Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ЯК ЧИННИК СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КРИЦКАЛЮК Назар Іванович

Науковий керівник -

ТКАЧ Олег Іванович,

доктор політичних наук, професор

Київ - 2016

ЗМІСТ

суспільство громадянський український демократичний

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми інституціоналізації громадянського суспільства

1.1 Сутність і специфіка політологічного осмислення інституціоналізаціїї громадянського суспільства

1.2 Методологічні аспекти реорганізації і демократизації

інституціональної структури українського суспільства

Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ 2. Формування інститутів громадянського суспільства в умовах становлення демократії в незалежній Україні

2.1 Взаємодія держави і соціуму як основна умова формування громадянського суспільства

2.2 Роль інститутів громадянського суспільства у процесі здійснення

демократичних перетворень

Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3. Вплив інституціоналізації громадянського суспільства на розвиток демократії в Україні в умовах новітніх викликів

3.1 Народне волевиявлення громадськості та інституційні зміни в контексті європейського вибору України

3.2 Інститут громадянського суспільства як чинник забезпечення самоорганізації населення

Висновки до Розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Потреба вивчення досвіду інституціоналізації громадянського суспільства зумовлена як теоретично, так і практично. З точки зору теорії зазначена необхідність пов'язана з недостатньою розробленістю даної проблеми. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених цій проблемі, сьогодні немає єдиного розуміння сутності та механізмів інституціоналізації громадянського суспільства, її форм і методів реалізації, взаємодії з владою. З одного боку, це пов'язано із певною складністю створення універсальної теорії на основі дослідження усього різноманіття досвіду інституціоналізації громадянського суспільства, а з іншого - тривалим пошуком методології дослідження цих процесів. Практична необхідність дослідження проблеми зумовлена нестабільністю інституціоналізації громадянського суспільства в Україні. Динаміка цього процесу має хвилеподібний характер, умови, необхідні для стабільної інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, відрізняються від тих, що сприяють його ефективності в розвинутих демократичних країнах. Тому дослідження наявного досвіду є корисним та своєчасним. Актуальність дисертаційного дослідження полягає в необхідності створення моделі антикризової інституціоналізації громадянського суспільства в контексті становлення і подальшого розвитку демократії.

Важливою проблемою є подолання об'єктивно існуючого вакууму в теорії і практиці комунікації держави та громадянського суспільства, яке активізувалося в результаті політичних викликів. Крім стрімкого структурування громадянського сектору, що відбулося внаслідок цілеспрямованої діяльності досить неоднорідного середовища організованої громадськості з проведення інформаційно-просвітницьких, моніторингових, експертно-аналітичних та інших заходів, маємо потужну самоорганізацію громадян, передусім у волонтерському, благодійницькому, добровольчому рухах, яка демонструє реальні результати в тих питаннях, які органами державної влади розв'язуються лише частково. Йдеться про спроможність адекватно реагувати на виклики, що загрожують Україні, підтримку демократичного вектору національного розвитку, сприяння в забезпеченні обороноздатності держави, допомогу постраждалим і нужденним, тобто основні напрями діяльності патріотично налаштованих громадських об'єднань починаючи з часів Революції гідності. Все це свідчить про зрілість українського суспільства й появу підґрунтя для розвитку громадянських інституцій, спроможних впливати на демократичну трансформацію.

Отже, дослідження інституціоналізації громадянського суспільства в Україні є актуальним в аспекті підвищення ефективності механізмів зв'язку держави з громадянським суспільством, її зміцнення як гаранта демократичного політичного режиму й забезпечення прав і свобод людини. Важливість дослідження зазначених проблем пояснюється не лише концептуальною нерозробленістю проблеми інституціоналізації, особливостями її української моделі, а й масштабністю практичного процесу децентралізації влади.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової роботи філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконане в межах науково-дослідної теми «Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання» (реєстраційний номер 06БФ041-01). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 26 грудня 2011 року).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення сутності, умов та перспектив інституціоналізації громадянського суспільства в контексті забезпечення демократичних політичних процесів в Україні. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- з'ясувати сутність та специфіку політологічного осмислення інституціоналізації громадянського суспільства;

- проаналізувати методологічні аспекти реорганізації і демократизації інституціональної структури українського суспільства та окреслити основні положення авторського тлумачення поняття «інституціоналізація громадянського суспільства»;

- прослідкувати процес формування інститутів громадянського суспільства в умовах становлення демократії в незалежній Україні та виявити механізми зворотного зв'язку в процесі взаємодії держави і суспільства;

- показати роль інститутів громадянського суспільства в процесі здійснення демократичних перетворень;

- визначити вплив новітніх політичних викликів для держави і громадянського суспільства в Україні;

- визначити ступінь впливу громадськості на процес європейської інтеграції України;

- проаналізувати роль інститутів громадянського суспільства як чинника забезпечення децентралізації в Україні.

Об'єктом дослідження є громадянське суспільство в умовах демократичного розвитку.

Предметом дослідження є інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні.

Методи дослідження. Методологічним інструментарієм дисертації послугували фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу - принципи об'єктивності, системності, цілісності, причинності, а також комплексно застосовані загальнонаукові та спеціальні методи.

Принцип об'єктивності дозволив неупереджено проаналізувати наукові розробки як вітчизняних так і зарубіжних дослідників щодо проблеми інституціоналізації громадянського суспільства. Принцип системності дозволив розглянути проблему в усій сукупності її взаємозв'язків з іншими сферами суспільного життя й утвердити підхід до неї, як до системи, відкритої для вдосконалення і саморозвитку. Принцип цілісності зумовив погляд на інституціоналізацію громадянського суспільства як на окремий об'єкт теоретичної і практичної діяльності взаємопов'язаних суб'єктів політичних перетворень. Принцип причинності посприяв комплексному аналізу складної сукупності взаємовідносин та зв'язків між різними інститутами громадянського суспільства, а також співставленню існуючих наукових, насамперед політологічних, підходів.

