Інститути та механізми модернізації міграційної політики: порівняльно-політологічний аналіз

У січні 2003 року була запущена Північноамериканська ініціатива з безпеки та процвітання, що закликала уряди Канади, Мексики та США до створення нових інституційних рамок для північноамериканської інтеграції, укладення послідовної угоди, що стосується ресурсів (сільське господарство, метали, мінерали та енергія), а також розділення тягаря із забезпечення оборони та безпеки. У березні 2005 року на зустрічі в Техасі Джордж Буш, Пол Мартін і Вінсент Фокс виступили зі спільною заявою про створення Північноамериканського партнерства з безпеки та процвітання. Однією з ключових цілей цієї ініціативи є узгодження імміграційної політики та політики в галузі надання притулку для побудови континентального периметру безпеки.

Передбачається застосування спільних біометричних стандартів і технологій, які б дозволили полегшити ідентифікацію індивідів, і до певного ступеню координацію прикордонних політик Канади, Мексики та США через забезпечення сумісності імміграційних баз даних і створення спільних команд з охорони кордонів. У той же час на кордоні з Мексикою з 2006 року почалося будівництво дворядної стіни загальною протяжністю 1125 км. Ця стіна, що є, на думку американської влади, необхідним заходом боротьби з незаконною міграцією, стала символом межі між розвиненим світом і тим, що розвивається. Ділянка кордону, що охороняється, стала набагато довшою, кількість прикордонних службовців подвоїлася в останні роки і склала 16,5 тисяч осіб. Кількість відправлених назад іноземців значно зросла, склавши в 2007 році 285 тисяч осіб [186].

На саміті північноамериканських лідерів у Монтебелло в 2007 році та в Оттаві в 2008 році при обговоренні прогресу Партнерства з безпеки та процвітання серед питань економічного процвітання, продовольства, енергетики, навколишнього середовища і надзвичайних подій, лідери незмінно робили акцент на зміцненні безпеки кордонів. Серед заходів, що реалізуються, називалися: координація інфраструктурного забезпечення і технологічне вдосконалення міграційного контролю, скорочення неконтрольованих ділянок кордону, спільний контроль на основних пунктах перетину в напрямку Детройт-Віндзор і Сан-Дієго-Тіхуана [312]. США і Канада, крім того, уклали угоду про спільну охорону морських шляхів.

У спільній заяві північноамериканських лідерів в 2009 році питання регулювання міграції не згадувалися, хоча в своєму виступі президент США Барак Обама згадав вигоди, які приносить впорядкована і легальна міграція, і пообіцяв, що «адміністрація продовжить роботу над виправленням погано функціонуючої імміграційної системи Америки так, щоб ми могли по праву продовжувати називати себе нацією, що поважає закон, і нацією іммігрантів одночасно» [310].

Підсумовуючи, можна підкреслити, що регіональні підходи до модернізації міграційної політики значно розрізняються залежно від цілей і форм проектів інтеграції. Становлення єдиного ринку в рамках ЄС призвело до об'єктивної потреби відміни контролю на внутрішніх кордонах ЄС для переміщення спочатку працівників, потім всіх громадян держав-членів, і застосування компенсаторних заходів в галузі безпеки правопорядку і контролю зовнішніх кордонів Євросоюзу. Вимоги ефективного регулювання вільного переміщення і контролю зовнішніх кордонів призвели до передачі відповідних компетенцій від національних урядів на рівень наднаціональних інститутів і вироблення загальноєвропейського підходу відносно всіх аспектів міграції: нелегальної міграції, надання притулку, прав мігрантів, а також співпраці з третіми країнами та діаспорою в галузі міграції.

На відміну від Євросоюзу, співпраця в рамках НАФТА спочатку була спрямована на заборону транскордонної міграції. Значний розрив у рівні життя між США, Канадою, з одного боку, і Мексикою - з іншого не дозволив країнам регіону відкрити кордони для переміщення робочої сили, не дивлячись на зацікавленість в цьому Мексики. Співпраця країн регіону визначається рамками міжурядових зустрічей і носить в основному технічний характер. Її метою є посилити здатність держав регіону контролювати власні кордони за рахунок впровадження передових технологій охорони і підвищення професіоналізму працівників прикордонних служб.

3.3 Діаспора як транснаціональний чинник впливу на характер модернізації міграційної політики

Традиційно діяльність діаспоральних співтовариств вивчалася з точки зору особливостей їх культури та соціальних взаємин з приймаючими та «відправляючими» суспільствами, і лише в останні десятиліття вчені зацікавилися дослідженням діаспор як самостійних політичних акторів, що мають власні інтереси та інструменти для втілення їх у життя [149].

Це зрушення обумовлюється значною еволюцією інституту діаспори в умовах глобалізації, що призвела до посилення її ролі в житті суспільств походження і проживання. З одного боку, демократизація і проголошення примату прав людини наділили діаспори новими можливостями колективної самореалізації в приймаючих країнах. З іншого боку, завдяки розповсюдженню засобів комунікації та пересування посилився зворотний зв'язок діаспор із суспільствами походження. Мігранти дістали можливість безпосередньо брати участь в житті своєї країни через інвестування, створення спільних підприємств, грошових переказів і доброчинність. Діаспора стала не стільки «вигнанцями» в чужій країні, скільки посередниками та «мостами» в налагодженні контактів між країнами в бізнесі, науці та культурі [184, с. 14].

У вузькому сенсі діаспорою можна назвати спільноту, яка відповідає наступним ознакам: «розсіяння» як мінімум по двох країнах; підтримка зв'язків з країною походження; усвідомлення членами діаспори своєї приналежності; існування в країні, відмінної від країни походження щонайменше протягом двох поколінь.

За визначенням Т. Полоскової, діаспорою може називатися група, для якої характерне усвідомлення себе частиною народу, що проживає в іншій державі; наявність власної стратегії взаємин з державою проживання та історичною батьківщиною (або її символом); формування інститутів і організацій, діяльність яких спрямована на збереження і розвиток етнічноїТ ідентичності.

