Правове регулювання діяльності мереж трансферу технологій

- Поширення інформації: регулярна розсилка новин, оновлення інформації про програми Євросоюзу («TenderWatches» & «TechnicalNotes»), веб-сайти, бази даних (DETECT-it, NAVOBS, Atlantech), публікації та технічні керівництва.

3. Технічне сприяння і підвищення якості.

- Управління використанням логотипу та бренду EC-BIC довірено Єврокомісією мережі EBN.

- Мережа надає Європейській Комісії та її членам послуги технічного сприяння, необхідні для правильного застосування концепції EBN у різних регіонах.

- Послуги технічного сприяння можуть пропонуватися будь-яким національним адміністраціям та промоутерам при відкритті нових центрів для моніторингу існуючих центрів або при оцінці проектів МСП1.

Відповідно до Статуту EBN базовим елементом будь-якої МТТ є її структура, яка у правовому вимірі визначає характер взаємовідносин між всіма суб'єктами права, залученими у діяльність, що здійснюється мережею: у процесі їх створення, управління організацією, щодо матеріальної та фінансової основи діяльності мережі та у зв'язку із наданням нею відповідних послуг. Зазначається також, що до структури мережі входять: загальні збори, рада директорів та безпосередньо самі учасники мережі, серед них почесні члени, повні члени, асоційовані члени, члени біржі .

Доцільно розглянути більш детально такі елементи. Згідно зі ст. 13 Статуту EBN загальні збори мають повноваження виконувати будь- які юридичні дії, необхідні або які сприятимуть для досягнення цілей EBN, зокрема: обрання директорів; вносити поправки до статуту та розірвання Асоціації; затвердження бюджету та рахунків; визначення розміру річної передплати учасниками; схвалення керівництва Радою директорів та звільнення Директорів; виключення членів за пропозицією Ради.

Асоціацією керує Рада директорів, до складу якої входять повноправні та асоційовані члени, які обираються загальними зборами. Члени Ради директорів не несуть жодної особистої відповідають згідно з виконанням своїх функцій і тільки відповідальність за виконання їхнього мандату, в якому прописані їх права та обов'язки, що виконуються безкоштовно. Термін повноважень обраних кандидатів складає три роки. Строк повноважень директора може бути продовжений лише один раз. Одна людина не може мати більше двох строків поспіль. Рада директорів має повне право керувати Асоціацією, винятком є обов'язки, які спеціально віднесені до Загальних зборів. З числа Ради директорів обирається Президент, який буде керувати на засіданнях Ради. Рада директорів збирається на запрошення Президента не рідше двох разів на рік. Засідання Ради досягають кворуму лише тоді, коли присутні принаймні половина її членів. Рішення Ради директорів приймаються більшістю голосів.

Учасниками Асоціації можуть бути фізичні особи, асоціації та інші організації незалежно від форм власності. Що стосується кола учасників мережі EBN, то в статуті передбачено наступне:

1) почесне членство присвоюється Загальними зборами EBN за пропозицією Ради директорів фізичним особам, компаніям, асоціаціям та організаціям, які брали активну участь у розвитку Асоціації, або зробили важливий внесок в її діяльність;

2) організації, що діють як бізнес-інноваційні центри, загальною метою яких є створення нових малих і середніх підприємств і нових видів діяльності в рамках існуючих малих і середніх підприємств на основі нових ідей з потенційним зростанням, можуть стати повноправними членами. Статус повноправного члена присвоюється тільки тим організаціям, що діють і розвивають свою діяльність відповідно до концепції бізнес-інноваційного центру, як це визначено EBN внутрішніми правилами і критеріями, встановленими Європейською Комісією.

Асоційованими членами можуть стати фізичні чи юридичні особи, які підтримують діяльність Асоціації або справляють сприятливий вплив на неї. Членом біржі можуть бути лише організації, що працюють у напрямі економічного розвитку, з якими EBN розраховує підтримувати відносини спільного характеру.

Фінансування мережі EBN складається з таких джерел: членські внески, що сплачуються членами EBN; додаткові послуги, що надаються членам і третім сторонам (технічне сприяння новим та існуючим БІЦ, щорічні конгреси, семінари та конференції); спонсорство (грошовими або іншими ресурсами) і стратегічне партнерство; управління контрактами Єврокомісії та їх реалізація (структурні фонди Єврокомісії, субконтракти в контрактах Єврокомісії).

Проаналізувавши діяльність мережі EBN, робимо висновок, незважаючи на те, що EBN була однією з перших мереж, створених для допомоги як малому і середньому бізнесу, так і розвитку інноваційної політики, все ж вважати її повноцінною МТТ є помилковим. Адже сучасні МТТ спрямовують свою діяльність передусім на пришвидшення та допомогу в комерціалізації результатів науково-дослідних робіт, передачу патентів на винаходи, інжиніринг, передачу «ноу-хау». EBN не займається ТТ, а лише здійснює посередницькі дії, спрямовані на надання допомоги учасникам мережі. Окрім цього, невід'ємною складовою сучасної МТТ є електронна платформа, з базою даних технологічних профілів. Наведене відсутнє в системі EBN.

Таким чином, EBN належить до підсистеми інноваційної інфраструктури регіонального характеру, яка, не здійснюючи ТТ безпосередньо, забезпечує комерціалізацію об'єктів інтелектуальної власності через надання інформаційно-консалтингових послуг з питань наукової та інноваційної діяльності.

