здійснюється за пріоритетними напрямами інноваційної діяльності загальнодержавного рівня. Доцільно зазначити, що однією із цілей надання субсидій визнається збереження та подальший розвиток науково-технічного, технологічного та виробничого потенціалів соціально важливих галузей економіки. Слід наголосити на тому, що надання субсидій з метою проведення дослідних робіт, спрямованих на відкриття нових знань, корисних у розробці нових та покращенні наявних товарів, способів, послуг, не протирічить міжнародній практиці та вимогам Світової організації торгівлі.

Для задоволення результатів досліджень та можливості їх впровадження й реалізації можуть використовуватися такі правові засоби та механізми: 1) закріплення майнових прав на результати наукових досліджень за суб'єктами наукової діяльності незалежно від джерел фінансування досліджень із визнанням правомочностей передання та надання ліцензій на використання результатів наукової діяльності, оформлених як об'єкти інтелектуальної власності; 2) договори щодо розпорядження майновими правами на об'єкти інтелектуальної власності; 3) державне замовлення; 4) нормативне закріплення організаційно-правових форм і встановлення правосуб'єктності для суб'єктів інноваційної інфраструктури, які сприяють комерціалізації та використанню наукових розробок (центри трансферу технологій, центри інноваційного розвитку).

Ю. Є. Атаманова до набору правових засобів та механізмів, за допомогою яких реалізується державна інноваційна політика та використання яких спрямовано на задоволення публічних інтересів, відносить такі: 1) прогнозування соціально-економічного розвитку; 2) розроблення та прийняття загальнодержавних, регіональних, галузевих і цільових програм; 3) законодавче визначення пріоритетних галузей інноваційної діяльності; 4) запровадження правових механізмів надання фінансової допомоги учасникам інноваційного циклу для оновлення виробничих фондів; 5) нормативне закріплення правового механізму державного лізингу (насамперед договору) щодо устаткування та інших основних фондів, які базуються на застосуванні інновацій; 6) закріплення права суб'єктів інноваційної діяльності на отримання державних гарантій за кредитами, узятими для оновлення основних фондів, що містять чи реалізують інноваційний продукт; 7) закріплення пільгових умов здійснення інноваційної діяльності з метою її стимулювання; 8) нормативне врегулювання організаційно- правової форми, господарської компетенції (суб'єктивних прав та обов'язків), вимог до діяльності (шляхом установлення вимог, заборон і надання рекомендацій) суб'єктів інноваційної інфраструктури; 9) запровадження спеціальних режимів інноваційної діяльності (наприклад, щодо пріоритетних галузей економіки або регіонів); 10) нормативне закріплення правового механізму проведення державної експертизи для визначення важливих для держави розробок, а також тих, що становлять її державну таємницю; 11) установлення вимог щодо реєстрації прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також інноваційні продукти з метою обліку останніх та контролю за їх використанням, виявлення тенденцій розвитку інноваційної сфери; 12) нормативне закріплення податкових та митних пільг для вітчизняних суб'єктів інноваційної діяльності; 13) нормативне врегулювання правового механізму державного замовлення на створення інноваційних продуктів та випуск інноваційної продукції; 14) запровадження ефективних (бажано спрощених) правових механізмів передання наукових розробок, інноваційних продуктів від підсистеми науки до підсистеми виробництва інноваційних продуктів і далі до підсистеми їхніх споживачів; 15) законодавче встановлення обмеження щодо участі іноземних суб'єктів господарювання в реалізації інноваційних проектів, розроблених на території України; 16) законодавче встановлення обмеження щодо участі іноземних суб'єктів господарювання в статутних фондах компаній з управління правами інтелектуальної власності, венчурних фондах; 17) законодавче встановлення обмеження присутності іноземних компаній з управління правами інтелектуальної власності та венчурних фондів на території України; 18) законодавче встановлення обмеження або заборона експорту інноваційного продукту, створеного на території України, та ін..

Реалізація державної політики - це постійний, динамічний процес досягнення поставлених цілей, у якому беруть участь різні органи державної влади та інститути громадянського суспільства. Реалізація починається відразу після ухвалення та легітимації державної політики або окремої програми і є основним видом діяльності державного апарату. Метою реалізації державної політики є практична організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього та зовнішнього миру шляхом соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку. Складовою частиною здійснення державної політики є визначення механізму її реалізації, що передбачає сукупність засобів, методів і ресурсів, які забезпечать вжиття запланованих заходів відповідно до поставлених завдань1.

Механізм реалізації державної політики включає комплекс відповідних організаційно-управлінських, нормативно-правових, фінансово-економічних, соціально-психологічних заходів. Існує три методологічних підходи до розв'язання проблеми реалізації державної політики, згідно з якими цей процес розглядається по-різному. По-перше, реалізація державної політики передбачає, що основними організаційними умовами її успішного виконання є: зрозумілі цілі діяльності та стандарти виконання функцій; забезпеченість необхідними ресурсами (фінансовими, матеріальними, інформаційними, людськими тощо); ефективні організаційні структури; розроблені правила, процедури та інструкції, що координують і регламентують діяльність організацій та їх відносини із владними структурами; розвинуті комунікації та система координації діяльності різних структур, залучених до процесу здійснення політики, у тому числі виконавчої та законодавчої влади; центральної, регіональної та місцевої влади; мотивованого та кваліфікованого персоналу.