Сьогодні спостерігається тенденція до розширення даного терміну по відношенню до різноманітних етнічних груп. Зокрема, британський дослідник Ф.Адамсон і американський учений С. Вертовец вважають, що термін «діаспора» став засобом визначити транснаціональну ідентичність груп, яких не пов'язує разом історія міграції і які не обов'язково сприймають себе як членів діаспори [149].

Його можна використовувати для опису практично будь-якого населення, яке можна вважати «відірваним від своєї території» або «транснаціональним» - тобто таким, що має походження на території, відмінній від місця сьогоднішнього походження, і чиї соціальні, політичні та економічні мережі тягнуться крізь кордони держав і охоплюють всю земну кулю. Таким чином, термін «діаспора» сьогодні застосовується для опису як різноманітних етнічних груп (наприклад, турки у ФРН, корейці в США); так і релігійних груп (мусульманська діаспора в Європі). У даній роботі ми дотримуватимемося широкого визначення Міжнародної організації з міграції, яка пропонує розуміти під «діаспорою» всіх «членів етнічних або національних спільнот, які покинули свою країну походження, але підтримують з нею зв'язки» [266].

Підвищена політична активність діаспор робить актуальним дослідження не тільки їх впливу на соціально-культурні аспекти життя мігрантів в приймаючому суспільстві, але і їх ролі в організації та підтримці самих міграційних потоків. Можна виділити як мінімум два основні механізми, за допомогою яких діаспора може впливати на міграційні потоки:

1) підтримка неформальних мереж, які сприяють зворотній і ланцюговій міграції, забезпечують інформацію та інфраструктуру для переміщення та осідання потенційних мігрантів;

2) внесок в розвиток країни походження діаспори (через грошові перекази, фінансові інвестиції, передачу знань і навичок), який в довгостроковій перспективі може знизити відтік емігрантів з цих місць.

Міграція є процесом, що самовідтворюється: одного разу почавшись, вона сприяє формуванню стійких каналів, які генерують міграційні потоки, в тому числі і в зворотньому напрямку. Найпоширенішим видом ланцюгової міграції є переміщення сімей вслід за мігрантами. Враховуючи, що право на сім'ю є невід'ємним правом людини, зафіксованим в багатьох міжнародних документах, законодавство більшості країн дозволяє мігрантам, що в'їжджають на довгий термін або постійне місце проживання, привезти з собою чоловіка/дружину і неповнолітніх дітей.

Крім того, досягнувши певного рівня, трудова міграція робить потоки більш постійними за рахунок налагодженої інфраструктури переїзду. Дослідники описують це явище як ефект «снігової кулі»: чим більше людей оцінили можливості заробітку за кордоном - через отримання грошових переказів або простої інформації - тим більше буде їх бажання та готовність мігрувати [244, с. 209].

При встановлених соціальних мережах міграція стає доступною великому числу членів громади та відносно безпечним і надійним джерелом доходу. Кожен новий мігрант розширює мережу і скорочує ризик переміщення для всіх, із ким він пов'язаний. Наявність і поширеність мереж є одним із головних чинників того, чи вирішить людина виїхати або залишитися на своєму місці, і на який термін вона вирішить залишитися.

На думку Т. Файста, потенційні мігранти віддають перевагу тим формам руху, які дозволяють їм підтримувати їх соціальні зв'язки (зворотня міграція), переривати їх на короткий час (сезонна міграція) або переносити цілий набір важливих соціальних зв'язків за кордон (сімейна міграція в контексті ланцюгової міграції) [244, с. 204].

Мережі та організації мігрантів скорочують інформаційні та транспортні витрати, які нерідко стають перешкодою для міграції. Наприклад, мігранти можуть отримувати інформацію про місце роботи поштою або телефоном; сім'ї або знайомі біженців можуть отримувати інформацію про процедуру подачі заявки і контакти в приймаючій країні. Також подібні зв'язки знижують ризик відсутності роботи та джерела доходу в іншій країні: найчастіше мігруючі знають, хто і яка робота їх чекає, ще до від'їзду з країни. Наявність співвітчизників за кордоном полегшує психологічну адаптацію на новому місці та сприяє первинній соціалізації новоприбулих.

І хоча може здатися, що отримання інформації через мережу може втрачати своє значення при нинішньому рівні розповсюдження засобів масової інформації та інтернету, результати досліджень спростовують це припущення. Багато в чому надлишок інформації створює додаткові проблеми, а не вирішує їх, тому люди схильні покладатися на соціальні мережі (не плутати з сайтами на зразок Facebook), особливо в економічній діяльності. Крім того, галузі висококваліфікованої праці, особливо пов'язані з технологією і знанням, відносно закриті та містять елементи, передача і ухвалення яких сильно залежить від соціального контексту.

Впливова мережа подібного типу виникла серед вихідців з Індії, що проживають у США. Разом з китайцями, ця група досягла успіху у високотехнологічній промисловості в Силіконовій долині. Згідно з опитуванням серед азійського населення в цьому регіоні в 2002 році, члени індійської та китайської діаспори відрізняються високою кваліфікацією (77% і 85% з вищою освітою і ступенем відповідно), проте індійців більше на керівних постах, ніж китайців (56% і 23% відповідно). 68% опитуваних індійців зізналися, що отримали свій ступінь в США, серед китайців і тайванців ці показники були ще вищі - 81 і 92% відповідно. З цих професіоналів 77% людей знали одного або декількох друзів, які повернулися до Індії для того, щоб заснувати бізнес, 52% регулярно подорожують до Індії у справах принаймні раз на рік, і 27% регулярно обмінюються інформацією про можливості роботи та бізнесу зі своїми знайомими в Азії, 33% регулярно обмінюються інформацією про передові технології [288, с. 99-109]. Дане дослідження підтверджує, що діаспора виробила не тільки тісні зв'язки з індійською економікою, але і є важливим джерелом інформації про роботу, знання і технології для своїх співвітчизників на батьківщині.