У середині 1990-х рр. у європейських виробників почала зростати необхідність у постійному удосконаленні матеріальної бази, все більше малих та середніх компаній здійснюють пошук інноваційних технологій, які б допомогли їм залишатися конкурентоспроможними на ринку, у зв'язку з тим, що в них відсутні ресурси для створення нових технологій. Саме для вирішення зазначених проблем Європейська Комісія ініціювала створення нових мереж: Інноваційні релей- центри IRC та Інноваційні регіони Європи (Innovating Regions in Europe, далі - IRE), Європейська мережа бізнес-інноваційних (Business Innovation Centres) (далі - BIC), Європейських інноваційних центрів (EuroI nfo Centres), Мережі регіонів знань (Regions of Knowlege) та Мережі переваг (Networks of Exellence). Зупинимося більш детально на функціонуванні IRC та IRE як найбільш вдалих проектах того періоду.

Головною метою, яку переслідувала Європейська Комісія, ініціювавши створення таких мереж, була реалізація проекту з функціонування загальноєвропейської платформи для стимулювання транснаціонального ТТ та просування інноваційних послуг. Задекларованою місією IRC та IRE була підтримка інновацій і транснаціонального-технічного співробітництва в Європі. Окрім цього, Європейська Комісія здійснила спробу підтримки інноваційного розвитку у районах, віддалених від основних центрів економічної активності. З моменту створення IRC та IRE як нових суб'єктів інноваційної інфраструктури європейська інноваційна політика отримала новий поштовх. Особливо це стосується такого аспекту, як сприяння інноваційному розвитку малих підприємств. Для адміністрування діяльності IRC та IRE Єврокомісією було створено єдиний підрозділ IRC-IRE centralunit.

Головними цілями мережі IRC є розміщення в інтернеті інформації про інноваційні розробки та їх розробників; супровід інноваційної розробки на всіх етапах ТТ. Більшість центрів IRC управляються консорціумами кваліфікованих регіональних організацій - таких, як Торгово-промислові палати, Агентства регіонального розвитку та університетські технологічні центри.

Можемо виділити наступні функції, які покладалися на релей- центри:

1) просування інноваційних технологій (IRC-центр має володіти та регулярно оновлювати відомості про ринок інноваційних технологій, забезпечувати підтримку присутності своїх партнерів на основних інформаційних ресурсах, участі у виставкових заходах, регіональних і урядових інноваційних програмах, складання та здійснення моде- рації бази даних стосовно клієнтів);

2) пошук інноваційних рішень для малих та середніх технологічно орієнтованих підприємств, зниження операційних, комерційних, системних і кримінальних ризиків для них (шляхом системної правової допомоги, організації системи контролю за якістю та повнотою технологічної та комерційної інформації, проведення роботи з виявлення несумлінних учасників інноваційної мережі);

3) сприяння технологічній кооперації, надання зацікавленим сторонам спеціалізованих послуг - проведення маркетингових досліджень, організація міжнародного ТТ, аутсорсингу, надання спеціалізованої інформації (про діючі інноваційні програми і проекти та можливість участі в них, даних про ринок технологій і кредитних програм, підготовка бізнес-планів, стратегій комерціалізації розробок, організаційна та правова допомога у розробленні документації на здобуття фінансування від спеціалізованих інвестиційних установ - профільних інвестфондів, банківських програм, державних субсидій, пошуку партнерів і організація проведення переговорів);

4) поширення даних про результати науково-дослідних робіт серед потенційних споживачів, технологічне та організаційне сприяння розширенню доступу до цих даних для всіх учасників інноваційної мережі, систематизація технічної інформації, організація для партнерів кадрових та освітніх програм;

5) партнерами для IRC-центрів виступають підприємства, що не мають власних спеціалізованих дослідно-конструкторських підрозділів, але мають потреби у технологічних інноваціях, науково-дослідні та дослідно-конструкторські установи, вищі навчальні заклади, у яких відсутні відповідні кадри та досвід комерціалізації власних розробок, та державні органи влади в межах реалізації їх програм інноваційного розвитку.

Фінансування центрів IRC здійснювалось на конкурсній основі в межах 6-Рамкової Програми (як компонент Програми з інновацій та малого бізнесу). Це фінансування покривало 50 % прямих витрат центрів IRC на надання послуг компаніям і науковим організаціям та мережеву взаємодію.

Членів IRC обирали в умовах тендеру, що оголошувався кожні 4 роки. Умови участі для третіх країн залежали від правил подачі заявок. Співпраця з зовнішніми (відносно мережі) країнами не було пріоритетом.

У 1995 р. за підтримки Європейської Комісії були створені перші інноваційні релейні центри. Протягом 2000-2005 рр. центри IRCs, працюючи у тісній співпраці, здійснили більш 12 500 переговорів про передачу технології та допомогли більш ніж 55 000 компаніям-клієн- там задовольнити свої технологічні потреби та використовувати свої результати досліджень. Загалом персонал IRC становив приблизно 1000 досвідчених фахівців, які мали досвід роботи в бізнесі, промисловості та у дослідженнях. Управління мережею IRC здійснювалось службами Єврокомісії та Секретаріатом IRC (знаходився в Люксембурзі), до якого входили консалтингові компанії, що виконували поставлені перед ними завдання в рамках контракту з Єврокомісією.

Для ефективності діяльності МТТ, як правило, виробляються загальні стандарти якості та змісту послуг. Наприклад, у IRC прийнято загальні формати презентації інформації про технологічні запити і пропозиції, а також вимоги до їх змісту (опису). Завдяки цьому центри, які функціонували в різних умовах, у різних країнах, максимально чітко передавали суть запропонованого ТЗ/ТП, хоча методи збирання інформації (проведення технологічного аудиту) могли відрізнятися в кожному з центрів IRC.

IRC надавала послуги не тільки з пошуку партнерів та інвесторів, але і пропонувала підтримку на етапі обговорення умов контракту. Задля реалізації цих послуг могли залучатись треті особи, які мали необхідну кваліфікацію (навіть якщо послуга надається співробітниками центру IRC).

Серед учасників мережі існували центри, які могли проводити комплексну оцінку поки що не відомих технологій, в абсолютно нових галузях промисловості, могли оцінити вартість різних типів угод, що, у свою чергу, надавало гарантії того, що виплачена або отримана сума була справедливою.