Історичний та порівняльний методи дозволили співставити особливості еволюції та функціонування окремих інститутів і поведінки суб'єктів громадянського суспільства, однорідних та специфічних політичних явищ, порівняти особливості сучасних моделей та існуючий досвід інституціоналізації громадянського суспільства. Структурно-функціональний метод дозволив визначити місце та функції окремих інститутів, сприяв виокремленню на основі досягнень неоінституціоналізму та біхевіоризму інституційної та поведінкової складових, з'ясуванню ролі передумов і окремих складових інституціоналізації громадянського суспільства - політичних партій, громадських організацій, груп інтересів. Аксіологічний метод визначив осмислення ціннісних засад демократичного суспільства, їх співвіднесення з цінностями, якими визначаються норми і специфіка поведінки учасників політичного процесу. Застосування дескриптивного методу було зумовлене необхідністю деталізації досліджуваних процесів з метою з'ясування особливостей цілеспрямованих і спонтанних політичних змін в окремо взятій країні. Контент-аналіз був застосований як допоміжний метод і дозволив детально проаналізувати основні програмні документи українських політичних партій, об'єднань громадян, діяльність яких є чинником становлення демократії. Прогностичний метод дав змогу виявити подальші перспективи інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є однією з перших в Україні робіт, у якій здійснено комплексний аналіз інституціоналізації громадянського суспільства як чинника становлення демократії. Це дало змогу сформулювати наступні результати, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації і виносяться на захист:

Вперше:

- запропоновано підхід до поняття «інституціоналізація громадянського суспільства» як процесу, за допомогою якого організації і процедури набувають цінності і стійкості (розвиток кількісних і якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політична мобілізація та громадянська участь в реалізації їх специфічних функцій, зокрема, поширення демократичних цінностей і норм), а також результату, за якого соціальні дії стають упорядкованими в нові, ефективні соціально-структурні утворення. Пропонується термін «інституціоналізація» розглядати з двох позицій: поперше, як встановлення, створення, формування нових інститутів; подруге, як закріплення, стабілізацію і формалізацію вже існуючих інститутів;

- визначено основні положення авторської концепції інституціоналізації громадянського суспільства, яка має антикризовий характер і складається з двох стратегій: попереджувальної та активно-динамічної. За умов політичної кризи та зовнішньої агресії, пріоритетною є активно-динамічна стратегія, яка передбачає як стабільні та довготривалі зв'язки між політичними інститутами при визначенні ефективних шляхів реалізації національних інтересів і досягнення головної зовнішньополітичної мети України - інтеграції до Європейського Союзу, так і забезпечення демократичних прав і свобод громадян на основі принципів: не громадяни для суспільства, а суспільство для громадян; не власність підпорядковується загальному благу, а загальне благо постає із сукупної власності; держава дає свободу громадянам, а громадяни визначають межі свободи дій держави; не закони є першоосновою прав людини, а права людини зумовлюють сутнісний зміст законів

- виокремлено основні форми та механізми взаємодії демократичних інститутів: консультації з громадськістю, участь у консультативно-дорадчих органах, проведення публічних заходів, залучення громадських організацій на рівні місцевого самоврядування. Визначено та проаналізовано три базові форми взаємодії громадських організацій та політичних партій - ініціативно-консультативну, координаційну, орієнтовану на тісну співпрацю. Охарактеризовано основні функції антикризової інституціоналізації громадянського суспільства: реалізація заходів для розвитку громадянського суспільства, регулювання соціальних параметрів економічного процесу, забезпечення політичної стабільності, зменшення рівня громадського напруження шляхом регулювання діяльності інститутів та створення нових громадських об'єднань;

- обгрунтовано, що інституціоналізація громадянського суспільства змінює його роль у становленні демократії за умови новітніх викликів. Після Революції гідності та в умовах зовнішньої загрози представники громадських організацій покликані відігравати важливі політичні функції перебудови держави, задіяння її інститутів у відповідності до європейських норм. Волонтери й добровольці, мережеві спільноти, різноманітні громадські ініціативи та рухи є суб'єктами, здатними утворити кістяк реального та спроможного громадянського суспільства.

Поглиблено:

- положення щодо механізму діалогової взаємодії органів держави та інститутів громадянського суспільства, який в умовах демократизації є комплексом методів та заходів забезпечення співпраці суб'єктів владних відносин, що ґрунтуються на діалогових принципах і спрямовані на подолання суперечностей між інтересами держави та інститутів громадянського суспільства. Це передбачає, що її учасники, маючи як власні, так і спільні цілі, готові до діалогу лише тоді, коли збігаються цілі, що складають основу партнерства й обумовлюють його результативність. Таким чином, виникає потреба у визначенні пріоритетних спільних цілей та послідовності дій. Метою такої взаємодії є розробка стратегії співробітництва між учасниками діалогу, що виявляється на інституційному та міжособистісному рівнях;

- підхід до виокремлення чинників формування громадянського суспільства на основі спільності інтересів за умов кризового розвитку. До таких чинників віднесено: соціальні мережеві структури, комунікаційні механізми, інформаційні обміни, становлення громадянської культури. Зазначені чинники є інформаційним відображенням громадянської активності, поширення ідей, об'єднання однодумців у спільноти, організації заходів, координації зусиль.

