Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник становлення демократії в Україні

Протести на майданах відбулися через відсутність або деформацію конвенційних механізмів формально репрезентативного політичного процесу. Події Революції гідності стали можливими тому, що форми впливу на владу виявилися неефективними, недостатньо ефективно спрацьовує громадська думка, неефективними є стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, проблеми координації та узгодженння дій структур громадянського суспільства в процесі інституціоналізації, відсутність певних умов й чіткого розмежування сфер їхнього впливу для забезпечення оптимальної взаємодії інститутів, невиконання власних функцій, підміняючи й поглинаючи решту інститутів, відсутність у загальному механізмі взаємодії рівноправного статусу, функціонування за принципом доповнення, пріоритетності прав та інтересів особи, її честі та гідності, гарантування умов для їх захисту, відсутність умов розвитку демократії, дисбаланс між кількісними і якісними показниками інституціоналізації громадянського суспільства [253, c.8].

«Правила гри» в інтересах інституціоналізації визначають два шляхи формування громадянського суспільства: «згори донизу» - від влади, де вирішальну роль відіграє держава, і «знизу вгору» - коли сама спільнота бере участь у процесі інституціоналізації елементів громадянського суспільства. Кожна з процедур має свої переваги, які можуть виходити за межі цивілізованих вiдносин. Проте існують методологічні суперечності та, відповідно, інституціональні пастки: розходженні між ідеальними суспільними уявленнями та прагненнями, а також результатами і способами їх практичної реалізації; „завантаження” влади та її „очищення” люстрації; між умовами та чинниками стійкості, а також змінами інституціональних середовищ.

Зважаючи на напрацювання експертного середовища, в оновленому Основному Законі має бути посилено й удосконалено конституційні засади громадянського суспільства. Зокрема, вважаємо за доцільне на конституційному рівні зафіксувати основні принципи партнерства держави та громадянського суспільства, наприклад на підтримку реалізації норм законів. Конституційні норми про право на об'єднання необхідно привести у відповідність до норм Закону України «Про громадські об'єднання», в яких уже враховано сучасні європейські стандарти здійснення цього права. Згідно з європейськими стандартами конституційне право на мирні зібрання має бути поширене не лише на громадян України. Необхідно уніфікувати юридичну термінологію (в Конституції застосовується поняття «об'єднання громадян»; водночас чинне законодавство оперує поняттям «громадське об'єднання»). Значно посилило б можливості громадян впливати на законотворчий процес конституційне закріплення інститутів народної законодавчої ініціативи та народного вето.

Інститути громадянського суспільства в контексті подальшої демократизації українського суспільства, децентралізації влади, забезпечення широких прав територіальних громад, розширення повноважень місцевої влади за рахунок центру підтримали необхідність проведення конституційної реформи в Україні, тобто, здійснення низки демократичних реформ. Чинниками конституційної реформи в Україні є інтеграція України в європейську спільноту, врахування вимог сучасного етапу суспільно-політичного розвитку, зміна підходів до визначення змісту реформи (впровадження європейських цінностей, принципів і норм європейських конституцій), та виконання Україною міжнародних зобов'язань і Мінських домовленостей, випробування на єдність і територіальну цілісність. та реформування місцевого самоврядування за збереження унітарності держави Україна, а не її федералізації, про що ще на початку незалежності порушували питання деякі народні депутати й пропозиції яких не дістали підтримки більшості парламенту. Найбільш вдалим шляхом, що сприятиме поглибленню демократичного розвитку України є децентралізація влади, а не федералізація країни в умовах протистояння на Сході України, анексії Криму, відсутності територіальної цілісності країни [46; 70; 143; 196: 254]. Реалізація такого вибору потребує проведення конституційної реформи. Тому чинником демократії є діалог влади та громадянського суспільства.

Після «Євромайдану» (листопад 2013-лютий 2014 рр.) і позачергових президентських 25.05.2014 р. та парламентських 26.10.2014 р. виборів публічну владу в Україні здійснюють нові політичні сили. Верховна Рада сьомого скликання, як єдиний на той час легітимний законодавчий орган України, відновила дію Конституції в редакції 2006 р. зі змінами, внесеними Законом № 2222-IV від 8 грудня 2004 року, та підтвердила положення законів № 2952-VI від 1 лютого 2011 року й № 586-VII від 19 вересня 2013 р. про внесення змін до Конституції («за» проголосували 386 народних депутатів). Згідно із Законом «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» № 742-VII від 21 лютого 2014 р. Україна як республіка із президентсько-парламентської стала парламентсько-президентською [186].

А. Колодій визначає, що Революція гідності є активною формою інституціоналізації громадянського суспільства, свідчення наявності українського громадянського суспільства. Не можна погодитися з поглядом, що воно з'явилось. Адже революції політики не брали до уваги громадську думку, вважаючи, що вони ще не скоро позбудуться постпомаранчевого синдрому та що в усіх суспільних справах перше слово завжди належатиме політикам, а не народу. Як ситуативне явище революція відбулася через те, що у суспільстві накопичилися проблеми, які не можуть бути розв'язані шляхом інституцій демократії. З іншого боку, це явище в історії українського суспільного життя, яке циклічно повторюється, компенсаторний механізм прямої демократії, коли представницька демократія перебуває в кризі. Взаємодія громадської і політичної складової впливають на траєкторії подальшого розвитку демократії. За кількісним і якісним складом його учасників революція визначалася самодостатністю критичної маси достатньо освічених, суспільно-активних громадян, які формують стрижень нації [106, с. 33].