В. А. Козбаненко реалізацію державної політики розглядає як комплекс дій різних державних структур, що пов'язані з адаптацією всіх учасників (передусім вищих керівників) упродовж усього процесу здійснення політики до умов і завдань, які необхідно вирішувати, умінням узгоджувати власні інтереси та формувати партнерські відносини. При цьому важливу роль відіграють інформаційні системи та канали зворотного зв'язку, що дають змогу дізнаватися про події, які відбуваються, а також отримані результати і на їх основі регулювати власну діяльність, ґрунтуючись на місії та цілях організації чи індивіда .

Водночас реалізацію державної політики можна сприймати як діяльність із відповідними принципами, що є формальними чи неформальними, встановленими напочатку, або такими, що визначаються учасниками здійснення політики на основі накопиченого досвіду. Дотримання таких принципів під час розроблення стратегії й тактики, управління та контролю дає можливість визначити роль кожного учасника та швидше реалізувати цілі організації. Важливе значення має організаційна культура, що існує в організаціях, яка впливає на зміст відносин між учасниками цього процесу. Оскільки процес реалізації державної політики є складною та багатогранною діяльністю, то до неї залучено багато учасників. Тому ефективність реалізації державної політики залежить не лише від реалістичності поставлених цілей, а й від взаємодії всіх учасників і організаторів цього процесу. Виділяють такі типи учасників реалізації державної політики: окремі індивіди, організовані групи, державні інституції та організації. Провідну роль під час реалізації державної політики відіграють органи виконавчої влади на всіх рівнях (від центральних до місцевих), другорядну - неурядові організації, які безпосередньо зацікавлені в реалізації певної політики й беруть у ній безпосередню участь.

Уповноваженим орган з питань реалізації державної політики у сфері ТТ в Україні виступає Департамент інноваційної діяльності та ТТ, що є самостійним структурним підрозділом Міністерства освіти і науки України, головним завданням якого є створення сприятливого середовища для суб'єктів інноваційної діяльності та ТТ. Діяльність департаменту спрямована на поліпшення правових умов інноваційної діяльності та ТТ; розвиток інноваційної інфраструктури з метою надання допомоги науковцям, винахідникам та підприємствам на всьому ланцюжку інноваційної діяльності: науково-технічна розробка - інновація - виробництво; сприяння комерціалізації об'єктів права інтелектуальної власності та передачі технологій підприємствам для створення виробництва конкурентоспроможної продукції; розробку та запровадження ефективних механізмів державної підтримки та залучення фінансових ресурсів для реалізації інноваційних проектів.

Основними напрями діяльності департаменту є: 1) удосконалення правового регулювання в інноваційній сфері; 2) формування стратегічних та середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності та моніторинг їх реалізації; 3) розвиток інфраструктури у сфері інновацій та ТТ, зокрема, створення сприятливих умов роботи технологічних та наукових парків; 4) державна реєстрація та ведення державного реєстру технологічних парків та їх проектів, інноваційних проектів та проектів наукових парків; 5) створення умов для комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності та ТТ у виробництво; 6) розвиток інноваційної культури в суспільстві та популяризація інноваційної ді- яльності.

Основними функціями визнано узагальнення практики застосування законодавства у сфері інноваційної діяльності та ТТ і розроблення нормативно-правових актів з питань регулювання зазначених сфер; організація прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій інноваційного розвитку; формування стратегічних та середньостроко- вих пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних цільових програм; аналіз результативності провадження інноваційної діяльності, ТТ, ефективності використання державних фінансових, матеріально-технічних ресурсів, а також кадрового потенціалу; погодження трансферу в інші країни технологій, створених чи придбаних за бюджетні кошти; підготовка та подання міністру пропозицій щодо погодження рішення про створення наукових парків та затвердження пріоритетних напрямів їх діяльності.

У межах зазначеного департаменту створено окремий відділ ТТ, на який покладено такі завдання: 1) створення сприятливих умов для діяльності у сфері ТТ; 2) розроблення нормативно-правових актів щодо формування державної політики у зазначеній сфері; 3) формування інфраструктури у сфері ТТ; 4) сприяння комерціалізації об'єктів інтелектуальної власності в інноваційній сфері; 5) координація діяльності відповідних структур і підрозділів органів виконавчої влади з питань діяльності у сфері ТТ; 6) методологічне забезпечення державної політики у сфері ТТ; 7) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інноваційної діяльності, ТТ. Але слід наголосити, що не визначено механізмів реалізації цих завдань.

Зазначемо, що правові засоби регулювання, що спрямовані на реалізацію державної інноваційної політики, у тому числі підтримки системи трансферу нових технологій, мають розроблятися відповідно до цілей двох видів: приватних, що переслідують учасники національної інноваційної системи, та публічних, що відбивають інтереси держави у зв'язку із здійсненням інноваційної діяльності. Фактично вони становлять правові механізми - комплекси різних за характером правових засобів, які спрямовані на задоволення інтересів та реалізацію цілей учасників (суб'єктів правовідносин) основних структурних утворень національної інноваційної системи та держави, а також їх гармонізацію.

