Політична етнологія України

Автор поділяє точку зору тих західних вчених, які вважають, що держава відігравала і відіграє надзвичайно важливу роль у процесі розподілу етносів. Часто вже сама її поява призводила до розподілу того чи іншого етносу. Історія знає чимало прикладів, коли кордони кількох держав буквально "рвали на шматки", "різали по живому" той чи інший етнос. Найбільш відомими прикладами тут можуть бути араби й німці, які проживають на території кількох власних держав та державних утворень. А найбільш трагічним прикладом можна вважати майже 20-ти мільйонний курдський народ, розірваний на кілька частин "чужими державами". Та й український етнос протягом століть теж був поділений на кілька частин, які перебували у складі різних держав.

Сьогодні, наприкінці XX ст., процеси етнічного роз'єднання відбуваються у значно менших масштабах ніж будь-коли раніше. Вони мають місце переважно на теренах колишнього СРСР та Східної Європи внаслідок розвалу колишньої радянської імперії та дезінтеграції СФРЮ та ЧССР. Досить вказати, що лише від російського /русекого/ етносу протягом останніх років відірвалось і опинилось за кордоном біля 25 млн. його представників, від українського - біля 8 млн. етнічних "родичів" /мається на увазі тільки на території колишнього СРСР/. Все це вимагає подальшого ретельного аналізу етнороз'єд-навчих процесів, їх наслідків і перспектив розвитку. Але ще більшої уваги потребують етнооб'єднавчі процеси, яким віддавна належить провідна роль.

Теорії етнооб'єднавчих процесів

На слушну думку західних вчених, етнооб'єднавчі процеси розпочались дещо пізніше етнороз'еднавчих, але швидко набули домінуючого характеру, який зберігається й досі. Ці процеси, на погляд автора, відбивають історичну закономірність суспільного розвитку і вважаються загалом позитивними, оскільки сприяють зміцненню етносів та зростанню гомогенності як окремих суспільств, так і людства у цілому.

Методологічними засадами дослідження етнооб'єднавчих процесів у західній науці вважаються теорії "циклічності расових відносин" /race relation cycle/ та "плавильного котла" /melting pot/. Першу теорію ще на початку XX ст. висунув відомий американський етнолог, один із засновників "чікагської школи" антропології Роберт Парк. Згідно з цією теорією, етнооб'єднавчі процеси мають циклічний характер і кожний цикл проходить чотири стадії розвитку: /1/ контакт; 121 акомодація /пристосування/; /З/ асиміляція та /4/ амальгамація /перемішування/.19 Не дивлячись на свій досить солідний вік, ця теорія й досі вважається коректною і модною, а описувані нею процеси "універсальним феноменом", з чим можна повністю погодитись.

Народження другої теорії слушно пов'язується із прізвищем американського драматурга Ізраїля Зангуілла та назвою його п'єси "Плавильний котел", яка, попри свій не досить високий художній рівень, успішно йшла на Бродвеї у 1908-1909 роках.20 Згадана теорія обґрунтовувала тезу про те, що емігранти, які прибували до США з усіх куточків планети, в умовах модернізації та глобалізації швидко /як металобрухт у плавильному котлі/ втратять свої етнічні властивості й переплавляться на нову американську націю.21 І хоча ця теорія давно вже втратила свою привабливість, навколо неї ще й досі точаться досить гострі дискусії, а для декого вона і сьогодні залишається актуальною.22

Щодо методології колишніх радянських досліджень етнооб'єд-навчих процесів, то нею служила марксистсько-ленінська теорія ади/я-тя націй, сутність якої видно з самої її назви, а наслідки впровадження в життя ще довго будуть нагадувати про себе гострими міжетнічними та етнополітичними конфліктами, а подекуди і війнами.

Основні типи етнооб'єднавчих процесів

У західній етнології й етносоціології етнічні об'єднавчі процеси досить вдало, на наш погляд, поділяються на три типи. Ill етнічна консолідація; 121 етнічна асиміляція; /3/ етнічна інтеграція, кожен з яких має кілька підтипів.

Так. етнічна консолідація /від лат. "consolidation" - об'єднання, згуртування, зміцнення/ поділяється на внутрішньоетнічну і міжетнічну консолідацію. В першому випадку, тобто під внутрішньоетнічною консолідацією, розуміються процеси внутрішнього зміцнення й збільшення якогось великого етносу завдяки поступовому зникненню культурно-мовних та побутових відмінностей між субетносами та/чи етнографічними групами, а також зростанню загальноетнічної свідомості. У середині французів, наприклад, швидко нівелюються такі групи французької етнонації як бургундці, гасконці, провансальці та ін.; у середині італійців - калабрійці, ломбардійці, сіцілійці та ін.; у середині українців - бойки, лемки, гуцули тощо.

Тіщміжетнічною консолідацією маються на увазі процеси об'єднання кількох споріднених етнічних спільнот в одну, нову, більш велику спільноту. Сьогодні подібні процеси відбуваються переважно у країнах Африки та Південно-Східної Азії, де вони раніше гальмувались колоніальною владою.

Говорячи про процеси етнічної консолідації, слід враховувати, що їх масштаби, швидкість і глибина далеко не однакові, що обумовлено, на думку автора, багатьма факторами, зокрема, історичними, геополі-тичними, соціально-економічними, культурно-мовними тощо.

Процеси етнічної і мовної асиміляції та акультурації

Найбільш відомим процесом етнооб'єднавчого характеру є етнічна асиміляція. Під етнічною асиміляцією /від лат. "assimilatio" - уподібнення/ розуміється процес розчинення самостійного етносу, його частин /уламків/та/чи окремих його представників у середині іншого, як правило, більшого етносу або етнонації. Асиміляція, і це слід особливо підкреслити, є, по-перше, досить повільним і тривалим процесом, який може відбуватись протягом життя кількох - від двох до п'яти - поколінь. По-друге, вона є однобічним процесом, який має завершуватись повною або майже повною втратою етнічною меншиною своїх споконвічних етнічних особливостей /мови, культури, традицій, способу життя та ін./ і прийняттям особливостей іншого домінуючого етносу. Недарма у західній науці синонімом терміну "асиміляція" вважається термін "деетнізація".23

