Політична етнологія України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І . Зародження і розвиток етнополітичних ідей, концепцій та теорій

1.1 Виникнення етнополітичних поглядів в Давній Греції та Римі

1.2 Становлення етнополітичних ідей в епоху відродження

1.3 Формування етнополітичних знань в епоху Просвітництва

1.4 Вплив американської та французькох революцій на становлення етнополітичних ідей та концепцій

1.5 Розвиток етнополітичних концепцій і теорій у Німеччині XVIII - початку XIX ст

РОЗДІЛ ІІ. Етнічні та національні форми існування людства

2.1 Феномен етнічності

2.2 Етнос та етнонаціональна група

2.3 Нація та національність

2.4 Етноси і нації в системі інших спільнот

РОЗДІЛ ІII. Сучасні етнічні та етнополітичні процеси

3.1 Багатоманітність і взаємовплив процесів суспільного розвитку

3.2 Етнічні процеси

3.3 Процес етнічного ренесансу

3.4 Процес політизації етнічності

3.5 Процеси етнополітичної дезінтеграції та інтеграції

3.6 Процеси національного будівництва та етнополітичної регіоналізації

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Зародження і розвиток етнополітичних ідей, концепцій та теорій.

1.1 Виникнення етнополітичних поглядів в Давній Греції та Римі.

Передумови зародження етнополітичних думок

Витоки сучасних західних етнополітичних теорій і концепцій, на погляд автора, сягають передісторичної доби. Звичайно, важко та й не можливо встановити конкретний час виникнення етнополітичної думки як такої. Єдине здасться очевидним: першим зародилось те, що умовно можна назвати етнічною думкою, тобто міркування про поділ людства на етнічні групи, які мають не лише спільні, а й специфічні риси та особливості. Вже тоді, у праісторичні часи, почали з'являтись почуття, які дійшли, щоправда, у модернізованому вигляді до наших днів і відіграють суттєву роль у сучасних етнополітичних процесах. Зокрема, зароджується лояльність до своєї етнічної групи (роду, племені), почуття братерства в середині групи, бажання встановити контроль над певною територією та природними ресурсами, готовність пожертвувати всім, включно із життям, заради її виживання тощо. Тоді ж з'являються почуття зверхності, підозри й ненависті до інших племен і родів, агресивність та войовничість.

Відбувається, говорячи словами видатного американського вченого У.Самнєра, розподіл примітивного суспільства на "ми-групи" та на "вони-групи" з власними звичаями, традиціями, способом життя, інтересами тощо.

Для характеристики цих грз'п з'являється термін "етнос", що в перекладі з давньогрецької означав натовп, рід тощо. З часом, десь у V-IV ст. до н.е., цей термін починає вживатись у розумінні "плем'я" та "народ". Дещо пізніше з'являється й термін "нація" (від лат. "natio" -рід, плем'я, народ; "nasci" -народжуватись), який вживався по відношенню до різних племен і народів, і у такому значенні проіснував приблизно до XV ст.

Доцільним буде підкреслити, що водночас із дезінтеграцією людства, йшла його інтеграція, зокрема, створювались союзи племен, йшли процеси їх розселення, перемішування, асимиляції тощо.

Слід особливо наголосити, що перші державні утворення виникали за т. зв. "етнічним принципом". Згідно цього принципу населення держави мало складатись з представників одного етносу. Внаслідок цього початок світового процесу державного будівництва ознаменувався появою кількох сотень мініатюрних "етнічно чистих", або просто етнічних держав.

Досить згадати, що лише на території Греції в V-TV ст. до н.е. існувало 158 таких держав ("держав-полісів"). Водночас вже тоді почали з'являтись поліетнічні (багатоетнічні) держави, державні та міждержавні утворення, населення яких становили представники різних і часом багатьох етносів (племен і народів).

Варто зазначити, що первісні племена мали, говорячи сучасною мовою, певні владні структури, але та влада ще не носила політичного характеру. Однак з виникненням класів, зародженням держав і політи-зацією влади виникає політична думка, тобто міркування про сутність і характер, форми і функції держави та її органів, а також право і мораль.

І, мабуть, саме в ті часи ці дві думки - етнічна та політична, наклавшись одна на одну, утворили етнополітичну думку, під якою автор має на увазі міркування про взаємовідносини етносів між собою та з державою. І, мабуть, тоді ж почали закладатись основи та вироблятись принципи етнополітики.

Формування етнополітичних думок у Давній Греції та Римі

Аналізуючи розвиток тогочасної етнополітичної думки, варто мати на увазі, що цей процес хоча і йшов по висхідній, але не був лінійним і безперервним. Він знав часи піднесення й застою, а подекуди і назадницького руху. Етапи цього розвитку збігаються із загальновизнаними етапами світової історії. Далеко не однозначним був і внесок різних країн та народів у цей процес. Найбільшим він виявився там, де існували розвинуті на той час держави, і де вони займали вигідне геополітичне становище тощо. Такими державами були, перш за все, Давня Греція та Рим і саме там слід шукати витоки етнополітичної думки. Досить слушно з цього приводу висловився англійський філософ Ф.Бекон: ''Науки, які у нас існують, майже всі мають джерелом греків. Того, що додали римські, арабські та новітні письменники небагато і воно не має великого значення; та й яким би воно не було, воно засновано на тому; що вже відкрили греки".

Із цієї точки зору великий інтерес, на думку автора, становлять роботи давніх істориків Геродота, Плутарха, Полібія, Страбона. Фукідіда та багатьох інших. В їх роботах, які, по суті справи, заклали основи не лише історії, а й етнографії, описуються численні племена і народи, їх культура, мови, звичаї', традиції, спосіб життя тощо. Прикладом може служити 24-томна "Римська історія" римського історика грецького походження Аппіана (І-ІІ ст.н.е.), кожний том якої було присвячено окремому народові. В працях давніх мислителів описувались також і тогочасні етнічні та етнополітичні процеси, зокрема: колонізації, добровільної й

прим усової асиміляції, виникнення добровіл ьних союзів різних народів та величезних імперій, які утримувались силою зброї.

