Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Насправді громадянське суспільство відігравало незначну роль у захисті прав і свобод громадян. Структури громадянського суспільства зазвичай були підконтрольними державі. Це спричинило недовіру до інститутів громадянського суспільства з боку пересічних громадян. Тренд щодо довіри до організацій громадянського суспільства серед населення України не втратив своєї актуальності й нині. Так, за опитуванням, проведеним соціологічною службою Центру Разумкова з 06 по 12 березня 2015 р., громадським організаціям у середньому довіряло 45,7 % респондентів, не довіряло - 40, 3 % [216, с.9].

Розчарування у політиці збільшилось через невдачу спроб демократичних перетворень після Помаранчевоії революціії. Але подальший перебіг подій у політичному життя України наприкінці 2013 р. показав, що обурення діями влади може знову спричинити спалах політичноії активності. Можна констатувати, що громадянське суспільство знаходилось, так би мовити, у «сплячому стані». Значний потенціал громадянськоії активності не проявляв себе.

Політична поведінка переважно перетворилась на ритуальну, таку, що пронизана брехнею. Політика скидалась на театр, тут панували подвійні стандарти та демагогія. Правова сфера була пронизана вибірковим застосуванням закону за принципом: «Друзям можна все, а ворогам за законом». Клієнталістські відносини між посадовцями та суб'єктами економічноії діяльності спричинили ситуацію, коли успішний бізнес міг існувати лише за умов сприятливого ставлення до підприємця державних посадовців. Панували неринкові засоби конкурентної боротьби. Все це обумовлювало накопичення протестних настроіїв з боку широких верств населення. Тож достатньо було зовнішньо незначноії подіії, щоб стався соціально-політичний вибух - Революція гідності.

У четвертому періоді з 2013 по теперішній час була затверджена Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, уведення в дію закону „Про громадянське суспільство” у 2013 р., участь України у міжнародній ініціативі „Партнерство „Великий уряд”, в регіонах поширилася практика прийняття регіональних програм сприяння розвитку громадянського суспільства. Революція гідності і діяльність волонтерських організацій змінили статус громадянського суспільства в Украіїні, підвищили його роль, повагу та довіру громадян до структур громадянського суспільства.

Параметри, за якими здійснюється інституалізація громадянського суспільства наступні: віртуальний стан громадянського суспільства трансформувався у реальний; громадянське суспільство набуло якостей справжнього явища; завдяки волонтерству громадянське суспільство набуло суб'єктності. Тобто громадянське суспільство набуло здатності до свідомого задоволення власних політичних потреб шляхом застосування політичноії активності; із другорядної сфери суспільного життя, структури громадянського суспільства перетворились у чинник життєдіяльності суспільства, набули великого загальнодержавного значення; із індиферентного ставлення до держави громадянське суспільство набуло статусу партнера держави у вирішенні суспільних завдань; із незначної участі людей у конкретних справах громадянське суспільство перетворилось у масовий рух.

На нашу думку, за роки невдалих реформ українська держава, принаймні на формальному рівні, здійснила значну роботу зі створення законодавчої бази, що регулює відносини в сфері взаємодії держави і громадянського суспільства, інстиціоналізації прав людини і громадянина, закріплення цих позицій входженням України в міжнародні структури по захисту прав і основних свобод громадян. З цього часу Європейська конвенція з прав людини, ратифікована Україною, стає частиною нормативних актів, що діють у нашій країні, а юрисдикція Європейського суду по правах людини поширилася на територію і громадян України. У розглянутому контексті з цього погляду Конституція України цілком відповідає світовим стандартам .

Виходячи з цього, визначимо: по-перше, частина правлячої політичної еліти зацікавлена в реальному демократичному перетворенні країни, виведенні її на рівень стабільного і з перспективою стійкого розвитку на принципах діючого законодавства і демократичних процедур з дотриманням прав людини і громадянина; по-друге, ця позиція підтверджується не тільки декларативними заявами про свою прихильність принципам правової держави і громадянського суспільства, але і реальною політикою держави по створенню правових основ нової демократичної соціально-політичної системи, їхнього постійного удосконалювання, прийняттям міжнародних стандартів демократії, концепції захисту прав і свобод громадян; по-третє, що правляча еліта починає усвідомлювати, що демократизація суспільства і влади - процес взаємозалежний і контроль-вплив суспільства на владу необхідний. Але і суспільство не зможе, тим більше прискорено, пройти шлях перетворення в громадянське суспільство без істотної підтримки з боку влади. Таким чином, взаємодія активного громадянського суспільства і сильної держави виступає умовою гармонійного розвитку обох [184, с.54].

А. де Токвіль у праці «Демократія в Америці» наставляв «тих, хто управляє суспільством», як «навчати людей демократії, відроджувати демократичні ідеали, очищати уподобання, регулювати демократичні рухи, поступово залучаючи громадян до справ управління державою, рятуючи їх від недосвідченості в цих питаннях» [228, с.81]. У цій думці сформульована ціла програма держави в становленні громадянського суспільства як потенційного і рівноправного з ним партнера.

Задачею держави в умовах перехідного періоду в становленні громадянського суспільства є послідовне виконання ролі гаранта декларованих у законодавчих нормах прав і свобод громадян. Демократизація суспільства і влади в процесі їхньої взаємодії має ряд небезпек. Вони обопільні і для держави, і для суспільства і, у цілому, для демократичного розвитку соціально-політичної системи, формування і зміцнення правової, соціально орієнтованої держави і громадянського суспільства.