Найбільш вагомий внесок у розвиток теорії асиміляції зробив, на наш погляд, відомий американський антрополог Луіс Вірт, робота якого й досі залишається настільною книгою всіх, хто цікавиться цією проблематикою.24 Подальший розвиток ця теорія отримала у працях іншого видатного американського дослідника Мілтона Гордона. У своїй роботі "Асиміляція в американському житті" він, зокрема, вдало розподілив етнічну асиміляцію на культурну асиміляцію або акультура-цію та структурну асиміляцію. Першу, тобто акультурацію, він визначив як процес змін в етнокультурних цінностях, звичаях і традиціях етнічної меншини. А другу, тобто структурну асиміляцію -як процес змін у взаємовідносинах членів етнічної меншини з навколишнім середовищем, зокрема послаблення спілкування із членами своєї групи і посилення спілкування b членами інших етнічних груп. При цьому, структурна асиміляція, на думку М.Гордона, до якої приєднується і автор, відіграє провідну роль в остаточному завершенні етнічної асиміляції.25

Показово, що з того часу термін "асиміляція" вживається замість терміну "акультурація" і навпаки. Так, наприклад, у деяких західних виданнях довідково-енциклопедичного характеру ці два терміни подаються як синоніми і тлумачаться абсолютно однаково: "Асиміляція, акультурація - процес, у ході якого меншинна етнічна група сприймає цінності та зразки поведінки групи, яка є домінуючою у суспільстві".26 Звичайно, існують й інші цікаві точки зору, згідно з якими акультурація є окремим етапом чи окремим процесом, котрий відрізняється від асиміляції тим, що, по-перше, стосується лише однієї із багатьох сфер міжетнічних відносин - культури, а, по-друге, несе в собі елементи певного взаємного впливу і взаємозбагачення.

Заслуговує на увагу і той факт, що західні вчені все частіше розглядають асиміляційні і, взагалі, етнооб'єднавчі процеси у порівнянні з ет-нороз'єднавчими та етнодиференціюючими процесами. Такий підхід слід вважати досить коректним і конструктивним, оскільки він дає можливість поглянути на них як на хоч і протилежні, але взаємозалежні і взаємообумовлені процеси. Досить влучно цей взаємозв'язок охарактеризував відомий етносоціолог Гарольд Абрамсон, наголосивши, що вони нагадують "склянку води, яка є або наполовину повною, або наполовину порожньою".27

Слід враховувати, що поряд з акультурацією. важливим етапом чи навіть окремим типом етнічної асиміляції є мовна асиміляція, під якою мається на увазі процес втрати рідної мови і перехід на мову іншої етнічної групи. Говорячи про мовну асиміляцію, варто брати до уваги, особливо політикам, одну надзвичайно важливу обставину. Йдеться про дуже повільні темпи цього процесу. За твердженням К.Дойча, протягом року можуть асимілюватись у середньому всього біля 0.1 % , етнічної спільноти. Навіть в умовах прискореної модернізації цей процес може охопити не більш 0,5 відсотка членів етнічної групи.28

Головні чинники асиміляції

Розвиток процесу етнічної асиміляції, його швидкість, розмах і глибина залежать від багатьох чинників. Досить грунтовно це питання висвітлив один із класиків західної етнології ПЧр Ван ден Берг. У своїй чудовій і добре відомій на Заході роботі "Етнічний феномен" він переконливо довів, що: /1/ чим більш спорідненими є групи, тим більш імовірними будуть процеси їх асиміляції; 121 чим більшою є культурна схожість між групами, тим більш імовірною буде асиміляція; /3/ чим меншою є група, яка вступає у контакт з основним населенням, тим більш імовірною буде асиміляція; /4/ більш імовірно, що швидше асимілюватись розпочнуть групи з низьким статусом, ніж з високим; /5/ чим більш територіально розсіяною є група, тим більш імовірною буде асиміляція; /6/ більш імовірно, що асимілюватись розпочнуть іммігрантські групи, ніж автохтонні /корінні/ групи.29

До цього слід додати і такий важливий чинник асиміляції' як етнічно-змішані шлюби. Показово, що перехід на іншу мову сприймається членами етнічної групи, що асимілюються, завжди із занепокоєнням, але більш толерантно ніж змішані шлюби. До них ставлення переважно негативне, а дехто навіть ладен вважати етнічно неоднорідні шлюби "ет-носамогубтвом".30 Проте, останнє має місце найчастіше у посттоталі-тарних країнах, з їх досить низькою культурою міжетнічного спілкування та й то серед тієї частини населення, яка перебуває під впливом націонал-радикальної ідеології.

Доречним буде зазначити, що деякі західні вчені досить скептично дивляться на етнодиференціюючі процеси та спроби етнічних меншин запобігти етнічній асиміляції. Так, наприклад, американські етно-соціологи Дж.Де Вос та І.Романуччі-Росс порівнюють зазначені процеси і явища із "бійкою сардин у пащі кита"31. натякаючи на те, що кит - асиміляція раніше чи пізніше проковтне дрібних рибок - етнічні меншини. Можливо колись, у далекому майбутньому, так воно і буде /хоча це мало ймовірно/, але сьогодні, за переконанням автора, доцільно виходити з того, що етнодиференціюючі процеси і спротив асиміляції не припиняються, а в посттоталітарних країнах і посилюються.

Форми асиміляції

Аналіз праць західних авторів свідчить, що вони поділяють асиміляцію, і цілком слушно, на дві форми: природну /natural/ та насильницьку /compulsory/. Природна асим'їляція відбувається при довготривалому безпосередньому /побутовому, виробничому та ін./ спілкуванні різних етнонаціональних спільнот. Вона обумовлена всією ходою їх соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, поширенням міжетнічних шлюбів тощо. Головними критеріями добровільності асиміляції, на нашу думку, є взаємне бажання, готовність і здатність до неї всіх учасників цього процесу. Одних - етнічних меншин - відмовитись від своїх власних етнічних властивостей і набути чужих, а інших - домінуючої етнонацюнальної спільноти - прийняти до себе і "розчинити" в собі інші етнічні меншини.

Під насильницькою асиміляцією мається на увазі такий процес асиміляції, який відбувається внаслідок політики центральних, та/чи місцевих органів влади, спрямованої на обмеження сфери використання або й взагалі викорінення мови, культури, традицій , способу життя та інших духовних цінностей етнічних меншин, позбавлення їх етнічної пам'яті, послаблення етнічної свідомості і в кінцевому підсумку її знищення. Історія довела . що вакуум , який утворюється внаслідок цього, неодмінно заповнюється новою свідомістю. Це може бути свідомість належності як до іншої етнонацюнальної спільноти, так і до нової "інтернаціональної"' спільноти людей типу "радянського народу", а може до обох одночасно.

