Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні
Сутність політологічного осмислення інституціоналізації громадянського суспільства. Методологічні аспекти демократизації інституціональної структури українського суспільства. Роль інститутів громадянського суспільства у процесі демократичних перетворень.
| Рубрика | Политология |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 30.04.2019 |
| Размер файла | 288,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Політичний дискурс, починаючи з Ю. Габермаса, витлумачується, як діалог у сфері політики, у тому числі і як діалог влади й опозиції, громадянського суспільства і держави в сфері публічної політики [37]. Ідеї діалогічної демократії розроблялися Е. Гіденсом [266], М. Каллоном [262], С. Лавеллєм [268], Б. Латуром [269]. У західноєвропейській політичній науці існує точка зору, що в одному типологічному ряді сучасних моделей демократії поряд з демократією участі і деліберативної або дискурсивною демократією, знаходиться ще одна: діалогічна демократія. І демократія участі, і деліберативна демократія (ухвалення суспільно значимих рішень має бути результатом арґументованого дискурсу) побудовані на діалозі, діалог, є їхньою субстанціональною основою. За П. Лавеллєм, модель діалогічної демократії близька «до деліберативної демократії, хоча вона іноді запозичує деякі елементи демократії участі» [268, р.4]. Деліберативна демократія і демократія участі в цілому «входять у діалогічну модель». Вони служать для того, «щоб заповнити деякі прогалини в діалогічній моделі» [269, р.2]. У версії демократії, запропонованій Дж. Драйзеком, вона з'являється як дискурсивна демократія [264, р.17].
Деліберативна і дорадча моделі демократії формуються лише як додаткові моделі стосовно діалогічної демократії. Не заперечуючи наявності істотних відмінностей у всіх цих трьох новітніх моделей демократії, П. Лавелль наполягає, що і деліберативна і партисипаторна моделі «належать» до більш широкої моделі діалогічної демократії. [268, с. 4]. При цьому жодна з трьох названих моделей не заміщує і не спростовує ліберальну демократію, вони лише її доповнюють, модернізують і, тим самим, адаптують демократію до нових запитів з боку суспільства.
Для зниження рівня соціальної напруженості в сучасному соціумі, - на думку О. Палія, - «необхідна інституціоналізація механізмів перманентного діалогу владних структур з громадянським суспільством». Інституціоналізація діалогу держави і громадянського суспільства не тільки «задасть «правила гри», але ще і сформує елементи суспільної системи, здатної зробити доброчинне «вплив на існуючі в соціумі цінності, колективну ідентичність, довіру і солідарність» [195, с. 8].
Як стверджує О. Корнієвський, становлення інституту діалогу тільки починається» і на шляху процесу інституціоналізації діалогу, «лежить багато перешкод, що кореняться в історичному і соціокультурному минулому соціумі й об'єктивних авторитарних позицій влади [55, с.29].
Інститут діалогу держави і громадянського суспільства - це результат тривалого процесу закріплення в соціальній практиці та в процесі інституціоналізації різноманітних практик інтерсуб'єктивної взаємодії, комунікації і дискурсу цих двох макрополітичних акторів. Інститут діалогу габітуалізуєтся в процесі переговорів, партнерства, консультацій, експертиз, дебатів, обговорень, суспільного контролю й інших форм інтеракції держави і громадянського суспільства в сфері публічної політики. Інститут діалогу є інституціоналізованою практикою двостороннього просування, передачі й обміну соціально-політичної інформації між інститутами держави й організаціями громадянського суспільства.
В. Рахманін вважає, що «інституціоналізація політичних діалогів» - це не тільки їхня легітимація, тобто законодавче закріплення в політичній практиці, але і ще відкритість, транспарентність, взаємозумовленість зростання ролі діалогу відродженням і трансформацією публічної сфери життя суспільства і публічної політики, де, власне і протікає процес інституціоналізації діалогу держави і громадянського суспільства [193, с.243].
В. Михєєв та А. Іванова, розглядаючи процес інституціоналізації діалогу держави і громадянського суспільства, виходять з «широкого» і «вузького розуміння» процесу його інституціоналізації. Інституціоналізаціїя діалогу держави і громадянського суспільства в широкому розумінні це «сфера публічної політики,... відкрита, гласна, доступна для участі сфера громадського життя, у якій суб'єкти політичних і суспільних відносин взаємодіють один з одним». У вузькому розумінні інституціоналізація діалогу, як вважають автори, є процесом взаємодії «інститутів влади, громадянського суспільства, бізнесу, соціальних групп із приводу реалізації суспільних інтересів, виробництва, розподілу і використання суспільних ресурсів і благ з урахуванням волевиявлення народу і населення визначених територій» [150, с. 74].
Погоджуючись з даним трактуванням діалогу держави і громадянського суспільства, хотілося б помітити, що в даному випадку мова йде не стільки про процес інституціоналізації діалогу, скільки про перерахування й опис змістовної сторони міжсуб'єктної взаємодії акторів цього діалогу. Інституціоналізація це не «сфера» і «взаємодія». Інституціоналізація це відносно темпоральний процес, процедура, шлях хабітуалізації діалогу. У процесі його укорінення в публічній сфері, коли окремі і практики діалогічної взаємодії держави і громадянського суспільства здобувають стійкий і повторюваний характер, вони інституціоналізуються, тобто стають регулярним і повторюваним типом двосторонньої комунікації, симетричного обміну інформацією. Інституціоналізація - у розумінні перетворення діалогу в інститут - є, скоріше, результатом, чим, процесом, що відбувається в ході інтерсуб'єктивної взаємодії і публічного простору, транспарентної публічної політики за участю, як держави, так і розвинутого для цього громадянського суспільства.
Із сучасних західних дослідників першим про інституціоналізацію діалогу заявив Б. Барбер у праці, що одержала світове визнання, за назвою «Сильна демократія: політика участі для нового століття», що вийшла ще в 1984 р. [261]. Автор не використовує сам термін діалог, а звертається до його еквівалента, іменуючи діалог розмовою (talk). У зв'язку з цим зазгачимо, що іменник «talk» переводиться з англійської мови як «розмова», «діалог», «бесіда». Крім цього поняття «talks» означає ще і переговори. У французькому виданні книги Б. Барбера, англійське слово «talks» перекладне французькою саме як «діалог» [261].