Крім того, мережі підтримуються не тільки за рахунок особистих контактів, але і за рахунок підприємців, що отримують з їх підтримки чималу вигоду. Посередниками можуть бути «першопрохідці» - мігранти або біженці, що вже мають досвід переміщення; професіонали, що займаються набором робочої сили; або люди, які користуються повагою в спільноті, що можуть звести або налагодити контакти з необхідними людьми в приймаючій країні. Ці посередники по суті є транснаціональними підприємцями. Вони виграють від міграції або отримуючи матеріальну винагороду від своїх послуг або набуваючи додаткового соціального капіталу, примножуючи зобов'язання інших перед собою.

Найсильніша форма регуляризації соціальної взаємодії проявляється в різних організаціях в галузі міжнародної міграції, які з різних причин застосовують інституційні правила та ресурси. Це можуть бути транснаціональні компанії, що посилають свій персонал за кордон, агентства з найму персоналу або правозахисні організації в країнах походження та проживання [245, с. 197].

Сюди ж можна віднести нелегальний бізнес з організації перевезень. За допомогу в транспортуванні, виготовленні документів, розміщенні трафікери беруть десятки тисяч доларів з багатьох мігрантів. Крім того, розвивається бізнес з організації насильницьких перевезень з метою сексуальної експлуатації або дешевої робочої сили..

Подібні організовані форми соціальної взаємодії в найменшому ступені підвладні державному регулюванню (можна припустити, що чим сильнішим є ступінь організації, тим менше процес підвладний державним правилам), діючи за власною логікою, підтримуваною міжнародним правовим або торговим режимом або законами кримінального світу. Т. Файст висуває гіпотезу, згідно з якою міжнародні рухи стають самокерованими як тільки досягнуть певного рівня мережевих взаємодій і утвориться необхідна для їх підтримки соціальна структура [245, с. 208].

Міграція також може спровокувати наступні хвилі міграції через розвиток місцевих спільнот. Підвищення доходу сімей, що живуть за рахунок еміграції, дозволяє сплатити витрати на переміщення за кордон інших членів сімей, а також показує приклад безпосередньої вигоди від еміграції в місцевій спільноті.

Теорія відносної депривації свідчить, що задоволеність індивідів залежить не тільки від їх персонального економічного статусу, але і від порівняння свого статусу по відношенню до статусу інших членів спільноти. Таким чином, якщо одна сім'я бачить, що інша сім'я стає значно багатшою за рахунок еміграції, тоді відчуття незадоволеності та депривації зростатиме, і це стимулюватиме дану сім'ю також відправити свого члена за кордон. В результаті формується так звана «культура міграції» - орієнтація людей на еміграцію як основний спосіб вирішити економічні та соціальні проблеми своєї сім'ї, що передається з покоління в покоління.

Розвиток місцевих спільнот за рахунок грошових переказів і доброчинності також може стимулювати міграцію з найбідніших країн. Економісти довели, що економічне зростання часто посилює міграцію, і лише після того, як країна досягне певного рівня розвитку, відтік населення починає знижуватися. Таким чином, на початковій стадії міграція стає процесом, що самовідтворюється, який внаслідок зниження витрат поступово залучає до себе все більше і більше груп і соціальних класів місцевого співтовариства.

На другій стадії рух стає менш залежним від економічних умов у приймаючій країні, оскільки мігранти отримують соціальні виплати, а можливості сімейного воз'єднання або шлюбу з громадянином даної країни збільшують шанси на отримання громадських прав і поповнення іммігрантської спільноти. На цьому етапі мігрують більш молоді та похилі мешканці країни походження, а також великий відсоток жінок. На третій стадії міграція може стати знову селективною: на цей раз на користь тих груп, які були недостатньо представлені на початку (члени найбільш бідних груп з дальніх районів «відправляючих» регіонів). Нарешті, на четвертій стадії міграція охоплює практично всі групи та класи.

Результат такої міграції не визначений: одні, попрацювавши за кордоном, повертаються, інші вирішують залишитися будь-якою ціною в країні перебування, треті починають подорожувати між двома країнами.

Діаспора може вносити значний внесок у розвиток спільнот походження. Розмір грошових переказів робить їх найважливішими акторами у справі розвитку, крім того, спільноти емігрантів можуть служити джерелом зовнішніх прямих інвестицій, торгових зв'язків і передачі технологій. У багатьох діаспорах також існують спеціальні асоціації та партнерства, створені з метою допомогти у вирішенні соціальних і економічних проблем країни походження.

Зв'язки діаспор з країнами походження можуть розрізнятися за ступенем інтенсивності. Так, відзначається, що низькокваліфіковані мігранти, які приїжджають до інших країн для роботи, більшою мірою підтримують свої сім'ї, ніж кваліфіковані мігранти, що проживають в іншій країні багато років або отримали право на постійне проживання. Країни, що розвиваються, такі як Мексика, Індія та Китай недарма розробляють стратегії підтримки та розвитку відчуття спільної приналежності у своїх діаспорах («мобілізація ідентичності»).

Організації діаспор у США присвячують свій час і ресурси соціально-економічним проектам в країнах походження, особливо в Латинській Америці та країнах Карибського басейну. Як правило, вони збирають добровільні пожертвування на фінансування проектів в сфері охорони здоров'я, освіти та інших суспільних послуг - проведення електрики, водопроводу і будівництва доріг. Ці групи не просто дають гроші, але і грають активну роль у визначенні місця, плануванні, координації, реалізації та моніторингу цих проектів. В більшості випадків вони працюють разом з місцевими організаціями та урядами країни походження [344].

Дослідники відзначають, що філантропія властива також азійській діаспорі та багато в чому є невід'ємною частиною азійської культури, що вихваляє взаємодопомогу і роботу на благо суспільства. Допомога своїм співвітчизникам також носить відтінок культурної специфіки. Зокрема, дослідники відзначають, що китайці часто вважають за краще передавати ресурси по приватним, особистим і неформальним каналам і в основному на розвиток тих інститутів, які підтримують дух сім'ї - шкіл і храмів. Вони також відмовляються від формальних грантів і звітних документів, що ускладнюють і затягують процес. Як приклад можна привести Американську групу Китайських лікарів і стоматологів в Піттсбургу, члени якої регулярно подорожують до Китаю, не будучи пов'язаними формальними зобов'язаннями. Багато китайців з Гонконгу, Тайваню та інших країн Південно-Східної Азії діють таким же чином [149].