На Майдані були присутні представники значної кількості політичних партій і громадських об'єднань: «Батьківщина», «УДАР», ВО «Свобода», «Громадянська позиція», «Демократичний альянс», КУН, УРП, «За Україну!» (В. Кириленко), «Європейська партія», рухівці та інші. З громадських організацій найчастіше зустрічаються згадки про такі, як «Правий сектор», «Громадянський сектор Майдану», «Спільна справа», ПО «Сила людей», Студентська Координаційна Рада (СКР), Союз ветеранів Афганістану, ГО «Українське сучасне козацтво та інші козацькі організації, об'єднання «Не злий майдан», організація «Воля», Громадський оперативний штаб (ГОШ), Відсіч, ГО «Українська альтернатива», Батьківський комітет, УНСО (Шухевича), «Автомайдан», «Пласт». Громадський сектор утворив Громадську Раду Майдану, під Маніфестом якого підписалися 40 великих і малих об'єднань. «Демократичний Альянс» на Майдані мав свою молодіжну громадську організацію. В цих середовищах народжувалося чимало нових ідей, ініціатив та конкретних справ без очікування на підтримку політиків. Наприклад, ініціативи ГО «Українське сучасне козацтво» щодо формування Рад Майданів по всій Україні, створення Загальних Народних зборів (Віче) і електронного дистанційного голосування на них, про проведення безстрокової загальноукраїнської акції «10 побажань кожного для оновлення життя на краще в Україні».

В процесі інституціоналізації громадянського суспільства формувалися відносини між громадянським сектором і політиками по всій Україні і в усіх сферах, хоча потенціал організованого суспільства був задіяний недостатньо. Поправити ситуацію міг би всеукраїнський рух, який спочатку назвали «Народне об'єднання Майдан», а згодом на «Всеукраїнське об'єднання Майдан». Однак, на жаль, очоливши його, політики перетворили його в мережу організацій, які були середнім між виборчкомами і ревкомами, які мали стати інструментом здобуття влади і практично не мали мобілізаційної сили щодо діючих на різних рівнях громадських об'єднань [16, с.163].

А. Колодій визначила, що доки йшлося лише про євроінтеграцію, Майдан хотів і, в принципі, міг обійтися без політиків. Але коли постало питання про заміну людей при владі, про зміну системи влади, то без політиків уже обійтися не можливо. Це вчасно і правильно зрозуміли учасники громадянського Майдану, погодившись на об'єднання двох майданів в один. Після цього Майдан мав би перетворитися, за визначенням Ю. Луценко, з «допоміжного загону для перемоги певної партії на президентських виборах» на «організований рух мільйонів громадян по найму політиків». Громадянський сектор неспроможний був висунути своїх лідерів загальнонаціонального рівня, політики свою роль розуміли по-старому. Саме народ, на який нарікали, що не вміє вибирати, занадто терпеливий, допомагав знайти вихід із двох здавалося майже глухих кутів: заміни політичної системи та утвердження не імітаційної, а власної, української демократичної моделі [106, с. 34].

Інституціоналізація нових структур, заміна політичної еліти визначила здатність забезпечити функціонування суспільства на нових засадах. Ці структури мали б поєднувати способи організації влади з українським ноу-хау, результатом громадсько-політичної творчості народу, бути, у певній своїй частині, винаходом українців, які на усіх майданах (фізичному, організаційному та віртуальному) шукали нову модель взаємодії політичної влади і суспільства. Оскільки Майдан став органом народного волевиявлення, з вимогами якого рахувалися, укладаючи соціальний контракт на основі компромісу, у відповідності до демократичних процедур, він міг перетворитися в орган прямої демократії, який функціонував би постійно, поправляючи і спрямовуючи представницьку демократію там, де вона може здійснювати імітаційну демократію.

З метою зрушення країни зі стану малорухомої пострадянської стагнації дослідники визначали три основні інституціональні важелі: еволюція олігархів, які б прийняли у своїх же стратегічних інтересах правила гри громадянського суспільства, базовані на верховенстві права, та підтримали суспільні зміни; потужний тиск на владу щодо демократичних змін акторами громадянського суспільства, середнім класом та молоддю; політика зовнішніх акторів, зокрема ЄС, заохоченні демократичних внутрішніх реформ, а також за умови зовнішнього тиску РФ, несприятливі геополітичні фактори [267, р. 89].

Проте тиск та активна участь можуть бути результативними лише за умов ефективного громадського контролю за владою з боку ефективного та дієвого громадянського суспільства, масового суспільного попиту на реформування країни. Проте після Помаранчевої революції 2004-2005 рр. через недостатню реалізацію цих умов спалах масової громадянської активності, ентузіазм та сподівання мільйонів громадян на демократичне оновлення країни змінились масовим розчаруванням, недовірою та апатією. Громадянське суспільство повернулось у стан інституціональної стагнації. З 2010 р. відбулися зворотні тенденції дедемократизації, авторитарні тенденції, монополізація донецьким олігархічним кланом, що прийшов до влади, політичного, економічного впливів на прийняття демократичних рішень.

Після проголошення незалежності у 1991 р. та Помаранчевої революції 2004-2005 рр. протестна активність та Революція гідності 2013-2014 рр. стали третьою спробою радикального демократичного оновлення з використанням деінституціоналізації звичного стагнаційного укладу як ефект «інституціонального вибуху», спробу здійснення інституціональної реорганізації у найкоротші терміни [167, с. 66].

Чинником становлення демократії є правозахисна функція громадянського суспільства. Суспільство має потенціал впливу на підвищення ефективності правової системи України. Враховуючи високий рівень очікувань суспільством політико-правових змін, участь організованої громадськості є складовою процесу забезпечення захисту прав людини та реформування системи правоохоронних органів. Залишається низьким рівень впливу суспільства на владу, забезпечення прав людини і громадянина, дотримання законодавства, правових підходів і принципів попри суспільно-політичні трансформації, які відбулися внаслідок подій Революції гідності 2013-2014 рр.