Надзвичайно велику цінність мають праці тогочасних філософів, політичних діячів, а також тих, кого можна вважати "прабатьками" політології, а деякою мірою і етнополітології. Це, перш за все, Арістотель, Платон, Протагор, Сенека, Сократ, Ціцерон та багато інших. Вклад цих видатних мислителів у розвиток філософської та політичної думки добре відомий. Проте їх внесок у зародження етнополітичної думки ще чекає на свого дослідника.

Показово, що вже тоді серед вчених намітились різні підходи до тих чи інших явищ, процесів та тенденцій. Спочатку; наприклад, народ розглядався ними як суто етнічне об'єднання. Але з часом деякі мислителі починають розглядати його і як певне державно-політичне утворення. Одним із засновників такого підходу був відомий римський політичний діяч і оратор Ціцерон (106-43 pp. до н.е.). Народ, зазначав він, це об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів. Не буде, мабуть, перебільшенням вважати це початком т. зв. "етатистського"підходу до понять "нація", "народ", який сьогодні превалює у західній етнополітології.

Вчені Давньої Греції та Риму намагались осмислити наслідки контактів між народами, причини їх нерівноправного становища, принципи взаємовідносин із державою тощо. Адже вже тоді народи були поділені на пануючих і підлеглих, споконвічних мешканців тієї чи іншої території та прийшлих "колоністів".3 Чи не звідти тягнеться сучасна тенденція поділу населення посттоталітарних держав на "корінне" та "мігрантів"? І чи не звідти бере свій початок сучасна західна концепція "етнічної стратифікації", згідно з якою кожний етнос займає відведене йому місце у т. зв. "табелі про ранги"?

Як вже відзначалось, тодішні держави виникали переважно на етнічній основі. Представники пануючого етносу об'єднувались незалежно від свого соціально-класового походження й статусу проти експлуатованих ними рабів, які складались переважно із представників інших народів. Теж саме відбувалось і у тодішніх імперіях.

Схоже, що вже тоді виник феномен, який у другій половині XX століття отримав назву "етноклас", коротко говорячи, створились групи людей, соціально-політичний статус яких у суспільстві визначався, перш за все, етнічним походженням.

Особливо активно відстоювали нерівноправність народів найбільш відомі давньогрецькі мислителі Платон (427-347 pp. до н.е.) та його учень і вчитель А. Македонського Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Вони ретельно обґрунтовували нерівноправність народів, виступали за їх відокремлений розвиток, створення держави за етнічним принципом] відкрито висловлювали негативне ставлення до представників інш племен, а пізніше і закликали до їх загарбання тощо. Для обох мислителУ всі вони були "варварами", а значить і рабами. ''Варвар і раб за своєю природою поняття тотожні", підкреслював Арістотель.4 На думку Пла-тона, різниця між греками і "варварами" була настільки суттєвою, що навіть норми ведення війни були іншими в залежності від того, чи велась війна між грецькими племенами й державами, чи між греками і "варварами". У першому випадку, треба було дотримуватись принципів "людяності", продаж полонених не дозволялась; у другому - війна велась з усією безпощадністю, а переможеш перетворювались на рабів.Все це було, на думку автора, одним із перших проявів ксенофобії, етноцентризму, етніцизму та етнократизму.

Значний науковий інтерес із етнополітичної точки зору становлять погляди багатьох давніх мислителів на проблеми держави. Показово, що й тут діапазон їх думок був надзвичайно широким: від моноетнічної мінідержави-полісу до величезних надетнічних імперій і, навіть, світової держави.

Найбільш відомим прихильником першого типу держави був Платон. Він наполегливо доводив переваги мінідержави, ратував за її економічну незалежність або "самодостатність" і водночас виступав проти територіального розростання. Дещо іншої думки був Арістотель.

По-перше, він виступав за територіально більшу державу, але таку, щоб її розміри були доступними для нагляду і легкими для контролю й управління.

По-друге, вона мала займати якомога вигідніше геополітичне становище.

По-третє, пізніше, як вже відзначалось, він всіляко вітав створення імперії. Прихильником імперії був також Ціцсрон та багато інших тогочасних мислителів.

На думку стоїків, найбільш відомим серед яких був Луцій Сенека (33 р. до не. - 65 р. не), ідеалом може бути лише світова держава з єдиним урядом і законами. Щодо окремих держав, то їх слід вважати штучними, випадковими утвореннями, котрі не мають суттєвого значення для людства і як такі приречені на зникнення.

Відповідно до поглядів на державу формувались і погляди на лояльність та громадянство. Більшість мислителів ратувала за лояльність громадян до своїх держав. При цьому, вони посилались на концепцію договірних відносин між державою та її громадянами, яку вперше сформулював грецький філософ Сократ (469-399 pp. до не.), і який вважав батьківщину вищою й дорожчою за батька з матір'ю. Водночас він наголошував, що надбання громадянства чи відмова від нього є особистою справою людини, як і її виїзд чи в'їзд та проживання в будь-якій країні. Актуальними є і його думки щодо ставлення громадянина до онів своєї' держави. Він зобов'язаний їх виконувати, але має право поборювати ті закони, які вважає несправедливими.

Протилежної думки дотримувались грецькі та римські стоїки, які, будучи прихильниками світової держави, палко відстоювали світове громадянство, що зрівнювало у правах всіх людей планети, і поклали початок ідеології, котра пізніше отримала назву "космополітизм". Ідея світового громадянства з часів своєї появи і по сьогоднішній день викликає досить гострі дискусії, і все ще чекає на свого дослідника. Тому тут лише зазначимо, що зародження цієї ідеї було реакцією на посилення етноцентризму етніцизму та ксенофобії, а також на появу колоніальних імперій, з їх експлуатацією та визиском і давала поневоленим народам хоч якусь надію на краще майбутнє.

У Давній Греції та Римі народились і були втілені в життя й такі ідеї як: 'месіанізму", тобто провідництва та пануючої ролі "обраного богом народу , претендентів на яку ніколи не бракувало;"колоніалізму;", причому в обох його варіантах - мирного освоєння вільних земель та загарбання чужих територій і народів; "асиміляції", теж в двох її формах -природного сприйняття тим чи іншим народом або його частиною мови і культури іншого народу та насильницького їх нав'язування; переселення народів", знов таки у добровільній і примусовій формах та багато інших.