Китайські урядові служби достатньо успішно займаються збором коштів усередині держави і за кордоном на різні соціальні проекти. Зокрема Китайська асоціація розвитку молоді «Проект надія» зібрала з 1989 по 2003 рік близько 200 мільйонів доларів на освітні проекти, в основному, будівництво шкіл і стипендії, і за словами керівників міжнародного відділу асоціаціїТ значну частину склали внески китайців за кордоном. Центри Tang Foundation підтримки традиційної китайської медицини в Пекіні та Чікаго, засновані в 1995 році перерахували більше десятка мільйонів доларів на будівництво шкіл і навчання бідних студентів вузів. З моменту заснування в 1997 р. близько 4 400 студентів з 19 коледжів отримали гранти на близько 500 доларів на рік і до 2003 року було побудовано 251 школу в 12 провінціях.

Існує чимало прикладів ділових діаспоральних мереж: Вірменська високотехнологічна рада Америки (Armentech), Ліванська ділова мережа (Lebanese Business Network) та Індійська професійна асоціація Силіконової долини - Silicon Valley Indian Professional Association (SIPA). Заснування ділових мереж відбувається різними способами. Іноді це трапляється спонтанно в результаті контактів і зустрічей індивідів. В інших випадках може йти мова про цілеспрямовані зусилля ділових співтовариств діаспори з розвитку економічних зв'язків з країною походження. В обох випадках нові транспортні та комунікаційні технологіїТ полегшують зв'язки та дозволяють навіть невеликим фірмам встановлювати партнерство з підприємцями за кордоном [308].

У доповіді Високого комітету індійського уряду по діаспорі відображені основні шляхи впливу діаспори на розвиток бізнесу. Зокрема наголошується, що підприємці з діаспори:

1) дають поради щодо стратегій проникнення на ринок, а також інформацію про місцеві правила і закони, ділове середовище і процедури;

2) виступають як провідники для розвитку бізнесу, використовуючи контакти для впровадження нових продуктів і експорту з країн походження в країни перебування;

3) члени діаспори, що мають доступ до процесу ухвалення рішень і топ-менеджменту, можуть вплинути на вирішення багатонаціональних компаній з аутсорсінгу на користь країн походження [460].

Китайська та індійська діаспори є ключовими прикладами того, як співвітчизники за кордоном сприяють залученню інвестицій, просуванню експорту національних компаній і аутсорсінгу в країни походження. Наприклад багато хто приписує розвиток індустрії інформаційних технологій в Бангалорі діловим зв'язкам з індійцями, що працюють в Силіконовій долині в США. Вважається що вони поставили капітал і контракти з-за кордону для молодих компаній. Так само, розвиток високотехнологічного сектору Тайваню був полегшений поверненням високоосвічених китайців з Америки, що утворили нові підприємства.

Однією з відомих асоціацій індійців за кордоном є Індійська професійна асоціація Силіконової долини SIPA. Заснована в 1987 році, ця асоціація є форумом для підприємців з індійської спільноти, які сприяють співпраці США та Індії у високотехнологічних секторах. Мета асоціації - слугувати «мостом» між індійськими та американськими бізнесменами, бажаючими налагодити контакти. SIPA часто організовує конференції для того, щоб представити людей один одному і надати їм інформацію про можливості вкладення в індустрію інформаційних технологій в Індії. Влаштовуються також зустрічі з представниками індійського уряду, які розповідають про політику та інфраструктуру в галузі інформаційних технологій в окремих індійських штатах. В даний час членами SIPA є 2 300 осіб. В основному це висококваліфіковані інженери, корпоративні керівники, правові та фінансові експерти та підприємці.

У 1992 році в Силіконовій долині була заснована ще одна організація - «Індійські підприємці», - яка, за даними сайту, має 53 філії в 12 країнах, налічує 11 000 членів, які також є менеджерами, інвесторами та юристами. Її члени також зіграли важливу роль в розвитку інформаційних технологій в Індії, виступаючи як посередники в створенні міжнародних ділових проектів і створюючи позитивну репутацію індійців як грамотних фахівців в галузі IT. Серед конкретних проектів, які організувала діаспора в Індії, -відкриття приватної «Міжнародної школи бізнесу», в яку на один-два семестри запрошуються індійські професори з університетів США, Великої Британії та Канади. Багато індійців, що живуть в цих країнах, вже повернулися до Індії і або приєдналися до таких компаній як GE, Intel та IBM, або почали свою власну справу. До 2003 року репатріанти створили більше 200 компаній.

Такі підприємства як The Indus Entrepreneur і Silicon Valley Bank супроводжують делегації компаній венчурного капіталу до Індії для дослідження потенційних можливостей для інвестицій. Багато хто з цих компаній зацікавився інвестиціями в індійські компанії. Крім того, розвиток спільних підприємств США та Індії дозволяє скоротити витрати на дослідження і розробки, пов'язані з дешевшою працею індійців. Згідно оцінкам Evalueserve в 2003 році існувало більше 150 нових підприємств, з дочірніми компаніями в ІндіїТ та головними в США; ця кількість подвоїлася до 2006 року [460].

Вірменська діаспора зіграла важливу роль в залученні зовнішніх прямих інвестицій до Вірменії в перехідний період. Близько 69% всіх іноземних інвесторів були вихідцями з Вірменії, в період з 1998 по 2004 рік вони інвестували приблизно 275 млн. доларів або 25% загальних ВПІ до Вірменії. Втім, через низьку зацікавленість інвесторів у вірменському бізнесі, велика допомога була надана по каналам доброчинності, гуманітарної допомоги, політичної підтримки та передачі знань [320].

У 2000 році групою вірмено-американських підприємців у сфері високих технологій була заснована Вірменська Високотехнологічна Рада Америки - Armentech. Метою організації є застосування колективного досвіду членів діаспори для підтримки та розвитку високотехнологічного сектору у Вірменії на зразок того, як це зробила індійська діаспора. Одним із досягнень організації був запуск в 2000 році сайту інтернет-посередника для просування технологічного сектору Америки.