Окрім зазначених вище двох форм асиміляції, на наш погляд, варто говорити і про третю її форму, яку можна назвати примусово-добровільною. Така форма асиміляції мас місце там, де немає офіційних законів, що -забороняють чи дискримінують якусь етнічну мову та культуру, але представники етнічної меншини поставлені у такі умови І брак дошкільних виховних установ, навчальних закладів та засобів масової інформації рідною мовою тощо /, що людині просто не залишається нічого іншого окрім поступової асиміляції. Саме такою, примусово - добровільною можна вважати асиміляцію в роки застою у колишньому СРСР. Людина була позбавлена можливості вибору мови виховання, навчання, а часом і спілкування / особливо в армії /. Силою обставин, причому створених штучно, вона була приречена на асиміляцію, хоча зовні все виглядало досить пристойно і багатьма вважалось природним явищем. Сьогодні ця форма асиміляції має, і мабуть, ще довго матиме місце у деяких посттоталітарних країнах.

Процес етнічної інтеграції

Ще одним процесом об'єднавчого характеру є міжетнічна інтеграція /від лат. "integratio" - зближення, об'єднання/. Під міжетнічною інтеграцією розуміється такий процес взаємовідносин і взаємодій між різними етнонаціональними спільнотами багатонаціональної та/чи поліетнічної держави, внаслідок якого ці спільноти зближуються й об'єднуються, формуючи політичну націю, виробляючи почуття спільного громадянства й державного патріотизму, але не втрачаючи при цьому своїх етнічних властивостей і своєї етнічної свідомості й не перестаючи бути самими собою.

Характерними рисами й ознаками процес міжетнічної інтеграції можна вважати те, що він: /1/ стосується не окремих осіб, а груп людей; 121 відбувається на рівноправній основі; /3/ веде не до виникнення якоїсь нової стіеретнічної чи міжетнічної спільноти, а до формування політичної нації.

Процеси міжетнічної інтеграції успішно розвивались і розвиваються у правових демократичних державах /США, Канада, Швейцарія та ін/. Однак, вони, на думку автора, можуть мати місце і в країнах, що розвиваються, а також у посттоталітарних державах, де йдуть процеси формування політичних націй. Представники таких політичних націй можуть мати спільну "нейтральну" назву, таку; скажімо, як американці, канадці, росіяни, швейцарці тощо. В Україні такою назвою може стати термін "українці", але слід враховувати, що він співпадає із назвою домінуючої етнонації і деякі етнічні групи не дуже охоче її сприймають.

Виходячи із розглянутих концепцій етнічних процесів, можна зробити висновок, що всі вони, по-перше, рідко відбуваються у чистому вигляді; по-друге, тісно пов'язані між собою; по-третє, зазнають впливів і в свою чергу впливають на всі соціальні процеси, зокрема, глобалізації та модернізації; по-четверте, передують, супроводжують чи йдуть слідом за процесами етнічного ренесансу та політизації етнічностей; по-п'яте, діють протягом всієї історії людської цивілізації; нарешті, відбивають головні взаємообумовлені й взаємозалежні тенденції': етнічного розмежування й етнічного згуртування та етнічного роз'єднання й етнічного об'єднання.

Знання сутності й характеру етнічних процесів, причин і наслідків їх посилення й послаблення може допомогти у вирішенні проблем прогнозування та прийняття рішень, спрямованих на досягнення й збереження етнополітичної стабільності як в окремих країнах, так і світі в цілому.

3.3 Процес етнічного ренесансу

Основні риси етнічного ренесансу

Приступаючи до аналізу етнічного ренесансу, слід, перш за все, відзначити його світовий, глобальний характер. На це вказують практично всі фахівці даної проблематики. '"Починаючи з другої світової війни світ став свідком дивовижного розквіту етнічних почуттів і націоналістичних домагань", - відзначає Е. Сміт. " Етнічне піднесення в Америці, - вторить йому А. Шлезінгер, - далеке від унікальності, воно є складовою всесвітньої лихоманки". Ці та інші подібні теоретичні висновки підтверджуються практикою. Важко знайти поліетнічну країну, в якій протягом останніх років не відбувався б етнічний ренесанс.

У нас є всі підстави вважати, що етнічне відродження має закономірний характер. Ця закономірність виявляється у тому, що, по-перше, зазначений процес є далеко не випадковим явищем. По-друге, що етнічний ренесанс відбувається за своїми власними закономірностями, аналіз яких ще попереду.

Немає сумнівів, принаймні у деяких західних вчених, а також у автора даного посібника, що етнічний ренесанс має вкрай суперечливий характер. Дійсно, з одного боку, етнічний ренесанс сприяє відродженню, збереженню і розвитку духовних та культурних надбань етнічнос-тей /мови, культури, способу життя, звичаїв, традицій і т. ін. /, що збагачує і саму етнічність, і людство в цілому, перешкоджає його уніфікації й стандартизації. А, з іншого боку, призводить до подальшого розмежування і фрагментації людства, створює сприятливий грунт для виникнення нових протиріч і конфліктів, зародження потенційних сепаратистських тенденцій тощо. Доречним буде зазначити, що саме суперечливий характер етнічного ренесансу призводить до неоднозначних, часом протилежних його оцінок з боку багатьох відомих і досить об'єктивних західних дослідників.

Власний аналіз етнічного ренесансу протягом двох останніх століть призвів автора до висновку про його революційний характер. Адже під час цього процесу відбуваються величезні якісні зрушення у свідомості, поведінці й взаємовідносинах як окремих індивідів, так і великих груп людей. Тому, на нашу думку, етнічний ренесанс можна вважати своєрідною етнічною революцією, яка, по-перше, приходить на зміну етнічній еволюції, а по-друге, є провісником, прологом і супутником ет-нополітичної революції. Обгрунтування цієї тези виходить за рамки даного посібника, тим більш, що в західній літературі це питання поки що не ставилось взагалі. Тому автор висуває ідею про переростання етнічної еволюції в етнічну і етнополітичну революції як нову гіпотезу, котра може бути підтверджена або спростована майбутніми спеціальними дослідженнями.

На думку окремих західних вчених, яку автор повністю поділяє, етнічний ренесанс має циклічний характер. Одним із перших ідею про "історичні цикли зростання етнічної свідомості" висловив Е. Сміт41. Однак, на жаль, ні він, ні його однодумці далі констатації цього цікавого і важливого факту не пішли. Надто вже складною і відповідальною виявляється ця проблема.