Одночасно з IRC в Європі функціонувала мережа IRE, яка вважалась асоціацією регіонів, що виконувала проекти, розробки Регіональних інноваційних стратегій (РІС). Фінансування IRE відбувалось за рахунок коштів, які виділялися з європейського бюджету. Координацію їх діяльності та підтримку здійснювала Європейська Комісія. Основна місія IRE полягала у наданні допомоги у сфері ТТ та обмін досвідом між регіонами, які займаються розробкою або реалізацією регіональних інноваційних стратегії. Завдання IRE полягало у наданні регіонам-членам доступу до нових інструментів, механізмів інноваційного розвитку, можливостях навчання у сфері реалізації інноваційної політики, спрямованої на підвищення інноваційного та конкурентного потенціалу компаній регіону. Регіон, який брав участь у діяльності мережі, був представлений регіональним органом влади або агентством регіонального розвитку. Більшість послуг, що надавали центри IRE, були спрямовані на підтримку співпраці і обмін досвідом між регіонами, поширення прикладів передової практики і створення можливостей для спілкування та зустрічей.

IRE - це проект, підтримуваний Європейською Комісією. Управління безпосередньо самим проектом здійснював Секретаріат IRE (консорціум, що виграв тендер і працював у рамках контракту з Єв- рокомісією). До його безпосередніх обов'язків належало адміністрування IRE і надання послуг технічної підтримки її членам1.

Секретаріат пропонував ряд послуг регіональним стейкхолдерам - учасникам регіональних інноваційних процесів. Координаційний Комітет мережі складався з менеджерів проектів IRE, які допомагали Секретаріату на добровільній основі. Роль Координаційного Комітету була консультативною і пропозиції, висунуті його членами, мали узгоджуватися з контрактом, який Європейська Комісія підписала з Секретаріатом.

Всі регіони, які займалися розробкою проектів і реалізацією Регіональної інноваційної стратегії з співфінансуванням від Європейської Комісії, автоматично ставали членами IRE. Політика відкритих дверей, яка проводилася мережею, розповсюджувалась на всі європейські регіони, які мали намір розвивати власні регіональні інноваційні системи. Регіони, які бажали стати її членами, повинні були подати заявку в Європейську Комісію.

IRE створювалась для підтримки регіонів, що реалізують проект Регіональної інноваційної стратегії. Близько 45 регіонів брали участь у восьми проектах оцінки впливу регіональної інноваційної політики та бенчмаркінгу, які були розроблені з метою оцінки ефекту від здійснення регіональних інноваційних політик і стратегій і створення інструментів для розвитку процесу бенчмаркінгу.

Мережеві організації, незважаючи на схожість, все ж мають відмінності, зокрема, у напрямах діяльності, цілях та підходах для їх досягнення. У зв'язку із цим значна кількість європейських інноваційних організацій намагаються потрапити в якомога більшу кількість таких мереж.

IRC та IRE слід визнати інструментами регіональної інноваційної політики ЄС, які створювалися з метою сприяння доведенню нових розробок, у тому числі створених у результаті наукової діяльності, до кінцевих споживачів - суб'єктів господарювання, які виконають (реалізують, застосують) такі інноваційні продукти в рамках своєї діяльності. Отже, вони належать до спеціалізованих посередницьких організацій з ТТ, знань та інформації.

Аналізуючи діяльність розглянутих мереж, можна відзначити головні аспекти: 1) їх фінансування відбувалось декількома шляхами, зокрема спільно центральною і регіональною владою, зацікавленими комерційними структурами або самофінансування завдяки коштам, які вона отримувала за надання своїх послуг учасникам; 2) отримання прибутку не є метою їх діяльності; 3) головне їх призначення виступати посередниками між розробниками технологій та їх споживачами; 4) учасником таких мереж міг буди будь-хто, однак найбільш зацікавленими є малі та середні інноваційні підприємства.

Правонаступником мереж Європейських інноваційних центрів (EIC) і IRC є EEN. Вона створена в 2008 р. і є найбільш відомою та найбільш масштабною у світі і здійснює свою діяльність у 60 країнах.

На даний час EEN включає в себе понад 2 500 000 організацій- учасників; більш 600 організацій - контактних пунктів з підтримки та розвитку бізнесу; понад 4000 експертів у 66 країнах світу; 60 працівників у Європейській Комісії; понад 6 000 технологічних профілів; понад 10 000 бізнес-профілів; понад 100 великих заходів та 18 000 B2B зустрічей на рік.

Члени EEN пов'язані між собою за допомогою системи високо- технологічних баз даних, які дозволяють їм обмінюватися інформацією, технологіями та партнерами по бізнесу на території будь-якої з країн, що входить в EEN. Члени EEN також тісно пов'язані з Європейською Комісією, що дозволяє їм бути в курсі політики, що проводиться в ЄС, а також висловлювати свої пропозиції та зауваження з окремих питань.

Рішення стосовно включення нових членів у EEN приймає керівний орган, який знаходиться в Брюсселі. Підставою для включення в мережу є підписання відповідного контракту, що регламентує порядок роботи, права та обов'язки учасника EEN. Вона являє собою програмний комплекс, який включає в себе власний поштовий сервіс, систему миттєвого обміну повідомленнями, бази даних різного роду і веб-інтерфейси до них. Прямий доступ до EEN та всього програмного комплексу можна отримати тільки після проходження спеціалізованих тренінгів, на яких відбувається знайомство з інструментарієм і навчання методології складання профільних інформаційних запитів. Офіційною мовою EEN є англійська.

Робота EEN підтримується в рамках Програми з конкурентоспроможності та інновацій (Competitiveness and Innovation Framework Programme - CIP) і управляється Виконавчим Агентством з конкурентоспроможності та інновацій (далі - EACI), створеним Європейською Комісією.