Поширеною формою взаємодії діаспор зі співвітчизниками в країні походження є віртуальне спілкування. Більше 40 інтелектуальних мереж діаспор функціонує в мережевому просторі Інтернету, сприяючи передачі знання. Цифрові мережі в Індії, Африці та Латинській Америці використовують програмістів-співвітчизників за кордоном для «віртуального тренування» і передачі технологій, щоб скоротити інформаційний розрив між країнами. У таких мережах фахівці з різних країн реєструються на спільному інтернет-порталі та можуть через віртуальну базу даних знайти однодумців або колег, з якими вони можуть обмінюватися думками та професійним досвідом.

Роль діаспор в контексті міграції та розвитку широко обговорюється міжнародними організаціями та урядами. Глобальна комісія з міжнародної міграції відзначила, що діаспору слід заохочувати до участі в розвитку країн походження шляхом інвестицій і програм передачі навичок. В доповіді Генерального секретаря в рамках Діалогу високого рівня по міграції міститься заклик до урядів звернути увагу на громадян за кордоном як на одне з джерел розвитку [111].

У Комюніке ЄС про міграцію та розвиток (2005 р.) визнається важливість діаспор як потенційного актора розвитку країн походження і намічається ряд ініціатив по взаємодії з ними, зокрема: допомогти країнам, що розвиваються, встановити контакти зі своїми діаспорами через створення баз даних членів діаспори, організацій, створення механізмів представництва інтересів діаспор на рівні ЄС; і заохочувати програми обміну молоді з іммігрантських співтовариств з країнами походження в рамках ЄС [210].

Таким чином, діаспори виконують декілька найважливіших функцій в сфері міграційної політики та її модернізації: вони підтримують постійний зв'язок і міграційні потоки між країнами; служать основними джерелами інформації про можливості переїзду і працевлаштування, а також особливості проживання в новій країні; борються за розширення прав мігрантів в приймаючих суспільствах; сприяють розвитку «відправляючих» суспільств шляхом грошових переказів, інвестицій, передачі технологій і навичок. Їх потенціал недостатньо задіяний особами, що ухвалюють рішення, внаслідок достатньо вузького бачення ролі діаспори як несамостійного актора, що слухняно реалізує інтереси країни походження і не має власної стратегії та інструментів її реалізації.

У сфері міграційної політики та її модернізації задіяна безліч недержавних суб'єктів, які мають специфічні цілі та інструменти. По відношенню до держав вони виступають в різній якості - партнерів, підрядників або паралельних центрів влади - залежно від збігу або розбіжності їх інтересів. У цьому ми мали можливість переконатися на прикладі аналізу трьох груп акторів: міжнародних організацій, регіональних інтеграційних об'єднань і діаспор.

Міжнародні організації відіграють надзвичайно важливу роль у модернізації міграційної політики, сприяючи виробленню і просуванню універсального міжнародно-правового режиму в галузі трудової міграції, притулку і прав людини. Держави-учасники, що ратифікували дані конвенції, приймають на себе юридичні зобов'язання по дотриманню цих прав, що серйозно обмежує їх можливості в плані регулювання певних видів міграції (наприклад, сімейної імміграції та прохачів притулку) і прав іммігрантів.

З іншого боку, міжнародні організації допомагають підвищити ефективність міграційної політики та її модернізації. Відділ народонаселення і статистичний відділ ООН, аналітичні відділи Міжнародної організації з міграції і Організації з економічного співробітництва і розвитку сприяють збору і аналізу інформації про міграції в регіональному і глобальному масштабі. Комплексне бачення проблем міграції, в їх взаємозв'язку з проблемами демографії, соціально-економічного розвитку, екології та охорони здоров'я дозволяє їм формувати стратегії на рівнях вище національного і сприяє загальній ефективності.

Нарешті, міжнародні організації сприяють розвиненим державам і тим, що розвиваються, в широкому спектрі технічних питань, пов'язаних з розміщенням, перевезенням і поверненням біженців і переміщених осіб; налагодженням ефективного прикордонного контролю і обліку іммігрантів; розповсюдженням інформації про можливості та ризики, пов'язані з міграцією і т. д.

Регіональна співпраця з міграції просувається сьогодні в рамках більшості регіональних організацій (Євросоюз, МЕРКОСУР, СНД, ЕКОВАС, АСЕАН та ін.) і міжурядових форумів (Північноамериканське партнерство з процвітання і безпеки, Південноамериканська конференція з міграції та ін.). Роль регіональних інститутів у міграційній політиці значно розрізняється в залежності від ступеня регіональної інтеграції.

Європейський Союз є прикладом найбільш розвинутої регіональної співпраці, в якій повноваження з міграційної політики та її модернізації розподілені між національним і наднаціональним рівнями. В результаті європеїзації міграційної політики питання охорони зовнішніх кордонів, вільного переміщення і забезпечення безпеки всередині ЄС перейшли під контроль інститутів ЄС. У веденні національних урядів сьогодні залишається політика відносно трудової міграції, притулку та інтеграції, хоча і в цих галузях принципи міграційної політики країн-членів були скоординовані на регіональному рівні.

У північноамериканському регіоні співпраця в галузі міграції спочатку була вельми обмеженою і здійснювалася виключно на міжурядовому рівні. Значна відмінність в рівні розвитку країн і домінування Сполучених Штатів Америки в регіоні не дозволили зміцнити наднаціональні структури в рамках НАФТА і лібералізувати переміщення між країнами.

Теракти 11 вересня стали переломним моментом, що загальмував розвиток співпраці в обох регіонах і зумовив поворот вбік силового підходу до управління міграцією. США відмовилися від уже готового проекту угоди про трудову міграцію з Мексикою і почали просувати технічну співпрацю в рамках Північноамериканського партнерства з безпеки та процвітання, спрямовану на зміцнення прикордонного контролю та боротьбу з нелегальною міграцією. У ЄС план лібералізації спільної Європейської міграційної політики поступився місцем забороні міграції з третіх країн і посиленню контролю над нею.

Значну роль в міграційній політикці та її модернізації почали відігравати транснаціональні мігрантські співтовариства або діаспори. На відміну від регіональних і міжнародних організацій, які прагнуть формувати міграційні потоки «ззовні», діаспори є унікальним механізмом самоврядування міграційних потоків, потенціал яких недостатньо досліджений і задіяний іншими акторами.