Проблема в тім, що суспільство через інститути політичного представництва (політичні партії) формує інститути законодавчої і виконавчої влади, припускаючи, що система конституціоналізму з її принципом поділу влади, забезпечить конституційно-правовий контроль за нормотворчою діяльністю всіх ешелонів влади на рівні політичної системи і соціальний контроль і підтримку влад, що обираються громадянським суспільством. Саме тут і повинна виявлятися особлива, «лідируюча» і політично відповідальна роль правлячої еліти у створенні основ громадянського суспільства.

Прикладом існування та плідного функціонування в Україні некомерційної громадської організації є утворений ще у 2000 р. в Одесі Інститут демократії та прав людини, керівником якого є О. Мучник. За часи існування інституту його експертами були сформульовані доволі оригінальні ідеї та наукові концепції, реалізовані десятки творчих проектів та науково-практичних задумів, зокрема ідея організації місцевого самоврядування в Одесі з урахуванням самобутньої історії міста, що знайшла своє втілення у проекті Хартії міста Одеси; ідея інституціоналізації та конституювання громадянського суспільства в Україні (видання спеціального конституційного закону -- проекту «Про громадянське суспільство в Україні»).

Прагнення формалізувати процеси становлення громадянського суспільства можна привести підготовлений в Україні законопроект «Про громадянське суспільство в Україні». Оцінюючи спробу як непродуктивну, варто визнати необходність прийняття пакета законів, який опосередковано регламентував формування громадянського суспільства. Хоча громадянське суспільство будується не по велінню закону, а за допомогою самоорганізації суспільства, що поступово приходить до того, що необхідно розробляти діючі механізми впливу на державу. Громадянське суспільство не може бути сформоване шляхом його нормування та фіксації; як показник правового начала воно стає можливим у результаті прояву динамізму економіки як матеріальної умови єдності суспільства, певної дистанції між державною владою та суспільством [96, с.318].

Принципово важливим в Україні є розуміння того, що в ситуації, коли влада не реагує на вимоги суспільства, а державною політикою зводяться до нуля всі зусилля громадян організуватися для досягнень політичних цілей, іноді шляхом відкритого придушення, іноді шляхом простого ігнорування, виникають агресивні форми громадсько-політичних рухів, і громадянин або втягується в активну боротьбу проти держави, або стає байдужим до дій держави. Таким чином, за кількісними показниками розвитку інститутів громадянського суспільства створюється враження його зростання в Україні. Але нині ці інститути не охоплюють своєю діяльністю хоча б значну частину населення і здебільшого неспроможні виконувати свою основну функцію - спільного захисту громадянами їхніх прав і реалізацію спільних інтересів [98, с.23].

Проте в Україні існує середовище для розвитку повноцінного громадянського суспільства. У контексті взаємозв'язку державних органів та громадсько-політичних рухів є актуальним аналіз політичних мереж, що об'єднані спільним інтересом, взаємозалежністю, співпрацею і рівноправністю. В теорії мереж виділяються такі характеристики політичної мережі, що відображають такий вид взаємодії: по-перше, вони є структурою управління публічними справами, яка пов'язує державу та громадянське суспільство і складається з безлічі різноманітних державних, приватних, громадських організацій та установ, що мають якийсь спільний інтерес; по-друге, взаємозв'язок створюється для вироблення спільних рішень у процесі обміну ресурсами, що передбачає їх зацікавленість один в одному; по-третє, елементом є загальний кооперативний інтерес, який відрізняє її від ринку, де кожен учасник переслідує насамперед власні інтереси [132].

За допомогою такої системи легше налагодити взаємодію держави і громадянського суспільства, оскільки використовуються механізми довіри, а її зміцнення здатне консолідувати демократію і громадянське суспільство. Для цього необхідно формувати і відстоювати громадський інтерес, громадян необхідно інформувати про нову форму і роль політики, а владу - щодо важливості суспільної зацікавленості. Прозора та підконтрольна система управління здатна рішучіше протидіяти зловживанням в економічній та інших сферах життєдіяльності. Однак запровадити довіру простим указом неможливо, вона виникає як звичка і потребує постійної практики. У зв'язку з цим виникає питання щодо розвитку середовища існування громадянського суспільства та досягнення повноцінних гармонійних відносин громадсько-політичних інститутів з органами державної влади. Тільки таким чином держава зможе не тільки звільнитися від невластивих їй функцій, але і буде здатною підтримати громадську ініціативу, зробити її багатофункціональною, різноплановою, самодостатньою, оскільки майбутнє України за самостійною громадською ініціативою, яка проявляється в діяльності громадсько-політичних інститутів [162].

Для того щоб створити в Україні демократичну державу, потрібно знайти шляхи щодо виконання в повному обсязі Конституції України. В Україні можна визначити такі перешкоди на шляху становлення громадянського суспільства: не забезпечується рівність громадян і організацій перед законом і судом, про що, зокрема, свідчить вибіркове застосування закону в політичних цілях, а також залежність суду від виконавчої влади; порушуються виборчі права громадян, зокрема через використання адміністративного ресурсу; ставиться під сумнів свобода слова і засобів масової інформації - через різні форми тиску на них; свобода підприємництва тільки декларується, а реально не здійснюється владою через корумпований чиновницький апарат; зберігаються нерівні умови доступу до освіти, охорони здоров'я та культури, що обмежує свободу розвитку особистості; не дотримуються гарантії місцевого самоврядування у зв'язку з фінансовою залежністю і адміністративним тиском регіональних органів державної влади.