Водночас народились й інші ідеї, котрі можна охарактеризувати як етпополітичні і які з часом стали визначальними для розвитку людської цивілізації. Маються на увазі, перш за все, ідеї незалежності й вільного розвитку народів, боротьби проти поневолення, визиску та гноблення тощо. Але вже тоді правлячі кола починають займатись питаннями етнополітики, а саме - вести пошук прийомів, методів і засобів збереження своїх величезних імперій. Головними з них були: протиставлення народів, їх насильницька асиміляція і переселення, а також підкуп місцевих еліт, їх залучення до управління і таке інше.

Є підстави вважати, що вже тоді з'явились і деякі думки, котрі через тисячоліття увійдуть до теоретичної бази етноконфліктологіи Йдеться про те, що Арістотель та інші тогочасні вчені починають з'ясовувати причини заколотів, переворотів і народних повстань, вивчати їх рушійні сили, вести пошук шляхів їх попередження й нейтралізації та ін.

Особливо слід сказати про тогочасні загарбницькі війни, за допомогою яких створювались величезні колоніальні імперії. Якщо вірити історичним джерелам, то були перші міжетнічні війни, які супроводжувались геноцидом і етноцидом, тобто знищенням цілих племен та народів. А як ще можна охарактеризувати, скажімо, дані про те, що лише Цезар за час десятилітньої війни, в одній лише Галлії "поневолив триста народностей, воював з трьома мільйонами людей, з яких один мільйон знищив у часи битв і стільки ж захопив у полон". Це були, мабуть, перші "мегажертви" ( термін 3. Бжезинського) того, що в XIX ст. буде названо шовінізмом.

Одним із головних принципів, на яких базувалась тогочасна колоніальна імперська політика, був сумнозвісний принцип "divide et impera" - "поділяй і володарюй". Принагідно відзначимо, що правлячі кола тогочасних імперій починають дбати про "юридичне обгрунтування" цієї політики. Зокрема, римськими придворними юристами було розроблено т. зв. "'право народів", яке виправдовувало війни, рабство, заснування імперій, нерівноправне становище метрополії і колоній тощо.

Але ніщо не могло перешкодити народним повстанням та етно-визволь-ним війнам.

Бо вже тоді почали зароджуватись ті дивовижні, складні й вкрай суперечливі феномени, які будуть розвалювати імперії, стануть рушійними силами суспільного розвитку і які у новітні часи отримають назви "націоналізм" та "етніцизм".

Та найбільше значення для сучасної етнополітологи мають ідеї й досвід мирного співжиття тогочасних племен і народів. Тим більш, що цих ідей і досвіду було чимало. Перш за все, заслуговують на увагу думки й практика об'єднання багатьох племен і народів у різноманітні союзи, створення федерацій та конфедерацій тощо.

Досить цікавим є тогочасний досвід запобігання ескалації конфліктів та розгортання війн між племенами, народами й державами шляхом ведення переговорів, пошуків компромісу, підписання мирних угод і договорів тощо. Ці угоди й договори декларували свободу, незалежність та самостійність їх учасників, повагу до існуючого політичного ладу і законів, недоторканість кордонів ("неможливість нового розподілу землі") та ін.

Варта уваги й думка давніх мислителів, зокрема Арістотеля і Полібія, про циклічний характер світового розвитку. Згідно з цією думкою, будь-яке суспільство проходить етапи зародження, піднесення, розквіту та занепаду. Після завершення цього циклу зазначені процеси починаються знову й знову, нагадуючи нескінченний коловий рух. Впродовж багатьох століть ця думка досить успішно використовувалась при аналізі етнополітичної сфери суспільного розвитку.

Розглянутий вище матеріал дає можливість авторові зробити наступні висновки:

По-перше, Давня Греція та Рим, як і деякі інші тогочасні держави, стали "колискою" багатьох етнополітичних думок та першим полігоном для їх випробування. Зокрема, у роботах тогочасних мислителів почав складатись понятійно-термінологічний апарат сучасної етнополітологи,

формуватись ідеї взаємовідносин між племенами та народами, а також між ними та державою, вироблятись принципи етнополітики тощо.

По-друге, тогочасні етнополітичні думки відбивали реалії доіндустріального етапу розвитку людської цивілізації. Однак, чимало тих думок, щоправда значною мірою трансформованих й модернізованих, дійшли до наших днів і становлять певний науковий інтерес.

По-третє, вже тоді намітились дві тенденції чи два напрямки у розвитку етнополітичних думок та їх реалізації. Першу тенденцію, представниками якої слід вважати Платона, Арістотеля та деяких інших мислителів, можна охарактеризувати, користуючись сучасною термінологією, як консервативну (ідеї месіанізму, насильницької асиміляції та переселення народів, унітарної держави, колоніальної імперії тощо). Другу тенденцію, яка простежується в роботах Демокріта, Сенеки й багатьох інших філософів та істориків, можна вважати, знов таки за сучасною термінологією, ліберально-демократичною (ідеї вільного розвитку культур і народів, їх мирного співіснування й взаємозбагачення, федералізму конфедералізму та ін.). Ці дві тенденції теж дійшли до наших днів, позначившись на розвиткові не лише зарубіжної, а й вітчизняної етнополітичної думки.

По-четверте, вже початок історії людської цивілізації засвідчив, що її розвиток йде завдяки нескінченним змінам процесів інтеграції, фрагментації та дезінтеграції.

По-n'яте, вже тоді почався пошук оптимальних форм державного устрою та міждержавних об'єднань. Були апробовані, зокрема, такі форми як "етнічна" унітарна держава, надетнічна імперія, поліетнічні федерація та конфедерація. При цьому, децентралізована федеративна держава й конфедерація (союз вільних держав) довели свою перевагу над централізованою унітарною державою та колоніальною імперією. Про це, зокрема, досить чітко й однозначно висловився такий всесвітньо відомий знавець проблем державного устрою як французький мислитель Ш.Монтеск'є. "Греція, - писав він, - була зобов'язана своїм тривалим процвітанням цим союзам (федераціям та конфедераціям - Авт.). Завдяки їм римляни змогли виступити проти всього світу і тільки завдяки їм світ зміг захищатись від Риму".

Так, чи приблизно так, на погляд автора, зароджувалась та розвивалась етнополітична думка, накопичувався перший досвід вирішення етнополітичних проблем. Але, і це слід особливо підкреслити, протягом наступних п'ятнадцяти століть ця думка майже не розвивалась, вона нібито завмерла, перетворившись на заскнілу догму.