Автори аналітичної доповіді «Реформа політичного процесу: інституціоналізація консультацій між державними установами і неурядовими організаціями» констатують: «Інституціоналізація діалогу між урядовими закладами і неурядовими організаціями, як і інші форми партнерства і співробітництва, має на увазі наявність очевидного і достатня розвинутого сектора незалежних неурядових організацій». Для інституціоналізації діалогу, на думку авторів доповіді, потрібні наявність, «як мінімум трьох компонентів, або умов, що зможуть створити ефективний процес інституціоналізації»: по-перше, це необхідність мислення, схильного до співробітництва, і свідомості того, що вигоди від інституціоналізованих форм консультацій буде отриманий обома сторонами діалогу; по-друге, ця наявність правових основ розвитку неурядових організацій і законодавче закріплення процесу і процедур інституціоналізації діалогу; по-третє, інформованість про вже існуючий досвід співробітництва держави і суспільства, що сприяє кращому розумінню труднощів, що можуть виникнути з появою будь-яких ініціатив, спрямованих на інституціоналізацію консультацій і діалогу [274, р.53].
Інституціоналізація діалогу держави і громадянського суспільства складається з ряду етапів, що відрізняються динамікою, глибиною інституціоналізації діалогу, кожний з яких сприяє габітуалізації і рутинізації діалогу, перетворенню його в звичну норму комунікації держави, громадян та їхніх асоціацій у режимі діалогічного дискурсу. Значення інституціонального діалогу складається в підвищенні якості й ефективності нової моделі дискурсивного управління на основі партнерства держави і громадянського суспільства в процесі спільного обговорення, вироблення і прийняття соціально і політично значимих рішень. Формування такої комунікативної системи вимагає значних зусиль і чималої кількості часу. Функціонування інноваційної соціокомунікативної системи буде означати інституціоналізацію діалогу держави і громадянського суспільства і трансформацію раніше існуючих комунікативних практик у новий соціально-політичний інститут суспільства в рамках новітніх моделей демократії.
Проблемна ситуація полягає у тому, що у політологічному вимірі існує суперечливе уявлення про місце та роль влади у формуванні громадянського суспільства, оскільки доведено, що влада належить, з одного боку, державі, а з іншого, нібито належить і громадянському суспільству, яке разом з державою створюють єдиний правовий простір і тому мають бути рівноправними учасниками владних відносин у межах соціального організму країни. Громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, набуття державою ознак правової, відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей. Має бути зворотній зв'язок державних інститутів з громадськістю, оскільки правова держава має реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, видавати відповідні законодавчі акти та слідкувати за їх виконанням. Вона повинна створити ситуацію правової захищеності громадян, сформувати сприятливе правове поле для діяльності створюваних ними громадських інститутів.
У західній літературі інституціоналізація громадянського суспільства, особливо «нових соціальних рухів», розглядається з позицій двох підходів - «мобілізації ресурсів» і «орієнтації на самоідентифікацію». Дж. Коен стверджує що «ці підходи не обов'язково несумісні, частково тому, що спираються на ключові особливості сучасного громадянського суспільства у вирішенні питання про те, що ж саме є специфічним. Жодна з цих парадигм безпосередньо не аналізує теоретичну проблему громадянського суспільства з погляду зародження і перетворення сучасних рухів, але погляд на проведений у рамках кожної з них аналіз показує, що для обох поняття громадянського суспільства є центральним» [104, с. 638].
Дж. Коен пише про те, що сама теза «суспільство проти держави», що розділяють усі сьогоднішні рухи не має на увазі щось нове в змісті радикального розриву з минулим [104, с.640].. Навпаки, він має на увазі безперервність того, що варто зберегти в інститутах, нормах і політичних культурах нинішніх громадянських суспільств. Питання полягає в тому, чи пов'язана ця теза, і якщо так, то яким чином, з новою самоідентифікацією, новими формами організації і сценаріями конфлікту.
Інституціоналізація вимагала нового теоретичного підходу. У США відповіддю на цю потребу стала парадигма «мобілізації ресурсів»; у Західній Європі - парадигма «нових соціальних рухів» [271; 280].
Обидві парадигми, незважаючи на існуючі розходження, припускають, що соціальні рухи засновані на конфліктах між організованими групами з автономним асоціюванням і трансформованими формами комунікацій (мережеві зв'язки, громадська підтримка).
В обох теоріях доводиться, що конфліктні колективноі дії є нормою і що їхні учасники звичайно є раціональними, добре інтегрованими членами організацій. Колективні дії мають на увазі специфічні для контексту сучасного плюралістичного громадянського суспільства форми асоціювання і стратегії. Цей контекст включає публічні місця, соціальні інститути (ЗМІ), права (на утворення асоціацій, на свободу), представницькі політичні інститути й автономну правову систему. Усе це є мішенями для соціальних рухів, що прагнуть вплинути на політику або ініціювати зміни. Обидва підходи також розрізняють два рівні колективних дій: явний рівень великомасштабних виступів (страйки, з'їзди, демонстрації, бойкоти) і не настільки видимі, приховані форми організації і зв'язки серед груп, що відбивають повсякденне життя і вимагають безперервної участі акторів.
Громадянське суспільство розглядається як підстава і опора демократії, а демократія, з її складовою -- багатопартійною системою, як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження громадянського суспільства.
Водночас громадянське суспільство може мати «антидемократичні цілі, застосовувати антидемократичні засоби, продукувати антидемократичні наслідки». Так, Дж. Кін у праці «Демократія і громадянське суспільство», розглянувши прояв мобілізації громадянського суспільства, визначив, що громадянське суспільство може зробити чимало для демократизації, сформулював сім можливих загроз: діяльність громадянського суспільства може не керуватись демократичними цілями. Наприклад, деякі неурядові асоціації можуть переслідувати закулісну тактику набуття спеціальних привілеїв для задоволення приватних інтересів; громадянське суспільство може зменшувати рівень демократії в глобальному управлінні, якщо його втручання не досить продумане у проекті або у реалізації; демократія може постраждати, якщо агенції глобального управління недостатньо налаштовані на зворотний зв'язок; негативні наслідки для демократії від асиміляції громадських елементів, які можуть втратити свої задекларовані позитивні можливості щодо стимуляції дебатів та вільнодумства; громадянське суспільство може продукувати або навіть збільшувати структурну нерівність і привілеї, пов'язані з класом, національністю, статтю, релігією; громадянське суспільство може відображати інтереси вузького прошарку еліти; громадська діяльність може потерпати від недемократичних методів внаслідок браку внутрішньої демократії у громадському секторі [101, с.156].