Таким чином, зберігаються тенденції непрозорості, закритості та забюрократизованості в діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування замість налагодження ефективного діалогу з суспільством; недосконалість чинного законодавства створює штучні бар'єри для утворення та діяльності інститутів громадянського суспільства; механізми участі громадськості у формуванні та здійсненні державної політики належним чином не реалізовуються; податкове навантаження не стимулює діяльність і розвиток інститутів громадянського суспільства та їх підтримку вітчизняними благодійними організаціями; більшість інститутів громадянського суспільства не має доступу до державної фінансової підтримки та вітчизняної благодійної підтримки; потенціал інститутів громадянського суспільства щодо надання соціальних послуг населенню не використовується. Діяльність інститутів громадянського суспільства характеризується недостатнім рівнем їх інституційної, фінансової та кадрової спроможності [152].

Вітчизняними та міжнародними неурядовими організаціями фіксується низький рівень суспільно значущої добровільної активності громадян. Позитивні приклади налагодження ефективної співпраці між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства є поодинокими, а не системною практикою. Рівень взаємної довіри між владою, підприємницькими колами та інститутами громадянського суспільства є низьким, що проявляється у відчуженості замість солідарної відповідальності за стан суспільного розвитку. Низький рівень усвідомлення громадянами механізмів демократії участі та самоорганізації у процесі розв'язання суспільних проблем зумовлений відсутністю усталеної демократичної практики. Перешкодами розвитку є також несформована громадянська культура, низький рівень усвідомлення суспільством таких базових понять, як «громадянське суспільство», «демократія», «верховенство права», розуміння принципу поділу влади, узгодження інтересів, толерантності та пошуку консенсусу, багатоконфесійності і поваги до прав меншин.

Високим є рівень суспільної підтримки патерналістського характеру держави. Процеси розвитку громадянського суспільства на шляху утвердження демократії також потребують повноцінного законодавчого забезпечення з обов'язковим урахуванням міжнародних стандартів у цій сфері, зокрема рекомендацій Ради Європи щодо правового статусу неурядових організацій в Європі, та кращих європейських практик. Із цією метою вважаємо за необхідність здійснити комплексний підхід до дослідження інституціоналізації громадянського суспільства.

Умовами інституціоналізації громадянського суспільства є: володіння кожним його членом конкретною власністю, право використовувати її, розпоряджатися нею на свій розсуд; автономія особи, високий рівень її соціального, інтелектуального, психологічного розвитку, її внутрішня свобода і здатність до повної самостійності при активній участі в роботі того чи іншого інституту громадянського суспільства; наявність права, яке закріплює та охороняє цю автономію; структурованість суспільства, суспільних відносин, які відображають багатство і різноплановість інтересів представників різних груп та прошарків; забезпечення свободи особи та особистої ініціативи; відповідальність за наслідки власної дії; здатність індивідів до громадського співробітництва заради індивідуальної і спільної вигоди та громадянського миру [148, с.6-7].

Для інституціоналізації громадянського суспільства доцільно розробити та ухвалити проект державної цільової програми сприяння розвитку громадянського суспільства, в рамках якої передбачити створення і фінансування програм Національного фонду розвитку громадянського суспільства; розробити та ухвалити законопроект «Про загальні збори громадян за місцем проживання», яким передбачити встановлення чітких процедур ініціювання, проведення і реалізації рішень загальних зборів громадян за місцем проживання; розробити та ухвалити законопроект «Про нормативно-правові акти», яким передбачити процедуру та критерії обов'язкового громадського обговорення проектів нормативно-правових актів; розробити та затвердити актом Міністерства юстиції України Типовий статут територіальної громади (з обов'язковим включенням до нього процедур участі громадськості у вирішенні питань місцевого значення через загальні збори, громадські слухання, місцеві ініціативи, органи самоорганізації населення.

Так, аналіз розвитку демократії в Україні засвідчив, що за слабко розвиненого представництва політичних інтересів і непрозорого процесу прийняття рішень, приватизацію й лібералізацію можуть здійснювати старі та нові групи інтересів, що домінують у політиці та інститутах держави. На сучасному етапі розвитку демократії роль відводиться правлячій еліті. Їй доводиться вдосконалювати методи роботи, вирішувати проблеми розширення соціальної бази [17, с.52].

Вирішення такого комплексу проблем може здійснюватися через способи використання і мобілізації енергії мас, в тяжінні до авторитарного політичного режиму. Розвиток демократії на цьому етапі припускає підпорядкування індивіда суспільству. Соціальними суб'єктами розвитку демократії на даному етапі виступають сили, які орієнтуються на науково- технічний прогрес, загальний розвиток: підприємці, інтелектуальна, технократична та військова еліти, частина державної бюрократії. Як свідчить досвід нових індустріальних країн, спроба здійснити розвиток демократії до того, як стала незворотною соціально-економічна модернізація, призводить до зриву, оскільки антидемократичні сили використовують демократію винятково в популістських цілях [19, с.2-6].

За існуючих умов функціональної неспроможності еліти, відсутності механізмів її відносин із суспільством саме активна громадянська позиція, консолідація нації здобувають особливо велику питому вагу в процесах модернізації та інституціоналізації. Важливо ініціювати участь, підтримувати соціальну ініціативу та залучати інститути громадянського суспільства. Інакше, ігнорування їх потенціалу звужує можливості процесу інституціоналізації знизу та стає перешкодою як для політичної модернізації, так і модернізації взагалі.

