Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Чинниками впливу інститутів громадянського суспільства на становлення демократії є формування комунікативних відносин, особливо на первинному рівні, стимулювання росту некомерційного сектора, громадська активність, тристоронні взаємодії: державно-некомерційні організаційно-комерційні організації.

Міжсекторне соціальне партнерство, що поєднує соціально-інноваційні верстви різних соціальних груп суспільства в особі різних некомерційних організацій, розширює участь громадян в управлінні соціально-політичною сферою суспільства, суспільній експертизі прийнятих законів і рішень виконавчої влади, підвищує роль інститутів громадянського суспільства в публічній соціальній політиці і стає важливим ресурсом демократії. Інститут публічної політики як соціально-політична структура дасть змогу повноцінно реалізувати конструктивний потенціал взаємодії держави і громадянського суспільства Публічна політика - це система працюючих механізмів діалогу держави і суспільства при прийнятті соціально-значущих рішень в конструкції демократії участі.

Чим нижче якість і характер здійснення принципів публічної політики, тим вище невдоволення такими дисфункціональними явищами, як корупція, неефективність діяльності інститутів і технологій діалогу між владою і суспільством, високий ступінь недовіри, значний потенціал невдоволення і соціальної напруженості, негативне ставлення до дій влади, низький рівень довіри і взаєморозуміння всіх основних акторів публічної сфери, що позначається на якості стану соціального і людського капіталу [18, c.110-117].

Дисфунціональним явищем, що істотно перешкоджає формуванню повноцінної інституціональної структури публічної політики в регіонах, є корупція не в звичайному розумінні як хабарництво, як кримінальна дія, що носить найчастіше аномальний характер і сприймається як недолік системи, наслідок її недостатньої прозорості, а як системна норма відносин бюрократії і бізнесу, де скоріше виключенням є безоплатне надання адміністративних послуг, а правилом, статусна рента. Його основний вплив виявляється в закупорці каналів взаємодії суспільства з владою й в очевидним відчуженні рядових, що громадян стає усе більш, і від бізнесу, і від самої влади. Процеси корпоратизації відносин між суспільством і владою негативно визначаються на розвитку інститутів і механізмів публічної політики, і працюють у протилежному напрямку від реалізації задач системної демократизації [107, c.8].

Суб'єктні характеристики публічної політики визначаються слабкістю і неефективністю діяльності профспілок. В умовах гострої кризи профспілки, виявилися в більшості випадків недієздатними, а альтернативні - украй нечисленними, тому слабкими. Наймані робітники перед загрозою звільнень або невиправданих скорочень заробітної плати почувають себе економічними і політично незахищеними, а підприємці і ширше - роботодавці - свою безкарність і монополізм. Потрібні діючі профспілки, що візьмуть на себе турботу про дотримання законних прав та інтересів найманих робітників і виявлять здатність організовувати, у разі потреби, колективні дії і солідарність при захисті прав простих людей праці. На жаль, самостійність профспілок у цілому в громадській свідомості є сумнівною. Результати досліджень показують, що більшість населення сприймають більшість профспілкових організацій як залежні структури. Вони сприймаються або як занадто слабкі для того, щоб домогтися від уряду і роботодавців необхідного рішення, або як такі, що імітують опозиційність. Навіть коли профспілки голосно заявляють про свою незгоду з урядом, вони виглядають в очах населення «приводними ременями», що починають діяти тільки якщо це потрібно правлячим групам [246, c.17].

У 2014-2015 рр. відбулися суттєві зміни в напрямах діяльності організацій громадянського суспільства, що позначилося на загальній структурі, чисельності, формах і методах їх діяльності. Почали активно формуватися та ставати дедалі більш значущими громадські ініціативи та мобілізаційні стратегії в безпековій сфері, зумовлені ними нові механізми взаємодії між державними органами та неурядовими структурами. Загалом помітними формами громадської самоорганізації безпекового спрямування є добровольчий та волонтерський рухи.

З перших днів зовнішньої агресії в різних регіонах України почався масовий приплив до військових комісаріатів добровольців, які бажали захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Масова мобілізація добровольців відбулася не лише до лав Збройних Сил України, а й до Національної гвардії України (оперативно сформована відповідно до Закону України «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 р. № 876-VII), підрозділів патрульної служби міліції особливого призначення (створені на базі обласних органів внутрішніх справ) і батальйонів територіальної оборони. Найактивнішу участь у формуванні зазначених підрозділів узяли ВГО «Самооборона Майдану» та інші громадські структури, утворені під час Євромайдану [32; 33; 85].

Аналіз діяльності добровольчих батальйонів свідчить про наявність і позитивних, і проблемних практик. Формування добровольчих частин при кожному УВС дозволило ввести до підрозділів з охорони громадського порядку мотивованих і патріотичних співробітників, здатних виконувати конкретні завдання, пов'язані з ризиком для життя. Саме створення таких добровольчих батальйонів уможливило стабілізацію ситуації в більшості областей України й дозволяє сьогодні контролювати боротьбу з терористичними групами на південному сході України. Крім того, завдяки взаємодії добровольців з міліцією значно поліпшилися зв'язки МВС із суспільством.

Представники громадських об'єднань офіцерів запасу, учасників бойових дій, спецпідрозділів МВС та СБУ, військово-спортивних товариств, асоціацій власників стрілецької зброї, українського козацького руху залучилися до вирішення питань щодо навчання військовій справі, закріплення навичок володіння зброєю, військовою технікою та індивідуальними засобами захисту. Успішно реалізуються ініціативи громадськості щодо поновлення викладання в загальноосвітніх середніх школах, інших навчальних закладах повноцінного курсу початкової військової підготовки та відновлення мережі військових кафедр у вищих навчальних закладах, масового навчання населення основам цивільного захисту й надання невідкладної медичної допомоги [200, с.11].