Таким чином, можна узагальнити оцінку його ролі: громадянське суспільство не може служити ефективним інструментом для маніпуляції масовою свідомістю; фінансова політика благодійних фондів часто змінюється, їхня підтримка громадських організацій обмежена коротким тимчасовим проміжком, що часто приводить до імітації рішення соціальних проблем і розпаду дійсно незалежних громадських організацій; пільгове оподатковування громадських організацій створює широке поле можливостей для різних корупційних схем відходу від податків і не цільової витрати засобів благодійних фондів; оскільки зміст поняття громадянського суспільства заснований на двох концепціях: антропологічній (людина як індивід, атом) і політекономічній (приватна власність), то окремі елементи незастосовні щодо незахідних культур; фінансування з зовнішніх джерел створює можливість впливу на діяльність некомерційної організації в напрямку, що суперечить національним інтересам країни в якій організація знаходиться.
Ю. Габермас визначив, що є «чотири рівні, на яких має відбуватись зміцнення демократії»: ідеологія, політичні інституції, громадянське суспільство, культура. Зміни на рівні громадянського суспільства відбуваються повільніше, ніж на двох перших рівнях, а їх швидкість залежить від особливостей культури. Тому, хоч і стверджувалось, що громадянське суспільство повинно було стати передумовою політичної демократії, само воно не могло «вирости» без певного типу демократичної політичної культури і правової держави. На зміну захопленню громадянським суспільством прийшли різноманітні сумніви та нарікання. Частина дослідників вважала цю концепцію занадто розпливчастою і майже тотожною поняттю «демократичне суспільство» [37, с.44].
Модель таких відносин відповідає перехідному стану політичної системи. Виявлено, що громадянське суспільство перебуває в стадії формування окремих інститутів. Одночасно цей етап є стадією формування громадянського суспільства як цілісності.
Таким чином, категоріальний апарат дослідження розкриває теоретичне підґрунтя дисертації. Визначаючи основні поняття, можна дійти висновку, що термінологія дослідження має власну специфіку. Враховуючи національні особливості у кожній державі, поняття «інституціоналізація громадянського суспільства» має різний зміст. Тому під час дослідження окремої країни варто спиратися на визначення, характерне для внутрішньої політики.
О. Карчевська виділяє демократичні функції громадянського суспільства. «Забезпечення базису обмеження державної влади» -- його найперша і сама значна функція, що володіє двома вимірами: моніторинг і обмеження здійснення влади державою -- у демократичній державі, і демократизація влади -- в авторитарній державі [98, с.168].
Висока активність громадських асоціацій поповнює діяльність політичних партій у таких питаннях, як стимулювання політичної участі, підвищення політичної ефективності і кваліфікації громадян, визнання демократичних громадянських обов'язків і прав.
Громадянське суспільство може стати місцем забезпечення таких демократичних цінностей і практик, як толерантність, згода, бажання знаходити компроміси, повага до іншої думки. Саме це складає третю функцію громадянського суспільства. Ці цінності і норми особливо стабільними стають тоді, коли вони є результатом досвіду, і організована участь у громадянському суспільстві значною мірою сприяє цьому.
Громадянське суспільство служить демократії тим, що з метою вираження і балансування інтересів створює канали, відмінні від політичних партій. Ця його функція здобуває особливе значення тоді, коли вона стосується таких груп, відключених від політики, як жінки або расові й етнічні меншини. Воно особливо сприяє розвитку демократії тоді, коли створює можливість участі в управлінні на рівні місцевого самоврядування. Демократизація місцевого управління тісно зв'язана з розвитком громадянського суспільства.
Аналіз взаємозв'язку демократії і громадянського суспільства показує, що, як правило, для ліберальних демократій характерне існування активного громадянського суспільства. Хоча це, у першу чергу, стосується західних демократій; на відміну від них, наприклад, у Японії, незважаючи на те, що має місце високий ступінь довіри населення до держави, неурядові асоціації нечисленні.
Аналіз взаємозв'язку демократії і громадянського суспільства вимагає роз'яснення, конкретизації обох цих понять -- «демократія» і «громадянське суспільство». Громадянське суспільство потрібно розглядати не як просту єдність неурядових асоціацій, що може існувати в різних країнах, а як тип суспільства, як соціальну категорію, що визначає суспільні основи демократії та її характер.
У зв'язку з питанням взаємозв'язку демократії і громадянського суспільства Е. Геллнер відзначає: «у дійсності більш істотні ті інститути і той соціальний контекст, що створюють її (демократію). За цими інституціональними умовами сутність демократії залишається мрячною, а сама вона -- недосяжною…«Громадянське суспільство» мені представляється більш серйозним гаслом, чим «демократія», тому що воно вказує на конкретні інституціональні умови і необхідний історичний контекст» [41, с.34].
Такий підхід до поняття «громадянське суспільство» має загальніший характер. Він вивчає перспективи формування громадських інститутів певного типу (неурядові організації) у зв'язку з всіма іншими факторами -- економікою, культурою, політикою й історичним досвідом.
Висновки до першого розділу
Поняття «інституціоналізація громадянського суспільства» визначають як процес перетворення явища, руху (неформальних інституцій) на організовану установу; з упорядкованим процесом із певною структурою відносин, ієрархією влади, дисципліною, правилами поведінки; установленням суспільних інститутів; із процесом, а також із результатом процесу, в якому політичне (соціальне) явище стає упорядкованим, стандартизується за допомогою норм; як процес утворення і розвитку нових державних та суспільних інституцій як усталених форм організації діяльності людини, як заміна спонтанної чи експериментальної поведінки на передбачувану поведінку, яка прораховується, моделюється і регулюється; як активний процес вироблення і закріплення соціальних норм, правил, статусів, ролей і перетворення їх на систему, яка спроможна діяти заради задоволення громадянських потреб.