Дістали подальшого розвитку:

- положення про оптимальну модель інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, яка має формуватися на базі вирішення двох пріоритетів: перебудови політичних відносин та адаптації до вимог зовнішнього фактору. В основу моделі покладено роль демократичних інститутів та громадянського суспільства як чинників забезпечення соціальної спрямованості інститутів, консенсусу між політичними акторами з метою визначення стратегічних шляхів для запобігання кризових явищ, утвердження соціальної та політичної стабільності, сприяння діалогу держави і громадянського суспільства як перетворення його в один із соціально-політичних інститутів суспільства.

- напрями вдосконалення механізмів контролю за виконанням політичних рішень з боку громадських організацій, до яких пропонується віднести індивідуальні та колективні звернення громадян, громадську експертизу, громадський моніторинг, створення громадських антикорупційних комітетів тощо.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертаційної роботи можуть сприяти: вирішенню практичних проблем щодо інституціоналізації громадянського суспільства та використовуватись при розробці наукової концепції і нормативно-правових актів, спрямованих на розвиток громадянського суспільства в Україні; виробленню відповідних рекомендацій для вдосконалення заходів державної політики щодо формування необхідних передумов та чинників її практичного втілення. Висновки дисертації можуть використовуватися в законотворчій, педагогічній, науково-дослідній роботі, в розробці навчальних посібників з політології, зокрема розділів, присвячених проблемам взаємодії держави та інститутів громадянського суспільства, у створенні спецкурсів із зазначеної проблематики.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою, яка характеризується авторським підходом до дослідження проблеми інституціоналізації громадянського суспільства як чинника становлення демократії в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювались на методологічних, теоретичних семінарах, засіданнях кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та доповідались на наукових конференціях: ІІ Національному політологічному конвенті МАСПН України «Громадянське суспільство: сучасні реалії України» (м. Київ, 15-16 березня 2012 р.); V Всеукраїнській науково-практичній конференції «Людина і держава - плебсологічний вимір» (м. Київ, 26 жовтня 2012 р.); Міжнародних наукових конференціях «Дні науки філософського факультету» (м. Київ, 18-19 квітня 2012 р.; 16-17 квітня 2013 р.; 15-16 квітня 2014 р.);

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 12 публікаціях, з яких 5 - статті у вітчизняних фахових виданнях з політичних наук, 2 - статті у зарубіжних наукових виданнях, 5 - тези виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 221 стор., із них обсяг основного тексту - 189 стор., список використаної літератури включає 280 найменувань, обсягом 32 стор.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1 Сутність і специфіка політологічного осмислення інституціоналізації громадянського суспільства

Доcлідження інституціоналізації громадянського суспільства має тривалий період. Спочатку метою доcліджень було з'яcувати можливоcті вирішення cуперечноcтей, які виникали внаcлідок функціонування інститутів як чинників демократії. Піcля утвердження державної незалежності як практичної реальноcті, науковці доcліджують cпектр проблем: причини виникнення, задачі та функції, різновиди (моделі) та наcлідки функціонування інститутів громадянського суспільства.

І все ж аналітичні роботи дослідників свідчать, що систематична завершена теорія інституціоналізації громадянського суспільства відсутня, оскільки громадянське суспільство не створюється ні за бажанням, ні за велінням, ні знизу, ні зверху, ні за рішенням законодавчої або виконавчої влади. Розвиненість інститутів та наслідки впливу на демократію має бути встановлено. Звідси витікає, що, формуючи інтегрований підхід, що визначає валідність і верифікацію дослідження, нам, безумовно, необхідно обпертися на плюралізм уявлень, але обов'язково врахувати інноваційні можливості нових концепцій, нових прочитань проблеми, можливість їхньої громадянської інституціоналізації в українських реаліях.

Для нас також важливим є питання про співвідношення політичного і соціального в цьому феномені, співвіднесеність з реаліями ринкової економіки, демократизації і децентралізації [5, с.407].

Аналізуючи історіографію проблеми, визначимо, що обрана тема практично не розроблена в політичній науці. Водночас, аналіз джерельної бази проблеми засвідчує, що вона широка і різноманітна. Висвітлення питань реалізації в Україні у вітчизняній історіографії доречно диференціювати, спираючись на певні критерії класифікації. Огляд наукової літератури, офіційних нормативно-правових документів: кодексів, декларацій можна здійснювати, орієнтуючись на класифікацію А. Карася [96].

На думку дисертанта, згідно зі змістом окремих аспектів, що стали предметом аналізу наукових досліджень, можна виокремити вісім груп джерел.

Першу групу складають офіційні нормативно-правові документи, до яких ми будеми звертатися надалі.

Другу групу складають праці зарубіжних дослідників. Усвідомлення загальної нестійкості існуючих суспільних взаємин привело до розробки (К. Маркс, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, М. Фуко) і реалізації різних потенційних моделей суспільного устрою. Наприклад, К. Маркс розглядав модель суспільства у вигляді сукупності продуктивних сил і виробничих відносин (які на момент розгляду були визначальними в суспільстві) [141]; С. Тейлор - у вигляді солідарної спільності людей [279, р.97]; Т. Парсонс - у вигляді нормативної системи [270, с.7]. Сучасний рівень розуміння, що визначає параметри вивчення суспільних взаємин - розгляд суспільної динаміки, опис тих чи інших соціальних змін у часі, у процесі розвитку [114, с.48].

Серед низки публікацій, що розглядають різні аспекти інституціоналізації громадянського суспільства, економічні, соціальні і правові механізми, політику на ринку праці, соціальне партнерство виокремимо праці К. П. Андерсона [50].

Взаємозв'язок інституціоналізації громадянського суспільства й економіки, вплив держави на політичні й інституціональні аспекти економіки, а також джерела соціального ринкового господарства визначаються в фундаментальних працях експертів з інституціональної економіки: Д.Дімаджіо [62], Дж.Кіна [101], Ф. Хайєка [239].