За своєю природою EEN значно відрізняється від інших мереж. Головною її особливістю є структура. Зокрема, раніше це були, як правило, окремі організації (наприклад EIC - торгово-промислові палати, агенції регіонального розвитку або IRC - інноваційні агентства, центри трансферу технологій), сьогодні структура EEN являє собою консорціуми, які інтегрують перераховані організації. Членом консорціуму EEN може стати будь-яка організація, що працює в сфері підтримки малого і середнього бізнесу, трансферу і комерціалізації технологій1.

EEN надає своїм учасникам, партнерам або заінтересованим особам такі послуги: а) кейси для інноваційної діяльності МСП; б) передача (трансфер) технологій; в) доступ до фінансування; г) консультації з питань законодавства та стандартів ЄС; ґ) захист прав інтелектуальної власності; д) заяви про оцінку законодавства ЄС; е) фінансування наукових досліджень .

Серед можливостей, які надані EEN, приділимо увагу доступу до єдиної бази даних ТЗ/ТП або Partnership Opportunities Data base (далі - POD). EEN працює з найбільшою в Європі базою даних передових технологій, яка містить понад 23 000 профілів, включаючи науково- дослідні та комерційні додатки. Щотижня база даних поповнюється новими профілями.

Слід зауважити, що під категорією «трансфер технологій» у EEN розуміють успішне застосування і/або адаптацію технології, розробленої в одній організації, для задоволення потреб однієї або декількох організацій. Передана технологія повинна бути інноваційною для одержувача. Передача технології включає в себе не лише передачу між організаціями, але і між різними секторами промисловості. Передача технології вважається досягнутою, коли було підписано ліцензійну угоду, угоду про створення спільного підприємства, угоду про виробничу і/або комерційну угоду з технічної допомоги. Угоди мають бути зосереджені на забезпеченні конкурентної переваги одержувача. Інноваційний характер повинен бути оцінений одержувачем, а не розробником.

У базі даних POD використовується п'ять типів профілів для пошуку партнерів, зокрема: технологічна пропозиція - Technology Offer; технологічний запит - Technology Request; бізнес-пропозиція - Business Offer; бізнес-запит - Business Request (BR); дослідницький запит - Research Development Request.

Технологічні профілі, занесені до POD EEN, перед виставленням в загальному доступі проходять процедуру валідації (перевірки якості). Ця процедура є необхідним інструментом для підтримки належної якості профілів ТП / ТЗ. В EEN прийнято двоступеневу систему перевірки якості технологічних профілів: внутрішня перевірка в партнерському центрі; зовнішня перевірка співробітниками ЕАСІ.

На першому етапі технологічний профіль розміщується у інформаційній системі центру/регіональному партнері у встановленому порядку. Після чого відбувається перевірка на відповідність профілю вимогам EEN, підтвердження його і розміщення в Базі даних EEN.

Процедура перевірки EACI передбачає ретельне дослідження технологічних профілів на предмет відповідності встановленим вимогам (у тому числі вибір типів співробітництва та коментарі до них, якість англійської мови і виконання інших рекомендацій Європейської Комісії), які були надіслані в базу даних EEN. Якщо профіль відповідає стандартам, що висуваються до технологічних профілей, й визначенням типів угод про технологічне партнерство, то він підтверджується. Якщо під час перевірки виявиться необхідність додаткової інформації або інформація розміщена неправильно, або тип співпраці з майбутніми партнерами не відповідає рекомендованим типам угод, профіль не підтверджується. Після чого виникає необхідність виправлення інформації, або ж видалення її з бази даних. Якщо після направлення на доопрацювання профіль не виправляється, згідно з рекомендаціями EACI, то через чотири тижні він видаляється авто- матично1.

Сьогодні більшість національних МТТ, як слушно наголошують Г. Андрощук, О. Бутник-Сиверский та П. Цибульов, уніфікують власні стандарти відповідно до стандартів EEN, трансформують типологію національної мережі таким чином, щоб організувати національні шлюзи, що з'єднують EEN і національні мережі. Внаслідок того, що подібне розширення відповідає політиці EEN, Європейський Союз підтримує такі ініціативи в країнах-партнерах через спеціальні проекти міжнародної технічної допомоги. Прикладами таких проектів можуть бути «Gate2RuBIN» в Російській Федерації та «EEN-Ukraine» в Україні .

EEN відкрита для всіх, але безпосередній доступ до неї через систему логінів і паролів мають саме члени консорціуму, що представляють EEN у своїй країні. Вся взаємодія між партнерами йде тільки через членів консорціуму.

Як зазначає Л. Непоп, члени мережі працюють на прямому контакті з МСП свого регіону, а також відповідають на запити підприємств з інших країн (через центри мережі цих країн), зацікавлених у розширенні свого бізнесу в даному регіоні. ЇЇ послуги (у рамках узгодженого переліку) безкоштовні для МСП і не мають адміністративних обмежень1.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що сьогодні EEN є найбільш розвинутою та відомою МТТ, яка, окрім безпосереднього посередництва у комерціалізації, виконує чимало інших функцій, зокрема, активну підтримку МСП, організацію грантових програм (наприклад «Горизонт 2020»).

Слід зауважити, що досвід США з підтримки інноваційної діяльності і ТТ відрізняється від вектора інноваційного розвитку, обраного Європейським Союзом. Деякі науковці дотримуються думки, що саме США домоглися найбільшого успіху у ТТ, тому що їм вдалося побудувати ефективно працюючу модель комерціалізації інтелектуальної власності, яка оптимально поєднує зусилля держави, науки та бізнесу в просуванні наукових розробок у промисловість. До 1980 р. права на інтелектуальну власність, створену за державні кошти, належали виключно державі. Така модель виявилася неефективною, тому що тільки 5 % урядових винаходів ліцензувалися і тільки 1 % був успішно реалізований у промисловості .