Варто звернути увагу на те, що етнічне відродження будь-якої етнічної чи національної спільноти, причому як домінуючої, так і підлеглої, неодмінно веде до етнічного ренесансу інших етнонаціональних спільнот не лише своєї, а й інших країн. Автор вважає це важливою закономірністю і характеризує її як лан^/огову реакцію етнічного ренесансу. Підтвердженням цього може служити процес етнорасового ренесансу в США у 60-х роках, який започаткували негритянське населення та єврейська спільнота. Показово, що це сталось під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. У першому випадку це відбулось завдяки національно-визвольній боротьбі в Африці та активної діяльності радикальних негритянських організацій США, а в другому - стало наслідком етнічного ренесансу серед євреїв Ізраїлю, що вибухнув під час арабо-ізраїльської війни 1967 р. З часом процес етнічного ренесансу поширився на т. зв. "чиканос" /іспаномовних громадян/ та інші американські етнічні групи, а також на етнонаціональні спільноти Західної Європи. З кінця 70-х років процес етнічного ренесансу перекинувся на країни Східної Європи, а з середини 80-х - на колишній Радянський Союз.

Першими у цьому дивовижному ланцюгові опинились латиська, литовська та естонська етнонації, а згодом етнічний ренесанс охопив всі інші етно-нації /за радянською термінологією - "корінні нації"/, включно з українською.

Сподівання багатьох науковців і політичних діячів посттоталітар-них країн на те, що на цьому етнічний ренесанс зупинить свою ходу виявились безпідставними. Зазначений процес почав швидко охоплювати інші національні та етнічні групи, торкнувшись навіть багатьох етнографічних спільнот. Все це підтверджує наш висновок про те, що етнічний ренесанс дійсно має характер ланцюгової реакції: розпочавшись серед тієї чи іншої етнонаціональної спільноти, він буде посилюватись і поширюватись доти, доки не охопить всіх їх без винятку.

Ще одна характерна особливість етнічного ренесансу, на яку варто звернути увагу, полягає у тому, що він водночас є процесом і об'єднання, і диференціації, і роз 'єднання. Адже, з одного боку, він сприяє відродженню індивідуальної та групової етнічної самосвідомості, згуртуванню й об'єднанню представників одного етносу, а, з іншого - індивідуальному й груповому розмежуванню та відособленню.

Загальні причини етнічного ренесансу

На думку багатьох західних фахівців, етнічний ренесанс обумовлений цілою низкою об'єктивних і суб'єктивних, загальних і специфічних причин. Серед причин загального характеру, тобто тих, які діють на всій планеті, найчастіше згадуються світові й громадянські війни, соціальні революції та міжетнічні конфлікти. Саме вони пробуджують і підносять індивідуальну й групову етнічну самосвідомість і призводять до вибуху націоналізму та етніцизму.

Як свідчить історичний досвід, процес етнічного ренесансу різко посилюється при розпаді імперій, народженні нових держав та формуванні нових націй. Величезний вплив на етнічний ренесанс справляють процеси глобалізації та модернізації, а також поширення т.зв. "масової культури", уніфікації та стандартизації всіх сфер людського життя, що їх супроводжують.

За твердженням співробітника Центру регіональних досліджень Манільського університету /Монреаль, Канада/ Ральфа Премдаса, до якого приєднується і автор, модернізація сприяє більш тісному об'єднанню тієї чи іншої етнонаціональної спільноти. Але зміни, які приносить із собою модернізація, по-різному впливають на різні етнонаціональні спільноти, ставлячи одні з них у вигідне, а інші у невигідне становище. Нерівномірність впливу модернізації стимулює почуття загрози і відносних втрат, які посилено мусуються засобами масової інформації, швидкому розвиткові яких сприяє модернізація. Відмінності у розвитку породжують заздрість, сіють страх перед наступом внутрішнього колоніалізму, підсилюють побоювання експлуатації й дискримінації, що, в решті решт, і призводить до зростання етнічної свідомості.42

В таких умовах, уточнює редактор "Журналу американської етнічної історії" Рональд Бейор, виникає "небезпека існуванню етнічної групи"43, посилюється "її беззахисність у великому суспільстві". Все це, слушно наголошує Г. Айзекс, призводить до того, що багато представників етнічної групи "починають думати, що єдина й справжня їх безпека, врешті решт, у тісному колі своїх племінних родичів".44

Етнічному відродженню значною мірою сприяють посилення соціальної та територіальноїмобтьності населення багатьох країн і континентів, а також торговельно-економічних, культурних та туристи чних зв 'язків. Адже все це дає змогу людині ознайомитись з іншими культурами, звичаями, способом життя, побачити їх відмінності від власних матеріальних і духовних цінностей, викликає бажання зберігати й примножувати останні тощо.

Слід відзначити також вплив засобів масової інформації на процес етнічного відродження. Саме їх розвиток, особливо радіо і телебачення, сприяють поширенню етнічних знань, піднесенню індивідуальної й групової етнічної самосвідомості та посиленню етнічної солідарності, причому не лише у межах якоїсь держави, а й на світовому рівні.

Нарешті до загальних причин етнічного ренесансу слід віднести й етнонаціональну політику багатонаціональних та поліетнічних держав. І як це парадоксально не звучить, але, на думку автора, будь-яка політика - і демократична і антидемократична - веде до етнічного відродження, щоправда з досить різними кінцевими наслідками.

Так, наприклад, політика "злиття націй" у колишньому СРСР /30-ті-середина 80-х років XX ст./ та політика "плавильного котла" /melting pot/ у США /кінець XIX - перша чверть XX ст/, що були спрямовані на асиміляцію етнорасових та етнонаціональних спільнот, вели до етнічного ренесансу, але водночас загострювали етнорасові та етнонаціональні конфлікти, погіршували етнополітичну ситуацію. Ще більше сприяє етнічному відродженню політика "етнічного плюралізму" /яку нині проводять США, і котра спрямована на підтримку етнічних груп/, але, на відміну від попередньої політики, вона призводить до пом'якшення етнорасових конфліктів, зміцнення етнополітичної стабільності. Виявлена нами закономірність - незалежність етнічного ренесансу від бажань та намірів правлячих кіл і лише певна відносна залежність від етнонаціональної політики - є ще одним свідченням його природного й об'єктивного характеру.