Третю групу складають праці українських дослідників, в яких відображено процес інституціоналізації громадянського суспільства, ролі громадянського суспільства. Наприклад, праці В. Андрущенка, В. Архіпова, О. Бабкіної, В. Бебика, В. Бурдяк, В. Войналовича, В. Горбатенка, М. Головатого, О. Голобуцького, Г. Зеленько, С. Кириченка, А. Колодій, М. Михальченка, Ф. Рудича, В. Ребкало, М. Рябчука, Г. Кедрової, І. Кресіної, О.Корнієвського, Л. Кочубей, А. Некряч, О. Новакової, М. Обушного, Н. Паніної, М. Примуша, В. Співака, В.Цвиха, О.Чемшита, Ю. Шведи, Ю. Шемшученка, В.Яблонського та ін.

Дослідження стану та розвитку інститутів громадянського суспільства, властивих їм функцій і механізмів діяльності, тобто окремих етапів інституціоналізації, здійснюють Ю. Ганжуров [39], Г. Зеленько [88], І. Кресіна [118], А. Леухіна [132], Г. Малкіна [138], Ф. Рудич [204], І. Софінська [213], С. Степаненко [218] та ін.

Сутність громадянського суспільства, його структура, місце і роль у політичній системі демократичного суспільства досліджували І. Варзар, Ю. Хабермас, Ф. Гайєк, О. Погорілко, А. Силенко. Такі науковці, як В. Бакуменко, В. Князєв, В. Луговий, В. Майборода, О. Оболенський, В. Ребкало, І. Розпутенко, В. Скуратівський, О. Палій, Е. Лібанова досліджують сутність громадських рухів.

Частина дослідників вказує на вміщення економічної та політичної сфер у громадянському суспільстві. Зокрема, у П. Ворони громадянське суспільство є суспільством, що побудовано на політичній демократії, ринковій економіці й національній державності [35, с.6] У широкому розумінні „громадянське суспільство» (його ще називають структурним) є не станом, а певною сферою соціуму, що існує поряд з державою, але незалежно і окремо від неї, в якій реалізуються повсякденні інтереси громадян чи їх об'єднань. Таке розуміння громадянського суспільства на Заході поділяють Р. Дарендорф, К. Колаковскі, В. Кріжан, Е. Коен, Л. Рестрепо, Д. Хелд.

Окрім досліджень науковців, проблематика громадянського суспільства на теоретичному рівні активно вивчається й представниками неурядового сектору - зокрема, неурядовими дослідницькими організаціями. Так, вагомими здобутками у цій сфері є дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова (УЦЕПД), Інститут місцевої демократії (ІМД), Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД) та ін.

Однак, інституціоналізація та інституційне середовище не були предметом спеціальних досліджень і розглядалися лише в контексті завдань, які пов'язувалися з вивченням феномену громадянського суспільства.

До четвертої групи належать дисертаційні дослідження з політичних наук з проблем досвіду інституціоналізації громадянського суспільства, зокрема з'ясування тенденцій розвитку громадянського суспільства в Україні та його відносин із сучасною державою: М. Бойчук [22], М. Буника [25], С. Внучко [31], М. Гурицька [58], О. Задоянчук [73], Г. Зеленько [88], Є. Качмарського [99], А. Матвійчука [144], О. Михайловської [148], О. Новакової [163], О. Полішкарової [179], В. Цвиха [246] та ін.

До п'ятої групи наукових досліджень можна віднести праці вітчизняних соціологів, в яких проаналізовано результати соціологічного моніторингу інституціоналізації громадянського суспільства України, зроблено порівняльний аналіз європейського та українського досвіду в напрямку соціальних та політичних змін, дано оцінку громадській думці з соціальних проблем, проаналізовано соціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності [46, 169]. Доречно звернути увагу на такі праці: Степаненко В. «Громадянське суспільство і деінституціоналізація у постмайданній Україні» виділив фактори інституціоналізації та деінституціоналізації на перспективу [117, с.5]; Н. Ходорківська «Протестні наміри в самооцінках громадян» [242, с.395].

Теоретичне і практичне значення у контексті досліджуваної тематики мають матеріали у збірниках наукових праць «Соціальні виміри суспільства» та публікації співпрацівників Інституту соціології НАНУ [132; 234; 235].

Шосту групу склали матеріали конференцій, семінарів, зустрічей експертів тощо, які висвітлюють аспекти інституціоналізації громадянського суспільства західних країн як досвіду для України. Наукове значення має проект «Розширений ЄС і Україна», започаткований у 2001 р. польською Фундацією С. Баторія і Міжнародним фондом «Відродження» (Київ) за участю експертів з ЄС, України, Угорщини, Польщі та Словаччини.

До сьомої групи належать публікації у наукових журналах і збірниках наукових праць вітчизняних закладів освіти, які дали змогу проаналізувати вплив інституціоналізації громадянського суспільства на становлення демократії в Україні. Це праці В. Згурської [87], М. Михальченка [149], Є. Пілата [173] та ін. У зарубіжній періодиці публікуються статті про необхідність запозичення досвіду західноєвропейських країн, до яких звертається дисертант. Так, використані публікації Великобританії, вміщені у економічному щотижневику «Тhe Есоnomist».

До восьмої групи належать електронні документи, розміщені на українських офіційних сайтах, в інтернет-джерелах та додаткових посиланнях про досвід західноєвропейських країн: Президента України, Верховної Ради України, центральних органів виконавчої влади України, сайт-глосарій термінології Центру прикладних стратегічних досліджень, Євростату. Група експертів у складі І. Бураковського, Г. Немирі та О. Павлюка підготувала ґрунтовне дослідження з питань реалізації соціальних стандартів в Україні.