Ці тенденції в характері сучасного політичного розвитку, який має амбівалентний характер, одночасно демократичний та антидемократичний. Перша тенденція проявляється у поширенні включення в політичне життя соціальних груп та індивідів, у послабленні традиційної політичної еліти та занепаді її легітимності. Друга - виражається в специфічній формі демократизації. Ця специфіка виявляється в авторитарних методах діяльності та менталітеті політичної еліти, які дозволяють тільки згори вниз спрямовувати команди при закритому характері прийняття рішень. Таким чином, політичний режим є формою, яка поєднує демократичні інститути, норми і цінності з авторитарними. Динаміка трансформаційних процесів є слабкою [257, с.11-117].

На шляху формування громадянського суспільства в Україні існує суперечлива єдність громадянського суспільства і держави в питаннях здійснення громадянами своїх прав і обов'язків та їхнього державного захисту. Насамперед, це виражається в існуючих стереотипах, у системі традиційних цінностей, що вимагають свого ув'язування з багатьма економічними, соціальними і культурними передумовами громадянського суспільства. У значної частини, якщо не в більшості населення, викликають психологічний дискомфорт такі фундаментальні, базові цінності, на яких функціонує громадянське суспільство, як економічна і соціальна нерівність, конкуренція, а також відсутність багатьох соціальних і політичних гарантій. Унаслідок помилок і прорахунків реформаторів упровадження цих цінностей у свідомість українських громадян здійснюється в умовах низького рівня життя, відсутності перспектив по його поліпшенню, що і визначає його реакцію їхнього відторгнення [146. с.82].

Характеристика громадянського суспільства як однієї з форм демократичного устрою з точки зору можливостей використання діалогу як конституційного регулятивного механізму, дозволяє враховувати інтереси влади, громадських об'єднань та окремих громадян. Через діалог здійснюється самоідентифікація особистості, поєднання індивідуальної життєвої стратегії з загальними інтересами і можливостями суспільства, а також орієнтація на збереження базових цінностей, цілей та творчих принципів організації життя. Важливим є з'ясування об'єктивних і суб'єктивних чинників здійснення діалогу на інституційному рівні взаємодії влади та громадськості, серед яких провідне місце належить досконалій законодавчо-правовій базі, організаційному забезпеченню діалогової взаємодії, психологічній готовності суб'єктів до діалогу заради досягнення суспільно значущих цілей демократії. Інституціоналізація громадянського суспільства в сучасній Україні, - як справедливо зауважує А. Гальчинський, - на жаль, відбувається в умовах системної кризи, як сукупності криз: ідентичності, розподілу, легітимності, участі, інтеграції [38, с.47-48].

В умовах становлення демократії проблема інституціоналізації розглядається як перетворення певного політичного феномену чи руху в організаційну установу -- інститут, а також впорядкований процес з певною структурою відносин, ієрархією влади різних рівнів, дисципліною, нормами поведінки. Інституціоналізація становить характеристику процесу формування політичного явища.

Основи концепції взаємодії держави і громадянського суспільства можуть включити: правове оформлення і систематизацію різноманітних форм взаємодії інститутів громадянського суспільства й органів державної влади; удосконалення механізмів суспільного контролю; побудова системи державної підтримки некомерційного недержавного сектора суспільних інститутів; залучення інститутів громадянського суспільства до вироблення і реалізації державної політики і розвитку демократії прямої участі; забезпечення реалізації конституційних принципів розвитку України як правової, демократичної, соціальної держави; підвищення рівня правової культури і правосвідомості в суспільстві [210, с.223].

Основні принципи взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства: визнання органами державної влади прав інститутів громадянського суспільства на участь у формуванні і реалізації державної політики; забезпечення органами державної влади прав і законних інтересів інститутів громадянського суспільства; невтручання органів державної влади й інститутів громадянського суспільства в діяльність один одного, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством; гласність і колегіальність при виробленні спільних рішень і їхньої реалізації; відповідальність за виконання узятих на себе зобов'язань; рівність прав інститутів громадянського суспільства на державну підтримку у випадках, передбачених чинним законодавством; державний контроль над діяльністю інститутів громадянського суспільства, у тому числі за використанням наданих засобів державного бюджету, відповідно до діючого законодавства; суспільний контроль над органами державної влади відповідно до діючого законодавства [210, с.226].

Запропонуємо класифікацію функцій інститутів, що сприяють конструктивній взаємодії органів державної влади і суб'єктів громадянського суспільства: загальні функції, характерні для всіх інститутів, що сприяють взаємодії органів державної влади і громадянського суспільства: функцію сполучної ланки між державою і суспільством; функцію сприяння взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства; функцію впливу інститутів громадянського суспільства на органи державної влади; функцію впливу органів державної влади на інститути громадянського суспільства; функцію врахування потреб громадян і задоволення їхніх інтересів; спеціальні функції, характерні для окремих інститутів, що сприяють взаємодії органів державної влади й інститутів громадянського суспільства, до яких віднесемо: функцію здійснення громадської експертизи і громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування [128, с.33-34].