Однією з головних причин цього явища було те, що протягом зазначеного періоду панівною формою державного устрою стала імперія.

Панування імперій було обумовлено, перш за все, особливостями доіндустріального етапу розвитку людства. Побудовані на політичних засадах, імперії об'єднували силою або загрозою її застосування десятки різних племен і народів. Це, по суті справи, були конгломерати народів і культур. Імперська форма устрою державного життя перетворилась на своєрідний "глечик", до якого було надовго "загнано" і '"зачинено" "етнічного Джина", точніше "етнічних Джинів". Етнічні спільноти, говорячи сучасною мовою, так і не вийшовши на арену політичного життя, так і не ставши "політичними акторами", надовго були відсунуті від неї і перетворені на об'єкти різного роду сумнівних, а найчастіше злочинних соціально-економічних та політичних експериментів. Могутня сила етнічної ідеї виявилась незатребуваною. Більше того, значна частина матеріальних і духовних сил імперій була змарнована на боротьбу з цією ідеєю.

Проте, світ не став від того кращим чи безпечнішим. Почались битви між імперіями, боротьба за поділ і перерозподіл колоній, які до того ж супроводжувались династичними й релігійними війнами та жорстокою класовою боротьбою.

Початок індустріальної революції, який датується XIV-XV століттями, завдав досить міцного удару по "імперському глечику", проте він його витримав (хоча вже з'явились перші тріщини). Однак, як виявилось пізніше, це було початком кінця доіндустріального сталу розвитку людства та імперської форми державного устрою.

1.2 Становлення етнополітичних ідей в епоху відродження

Особливості формування етнополітичної думки в епоху відродження

Перехід до індустріального суспільства, який починається десь з XIV-XV ст, був обумовлений і позначився, перш за все, певними зрушеннями у сфері виробництва, зокрема, винайденням повітряного двигуна, ткацького станка, вогнепальної зброї, компасу тощо. Все це сприяло підвищенню виробництва праці, великим географічним відкриттям, розвитку економічних та торговельних зв'язків як між окремими частинами держави, так і між державами та ін. Надзвичайно велике значення мала поява друкованого слова, тобто винайдення книгодрукування.

Останнє давало можливість тиражувати праці мислителів різних часів і народів, розвивати літературні мови, поширювати знання серед більш широких верств населення, формувати в межах країни спільні думки, почуття, погляди, цінності, інтереси, спосіб життя тощо. Людство переходило не лише від доіндустріального суспільства, завершувався період його "чисто етнічного" існування. Європейські народи вступали у новий етап - етап національного існування, першими ознаками якого стали формування націй, зародження національної ідеї та націоналізму, створення національних держав тощо.

В силу специфічних історичних обставин найбільш розвинутою і передовою країною на той час стала Італія. Саме їй судилось стати "колискою" феномену, який отримав назву "епоха Відродження" чи "епоха Ренесансу", тобто відродження античної філософської, політичної та культурної спадщини після більш як тисячолітнього забуття. У XIV ст. тут народжується культура гуманізму (від лат. "humanus", "humanitas" -людяний, людяність). її головними рисами були пропаганда ідеалу гармонійно розвинутої людини, індивідуалізму та культурно-духовної спадщини Давньої Греції й Риму. Спочатку в Італії, а потім і в інших країнах Західної Європи відбувається буквально "вибух" інтересу до цієї спадщини, що виявилось в пошуках, перекладанні та виданні живими народними мовами праць давніх мислителів, філософів та істориків, зокрема, Арістотеля, Платона, Сенеки, Сократа, Ціцерона, Геродота, Плутарха, Полібія, Страбона, Фукідіда та інших.

З'являються й праці нового покоління філософів, істориків та письменників, в яких відчувається вплив згаданих мислителів. Це, зокрема, роботи Ж.Боде-на, Леонардо да Вінчі, Н.Макіавеллі, М.Монтеня та багатьох інших.

Етнополітичні погляди Н.Макіавеллі

Найбільший інтерес із точки зору розвитку етнополітичної думки становлять праці Нікколо Макіавеллі (1469-1527 pp.), видатного італійського політичного мислителя і діяча, кар'єра якого знала блискучі злети та страшні падіння, включно із в'язницею й тортурами. На Заході він давно вважається одним із "першовідкривачів" основ політології. Але його, мабуть, можна було б вважати і одним із перших представників Другої (після Давньої Греції і Риму) хвилі мислителів, які займались етнополітичною проблематикою.

Тим більш, що в його працях не лише ставляться, а й вирішуються питання етно-визвольної боротьби, збирання та об'єднання роздроблених, але споріднених історією і долею, а часом й етнічно близьких земель, підготовки до національно-державно-го будівництва тощо.

Найбільшу славу і водночас неславу принесла йому його невелика за обсягом книжка "Государ" (вперше вийшла російською мовою

1934 p. під назвою "Князь", що здається більш коректним і прийнятним для української мови), котра з'явилась 1532 р. 1 в часи її появи, і сьогодні, і в самій Італії, і за кордоном, цю книжку або вихваляють, або паплюжать. Особливо гострим нападкам піддається приписувана йому теза про те, що "для досягнення мети придатні будь-які засоби".

Тут автор вважає доцільним зробити два зауваження. По-перше, це найчастіше роблять ті, хто в своїй практиці послуговуються саме цією тезою, домагаючись при цьому далеко не шляхетних цілей. По-друге, згадана теза Н.Макіавеллі просто вирвана з контексту, що суттєво впливає на її сприйняття. Для приклад}' наведемо одне з найбільш типових відповідних висловлювань, взятих з його роботи "Міркування": "Слід знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не переважать жодні міркування справедливості чи несправедливості, милосердя чи жорстокості, похвального чи ганебного, навпаки перевагу у всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже свободу".8 Коментарі, як кажуть в подібних випадках, тут зайві. Краще провести аналіз роботи "Князь" ("Государ") з позицій не догматичного, а критичного етнополітичного мислення.

Слід враховувати, що зазначена робота писалась тоді, коли, по-перше, Італія була роздроблена на п'ять ворогуючих між собою невеликих держав, а, по-друге, окупована іноземними військами, або говорячи словами Гегеля, "коли німці, іспанці, французи, швейцарці обдирали її й закордонні правителі вирішували долю цієї нації".