Розпочався процес люстрації вищих державних службовців, який відбувається за активної співпраці Міністерства юстиції України та Громадського люстраційного комітету уперше за всю історію незалежної України. Україна має право на захист нового демократичного режиму від еліт попереднього недемократичного режиму, проте інструмент люстрації почав використовуватися для боротьби з корупцією і політичною боротьбою, що є неприпустимим. Почалася вона з гучних заяв про «історичний момент», а продовжилася низкою непорозумінь, політичних маніпуляцій, відвертих фальсифікацій документів і претензій з боку «Венеціанської комісії» щодо не відповідності українського закону європейським стандартам. Люстрація може доповнити заходи як засіб самозахисту демократії.

Захист прав людини ускладнюється в умовах військової агресії РФ проти України, втрати контролю над частиною територій (АР Крим, частини Донецької, Луганської областей), максимальному рівні загроз державі.

Стримуючим фактором ефективності правової системи є низький рівень довіри громадян. Рівень довіри громадян до прокуратури, міліції, судів лишається вкрай низьким, попри зміну вищого керівництва держави, кадрове оновлення керівників більшості органів державної влади. У 2013 р. лише 7 % опитаних громадян довіряли повністю або частково міліції, прокуратурі, судам [235, с.349].

За участі інститутів громадянського суспільства триває процес очищення влади на основі закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08 квітня 2014 р. № 1188-VII та «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р. № 1682-VII.

Відбувається заміщення відповідальних посад в органах влади всіх рівнів, правоохоронних і безпекових структурах учасниками Євромайдану та бойових дій в зоні АТО, активістами волонтерського руху та громадських організацій, що має позитивний вплив на ефективність системи державного управління.

Потенціал громадянського суспільства, кадровий, організаційний, на нашу думку, має й надалі рекрутуватися до системи державної влади задля підвищення ефективності її роботи та посилення обороноздатності України.

У правовій культурі та правосвідомості громадян не достатньо поширені правові настанови, норми, принципи. Значна частина суспільства демонструє достатню зрілість правосвідомості, прагне змін та готова їх здійснювати. Суспільство очікує глибинних змін у країні, встановлюючи високу шкалу вимог до результатів політики демократизації.

Профільні громадські об'єднання, правозахисні вітчизняні та міжнародні організації, наприклад, Amnesty International, Human Rights Watch, моніторингова місія ОБСЄ виконують моніторингову функцію.

 Чинником становлення демократії є діяльність мережі консультативно-дорадчих органів при профільних державних органах, а саме громадські ради при Міністерстві внутрішніх справ, Міністерстві юстиції, Службі безпеки, Генеральній прокуратурі України. Громадські ради при органах виконавчої влади створені відповідно до Постанови КМУ від 3 листопада 2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» та внесених змін Постановою КМУ від 26 листопада 2014 № 688. 

 Спільно з МВС напрацьовані рішення (розробка проекту Стратегії розвитку органів внутрішніх справ) має експертна рада з питань дотримання прав людини та реформування органів внутрішніх справ при МВС, до якої увійшли представники провідних правозахисних, експертних громадських організацій [198, с.49].

На демократизацію впливає інституціоналізація через удосконалення нормативно-правового забезпечення організацій громадянського суспільства у контексті підписання Угоди про асоціацію (УА) між Україною та ЄС. Здійснюється залучення представників громадянського суспільства до процесу прийняття Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади рішень у сфері європейської інтеграції. Адже у листопаді 2014 р. на установчих зборах було проголошено про створення української частини Платформи громадянського суспільства Україна-ЄС, передбаченої ст. 469470 УА [233, с.4].

Підписання Угоди про асоціацію виводить на новий рівень взаємодію між її сторонами безпосередньо у сфері розвитку громадянського суспільства, стосовно активізації громадської участі в інших галузях співробітництва. Напрямами реалізації завдань УА та імплементації її положень є співробітництво, участь незалежних громадських експертів та їх об'єднань у діяльності всіх двосторонніх органів, що утворюються для інституціонального забезпечення дієвості УА, подальше наближення вітчизняного законодавства щодо громадянського суспільства до відповідних європейських стандартів [232, с.4].

Наслідком уваги громадськості, публічного розголосу і резонансу в засобах масової інформації є встановлення правової справедливості й законності в Україні. Ініціативи та дії громадських організацій, рухів, активістів, ЗМІ стають чинником виявлення прорахунків у діяльності органів державної влади. Під тиском вимог суспільства відбуваються законодавчі зміни антикорупційного спрямування, люстрації, запобігання корупції.

 Правозахисні громадські організації, міжнародні неурядові громадські структури відіграють роль у виявленні проблем дотримання прав людини, правової допомоги; оприлюдненні розслідувань. Громадський контроль охоплює проблемні питання правових відносин, здійснює експертизу проектів нормативно-правових актів, надає пропозиції, рекомендації. Проте правозахисна і моніторингова діяльність громадської, експертної спільнот часто підміняє функцію держави.

 Чинником демократії є комплексне забезпечення ініційованих законодавчих змін, результативні консультації з громадськістю, участь в розробці профільних, професійних, експертних організацій громадянського суспільства, насамперед, щодо: оптимальних моделей реформування системи правоохоронних, безпекових, судових органів; методології оцінки критеріїв ефективності роботи органів державної влади, прокуратури, міліції, судів, збройних сил, їх кадрово-професійної основи, виконання функцій і обов'язків; механізмів посилення відповідальності посадових осіб правоохоронних органів, суддів за завідомо протиправні й незаконні рішення, дії; дієвих форм, інструментів, механізмів громадського контролю.

 Громадськість має змогу ознайомитися з перебігом слідства й долучитися до нього, робить процес розслідування максимально відкритим і підзвітним громадськості. Так, Генеральною прокуратурою України ініційовано створення та оприлюднення єдиного реєстру кримінальних проваджень щодо злочинів, скоєних під час Революції гідності [200, с.54].