У довгостроковій перспективі діаспора приносить значні економічні та політичні вигоди країні походження. Підтримуючи відчуття приналежності до батьківщині, вони стимулюють мігрантів робити інвестиціїТ в місцеве виробництво і доброчинні внески на соціальні проекти, брати участь в програмах передачі навичок і розвивати спільний бізнес зі співвітчизниками, не говорячи вже про багатомільярдні фінансові вливання у вигляді грошових переказів мігрантів своїм сім'ям. Діаспоральні інститути (професійні організації, асоціації рідного міста, правозахисні організації, студентські та релігійні ради і так далі) виконують найважливіші функції по відстоюванню прав і соціальній адаптації мігрантів на новому місці проживання.

Країни, що приймають мігрантів, зазвичай з недовірою відносяться до сильних інститутів діаспори, розробляючи різні механізми їх інтеграції та контролю, не дивлячись на те, що координація зусиль з діаспорою в галузі розвитку країн походження - створенні робочих місць і підвищенні рівня життя - може сприяти зниженню міграційного потенціалу і відповідати довгостроковим інтересам розвинених країн. Крім того, співпраця з діаспорою могла б стати ефективним інструментом розповсюдження інформації про можливості легального переїзду і працевлаштування мігрантів у суспільстві походження, скоротивши ризик нелегального переміщення для самих мігрантів і приймаючих суспільств.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення та запропоновано нове наукове осмислення міграційної політики як важливої сучасної теоретичної і практично-політичної проблеми.

Політика у сфері міграції утворює складну сукупність процесів різних рівнів, що здійснюються в різних просторах (соціальному, культурному, економічному, інформаційному) за активної участі цілого ряду суб'єктів: державних структур країн походження, призначення і транзиту мігрантів; багатосторонніх інститутів міжнародного і регіонального рівнів; локальних і транснаціональних співтовариств. Аналіз зазначеної сукупності дає підстави вважати, що держави дотепер зберігають центральну роль у міграційній політиці та її модернізації, встановлюючи правила перетину своїх кордонів і визначаючи статус мігрантів у рамках певної території. Разом з тим діяльність недержавних суб'єктів управління поступово обмежує їх повноваження у сфері інформаційного, правового і технічного забезпечення міграційних процесів. Даний факт можна сприймати як цілеспрямований виклик державній політиці і в той же час як допоміжний засіб управління, який, за належної координації цілей і ресурсів, може сприяти підвищенню її контрольованості.

Наявні підходи у сфері дослідження міграційних процесів дозволяють зробити висновок, що пріоритетним напрямом модернізації міграційної політики розвинених країн в останні десятиліття є посилення боротьби з нелегальною міграцією, охорони кордонів і селективний відбір економічно вигідних мігрантів. У більшості країн відбулося збільшення кількості службовців і бюджету прикордонних служб, були введені нові технології охорони кордонів та ідентифікації індивідів на основі біометричних даних (США, Канада, Велика Британія). Посилюється покарання за нелегальний перетин кордонів або найм нелегального працівника у вигляді штрафу працедавця або тюремного ув'язнення мігранта без подальшого права в'їзду до країни (Італія, Велика Британія). Обмежуються права нелегальних мігрантів на здобування освіти і матеріальної допомоги, захист у суді. Лінія патрулювання прикордонних служб виноситься на територію країн походження або транзиту мігрантів, що дозволяє перехопити нелегальних мігрантів до моменту їх в'їзду в країну. За цих умов природним на рівні національних держав стає створення так званої буферної зони по периметру своєї території в обмін на фінансову допомогу, збільшення квот на трудову міграцію, забезпечення процесу повернення нелегальних мігрантів.

Сучасна імміграційна політика припускає диверсифікований підхід до мігрантів залежно від їх кваліфікації, а також здатності адаптуватися до приймаючого суспільства. Цим самим, з одного боку, розвинені країни розширюють можливості для в'їзду кваліфікованих фахівців за допомогою таких інструментів як: нарахування балів за кваліфікацію і досвід роботи (Канада, Велика Британія); зняття обмежень на кількість в'їжджаючих фахівців і полегшення умов для отримання ними дозволу на проживання (Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія). З іншого боку, скорочуються можливості для в'їзду і осідання низькокваліфікованих мігрантів: їх перебування ставиться в залежність від попиту з боку працедавців і умов контракту. З'ясовано, що зазначена тенденція набула поширення, оскільки від 2000-х років селективна політика була офіційно запроваджена у Данії, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії. Розвинені країни також підвищують вимоги до адаптивних здібностей мігрантів. У більшості країн знання мови є необхідною умовою для в'їзду трудових мігрантів та членів їх сімей, отримання громадянства.

Модернізація міграційної політики держав, що розвиваються, переслідує цілі, багато в чому протилежні політиці розвинених держав, такі як заохочення трудової низькокваліфікованої еміграції, підвищення економічної вигоди від міграції у вигляді грошових переказів та інвестицій мігрантів, підтримка зв'язків зі співвітчизниками. Вбачаючи в еміграції засіб зниження безробіття і підвищення рівня життя в країні, уряди країн, що розвиваються, намагаються контролювати еміграцію своїх громадян шляхом ліцензування зарубіжних рекрутінгових агентств, збору інформації про зовнішні ринки праці та складання чорних списків компаній, що порушили зобов'язання відносно працівників (Індія, Філіппіни, Китай, Мексика, Вірменія, Туреччина). Поширеною практикою є укладення двосторонніх договорів із країнами призначення мігрантів про умови праці та статус мігрантів. Одним із напрямів, що активно розвивається в міграційній політиці, стає залучення фінансових потоків від співвітчизників за кордоном - у вигляді грошових переказів, інвестицій чи доброчинної допомоги. Для цього уряди розширюють мережу національних банків за кордоном, пропонують вигідні умови для грошових переказів і внесків у валюті (Єгипет, Марокко та ін.). Крім того, уряди виступають поручителями в різних доброчинних проектах, орієнтованих на членів діаспори, поширюють інформацію про можливості інвестицій через зарубіжні Центри підтримки підприємництва (Китай, Індія, Мексика, Вірменія). Не маючи можливості стримувати еміграцію кваліфікованих фахівців, багато держав, що розвиваються, намагаються заохочувати їх повернення або короткочасні візити з метою передачі навичок і знань. З ряду причин дані програми успішні лише у країнах, що зробили швидкий стрибок в економічному розвитку (Тайвань, Південна Корея), і приносять скромні результати в країнах Латинської Америки і Південно-Східної Азії. Країни Північної Африки і Центральної Америки, внаслідок свого периферійного становища, вимушені боротися з проблемою притоку нелегальних мігрантів, що часто використовують їх як транзит до багатших країн. Брак фінансових і технічних можливостей стримування нелегальних потоків компенсується допомогою розвинених країн у зміцненні кордонів і підготовці персоналу. Зворотною стороною такої співпраці є вимушена згода на реадмісію і утримання нелегальних мігрантів на своїй території.