Трагічне становище Італії добре розумів і Н.Макіавеллі, що видно з його наступних сумних слів: "Немає в ній (Італії) ні голови, ні порядку; вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, повергнута у прах".Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції, а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її звільнення та об'єднання.

Він шукав методів, шляхів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкретні рекомендації досягнення цієї мети. У цих пошуках він, перш за все, звертав свої погляди на Давню Грецію і Рим, думки їх мислителів та практику їх правителів, а також на перші національні держави, котрі щойно народжувались із крові й попелу релігійних та династичних війн, зокрема, на Англію, Іспанію та Францію.

Важко сказати чому, алеНМакіавеллі став палким прихильником представників стародавньої консервативної течії, до якої, що вже відзначалось, належали Арістотель, Платон та ін. Саме в їх роботах шукав він відповіді на проблеми й питання, які поставали, постають і, мабуть, довго ще поставатимуть перед тим чи іншим народом.

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Н.Макіавеллі для звільнення й об'єднання Італії в єдину національну державу республіканського типу?

Перш за все, підкреслював він, Італії потрібен новий "мудрий і доблесний князь", який добре знав би потреби народу, його минуле й сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні "вірність даному слову", "щирість і непохильні чесноти". Водночас, з ворогами народу й держави він має бути хитрим, сильним, а при потребі й жорстоким. Важливою рисою князя має бути вміння вибирати вірних і розумних дорадників, а також знання військової науки, готовність і здатність вести визвольну війну.

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави потребує сильного війська, причому не найманців, які можуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше заплатить, і не "союзницького війська", бо у разі його поразки виникає небезпека загибелі держави, а у разі перемоги з являється небезпека потрапити в нову залежність.

Отже, вважав Н.Макіавеллі, державі вкрай необхідне власне народне військо.

По-третє, потрібен "спільний прапор", під яким він розуміє ідею, яка здатна об'єднати увесь народ і надихати його на визвольну боротьбу. Н.Макіавеллі не називає, що то за ідея, але із самої його роботи випливає, що тією ідеєю мала б стати національна ідея.

По-четверте, необхідна готовність народу вести боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Із праць Н.Макіавеллі стає зрозумілим, що під "готовністю народу" мається на увазі наявність патріотичних почуттів і віри у кінцеву перемогу, які слід всіляко плекати. Водночас, на думку НМакіавеллі, князь має бути готовим до того, щоб у разі "коли віра в народі вичерпається, примусити його повірити силою"

По-п'яте, при звільненні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі держави на території роздробленої Італії) можна й треба застосовувати будь-які засоби. Зокрема, треба діяти або "ласкою", або "ще краще", за словами Н.Макіавеллі, "знищити рід колишніх князів". Бажано також зберегти закони і податки, які існували у звільнених чи загарбаних державах, ввести туди військо, заснувати колонії тощо. Якщо мови, звичаї' й традиції в цих державах однакові, підкреслював він, "тоді завойовані землі у найкоротший час зіллються в єдине ціле із споконвічною державою завойовника". Якщо ж мови, звичаї й традиції - різні, то треба бути готовим до "смути", "вчасно її побачити" та "вчасно покласти край".

По-шосте, після звільнення чи завоювання всіх земель правити в державі слід, виходячи з того, що "основою влади... служать добрі закони і добре військо" та ін.

Такими є основні думки Н.Макіавеллі, а точніше одні з перших конкретних рекомендацій про проведенню політики, яку сьогодні називають етнонаціональною. Ставитись до них можна по-різному. Але при

цьому не слід забувати, по-перше, що готувались вони майже п"ять століть тому, а, по-друге, що абсолютна більшість існуючих сьогодні держав користувались, користуються і не виключно, що й майбутні держави будуть користуватись прийомами, шляхами та засобами, запропонованими "'уславленим" і "обезславленим" італійцем Нікколо Макіавеллі.

Загалом, автор підкреслює, що роботи Н.Макіавеллі, особливо його "Князь", були першим, по-справжньому глибоким аналізом політики взагалі, і етнонаціональної зокрема, написані з позицій національного патріотизму і на кілька століть випередили свою епоху.

Етнополітичні ідеї Ж.Бодена

Досить вагомий внесок у розвиток політичної та етнополітичної думки у період Ренесансу зробив відомий французький юрист і політичний діячЖан Боден (1520-1596 pp.). Із багатої теоретичної спадщини Ж.Бодена привертають увагу, перш за все, його ідеї про походження держав. "Кожна держава, - писав він у роботі "Шість книг про республіку", - або походить від родини, яка поступово розмножується, або одразу утворюється шляхом збирання народу воєдино, або виникає із колонії".На той час ці думки були та й сьогодні лишаються досить цікавими і слушними, особливо з точки зору етнополітологи.

У цій же роботі він одним із перших висунув, чітко сформулював і всебічно обгрунтував поняття "суверенітету" як однієї з найсуттєвіших ознак держави.

Під суверенітетом він мав на увазі абсолютну, постійну й ніким і нічим не обмежену владу держави над своїми громадянами. На міжнародній арені суверенітет для Ж.Бодена означав, перш за все, незалежність держави від церкви, папи Римського, інших держав тощо. Як верховна влада, суверенітет, на його думку, включав права видавати і скасовувати закони, оголошувати війну й укладати мир, призначати вищих посадових осіб, чеканити монету та багато ін.

На думку Ж.Бодена, єдиним сувереном, носієм суверенної влади може бути лише монарх (король, князь, імператор тощо), який призначений на цю посаду самим господом Богом і є його намісником на землі.

Є підстави вважати, що французький вчений Ж.Боден зробив певний внесок і в започаткування наук, які сьогодні називаються "етнопсихологією" та "етногеографією". Його праця "Метод легкого вивчення історії", по суті справи, присвячена дослідженню психології різних народів, їх порівняльному аналізу, впливу деяких факторів (географічних, кліматичних та ін.) на її формування тощо. Ж.Боден дав надзвичайно цікаві і влучні характеристики не лише окремим народам, а й населенню цілих регіонів. Згідно його спостережень, народи, в силу своєї психології, по-різному ставляться до проблем війни і миру, застосування сили й зброї, загарбання чужих та захисту власних земель. За свідченням Ж.Бодена, давні народи, які проживали у різних географічно-кліматичних умовах мали різні вдачу, здібності, риси характеру тощо.