В межах акції «Підтримай Українську армію» Станом на 10 березня 2015 р. на рахунки Міністерства оборони України як допомога Збройним Силам України від юридичних і фізичних осіб надійшло 155 млн 413 тис. грн. [27].

Респонденти дослідження «Волонтерський рух в Україні» відповідали й на запитання щодо власної участі в благодійній діяльності. Так, 74 % з них жертвували кошти на різні цілі, з яких 25 % зробили благодійні внески протягом останніх 12 місяців. Суми пожертв різняться та складають від кількох гривень до 283 тис. грн на рік. Найбільш охоче громадяни України жертвували на допомогу українській армії, пораненим та хворим дітям. У 2014 р. кількість таких громадян збільшилася (63 %), тоді як раніше в середньому пожертви здійснювали 49 % з них [85].

Результати соціологічних досліджень також свідчать, що український волонтерський рух у 2014 р. за масштабом поширення став безпрецедентним виявом громадської самоорганізації. Утім видається неможливим визначити реальний кількісний склад учасників волонтерського руху через постійне його поповнення, небажання афішувати свою діяльність та напівлегальність частини волонтерських організацій. Проте саме такі гнучкі форми волонтерської діяльності виявилися найбільш продуктивними. Обхід бюрократичних процедур за умов екстраординарних обставин дозволяв суттєво економити час, що позитивно вплинуло на якість волонтерських послуг.

Зростання активності волонтерського руху було обумовлене двома основними причинами: внутрішньополітичною кризою, що призвела до розбалансування системи державного управління, дефіциту якісних управлінських рішень, браку ресурсних можливостей, та зовнішньою агресією, яка поглибила дисбаланс між спроможністю держави ефективно виконувати свої функції та забезпеченням основних потреб громадян. Кризові процеси в Україні та зовнішні впливи поставили під загрозу існування як національної держави, що було сприйнято громадянами як особистий виклик, загрозу їх самоідентифікації.

За таких обставин патріотично налаштовані люди взяли на себе відповідальність за розвиток поточної ситуації, пов'язаної з подіями на євромайданах країни та воєнними діями на теренах України. При цьому волонтерська діяльність набула всіх ознак найбільш дієвої форми самоорганізації населення.

Із багатьох напрямів роботи волонтерів, спрямованої на протидію зовнішній агресії та її наслідкам, можна виділити чотири основні, якими вони опікуються найбільше: збір і доставка в зону проведення АТО необхідних ресурсів; надання медичної допомоги постраждалим під час її проведення; допомога вимушеним переселенцям; пошук зниклих безвісти й звільнення полоненихи [200, с.14].

Отже, найбільш поширений вид волонтерської діяльності під час воєнних дій - це агрегація та забезпечення українських військових, залучених до АТО, необхідними ресурсами. Заклик щодо їх збору сформованими в соціальних мережах волонтерськими групами був підтриманий небайдужими людьми в Україні й поза її межами. Відчутну підтримку волонтерському рухові надає українська діаспора, представники якої пересилають в Україну грошові перекази, медичні препарати, приціли, господарські товари тощо [33]. У багатьох країнах, де українці представлені згуртованою діаспорою, місцевими волонтерськими організаціями проводяться численні громадські акції на підтримку суверенітету й територіальної цілісності України [32].

Одним з успішних методів волонтерської допомоги силовим структурам є надання адресної допомоги їх окремим підрозділам. Поширення набула практика, коли допомога адресується не керівництву підрозділів, а безпосередньо їх особовому складу (волонтери це пояснюють наявністю випадків, коли ресурси не доходять до адресата) [33].

Потужно у волонтерському русі представлений медичний напрям. Так, волонтери-медики були задіяні у процесі збору медикаментів на потреби учасників громадського протистояння під час проведення євромайданів та на потреби силових структур у зоні проведення АТО. Вони створювали власні добровольчі батальйони або ж входили до вже сформованих, надавали медичну допомогу в прифронтових лікарнях та забезпечували їх необхідним обладнанням. Саме волонтери-медики до налагодження стабільної роботи медичних служб під час бойових дій здійснювали їх функції.

Події 2014-2015 рр. в Україні стали для її громадян важким психологічним випробуванням. Організована на Євромайдані психологічна служба трансформувалася в Психологічну кризову службу, підрозділи якої займаються допомогою пораненим, сім'ям загиблих, переселенцям. Окремі групи волонтерів-психологів постійно перебувають в зоні проведення АТО, де вони проводять психологічні тренінги з українськими військовими та займаються реабілітацією постраждалих під час воєнних дій [106, с.24].

Правозахисний напрям у діяльності волонтерів був спрямований головним чином на захист прав людей, які потрапили у складні життєві умови. Так, волонтери-юристи відслідковували та намагалися протидіяти в правовому полі незаконним діям влади під час проведення євромайданів. Сьогодні вони допомагають вимушеним переселенцям оформити необхідні документи, входять до переговорних груп, які займаються звільненням заручників та пом'якшенням умов їх утримання.

Здійснювалася громадська інформаційна та експертна підтримка проведення АТО. Діяльність неурядових інформаційних мереж та окремих активістів, що сприяє боротьбі з тероризмом, є переконливим свідченням державницької позиції неурядового експертного та медіасередовища, його здатності до дієвої самоорганізації в національних інтересах України.

Водночас у кризовій ситуації виявилися й проблемні аспекти взаємодії між інституціями держави та патріотично налаштованою громадськістю. Нагальною потребою залишається забезпечення ефективної координації дій громадських активістів і збройних формувань з державними структурами. Неприпустимими є прецеденти відсутності злагодженості в медіароботі, коли офіційні та громадські джерела подають взаємовиключну інформацію про ситуацію в зоні конфлікту та інші резонансні події.

Це свідчить про необхідність розроблення відповідного вимогам часу нормативного забезпечення громадської діяльності у сфері національної безпеки та оборони, чіткого визначення і своєчасного вдосконалення її правових засад. Громадські оборонні практики мають бути підтримані державою та оформлені законодавчо.