Після прийняття Акта Бея-Доула в 1984 р. в силу вступив Акт про національні кооперативні дослідження (National Cooperative Research Act, NCRA-1984). Головна заслуга цього закону полягає в тому, що він обмежив застосування антитрастового законодавства до спільних підприємств з наукових досліджень і розробок. Це привело до утворення, принаймні, кількох сотень спільних підприємств, у тому числі і за участю університетів.

В 1986 р. вступив в силу Закон про трансфер федеральних технологій (Federal Technology Transfer Act, FTTA). Цей документ відкривав шлях до проведення масових спільних («кооперативних») досліджень і розробок між національними лабораторіями, з одного боку, і приватними фірмами, університетами та некомерційними організаціями - з другого. За цим законом університетам, зокрема, дозволялося зберігати за собою право власності на винаходи, отримані в результаті досліджень за кооперативними договорами з федеральними лабораторіями.

Саме завдяки прийняттю цих законів США перетворили ТТ на рушійну силу розвитку країни. Одним із результатів реалізації цих законів є створення чималої кількості венчурних фондів, наукових і технологічних парків. Сьогодні у США функціонує більше 150 технологічних парків. Зазначимо, що з 25 найбільших університетів США 23 тісно співпрацюють з технопарками. Що стосується венчурних фондів США, то необхідно зазначити, що вони на рівні з технопарками є головними рушіями інноваційної сфери. США вважаються лідером з венчурного фінансування інноваційної сфери у світі. Допомога від венчурних фондів полягає не лише в наданні необхідних інвестицій, а й у залученні висококваліфікованих менеджерів, які допоможуть у реалізації інноваційного проекту.

У США функціонує Національна мережа передачі технологій, яка складається з одного національного і дев'яти регіональних центрів (ЦПТ) і якою керує NASA. Національна мережа трансферу технологій призначена для задоволення технологічних потреб американської промисловості та підвищення міжнародної конкурентоспроможності США. Підтримка проектів мережею здійснюється не лише в сфері космічних технологій, але і за іншими напрямами. Для сприяння ТТ NASA експлуатує ряд центрів надання допомоги користувачам, завданням яких є надання інформаційно-пошукових послуг та технічної допомоги. Указана мережа була сформована з:

1) Національного центру трансферу технологій (NTTC) - незалежної організації, яка фінансувалася відповідно до спільної угоди NASA і одного з університетів Західної Вірджинії. Організація сьогодні виконує функції посередника між діловими кругами і системою федеральних лабораторії в інтересах закріплення промислової конкурентоспроможності США, просовуючи ефективну ідентифікацію, менеджмент, інноваційні розробки і комерціалізацію досліджень і технологій. За задумкою розробників закону через цей Центр повинно було здійснюватися вільне інформаційне обслуговування приватних фірм, а також забезпечення контактами їх представників з фахівцями федеральних лабораторій. Із цією метою було відкрито безмитну телефонну лінію зв'язку з існуючими базами даних, організована система пошуку необхідної інформації, видані спеціальні довідники;

2) шести регіональних центрів трансферу технологій (далі - RTTCs) - регіональних організацій, які були створені для концентрації сил на технологічних особливостях регіональних компаній та інших галузей промисловості. Їхнім завданням стала передача федеральних технологій, що використовувалися в NASA та інших федеральних відомствах американської промисловості і допомога в комерціалізації федеральних, регіональних і університетських технологій. Кожний такий центр відповідає шести регіонам Консорціуму федеральних лабораторій

Що стосується фінансування, то уряд США не надавав прямої підтримки RTTCs, але законодавчо визначив основу їх фінансування. Так, наприклад, закон Бая-Доула встановлював цільове використання доходів, отриманих урядом від комерціалізації результатів науково- технологічних досліджень. На етапі становлення RTTCs (10-15 років) національні лабораторії і університети повинні були надавати їм суттєву допомогу, здійснюючи пряме асигнування зі своїх внутрішніх ресурсів. У подальшому, як тільки RTTCs починали отримувати доходи, обсяги субсидій мали скорочуватись до повного припинення фінансування. Окрім того, RTTCs отримували опосередковану допомогу від суб'єктів промисловості.

Проаналізувавши діяльність Національної мережі трансферу технологій США, зазначимо, що вона відрізняється від розглянутих мереж. Основні відмінності полягають у такому: іншою є її структурна побудова (у мережі США відсутні учасники чи партнери); відсутня електронна платформа з технологічними профілями.

Отже, основною організаційно-правовою формою, в якій створено мережі трансферту технологій у США та ЄС, є об'єднання підприємств - асоціація, а також їм притаманне активне використання для реалізації спільних проектів учасниками мереж договору консорціуму.

Розділ 2. Господарсько-правове регулювання відносин, пов'язаних з діяльністю мережі трансферу технологій

2.1 Організаційно-правові форми діяльності мереж трансферу технологій

В українському суспільстві активно обговорюється роль МТТ в інноваційному процесі, недостатня ефективність трансферу і комерціалізації технологій, погана керованість цими процесами і їх велика затратність та можливості таких мереж подолати ці недоліки. Незмінною темою професійних дискусій є проблематика необхідності створення нових та удосконалення функціонування існуючих трансферних мереж. Але слід зазначити, що в Україні практично відсутні наукові дослідження щодо їх господарсько-правової природи, організаційно-правової форми. Більше того, не було навіть спроби здійснити аналіз цього питання.