Так, на думку французького вченого, народи півдня - хитрі, бережливі, релігійні, здатні до точних наук (математики, астрономії та ін.); народи півночі - хоробрі, але недостатньо мудрі, жорстокі, здатні до обробки металів, виготовлення зброї та ін.; народи центральних регіонів (Європа) - мудрі, благорозумні, здатні до діалектики, торгівлі, політики, виробленню законів та ін. Особливої уваги заслуговує його поділ народів на "здатних до політичного життя" і відповідно "не здатних".15 Чи не є це початком ідеї про народи "історичні" й "неісторичні", яку у XVIII-XIX ст. поділяло чимало мислителів, зокрема, Гегель та Ф.Енгельс? Якби там не було, але саме ці міркування Ж.Бодена мають пряме відношення до витоків етнополітології та етнопсихології.

Загалом мислителі епохи Ренесансу не лише відродили ідейну спадщину античності, а й збагатили її новими етнополітичними ідеями, які почали зароджуватись внаслідок переходу людства до індустріального суспільства. Основними серед них були: національна ідея, ідеї патріотизму і національно-визвольної боротьби, національної держави та інші.

Таким чином, ідеї й концепції Н.Макіавеллі, Ж.Бодена та інших мислителів епохи Відродження стали етапними в розвитку етнополітологічної думки, суттєво вплинули на погляди наступного покоління вчених-представників епохи Просвітництва.

1.3 Формування етнополітичних знань в епоху Просвітництва

Розробка етнополітичних ідей Ф.Беконом та Т.Гоббсом

Період Просвітництва добре відомий не лише новою хвилею розвитку філософії, соціально-політичних і природничих наук та культури, а й створенням величезних колоніальних імперій, "переходом від феодалізму до капіталізму", загостренням соціально-класових суперечностей, становленням соціалістичної ідеї тощо. Але значно менше він відомий як період подальшого переходу людства, точніше його європейської частини, до індустріального суспільства та швидкої модернізації всіх сфер суспільного життя, проявом і відображенням якої й стало Просвітництво. І ще менш відомий зазначений період подальшим розвитком народжених раніше етнополітичних ідей, особливо ідей нації, націоналізму, національної держави, федералізму та ін. Доречним буде зазначити, що надзвичайно важливу роль, яка ще недостатньо оцінена вітчизняними суспільствознавцями, відіграла тут поява газети - цієї першої ластівки засобів масової інформації - котра сприяла поширенню зазначених ідей, формуванню сучасних націй та національних держав.

Авторами цих та багатьох інших етнополітичних ідей була ціла плеяда видатних вчених і мислителів. Одним з них був англійський філософ і державний діяч Френсіс Бекон (1561-1626 pp.). Він зробив помітний внесок у відродження авторитету і піднесення статусу наук про людину й суспільство, зокрема антропології ти політології, у розробку їх методологічних засад. Досить актуальною сьогодні є теза Ф.Бе-кона про те, що при аналізі будь-яких суспільних явищ не можна покладатись на інтуіцію ("керуватись почуттям мисливської собаки"), а треба мати досконалий, відповідний до епохи метод - "нитку для вказання шляху". Заслуговує на увагу його думка про те, що людей об'єднує справедливість, "яка полягає у тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі". Ця думка має надзвичайно важливе значення для сьогодення і мала б стати гаслом та принципом взаємовідносин народів і країн.

Досить оригінальним є тлумачення Ф. Беконом сили як основи міжнародного права. Виходячи з тези Платона і Арістотсля про те, що між народами і державами не існує справжнього миру, а точиться постійне суперництво, боротьба і війни ("війна всіх проти всіх"), він визнавав можливість застосування сили, щоправда, як крайнього засобу при вирішенні деяких проблем.

Заслуговують на увагу й думки Ф.Бекона про війни, зокрема, принципи їх поділу на справедливі й несправедливі, його гостре засудження релігійних війн, збройних загарбань колоній, знищень, переселень та грабунків їх населення тощо.

Помітну сторінку в історію розвитку політичної та етнополітичної думки вписав англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679 pp.), плебей за походженням і один з найбільш освічених гуманістів за вихованням і освітою. Він написав кілька блискучих творів, головними й найбільш популярними з яких був і лишається "Левіафан, або матерія, форма і влада держави" та "Про громадянина".

Значний інтерес із точки зору етнополітологи становлять підходи Т.Гоббса до визначення поняття "народ" та виявлення його відмінностей від маси людей, населення чи натовпу. На думку англійського вченого,

"маса людей не становить певної єдності, а являє собою багатьох людей, кожен з яких має власну волю і власне судження з усіх питань". Тому маса не може укладати угод, набувати прав, переносити їх на інших, тобто "вона не є природною, єдиною особою". Однак, коли в тій же самій масі кожний укладає із кожним угоду, щоб воля якоїсь однієї людини або узгоджена воля більшої частини маси вважалась волею всіх, то ця маса робиться єдиною особою. Тоді вона наділяється волею і може повелівати, видавати закони, набувати й передавати права т. ін. "У таких випадках, - підкреслює Т.Гоббс, - масу краще називати народом". 'Народ є дещо єдине, він має єдину волю, йому може бути продиктована єдина дія. Нічого подібного не можна сказати про масу". У демократичному суспільстві, на його думку, громадяни становлять народ, який править державою. При монархії вони є масою, а "король (як це не парадоксально) є народом".

Зазначені думки Т.Гоббса, на погляд автора, не втратили своєї актуальності.

По-перше, цікавою є сама ідея поділу великих груп людей на масу і народ. По-друге, критерії цього поділ}' можуть бути застосовані при аналізі ситуації у колишніх тоталітарних і частково, навіть, у деяких посттоталітарних країнах. По-третє, Т.Гоббс вдосконалив висунутий ще Н.Макіавеллі політичний підхід до народу та став одним із засновників психологічного підходу, які дещо пізніше поширились на націю і сьогодні вживаються досить часто. По-четверте, в працях Т.Гоббса вже досить чітко намітилась формула народного суверенітету, тобто суверенітету народу, під яким розумілась не просто маса людей, а спілка громадян, котрі мали певні індивідуальні права.