Значну кількість документів про інституціоналізацію громадянського суспільства України зібрано у вітчизняній газетній періодиці, переважно - «Урядовий кур'єр» та «Голос України».

Незважаючи на те, що проблема інституціоналізації громадянського суспільства є частково розробленою, чимало питань теорії залишаються дискусійними, недостатньо вивченими. На думку дисертанта, особливостями використання джерельної бази дослідження західноєвропейських моделей соціальної політики є ускладнений доступ до першоджерел, їх віддаленість у просторі, брак перекладів. Однак, не зважаючи на ці труднощі, наявний стан речей дозволяє здійснити комплексне дослідження. Така різноплановість джерел розкриває передумови, зміст та наслідки соціального реформування.

Пріоритетним стає концептуальний підхід, що об'єднує наукові теорії у новому розумінні інституціоналізації громадянського суспільства через відмову від соціально-економічного детермінізму на користь аксіологічних підходів, за якими у центрі є особа та духовні цінності, що може дістати конституційне закріплення, наприклад, обов'язок працездатних осіб щодо трудової діяльності в обмін на соціальну допомогу.

Дискусії навколо питань громадянського суспільства розпочалися з появою праць таких учених, як: Дж. Локк, Дж. Медісон, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміт, А. Токвіль, А. Фергюсон, а також продовжувачів досліджень цього напряму: Дж. Александера, Е. Арато, Ю. Габермаса, Е. Геллнера, Дж. Кіна, Дж. Когена та Р. Патнема.

Підходи до поняття громадянське суспільство багатовимірні. Перше, що привертає увагу в цій траєкторії, це її переходи від однієї позиції до іншої, діаметрально протилежної, з головного питання: про співвідношення держави і громадянського суспільства.

Хоча вихідні категорії в осмисленні громадянського суспільства запозичені з Давньої Греції і Давнього Риму -- «politia» (грець.) і «societas civilis» (лат.), -- самого цього явища в античному світі не було. «Політія» -- це єдність існування суспільства і держави, громадянина і політика. Не знало цієї категорії і феодальне суспільство з концепцією «органіцизму», що забезпечувала цілісність соціуму, у надрах якого, визрівали суб'єкти майбутнього громадянського суспільства: структури самоврядних міст-комун, купецькі гільдії, ремісничі корпорації, чернечі ордени.

Н. Макіавеллі практично стикався з такого роду утвореннями, але мислив як людина епохи Відродження, категоріями «республіканських чеснот» («virthrepubblicane»). Засновники сучасної теорії держави Т. Гобс і Г. Гроціус надавали величезного значення домовленостям між приватними особами -- членами суспільства, але саме визнання автономного існування безлічі носіїв різноспрямованих свобод та інтересів було для них аргументом на користь незаперечного верховенства держави над суспільством.

Як самостійна політична категорія громадянське суспільство розглядається Дж. Локком, який визнає за державою лише той обсяг повноважень, що санкціонований суспільним договором між громадянами у межах закону -- за власним вибором. Подібні погляди були типовими для мислителів епохи Просвітництва, які аналізували співвідношення, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо та ін. По-різному інтерпретуючи, аргументуючи, деталізуючи положення про громадянське суспільство як джерело легітимності держави, вони сходяться на визнанні верховенства громадянського суспільства над державою.

На відміну від попередників, чиї ідеї готували ґрунт для революцій в Америці і у Франції, Г. Гегель відштовхувався від недосконалості й обмеженості людських інтересів і відносин у громадянському суспільстві. Абсолютна свобода в гегелівській системі одержувала втілення лише в Державі, що співвідносилося з громадянським суспільством як небо з землею.

К. Марксу ліберальна традиція приписує зміну підходу Гегеля. Оскільки центральне місце в теорії історичного матеріалізму зайняли виробничі відносини, громадянське суспільство -- у такому трактуванні -- виявлялося просто синонімом базису, що детермінує надбудову -- держава. «Небо» і «земля» у черговий раз помінялися місцями. У його аналізі, якщо мати на увазі зрілого Маркса і не обмежуватися декількома розхожими цитатами, громадянське суспільство -- це та сфера, у якій постійно відбувається взаємопроникнення, перетворення бюргера в громадянина і навпаки. Не випадкове рішення проблеми гармонізації приватних і суспільних інтересів, індивіда і соціуму -- рішення, що сучасники і попередники шукали для наявного суспільства, Маркс переносив у майбутнє, «синхронізуючи» подолання (буржуазного) громадянського суспільства і зникнення держави (влади, і політики) [141].

З точки зору сьогоднішнього дня теоретична суперечка про дихотомічно-ієрархічне співвідношення держави і громадянського суспільства, можливо, нагадує схоластику. Прихильники пріоритету громадянського суспільства визнають, що в сучасному світі, де виживання соціуму визначається в першу чергу за ознакою економічної ефективності, «неясно, як довго ще лібералізм і громадянське суспільство протримаються у фаворитах» [6, с.25].

Неомарксистський підхід набув форму у концепції громадянського суспільства А. Грамші, що стає теоретичною базою для обґрунтування правомірності й закономірності революційних проявів у нових умовах. Перспектива в Грамші пов'язується з бездержавним ладом, який ототожнюється з громадянським суспільством. Це означає усунення політичної держави, що стає «етичним» і перетворюється в приватний апарат «гегемонії громадянського суспільства» [50, с.200].

Грамші вважав, що громадянське суспільство в майбутньому поглине державу і переросте в самоврядування мас. Відповідно до його версії, громадянське суспільство і держава -- це два рівні політики. Зміст громадянського суспільства повніше всього виражають політичні партії й інші «приватні» об'єднання, що утворять його тканину і борються за перевагу, гегемонію або створюють союзи» [50, с.200]. У цьому його відмінність від ідей, які відстоювалися в минулому, наприклад, можливість «узяття політичної влади до і без завоювання гегемонії в громадянському суспільстві» [135, с.8]. Формула передбачає ту проблему, що виявиться центральною в дискусіях про громадянське суспільство наприкінці ХХ ст.: кого і від кого захищає громадянське суспільство - державу від громадян чи громадян від держави.