Одним із ключових напрямів діяльності міжнародних організацій є послідовне і недискримінаційне застосування норм у галузі прав людини до регулювання міграції та зміцнення міжнародно-правового режиму в галузі міграції. Звідси важливою функцією міжнародних організацій є структуризація глобальної співпраці. Завдяки широкій інформаційній базі та експертній оцінці даних, що надходять, міжнародні організації володіють більш глибоким і багатовимірним баченням міграційних процесів, ніж національні уряди. Дані, що збираються і аналізуються в рамках Всесвітнього банку, Організації з економічного співробітництва і розвитку, Міжнародної організації з міграції та інших організацій, дозволяють комплексно оцінити різні аспекти міграції, скласти глобальну картину міжнародних переміщень і пов'язати міграційну політику та її модернізацію із завданнями довгострокового стійкого розвитку. Міжнародні організації також сприяють налагодженню діалогу між державами різних рівнів економічного і політичного розвитку, надаючи їм майданчик для зустрічей і узгодження своїх інтересів. Нарешті, міжнародні організації забезпечують окремі держави ефективними технічними інструментами для здійснення модернізації міграційної політики. Так, УВКБ ООН компенсує нездатність багатьох держав світу, що розвиваються, справлятися з кризовими і посткризовими ситуаціями, надаючи їм своє експертне знання і гуманітарну допомогу для вирішення проблем біженців і внутрішньо переміщених осіб.

Передача компетенцій з державного рівня відбувається в сучасних умовах не лише «вниз», але й «угору» - на рівень багатосторонніх міжнародних інституцій. Питання міграції та міграційної політики обговорюються сьогодні в усіх найпотужніших регіональних об'єднаннях (Євросоюз, НАФТА, МЕРКОСУР) і міжнародних організаціях (Міжнародна організація праці, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Міжнародна організація з міграції, Всесвітній банк). На цих рівнях відбувається вироблення і затвердження міжнародно-правових норм у сфері міграції; узгоджуються принципи та виділяються ресурси для реалізації міграційної політики держав-учасниць. Роль міжнародних організацій як самостійних акторів міграційної політики значно посилилася останніми роками. Хоча досі скептики вказують на те, що політика міжнародних організацій знаходиться в сильній залежності від інтересів провідних держав-членів, що формують їх бюджет, було б невірно заперечувати автономну роль та інтереси міжнародних інститутів, сформовані під впливом їх специфічних структур, норм і правил.

Інститути регіональних організацій здатні також справляти значний вплив на модернізацію міграційної політики держав-членів. Євросоюз є прикладом найбільш розвинутої регіональної співпраці в галузі міграції, в якій значна частина повноважень передана на наднаціональний рівень. Національні уряди ЄС утримують за собою найважливіші питання міграційної політики щодо кількості та складу в'їжджаючих мігрантів, проте, це правило діє тільки відносно мігрантів із третіх країн. Питання вільного переміщення усередині Євросоюзу і відповідного забезпечення безпеки і правопорядку в умовах відкритих кордонів знаходяться у веденні загальноєвропейських інститутів. На європейському рівні були також узгоджені базові принципи відносно притулку, трудової та сімейної міграції, а також співпраці з третіми країнами і діаспорою. ЄС є також прикладом того, як регіональні інститути можуть впливати на політику держав, що не є членами регіону: наприклад, шляхом включення питань про міграцію в договори про співпрацю або фінансову допомогу з третіми країнами Євросоюз фактично примушує багато «відправляючих» країн посилити контроль над еміграцією і приймати назад своїх громадян, що потрапили на територію ЄС нелегально. У регіонах, де між країнами велика різниця в рівні економічного розвитку, як у Північній Америці, найбільш розвинені країни неохоче йдуть на делегування повноважень на користь наднаціональних інститутів. Найбільш поширеною формою співпраці у такому разі є взаємодія поліцейських і прикордонних служб країн регіону, впровадження передових технологій ідентифікації та стеження та інші заходи, спрямовані на посилення здатності окремих країн контролювати міграцію.

Найменш концептуалізованим суб'єктом з погляду міграційної політики є транснаціональні мігрантські співтовариства або діаспора, що є найважливішим механізмом саморегулювання міграційних потоків. З одного боку, діаспора служить найважливішим каналом інформації про можливості міграції, працевлаштування і соціальної адаптації мігрантів на новому місці проживання, причому сприяння міграції може виявлятися як в індивідуальній, так і в організованій формі. Дослідниками доведено, що наявність даного каналу знижує бар'єр, що утримує потенційних мігрантів від переміщення і веде до збільшення міграційних потоків. З іншого боку, діаспора є найважливішим джерелом розвитку країн походження, яке в довгостроковій перспективі може понизити відтік населення регіонів, що розвиваються. Грошові перекази мігрантів приводять до багатомільярдних фінансових вливань в економіки їх країн, які стимулюють споживчий попит і підприємництво, покращують рівень життя населення. Крім того, в середовищі діаспор завжди існує еліта з учених і підприємців, які сприяють передачі управлінських, ділових та інших навичок своїм співвітчизникам. Така передача здійснюється як у віртуальному просторі за допомогою Інтернету, так і шляхом організації короткострокових візитів, програм обміну і зустрічей між представниками діаспор і країн походження.