Громадські об'єднання національно-культурного спрямування, що представляють в Україні інтереси етнічних меншин (у тому числі етнічних росіян і російськомовних громадян), виступили з офіційними заявами та зверненнями, в яких спростували російські пропагандистські міфи про утиски та порушення прав людини в Україні за етнічними, релігійними та мовними ознаками; рішуче висловилися на підтримку її суверенітету, цілісності й територіальної недоторканності, засудили агресію РФ проти України.

Зміна політичної ситуації суттєво вплинула на характер і динаміку протестної активності українського суспільства. У 2014-2015 рр. виявилися нові тренди громадського протесту, які значною мірою визначатимуть перебіг соціально-політичного життя України найближчим майбутнім.

Тенденцією є помітне зростання кількості протестних подій у 2014 р. порівняно з 2013 р. Так, згідно з даними звіту, підготовленого Центром соціальних і трудових досліджень, у серпні-жовтні 2014 р. рівень протестної активності понад удвічі перевищував аналогічні показники 2013 р. Так, якщо 2013 р. (по 20 листопада 2013 р.) в середньому фіксувалося трохи більше ніж 300 протестів щомісяця, то тільки в серпні, вересні й жовтні 2014 р. їх було понад 740 щомісяця (2229 разом за три місяці) [192]. Загалом упродовж серпня-грудня 2014 р. в Україні, без урахування тимчасово окупованих територій, зафіксовано 4251 акцію протесту [199, с.10].

Ці дані не включають бойові дії на сході та події на неконтрольованих українським урядом територіях від моменту їх фактичного виходу із правового поля України.

Кількість протестних подій восени 2014 р. зросла в більшості регіонів, найвідчутніше - у Східному регіоні (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька області, без включення Донбасу). Меншим було зростання протестної активності порівняно з «домайданними» показниками 2013 р. у центрі України (739 подій упродовж п'яти останніх місяців 2014 р. проти 637 в період із 01 січня по 20 листопада 2013 р.) та на півдні України (640 і 621 відповідно) [130; 139; 156; 181; 190; 208; 211; 250].

За кількістю протестів після Євромайдану лідирували міста Київ (433 акції протягом серпня-грудня 2014 р.), Одеса (301) та Харків (162). Примітно, що четвертим у цьому списку значиться м. Миколаїв (126 громадських акцій), значно випереджаючи вдвічі більше за населенням м. Дніпропетровськ, де за період було зареєстровано лише 72 протестні акції [199, с.5-6].

Натомість поширеність ідеологічних мотивів протесту (акції «за єдину Україну» або ж, навпаки, за федералізацію чи відокремлення, протести проти російської інтервенції, антикомунізм, український націоналізм тощо) значно менше залежить від політичної кон'юнктури. Загальне порівняння трьох періодів (до революційних подій, період Революції гідності та осінь 2014 р.) дає картину стабільного зростання відносної кількості протестів з ідеологічним забарвленням: 25 %, 34 % та 38 % відповідно. Однак за помісячної деталізації останнього з названих періодів виявляється зниження абсолютного числа таких протестних акцій: 381 - у серпні, 333 - у вересні, 179 - у жовтні, 198 -у листопаді, 126 - у грудні 2014 р. [200, с.22].

Протестні події в столиці насильницького характеру автоматично привертають підвищену увагу. Так, уже в перші місяці 2015 р. у м. Києві сталося кілька резонансних силових акцій. Зокрема, на початку січня члени радикального угруповання «Реванш» розтрощили чотири фірмові магазини кондитерської корпорації «Рошен» на знак протесту проти її виробничих і торговельних зв'язків із РФ [243, c.11]. А 19 лютого кількадесят активістів незалежної студентської профспілки «Пряма дія» спробували захопити головний офіс комунального підприємства «Київпастранс», протестуючи проти підвищення тарифів на проїзд у міському громадському транспорті й вимагаючи оприлюднення фінансової звітності підприємства [211, c.6].

Резонансне питання проведення люстрації, спричинило лише 18 випадків застосування сили [199, c.13-14].

Якщо до Революції гідності активною в протестах політичною партією було ВО «Свобода», то навіть напередодні позачергових парламентських виборів, ця організація була лише другою за протестною активністю поміж партій (92 протести, 4%). Місце ВО «Свобода» посів «Правий сектор», який став помітною «протестною» партією після революційних подій. Зокрема, протягом серпня-жовтня 2014 р. представники цієї політичної сили взяли участь у 157 подіях (7 % від усіх протестів за цей період). Така активність дозволяє ПС позиціонуватися як головному виразникові всіх праворадикальних суспільних очікувань. Так, 25 лютого 2015 р. активісти ПС організували протестний мітинг-ходу під символічною назвою «Марш Правди. Марш Правих» [181,c.3].

В інших регіонах «третій сектор» є здебільшого несамостійним. Він переповнений фактично політичними організаціями, які мікрували під незалежні організації громадянського суспільства. Хоча у переважній більшості областей організації громадянського суспільства розвиваються самостійно і незалежно від політичних та бізнесових структур, проте їхній вплив за загальний стан суспільства залишається низьким [16, c. 163-167].

У багатьох регіонах спостерігаються нові тенденції в розвитку інститутів громадянського суспільства. Перш за все, при місцевих органах влади відбувається формування дорадчих органів - громадських рад і колегій, які в більшості випадків є організаційно слабкими і функціонально недієвими. Здебільшого вони створюються формально і не розв'язують жодних важливих для розвитку регіонів питань. Також спостерігається активізація руху громадського лобіювання, особливо навколо питань забудови міст та управління комунальною власністю. Із урахуванням проголошення нашою державою курсу на демократизацію та запровадження європейських стандартів в усіх сферах суспільного життя, важливо налагоджувати відносини з громадянським суспільством із урахуванням рішення Комітету Міністрів Ради Європи «Фундаментальні принципи статусу неурядових організацій у Європі» (липень 2002 р).