За висновком західних науковців, до яких приєднується автор, окрім зазначених вище факторів, що мають універсальний характер і діють у всьому світі, значний вплив на стан етнічної свідомості та розвиток етнічних процесів мають і специфічні причини, зумовлені особливостями внутрішнього життя тієї чи іншої країни. Так, наприклад, однією із специфічних причин етнічного відродження у США /як втім і в інших країнах/ стало зростання добробуту і життєвого рівня американського народу. Це дало змогу багатьом представникам етнічних груп переключити свою увагу з проблем боротьби за "хліб насущний" на питання з'ясування свого етнічного походження, відродження й збереження своєї мови, культури, звичаїв тощо.

Неабияку роль в етнічному ренесансі у США і на Заході у цілому відігршіи послаблення й занепад класової свідомості населення. Вакуум, який утворився внаслідок цього, і був заповнений зростаючою індивідуальною та груповою етнічною свідомістю. Варті згадки також рух за громадянські права, боротьба проти расової дискримінації й антисемітизму та деякі інші специфічні причини, які привели до етнічного ренесансу у СІЛА та й у більшості західних країн.

Причини і наслідки етнічного ренесансу в колишньому СРСР та незалежній Україні

Значний науково-практичний інтерес викликає аналіз причин етнічного ренесансу у колишньому СРСР та, зокрема, в Україні. За твердженням західних вчених, з якими погоджується автор, тут діяли вище зазначені фактори універсального характеру і, перш за все, процес зашзнілої модернізації.45 їх вплив суттєво посилився після припинення "холодної війни" та ліквідації "залізної завіси". Але найбільше значення мали особливості розвитку самого СРСР, зокрема, ті епохальні зміни в його внутрішній і зовнішній політиці, які розпочались у Другій половині 80-х років. Основними суто внутрішніми причинами етнічного відродження народів колишнього СРСР, зокрема українського, за нашим переконанням, були:

1) перебудова, демократизація і гласність;

2) реабілітація не заслужено звинувачених і репресованих народів, їх національних героїв, культурних діячів;

3) активна діяльність національно-патріотичних об'єднань та організацій, якій передувала боротьба дисидентів за збереження національної мови, культури тощо;

4) вплив зарубіжних діаспор, які довгий час були штучно ізольовані від своїх "матірних націй";

5) спротив всіх етнонаціональних спільнот насильницькій асиміляції та русифікації;

6) зародження нового /критичного/ етнополітичного мислення;

7) послаблення класової та імперської свідомості, а також почуття т. зв. "радянського патріотизму";

8) досить швидке зростання чисельності національної інтелігенції, більшість якої завжди була творцем і носієм етнонаціональних цінностей;

9) переміщення етнонаціональної культури з села до міста та її професіоналізація;

10) намагання позбутись нав'язуваного десятиліттями комплексу етнічної та національної неповноцінності тощо.

І хоча наведені чинники не потребують коментарів, на одному з них /пункт 7/ варто зупинитись більш докладно. "Великий провал комунізму" /вдалий термін 3. Бжезинського/ з його класократичною парадигмою і класовою свідомістю, на думку автора, вкрай актуалізував етнічність як головний і найбільш перспективний чинник ідентифікації

особи. Більше того, пошуки етнічного коріння, етнічна ідентифікація виявились більш привабливими. По-перше, етнічна ідентичність є більш природною і стійкою, ніж класова. По-друге, для доведення свого етнічного походження не треба докладати якихось особливих зусиль. По-третє, і це головне, належність до якоїсь етнічної групи обіцяло й обіцяє певні соціально-економічні та політичні привілеї. Причому в останньому випадку йдеться не лише про осіб, які належать до домінуючого етносу, а й до підлеглих етнічних спільнот. Скажімо, ще в "доперебудовчі часи" саме етнічне походження надавало євреям, німцям та вірменам право на еміграцію з колишнього СРСР, а сьогодні дає можливість представникам багатьох етнічних груп отримувати моральну і матеріальну підтримку з боку іноземних урядів - країн свого походження, домагатись подвійного громадянства і т. п.

Щодо незалежної України, а також інших пострадянських країн, то тут етнічний ренесанс, на нашу думку; відбувся і відбувається, по-перше, за законом "ланцюгової реакції", по-друге, частково з тих же причин, що діяли і в колишньому СРСР /пункти 4, 6,8 та 10/, а по-третє, під впливом деяких нових чинників, які виникли вже в умовах незалежності. Причому тут процес етнічного ренесансу одразу ж супроводжувався процесом політизації етнічностей, про що йтиметься в одному із наступних параграфів.

Важко переоцінити значення процесу етнічного ренесансу у колишньому СРСР та в Україні. Він, як на наш погляд, призвів до наступних наслідків, а саме:

1) зростанню інтересу до свого етнічного коріння;

2) відродженню етнічної пам'яті;

3) зростанню і поширенню етнічного знання;

4) піднесенню етнічної індивідуальної та групової самосвідомості;

5) зміцненню внутрішньоетнічної консолідації;

6) посиленню міжетнічної диференціації;

7) кризи теорії "злиття націй" та ідей пролетарського й соціалістичного інтернаціоналізму;

8) створенню соціальної бази національно-визвольних рухів /за виключенням російського національно-визвольного руху/;

9) підготовці фунту для дезінтеграції колишнього СРСР;

10) створенню нових незалежних держав тощо.

Загалом автор посібника твердо переконаний, що етнічне відродження у колишньому СРСР певною мірою спричинилось до його дезінтеграції, звільнення народів від тоталітаризму на класовій основі та надбання ними суверенітету. Щодо етнічного ренесансу серед етнонаціональних спільнот пострадянських держав, то тут він може стати запорукою виживання й самореалізації численних етнічних груп, а також однією з перешкод на шляху гіпотетичного встановлення націоналістичної диктатури домінуючої етнонації.

Водночас етнічний ренесанс вкрай ускладнив етнополітичну ситуацію в молодих незалежних країнах, загострив старі й призвів до нових міжетнічних конфліктів, справив і справляє величезний вплив на інші етнополітичні процеси, зокрема політизації етнічності, інтеграції, дезінтеграції тощо.