Запропонуємо класифікацію інститутів, що сприяють взаємодії громадянського суспільства й органів державної влади: інститути взаємодії, які створюються безпосередньо при органах державної влади: інститути взаємодії при президенті, інститути взаємодії при органах виконавчої влади; інститути взаємодії при законодавчих органах влади; інститути взаємодії при вищій посадовій особі; інститути взаємодії при судових органах; інститути взаємодії органів державної влади й інститутів громадянського суспільства, що можуть створюватися через систему партнерства, у тому числі у вигляді суспільно-державних організацій і тристоронніх комісій [218, с.6].

Класифікація правових форм взаємодії інститутів громадянського суспільства й органів державної влади: форми впливу інститутів громадянського суспільства на органи державної влади (законотворча (правотворча) ініціатива, участь у референдумі, участь у процесі, відкликання депутата, звертання громадян в органи державної і місцевої влади, суспільний контроль, публічні слухання, публікація заяв і звертань у ЗМІ, спільні заходи, участь інститутів громадянського суспільства при формуванні державних органів, наради); форми впливу органів державної влади на інститути громадянського суспільства (контроль за діяльністю інститутів громадянського суспільства, обмеження і заборони в здійсненні діяльності, фінансова підтримка, надання пільг, цільові програми, участь органів державної влади у формуванні і функціонуванні інститутів громадянського суспільства, участь у діяльності суспільно-державних об'єднань, участь державних службовців у керівних органах різних інститутів громадянського суспільства, включаючи політичні партії і суспільні об'єднання) [202, с.88-89].

Проте, якщо раніше порушення прав громадян відбувалося через порушення закону, то в сучасних умовах новий підхід - порушення прав громадян через використання закону. Порушення прав людини за допомогою закону - це сьогодні принцип, що домінує у відносинах влади і суспільства, висувається концепція «громадської опозиції», у якій правозахисна діяльність розглядається як громадський резерв політичної опозиції. Однак громадянське суспільство не може бути резервом політичної влади, резервом політичної опозиції. Громадські структури є резервом суспільства, населення, у тому числі і бізнесу як частини громадянського суспільства, посилаючись, зокрема, на приклад Європи [92].

Аналіз підходів щодо взаємодії суб'єктів (структуралізм, функціоналізм, теорія інтегративного розуміння соціальної структури та соціальної дії) дозволяють з'ясувати зміст понять «взаємодія» та «діалогова взаємодія». Взаємодію можна визначити як інтеракцію, що супроводжується комунікативними й перцептивними процесами, які в діалогічному варіанті обумовлюються автономністю суб'єктів з відносно рівними ресурсами та психологічною культурою діалогу. Діалогова взаємодія а priori передбачає співробітництво як найоптимальніший тип партнерства. Така взаємодія у площині відносин (взаємодія влади та громадськості) включає як партнерство взагалі, так і соціальне партнерство. Поняття «партнерство», зазвичай, використовується в контексті характеристики суб'єктів взаємодії, тоді як «діалогова взаємодія» - переважно в процесуальному аспекті [36, с.5; 179, с.11].

Система представницької демократії не встигає реагувати на потреби громадянського суспільства: вони накопичуються раніше, ніж партії змінюються при владі. Звичайно терміни депутатських виборів виявляються занадто великими в умовах прискорення темпів суспільних змін, а в проміжках між ними громадянське суспільство вимушено бездіє. Необхідний розвиток механізмів представницької демократії в напрямку більш постійної взаємодії із суспільством, для забезпечення реалізації швидко мінливих суспільних питань. Це визначає невідворотність перебудови політичних інститутів і відносин між ними, а значить, інчституціоналізації, тому що нездатність системи представницької демократії приймати своєчасні і компетентні рішення, змінює владні відносини в суспільстві. Тому новий тип взаємин, корпоратизм, має тенденцію розвитку [45].

Наявність громадянського суспільства є сутнісною ознакою демократичного державного устрою. Серед системних його характеристик можна виокремити діалог влади та громадськості. У наукових працях громадянське суспільство (соціологічний, нормативно-політологічний, філософський аспекти) визначається як особистісно-зорієнтоване суспільство, суспільство рівних прав та шансів, інформаційне відкрите та правове суспільство, в основі якого запроваджено принцип суспільного договору та творче самовідтворення. Перелічені характеристики громадянського суспільства безпосередньо чи побічно можуть бути пов'язані зі змістовними характеристиками діалогової взаємодії органів влади і громадськості.

Діалогові форми реалізуються через впровадження нових моделей діяльності, запровадження адекватних форм соціального партнерства, а також безпосередню взаємодію органів державної влади, громадськості та органів місцевого самоврядування. Характерними тут є конкуренція, розширення повноважень громадян, пріоритет кінцевих результатів над витратами, децентралізація влади, домінування цільового керівництва над нормативним, переважання ринкових механізмів над бюрократичними, об'єднання зусиль усіх структур для вирішення нагальних суспільних проблем. Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що взаємодію органів влади та громадськості можна розвивати у декількох напрямках, у тому числі шляхом упровадження нових моделей, розгалуженої мережі громадських організацій та варіативної багаторівневості соціального діалогу. Реалізація цих форм партнерства забезпечує функціонування механізмів на засадах діалогу, що відповідає вимогам розбудови громадянського суспільства [58, с.7].