Криза міграційної політики та проблеми її модернізації на рівні окремих держав викликані перш за все тим, що міграційні процеси виникають під впливом сукупності факторів глобального характеру, таких як проблеми міжнародної безпеки чи навколишнього середовища або соціальна та економічна нерівність, які є занадто масштабними, щоб бути вирішеними деякими окремими державами. Вплив структурних чинників перевищує будь-які інституційні обмеження, які створюють держави походження, транзиту або призначення, що сприяє інтенсифікації міжнародних міграційних потоків навіть за відсутності легальних каналів в'їзду. Інша причина проблем модернізації міграційної політики полягає в тому, що в управлінні міграцією все більш вагомою стає роль недержавних суб'єктів, таких як транснаціональні корпорації, навчальні заклади, громадські організації, асоціації мігрантів, а також підприємці, що спеціалізуються на перевезеннях людей. Зокрема, дані суб'єкти є на сьогодні основними поширювачами інформації про можливості переміщення, поселення і працевлаштування мігрантів, захист їх прав, збереження етнічної, культурної і релігійної ідентичності.

Тенденція до поглиблення співпраці у сфері міграції дозволяє говорити про початок становлення глобальної системи управління міграцією, в якій за акторами закріплюються специфічні для них функції, виробляється певний і постійний малюнок їх взаємодії, узгоджуються загальні цілі та завдання. Проте, не можна не відзначити, що існуючий формат занадто слабкий, щоб дозволити учасникам ефективно вирішувати завдання, що стоять перед ними. Сьогодні взаємодія основних акторів на глобальному рівні фактично зводиться до регулярних, але короткочасних консультацій, що не накладають на них жодних зобов'язань. У перспективі міграційний режим міг би прийняти різні інституційні форми: від угоди про трудову міграцію на зразок ГАТТ до заснування Всесвітнього комітету з міграції. Його виникнення дозволило б вирішити наступні найважливіші завдання міграційного управління: а) знизити нелегальну міграцію за рахунок розширення легальних каналів в'їзду і координації зусиль по боротьбі з незаконними перевезеннями; б) перетворити міграцію на найважливіший ресурс розвитку та інструмент відновлення глобальної економічної рівноваги шляхом узгодження інтересів тих країн, що приймають і «відправляючих» країн; в) підвищити гарантії дотримання прав мігрантів і приймаючого суспільства, а також міжнародні зобов'язання перед вимушеними мігрантами.

Не дивлячись на загальний інтерес до проблеми модернізації міграційної політики, становлення послідовного міжнародного режиму в галузі міграції ускладнено унаслідок фундаментальних суперечностей на користь розвинених країн і тих, що розвиваються. На відміну від країн, що розвиваються, яким вигідна лібералізація переміщення в рамках міжнародного режиму, розвинені країни прагнуть, навпаки, залишити за собою право регулювати національний ринок праці, щоб запобігти можливим ризикам, пов'язаним із притоком некваліфікованої робочої сили і навантаженням на систему соціального забезпечення. Поточна політика розвинених держав не тільки не дозволяє країнам, що розвиваються, максимально скористатися перевагами міграції (знизити рівень безробіття, підвищити добробут громадян шляхом грошових переказів), а й завдає колосальних збитків їх розвитку шляхом активного і цілеспрямованого залучення кваліфікованих мігрантів (медичних працівників, учених, фахівців у сфері комп'ютерних технологій і менеджменту). Не маючи реальних можливостей зупинити «відтік мізків», країни, що розвиваються, намагаються компенсувати втрату людського капіталу за рахунок розвитку зв'язків із діаспорами, що, у свою чергу, негативно сприймається в країнах їх проживання. Дані суперечності роблять неможливим вироблення послідовних правил регулювання міграції в глобальному масштабі. Тісний зв'язок міграції з питаннями культурної ідентичності, членства в політичному співтоваристві та устрою соціуму в цілому посилює ризик економічної, політичної та соціокультурної дестабілізації суспільства в результаті ослаблення національного контролю, що примушує політиків нехтувати потенційними економічними вигодами від лібералізації переміщення і багатосторонньої співпраці на користь більш передбачуваних національних механізмів управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины. Политическая наука: новые направления / под ред. Р. Гудина и Х. Д. Клингеманна. Москва: Вече, 1999. 815 с.

2. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор: учеб. пособие / сокр. пер. с англ. А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной; под ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля. Москва: Аспект Пресс, 2002. 537 с.

3. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Москва: Канон-пресс-Ц, Кучково Поле, 2001. 288 с.

4. Барабанов О. Проблематика глобального управления в мировой политике. Пространство и время в мировой политике и международных отношениях: материалы 4 Конвента РЛМИ. Москва: МГИМО-Университет, 2007. Т. 9: Перспективы надгосударствепного управления в глобальном и региональном масштабе. 88 с.

5. Барабанов О., Голицын В., Терещенко В. Глобальное управление. Москва: МГИМО, 2006. 256 с.

6. Бауман З. Глобализация: последствия для человека и общества / пер. с англ. Москва: Изд-во «Весь мир», 2004. 188 с.

7. Бек У. Что такое глобализация?: Ошибки глобализма - ответы на глобализацию / пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника; общ. ред. и послесл. А. Филиппова. Москва: Прогресс-Традиция, 2001. 304 с.

8. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: опыт соціального прогнозирования / пер.с англ. 2-е узд., исправ. и допол. Москва: Academia, 2004. 788 с.

9. Білорус О. Г. Глобальний конкурентний простір: монографія. Київ: КНЕУ, 2007. 677 с.

10. Білорус О. Г., Власов В. І. Розвиток процесів глобалізаціїТ в постіндустріальну епоху: науч. издание. Київ: ННЦ «Інститут аграрної економіки», 2007. 52 с.

11. Білорус О. Г., Мацейко Ю. М., Вітер І. І. Глобальні стратегіїТ Євросоюзу: монографія. Київ: КНЕУ, 2009. 528 с.