 Однією з вимог українського суспільства, актуалізованою Євромайданом, є подолання корупції [18, с.110-117]. За безпосередньої участі громадських активістів і громадських експертів розроблено та прийнято пакет антикорупційних законів, відповідних європейським стандартам, ухвалено антикорупційну стратегію на 2014-2017 рр. Утворено Національну раду з питань антикорупційної політики як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. До її діяльності активно залучаються громадські експерти, представники громадських об'єднань та місцевого самоврядування [127; 158; 198].

Сприяє демократії державно-громадська співпраця щодо реалізації в Україні міжнародної Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд». Оновлено персональний склад Координаційної ради з питань реалізації в Україні Ініціативи «Партнерство «Відкритий Уряд» при Кабінеті Міністрів України та затверджено план дій з її реалізації у 2014-2015 рр. (перший план дій з її впровадження було виконано у 2012-2013 рр.). Проект документа було розроблено робочою групою, створеною Секретаріатом Кабінету Міністрів України із залученням представників провідних організацій громадянського суспільства понад 50 % складу робочої групи.

Громадські ініціативи та пропозиції реформ, зокрема, в економічній і соціальній сферах, внесено у «Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020». Громадськість має змогу активно включитися до її вдосконалення й реалізації. У зазначеній Стратегії громадянському суспільству надано статус рівноправного партнера з державою та бізнесом у проведенні реформ. Водночас Стратегія має узагальнений характер і передбачає розроблення конкретних програм і планів за кожною із 60-ти реформ. Така потреба актуалізується й відповідним суспільним запитом. Тому що більшість українського суспільства незадоволена перебігом реформ, їх темпами й відсутністю відчутних позитивних результатів. За даними соціологічного дослідження Центру Разумкова, проведеного в березні 2015 р., громадяни України оцінюють інтенсивність реалізації реформ як низьку [216].

Демократизації сприятиме актуалізація засад державно-громадської взаємодії на рівні концептуальних документів державної політики у відповідності до нової суспільно-політичної ситуації, що склалася в Україні після перемоги Революції гідності, позачергових президентських та парламентських виборів, підписання Угоди про асоціацію та російської агресії. На виконання Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, ухваленої у 2012 р. було розроблено й ухвалено низку нормативно-правових актів, найвагомішим з яких став Закон України «Про громадські об'єднання». Проте значна частина завдань, передбачених Стратегією, залишається невиконаною. Одне з поміж них - ухвалення закону про свободу мирних зібрань, що передбачено порядком денним асоціації Україна - ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію.

Проте, Стратегія не була досконалою через відсутність розуміння поняття «громадянське суспільство» у більш широкому сенсі; неповний перелік проблемних питань формування громадянського суспільства; відсутність чіткого механізму реалізації через декларативність і неспроможність здійснити демократичні зміни. Визначення, яке вперше було надано поняттю «громадянське суспільство» тлумачило громадянське суспільство таким, у якому вільно реалізуються права і свободи людини і громадянина через різноманітні форми публічної громадської активності та самоорганізації на законодавчому рівні не зовсім розкривало суть поняття «громадянське суспільство», адже воно не враховувало політико-правові і економічні аспекти, внутрішню структуру суспільства, роль держави у формуванні громадянського суспільства, є вузьким. Тому з метою кращого розуміння державної політики у сфері розвитку громадянського суспільства його доцільно розкрити у ширшому розумінні: громадянське суспільство - це політико-правовий і економічний стан суспільства, який гарантує рівноправність громадян, забезпечення і захист їхніх права і свобод, має незалежність від держави, проте співпрацює з нею заради суспільного блага. До визначення можна включити процес комунікації між владою та недержавним сектором, тому що громадянське суспільство не може сформуватися поза існуванням держави, яка має бажання тотально контролювати громадськість, є подразником, який у громадському середовищі викликає адекватний спротив. На нашу думку, до структури громадянського суспільства слід віднести такі інституції, як об'єднання громадян та органи самоорганізації населення [34; 179].

Перелік проблем був неповним. Наприклад, хоча в Україні розпочав діяльність такий інститут громадянського суспільства, як Громадські ради, проте не було механізму реалізації рішень цих Громадських рад. Ради, створені на найвищому державному рівні при Президентові України, такі, як Громадська гуманітарна рада і Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства, мали лише статус дорадчого органу, їхні рішення не мали прямої дії, значного впливу і статусу ради при органах виконавчої влади і місцевих обласних державних адміністраціях через відсутність деталізації [257, с.53].

Понад 40 % громадських рад при міністерствах було сформовано лише у 2009 році, натомість громадські ради при обласних державних адміністраціях існують переважно з 2006 р. Державні службовці є членами громадських рад на рівні міністерств та в кожному шостому випадку на рівні обласних державних адміністрацій. Загальна частка державних службовців у громадських радах на рівні міністерств становить 15 % та в громадських радах на рівні ОДА - 3 %. За наданої органами виконавчої влади інформації оцінити ефективність роботи громадських рад неможливо [257, с.55].

Однією з інституцій такого взаємозв'язку є функціонування Громадської ради, яка здійснює діяльність при Міністерстві культури України, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 р. № 996 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, Положення про Громадську раду при Міністерстві культури України, затвердженого наказом Міністерством культури України від 30.03.2012 № 294. Громадська рада налічує 88 представників інститутів громадянського суспільства, які здійснюють діяльність у сфері культури, серед яких: громадські, релігійні, благодійні організації, професійні об'єднання, творчі спілки, асоціації, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи [91, с.11].

Важливим інститутом громадянського суспільства, діяльність якого спрямована на розвиток культуротворчих ініціатив, є професійні творчі спілки. Відповідно до даних Єдиної державної реєстраційної служби України в країні зареєстровано двадцять дві творчі спілки, з них чотирнадцять мали статус національних. Наприклад, Національна спілка письменників України налічувала 1820 членів, Національна спілка художників - 4330, Національна спілка театральних діячів - 7 тис. [91, с.12].