Нарівні із загальними положеннями, що визначають бажаний у демократичній країні статус організацій громадянського сектора, у цьому документі міститься декілька принципів щодо фінансування організацій громадянського суспільства. Найбільш актуальними з них, із огляду на існуючий негативний стан вирішення проблеми фінансування неурядового сектору в Україні, є запровадження першочергових принципів. Сьогодні ж вітчизняна фінансова підтримка громадських організацій складає 0,1 % проти 2-3 % видаткової частини бюджету європейських країн [19, с.6]. Так, у 2006 році видатки на їх підтримку дорівнювали лише 63 млн. грн., або 0,05 % витратної частини бюджету. У 2007 році ситуація дещо поліпшилася, проте залишається незадовільною. Останнє пов'язане з діючою неефективною структурою фінансування громадських організацій, в якій частка «пожертв» приватних вітчизняних та іноземних донорів становить 73 %, а з боку держави - лише 2 % [19, с.4]. У той же час державне фінансування громадських організацій у країнах Центральної Європи становить 30-40 %, а в більшості країн Західної Європи державне фінансування є основним джерелом надходжень для цих інститутів [19, с. 3].

Законодавство створило «правові ножиці», які гальмують розвиток інститутів громадянського суспільства та стримують інституціоналізацію. Так, у Цивільному й Господарському Кодексах України, що ухвалені після 2000 року, а також законах про оподаткування організаціям громадянського суспільства надається право на самостійну господарську діяльність, пов'язану з досягненням статутних цілей. Проте чинний Закон України «Про громадські об'єднання» обмежує це право. Багато видів господарської діяльності підлягають державному ліцензуванню чи сертифікації та внесенню до спеціальних державних реєстрів, що часто не дозволяє інститутам громадянського суспільства зберігати статус неприбутковості. Критерії віднесення діяльності до основної і неосновної, а також оподаткування та звільнення від податків доходів організацій громадянського суспільства від їх основної діяльності остаточно не визначені законодавцями та фактично вирішуються податковими, реєстраційними та іншими органами виконавчої влади. Втім, недостатність і нестабільність податкових стимулів для фізичних та юридичних осіб є основною перешкодою для надання ними ресурсів інститутам громадянського суспільства.

На сучасному етапі розвитку України процеси становлення демократичної правової держави й інституційналізації громадянського суспільства йдуть одночасно та паралельно, взаємодоповнюючи один одного [2, c. 52].

Інституціоналізація поступово відбувається у навколишньому середовищі, що сприяє створенню нормативно-правової бази. У процесі «збільшення» громадянського суспільства формується інституціональне середовище, поширюючи спектр інститутів [202, с.88]. Даному процесові сприяють й інші внутрішні та зовнішні фактори. З зовні впроваджуються інститути, які сприяють створенню інституціональних структур, зміні функцій інститутів у результаті їхньої адаптації до зміни зовнішнього середовища, відношення до інститутів унаслідок зміни інституціональних зразків тощо. Продовжується процес активного формування окремих інститутів, які виражають нові інтереси громадян та української спільноти. І все ж сучасне громадянське суспільство здебільшого можна визначити квазігромадянським, оскільки його інститути мають багато формальних ознак громадянськості, але виконують не властиві їм функції. Мабуть тому в системі соціально-економічних і політичних відносин наявні нелегітимні (мафіозні) структури суспільства [4, c.116]. Існують суперечності між потребою в розвинутих інститутах громадянського суспільства, які необхідні для реформування політичної системи на демократичних засадах, та слабким їх розвитком. Інститути громадянського суспільства є основою демократизації [13, c.74]. Із цього приводу доктор політичних наук Г. Щедрова зазначає, що «саме вони є базисом прогресивного розвитку держави, ініціатором раціональних змін у ній, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства «є однією з причин існування тоталітарних й авторитарних режимів, натомість високий рівень їх розвитку забезпечує демократизацію держави» [255, с.240].

Фактором демократії є вибори. Вибори -- це ефективна форма контролю громадян за діяльністю органів державної влади і місцевого самоврядування, а також їхніх посадових осіб. Посилення громадського контролю дозволить знизити рівень корупції, сприятиме розвитку й удосконалюванню інституту конституційної відповідальності держави і недержавних структур перед суспільством.

Участь громадян у реалізації однієї з форм прямої демократії - участі у виборах відіграла роль в очищенні та оновленні інститутів державної влади в постреволюційний період. Позачергові вибори Президента України, що відбулися 25 травня 2014 р. в умовах безпрецедентних загроз існуванню української державності, були визнані прозорими й чесними всіма міжнародними інституціями та спростували поширювані ззовні пропагандистські міфи щодо нелегітимності інститутів державної влади в Україні. Обрання на них чинного Президента України вже у першому турі з результатом 54,7 % голосів засвідчило високу спроможність громадян України до національної консолідації та політичного консенсусу.

Певний рівень громадянської активності та політичної громадської свідомості продемонстрований на позачергових виборах народних депутатів України, що відбулися 26 жовтня 2014 р. Вони довели кардинальне падіння впливу політичних сил, що представляли колишню парламентську більшість і партію влади. За результатами виборів відбулося оновлення персонального складу депутатського корпусу Верховної Ради України. Характерно, що, за даними соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Центром Разумкова у грудні 2014 р., більшість населення позитивно оцінює обрання до нового складу Верховної Ради України громадських активістів (позитивних оцінок - 59 %, негативних - 23 %) та військових, які брали участь у бойових діях на Донбасі (позитивних оцінок - 53 %, негативних - 27 %). На їхню думку, саме ця частина депутатського корпусу зможе позитивно вплинути на роботу Верховної Ради України [200, с.35].