Загальна проблематика організаційно-правових форм розглядається у багатьох працях вчених-юристів, що мають цивілістичний напрям та стосуються організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Це, зокрема, праці В. І. Борисовой, О. В. Дзери ,

Н. С. Кузнєцової1, І. М. Кучеренко , І. В. Спасибо-Фатєєвої та ін. У господарсько-правовій науці цих питань торкалися О. М. Віннік, Д. В. Задихайло, О. Р. Кібенко, В. С. Мілаш, Н. О. Саніахметова,

B. С. Щербина, К. О. Кочергіна та ін. у межах обраних авторами напрямів дослідження.

Передусім слід зауважити, що вітчизняною юридичною наукою поняття «організаційно-правова форма» розроблено відносно юридичних осіб. Абсолютна більшість вчених розкривають його зміст та структуру саме як правової категорії юридичних осіб. Так,

C. Е. Жилінський вважає, що організаційно-правова форма відображає правові ознаки, що є загальними для юридичних осіб - підприємницьких організацій різних видів, і їх можна звести до двох груп: ознаки, які відображають організаційний зв'язок юридичної особи з правом і законодавством; і ознаки, що відбивають майновий статус юридичної особи11.

О. Р. Кибенко, Д. В. Задихайло, Н. О. Саніахметова та І. С. Шит- кіна, визначаючи організаційно-правову форму, виокремлюють певні правові параметри, на які необхідно звертати увагу при виборі організаційно-правової форми. Так, на думку О. Р. Кибенко, до таких правових параметрів слід відносити, зокрема, такі: процедура створення товариства; законодавчі обмеження кола учасників; склад засновницьких документів, порядок внесення в них змін; вимоги законодавства до капіталу (мінімальний розмір, порядок формування, види вкладів, підтримка розміру власного капіталу); правовий режим майна (можливість виділення частки учасника); правовий статус учасника товариства (права, обов'язки, відповідальність за зобов'язаннями товариства); публічність діяльності, порядок реорганізації і ліквідації та ін.1.

На думку І. Ф. Коваль, організаційна-правова форма становить свого роду конституцію, модель, основу, на підставі якої здійснюється господарська діяльність суб'єкта господарювання. Задля ефективного ведення господарської діяльності суб'єктам господарювання, зокрема господарським організаціям, важливо чітко визначити свою організаційно-правову форму, оскільки від такого вибору залежить порядок їх створення, функціонування, реорганізації та ліквідації. Проте в законодавстві й досі визначення цього поняття та відповідних критеріїв, за допомогою яких можна було б відмежувати одну організаційно-правову форму від іншої, а також чіткої системи організаційно-правових форм не встановлено .

Д. В. Задихайло, визнаючи організаційно-правову форму комплексною правовою характеристикою відносин, що виникають з приводу створення, функціонування і ліквідації юридичної особи, включає до неї ще й такі параметри, як характер взаємовідносин між засновниками в процесі створення і управління організацією; правовий режим майна, закріпленого за організацією, характер майнової відповідальності засновників по зобов'язаннях заснованою ними організацією та ін..

Абсолютно нове бачення організаційно-правової форми підприємницьких товариств висловила К. О. Кочергіна, яка розглядає її як систему «урегульованих у законодавстві трьох типів відносин, а саме: відносин, що виникають в середині підсистеми «засновників/ учасників» між її системно-структурними елементами - засновниками/учасниками з приводу створення, функціонування та припинення господарського товариства як організації; відносин, що виникають всередині підсистеми «юридична особа» з приводу взаємодії її структурних елементів - правоздатність, правовий режим майна, порядок управління; відносин, що виникають між названими підсистемами з приводу функціонування та припинення господарського товариства, як юридичної особи, включаючи межы і порядок відповідальності»1.

Коментуючи ст. 63 ГК України, В. С. Мілаш зазначає, що «самі поняття «вид» та «організаційно-правова форма» підприємства співвідносяться між собою як окреме та загальне, адже організаційно-правова форма є підсумковою юридичною конструкцією, в якій інтегровано усі ознаки (особливості, характеристики) підприємства, що служать критерієм виокремлення їх видових угруповань» .

В. С. Щербина, досліджуючи поняття видів та організаційних форм підприємств, вказує, що законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

І.Ф. Коваль та Н. В. Щербакова зазначають, що названі ознаки (елементи) організаційно-правової форми юридичних осіб можуть повною мірою застосовуватися і до таких суб'єктів господарювання, як господарські організації, враховуючи положення ч. 5 ст. 55 ГК

України, відповідно до якої господарські організації мають статус юридичної особи1.

З огляду на викладене вважаємо доцільним відійти від класичного розуміння поняття «організаційно-правова форма» як такого, що розроблено та пристосовано виключно до юридичних осіб. На наш погляд, ця категорія належить до універсальних і застосовується до багатьох правових явищ. Необхідно звернути увагу на думку С. Є. Жилинського, І. М. Кучеренка та В. С. Мартем'янова, які, визначаючи змістовну сторону поняття організаційно-правової форми, виходили зі встановлення ознак, що характеризують це правове явище: сутнісних і правових, істотних і неістотних; майнових і організаційних234.

Слід зауважити, що ГК України використовує термінологію щодо організаційно-правової форми достатньо широко і доволі суперечливо. Так, у ст. 45 ГК України вживаються поняття «організаційні форми підприємництва», у ч. 1 ст. 47 - «організаційні форми підприємницької діяльності»; у ст. 53 - «організаційні форми здійснення некомерційної господарської діяльності»; у ч. 3 ст. 55 і ч. 3 ст. 62 - «організаційно-правова форма»; у ч. 4 ст. 57 - «організаційна форма суб'єкта господарювання»; у абз. 1 ч. 1 ст. 31 та ст. 62 - «організаційні форми господарювання», у ст. 63 і ч. 10 ст. 65 - «організаційні форми підприємств», у ч. 1 ст. 121 - «організаційно-правові форми об'єднань підприємств» та «організаційно-правові форми господарювання» - у ч. 1 ст. 135 зазначеного Кодексу .