Інституціоналізація розуміється як процес становлення соціальних інститутів у трьох аспектах: формування відносин масових суб'єктів щодо соціальних правил та організаційних структур, що відображає згоду людей з даним інституціональним порядком; становлення та прийняття суспільством нових соціальних правил, а саме: законів, нормативних структур, традицій та ритуалів; створення організаційних структур, які відповідальні за артикуляцію та порядок дотримування цих правил і складають соціальну інфраструктуру інституціоналізованої поведінки [167, с.64].
Інституціоналізацію у широкому контексті слід також розуміти не лише як становлення системи організаційних утворень, а й як продукування смислів та структурування дій, що визначають сталі соціальні моделі поведінки через формальні та неформальні практики, дискурси, конвенційні системи уявлень, цінностей та ідей, які сприймаються як норми.
Інституціоналізацію розуміють як процес утворення, закладення і розвитку нових державних та суспільних інституцій як усталених форм організації діяльності людини, наявність структури, статутних документів,програмних цілей та видів діяльності. Інституціоналізація - активний процес вироблення і закріплення соціальних норм, правил, статусів, ролей і перетворення їх на систему, що спроможна діяти заради задоволення громадянських потреб. Інституціоналізація є заміною спонтанної чи експериментальної поведінки на передбачувану поведінку, яка прораховується, моделюється і регулюється. Нині для України вельми важливе не тільки питання, яким має бути громадянське суспільство, а й що необхідно для його інституціоналізації як чинника демократії. Оскільки громадянське суспільство не є лише явищем, відмінним від держави, воно й тісно пов'язане з нею, саме тому громадянське суспільство й утворює природній фундамент політичної демократії. Основою процесу інституціоналізації громадянського суспільства є елементи самоорганізації, яку будемо розуміти як процес, під час якого створюється, розбудовується та вдосконалюється організація системи.
Механізми інституціоналізації громадянського суспільства включають сукупність принципів, напрямів, засобів, відносин (інституціональних, політико-правових, економічних) та механізмів впливу держави (нормативних, прогностичних, інформаційно-комунікаційних, аналітичних, економічних, договірних). Інституціональний механізм включає органи центральної та місцевої виконавчої влади, місцевого самоврядування; політико-правовий - охоплює норми Конституції, міжнародних угод, нормативно-законодавчі акти; інформаційно-комунікаційний - як система аналітичного забезпечення, сукупність політичних заходів, спрямованих на забезпечення соціального діалогу; економічний - включає встановлення системи справедливих економічних відносин без позаринкових, кримінальних та напівкримінальних елементів суспільно-економічних відносин, які були перешкодами політичній та господарській діяльності в державі у попередній період.
Проте інституціоналізація є не тільки процесом, але і результатом, коли соціальні дії стають упорядкованими в соціально-структурні особливості. Підсумком процесу інституціоналізації є формування нових соціальних інститутів, тобто встановленого порядку «правил і стандартизованих моделей поведінки. Таким чином, в інституціональній політології термін «інституціоналізація» розглядається за двома підходами: по-перше, як установа, створення, формування нових інститутів; по-друге, як закріплення, укорінення і стабілізація існуючих інститутів. Тобто інституціоналізація трактується одночасно як установа, і як укорінення інститутів. Інституціоналізація в П. Бергера і Т. Лукмана є процесом виникнення, встановлення і передачі соціального порядку. У цьому процесі присутні три послідовних етапи: типізація, об'єктивація і легітимація.
В Україні завдання інституціоналізації громадянського суспільства ускладнюється через відсутність традиції створення громадських ініціатив, громадських рухів та інших форм участі, за допомогою яких громадяни можуть висловлювати і обстоювати свої інтереси. Це залежить від результативності механізму інституціоналізації у напрямі створення інституційного середовища, яке б спонукало суб'єктів соціально-політичного процесу зважати на громадські інтереси і потреби, виявляти соціальну відповідальність за інтереси суспільства. Адже саме ефективний механізм інституціоналізації соціально-політичних процесів, реалізований суб'єктами соціально-політичної дії через стандарти нормативної культури, забезпечує оптимальний порядок у соціальних системах.
РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
2.1 Взаємодія держави і соціуму як основна умова формування громадянського суспільства
Демократичний режим передбачає взаємодію держави та громадянського суспільства як основи політичної та економічної стабільності. На початку 90-х років Україна розпочала рух до демократії у політичній боротьбі. Саме завдяки піднесенню політизованих громадських інститутів у 1988-1991 pp. Україна здобула державну незалежність на шляху до демократії.
Зміст змін за радянського періоду, який можна назвати деінституціоналізацією [217], полягав у тім, що скасовувалися з ініціативи держави або через об'єктивні причини чимало колишніх структур, організації, об'єднання. Однак з часом стала виникати й інша тенденція - інституціоналізація, народження нових видів інститутів, раніше невідомих суспільству [89; 92; 98; 120; 148; 152; 221; 226 та ін.]. У такому складному становищі - при одночасному плині одразу двох процесів стали з'являтися інститути громадянського суспільства, які виникали з ініціативи самого суспільства.
Завдання інституціоналізації громадянського суспільства в Україні ускладнюється тією обставиною, що відсутні традиції створення громадських ініціатив, громадських рухів та інших форм участі, за допомогою яких громадяни можуть висловлювати свої інтереси. Громадянське суспільство інституціоналізується за прикладом моделі наздоганяючого розвитку.
Оскільки інститути громадянського суспільства активно розпочали свою діяльність, це спонукало державу оновлювати політико-правову базу для їх функціонування. Загальну правову основу існування громадянського суспільства в Україні становить Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. Статтею 15 вона визначила, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засідках політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. У статті 7 визнається і гарантується місцеве самоврядування. Стаття 36 гарантує громадянам України право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, участь в професійних спілках. Стаття 38 розкриває окремі форми участі громадян в управлінні державними справами. Стаття 40 надає громадянам право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Стаття 69 описує, що окрім виборів та референдумів можуть існувати інші форми безпосередньої демократії, через які здійснюється волевиявлення народу [109].