Наступні критерії оцінки впливу громадських організацій на процеси демократизації суспільства якраз і пов'язані з характером цих зв'язків. Один із них - це сила і оперативність зв'язку громадських організацій з населенням, з окремими групами громадськості, другий - наявність і вираженість зворотного зв'язку у взаємодії громадських організацій з населенням. При цьому прямим зв'язком ми називаємо інтенції, що виходять із громадської організації до громадян (наприклад, надання інформації, вивчення громадської думки), а зворотним - можливості громадян звертатись до громадських організацій (з пропозиціями, зверненнями).

Зв'язок громадських організацій з населенням забезпечується такими способами: прийняття бажаючих громадян, які підтримують певне коло інтересів, до лав громадської організації; робота громадських приймалень для прийняття звернень громадян; проведення опитувань на теми, пов'язані з діяльністю громадської організації в соціумі; врахування громадської думки під час розробки стратегії розвитку громадської організації.

Дієвим способом зв'язку громадських організацій з населенням виступають такі спеціально присвячені розбудові громадянського суспільства в Україні портали, як: «Громадський простір», «Європейський простір» (портал проєвропейського громадянського суспільства в Україні), «Портал громадських організацій Львова» тощо.

У контексті взаємодії громадських організацій з громадськістю зворотний зв'язок треба розуміти як реакцію населення на інформацію і дії громадської організації, яка дозволяє останній оптимізувати подальшу свою діяльність. Отже, серед вже названих способів цей зворотний зв'язок може проявлятись в проведенні опитувань громадської думки і врахування пропозиції громадян при розробці стратегії розвитку організації. Також важливою для отримання зворотного зв'язку є підтримка веб-сайту громадської організації, проведення громадських обговорень у форматі форумів.

Водночас варто розрізняти місцеву демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального управління, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що для самоврядування характерне поєднання суб'єкта й об'єкта управління, що не є характерним для демократ. Самоврядування з'явилося задовго до виникнепня демократії - при первіснообщинному ладі [210, с.57].

Самоврядування тісно пов'язане з демократією, але не є простою його частиною. Воно є суспільним, а не державним явищем. У галузі державного управління самоврядні органи можуть з'ясувати лише ті питання, які делегуються їм державою. Діяльність органів самоврядування в політичній сфері є однією з передумов і напрямків розширення демократій реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатись у діяльність органів самоврадування, профспілок, партій, молодіжних, спортивних та інших організацій і товариств. Але механізми локального самоврядування при з'ясуванні питань державного значення (наприклад, під час виборчої кампанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення місцевої демократії, бути складовими частинами загального механізму народовладдя. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька систем самоврядування -- за лінією професійних організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських об'єднань за інтересами. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є політичним явищем. Але ефективна система самоврядування базується на принципах місцевої демократії [64].

Основні моделі інституціоналізації громадянського суспільства можна класифікувати за наступними критеріями:

- за критерієм захисту і реалізації індивідуальних і групових інтересів інституціоналізація громадянського суспільства передбачає створення системи добровільних громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособистісних стосунків, які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх інтересів. Тут є здатність людини свідомо і добровільно об'єднуватися із собі подібними, на яку звернув увагу Алексіс де Токвіль;

- за критерієм структури суспільної системи інституціоналізація громадянського суспільства -- це формування соціального простору, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадянських зв'язків і взаємозалежностей, які і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен примус з боку політичних структур, щоб функціонувати;

- за критерієм взаємовідносин з державою інституціоналізація громадянське суспільства -- це формування сфери автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку влади; сукупності неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних тощо; наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки; організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами; незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні; зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва; забезпечення відносної автономії інституцій і організацій, саморегуляцією, складною організацією, відкритістю, плюралізмом, високою мобільністю і динамічністю [152].

Основними законодавчими перешкодами діяльності громадських та благодійних організацій в Україні: право бути засновниками як громадських, так і благодійних організацій надано законодавством виключно фізичним особам. Відсутність у юридичних осіб права створювати громадські організації значно гальмує розвиток неприбуткових представницьких бізнесових асоціацій, які в розвинених демократичних державах є вагомим сегментом громадянського суспільства. Територія діяльності громадських та благодійних організацій обмежена на законодавчому рівні існуванням територіальних статусів. Наявність територіального статусу фактично означає, що громадська організація не може проводити заходи або приймати у члени осіб, що мешкають поза місцевістю, де зареєстрована організація. У реєстрації об'єднанню громадян може бути відмовлено, якщо його назва, статутний або інші документи, подані для реєстрації об'єднання, суперечать вимогам законодавства. Це дає можливість органами легалізації надто широко тлумачити підстави для відмов. Додатково блокує громадську активність передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення адміністративна відповідальність за керівництво, яке не легалізоване у встановленому законом порядку або якому відмовлено у легалізації, та участь у такому об'єднанні [223, с.56-57].

Становленню демократії сприяли б зміни до законодавства для розвитку громадянського суспільства які, на наш погляд, слід реалізувати в Україні: спрощення процедури реєстрації організацій громадянського суспільства; податкові стимули для діяльності організацій громадянського суспільства та їх підтримки з боку індивідуальних та корпоративних донорів; правові можливості забезпечити існування організації через її господарську діяльність; прозорі процедури державної фінансової підтримки громадських організацій; правові гарантії вільного доступу організацій громадянського суспільства до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів; процедури залучення організацій громадянського суспільства до формування та реалізації державної політики [44].

Склалася рівновага між низьким рівнем попиту на демократію серед населення і низькою пропозицією демократії з боку еліти. Тривале існування пастки рівноваги створює серйозні перешкоди для демократичних змін [19, с.4].