Втім, крім названих у ГК України зустрічається поняття «форми підприємств» без розкриття їх змісту. Так, відповідно до ч. 1 ст. 396 на території України можуть створюватися і діяти суб'єкти господарювання з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність у формах підприємства з іноземними інвестиціями (ст. 116), іноземного підприємства (ст. 117), інших формах, не заборонених законом.

Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що йдеться про використання двох понять: організаційно-правова форма діяльності (господарювання, господарської діяльності, підприємництва, підприємницької діяльності, некомерційної господарської діяльності) та організаційно-правова форма суб'єкта (суб'єктів господарювання, підприємства, об'єднання підприємств), але ж їх спільною категорією виступає «правова форма».

Такі характеристики можна встановити у різних правових явищах, для яких часто й використовується поняття «правова форма», зокрема, державний устрій, державне правління, державний режим та ін. При цьому з організаційних та правових боків характеризується будь-яка суспільна діяльність, діяльність суб'єкта права, оскільки вона завжди потребує організації взаємодії, відносин між суб'єктами у дозволених у державі формах (тобто правових формах). Так, до правових форм діяльності держави відносять установчу (формування державного апарату), правотворчу, правозастосовну (включаючи судочинство), контрольну.

Цінне із цієї точки зору визначення поняття «правова форма» надає Ю. Б. Батуріна, яка зазначає, що нею є юридична комплексна категорія, яка здійснює опосередкування різних неправових суспільних явищ, що потребують правової регламентації, та служить каркасом всередині самого права, що об'єднує різні елементи, які входять до права. Комплексний характер цієї категорії виражається в тому, що вона, з одного боку, являє собою стійкий та об'єктивно необхідний зв'язок між складовими права в цілому, а, з другого боку, пов'язує право з неправовими явищами, які потребують юридичної регламентації1 .

Діяльність у сфері господарювання та відносини, які виникають у зв'язку із її здійсненням, маючи економічний зміст, включають організаційні та майнові елементи, які потребують впорядкування на легітимних засадах. Відповідно, на наш погляд, необхідно говорити не просто про організаційно-правову форму юридичних осіб як суб'єктів права, а про організаційно-правову форму здійснення певної господарської діяльності.

У межах цього дослідження предметом наукового інтересу виступають організаційно-правові форми діяльності МТТ. Звертаючись до практики міжнародної науково-технічної кооперації, проаналізуємо, в яких саме організаційно-правових формах юридичних осіб існують зараз найпоширеніші та найефективніші МТТ.

Щодо трансферних мереж країн ЄС зазначимо, що частина з них створена як об'єднання юридичних осіб у формі асоціації. Так, EBN у ст. 3 свого статуту зазначає, що «Асоціація є міжнародною неприбутковою організацією. Усі кошти, доступні Асоціації, будуть спрямовані на досягнення цілей Асоціації. Її основним завданням є сприяння розвитку центрів бізнесу та інновацій як у межах, так і поза межами Європейського Союзу» .

На офіційному сайті мережі ASTP-Proton (Асоціація європейських наук і фахівців з ТТ) зазначається: «ASTP-Proton є некомерційною асоціацією, яка здійснює передачу знань між університетами та промисловістю».

Проект ЄС EEN є найбільшим у світі бізнес-співтовариством, яке об'єднує більше 500 організацій з підтримки інтернаціоналізації підприємництва, залучення інвестицій та ТТ у 63 країнах світу. Учасниками мережі є бізнес-асоціації, торговельні палати, відповідні державні установи, бізнес-акселератори, інвестиційні банки, технопарки та наукові інститути. Всі учасники об'єднуються у консорціуми за регіональною ознакою. Основні їх функції включають надання консультативних послуг компаніям країни/регіону, які вони представляють, щодо доступу на ринок ЄС та інших країн EEN, щодо наявних інструментів фінансової допомоги, питань захисту прав інтелектуальної власності, комерціалізації інновацій тощо. Отже, на загальноєвропейському рівні EEN виступає ЄС, що реалізується в рамках Програми ЄС «COSME», а на національному рівні учасники МТТ об'єднуються у консорціуми за регіональною ознакою1.

Вітчизняна NTTN, що утворена на підставі Меморандуму «Про створення та розвиток Національної мережі трансферу технологій NTTN державними та недержавними суб'єктами трансферу технологій» від 19 січня 2010 р., є проектом створення мережі, який спрямований на консолідацію інформаційних ресурсів державних, громадських, приватних інноваційних структур України, підприємств, установ та організацій в єдину МТТ та подальшу інтеграцію NTTN до європейської EEN . Як зазначено на їх офіційному сайті, NTTN є «колективною структурою, учасники якої здійснюють спільну діяльність без об'єднання своїх вкладів. Юридичні особи стають учасниками шляхом підписання з Координатором Договору приєднання до Національної мережі трансферу технологій NTTN.» Відповідно до зазначеного Меморандуму концептуальні принципи та методологічні засади створення NTTN, які було покладено в основу функціонування та робочої моделі, були використані з пілот- ного проекту UTTN.

Інша вітчизняна мережа УІСТТ відповідно до свого Регламенту є самостійною мережевою структурою у формі об'єднання організацій, які працюють у сфері інновацій та ТТ, і призначена для накопичення та забезпечення оперативного обміну інформацією між розробниками і споживачами інноваційної продукції1. УІСТТ була створена на замовлення Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України, а функцію її координатора виконує Дії «Центр науково-технічної інформації та сприяння інноваційному розвитку України (Укртехінформ)». Учасником цієї мережі може стати будь-яка організація, яка здійснює свою діяльність у сфері ТТ, має клієнтську базу та можливість надавати своїм клієнтам послуги, визначені Регламентом УІСТТ, шляхом підписання Договору про членство у Мережі з Координатором.