Задля визначення ефективності праці цілого потужного апарату та реалізації ними завдань, сформульованих державною політикою, доцільно розглянути досвід трансферу та комерціалізації технологій у країнах з високим рівнем інноваційного розвитку. Це дозволить при пошуку національного шляху і формуванні засад інноваційної політики щодо ефективного ТТ використовувати досвід кращих світових практик комерціалізації інновацій.

У Великобританії після виходу в світ «Білої книги з питань конкуренції у Великобританії» в 1998 р, було засновано безліч політичних ініціатив і потоків урядового фінансування з метою стимулювання зв'язків між науковою базою в університетах і промисловим сектором Великобританії, що значною мірою змінило підхід, за допомогою якого Великобританія організовує свою діяльність у сфері передачі технологій. Якщо у минулому великі університети з метою управління та комерціалізації прав на інтелектуальні технології створювали окремі комерційні підрозділи (університетські компанії), то нині більшість з них мають інтегровані служби в рамках університетів. Стимулювання зростання і розвитку подібних служб відбувається шляхом спрямування урядових коштів безпосередньо до університетів через Фонд інновацій вищої освіти (ffigher Education Innovation Fund), фінансування якого на 2007/08 фінансовий рік було збільшено на 110 млн.ф.ст.1. У минулому ці кошти розподілялися за допомогою проведення тендерів, а зараз за допомогою «формульного фінансування».

Підтримка ТТ підприємств Англії здійснюється через EEN, яка відіграє роль посередника між суб'єктами господарювання - членами цієї організації і державою, а також зводить представників бізнесу один з одним, покращуючи таким чином їх можливості.

Пріоритетом державної політики на національному та регіональному рівні є зведення разом господарюючих суб'єктів - комерційні підприємства і академічне середовище та створення сприятливих умов для їх співпраці.

Крім того, Британія входить до Наукової Інноваційної Мережі (Science and Innovation Network) разом з ще 27 країнами. До глобальних завдань цієї організації належать: поліпшення політики Британського уряду в галузі науки й інновацій на підставі міжнародного досвіду організації; стимулювання стратегічного партнерства в галузі науки й інновацій на рівні країни; створення глобальних міжнародних мереж у галузі науки й інновацій.

Система ТТ Великобританії, що отримала державну підтримку на всіх рівнях, включає в себе такі елементи:

- партнерства у сфері трансферу знань, мета яких полягає в допомозі виробничим підприємствам отримати вигоду від знань та їх експертизи, отриманих від інших бізнесів і академічного середовища. Частково такі партнерства фінансуються через державні гранти, частково малими і середніми підприємствами;

- інтернет-портали (Virtual support networks), які організовані для науково-технічної кооперації та створюють можливість ділитися суб'єктам один з одним технічними ідеями. Такі портали, як правило, розділені за секторами науки;

- EEN - система, що надає допомогу представникам бізнесу на території Євросоюзу в частині законодавства, пошуку партнерів, доступу до національних інноваційних мереж, а також зводить разом покупців і продавців інноваційних технологій і допомагає в просуванні таких технологій;

- центри інновацій - здійснюють підтримку інноваційних компаній, надаючи експертизу проектів, допомогу в стратегічному плануванні, технологічну допомогу, допомогу в пошуку виробників і ринків для інноваційних продуктів тощо;

- наукові парки - збирають разом виробників, надаючи їм приміщення, технологічну експертизу і різні бізнес-сервіси, включаючи консультації щодо захисту прав інтелектуальної власності. Зараз в Британії понад 100 наукових парків (105 на початок 2014 р.), в яких діє близько 4000 компаній;

- бізнес-кластери - у Великобританії для становлення системи ТТ істотну роль відіграли так звані клуби, що складаються з вищих навчальних закладів, наукових інститутів, лабораторій та комерційних промислових компаній. Такі клуби (фактично консорціуми) створювалися для спільних досліджень на доконкурентній стадії розробок, щоб об'єднати зусилля щодо НДДКР, а також зміцнити зв'язки між академічним середовищем та індустрією. Ці клуби тоді перебували у віданні Департаменту торгівлі та промисловості (Department of Trade and Industry), який надавав підтримку понад 100 клубам з різних галузей;

- технологічні брокери - посередники між розробниками (продавцями) і комерційними компаніями (покупцями) інноваційних розробок. У 1981 р. розрізнені структури об'єднані в одну - Британську технологічну групу (British Technology Group). Основною метою Групи є ліцензування та комерціалізація інноваційних розробок, фінансованих державою;

- центри трансферу технологій при університетах - у багатьох британських університетах є свої центри трансферу технологій, які займаються комерціалізацією розробок цих університетів.

Державна політика Франції у сфері ТТ реалізується через підтримку центрів трансферу технологій, які зазвичай більшою мірою зосереджені на угодах про спільні наукові дослідження, а не на ліцензуванні прав на об'єкти інтелектуальної власності та технології. Фактично ліцензування прав на інтелектуальні технології і комерціалізація для більшості університетів є новими видами діяльності, які увійшли до функцій університетів після прийняття закону про інноваційні розробки від 12 липня 1999 р., а також після того, як у 2001 р Міністерство наукових досліджень Франції випустило Рекомендації з проведення політики щодо інтелектуальних технологій.