Нарешті, Т.Гоббс намагався слідом за Н.Макіавеллі, зрозуміти і зобразити новий феномен - національну державу чи націю-державу, яка поволі ставала актором, тобто суб'єктом політичного життя та являла собою політичне утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним, але найчастіше етнічно різнорідним населенням та єдиним громадянством.

Значний інтерес, як на автора, сьогодні становлять міркування Т.Гоббса щодо причин занепаду і розпаду держав. Аналізові цих проблем присвячено спеціальний розділ його книжки "Левіафан". Головними з таких причин, на думку англійського вченого, є внутрішні міжусобиці, які ведуть до "безладних зіткнень та взаємної різанини"; "недостатність абсолютної влади"; "отрута бунтівливих вчень", одним із яких вважалось власне судження людини про добро і зло; вчення про розподіл верховної влади, "наслідування сусідніх народів"; "невгамовна жадоба розширення своїх володінь"; "пухлина неасимільованих завоювань"; повстання проти монархії", що йде від "читання політичних та *сторичних книг давніх греків і римлян" та ін. 19

Дещо суперечливим, на нашу думку, тут є твердження Т.Гоббса про "небезпеку наслідування сусідніх народів". З одного боку, він цілком слушно зауважував, що люди за своєю природою бажають політичних змін. Якщо вони, до того ж. "мають перед собою приклад сусідніх народів, які ще й розбагатіли при цьому, то вони не можуть не прислухатись до тих, хто підбурює їх до змін".Але з іншого боку, Т.Гоббс відмовляє народам у праві на політичні зміни та наслідування досвіду інших народів, зокрема, форм їх державного устрою, правління тощо.

Зрозуміло, що ніхто не має права позбавляти народи права на зміни. Щодо наслідування досвіду інших народів, то тут справа дещо складніше. Автор вважає, що вивчати цей досвід вкрай потрібно, але робити це треба критично і брати лише те, що може прижитись на власному національному грунті й принести користь. Що ж до "жадоби розширення володінь" та "пухлини неашмільованих завоювань", як причин розпаду держав, то ці положення є цілком слушними. Саме вони стали однією з головних причин розпаду всіх колоніальних імперій та дезінтеграції СРСР.

Помітний вплив на розвиток політичної та етнополітичної думки мали праці відомого англійського філософа і політичного мислителя ДмсонаЛокка (1632-1704 pp.) "Досвід про людський розум", "Два трактати про правління" та ін. Найбільшу цінність, із точки зору політології та етнополітологи, мають його теоретичні положення про мир і безпеку, розподіл влади та права людини.

Етнополітичні ідеї Ж.-Ж.Руссо

Важко переоцінити внесок у розвиток політичної та етнополітичн думки одного з найвидатніших філософів і політичних мислителів епс хи Просвітництва Жана Жака-Руссо (1712-1778 pp.). найбільш відомим роботами якого є "Міркування про походження і засади нерівності між людьми" та "Про суспільний договір або принципи політичного права"! Його можна вважати одним із засновників науково-критичного мисленч ня та цивілізаційного принципу. Він одним із перших простежив історію людства, зокрема, зміну його соціальних формувань (сім'я, племя, наг род), виходячи з розвитку засобів виробництва або, говорячи сучасною мовою, "технічної революції", перший етап якої розпочався з винайдення камяної сокири, а другий - обробки металів та землеробства.

Однією з найбільш величних і благородних ідей Ж.-Ж.Руссо була ідея свободи й рівності людини і народів. Досить корисною, особливо для сучасної конфліктології та етноконфліктології, стала ідея походження нерівності як між людьми, так і між народами. Однією з причин такої нерівності французький мислитель вбачав у встановленні власності на землю. її розподілі та фіксації меж і кордонів. Можна по-різному ставитись, але не можна не звернлти уваги на його заклик-застереження: "Від скількох злочинів, війн і вбивств, від скількох нещасть та жахів врятував би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би: "Ви загинули, якщо здатні забути, що плоди земні належать всім, а земля - нікому' .

Та найбільшу значимість, за переконанням автора, має висунута Ж.-Ж.Руссо ідея народного суверенітету. На думку французького вченого, суверенітет народу проявляєтья у здійсненні ним законодавчої влади. При цьому: під народом мались на увазі всі громадяни республіки незалежно від їх соціального та етнічного походження. І тільки їх спільна воля, яка є відображенням їх спільних інтересів, може бути сувереном, може керувати державою. І саме цим, за Ж.-Ж.Руссо. обумовлені основні риси й ознаки народного суверенітету: його неподільність та невідчуженість. Виходячи з цього постулату, він наголошував, що будь-який акт суверенітету накладає однакові права і обов"язки на всіх громадян.

За твердженням сучасних західних етнологів та етнополітологів Ж.-Ж.Руссо був одним із засновників концепції націоналізму. Зокрема, Л Снайдер у своїй відомій "Енциклопедії націоналізму' писав, що французький філософ "захищав демократичну форму націоналізму; гуманну за своїм характером "'?' Погоджуючись із такою думкою, слід, тим не менш, зазначити, що то був досучасний тип націоналізму. Під цим терміном мається на увазі, перш за все, відданість, лояльність до короля /імператора, князя), який до Великої Французької революції, попри розглянуті вище думки Дж. Локка, все ще уособлював і державу; і народ.

Політичні та етнополітичні концепції Ж.-Ж.Руссо значною мірою вплинули на суспільну свідомість того періоду, відіграли важливу роль у подальшому розвитку етнополітичних ідей.

Підсумовуючи наведений вище матеріал, автор зазначає, що в епоху Просвітництва успішно розвивались "старі" і народжувались нові етнополітичні думки. Зокрема, йшло формування ідей та концепцій прав людини і народів, народного суверенітету, нації, національної ідеї, національної держави, досучасного типу націоналізму та багатьох інших. Ці та інші ідеї сприяли величезним перетворенням у тогочасному політичному й етнополітичному житті, створенню передумов майбутніх соціальних революцій та національно-визвольних війн, причому не лише в Європі, а й у Північній Америці. Пізніше значна частина цих та інших політичних й етнополітичних ідей увійшла до Декларації незалежності та Конституції США. французької Декларації прав людини і громадянина та інших законодавчих актів, які у багатьох випадках і сьогодні є зразковими, особливо для посттоталітарних держав.