Конституція України 1996 р. не оперує поняттям «громадянське суспільство». У завуальованій формі його було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. Вперше в новітній історії України термін «громадянське суспільство» наведено у Законі України «Про надзвичайний стан» від 26.06.1992 р. [83]. «Цей недолік Конституції негативно відбивається на процесі формування громадянського суспільства», - вважає В. Богайчук. До того ж він вважає стратегічно неприпустимою ситуацію, коли держава, проголосивши своє прагнення досягти ідеалів правової держави, не пов'язала це на конституційному рівні з формуванням громадянського суспільства» [21, с.171].
На підставі Основного Законові України була створена низка законодавчих актів, які регулюють діяльність окремих складових громадянського суспільства або окремі аспекти взаємодії суб'єктів громадянського суспільства із суб'єктами публічної влади. Зокрема, це наступні законодавчо-нормативні акти: «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» (03.07.1991 р.); «Про об'єднання громадян» (16.06.1992 р.); «Про інформацію» (02.10.1992 р.); «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.12.1993); «Про звернення громадян» (21.10.1996 р.); «Про місцеве самоврядування в Україні» (21.05.1997 р.); «Про благодійництво та благодійні організації» (16.09.1997 р.); «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (01.12.1998 р.); «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (15.09.1999 р.); «Про творчі спілки» (02.03.2000 р.); «Про внесення змін до Закону України «Про об'єднання громадян» (11.07.2001 р.);«Про органи самоорганізації населення» (11.07.2001 р.); «Про політичні партії в Україні» (05.04.2001 р.); «Про вибори народних депутатів України» (18.10.2001 р.) [74-83].
Були прийняті Закони України «Про громадські об'єднання» (22.03.2012 р.); «Про волонтерську діяльність» (19.04.2011 р.), «Про професійні спілки та гарантії їх діяльності» (15.09.1999 р.), «Про Суспільне телебачення і радіомовлення» (17.04.2014 р.); Податковий кодекс України (у частині оподаткування неприбуткових організацій), Бюджетний кодекс України (у частині видатків державного та місцевих бюджетів для фінансової підтримки ІГС); постанова КМУ від 05.11.2008 р. № 976 «Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади».
В перші роки незалежної України, влада декларативно ставила питання про необхідність формування в країні основ громадянського суспільства. В цей час країна пережила надії й демократичний ідеалізм під впливом радикальних змін соціально-політичного життя, що викликали глибокий інтерес громадян країни до питань політики, політичної участі, самоорганізації, ініційованим «знизу». Це знайшло вираження у виникненні безлічі різної соціально-політичної орієнтації політичних партій, рухів, громадських організацій різного рівнів, різного роду асоціацій по інтересах. До 2000-го року в Україні було зареєстровано 50 тис. громадських організацій [195], а на початок 2016 р. їх вже нараховувалося понад 67 тис. [4, с.608].
Поштовхом до створення перших інститутів громадянського суспільства став курс держави на переоблаштування країни на засадах ринку і демократії. В усіх сферах суспільно-політичного життя починають активне їх формування. Економічну сферу громадянського суспільства складають сукупність економічних інститутів і відносин з приводу реалізації людьми права на власність, виробництво й обмін товарами і послугами.
Інститутами, через які реалізуються ці відносини, стають ринкова економіка, кооперативи, акціонерні підприємства, кредитні спілки, фермерські господарства, незалежні профспілки. Найвпливовішими серед них стали Український союз промисловців та підприємців, Федерація незалежних профспілок України, Профспілка працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Український кредитний союз, Асоціація фермерів, Загальноукраїнський союз працівників та ін.
В окремому політичному секторі інституціоналізувалися в системі громадянського суспільства «мізкові центри» як аналітичні й дослідницькі установи на засадах НУО [31; 94], формуючи громадську думку, впливаючи на вироблення економічної, правової, культурологічної, екологічної, демографічної та інших напрямів публічної політики, на становлення демократії [87, с.352]. Наприклад, в Україні був створений Центр ім. Разумкова, який здійснював діяльність з вироблення засад національної безпеки, опитування громадської думки [216].
Кількісні показники розвитку громадянського суспільства визначалися в працях О. Сидоренка, директора «Центру інновацій та розвитку». Зростанню потенціалу громадянського суспільства сприяла просвітницька, організаційна, фінансова допомога міжнародних фондів та організацій, а також урядових організацій західних країн з міжнародного співробітництва, Канади, США. Уряд України не сприяв розгортанню їхньої діяльності, в той же час не запроваджував заборонних санкцій. У другій половині 90-х рр. процес зростання кількості спілок, асоціацій, фондів, добровільних організацій прискорився. У 1995 р. в Україні було зареєстровано лише 4 тис. організацій, а в 1997 р. їх уже налічувалось 20 тис., в 2001 р. за даними «Центру інновацій і розвитку» в Україні було понад 30 тис. зареєстрованих громадських організацій, з яких понад 800 (4%) мали загальноукраїнський статус. Найбільша частина всеукраїнських організацій функціонувала у великих містах, Києві, Харкові Львові, Одесі, Донецьку [209 с.21].
Інституціоналізація відбувалася по висхідній. Значна частина новоутворених інститутів усувалася, виявившись недієздатними, натомість утворювалися нові спілки та асоціації. Втім, менше третини цих організацій визначали активно діючими. Частка дорослого населення, яке належала до громадських організацій була у межах 12-17%, порівняно невисокою [216].
Динаміку членства громадян України в громадських організаціях показують результати щорічного моніторингу громадської думки, який проводиться Інститутом соціології НАН України. Про свою неналежність до будь-яких організацій визначало приблизно 84% опитаних. Отже, в громадських організаціях тривалий час брало участь 16% громадян України. Популярними з об'єднань були політичні партії, релігійні організації, об'єднання за фахом, клуби за інтересами, спортивні клуби, які характеризувалися незначними коливаннями членства, лише належність до політичних партій зросла після 2004 р. [234-235].
Невисокий рівень членства в громадських організаціях спричинявся низьким рівнем інформованості про їхню діяльність, недооцінкою їх суспільної ролі, недовірою.