Більшість університетів у Франції є державними. Таким чином, центр трансферу технологій отримує фінансування у вигляді виділеної частки від коштів, наданих університету урядом Франції. Сума виділених коштів символічна (від 15 до 40 тис. євро). Однак автономія кожного університету дає йому повноваження розподіляти свої бюджетні кошти виключно на розсуд його керуючої ради. Тому практика надання державної підтримки центрам трансферу технологій розвинулася в дві основні моделі.

Якщо центр трансферу технологій є частиною університету, то його фінансування визначається радою університету і може бути частково підтримане з 1) процентних відрахувань від сум, отриманих від ССІ, а також з 2) процентних відрахувань від доходів, отриманих від ліцензування прав на інтелектуальні технології, якщо такі є.

Якщо центр трансферу технологій здійснює свою діяльність в якості філії університету, то фінансування надається виключно з процентних відрахувань від усіх одержуваних доходів або від спільних досліджень, або від ліцензій на права на інтелектуальні технології.

В Японії державна підтримка інновацій реалізується також через центри трансферу технологій, а саме використовується така схема: як тільки створення центрів трансферу технологій схвалено, уряд надає 2/3 коштів на експлуатаційні витрати в межах суми, еквівалентної 300 тис. дол. США на рік, строком на п'ять років. У 2004 р. всім національним університетам Японії було надано незалежний юридичний статус, з тим щоб університети могли брати участь в ініціативах, пов'язаних зі створенням центрів трансферу технологій. Очікувалося, що наприкінці п'ятирічного періоду центри трансферу технологій стануть самоокупними з доходів, одержуваних через комерціалізацію. Коли стало очевидно, що їх самоокупність не може бути досягнута протягом п'яти років, уряд Японії змінив систему фінансування. Зараз в Японії існує 27 схвалених центрів трансферу технологій. Ці організації створили асоційовані комерційні компанії для сприяння підприємницьким компаніям з комерціалізації університетських результатів НДДКР, а також звернулися до членів професорсько-викладацького складу з проханням інвестувати кошти в цю компанію.

Таким чином, кілька компаній, власниками яких є члени професорсько-викладацького складу, асоційовані з університетськими центрами трансферу технологій, сприяють комерціалізації результатів інноваційних розробок через підприємницькі компанії1. Такий підхід стимулює членів професорсько-викладацького складу до створення, виявлення і реалізації винаходів, оскільки вони мають свою частку в компанії з комерціалізації.

Механізм сприяння розвитку інновацій в Китаї полягає в державній підтримці підприємств з інноваційними технологіями через цілеспрямовані програми заохочення технологічних інновацій шляхом пільгового оподаткування підприємств з інноваційними технологіями та можливості отримання пільгових кредитів для впровадження цих технологій у виробництво. У країні існують також галузеві технологічні центри, які спільно з університетами і науково-дослідними інститутами займаються науковими розробками з метою впровадження їх у виробництво для підвищення конкурентоспроможності основних галузей промисловості Китаю .

Кожен великий китайський науково-дослідний університет має центр трансферу технологій, який спочатку фінансується урядом Китаю з частки від загальних коштів, виділених університету урядом. Оскільки Китай перейшов від централізовано планованої економіки до економіки, більшою мірою заснованої на ринкових механізмах. Модель фінансування центру трансферу технологій змінюється, більшість центрів трансферу технологій працюють як асоційовані приватні компанії, власниками яких є виключно університети. Спочатку ці компанії фінансувалися з коштів університетів. Як приватні компанії, центри трансферу технологій проявляють активність в наданні послуг в галузі розвитку бізнесу (інкубатори), у наданні допомоги в підготовці бізнес-планів, у сприянні у виконанню вимог, що пред'являються до підприємницьких компаній, в інвестуванні в нові компанії з венчурними фондами на основі університету. Найчастіше центри трансферу технологій домовляються про володіння значними частками акцій університетських підприємницьких компаній, а також можуть повністю володіти деякими підприємницькими компаніями. Очікується, що центри трансферу технологій стануть самоокупними за допомогою акціонерних холдингів, а також іншої діяльності в сфері передачі технологій1.

В Австралії, як і в Україні, не існує спеціальної системи державного фінансування системи ТТ Саме тому, на думку С. В. Теребової, кожен університет несе особисту відповідальність за фінансування власної діяльності в області передачі технологій . Більшість університетів і науково-дослідницьких організацій Австралії мають права володіння, користування і розпорядження інтелектуальною власністю і комерціалізують прибуток від її використання, виплачуючи частину винахіднику. Окрім того, як зазначає Н. В. Смирнова, історично в Австралії виникло декілька основних типів центрів трансферу технологій, а саме: а) самостійні комерційні організації, що фінансуються за рахунок надання державою стартового капіталу, а основна діяльність підтримується комерціалізацією кінцевих результатів; б) підрозділи організацій стратегічного значення, існування яких забезпечується завдяки прямим державним асигнуванням.