Громадські ради хоч і є інструментом забезпечення участі громадськості у формуванні державної політики, все ж таки не виконують своєї функції у зв'язку зі своїм несприятливим законодавчим статусом.

Запропоновано ряд заходів щодо розвитку громадянського суспільства: спрощення процедур та скорочення строків реєстрації інститутів громадянського суспільства (благодійні організації, органи самоорганізації населення); забезпечення права іноземців та осіб без громадянства, юридичних осіб приватного права на свободу об'єднання та заснування і участі в організаціях за професійною ознакою; надання інститутам громадянського суспільства права здійснювати свою діяльність на всій території України; запровадження європейських механізмів контролю органів виконавчої влади за діяльністю інститутів громадянського суспільства; унормування питання щодо безпосереднього здійснення інститутами громадянського суспільства господарської діяльності з метою виконання статутних завдань; удосконалення процедур проведення місцевих референдумів, мирних зібрань, загальних зборів (конференцій), громадських слухань членів територіальної громади за місцем проживання.

Переваги референдумів щодо демократії: обмежують владу урядів; сприяють врахуванню громадської думки урядом; сприяють політичній участі, інформуванню і політичній освіті електорату; зміцнюють легітимність системи, надають можливість суспільству вільно виражати свої погляди з конкретних проблем; є засобом вирішення складних конституційних проблем, виявлення громадської думки з проблем, що не виносяться на вибори.

Проте визначаються інституціональні пастки, які мають недемократичний характер: передають право приймати рішення серйозного політичного масштабу не освіченим громадянам; перебувають під впливом засобів масової інформації; фіксують громадську думку лише на короткотривалий термін; дають можливість політикам маніпулювати політичним порядком денним і самоусуватися від складних рішень; мають тенденцію до спрощення і перекручення політичних проблем, зводять до питань за односкладовою відповіддю -- «так» або «ні».

Задля «актуалізації її положень» необхідно підготувати нову редакцію документа з урахуванням сучасних можливостей і викликів, а також сформувати новий консультативно-дорадчий орган при Президентові України, який би опікувався питаннями державного сприяння розвитку громадянського суспільства та налагодженню партнерських відносин між ОГС та органами державної влади.

Інститути громадянського суспільства у співпраці з Міністерством юстиції України, представниками інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та міжнародних організацій сьогодні продовжують роботу з розроблення Національної стратегії у сфері прав людини, ініційованої Указом Президента України від 15 жовтня 2014 р. № 811/2014 «Про розроблення Національної стратегії у сфері прав людини» з метою вдосконалення правових та організаційних засад, створення дієвого механізму всебічного забезпечення в Україні прав і свобод людини і громадянина.

В реалізації демократичних реформ існує загроза, що можуть відіграти роль нові актори впливу на політичний процес, наприклад, збройні загони з зони АТО та радикально налаштовані активісти, яких не задовольняють результати змін. Перешкодою для реформ є «примусовий» інституційний ізоморфізм, пов'язаний із прагненням політичних інститутів радше вберегти наявні форми й функції, аніж набути нові.

Реформи, що розпочалися після Революції гідності в 2014 р., спричинили величезний обсяг зовнішньої фінансової та організаційної допомоги. В концепції Good Governance цей термін для країн, які розвиваються означає забезпечення умов отримання фінансової і технічної допомоги для їхнього національного розвитку.

Принципи участі громадськості відповідають принципам демократичного управління: управління шляхом вироблення й здійснення публічних політик; відкритість кола дійових осіб політики для публічності; можливість подання «вхідного сигналу» до політичної системи з боку будь-яких суспільних груп; одержання «вихідного сигналу», що відповідатиме інтересам й очікуванням суспільства; доступ громад до окремих стадій публічного політичного процесу [66, c.8].

І. Кресіна формулює ознаки «справедливого урядування» за участі громадськості: участь громадян у виробленні політичних рішень; верховенство права, яке автор перекладає як «влада закону», з чим можна сперечатися; прозорість процесу вироблення, ухвалення й впровадження рішень; здатність до реагування (знову не зовсім вдалий переклад терміну responsiveness, словники дають тлумачення «відповідність вимогам»); орієнтація на консенсус усередині колективу акторів (лат. actor - діяч) ухвалення рішень, а також між ними та суспільством; справедливість як певна універсальна категорія, яка, втім, потребує специфікації в кожному конкретному випадку; результативність та ефективність досягнення оптимального результату з оптимальними затратами суспільних ресурсів; підзвітність як принцип постійного контролю з боку суспільства за процесами вироблення й ухвалення політичних рішень; стратегічне бачення - також дещо розмите поняття, яке, однак, можна розуміти як забезпечення спадковості дій системи управління зі зміною конкретних осіб на керівних посадах і ключових позиціях політичної системи. Концепцію Good Governance можна сприймати як «здатність забезпечувати адекватне політичне управління, як гармонійне поєднання політичної та адміністративної складових, «гармонійне управління» [118, с.39-45].

У резерві є потужний інститут місцевого самоврядування, спроможний значно ефективніше вирішувати реформаційні завдання в кожному окремому випадку, до зовнішніх можливостей належить готовність і реальні дії потужних міжнародних партнерів у сприянні демократичним реформам; сильна владна вертикаль дає змогу мобілізувати матеріальні, людські, інформаційні ресурси з зовнішнього оточення політичної системи: суспільства, бізнесу, міжнародних джерел; зовнішнє експертне знання від країн-донорів здатне принаймні розробити комплекси заходів із реформування політичної системи; поки що помітний кредит довіри й готовність підтримки від значної частини суспільства.