Протягом більшої частини ХХ ст. громадянське суспільство випадає із суспільно-політичного аналізу. Повертається лише в 70-80-і рр. ХХ ст. з періодом експансії держави в сфері громадянське приватного життя громадян. Сутнісним змістом цього процесу через суперництво двох систем було переосмислення поняття громадянських прав, які наповнювалися соціальним змістом, перетворюючи в юридично закріплене право громадянина на одержання послуги - безкоштовної освіти, медичної допомоги, пенсії від держави [6, с.25].

Спробу створити теорію громадянського суспільства XX ст. здійснив Т. Парсонс [272], який також знаходився під впливом Гегеля і теж вносив корективи в його теорію, проводячи розходження між громадянським суспільством і економікою, громадянським суспільством і державою.

Проте у сучасному дискурсі врахування концепцій Грамші та Парсонса є важливим, оскільки дозволяє показати, що фундаментальну гегелівську концепцію можна удосконалити, увівши трьохчастинну модель диференціації, що встановлює розмежування як між громадянським суспільством і економікою, так і між громадянським суспільством і державою. У розробках як Грамші, так і Парсонса, на нашу думку, негативно позначився той факт, що в теоретичному плані дані три сфери розглядаються ними винятково з позицій монізму і функціоналізму.

Незважаючи на поширення самого поняття громадянського суспільства, дотепер так і не створена його завершена систематична теорія. Першу спробу здійснили Д. Коен і Е. Арато [104]. Цим, на наш погляд, пояснюється сталість і гострота дискусій між прихильниками тієї або іншої концепції й їхніх критиків. Відзначимо, що жодна з існуючих нині концепцій громадянського суспільства і їхніх варіацій не знаходиться поза сферою твердої і аргументованої критики.

Варто брати до уваги і такий факт, що наприкінці ХХ ст. розходження між громадянським суспільством і державою стало менш значимим, чим раніш, через посилення інтервенціонізму і патерналізму з боку держав («соціальних держав») [100; 168].

Спостерігається розвиток двох тенденцій: у той час як широке поширення загального виборчого права практично цілком інтегрувало населення в громадянське суспільство, роблячи тим самим розрізнення держави і громадянського суспільства скоріше теоретичним, чим практичним [44].

За Ф. Хайєком сучасному громадянському суспільству відповідає лише держава, заснована на принципах верховенства права (Rule of Low). Верховенство права передбачає не тільки підпорядкування виконавчих органів влади законові. Правова держава визначає верховенство приватного права над публічним і над конституцією в тому числі, тому що «приватна власність є головною гарантією свободи» [239, с.74].

Саме з цією спробою відбити експансію етатизму під гаслом «Більше ринку, менше держави» пов'язаний величезний інтерес до проблематики громадянського суспільства. Однак не можна не помітити, що і громадянське суспільство енергійно втручається в межі держави, нав'язуючи йому інституціоналізацію нових цінностей і норм [132].

До початку ХХ ст. сформувалося чимало структурно оформлених концепцій. Політико-правова думка Європи і США відкрила світові безліч аспектів громадянського суспільства, вказала шляхи його формування, що і було в цілому реалізовано на практиці.

Дж. Александер називає три рівні громадянського суспільства як незалежної сфери суспільного життя, в якій люди формулюють і реалізують свої соціальні права та обов'язки, діючи солідарно: культурний рівень (рівень цінностей); інституційний рівень; практичний рівень людської взаємодії. Розвинені політичні партії залишаються пов'язаними з громадянським суспільством, з одного боку, і владними інституціями -- з іншого, забезпечуючи ланку зв'язку [1, с.28].

 Для тих, хто не погоджується зі структурним підходом, уявляючи його як просторове розташування сфер суспільного життя, що не перетинаються і не накладаються одна на одну, можна навести слова Дж. Александера про те, що «громадянське суспільство потрібно розуміти як аналітичну, а не конкретну категорію. Воно не є сферою, до якої можна доторкнутися або яку можна побачити». Це -- вимір (аспект) суспільного життя, який виникає завдяки тому, що він підпорядковує суспільних суб'єктів іншим, відмінним, а інколи й протилежним видам обов'язків і дій, порівняно з тими, які вони мають в економічній, політичній та культурній сферах». [259, р. 16].

Хоч громадянського суспільства без добрих громадян не буває, політично-правовий ухил не допомагає, а заважає з'ясовуванню суті цієї непростої концепції, щодо якої існує чимало суперечок. Тому, відмежовуючись від такого, так би мовити, «семантичного» підходу, зазначимо, що йдеться про civil society (цивільне, можна було б сказати -- цивілізоване суспільство), а не про citizens society -- суспільство громадян.

Розширив розуміння громадянського суспільства С. Франк, який розглядав громадське життя, як двоїсту структуру, утворену з однієї сторони планомірно, а з іншої сторони спонтанно, як би «само собою». Обидві частини, планомірна і спонтанна, тісно зв'язані між собою [238, с.136].

Громадянське суспільство «є суспільна єдність, що спонтанно складається з вільного співробітництва, з вільної угоди воль окремих членів суспільства». Громадянське суспільство для Франка не засіб для задоволення інтересів окремих людей, а форма суспільного співробітництва, здійснення якоїсь об'єктивної правди, вищої ідеї. Однією з умов існування громадянського суспільства Франк вважає свободу особистості і необхідність наявності, що випливає з неї, інституту приватної власності. Інтереси «служіння правді» вимагають, щоб кожна людина, організація і суспільство в цілому були вільні, забезпечені належною сферою свободи. Таким чином, громадянське суспільство С. Франк увляє як одну з необхідних частин двуєдності громадського життя [238, с. 139].