До позитивів цих виборів можна віднести такі: на відміну від попередніх виборів 2010 р., на яких у 21 регіоні перемогла Партія регіонів, на цих виборах жодна політична сила не отримала тотальної переваги. Це є наслідком суттєвого зменшення використання адміністративного ресурсу та, відповідно, зростання демократії в Україні; за результатами цих виборів можна констатувати, що в Україні з'явилися загальнонаціональні партії, що показали рівні результати по всій країні. ВО «Батьківщина», Радикальна партія О. Ляшка, Об'єднання «Самопоміч». Певною мірою до цього переліку можна було б віднести й БПП «Солідарність», якби не його залежність від імені Президента України; зник поділ України на дві антагоністичні в політичному плані сторони, що асоціювалися із правобережною і лівобережною частинами, які символізували прихильність до західного та східного вектору розвитку країни [197, с.84].

Проте ці вибори висвітлили й окремі проблеми. Зокрема, загострили питання політичної регіоналізації, які актуалізуються після початку роботи новосформованих рад. Справа в тому, що в окремих регіонах посилили свої позиції партії (політичні проекти), котрі належать олігархам та регіональним «князькам». Якщо раніше такою силою був «Єдиний центр», керований В. Балогою, що укорінився у Закарпатті на місцевих виборах 2010 р., тепер такий регіональний розподіл суттєво розширився.

На думку дослідників, до завершення процесу мирного врегулювання військового конфлікту та повернення окупованих територій слід вкрай обережно ставитися до регіональних проблем. Центральна влада має залишати за собою дієві важелі впливу на забезпечення законності та дотримання Конституції і законів України, адже сепаратистські настрої та їх носії все ще мають місце на окремих територіях. Запровадження військово-цивільних адміністрацій в Донецькій та Луганській областях є однією з форм забезпечення безпеки та нормалізації життєдіяльності населення в районі проведення антитерористичної операції [175].

Таким чином, виникає питання щодо доцільності внесення змін до Конституції України в частині децентралізації державної влади на рівні районів та областей на сучасному етапі державотворення. Рівень спроможності моделі, за якою всі владні повноваження регіонального рівня будуть передані районним і обласним радам та їх виконавчим комітетам, навіть із запровадженням інституту префекта, запобігти зростанню сепаратистських тенденцій та забезпечити територіальну цілісність держави. Результати місцевих виборів, позначені зростанням регіональної строкатості, дають сумніви щодо позитивної відповіді на це запитання. Проте є неможливим зупинення процесу децентралізації влади з посиленням ролі місцевого самоврядування в системі публічної влади. Однак цей процес необхідно скоригувати відповідно до викликів і загроз. Адже бездумна децентралізація може обернутися непоправними загрозами, які можуть набути катастрофічних наслідків. Доцільно також враховувати національну специфіку, що суттєво відрізняється від європейської [119].

Зважаючи на це, дослідники вважають, що необхідно продовжувати реформування на базовому рівні місцевого самоврядування - об'єднання територіальних громад з метою створення спроможних суб'єктів місцевого самоврядування. Громада має отримати суттєві ресурси розвитку. Громада має стати основою локальної політичної влади, головним надавачем громадянам доступних публічних послуг. Без цього країна не в змозі подолати внутрішню кризу, призупини глибоку руйнацію віками сформованого сільського способу життя, втрату духовних і культурних надбань, якими здавна славилося українське село. Громади мають бути сформовані на основі соціально-економічної моделі з урахуванням політичного, адміністративного, економічного, демографічного принципів. Зазначене реформування не потребує внесення змін до Конституції України і має відповідне законодавче забезпечення, зокрема, базовий Закон «Про добровільне об'єднання територіальних громад». Саме на цей етап реформи мають бути спрямовані зусилля всіх суб'єктів реформування [76, с.17-18].

Така модель публічного управління остаточно зніме фокус уваги з районного та обласного рівнів, адже повноваження, що залишаться в органів публічної влади цих рівнів, суттєво зменшаться порівняно з нинішніми. Ось тоді можна перейти до наступного етапу децентралізації влади на районному та обласному рівнях, що потребуватиме внесення змін до Конституції України. Ще однією умовою для цього має бути остаточне врегулювання конфлікту в Донецькій та Луганській областях. Дослідники вважають, що саме такий алгоритм не призведе до непередбачуваних суспільно-політичних наслідків та посилення сепаратистських рухів в українських регіонах.

Значення в цьому контексті має поданий Президентом України П. Порошенком 1 липня 2015 р. на розгляд до Верховної Ради проект закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)».

В Україні з лютого 2015 р. триває процес «добровільного» об'єднання територіальних громад. Таким чином центральні органи влади в Україні відгукнулися на вимоги держав-партнерів провести децентралізаційні реформи, спробували оптимізувати бюджетні витрати. Проте замість ліквідації облдержадміністрацій і райдержадміністрацій, які витрачають значну частину фінансових ресурсів і є зайвими за умови передачі влади на місцях виконкомам місцевих рад, прийняли рішення розпочати децентралізацію шляхом об'єднання територій та скорочення витрат на утримання органів місцевого самоврядування. В цьому дослідники вбачають недолік децентралізаційних змін.

Ідея децентралізації своїй популярності, увазі з боку громадськості має «завдячувати», передусім, партійно-політичній активності та засобам масової інформації [70; 143; 196; 254].

Адже «децентралізація» як процес і результат демократичних трансформаційних змін, як комплексне явище, необхідними складовими є політичний аналіз і прогноз, визначення ефективних напрямів діяльності та розробки послідовного конструктивного і раціонального плану дій, не стала предметом всебічного наукового дослідження [254, с.17].

Дослідники визнають, що системних, обгрунтованих принципів і шляхів комплексного вирішення цієї проблеми поки що немає, існує реальна небезпека, за відсутності збалансованої регіональної політики, дієвих кроків до зміцнення місцевого самоуправління, стати на шлях реформування цієї управлінської сфери, керуючись виключно політичною доцільністю.