Однак, загрозами цьому, - на думку В. Беха, - є: громадянське суспільство в разі його відсторонення від розробки й здійснення реформ, браку прогресу здатне істотно заблокувати навіть позитивні реформаторські дії політичної системи; відсутність єдності в основних зовнішніх партнерів стосовно ситуації в Україні та шляхів виходу з кризи може загрожувати скороченням надходження ресурсів ззовні, що посилить ризики гальмування й блокування реформ; воєнні дії на Сході відтягують значну частину ресурсів від реформаторських дій; наявність квазінезалежних збройних загонів створює проблеми для неминучих непопулярних рішень і дій політичної системи; підтримка з боку «споживачів» політичних послуг - суспільних і бізнесових груп у разі тривалих невдач реформаторів може поступитися місцем опору, що призведе до зменшення чи навіть повного блокування надходження ресурсів усіх видів [17, c.52-58].

При консолідації демократичного режиму відбувається інституціоналізація ролей і сфер політичного життя, але одночасно громадяни одержують упевненість, що боротьба за державні посади і/або вплив буде чесною і не вийде за межі передбачуваного набору варіантів. Сучасна, представницька, політична демократія на такій обмеженій невизначеності й умовній згоді авторів приймати породжувані нею результати. Суть самої дилеми консолідації пов'язана з формуванням інституціональної структури, з яким могли б, погодитися політики і яку готові підтримати громадяни [277, с.78].

Ф. Шміттер розглядає сучасну демократію не як «режим», а як сукупність «елементів (partial) режимів», кожний з яких є інституціоналізованим навколо свого особливого сектору суспільства для представлення соціальної групи і вирішення властивих їй конфліктів. У межах режимів і відбувається конкуренція й об'єднання партій, асоціацій, рухів, територій у їхній боротьбі за державні посади і вплив на політичний курс країни. Владні органи, що відрізняються за своїми функціями і рівнями, взаємодіють з їхніми представниками і мають законні підстави заявляти про свою відповідальність перед особливими групами інтересів громадян [277, с.81].

Проте виникає конкретна проблема: яким чином сприяє консолідації демократії існування громадянського суспільства. Вважаємо, що в такий спосіб: стабілізує очікування усередині соціальних груп, унаслідок чого влада одержує більш узагальнену, достовірну і придатну для практичного застосування інформацію, на яку може спиратися в процесі управління; прищеплює громадянські уявлення про інтерес і громадянські норми поведінки, тобто ті, у яких враховується існування суспільства в цілому і визнається демократичний процес; забезпечує такі канали самовираження й ідентифікації, що найближчі громадянам і які, у даному зв'язку, легше використовувати при висуванні вимог, особливо вимог; адресованих чиновникам центральних державних органів; регулює поведінку своїх членів стосовно сфери колективних зобов'язань, полегшуючи тим самим тягар правління як для влади, так і для приватних виробників; є джерелом потенційного опору свавіллю і тиранії правителів.

Разом з тим громадянське суспільство не є для демократії лише позитивним інструментом. Його вплив на консолідацію демократичної системи і її наступне функціонування може виявитися негативним за параметрами: воно може зробити процес формування більшості довшим, важким і випадковим, тим самим знижуючи ступінь легітимності демократичних урядів; воно, особливо в тих випадках, коли засновано на ліберальних принципах, тобто на принципах індивідуалізму і добровільності, має здатність створити постійні перекоси в розподілі впливів у політичному процесі.

Умовою демократичної діяльності системи є посилення інформаційних зв'язків між суспільством та системою управління, може досягатися підвищенням дієвості низки вже наявних або новостворених формальних і неформальних інститутів, наприклад, громадських рад при органах виконавчої влади. Посиленню зв'язків сприяло б функціонування новоствореного Міністерства інформаційної політики України. Однак дії політичних інститутів виявилися невдалими, про що свідчить, зокрема, різке падіння рейтингів головних гравців політичного процесу, результати соціологічних досліджень.

Негативним чинником демократичних реформ є інституційний ізоморфізм, тобто прагнення політичних інститутів зберегти форму, притаманну їм з минулого, або набути під впливом зовнішніх тисків форми, властивої зовнішньому оточенню. Протягом тривалого часу поведінка політичних інститутів в Україні мала міметичний характер, тобто відбувалося копіювання зразків за зовнішніми ознаками без радикальних змін самої суті їхнього функціонування. Цьому сприяв вплив РФ, в якій система політичних і державних інститутів зберегла принципи, притаманні СРСР. Зміна орієнтації на європейські системи й принципи управління не зумовила незворотного характеру реформування української політичної системи [55]. Тому заміна управлінців може не дати ефекту, поки не будуть здійснені глибокі зміни норм діяльності, структури й функцій політичних інститутів, інститутів громадянського суспільства.

Перешкодами на шляху інституціоналізації громадянського суспільства в Україні стають фактори: розчарування та зневіра населення в демократичних інститутах, відсутність дієвого судового захисту громадян, перехідність соціальної структури, бідність широкого загалу, низький рівень громадянської політичної культури, відсутність ідеї, яка інтегрує та об'єднує суспільство, відсутність середнього класу, несформованість незалежного індивіда - носія громадянських цінностей і етносу, генератора громадянських традицій. Більшість населення маргіналізована, при цьому у масовій свідомості все ще домінують патерналістські настрої, не відбувається радикального відновлення політичних еліт [221, c.379-387].

Взаємодія інститутів громадянського суспільства дуже слабка та нестійка, можливості є обмеженими. Так, у найбільш вигідній позиції перебувають однотипні громадські організації. Вже налагоджені зв'язки між структурами, створена мережа жіночих організацій, організацій ветеранів, інвалідів тощо. У традиційних галузях діяльності, таких, як захист прав споживача, правозахисна екологічна діяльність, між громадськими організаціями різної спрямованості ці зв'язки дещо слабші, ніж, наприклад, у фізкультурно - спортивних об'єднаннях та науково - технічних товариствах. Та зовсім слабкі зв'язки існують між громадськими організаціями та бізнесом. Починають проявляти роль асоціації за професійною спрямованістю. Наприклад, кризовий стан у системі охорони здоров'я сприяв створенню Всеукраїнське громадське об'єднання «Український медичний союз».