Особливість процесу комерціалізації інновацій США полягає в тому, що в країні високо розвинена інноваційна активність малого бізнесу. Фінансування та інша інноваційна підтримка ТТ здійснюється за рахунок великої кількості венчурних фондів, наукових і технологічних парків. Сукупна кількість технопарків у США на 2011 р. становила понад 140.

У США на державному рівні політика щодо підтримки комерціалізації інновацій реалізується через Національну мережу трансферу технологій, яка складається з одного національного і шести регіональних центрів і якою керує NASA. Підтримка проектів здійснюється не лише в сфері космічних технологій, а й в інших напрямах. Пряме державне фінансування подібних центрів здійснюється лише на початковому етапі (5-10 років) розвитку регіональних центрів. З того моменту, як ЦПТ починають отримувати прибуток від комерціалізації розробок, прямі субсидії виділяються в меншій кількості, аж до припинення фінансування. У деяких випадках таке фінансування центрів може здійснюватися через промислові підприємства.

Зараз уряд США створює приватно-державні партнерські центри з розробки і комерціалізації НДДКР, що відповідають державним цілям. При цьому передбачається, що лідерство у таких центрах повинні взяти на себе галузі, здатні підтвердити свою участь грошима, а вже потім держава долучається й інвестує у такі розробки.

Як бачимо, досвід США з підтримки інноваційної діяльності та ТТ відрізняється від ЄС. По-перше, Уряд США починаючи з 1980-х рр., зробив акцент на підтримці інноваційної діяльності і ТТ через створення спеціалізованих фондів, програм, які фінансуються з федерального бюджету та мають на меті залучення МСП до співпраці з науковими лабораторіями, університетами. По-друге, розвиток інноваційної сфері є першочерговим завданням для країни в цілому, враховуючи пряму залежність розвитку інноваційної сфери та розвитку США, як однієї з домінуючих на технологічному світовому ринку. По-третє, створення МТТ у США не набуло такого розвитку, як в Європейському Союзі, хоча декілька мереж функціонують доволі успішно й досі, зокрема Американська мережа трансферу технологій NASA.

Крім створення ефективної інфраструктури для реалізації ТТ існують й інші механізми реалізації державної політики. Одним із основних таких інструментів є державні цільові програми, які узгоджені за ресурсами, виконавцями й термінами реалізації з комплексом науково- дослідних, дослідницько-конструкторських, виробничих, соціально- економічних, організаційно-господарських та інших заходів, що забезпечують ефективне вирішення завдань у галузях державного, економічного, соціального, екологічного та культурного розвитку. Перш за все, як зазначає Ю. В. Ковбасюк, вони спрямовані на досягнення цілей, поставлених органами державної влади, а також є основним інструментом структурних перетворень в економіці та розв'язання важливих соціальних проблем.

Україна самостійно не формує власні програми підтримки інноваційної сфери та безпосередньо ТТ, а долучається до вже існуючих європейських програм. У 2015 р. наша країна стала асоційованим членом Рамкової програми Європейського Союзу з досліджень та інновацій «Горизонт 2020». Це членство надало українським учасникам рівноправний статус з європейськими партнерами. FP7, Horizon 2020 р., COSME - це програми ЄС з мільйонними бюджетами для підтримки бізнесу та інновацій.

COSME - програма ЄС щодо підвищення конкурентоспроможності (МСП), працює з 2014 до 2020 р. з запланованим бюджетом у розмірі 2,3 млрд. євро. Ця програма забезпечує кращий доступ до фінансування для МСП, спрощений доступ до ринків; більш сприятливі умови для створення і зростання бізнесу.

ЄС через програму COSME прагне полегшити для малих і середніх підприємств доступ до фінансів на всіх етапах їх життєвого циклу - створення, розширення або передачі бізнесу. Завдяки підтримці ЄС підприємства мають більш легкий доступ до гарантій, кредитів і власного капіталу. Фінансові інструменти ЄС направляються через місцеві фінансові установи в країнах ЄС.

Програма допомагає підприємствам отримувати доступ до ринків в ЄС і за його межами. Здійснює фінансування EEN, яка допомагає МСП знаходити ділових і технологічних партнерів і зрозуміти законодавство ЄС через електрознний портал Your Europe Business, що надає практичну інформацію стосовно ведення бізнесу в Європі, а також фінансує ряд довідкових служб МСП щодо прав інтелектуальної власності.

Завдяки програмі COSME реалізується можливість знизити адміністративне навантаження на МСП шляхом створення сприятливого для бізнесу середовища. Європейська Комісія реалізує державну політику з підтримки впровадження інновацій у межах зазначеної програми, для чого працює з фінансовими установами для покращення фінансування, що надається МСП, шляхом стимулювання надання позик і венчурного капіталу за допомогою фінансових інструментів.

Програми фінансування ЄС, як правило, не надаються у вигляді прямого фінансування. Допомога направляється через місцеві, регіональні або національні органи або через фінансових посередників, таких як банки і організації венчурного капіталу, які надають фінансування через фінансові інструменти.