Низка взаємозалежних проблем виходить за рамки західної моделі історичного розвитку громадянського суспільства, тому підносить уроки ліберальним демократіям. До таких уроків належить концепція самообмеження, уявлення про громадянське суспільство, що складається не тільки з інститутів, але й із соціальних рухів, орієнтація на громадянське суспільство як на новий майданчик для процесів демократизації, вплив громадянського суспільства на суспільство політичне й економічне і, нарешті, розуміння того, що «звільнення громадянського суспільства» не обов'язково є тотожним створенню буржуазного суспільства, скоріше, мова йде про вибір з безлічі варіантів громадянського суспільства. Ці поняття вказують на те, що теорія громадянського суспільства не може бути обмежена лише стадією становлення нових демократій.

Коен і Арато в цьому зв'язку визначили, що є прогалина у сучасних дослідженнях і з самої теорії демократії. Будь-яка теорія демократії виходить з тієї або іншої моделі суспільства, але ніхто ще не поставив питання про те, який тип громадянського суспільства найадекватніший, відповідає сучасному демократичному державному устрою [104, с.5]. Залишається незрозумілим, як співвідносяться різні нормативні моделі демократії (проекти демократизації) зі структурами, інститутами і динамікою розвитку громадянського суспільства. Однією з причин є недостатня розробленість сучасної теорії громадянського суспільства.

Дійсно, статус поняття громадянського суспільства «залишається невизначеним». Одні дослідники ототожнюють громадянське суспільство з фактичними досягненнями Заходу, виключаючи можливість використовувати концепцію громадянського суспільства для критичного дослідження дисфункцій і несправедливості, властивих постсоціалістичному типові суспільств. Інші розглядають у ній різновид раннєсучасної політичної філософії, що не відповідає багатоскладовим реаліям нинішнього суспільства [96, с.23].

На думку Д. Коена і Е. Арато ці аргументи відрізняє відсутність чітких уявлень про те, як співвідносяться між собою поняття «громадянське» і «буржуазне» суспільство» [104, с.5]. Автори відзначають, що громадянське суспільство розуміється як сфера соціальної інтеракції між економікою і державою, що складається зі сфер спілкування (родина), об'єднань (зокрема, добровільних), соціальних рухів і різних форм публічної комунікації. Сучасне громадянське суспільство створюється за допомогою форм самоконституювання і самомобілізації. Воно інституціоналізується за допомогою законів і суб'єктивних прав, які стабілізують соціальну диференціацію. Самоорганізація (незалежна діяльність) та інституціоналізація не обов'язково мають на увазі один одного, вони можуть здійснюватися незалежно, але в довгостроковій перспективі обидва ці процеси складають умову відтворення громадянського суспільства [104, с.9].

На наш погляд, помилку, яка, призводить до політичних помилок, демократичні рухи Східної Європи допускають, коли покладаються на силу нових автономних форм дискурсу, асоціацій і солідарності, тобто на елементи громадянського суспільства, не розмежовуючи задачу встановлення життєздатної ринкової економіки (незалежно до того, яка саме форма власності заміняє державну власність і державний контроль) і проект зміцнення громадянського суспільства стосовно держави і ринкових сил, що вивільнилися» [104, с.12]. Іншими словами, становлення громадянського суспільства безпосереднім чином пов'язується зі становленням ринкової економіки і з їхнім спільним протистоянням недемократичним діям держави.

На відміну від «ліберальних фундаменталістів», представників яких є чимало в сучасній Україні, вони категорично відкидають популярну модель, на якій базуються уявлення про громадянське суспільство, вони вводять значно досконалішу, як вони вважають, трискладову модель, обґрунтовуючи її в такий спосіб [104, с.7].

Питання складне, його інноваційна інтерпретація повинна бути співвіднесена з традиційними поглядами. Актуальні проблеми подальших шляхів демократизації українського суспільства визначають, що на матрицю уявлень про громадянське суспільство варто, на нашу думку, накласти ще і уявлення про розвиток демократичного процесу, як це здійснив відомий американський політолог Р. Даль у праці «Демократія та її критики» [59].

Такий підхід, на нашу думку, доцільно назвати центристським, може зняти низку суперечностей існуючих теорій.

Громадські організації є складовою громадянського суспільства, яке забезпечує захист і реалізацію неполітичних інтересів громадян, використовуючи різні, у тому числі політичні інструменти. Традиційно склалося, що неполітична сфера користується більшим авторитетом серед населення, адже враховує буденні потреби громадян, наближується до них, відображає нагальні інтереси пересічного індивіда.

На початку ХХ1 ст., з одного боку, держава не тільки консолідувала, але і розширила свої «завоювання» на «території» громадянського суспільства, фактично зберігши структури «соціальної держави» і доповнивши їхніми нормами і механізмами контролю над громадянами, наприклад, заради протистояння тероризму. З іншого боку -- громадянське суспільство втручається в межі держави, нав'язуючи йому інституціоналізацію нових цінностей і норм.

Можна сказати, що громадянське суспільство виконує свою «природну» функцію: виявляти визріваючі в надрах суспільства запити і транслювати через політичні партії на рівень державних інститутів, забезпечуючи первинну суспільну мобілізацію на їхню підтримку. Однак коли силу норми здобувають ініціативи свідомо міноритарних груп (акти, які легітимують права сексуальних меншин, деякі форми девіантної поведінки, невиправдані обмеження в побуті), дослідники визначають якісно новий синтез структурних і функціональних характеристик громадянського суспільства і нової конфігурації його відносин з державою. Зберігаючи внутрішню діалектичність своїх відносин, держава та громадянське суспільство, можна сказати, вийшла на новий рівень не симбіозу, а взаємного проростання.