Визначалася проблема адекватності та якості представництва суспільних інтересів. Понад третини опитаних вагалися, що відповісти про свою довіру/недовіру благодійним фондам, громадським асоціаціям і об'єднанням, і лише 13-25% їм довіряли. Це можна пояснити традиційно високою недовірою українських громадян до будь-яких суспільних інституцій, включно з недержавними, ці фонди й асоціації були віддаленими від запитів та інтересів. Зниження рівня довіри у 2005-2006 рр. свідчило про розчарування наслідками Помаранчевої революції, визначення відмінного характеру політичної та громадської мобілізації. Громадяни вважали акції 2004 р. заслугою політичних лідерів та своєю власною, не співвідносили їх з діями інституцій громадянського суспільства, про які не були поінформовані [53].
Інституціоналізація в 90-х роках здійснювалася поступово, тому що заважали чинники: слабкість в Україні середнього класу, який у демократичних країнах є соціальною базою для розвитку громадянської активності в усіх її формах, НУО, місцевого самоврядування; зростання рівня авторитарних тенденцій.
Інституціоналізувалися масові акції громадянського протесту 2001-2003 рр. через зростання авторитарних тенденцій у політичній системі, що проявлялось в утисках свободи слова, обмеженні можливостей опозиційної діяльності, намаганні маніпулювати громадською думкою та активністю. Владні структури часто імітували турботу про розвиток громадянського суспільства, а насправді -- прагнули не допустити його інституціалізації, унезалежнення від держави та перетворення на впливову силу, що стоїть на сторожі демократії. Л. Кучма, наприклад, утворив спеціальну Громадську раду при Президентові, до якої увійшли прихильні до нього політичні аналітики та громадсько-політичні діячі, періодично скликав різноманітні круглі столи, конференції та форуми, але тримав їх перебіг під контролем своїх прибічників.
Протестні акції стали засобом протидії антидемократичним методам державного керівництва. Внаслідок протестних акцій «Україна без Кучми» (2001р.) та «Повстань, Україно» (2003-2004 рр.) відбувалась громадянська та політична мобілізація, зміцнювалася опозиція, яка переходила від парламентських до вуличних форм боротьби.. Протестні дії захопили громадські та політичні об'єднання різного ідеологічного спрямування, а також привели до виникнення нових громадських утворень на зразок руху «За правду», в якому значну роль відігравали журналісти та політики правоцентристського спрямування. Чисельними були мітинги і маніфестації (з використанням наметів) у вересні 2002 р. (35-50 тис. учасників мітингу 16 вересня) та березні 2004 р. (50-150 тис. учасників вуличних акцій) з вимогою добровільної відставки Л. Кучми або притягнення його до відповідальності через процедуру імпічменту, висували до влади претензії соціально-економічного та національно-патріотичного змісту. Резолюція мітингу 9 березня 2003 р. ставила завдання заміни президента на більш професійного, морального і чесного політика, заміни системи влади на таку, за якої громадянин мав би можливість впливати на прийняття рішень.
Владна верхівка реагувала на протести та антивладні виступи утисками маніфестантів, інколи арештами і загалом -- звуженням простору свободи. Саме в цей час з'явилися «темники» -- інструкції для ЗМІ від Адміністрації Президента. У них вказувалось, які події і як саме висвітлювати, а які -- взагалі оминати. Акценти в повідомленнях преси і телебачення стали однаковими, а в період виборів 2002 р. з'явилась величезна кількість дезінформації [181, с.3].
Однак це допомогло правлячій еліті лише частково і тимчасово. 2002 рік продемонстрував значне зростання політичної зрілості українського виборця, який зігнорував «технологічні» проекти, розроблені пропрезидентськими силами, і вивів на перше місце за кількістю отриманих голосів опозиційну до влади «Нашу Україну» на чолі з В. Ющенком. Вперше значно зменшилась електоральна підтримка комуністів, незважаючи на те, що вони були активними учасниками акцій «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно». Українська громадськість виявила прихильність до демократії, значний рівень громадянської компетентності та вміння робити вибір.
В період незалежності створювалися соціальні інститути -- добровільні організації, благодійні фонди, творчі спілки, клуби за інтересами, незалежні засоби масової інформації та різноманітні конфесії. Наприклад, такі от організації, як «Союз-Чорнобиль», Республіканський Фонд відродження України, Українське товариство тверезості та здоров'я, Український фонд культури, Союз журналістів України, Українська екологічна академія наук та інші активно залучилися до громадського життя [97, с.10-19].
Здійснювалися перші спроби створення інститутів, які б забезпечили культурно-політичний плюралізм, вільне волевиявлення народу -- рухи, групи інтересів, політизовані культурологічні об'єднання для сприяння підвищенню конкурентоспроможності України, поширенню соціального підприємництва, реформуванню освіти. Громадськими об'єднаннями стали Всеукраїнське товариство «Просвіта», Культурологічний клуб м. Києва, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Всеукраїнське товариство політв'язнів та репресованих, Конгрес українських націоналістів, Асоціація дослідників голодоморів в Україні, культурологічне Товариство Лева в м. Львів, Народний Рух України [132].
Ці організації та рухи стали прототипами політичних партій. У період масового їх створення у 1991 р. сформувався політичний спектр, який відображав практично всі ідеологічні позиції -- від лівого до правого спектру. Процес відбувався швидко у більшості майбутніх демократичних і націонал-патріотичних політичних течій, в діяльності організацій Народного Руху. Одними з перших були створені Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія, Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Християнський народний союз та ін., що стало свідченням народження багатопартійності в Україні [136].
Політичні партії та громадянські об'єднання складають другий структурний блок громадянського суспільства. Щоправда, більшість партій можуть розглядатись за статусом „партій” лише умовно, оскільки обслуговують не суспільні, а вузько групові чи навіть патронажно-персональні інтереси. Вибори за змішаною системою, 225 депутатів обираються пропорційною системою спричинили до маргіналізації партійних утворень. До партійних організацій вступають лише із власних корисливих мотивів, як правило з метою бути обраними до Верховної Ради України чи до однієї із місцевих. Україні властиві такі процеси, як формування партій-близнят, ідеологічна ідентичність партій, їх побудова навколо лідерів тощо [57].