Аналіз діючих в Україні та на території ЄС МТТ свідчить про те, що в основі їх роботи лежать різні форми здійснення спільної діяльності її учасників і партнерів. По-перше, діяльність учасників може бути спрямована на співробітництво в межах об'єднання юридичних осіб як самостійного суб'єкта права. На прикладі розглянутих мереж ЄС для них обрана організаційно-правова форма асоціації, як об'єднання учасників, яке може бути або не бути комерційним. По-друге, учасники можуть обрати організаційно-правову форму функціонування мережі як певного колективного утворення без створення юридичної особи (просте об'єднання осіб) шляхом укладення договору, на підставі якого вони об'єднують свої зусилля та розподіляють обов'язки для забезпечення ефективного просування технологій до їх споживачів. Таким прикладом виступають мережі, створені на виконання проекту (усі вітчизняні мережі, польська STIM та EEN, як проект ЄС, що реалізується в рамках програми COSME) .

Таким чином, можна виділити два різновиди організаційно-правових форм діяльності МТТ: інституційні (суб'єктний підхід) та договірні (проектний підхід).

Розглянемо першу групу організаційно-правових форм діяльності МТТ, представлених об'єднанням юридичних осіб як самостійним суб'єктом права. Такий аналіз матиме практичне значення, оскільки дозволить виявити, чому саме ця форма фактично не використовується при створенні МТТ в Україні і чи варто її використовувати як таку.

Утворення МТТ як самостійного суб'єкта господарювання найчастіше відбувається у такій організаційно-правовій формі юридичної особи як об'єднання підприємств комерційного або некомерційного характеру. У ст. 80 Цивільного Кодекса (далі - ЦК) України зазначено, що юридичною особою визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді, це дає змогу виокремити характерні ознаки юридичної особи.

1. Організаційна єдність, тобто юридична особа - це не окремий громадянин (физична особа), а певним чином організаційно і структурно оформлене колективне утворення, яке має свою структуру, характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків між членами організації та функціональною диференціацією між засновниками та органами управління і структурними підрозділами; спільною метою і завданнями, які закріплені статутом або іншим установчим документом.

2. Реєстрація у встановленому законом порядку. Юридична особа має бути легалізована державою шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15 травня 2003 р. № 755-IV Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, і з цього часу вона може бути суб'єктом будь-яких відносин.

3. Наявність цивільної правоздатності та дієздатності. Юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом її діяльності, що передбачена статутом або засновницьким договором між учасниками організації.

Поняття цивільної правоздатності юридичної особи визначається ст. 91 ЦК України. Частина 1 названої статті зазначає, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Зокрема, ст. 94 ЦК України встановлює, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до глави 3 Кодексу. Таким чином, законодавець акцентує увагу на співпадінні змісту цивільної правоздатності юридичної особи з правоздатністю фізичної особи. З цього можна зробити висновок, що юридична особа, як і фізична, має загальну правоздатність за деякими винятками1.

На думку С. С. Алексєєва, загальна правосуб'єктність - це здатність особи в рамках даної правової системи бути суб'єктом права взагалі. Питання про загальну правосуб'єктності являє собою соціально-політичне питання, чи визнає право даних індивідів, організації, громадські утворення суб'єктами права чи ні .

У науці господарського права, крім загальної (універсальної), розрізняють ще й спеціальну та особливу (виключну) правоздатність, оскільки окремі види господарської діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціальних дозвільних документів, зокрема ліцензії. Отже, ЦК України передбачає для усіх юридичних осіб загальну правоздатність, а господарське законодавство додає, що у разі отримання такою особою дозволу на зайняття спеціальним видом господарської діяльності та за відсутності самообмеження у статутних документах (наприклад, у разі встановлення у статуті товариства вичерпного переліку видів господарської діяльності, серед яких відсутній такий спеціальний вид), то юридична особа отримує спеціальну правоздатність.

Під спеціальною правоздатністю І. А. Бірюков та Ю. О. Заїка розуміють можливість компетентних адміністративних органів контролювати діяльність юридичної особи, щоб вона не виходила за межі, передбачені її установчими документами. Ця спеціальна правоздатність юридичної особи заснована на принципі обмеження правоздатності. Водночас як спеціальну правоздатність юридичної особи науковці визначають можливість меншості відстоювати інтереси юридичної особи у разі, якщо більшість прийме рішення, яке, на їх думку, буде суперечити меті створення юридичної особи, закріпленій в її установчих документах, і явно буде спрямоване не на користь юридичної особи. У цьому разі «не йдеться про те, щоб обов'язково скасувати той чи інший акт, а тільки про те, щоб урятувати членів меншості від збитків»1.

О.В. Зайчук та Н. М. Оніщенко вважають, що спеціальна правосуб'єктність означає наявність у суб'єкта прав та обов'язків згідно з цілями, зазначеними у статуті, договорі, нормативно-правовому акті. Вона визначається цілями і завданнями їх діяльності, які зафіксовані у відповідних статутах і положеннях, виникає в момент утворення тієї чи іншої організації і припиняється разом з її ліквіда- цією .

Для юридичних осіб певний розрив у часі виникнення правоздатності і дієздатності неможливий. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи.

4. Наявність майнової відокремленості. Юридична особа повинна мати своє майно, відокремлене, по-перше, від майна засновників (учасників) даної організації, по-друге, від майна трудового колективу, держави, територіальної громади, по-третє, від інших юридичних осіб. Майно приватних організацій, кооперативних та інших громадських і колективних утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнової відокремленості державних та комунальних (комерційних) підприємств є право господарського відання, а державних установ і казенних підприємств - право оперативного управління (статті 73, 74, 76 ГК України).

5. Самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями. Юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями всім своїм майном, якщо інше не встановлено законом. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немай- нових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Відповідно до ст. 623 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка - визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ч. 1 ст. 549 ЦК України) 1.

Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке за ст. 96 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом .

Відповідно до ч. 4 ст. 96 ЦК України особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.