Чимало дослідників не вважають бізнес частиною громадянського суспільства, посилаючись, зокрема, на приклад Європи. Хоча в Європі громадянське суспільство створювалося не підприємцями. Так, Ю. Габермас в праці «Лицар і буржуа, або створення власності» визначив, що громадськість - прототип громадянського суспільства створюється через медіа-сфери, горизонтальні інформаційні зв'язки між суб'єектами, тобто, через обмін інформацією [37, с.98].

Механізми залучення громадян до формування політики сприяють демократизації. Врахування думки громадян через інструмент звернень громадян та особистий прийом керівництва. Інструментами врахування інтересів громадян та їх об'єднань у владних рішеннях є звернення громадян і особистий прийом громадян. Відповідно до Закону України «Про звернення громадян» громадяни мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями.

Запровадження цілей ініціативи «Відкритий Уряд» стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Згідно зі статтею 22 Закону України «Про звернення громадян» керівники та інші посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування зобов'язані проводити особистий прийом громадян.

Стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства встановлює 11 завдань і 39 шляхів їх реалізації, виконавцями є всі 605 органів виконавчої влади і 12089 органів місцевого самоврядування [190]. Стратегія об'єднує та систематизує діяльність багатьох органів влади і містить заходи законодавчого, освітнього й фінансового характеру. Міждисциплінарність Стратегії вимагає нових знань і сучасних підходів до її реалізації. Окремі правила підтверджені станом виконання першочергових заходів з реалізації Стратегії. Особливість політики розвитку громадянського суспільства полягає в тому, що її реалізація можлива лише при масовому залученні інститутів громадянського суспільства.. Втілено в життя лише ті заходи, в яких брали активну участь громадські об'єднання. Результатами цього є, зокрема, ухвалені закони «Про громадські об'єднання», «Про благодійну діяльність і благодійні організації» та регіональні програми розвитку громадянського суспільства. Зусилля органів державної влади охопили лише чверть завдань державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Незначними є результати по таких завданнях, як підтримка волонтерства, підвищення рівня громадянської та правової культури; удосконалення умов залучення ІГС до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів; забезпечення належного правового регулювання для реалізації різних форм місцевої демократії; розвиток соціального діалогу. Внаслідок держава витрачає додаткові кошти на надто обтяжливі для неї функції і втрачає довіру населення.

За роки незалежності проблемою становлення демократії в Україні, унеможливлення реформ, які ігноруються суспільством, є безконтрольність влади з боку громадськості, політичне відчуження громадян і влади, формальний характер механізмів громадського контролю, недосконалість механізмів політичної відповідальності. Прикладом політичного відчуження є явка на рівні 40% на місцевих виборах в 2015 р.

Проте показники інституціоналізації громадянського суспільства Freedom Haus свідчать про переваги України у рейтингу розвитку громадянського суспільства пострадянських країн: 2,75 бала за семибальною шкалою (найвищий показник - 1, найнижчий -- 7), аналогічний показник коливається від 3,25 бала в Молдові до ї балів у Туркменістані та Узбекистані, рейтинг РФ становить 5,5 бали, Білорусі - 6,5. Політичний процес усіх років незалежності продемонстрував часті сплески політичної активності суспільства. Це свідчить про розвинений соціальний капітал. Проте така активність має переважно неконвенційні форми, а значить є мало прогнозованою і ефективною тільки під час революційних потрясінь [88, с.89].

Рівень впливу інститутів громадянського суспільства на органи державної влади обумовлений також своєрідним рівнем розвитку економіки, кількістю середнього класу, станом судової системи, фіскальних органів, якістю політичної системи. Тому без визначення критеріїв антикризової інституціоналізації громадянського суспільства ефект від запроваджених протягом останніх років нововведень, спрямованих на розвиток громадянського суспільства, не матиме належного ефекту, однак і не виключає необхідності використання інструментальних можливостей демократії.

Кількісні показники інституціоналізації свідчать, що в Україні діяло на 1 січня 2016 р. понад 60 тис. громадських організацій, що легалізовані Міністерством юстиції України, 235 політичних партії. Окрім того громадських спілок - 718, професійних спілок - 4143, об'єднань профспілок - 1130 та благодійних організацій - 9799 [4, c.608].

Анексія Криму та агресія Росії проти України викликали потужне патріотичне піднесення у більшості українських громадян, що спонукало їх до активних дій, спрямованих на захист Вітчизни. В умовах воєнної агресії ціною життя наших людей виборюються справжня незалежність, суверенітет, територіальна цілісність, твориться історія України та її майбутнє. У цій боротьбі українські громадяни довели зрілість у відстоюванні цінностей і прав, продемонстрували високу мотивацію до спільних дій, безпрецедентні зразки злагодженості та взаємодопомоги.

Розвиток інститутів представницької демократії свідчить про удосконалення методів впливу громадського контролю за державною політикою, за всіма сферами життя суспільства, у тому числі і за механізмами боротьби з корупцією. З одного боку, представницька демократія складає політичну основу громадянського суспільства, з іншого, завдяки інститутам громадянського суспільства складається громадська думка, що впливає на формування соціально значимого порядку денного, що відповідно є визначальним чинником при визначенні концептуальних основ і пріоритетних напрямків роботи інститутів представницької демократії.