Майже всі партії будувалися «згори донизу», тому вони є в першу чергу політичним знаряддям лідера, а не представником інтересів громадянського суспільства.
Реальним механізмом зворотного зв'язку громадянського суспільства і політичних партій є вибори: вибори стають головним стимулом партійної діяльності. Заради електоральних успіхів накопичуються ресурси, виробляються коаліційні стратегії. Партійні програми конструюються під виборчу кампанію і зводяться до набору гасел. Населення відчужене від діяльності конкретних партій. Вони існують для нього у віртуальному телевізійному просторі.
Законодавче оформлення політичних партій відбулося, коли був прийнятий закон «Про політичні партії» [80], метою якого є конституювання інституту політичних партій як елемента громадянського суспільства. Закон покликаний стимулювати діяльність партій у регіонах, наблизити їх до громадян, підсилити демократичні принципи в партійному будівництві. Проте, закон не змінив положення політичних партій у політичній системі. Конституційно-правові позиції в законодавстві залишаються підлеглими ідеї сильної президентської і виконавчої влади.
Вважаємо, що основна домінуюча проблема партійного будівництва сьогодні в наступному: партії, що мають намір змагатися, не готові теоретично і методично до цієї ролі. У їхніх програмах немає визначення позиції партії в політичному просторі країни, не представлена вся система сучасних проблем України, немає механізмів вирішення проблем країни. Програми партій підготовлені як «квиток для входження до влади», але не як «проект вирішення проблем народу». Програмні політичні документи партій не містять обговорення проблеми «людини», не визначається ставлення до людини, яке і визначає місце партії у політичному просторі.
Майже всі партії орієнтуються на «фізичну особу» або корпорацію осіб: є фізична особа - є партія, немає особи - немає партії. Партії і політики привласнюють собі класифікаційні назви, не підтверджуючи» їхню обґрунтованість теорією і конкретними рішеннями реальних проблем країни. Назва, що привласнює собі партія або політик, не відповідає конкретному змісту їхніх програм або виступів. У такій ситуації партії не можуть виконати своє історичне призначення, а саме: створити своєю активністю політичну інфраструктуру громадянського суспільства. Тому в країні агрегування й артикуляція політичних інтересів здійснюється менш формалізованим, ніж на Заході, чином. Незавершеність конституювання політики як самостійної сфери суспільних відносин виявляється, зокрема, у тім, що не партії, а громадські організації та регіони, тобто більш синкретичні в ідеологічному відношенні одиниці, виступають головними суб'єктами політичних відносин.
Основний внесок громадянського сектора в демократичний розвиток складається в просуванні громадського ставлення до влади і відповідальності.
Громадський сектор як арена для незалежних організацій є чинником демократії. У залежності від своєї функції будь-яка соціальна група -- від постійних організацій до увесь час мінливих контактних мереж -- може належати одному з чотирьох секторів суспільства: бізнес-сектор робить товари і послуги для інших секторів; органи влади здійснюють реалізацію політичних рішень і надають суспільні послуги; родина є первинною соціальною одиницею для споживання і відтворення; організації і контактні мережі громадського суспільства формально є незалежними від організацій в інших секторах і переслідують свої власні цілі.
Важливо визначити, в межах якої концепції демократії інститути громадянського суспільства мають вплив на розвиток демократії. Так, В. Батрименко вважає, що інститути громадянського суспільства можуть прямим чином впливати на ухвалення політичних рішення, спряти участі в політичному процесі через комунікаційний потенціал. Політичні системи світу не ґрунтуються на одній моделі, використовують синтез елементів моделей демократії. Вплив інститутів залежить від особливостей моделей демократії, наприклад ідеологічних моделей - ліберальна, соціальна демократія, а також процедурних моделей - конкурентна, плюралістична, корпоративна, деліберативна, партципаторна. Спонтанний розвиток конкурентної та корпоративної демократії в Україні, а також несистемний розвиток елементів ліберальної, деліберативної, партиципаторної демократії ускладнює розуміння ролі інститутів в становленні демократії, передбачають обмежений вплив інститутів. Це сприяє формальному ставленню політиків [11, с.8].
Концепція ліберальної демократії акцентує увагу не на пошуку додаткових форм політичної участі, а на захисті приватної сфери від державного втручання, на толерантному ставленні до «деполітизації» громадян та незначного рівня громадської активності, хоча вважають за необхідне гарантування державою відповідних прав і можливостей.
Соціальна демократія визначає демократію не лише політичну, а й економічну та соціальну. Права і свободи громадян не заперечуються, а доповнюються принципами солідарності та справедливості, гарантом яких виступає держава. Громадські об'єднання та асоціації покликані не лише захищати громадян від свавілля держави, а й виступати гарантом справедливості та солідарності в суспільстві.
Концепція конкурентної демократії зосереджується на функціях і якостях політичної еліти, представники якої конкурують між собою за голоси виборців. Громадянське суспільство не є значним суб'єктом демократичного розвитку, не має додаткових інструментів впливу на державну політику, хоча політична еліта може використовувати співпрацю з ними як додатковий інструмент конкурентної боротьби. Громадяни визнаються «некомпетентними» для інших форм політичної участі, крім виборів своїх представників.
Концепція плюралістичної демократії визначає, що основними суб'єктами політики є широке коло груп інтересів, громадські об'єднання та асоціації. Громадянське суспільство виконує функції забезпечення подальшого існування представницької системи на ринковій основі, орієнтуючись на зв'язок із державою. Інститутам громадянського суспільства відводиться вагома роль сприяння пом'якшенню суспільних розколів, формування потенціалу політичного рекрутування, виконання громадських завдань, від яких звільняється держава.
Модель корпоративної демократії на відміну від концепції плюралістичної демократії як основний суб'єкт демократичної політики розглядає обмежену кількість інститутів громадянського суспільства, зазвичай монополістичних у певній сфері, галузі (об'єднання виробників, підприємців). Важливою для демократичного розвитку є здатність інститутів громадянського суспільства розробляти якісні пропозиції щодо вирішення політико-економічних проблем, розвивати конструктивні відносини з органами влади та бізнесом (соціальне партнерство або «трипартизм»). Розвиток демократії в умовах наближеного до плюралізму неокорпоративізму передбачає участь у соціальному партнерстві розширеного кола інститутів громадянського суспільства.