3.4 Процес політизації етнічності

Політизація етнічності: стан і перспективи дослідження

За висновком багатьох західних вчених, з якими погоджується автор, процес політизації етнічності /етнонацій та етнічних груп/, тобто їх вихід на арену політичного життя і бурхлива політична діяльність, розпочався ще наприкінці XVIII століття. Однак біля 150 років цей процес майже повністю ігнорувався, а якщо й вивчався, то досить не об'єктивно і тенденційно. Та й сьогодні, ця проблематика є однією з найменш досліджених. Тому одразу ж виникає запитання: чому так трапилось? Із колишньою радянською наукою все зрозуміло /у колишньому СРСР ет-нополітології як науки не існувало/. Але як розуміти факт ігнорування процесу політизації етнічності з боку західних вчених? Мабуть, найкращу відповідь на ці запитання дав видатний американський етнополітолог, професор Колумбійського університету Джозеф Ротшильд. У своїй класичній праці "Етнополітика: концептуальні рамки" він присвятив цьому питанню спеціальний розділ, де ретельно проаналізував 15 /!/ чинників, які перешкоджали вивченню проблем політизації етнічності.46

Однією з головних причин такого явища були особливості обставин народження у XIX столітті сучасних наук про суспільство. Ці особливості полягали у тому, що у тогочасній Західній Європі, зокрема у Британії, Німеччині та Франції етнічний розподіл ще був мінімальним, проте соціальна стратифікація була досить помітною. Більше того, вона дошкуляла суспільству, постійно нагадувала про себе гострими класовими конфліктами, вимагала підвищеної уваги і глибокого дослідження. Особливо заклопотаною класовими проблемами була Британія - перше у світі індустріальне суспільство. І саме це, мабуть, завадило і перешкодило тогочасним англійським вченим та політикам зрозуміти сутність, характер і масштаби ірландської проблеми, яка й досі лишається не вирішеною.

Не сприяли розвиткові відповідних досліджень і досить модні й поширені тоді припущення та переконання, що багатонаціональні й пол-іетнічні держави зникнуть, а нормою політичного життя стане нація-держава, під якою часто розумілась етнічно однорідна держава.

Значний вплив на інтереси і позиції тогочасних вчених, їх ставлення до етнічностей та їх політизації справили французькі революціонери, зокрема роялісти та якобинці, які ідеалізували й фетишизували чнітарну державу, котра відкидає будь-який плюралізм і у тому числі етнічний.

Щодо американської політичної науки, то тут, як відомо, довгий час панували інтеграційні теорії, які нехтували етнодиференціюючими та етнороз'єднуючими процесами. І загалом у західній соціології та антропології до недавнього часу напрямок досліджень визначала т.зв. "структурно-функціональна школа", яка переоцінювала роль та значення стабільності й рівноваги і явно недооцінювала роль та значимість змін і конфліктів.

Особливу роль у гальмуванні досліджень процесу політизації етнічності відіграла комунікативна теорія, яка породжувала і підтримувала оптимістичні, але ілюзорні й безпідставні очікування і сподівання того, що розширення контактів і зміцнення зв'язків між різними етнічними групами веде більше до зростання взаєморозуміння й зближення, ніж до відчуження і роз'єднання. Говорячи про це, не слід, звичайно, заперечувати, що інтенсифікація контактів дійсно сприяє інтеграції населення різних географічних регіонів, яке належить до однієї етнічної культури.

Десятиліттями західні вчені перебували, а частина з них і досі перебуває, у полоні асиміляційних теорій, які вже своїм існуванням ставлять під сумнів доцільність глибоких досліджень проблем етнічності й тим більш їх політизації.

Негативно вплинуло на розвиток зазначених досліджень і безпідставне припущення, що всі етноінтеграційні процеси доіндуст-ріального періоду є необоротними. Сьогодні помилковість такого припущення більш ніж очевидна, про що, зокрема, свідчать сучасні процеси політизації таких етнічних груп, як уельська і шотландська у Британії та баскська, каталонська, галісійська в Іспанії тощо. Та й багато інших етнічних груп у будь-який час, як правило, у найбільш незручний, може увірватись на політичну арену і голосно заявити про свої бажання й вимоги.

Поганий жарт із потенційними дослідниками процесу політизації етнічності зіграв і такий факт як схильність соціальних наук до перебільшення здатності матеріального чинника /задоволення матеріальних потреб/ послабити і підірвати етнічні узи та недооцінки стійкості й міцності цих уз, які часто задовольняють людські потреби краще, ніж це роблять, скажімо, клас чи інша соціальна група. Більше того, західні вчені довгий час взагалі не визнавали здатність і спроможність самих етнічних груп виступати на політичній арені у ролі виразника і захисника інтересів своїх членів.

Підвела західних вчених / віра в те, що наступила ера "кінця ідеологій" і, що будь-яка ідеологія під тиском прагматизму й раціоналізму занепаде і зникне. Але ці сподівання виправдались лише частково: формальні соціально-економічні ідеології, і, перш за все, класова, дійсно занепали, але їм на зміну прийшли не прагматизм чи раціоналізм, а етніцизм.

"Вагомий внесок" у тривале ігнорування і несприйняття політизо-ваної етнічності зробили такі могутні ідеології як лібералізм та марксизм. Лібералізм, як відомо, виходить з того, що головна проблема політики полягає у взаємовідносинах автономної особи з державою і відкидає погляд, що будь-які групи мають корпоративні моральні й юридичні права. Оскільки ж етнічні групи покладають на своїх членів більше обо-в'язків, ніж надають свободи дій, вони розглядаються лібералами недоречними і досить небезпечними. Марксизм, у свою чергу; завжди надавав і надає перевагу аналізові суспільства з позицій класових інтересів і класової солідарності й тому вважав і вважає зростання етнічної лояльності та політизації етнічності реакційним явищем.

Звичайно, окрім зазначених чинників загального характеру на стані західних досліджень проблем політизації етнічності негативно позначились і деякі специфічні чинники, обумовлені особливостями тієї чи іншої країни чи регіону. Так, приміром, у США ці дослідження довго гальмувались теорією і практикою "плавильного котла Але вже з кінця 50-х років становище почало виправлятись: деякі вчені /Д. Белл, Н. Глей-зер, Д. Мойніген, М. Новак та ін. / звернулись до проблем етнополітич-ного ренесансу.

Вартий згадки і той факт, що у Західній Європі політизована етнічність після другої світової війни довгий час про себе не нагадувала. З одного боку це пояснюється тим, що етнополітика, точніше расова політика, нацистів дискредитувала і надала етнічним цінностям зловісної репутації. А з іншого - тим, що ентузіазм, викликаний наднаціональною європейською інтеграцією, робив етнічність, тим більш політизовану, зайвою і недоречною.