Фінансові інструменти програми COSME діють у поєднанні з інструментами Рамкової програми досліджень та інновацій Horizon 2020: Innov Fin - фінансування для інноваторів ЄС. Європейська Комісія використовує фінансові інструменти і допомагає країнам ЄС проводити політику у таких сфера, як кредити і гарантії, венчурний капітал, бізнес-янголи, фондові ринки зростання і форекс. Комісія контролює розвиток доступу МСП до фінансування через спільне дослідження Європейської комісії / Європейського центрального банку про доступ до фінансування підприємств (SAFE). Програма конкурентоспроможності підприємств і малих і середніх підприємств (COSME) покращує доступ до фінансів для МСП через два фінансових інструменти, які доступні із серпня 2014 р., а саме: кредитна гарантія (LGF) і фінансування із заздалегідь сформованої частини бюджету - фонд справедливості для зростання (далі - EFG). Фінансові інструменти управляються Європейським інвестиційним фондом (EIF) у співпраці з фінансовими посередниками в країнах ЄС.

Частина бюджету COSME фінансуватиме гарантії і контргаран- тії для фінансових посередників (наприклад, гарантійні організації, банки, лізингові компанії), щоб допомогти їм надати більше кредитів і оренди для малих і середніх підприємств. Цей об'єкт також буде включати сек'юритизацію портфелів боргових зобов'язань МСП.

EFG - частина бюджету COSME присвячена інвестиціям у фонди з ризиковим капіталом, які надають венчурний капітал і мезонінні фінанси для малих і середніх підприємств МСП, зокрема, що працюють за кордонами. Керуючі фондами, що працюють на комерційній основі, прагнуть до того, щоб інвестиції були зосереджені на МСП з найбільшим потенціалом зростання.

Для можливостей запозичення досвіду інших країн у формуванні програм підтримки комерціалізації технологій слід приділити увагу федеральним програмам США. Найбільш відомими і досвідченими вважаються: Програма інноваційних досліджень в малому бізнесі (The Small Business Innovation Research, далі - SBIR) і Програма трансферту технологій малого бізнесу (The Small Business Technology Transfer Program - STTR). Обидві програми координуються відділом технологій Адміністрації малого бізнесу» (агентство АМБ). Для забезпечення широкого доступу до інформації про інноваційні розробки у сфері малого бізнесу за ініціативою уряду і під управлінням Національного наукового фонду США створений портал «Інноваційні дослідження малого бізнесу», де в оперативному режимі подана інформація про тематичні плани всіх співзас- новників програм SBIR і STTR, а також наводяться дані про всі дослідні організації країни. Крім того, на порталі діє пошуковий сайт, що дозволяє користувачам знайти дані про успішно завершені НДДКР за певною тематикою1.

Програма SBIR служить для залучення інноваційних ідей малого бізнесу для вирішення науково-технічних проблем із тематики 10 найбільших федеральних міністерств і національних агентств. Серед них Міністерство сільського господарства; Міністерство торгівлі; Міністерство оборони; Міністерство освіти; Міністерство енергетики; Міністерство охорони здоров'я і обслуговування населення; Міністерство транспорту; Агентство захисту навколишнього середовища; Національне управління з аеронавтики і космонавтики; Національний науковий фонд і Комісія з атомної енергії. SBIR є конкурсною програмою, яка заохочує вітчизняні малі підприємства до участі в Федеральних наукових дослідженнях та НДР, що мають потенціал для комерціалізації. Інноваційні проекти малих підприємств, отримавши на конкурсній основі відповідні субсидії або гранти, розпочинають реалізацію своїх проектів .

STTR - ще одна програма, яка розширює можливості фінансування федеральних інноваційних НДР. Центральне місце в програмі посідає розширення державного/приватного партнерства з метою створення спільних можливостей та стимулів для підприємств малого бізнесу і некомерційних дослідницьких інститутів. Унікальна особливість STTR полягає у зобов'язанні підприємств малого бізнесу до офіційної співпраці з науково-дослідними інститутами у I і II фазах програми. Головна роль, яка покладена на STTR, полягає у подоланні розриву між продуктивністю фундаментальної науки і комерціалізацією отриманих інновацій.Основними замовниками досліджень за цією програмою із загальним річним бюджетом понад 1 млрд доларів є найбільші урядові відомства США. Департамент технологій агентства АМБ здійснює координацію програми STTR на всіх етапах її реалізації. Програма STTR фінансується з бюджетних коштів, що спрямовуються на виконання НДДКР, які мають важливе значення для подальшого розвитку країни. Ці кошти призначаються учасникам інноваційних розробок - малим підприємствам і некомерційним дослідницьким інститутам, які не мають достатніх коштів для виконання дорогих і тривалих НДДКР. Основний акцент роблять на практичному застосуванні теоретичних розробок у вигляді нових продуктів і високих технологій, затребуваних ринком.

Цілі такої програми полягають у стимулюванні технологічних інновацій; сприянні передачі технології на основі співпраці R & D між малими підприємствами і науково-дослідними інститутами; збільшенні комерціалізації приватного сектора інновацій, отриманих з федерального R & D.