Партиципаторна демократія (демократії участі) визначає, що представницькі інститути не діють належним чином в інтересах народу, тому участь в ухваленні широкого кола політичних рішень мають брати пересічні громадяни, які ліпше знають свої потреби. Важливою є не посередницька чи захисна функція інститутів громадянського суспільства, а його спроможність формувати потенціал безпосередньої участі громадян в ухваленні політичних рішень.
Деліберативна (дорадча) концепція демократії передбачає широку участь громадян у процесі обговорення, зважування політичних рішень. За допомогою формальних і неформальних комунікаційних мереж вони розширюють сферу артикуляції та агрегації інтересів громадян, створюючи «дополітичні» переплетіння інтересів, у яких навіть слабкі інтереси мають можливість виходу в публічну сферу [101, с.176].
Отже, можна стверджувати, що саме в межах цієї концепції інститути громадянського суспільства мають вирішальний вплив на розвиток демократії.
Громадянський сектор як арена, яка генерує довіру, впливає на становлення демократії. Погляд на громадянське суспільство як на арену, що генерує довіру, збігся з емпіричними дослідженнями Роберта Д. Патнема [170]. Зміст її полягає коротко в тім, що коли люди зустрічаються і проводять разом час, розвиваються взаємні зв'язки, що створюють довіру і згуртованість, соціальний капітал. Віра в те, що інші готові до співробітництва, змушує і вас бути більш налаштованішим на співробітництво. Цей соціальний капітал сприяє просуванню демократії і може бути використаний для економічного розвитку. І навпаки, якщо багато організацій громадянського сектора втратять значну частину своїх членів, як це відбулося в останні десятиліття ХХ ст. в США, буде зростати рівень непевності та невизначеності, ізоляція і підозріле ставлення до незнайомих людей, тоді соціальний капітал зменшується.
Дослідження Патнема вплинули на розвиток стратегій у багатьох країнах, природу зв'язку між ефективним суспільством і життєздатністю демократії.
Громадянський сектор є середовищем для демократичного процесу. Прийняття рішень владними структурами і на підприємствах відбувається групами керівників. Ці органи зосереджують увагу на управлінні або прибутку, де інституціоновані цінності типу компетентності й ефективності. У родині батьки є попечителями своїх неповнолітніх дітей, як юридично, так і в побуті. Саме тому в цих секторах демократичні принципи рідко є переважаючими. У суспільному секторі, люди можуть збиратися разом зі своїх власних розумінь. Якщо вони розглядають один одного як рівних і незалежних особистостей, вони вільні вибрати демократичну форму правління для своєї організації. Вільну, а не нав'язану.
Питання про те, наскільки часто демократичні процеси відбуваються в суспільному секторі, залишається відкритим. Цілі можуть найчастіше бути досягнуті значно легше при співробітництві в більш анархічних утвореннях.
Формування інститутів громадянського суспільства в Україні здійснюється за демократичними принципами: економічний і політичний плюралізм, особиста свобода, публічність і загальна поінформованість, справедливість і суворе дотримання законів, верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян; підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства; охорона державою невід'ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для їх захисту; рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом; взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави; поділ влади на законодавчу,виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість; незалежність судів та суддів, наявність ефективної системи захисту; наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.
Подобные документы
Теорія розробки громадянського суспільства в давні часи та у Середньовіччі. Громадянське суспільство в працях науковців Нового часу. Сучасні дослідження питання. Значення теорії громадянського суспільства для демократизації суспільно-політичного життя.
курсовая работа [39,7 K], добавлен 17.10.2007Розгортання системи суспільних інститутів як неодмінна умова становлення демократичних держав і формування націй. Характеристика демократичного, посередницького та виборчого громадянського суспільства. Проблема соціально-політичної стабільності в Україні.
реферат [34,8 K], добавлен 12.12.2010Вільна особистість як необхідна умова ефективного функціонування громадянського суспільства, його сучасне розуміння. Взаємозв’язок і взаємозалежність інтересів держави і громадянського суспільства. Консолідація сил і поняття демократичної держави.
контрольная работа [25,6 K], добавлен 02.06.2010Поняття, структура і функції суспільства. Моделі громадянських суспільств. Вплив процесів трансформації на форму громадянського суспільства. Громадянське суспільство - умова свободи та демократії. Громадянське суспільство як підсистема суспільства.
реферат [19,7 K], добавлен 28.01.2009Політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології, їх спільні та відмінні риси. Політичні риси та ідеї європейської модерної соціал-демократії. Роль соціал-демократії у розвитку українського громадянського суспільства.
дипломная работа [97,4 K], добавлен 04.09.2013Суспільний прогрес і трансформаційні процеси. Система суспільно-економічних формацій. Характеристика основних типів капіталізму. Прогрес і регрес у розвитку суспільства. Теорія модернізації суспільства. Особливості трансформації українського суспільства.
курсовая работа [60,2 K], добавлен 12.06.2010Що таке громадянське суспільство та в чому його сутність. Громадянське виховання і школа. Концепція громадянської освіти. Формування потужного середнього класу. Підвищення ефективності профілактики правопорушень, соціальної пасивності, шкідливих звичок.
реферат [18,2 K], добавлен 21.04.2011Проблеми формування соціальної структури українського суспільства в радянський період і в умовах незалежності. Аналіз чотирьох громад українського суспільства — україномовних українців, російськомовних українців, росіян та всіх інших національностей.
статья [96,5 K], добавлен 18.08.2017Головні економічні та політичні чинники, що стримують реформи та обумовлюють сучасний повільний та нестабільний розвиток України. Політична еліта як основна рушійна сила в процесі державотворення та формування громадянського суспільства нашої держави.
статья [18,6 K], добавлен 15.02.2014Поняття громадянського суспільства, світовий досвід створення та діяльності громадських об'єднань. Правові основи створення, принципи діяльності, місце і роль суспільно-політичних організацій в державі. Поняття політичної опозиції та її права в Україні.
реферат [31,3 K], добавлен 25.04.2013