Щодо т. зв. "третього світу", то тут у роки антиколоніальної боротьби і перші роки самостійного існування молодих держав /коли внутрішні етнічні проблеми ще не нагадували про себе/ з'явилось чимало оригінальних наукових досліджень із зазначеної проблематики. Але пізніше, коли міжетнічні відносини стали більш напруженими, науковий інтерес до етнічності та її політизації різко підупав.

Такими, на думку Дж. Ротшильда, Дж. Келласа, У. Коннора та багатьох західних вчених, а також автора посібника, є деякі з основних чинників, які гальмували і певною мірою гальмують дослідження проблем політизації етнічності.

Сьогодні ці дослідження ведуться більш інтенсивно і на Заході, і в Україні. Однак надзвичайно важливо, щоб зростала не лише їх кількість, а і якість. Головне тут не повторювати попередніх помилок. Зокрема, на наш погляд, бажано:

1) уникати погляду на етнічну сферу людського буття як на друго-чи третьорядну у порівнянні з економічною чи політичною;

2) не розглядати політизацію етнічності як хаотичний і таємничий процес;

3) не вважати політизовану етнічність однозначно негативним або однозначно позитивним феноменом;

4) позбутись думки про політизовану етнічність як перешкоду на шляху модернізації та інтеграції;

5) не романтизувати, не ідеалізувати, але й не демонологізувати політизовану етнічність, не залякувати нею себе і людей та ін.

Щодо напрямків зазначених досліджень, то тут і для західних, і особливо для вітчизняних вчених, важливо зосередити увагу на всебічному аналізі причин і умов політизації етнічності, змісті й характері цього процесу, наслідках і перспективах його розвитку тощо.

3.5 Процеси етнополітичної дезінтеграції та інтеграції

Сутність і характер етнополітичної дезінтеграції

Однією із закономірностей етнополітичного розвитку людства можна вважати нескінченну зміну процесів дезінтеграції та інтеграції. /Див. схему № 12/. Тому не дивно, що ці процеси давно викликають підвищену увагу з боку західних науковців, про що свідчить чимала кількість їх спеціальних робіт. Але аналіз цих праць показує, що абсолютна більшість з них присвячена лише одному з цих взаємозалежних і взаємообумовлених процесів, а саме - інтеграції. За нашими підрахунками, в західній етнополітологи розроблено біля десятка концепцій і теорій інтеграції. І лише одна-дві концепції дезінтеграції. /Щоправда, протягом останніх років на Заході, а також в Україні, Росії та деяких інших пострадянських країнах теж почали з'являтись публікації, присвячені проблемам дезінтеграції/.

Причини такого становища можна пояснити тим, що, починаючи десь із середини 60-х років, у Західній Європі, Північній та Південній Америці провідною стає інтеграційна тенденція і природно, що вчених цих континентів цікавили, перш за все, саме проблеми її дослідження. Щодо колишнього СРСР, то тут дезінтеграційна проблематика вважалась, м'яко кажучи, недоречною, бо хто міг навіть подумати, що "єдиний і непорушний" може колись дезінтегрувати. І хоча сьогодні більшість політиків знов обговорюють питання інтеграції та/чи реінтеграції, все одне варто, на наш погляд, розглянути процеси дезінтеграції, тим більш, що вони все ще загрожують, причому не лише посттоталітарним державам, а й всьому людству.

Одразу ж зазначимо, що терміну "дезінтеграція" немає у жодному із відомих нам зарубіжних і вітчизняних політичних, соціологічних та політологічних словників. А виник цей термін від сполучення префіксу "де", "дез" /лат. de/, /фр. de', de's/, що означає відсутність, відміну, усунення чогось, або зворотний, протилежний напрямок процесу та слова "інтеграція", що в свою чергу походить від лат. "integer", тобто "цілий" або англ. "to integrate" - об'єднувати та "integration" - об'єднання. Отже, дезінтеграція взагалі - це роз'єднання чогось раніше цілого. А етнопо-літичну дезінтеграцію автор визначає, як одну о сторін процесу розвитку людства, котра пов'язана із роз'єднанням і розподілом вже існуючої етнополітичної спільноти, єдиного багатонаціонального чи поліетнічного суспільства, держави та/чи міждержавного утворення.

Затвердженням багатьох західних дослідників, до яких приєднується і автор, коріння етнополітичної дезінтеграції сягають давніх часів. Вони були обумовлені намаганнями етнічних спільнот відособитись і збереі ти свою окремішність. Саме внаслідок цих процесів виникли перші міста-поліси, яких лише в Давній Греції нараховувалось біля 160, а також пер; етнічні держави. Але вже тоді етнічні спільноти зрозуміли переваг: спільного існування і почали об'єднуватись у перші федерації та конфедерації. Так зародився природний, об'єктивний процес інтеграції. Важко сказати, скільки б він тривав і до яких наслідків призвів, якби йому на зміну не прийшла примусова інтеграція, яку започаткували і майже півтори тисячі років втілювали у життя імперії. З тих давніх часів так і йдуть поруч, змінюючи один одного, процеси дезінтеграції та інтеграції.

Варто наголосити, що, по-перше, дезінтеграційним процесам завжди передують етнічний ренесанс з його процесами диференціації та солідаризації, а також політизації етнічностей. На нашу думку, це можна вважати однією із закономірностей етнополітичних процесів. Проте, важливо враховувати, що етнополітичний ренесанс далеко не завжди і не всюди призводить до процесів дезінтеграції. Досить часто він обмежується лише процесом диференціації. По-друге, в основі процесів дезінтеграції та інтеграції лежать відповідно відцентрові /centrifugal/ та доцентрові /centripetal/ тенденції. Вони є взаємозалежними та взаємо-обумовленими, що знайшло відображення у т.зв. "парній" /paired/ концепції відцентрових та доцентрових тенденцій у соціальному житті.58

Відомий американський етнополітолог Річард Шермергорн блискуче, на наш погляд, застосував цю концепцію для аналізу процесів етнополітичної дезінтеграції та інтеграції. Він також довів, що відцентрові сили, як правило, нуртують серед підлеглих етнічних спільнот, а доцентрові - серед домінуючих.59 Це теж можна вважати однією із закономірностей етнополітичних процесів.