У квітні 2014 р. Кабінетом Міністрів України було схвалено «Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні», яка передбачає створення інститутів прямого народовладдя, умов для задоволення інтересів громадян на відповідній території та їх забезпечення якісними публічними послугами шляхом оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на різних рівнях адміністративно-територіального устрою на принципах субсидіарності та децентралізації. У документі, владою артикулюється необхідність залучення населення до прийняття управлінських рішень, сприяння розвитку форм прямого народовладдя.

Схвалена Урядом Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, очікувано, мала б стати складовою іншого нормативного акту - «Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року», затвердженої постановою Кабінету Міністрів країни за чотири місяці потому, - у серпні 2014 р. Стратегія не містить згадки про Концепцію [188, с.4].

«Децентралізація, - як зауважує В. Горбатенко, - політичний процес, котрий передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень з метою оптимізації практичного вирішення питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм» [46, с.152-153].

Отже, децентралізацією є процес переорієнтації і передачі в умовах демократизації суспільства повноважень і ресурсів з центрального на регіональний (місцевий) рівень з метою підвищення ефективності і результативності державно-громадського управління. Тобто, децентралізація управління розуміється як перерозподіл функцій і повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади і необхідність передачі з центру на місця повноважень, ресурсів і відповідальності. Разом з тим, децентралізація -- це і зменшення ролі місцевих органів виконавчої влади і зростання ролі місцевих органів самоврядування, адже саме на місцевому рівні приймаються рішення, які торкаються інтересів і всіх сфер життєдіяльності громади - будівництво шляхів, шкіл, громадський транспорт, крамниці, екологічний стан дозвілля, енергопостачання. Все це має вирішуватись у селах, районах, містах. Українська громада визріла і здатна до самоорганізації, активність є гарантією реального місцевого самоврядування [143].

Децентралізація в Україні - це демократичний крок, оскільки «система місцевого самоврядування, як зазначено «Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні», не задовольняє потреб суспільства. Функціонування органів місцевого самоврядування у більшості територіальних громад не забезпечує підтримку сприятливого середовища, необхідного для розвитку людини, самореалізації, захисту прав, надання населенню утвореними ними установами та організаціями доступних адміністративних, соціальних та інших послуг [111, с.1].

Новою формою становлення демократії є інституційне утвердження електронних петицій в Україні, що сприятиме активнішій участі громадян у вирішенні державних і суспільних питань. Запровадження системи електронних петицій в Україні є важливим, своєчасним і прогресивним кроком. Першим органом державної влади України, який запровадив електронні петиції, став глава держави. Набуття чинності Законом «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» № 577-VIII від 2 липня 2015 року [187] істотно розширило форми взаємодії громадськості та органів публічної влади України щодо вирішення державних і суспільних питань. Зокрема, згідно зі статтею 23-1 Закону України «Про звернення громадян» № 393/96-ВР від 2 жовтня 1996 р. громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об'єднання, що збирає підписи на підтримку електронної петиції.

Так, у серпні 2015 р. запрацював спеціальний сектор «Електронні петиції» веб-сайту Президента України, доступний за електронною адресою petition.president.gov.ua. Для того, щоб підтримати електронну петицію чи створити нову, потрібно зареєструватися на сайті: заповнити форму на сторінці «Реєстрація» та для активації облікового запису перейти за посиланням, вказаним в електронному листі, що надійшов на електронну поштову адресу користувача, зазначену під час реєстрації. Після того, як обліковий запис буде активовано, користувач може увійти на сайт, щоб створювати або підтримувати петиції [187].

Запровадження електронних петицій до Президента України викликало суспільний інтерес до цієї форми комунікації з владою. За перші 11 днів роботи сервісу, за даними заступника голови адміністрації Президента України Д. Шимківа, сайт глави держави відвідало 540 тисяч користувачів. Завдяки сервісу відвідуваність сайта зросла в 4 рази. Сторінка петицій зібрала понад 6 мільйонів переглядів. Три петиції протягом перших 11 днів подолали бар'єр у 25 тисяч підписів: 1) петиція № 40 «Законодавчо затвердити право громадян на захист»; 2) петиція № 55 «Скасування розмитнення й акцизного податку на імпорт авто»; 3) петиція № 1606 «Призначити М. Саакашвілі Прем'єр-міністром України». Понад 26% аудиторії сайта заходять на нього з мобільних пристроїв (19% - з мобільних телефонів, 7% - з планшетів). Це свідчить про те, що сервіс оцінила технологічно найпросунутіша частина українців, які активно користуються мобільними пристроями. Щодо географічного розподілу відвідувачів, то найбільша кількість користувачів представляє Київ - 34%. До четвірки лідерів входять також Харків (7%), Львів (6%) та Одеса (4%) [161, с.22].

Інститут електронних петицій є апробованим механізмом взаємодії з владою в країнах західної демократії й особливо на міжнародному рівні. З допомогою електронних інструментів громадськість має змогу долати бар'єри державних кордонів і навіть континентів, а однодумці - швидко мобілізуватися з певної проблеми в масштабах усього людства. У зв'язку з цим, створено низку міжнародних платформ, які сприяють підготовці та поширенню е-петицій по всьому світу.

Сприяла інституційному утвердженню електронної демократії як на міжнародному, так і національному та місцевому рівнях активна роль у цьому процесі провідних міжнародних організацій. Одним із перших кроків щодо визначення фундаментальних засад подання е-петицій стало прийняття 18 лютого 2009 р. Рекомендації CM/Rec (2009)1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо електронної демократії (е-демократії), щоб зумовити довіру до електронних петицій та електронних консультацій, парламент чи орган державної влади мають приділяти належну увагу висловленим думкам і забезпечити зворотний зв'язок мотивованим заявникам щодо вирішення певного питання [161, с. 21].