Іншим дієвим американським механізмом фінансування інноваційної діяльності МСП є Програма інвестиційні компанії малого бізнесу (Small Business Investment Company - SBIC), яка служить для забезпечення МСП ризиковим та інвестиційним капіталом у період їхнього старту, зростання і подальшого розширення. Ця програма реалізується і координується агентством АМБ і нині у США діє понад 400 інвестиційних компаній - SBICs, які, використовуючи свій власний капітал і залучаючи запозичені кошти, здійснюють різні види інвестицій у МСП за прийнятними ставками на підставі гарантійних зобов'язань агентства АМБ. Практично всі SBICs є приватними комерційними підприємствами, надають акціонерний капітал, довгострокові позики, облігаційні позики, а також послуги з фінансового менеджменту. Програма SBIC призначена для фінансування всіх типів виробничих і обслуговуючих підприємств. Багато SBICs орієн- тованона надання венчурних інвестицій в інноваційні МСП, орієнтовані на проведення НДДКР та виробництво нових продуктів і послуг. Це обумовлено тим, що інвестори виходять з упевненості у високому потенціалі зростання цих підприємств. Спонукальним стимулом для діяльності SBICs є можливість участі в прибутках у разі успішного розвитку і подальшого розквіту малих підприємств.

Ще одним механізмом державної політики з підтримки реалізації інноваційних проектів і ТТ є програма «Ділові інформаційні центри» (Business Information Center - BIC), спрямована на підтримку діяльності близько 400 інформаційних центрів, які сприяють застосуванню новітніх високотехнологічних методів роботи в малому бізнесі на основі використання сучасної апаратури, комунікаційних систем і програмного забезпечення. У цих центрах ведуть безкоштовне консультування і навчання початківців і діючих підприємців силами «Корпусу консультантів серед колишніх топ-менеджерів» (Service Corps of Retired Executives - SCORE) і фахівцями з інших партнерських і громадських організацій, які співпрацюють з агентством АМБ.

За результатами проведеного дослідження можна згрупувати механізми реалізації державної політики різних країн за типами підтримки процесу трансферу технологій, у тому числі і трансферних мереж:

1) Норвегія, Німеччина (державна фінансова і організаційна підтримка науково-дослідної діяльності та ЦТТ з об'єднанням в інноваційні мережі);

2) Швеція, Фінляндія, Франція (кооперація НДІ і промислових компаній, різних інститутів розвитку для створення необхідної технології, як тимчасово, так і через МТТ);

3) Великобританія, Швейцарія (організація консорціумів для спільних дослідницьких робіт над винаходами між університетами, лабораторіями та промисловими компаніями, з включенням цих консорціумів до трансферних мереж);

4) США, Японія (інноваційна інфраструктура університетів відіграє головну роль у комерціалізації технологій, хоча й функціонують МТТ).

Таким чином, доходимо висновку, що в усіх технологічно розвинених країнах світу реалізація державної політики щодо комерціалізації та трансферу технологій відбувається через інноваційні мережі, у тому числі й через МТТ шляхом запровадження спеціальних програм їх фінансування та надання їм та її структурним елементам широких повноважень щодо залучення до процесу трансферу державних і недержавних наукових установ, закладів вищої освіти, інвесторів та фахівців у цій сфері.

Використовуючи зарубіжниий досвід застусування різноманітних засобів і механізмів реалізації державної політики у сфері трансферу технологій, можна визначити перелік найефективніших і найбільш підходящих механізмів для нашої держави. По-перше, Україна самостійно не формує власні державні програми підтримки інноваційної сфери та безпосередньо трансферу технологій, а лише долучається до вже існуючих європейських програм, які не відповідають існуючим в нашій країні запитам інноваційної сфери. На етапі приєднання до таких програм українські дослідники та інноваційні підприємства вже повинні самостійно знайти закордонних партнерів і фактично розпочати співпрацю без усілякої підтримки. Тому розробка Державних програм підтримки інноваційної діяльності і в тому числі трансферу технологій є актуальною і необхідною. По-друге, пропонуємо використати досвід Великобританії з делегування повноважень однієї із складових МТТ - об'єднанню фахівців в окремій сфері (на прикладі “Британської технологічної групи” (British Technology Group), яка є об'єднанням технологічних брокерів. Основною метою Групи є ліцензування та комерціалізація інноваційних розробок, фінансованих державою). Саме тому Національна мережа трансферу технологій в Україні має стати головним суб'єктом (виконавцем) державної політики у сфері реалізації і підтримки трансферу технологій з делегуванням їй повноважень з акредитації фахівців у цій сфері - технологічних брокерів. Тим паче, що фактично існуючі мережі трансферу технологій в Україні цю функцію вже виконують щодо підготовки і допуску спеціалістів до кожної окремої мережі.

Саме від відповідності застосовуваних державою механізмів існуючим в країні запитам суб'єктів іннваційної діяльності, обґрунтованості, адекватності та досконалості таких засобів залежить у цілому ефективність державної політики у сфері трансферу технологій.