Дослідники визначають, що спостерігається підміна понять: те, що здається категоріями громадянського суспільства, насправді є сукупністю організаційно-інституціональних форм, які забезпечують функціонування демократії [276, p.124].

Демократія і громадянське суспільство мають відмінності. Демократія з її стрижневим принципом більшості є комплексом процедур, що дозволяють встановлювати «правила гри», у яких цей принцип реалізується. Демократія може бути встановлена і там, де громадянського суспільства не існує (запровадження демократичного конституційного ладу в Японії). Громадянське суспільство не можна «заснувати». Воно виростає поступово і спонтанно з коренів, які можна описати за допомогою функціонально-інституціональних термінів.

Політологічний аналіз субстанціальних основ громадянського суспільства здійснюється в двох площинах: громадянське суспільство розглядається як ідея, доктрина, утопія (ідеологічний аспект) і громадянське суспільство представляється як взаємозалежну систему суспільно-політичних інститутів (інституціональний аспект). Саме така дихотомічна модель дослідження може допомогти розірвати своєрідну змістовну «замкнутість» кола у визначенні громадянського суспільства, коли змішуються реально існуючі ознаки та такі, які ідеально передбачаються.

Існує чимало визначень, розумінь сутності громадянського суспільства. Зокрема, український філософ Є. Бистрицький зазначає на наявність у світі понад п'ятидесяти варіантів тлумачення цієї дефініції [19, с.4].

Загалом, учасників дискусії можна умовно поділити на два табори, песимістів, що вважають, що громадянського суспільства в Україні немає, не існує й умов для його формування, і оптимістів, що вважають, що процес становлення громадянського суспільства незворотний і він уже призвів до позитивних результатів.

Спираючись на сучасні підходи, український дослідник А. Карась визначає кілька основних інтерпретацій поняття громадянського суспільства. Найпоширенішими, на його думку, є такі дефініції: інтерпретація громадянського суспільства через виокремлення сукупності неурядових, громадянських організацій («третього сектора»), які визначаються його активним ядром; громадянське суспільство визначається як система інститутів, асоціацій і взаємодій неполітичного характеру, які здатні впливати на політичний процес у державі; ототожнюється з усією поза політичною, позадержавною сферою суспільного життя; розглядається як система горизонтальних зв'язків між індивідами, які створюють солідарні та субсидіарні норми суспільної діяльності, що є підставою антикорупційної ідентифікації населення і перетворення його на свідому групу громадян; сукупність свідомих та активних громадян з високими моральними нормами і громадянською відповідальністю; громадянське суспільство інтерпретується як така суспільна форма дискурсивних практик («символічного світу»), в основі якої зростає значення громадянської культури та демократичні цінності [96, с. 425].

Спільним для всіх інтерпретацій є визнання того, що громадянське суспільство складається як простір здійснення свободи. Громадянське суспільство розумілося як соціальна універсалія, що поєднує комплекс неполітичних недержавних відносин [96, с.10-12].

Узагальненим може бути визначення, згідно з яким громадянське суспільство, що становить позаінституціональний феномен, є незалежним від держави суспільством високорозвинених громадян та їх спільнот, здатних здійснювати солідарний вплив на формування та реалізацію державно-політичних рішень щодо дотримання прав і свобод людини та гарантії її вільного розвитку задля забезпечення самовизначення і самореалізації кожної особи. З розвитком громадянського суспільства, переходом від нижчого ступеня його зрілості до вищого змінюється і держава. Таким чином, громадянське суспільство є своєрідною характеристикою людського суспільства та державних інституцій з позицій ступеня розвитку зрілості.

Втім громадянське суспільство є незалежним від держави, ініціює взаємодію з нею заради забезпечення прав громадян. В перехідні періоди ситуація може змінюватися. Тоді держава першою активізує свій вплив на громадське суспільство, стає його фундатором.

В основу інтерпретації поняття „громадянське суспільство” був покладений чинник ринку з ринково-ліберальною моделлю економічного розвитку. Модель заснована на заохоченні вільної торгівлі, згорненні неконкурентноспроможних галузей, мінімумі державного втручання, приватизації, законодавчому забезпеченні конкурентного підприємництва, відкритості для транснаціонального капіталу [161, с.18]. Розвиток громадянського суспільства залежить від інституту приватної власності.

Прихильники раціонально-прагматичного підходу вважали, що вибір моделі суспільного розвитку залежить від громадянсько-правової ідеї. Так, Ф. Рудич визначив, що «сучасна українська нація може скластися лише на загальноцивілізаційних принципах громадянського суспільства» [204, с.61].

В межах цього підходу Б. Кузьменко запропонував концепцію, відповідно до якої громадянське суспільство трактується як частина соціальної сфери, незалежна від держави; жодна з траєкторій влади не є домінуючою; громадяни взаємодіють за допомогою правових відносин і незалежних асоціацій. Ця сфера будується на правах людини, які гарантуються державою. З розвитком громадянської інфраструктури в суспільстві виростає загальнонаціональна ідея, ядром якої стає система ключових цінностей [123, с.20]. Відтак, народ України - співгромадяни консолідуються на основі ідеї, яка є адекватною найпоширенішій системі цінностей суспільства. Тут національна ідея визнається не етнічною категорією, а державно-політичною. Тобто ідеєю нації як спільноти поліетнічної, багатоскладової, консолідованої інститутом громадянства. Завдяки багатоскладовості національна ідея набуває плюралістичного характеру [123, с.20].