Громадські організації використовують Facebook та Twitter як інструменти демократії. Наприклад, з метою поширення протестних настроїв. Навіть виник новий термін „слактивізм” (slacktivism, slacker activism) - від англ. slack -- млявий, неактивний, ледачий і activism - активізм. Вид діяльності (у тому числі квазі протестного характеру) не потребуючих особливих зусиль і, як правило, що не приносить результатів, для «очищення» совісті. Приклад слактивізму - підписання Інтернет-петицій.

На наш погляд, за електронними інструментами майбутнє демократії. Тому запровадження системи електронних петицій в Україні є своєчасним і прогресивним кроком, який сприятиме подоланню прірви між народом і владою, зменшенню бюрократизації процесу контактування пересічних громадян із представниками влади й активнішому їх долученню до вирішення державних і суспільних питань. Водночас, незважаючи на здобутки електронної демократії, необхідно працювати й над викликами та загрозами, які вона містить у собі, - фальсифікація результатів електронного голосування, несанкціоноване втручання в роботу автоматизованих систем і комп'ютерних мереж, їх блокування тощо.

Зростання громадської активності впливає і на залучення пересічних громадян до політичного процесу, хоча б і по «лінії пасивної участі». Активна робота громадських організацій з населенням України під час збройної агресії Росії проти України допомогла в рамках акції «Підтримай Українську армію» на рахунки Міністерства оборони України в якості допомоги Збройним Силам України від юридичних і фізичних осіб зібрати понад 160 мільйонів гривень. Окрім того, держава сьогодні під тиском громадського суспільства прийняла два закони, які спрощують громадську діяльність: «Про внесення змін у деякі закони України щодо волонтерської діяльності» а також поправку «Про внесення змін до Податкового кодексу України відносно деяких питань оподаткування волонтерської діяльності», яка звільняє волонтерів на час проведення АТО від уплати податків.

Інституціоналізація громадянського суспільства змінює його роль в політичних процессах. Якщо раніш, у радянські часи, до Революції гідності та антитерористичної операції громадянське суспільство фактично було підпорядковане державі, або грало другорядну, незначну роль у суспільному житті, то зараз представники громадських організації стали відігравати політичні функції перебудови держави, політичних інститутів держави у відповідності до європейських норм. Громадянське суспільство розпочало боротьбу за справжню демократію, боротьбу з симулякрами (можливістю маскувати відсутність реальності), підробкою фейкової демократії, за подолання корупції і встановлення справедливих економічних відносин без позаринкових, кримінальних та напівкримінальних елементів суспільно-економічних відносин, що отруювали політичну та господарську діяльність в державі у попередній історичний період [106, c. 224].

Роль, яку організувала громадськість відіграла в революційних подіях листопада 2013 р. - лютого 2014 р. і в захисті національного суверенітету й територіальної цілісності, позначила нову сторінку в історії сучасної української державності. У цій ситуації громадянське суспільство продемонструвало високу здатність до консолідації та мобілізації. Тому, громадська самоорганізація й масовий патріотизм мають сприйматися як ресурс державотворення. Адже в найстисліші строки постала дієва мережа громадських ініціатив та об'єднань, що взяли на себе вирішення проблем. Волонтери й добровольці, мережеві спільноти, різноманітні громадські ініціативи та рухи становлять сьогодні кістяк реального та спроможного громадянського суспільства.

Після завершення масових протестів зими 2013-2014 рр. рівень протестної активності українського суспільства залишається високим. Кількість протестних подій перевищує відповідні показники 2013 р. (до початку Євромайдану) в усіх регіонах України.

Протестні акції після Революції гідності характеризуються меншою кількістю учасників, але в середньому суттєво вищим рівнем насильства.

З осені 2014 р. спостерігається зміщення акцентів громадського протесту з актуалізованої Революцією гідності політико-ідеологічної тематики до типових для «домайданного» періоду соціально-економічних протестних трендів. Очевидно, що важкі для суспільства наслідки проблем в економіці спричинятимуть подальше зростання кількості й масштабності соціальних протестів і, відповідно, збільшення їх частки в загальному масиві протестних дій. Суб'єктом більшості соціально-економічних протестів, як і раніше, є наймані працівники. Хоча нині громадянська та протестна активність цієї групи населення зосереджена переважно довкола локальних проблем, погіршення соціального становища та життєвого рівня людей найманої праці та їх недостатня правова захищеність обумовлюють ризики подальшої радикалізації та політизації робітничих протестів, дестабілізації ситуації в окремих галузях і регіонах. Характерним явищем стало поєднання патріотичної громадської самоорганізації з протестними практиками. Значна частина акцій на підтримку єдності й територіальної цілісності України, проти сепаратизму та іноземної агресії відбулися за ініціативи громадськості, без підтримки з боку влади або інституцій громадянського суспільства, що засвідчило високий рівень патріотизму, державницької свідомості й організаційної спроможності українського суспільства.

Аналізуючи основні етапи інституціональних змін, відзначимо, що на сучасному етапі громадянське суспільство організаційно представлене (за даними Державної реєстраційної служби на 1 січня 2016 р. кількість легалізованих об'єднань становить - 61090, але функціонально є не неефективним, що спричинено та обумовлено як інституціональними деформаціями так і недостатньою розробленістю проблеми здійснення інституціоналізації громадянського суспільства в умовах демократизації, що гальмує подальший етап розвитку інститутів громадянського суспільства. Практично діючими є 25 тис. громадських організацій [4, с.608]. Фактично їх діяльність задекларована, але реального впливу на формування та прийняття політичних рішень здебільного вони не мають. Тому сучасне громадянське суспільство в Україні здебільшого можна визначити квазігромадянським, оскільки його інститути мають багато формальних ознак громадянськості, але виконують не властиві їм функції.

Висновки до третього розділу

Громадянське суспільство після подій Революції гідності реально довело, що воно здатне виступати надійним гарантом незворотності демократичних перетворень в Україні. Цей безпрецедентний досвід та аналіз подальшого перебігу суспільно-політичних процесів дає підстави розглядати громадянське суспільство в Україні як вагомий суб'єкт протидії зовнішній агресії та забезпечення національної безпеки.