Низький рівень громадської активності частково пояснювався тим, що населення не довіряло, зневажливо ставилось до структур громадянського суспільства. Обмежена кількість людей шукала засіб самореалізації, самоствердження, відчуття корисності і реалізували сенс життя через громадську активність. Матеріально-фінансові ресурси громадянського суспільства були відносно незначними. Політична поведінка переважно перетворилась на ритуальну, таку, що пронизана брехнею. В політиці панували подвійні стандарти та демагогія. Правова сфера була пронизана вибірковим застосуванням закону за принципом: «Друзям можна все, а ворогам за законом». Клієнталістські відносини між посадовцями та суб'єктами економічної діяльності спричинили ситуацію, коли успішний бізнес міг існувати лише за умов сприятливого ставлення до підприємця державних посадовців. Панували неринкові засоби конкурентної боротьби. Все це обумовлювало накопичення протестних настроїв з боку широких верств населення. Тож достатньо було зовнішньо незначної події, щоб стався соціально-політичний вибух - Революція гідності, яка змінила статус громадянського суспільства в Україні, підвищила його роль, значно підвищила повагу та довіру громадян до структур громадянського суспільства [106, с.22].

Для того, щоб зменшити негативні тенденції інституціоналізації українського громадянського суспільства доцільно здійснити такі заходи: після моніторингу діяльності ліквідувати непрацюючі громадські об'єднання, спростити процедуру реєстрації громадських об'єднань, зобов'язати органи державної влади реагувати на звернення, пропозиції, скарги реагувати у певний строк, розробити гарантії об'єктивності та не підпорядкованості Національної суспільної телерадіокомпанії України органам державної влади, продовжити роботу над нормативними актами України щодо громадських об'єднань та інших базових документів.

Висновки до другого розділу

Реальний стан інституціоналізації громадянського суспільства в Україні не відповідав нормативній моделі щодо його сутності та значення. Теоретичні уявлення щодо місця громадянського суспільства розходяться з фактичним статусом цих структур в Україні. Насправді громадянське суспільство відігравало незначну роль у захисті прав і свобод громадян. Структури громадянського суспільства зазвичай були підконтрольні державі. Це спричинило недовіру до інститутів громадянського суспільства з боку пересічних громадян щодо здатності цих структур захистити їх інтереси. Слабкий стан громадянського суспільства був однією з причин повалення старої влади, оскільки були відсутні легальні, ефективні та дієві механізми цивілізованого впливу на владу для забезпечення захисту прав, свобод та гідності громадян, для впровадження в Україні дійсного шляху до євроінтеграції.

Інституціоналізацію громадянського суспільства в Україні відображає процес самоорганізації суспільних груп із специфічними інтересами. Одночасно це є стадією формування громадянського суспільства як цілісності, що визначає відносини з державою, тобто інституціоналізація громадянського суспільства та демократизація відбуваються одночасно та паралельно. Умовою формування та подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства є демократизація.

За умови демократизації всіх сфер суспільного життя інститути громадянського суспільства можуть ефективно брати участь у вирішенні проблем суспільства. У такому випадку у людей формується мотивація до саморозвитку та ініціативність. Рішення приймаються не вольовим поштовхом згори, а за активної участі громадян. Інститути громадянського суспільства зі свого боку сприяють демократизації. Вони забезпечують визначеність у діяльності держави, надають сталості відповідним суспільним зв'язкам, що забезпечують цілісність у сфері суспільної й державної діяльності. Інституціоналізація є однією із умов політичної стабільності суспільства.

Модель відносин держави та громадянського суспільства відповідає перехідному стану політичної системи й може бути визначена як нерівноправне партнерство. Формуванню рівноправних, партнерських відносин влади й інститутів громадянського суспільства сприятимуть: розвиток, поширення і утвердження високої громадянської культури на всіх рівнях суспільства, в усіх сферах його життєдіяльності; досягнення у громадянському середовищі та між трьома секторами українського суспільства стосунків нового типу, орієнтованих на пріоритет гуманістичних і громадянських цінностей; створення консолідованого, організаційно розгалуженого, дієздатного, потужного, продуктивного громадянського суспільства; досягнення політичної, правової, економічної, інформаційної, організаційної самодостатності громадянського суспільства; створення системних умов для незворотного та сталого саморозвитку громадянського суспільства; консолідація громадянського суспільства на принципах партнерства й утвердження цього принципу в сфері взаємодії громадського, владного та ділового секторів;

Основними шляхами становлення демократії через інституціоналізацію громадянського суспільства в Україні є: розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами; активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру - благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації, а також розвиток форм громадського самоврядування і самодіяльності; удосконалення контрольних механізмів; максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини; зміцнення свободи інформації, відкритості суспільства; піднесення рівня суспільної свідомості, користуватися її благами, в готовності до удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов; подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в спроможності жити в умовах демократії.