Внесок Ш. Монтеск є у розвиток етнополітичних ідей

Особливе місце в історії розвитку етнополітичної думки належить відомому французькому вченому-державознавцю Шарлю Монтеск'є (1689-1775 pp.). Ось що писали про цю видатну людину видавці однієї' з його багатьох книжок: "Людський розум двадцять століть тягнувся стопами Арістотеля та його багатьох компіляторів: Бодена у Франції...Гоббса в Англії, Макіавеллі в Італії. Але лише Монтеск'є вславився тим, що пояснив тс логічне переплетіння незмінних законів, на яких покоїться суспільний лад, лише він відчув, що історія моралі й політики повинна спиратись на природну історію, і, нарешті, відкрив собою XVIII століття".22 За що ж саме Ш.Монтеск'є отримав таку високу, але об'єктивну оцінку? Вичерпну відповідь на це запитання можна було б дати лише в окремій, спеціально йому присвяченій книзі. Тут лише зазначимо: за низку блискучих ідей і концепцій, які, на думку автора, своєю значимістю перевершують багато тогочасних теоретичних розробок

Це. перш за все, його чітка й струнка теорія розподіл} влади, котра майже у незмінному вигляді ось вже біля чверті тисячоліття слугує ЛЮДСТВУ, точніше його цивілізованій частині і все ніяк не може належним чином втілитись у життя посттоталітарних держав.

По друге, міркування щодо існування й дії певних законів і закономірностей суспільного розвитку. "Я встановив загальні початки і побачив, що окремі випадки як би самі по собі підпорядковуються їм, що історія кожного народу випливає з них як наслідок і будь-який частковий закон пов'язаний з іншим законом, або залежить від іншого, більш загального закону", - зазначав він у роботі "Про дух законів".23

По-третє, Ш.Монтеск'є став одним із перших засновників методу порівняльного аналізу, який вже було розглянуто.

По-четверте, перетворення міркувань Ж.Бодена про національний характер і дух народів у досить струнку концепцію духу нації, його обумовленості природно-кліматичними та географічними умовами. "Багато речей правлять людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї; як наслідок усього цього утворюється спільний дух народу", - писав французький мислитель. "Законодавець, - продовжував він далі, - повинен пристосовуватись до народного духу, оскільки цей дух не суперечить принципам правління, тому що краще всього ми робимо тс, що робимо вільно і у погодженні з нашим природним генієм".24

По-п"яте, його думки про вплив географічних факторів на внутрішню та зовнішню політику держав і народів. Доречним буде зазначити, що ці думки Ш.Монтеск'є, атакож Ж.Бодена, стали у пригоді при формуванні наприкінці XIX - початку XX ст. теорії геополітики. Однак, пізніше ці ідеї, як і сама теорія геополітики, були спотворені фашистами та нацистами. Але сьогодні вони, відроджені й очищені від скверни, знов входять до широкого наукового вжитку.

І нарешті, т. зв. "європейська ідея". У роботі "Дух законів" Ш.Монтеск'є, як і багато інших мислителів кінця XVII- XVIII ст., досить активно відстоював ідею єдності Європи. При цьому він розглядав Європу як єдність у різноманітності і виступав проти спроб правлячих кіл деяких держав використати "європейську ідею" для встановлення своєї гегемонії над європейським континентом. Він висловлював також надії, що в умовах миру європейські держави будуть робити добро одна одній, а в умовах війни, якщо вже не вдасться її уникнути, завдавати менше шкоди.25

Отже, в цілому теоретична спадщина Ш.Монтеск'є стала вагомим внеском у формування політичної та особливо етнополітичної думки і значною мірою вплинула на тогочасне етнополітичне життя.

1.4 Вплив американської та французькох революцій на становлення етнополітичних ідей та концепцій

Етнополітичні погляди "батьків - засновників" США

Однією з особливостей будь-яких ідей є їх здатність "мандрувати без віз і паспортів", тобто поширюватись, не дивлячись на відстань, кордони й інші перешкоди. Мають таку здатність і політичні та етнополітичні ідеї. Вже у XVII ст. вони зявились на північноамериканському континенті, полонивши чимало мешканців англійських колоній. При цьому, сюди прийшло все розмаїття ідей Платона і Арістотеля, Н.Макіавеллі і Ж.Бодена, Т.Гоббса, Ш.Монтеск'є і Ж.-Ж.Руссо та ін. Тут ці ідеї не просто поширювались, а й одразу втілювались у життя. Не важко зрозуміти під впливом яких з них велась війна проти місцевих індійських племен, йшло загарбання їх земель, а негри перетворювались на рабів тощо. Як не важко й збагнути, які саме ідеї взяли на озброєння колоністи Північної Америки у боротьбі проти Британської метрополії.

З точки зору етнополітологи найбільший інтерес становлять ті ідеї, які надихали колоністів на боротьбу за незалежність, сприяли формуванню американської нації і розбудові незалежної американської держави. Це викликає тим більший інтерес, що проблеми, які вирішувались у ході Великої Американської революції і війни за незалежність та й в наступні роки багато в чому схожі на проблеми, що стояли і стоять сьогодні перед Україною...

Американська революція і національно-визвольна боротьба, як правило, пов'язуються з іменами цілої плеяди американських просвітників та "батьків-засновників" США, зокрема, таких, як С.Адамс, Дж.Вашінгтон, А.Гамільтон, Т.Джефферсон, Т.Пейн, Б.Франклін тощо. Звичайно, було чимало й інших вчених і політичних діячів, які внесли свій вклад у перемогу американського народу, але їх прізвища дещо призабулись.

До останніх, зокрема, належить Джеймс Опис, публіцист і один з політичних діячів тодішньої англійської колонії Массачусетс. Звернувшись до теоретичної спадщини західноєвропейських просвітників і не знайшовши там розробок із проблем колоніальних народів, він почав займатись їх дослідженням. У памфлеті "Виклад і обгрунтування прав Британських колоній" (1764р.) Дж. Отіс одним із перших запропонував теорію прав колоніальних народів. В ній він заперечував зверхність одного народу над іншим, колоніальний гніт і визиск, відстоював ідею рівності прав колоністів та мешканців метрополії.28