Для вирішення проблем інституціоналізації громадянського суспільства в Україні потрібно: прийняття бюджетне фінансування програми розвитку моделі суспільства; посилення представництва сектора некомерційних організацій на світовій арені; модернізація механізму участі сектора некомерційних організацій у прийнятті законодавчих і нормативних актів, необхідних для подальшого розвитку суспільства, які поліпшують життя громадян; розвиток і поширення тих громадських ініціатив, що виникають і успішно діють на низовому рівні без участі держави за умови контролю на предмет відповідності правовим нормам; самоорганізація суспільства за умови ефективного функціонування правової соціальної держави; налагодження діалогу між владою і суспільством; розвиток толерантної свідомості і гармонізації соціальних відносин на міжнаціональному, внутрішньородинному і міжособистісному рівнях; формування державної ідеології, що пропагує значення сімейних цінностей як незмірно важливіший, чим матеріальний дохід, кар'єрний ріст, культ успіху.

Вплив механізмів громадянського суспільства становлення демократії в Україні ґрунтується на положеннях: демократія є основою громадської згоди, її інститути є базисом для представництва прав і законних інтересів громадян; демократія виступає стрижнем внутрішньої державної політики; при прийнятті соціально значимих рішень по важливих питаннях суспільства необхідне дотримання норм народного представництва; посилення відповідальності народних представників перед суспільством за неефективну діяльність, прийняття корупційних рішень, на шкоду громадянам; підвищення конкурентноздатності держави, збереження людського і виробничого капіталу, що можливо лише за умови дотримання принципів представницької демократії; сталий розвиток вільного суспільства за ринкової економіки, регульованої державою, дотриманні національних інтересів; ефективна діяльність некомерційного сектора як стратегчної ланки громадського управління державою; діюча реалізація законодавчо закріплених і фактичних форм особистої участі населення в розвитку демократії; громадянськість і правосвідомість; розвиток місцевого самоврядування, покликаного зміцнити єдність держави.

Отже, структура демократії складається з інститутів державних органів представницької демократії, місцевого самоврядування, вбудованих у загальну систему і структуру органів влади; інститути громадянського суспільства, що діють на правах автономії щодо органів державної влади, діяльність яких регламентується нормативно-правовими актами і спрямована на забезпечення прав і законних інтересів громадян.

3.2 Інститути громадянського суспільства як чинник забезпечення самоорганізації населення

Важливим елементом демократії є місцеве самоврядування. Результативність демократичного правління визначається через раціональність організації політичної системи, чітким поділом функцій, компетентністю і відповідальністю за прийняття рішень. Враховуючи, що демократія є системою відносин, що складається в результаті і з приводу представництва інтересів громадян, об'єднань, асоціацій, які діють на законних підставах, можна визначити, що громадянське суспільства має здатність збільшити колективну довіру і толерантність серед громадян, сприяючи розвитку демократії, взаємодії населення і влади. Однак необхідно розрізняти категорії «участь» і «вплив». Участь у роботі структур громадянського суспільства не є гарантією реального впливу на політичний процес і прийняття державно значимих політичних рішень. Кількісний показник у даному випадку також не свідчить про те, що всі учасники процесу мають можливість впливати на владу.

Важливим фактором, що впливає на показник впливу громадянського суспільства на демократичні рішення, прийняті органами державної влади і місцевого самоврядування, є рівень незалежності інститутів або органів, які впливають на прийняття рішень. Чим більше громадян підтримують інститут і входять до його складу, тим ефективніше і продуктивніше буде його діяльність. Саме згуртованість суспільства сприяє демократії. Чим вище рівень спільних дій, тим більший вплив на владу можуть здійснити активні громадяни [66, c.9].

Демократія є засобом для досягнення національних цілей та ідей. На думку автора, фактором впливу суспільства на становлення демократії є громадський консенсус. Посилення соціальної спрямованості державної політики, відкритості прийнятих рішень, зниження рівня корупції -- головні аспекти забезпечення колективної довіри громадян. Громадянське суспільство як багаторівнева організація громадян діє у межах держави, що створює умови для дотримання прав і свобод людини, розвитку всіх членів суспільства. Правову основу створює саме держава.

Основними формами реалізації механізму взаємодії органів представницької демократії й інститутів громадянського суспільства є спільні засідання, дискусійні клуби, круглі столи з метою вироблення консенсусних рішень. Прийняття і реалізація управлінських рішень повинні ґрунтуватися на дотриманні представництва при їхньому прийнятті і суспільному контролі за реалізацією органами державної влади. Інформаційне забезпечення діяльності є необхідним за умови державної підтримки для ліквідації можливості інформаційної блокади і викривлення інформаційної дійсності. Суб'єктами механізму виступають інститути громадянського суспільства і демократії, об'єктами -- права і законні інтереси громадян [62; 63; 64].

Для ефективної реалізації механізму впливу громадянського суспільства на становлення демократії необхідно прогнозування, засноване на підсумках аналізу діяльності, вивченні впливу закономірностей. Запровадження тактичного і стратегічного, короткострокового і довгострокового планування взаємодії громадянського суспільства і демократії дозволить систематизувати діяльність і підвищити ефективність цієї взаємодії. Моделювання здійснюється шляхом проведення фокусів-груп при розробці, підготовці заходів, прийнятті соціально значимих рішень. Аналіз реалізації механізму впливу громадянського суспільства на становлення демократії реалізується на двох рівнях: зовнішньому і внутрішньому. Зовнішній аналіз здійснюється шляхом систематизації, узагальнення, обробки даних про зовнішні фактори, що впливають на механізм впливу громадянського суспільства на становлення демократії, тоді як внутрішній аналіз припускає вивчення безпосереднього впливу громадянського суспільства на становлення демократії, їхніх суб'єктів. Координація механізму взаємодії демократії і громадянського суспільства здійснюється шляхом досягнення громадського консенсусу позицій громадян, які представляються їхніми лідерами в період вироблення соціально значимих рішень. У механізмі впливу громадянського суспільства на становлення демократії застосовуються наступні рівні контролю: стратегічний і тактичний контроль, який здійснюється представниками органів представницької демократії та громадянського суспільства; локальний контроль; самоконтроль, який здійснюється кожним громадянином [133, c.26-31].