Інститути громадянського суспільства впливають на становлення демократії через: забезпечення визнання принципу суверенітету народу, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично змінює; впливає на періодичну виборність основних органів влади. Дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм наступності влади; впливає на забезпечення принципу поділу влади у побудові державного апарату з метою не допустити концентрації влади в одних руках, врахувати інтереси громадян і держави, оскільки державні посади здобуваються в конкурентній боротьбі, то політичні лідери прагнуть, як правило, враховувати інтереси різних категорій населення, впливають на забезпечення раціонально-легального типу легітимності політичної еліти; впливають на наявність розвинутої системи представництва, тобто парламентаризм; гарантує права людини; забезпечує політичний плюралізм, що дозволяє легально діяти не тільки політичним і суспільним рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям і організаціям. Воля вираження політичних суджень (ідеологічний плюралізм) і воля формування асоціацій, рухів доповнюється різноманіттям різних джерел одержання інформації, незалежними ЗМІ; впливають на демократичну процедуру прийняття рішень: вибори, референдуми, парламентське голосування. Рішення приймаються більшістю при повазі права меншості виявляти незгоду. Меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми; сприяють забезпеченню середнього рівня залучення народу в політичне життя, що є характерним для демократичного режиму; сприяють перевазі ліберально-демократичних цінностей у суспільстві; сприяють регламентації відносин на основі правових норм і договірних відносин.

Виявлено суперечності у процесі розвитку громадянського суспільства, які створюють напруження, що можу бути поштовхом демократичних змін. Чим розвинутішою є держава як демократична, тим більше зорієнтована на співпрацю з громадянським суспільством, тим ефективніше вона захищає права і свободи людини, громадських організацій, здійснює соціальний захист населення. Відсутність повноцінної правової держави. Запобіжниками неправового, нецивілізованого впливу на інститути громадянського суспільства є Конституція, система законодавства з захисту прав і свобод людини, некорумпована судова система. Несприятливі правові умови для формування і діяльності інститутів громадянського суспільства; низка ключових законів потребує змін; недостатньою є взаємодія держави з інститутами громадянського суспільства, існують випадки ігнорування державою вимог суспільства; відсутність дійсно масових політичних партій, функціонують партії лише на низовому рівні, які формуються завдяки капіталовкладенням великими бізнесовими групами. Послаблюють вплив громадянського суспільства на владу його внутрішні суперечності, розмаїття суб'єктів з різними інтересами, цілями. Недостатньо динамічний розвиток інститутів держави і громадянського суспільства посилює стагнацію політичного і духовного життя в країні, стримує реалізацію прав і свобод людини.

РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА РОЗВИТОК ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ В УМОВАХ НОВІТНІХ ВИКЛИКІВ

3.1 Народне волевиявлення громадськості та інституційні зміни в контексті європейського вибору України

Демократичний потенціал громадянського суспільства забезпечує можливість його впливу на державу. Громадянське суспільство, діяльність якого спрямована на активні заходи, має всі шанси сформувати демократичне суспільство, основою якого має стати національна ідея і національний інтерес [166, с.50]. Інститути громадянського суспільства виникали та функціонують як відгук на потреби, формуються історично. Визначальною умовою їх становлення є виклики історичних обставин та розвитку демократії. Події останнього часу як: Революція гідності, анексія Росією Криму, «гібридна війна», розв'язана Росією проти України на Донбасі сприяли об'єднанню української нації і позитивному ставленню до цінностей «демократія» і «громадянське суспільство».

Виклики сприяли зміні консервативно-еволюційної трансформації українського суспільства, яку вітчизняні дослідники характеризували «пролонгованою нестабільністю». Також зазнала змін модель непослідовної української еволюції, представленої у дискурсах «стабільності та порядку», поставлена під сумнів сама концепція посткомуністичної трансформації, зокрема у її пострадянському варіанті, яка перейшла у новий тип гібридного режиму, що зберігав лише формальні ознаки демократії. Така непередбачувана за рівнем соціально-революційних зрушень динаміка триває надалі. Її наслідки для країни й суспільства є невизначеними.

Громадянським об'єднанням у нинішніх умовах доводиться вирішувати одночасно три задачі: учитися працювати в «режимі консультації», нарощувати компетенцію і захищати свою автономію.

Виходячи з викликів, інститути громадянського суспільства є як історично сформовані, самовідтворені форми взаємодії щодо реалізації індивідуальних потреб і розподілу суспільних ресурсів на певному етапі розвитку суспільства. Саме вони, як сукупність дій, забезпечують на кваліфікованому рівні реалізацію законних прав, приватних потреб людини та громадянина.

Перед Україною постала нова суспільно-політична реальність. Руйнуються стереотипи, переоцінюються цінності, смисли і практика, корегується система вже звичних координат. За цих умов лише об'єктивна оцінка сучасного стану, осмислення можливостей і перспектив розвитку інститутів з урахуванням внутрішніх і зовнішніх викликів може бути основою розробки й реалізації нової стратегії, її суспільної легітимізації та досягнення мети.

Протестний рух і подальше громадянське повстання у лютому 2014 р. були найрішучішими у новітній вітчизняній історії спробами деінституціоналізації пострадянського громадянського суспільства. Протестна хвиля демонтажів пам'ятників Леніну стала найпростішим, хоча й символічно важливим, виявом старої деінституціоналізації.

Проте зміни суспільної ментальності, цінностей, інституціонального середовища є важчим та тривалішим процесом. Ускладнює розуміння ситуації конфліктуюча різноманітність смислів та суспільно-політичних орієнтацій, а також майже ідеально-нормативне соціальне уявлення. Протести стали масовими соціальними практиками конструювання нових інститутів та цінностей, на відміну від пострадянських інституцій як первинні форми демократії, які нормативно зорієнтовані, може і декларативно, на справедливість, верховенство права, повагу до людської гідності. Отже Революція гідності стала масовим публічним досвідом пошуку нових форм як прямої, так і репрезентативної демократії [106].