Висновки

Мережа трансферу технологій - це об'єднання осіб - професійних учасників ринку трансферу технологій (зі створенням або без створення юридичної особи) з метою консолідації інформаційних ресурсів у технологічній сфері шляхом об'єднання нематеріальних об'єктів та/або інформації про них на електронному майданчику, спільних дій учасників та їх мережевої організації співпраці, у результаті діяльності якого відбувається передача прав інтелектуальної власності від авторів (розробників) до суб'єктів господарської діяльності, які використовують такі об'єкти при виробництві товарів, виконанні робіт, наданні послуг.

Кваліфікуючими ознаками мереж трансферу технологій є: 1) мета - консолідація інформаційних ресурсів у технологічній сфері та координація дій в інноваційній сфері; 2) учасниками мережі є два або більше суб'єктів господарювання, пов'язаних з інноваційною діяльністю та/або трансфером технологій; 3) обов'язковою є наявність власної електронної платформи, на якій розміщуються технологічні профілі (технологічні запити та пропозиції); 4) обов'язкова наявність суб'єкта, який здійснює організацію та управління діяльністю мережі (адміністратора, координатора); 5) виникнення двох видів правовідносин у зв'язку із функціонуванням мережі: зовнішніх відносин між клієнтами, що виникають на підставі договору щодо трансферу технологій, та між адміністратором, який діє в інтересах розвитку мережі, з іншими регіональними та міжнародними мережами трансферу технологій, з одного боку, та внутрішніх відносин усередині мережі між учасниками, які, у свою чергу, поділяються на підвиди: організаційні (щодо створення мережі, управління та участі) та відносини, пов'язані з трансфером технологій (у широкому і вузькому значенні); 6) об'єднання учасниками мережі немайнових об'єктів та/ або інформації про них; 7) відсутність обов'язкового об'єднання майна та у зв'язку із цим нівелювання необхідності управління ним.

В Україні відсутня єдина загальнонаціональна мережа трансферу технологій. Діяльність кожної з мереж часто здійснюється без статусу юридичної особи шляхом укладення окремих договорів про реалізацію проектів між його суб'єктами. При цьому кожна з українських мереж має свою окрему базу даних, певне коло учасників, що створює перешкоди на шляху до вільного та швидкого доступу до всіх наявних технологічних профілів для потенційного покупця та продавця.

Функції та завдання мережі трансферу технологій здійснюються за допомогою діяльності її учасників, які надають широкий перелік послуг як щодо забезпечення трансферу технологій у широкому розумінні, так й інших допоміжних (які йменують сервісними) послуг розробникам та користувачам результатів науково-технічної діяльності. Предмет діяльності учасників мережі становить надання клієнтам-суб'єктам господарської діяльності допоміжних послуг (інформаційних, фінансових, консалтингових та інших) щодо трансферу технологій, які сприяють передачі (наданню) майнових прав на них від розробників до інших суб'єктів господарювання та їх використанню на всіх стадіях просування технологій та/або їх складових на ринок.

Суб'єктний склад відносин, які виникають у зв'язку із функціонуванням мережі трансферу технологій, охоплює: 1) координатора або адміністратора мережі, діяльність якого спрямована на управління, організаційне та методичне забезпечення взаємодії всіх інших учасників мережі, належну роботу технічної платформи та веб-сайту мережі, виконання завдань та дотримання вимог внутрішніх документів роботи мережі всіма її учасниками та іншими суб'єктами; 2) технологічних посередників (агентів) - учасників мережі, які здійснюють посередницьку (агентську) діяльністю як технологічні брокери щодо передачі (надання) майнових прав на результати науково-технічної діяльності, об'єкти права інтелектуальної власності, технології та інші інноваційні продукти; 3) сервісних організацій - учасників, які надають допоміжні послуги у сфері трансферу технологій (інформаційні, консалтингові, маркетингові, фінансові, юридичні та інші); 4) клієнтів - кінцевих суб'єктів трансферу технологій: розробники та користувачі результатів науково-технічної діяльності, об'єктів права інтелектуальної власності, технологій та інших інноваційних продуктів, - які часто іменуються як продавці та покупці «технологій» (включаючи ліцензіарів та ліцензіатів); 5) партнерів - національні організації (юридичні особи), органи державної влади, місцевого самоврядування, міжнародні організації, які роблять майнові та/або немайнові вклади, вчиняють дії, спрямовані на розвиток діяльності мережі та залучення нових учасників та клієнтів.

В Україні діяльність технологічних посередників виконується суб'єктами трансферу технологій, у тому числі учасниками мереж трансферу технологій, за відсутності нормативно встановлених вимог до їх діяльності та кваліфікації. Така ситуація пояснює доцільність застосування мережами внутрішніх процедур сертифікації їхніх учасників як договірний механізм забезпечення виконання суб'єктом господарювання послуг технологічного посередництва. При цьому індивідуальні технологічні брокери, які здійснюють господарську діяльність у формі фізичної особи-підприємця, не можуть бути самостійними учасниками мережі трансферу технологій, що ґрунтується тільки на вимогах до учасників, встановлених внутрішніми (локальними) документами самої мережі. На наш погляд, такий підхід доцільно змінити та рекомендувати національним мережам допустити як учасників й технологічних брокерів, які здійснюють індивідуальну господарську діяльність як фізичні особи-підприємці.