Слід враховувати, що процеси етнополітичної дезінтеграції можуть мати як природний, так і примусовий характер. Історія переповнена прикладами дезінтеграції обох типів. Найбільш відомими прикладами примусової дезінтеграції був розподіл таких націй і держав, як польська, німецька, в'єтнамська, корейська та ін., а також багатьох етносів, у тому числі й українського, між кількома різними, "чужими державами", що призвело навіть до появи в західній науковій літературі такого терміну, як "розділені нації" /devided nations/. Причини дезінтеграції такого типу зрозумілі - сила /військова, економічна, політична/ або загроза її застосування.

Складніше, проте більш цікаво й корисно, буде з'ясувати причини природного роз'єднання чогось раніше єдиного і цілого. Зрозуміло, що у кожному випадку ці причини будуть різними. Але є серед них і ті, котрі слушно вважаються загальними. За цілком правильним твердженням К.Дойча, існує щонайменше шість причин, які призводять до дезінтеграції:

1) Швидке зростання тягаря в економічній, військовій або політичній царинах для всієї спільноти, або якоїсь її складової частини /особливо, якщо це зростання тягаря відбувається на ранньому етапі, до того як інтеграція укорінилась і призвела до народження глибокої політичної лояльності та звичаїв/.

2) Значне піднесення соціальної мобілізації та політичної активності, більш швидке, ніж процес громадянської асиміляції і набуття загальної політичної культури спільноти.

3) Різке посилення регіональної, економічної, культурної, соціальної, лінгвістичної або етнічної диференціації, більш швидке і сильне, нЬк будь-який компенсуючий інтеграційний процес.

4) Серйозний занепад у царині політичних і адміністративних можливостей уряду й політичної еліти вирішувати поточні завдання та нести тягар.

5) Закритий характер політичної еліти, яка посилено гальмує доступ нових членів та ідей, що призводять до зростання ворожих контреліт серед потенційних членів правлячої еліти, які до неї так і не увійшли.

6) Нездатність уряду і еліти вчасно проводити потрібні реформи та вирішувати питання, яких бажає чи очікує населення; або нездатність вчасно реагувати на занепад або втрату деяких привілеїв чи домінуючих позицій.60

Звичайно є чимало інших загальних причин дезінтеграції багатонаціональних та/чи поліетнічних держав, про що ще йтиметься. Тут же буде більш доцільним розглянути інше питання, а саме: чому в одних регіонах світу відбуваються інтеграційні, а в інших -- дезінтеграційні процеси? Візьмемо для прикладу Західну Європу, де панують інтеграційні процеси та Східну Європу, де все ще превалюють дезінтеграційні тенденції. Головна причина, на нашу думку, полягає у тому, що з точки зору соціально-скономічного та етнополітичного розвитку. Західну і Східну Європу розділяє ціла епоха - приблизно у 100-150 років.

Перша, тобто Західна Європа, вступила у поспйндустр'шльну і частково навіть в інформаційну стадію свого розвитку. Ці стадії можна охарактеризувати як такі, що їм притаманні занепадаюча роль національної держави, поміркований суверенітет, послаблення націоналізму, зріла ринкова економіка, розвинуте громадянське суспільство, відкритість, демократизм, політичні методи вирішення конфліктів, сформована політична нація, етнічний плюралізм, децентралізація, панування принципів федералізму та/чи регіоналізму, пріоритет прав людини тощо. Все це нейтралізує відцентрові сили, знімає численні протиріччя, послаблює конфлікти, створює сприятливий грунт для об'єднавчих тенденцій.

Друга, тобто Східна Європа, все ще перебуває на індустріальній, а подекуди і на доіндустріальній стадії розвитку, яким притаманні такі риси, як доринкова економіка, будівництво національних держав, абсолютизація суверенітету; піднесення етнонаціоналізму та етніцизму формування політичної нації, відсутність громадянського суспільства, панування принципів централізму та унітаризму, силові методи вирішення конфліктів, пріоритет прав спільноти /класу, етносу/ тощо.

Інакше говорячи, Східна Європа сьогодні має всі ті "принади", які Західна Європа мала у XIX ст., але успішно їх подолала. А це, на погляд автора, вже є свідченням певних закономірностей, об'єктивного характеру, циклічності розвитку і змін процесів дезінтеграції та інтеграції. Не можна, звичайно, забувати про певні зміни й зрушення, що мають тут місце, але саме наведені вище протиріччя і конфлікти, створюють сприятливі умови для дезінтеграційних процесів.

Отже, Східна Європа, в тому числі й Україна, Росія та інші постто-талітарні держави опинились перед цілою низкою викликів, на які потрібно дати вчасні й ефективні відповіді.61 Якщо вони їх дадуть, як це свого часу вдалось зробити Західній Європі, то на зміну дезінтеграцій-ним процесам прийдуть процеси інтеграційні. Якщо ні, то наслідки можуть бути катастрофічними... Адже згідно із відкритою Арнольдом Тойнбі закономірністю, і процес дезінтеграції, і процес інтеграції спираються на ритми Виклику-і-Відповіді. Ці ритми видатний англійський історик висловив у вигляді двох формул: 1) прогресуючого розпаду та 2) прогресуючого зростання.

Формула №1: "Виклик, на який дається безуспішна відповідь, породжує іншу таку ж безуспішну відповідь і т.д., аж до повного знищення".

Формула №2: "Виклик, на який дається успішна відповідь, породжує новий виклик, на який знов йде успішна відповідь і так до надлому ".

Отже, неспроможність суспільства дати ефективну і адекватну відповідь на виклики часу зупиняє процес зростання і породжує процес розпаду або дезінтеграції. "Розпад, - стверджує А.Тойнбі, - це хвороба, яка швидко прогресує. Його можна порівняти із відчайдушною скачкою, коли вершник не в силах впоратись із конем, котрий закусив вудила".62

Погоджуючись загалом із таким висновком-діагнозом А.Тойнбі, автор, тим не менш, повинен зробити три важливих зауваження.

По-перше, дезінтеграція найчастіше і в першу чергу призводить до скорочення контактів, послаблення взаємозв'язків та взаємодій між складовими частинами раніше цілісної системи /політичної нації, суспільства, держави, міждержавного утворення/, а також занепаду діяльності спільних координаційних інститутів.

По-друге, в певних умовах дезінтеграція може набути необоротного характеру і набрати крайньої форми, відомої ще як сепаратизм, тобто перетворитись на один із різновидів націоналістичного руху, який має на меті створення самостійної держави.