Громадянське суспільство в Україні за часів перших президентів було формальним. Однією з глибинних причин Революції гідності було намагання з боку суспільства подолати загрозу перетворитися у міраж, подолати суцільну брехню, що лежала в основі суспільно-політичних і громадянських відносин. Громадянське суспільство мало безсуб'єктний характер, тобто воно не відчувало своєї колективної єдності, не вважало своїх представників за дійсних захисників своїх інтересів. Соціальна суб'єктність полягає у здатності спільноти бути активним діячем у соціально-політичному просторі, впливати на прийняття рішень, сприймати себе як повноцінний політичний актор у взаємодії з іншими суб'єктами соціально-політичних відносин, наприклад з державою. До Революції гідності з боку структур громадянського суспільства не було помітно якостей, що притаманні соціально-політичній суб'єктності. Люди не відчували себе громадою, не відчували свою приналежність до громади навіть у рамках міської спільноти.

Громадянське суспільство не мало вагомої організаційної основи, не мало конкретних об'єктів соціально-політичної ідентифікації. Численні громадські організації здебільшого представляли самі себе, були малочисленими, створювалися для отримання грантів, тобто самі були симулякрами. Дуже малий відсоток населення вважали себе членами громадських організацій.

Позитивний індекс актуалізації громадянського суспільства помічався у часи Помаранчевої революції. Проте скоро суспільство втратило надію на те, щоб реально впливати на перехід подій у політичному житті країни. І громадянське суспільство знову опинилось у занепаді.

Параметри, за якими здійснюється трансформація громадянського суспільства, наступні: віртуальний стан громадянського суспільства трансформувався у реальний; громадянське суспільство набуло якостей справжнього явища; завдяки ініціативам громадянське суспільство набуло суб'єктності, тобто громадянське суспільство набуло здатності до свідомого задоволення власних політичних потреб шляхом застосування політичної активності; із другорядної сфери суспільного життя, структури громадянського суспільства перетворились у важливий чинник життєдіяльності суспільства, набули великого загальнодержавного значення; із індиферентного ставлення до держави громадянське суспільство набуло статусу партнера держави у вирішенні важливих суспільних завдань; із простору незначної участі людей у конкретних справах громадянське суспільство перетворилось у масовий рух; недовірливе, зневажливе ставлення з боку населення до структур громадянського суспільства змінилося, наприклад, волонтери досягли великого ступеню довіри з боку населення.

Для інституціоналізації (координації дій, обміну інформацією та досвідом, налагодження горизонтальних зв'язків, акумуляції зусиль та підтримки перспективних громадських ініціатив патріотично налаштованих організацій громадянського суспільства) необхідно створити єдиний координуючий орган. З цією метою доцільно поновити при Адміністрації Президента України роботу Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства. Слід кардинально оновити її персональний склад та переформатувати діяльність відповідно до нових суспільно-політичних умов.

Після Революції гідності громадянське суспільство вирішувало суперечності: подолання соціокультурного ізоляціонізму; підвищення рівня мобільності українських громадян, інтенсифікація культурних контактів та обмінів між Україною та країнами-членами ЄС; формування у громадян європейської ідентичності на основі усвідомлення європейськості української культури та історії, поглиблення гуманітарного співробітництва, завдяки розширенню участі України у програмах та проектах ЄС, наближення до європейських стандартів та практик у культурній, мовній, інформаційній, науковій та освітній сферах; слабка інтегрованість в європейський інформащйно-комунікаційний простір; низький рівень громадської підтримки ідей вступу до НАТО і ЄС.

Інституціоналізація волонтерства АТО змінило уявлення щодо функції громадянського суспільства докорінним чином. Зміна уявлень спричинила зміну ролі та місця інститутів громадянського суспільства в Україні, змінилися їх значення та взаємовідносини з державою. Якщо раніше громадянське суспільство відігрівало роль буфера між державою та людиною, або окремими спільнотами для захисту прав та свобод громадян, то зараз громадянське суспільство в особі волонтерського відіруху грає роль альтернативної влади в певній сфері суспільного життя (а саме в АТО), що виконує частину функцій держави в зоні АТО. Громадянське суспільство одночасно стало партнером держави, залишаючись впливовою опозиційною силою. Активність волонтерів у кризові часи демонструє великий потенціал громадянської активності, внутрішнє відчуття ідентифікації з державою, яке вивільнюється коли з'являється загроза для країни. Характерною особливістю розвитку волонтерського руху стало залучення соціальних мереж до підтримки й поширення громадянських ініціатив, які здебільшого функціонували у форматі «неформальних волонтерських груп». Інформаційні технології допомогли створити нову якість комунікації між однодумцями, пришвидшили термін виведення волонтерських проектів на рівень їх практичної реалізації.

ВИСНОВКИ

1. Детальний аналіз існуючих наукових підходів до досліджуваної проблеми дозволив запропонувати систематизовані визначення понять «інституціоналізація громадянського суспільства», «загрози інституційналізації громадянського суспільства», «механізм інституціоналізації громадянського суспільства». «Інституціоналізація громадянського суспільства» розглядається як процес, за допомогою якого організації і процедури здобувають цінність і сталий характер (розвиток кількісних і якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політична мобілізація та громадянська участь в реалізації їх специфічних функцій, зокрема, поширення демократичних цінностей) і результат, коли соціальні дії стають упорядкованими в соціально-структурні особливості (результатом процесу інституціоналізації є формування нових інститутів). Під «загрозами інституціоналізації громадянського суспільства» слід розуміти чинники, які мають потенціал щодо порушення демократичної інституціоналізації громадянського суспільства, що не відповідає демократичним нормам, має певний ступінь загрози. «Механізм інституціоналізації громадянського суспільства» означає сукупність принципів, напрямів, управлінських засобів та заходів впливу державних та недержавних суб'єктів на формування та розвиток політичних відносин.