Політична етнологія України

Цього, однак, не можна сказати про другу частину заклику. Сучасне людство, на погляд автора, до цього ще не зовсім готове. З одного боку, воно все менше звертає уваги на класові, політичні, ідеологічні, релігійні та деякі інші відмінності, що є величезним досягненням. Але, з іншого боку, забути про етнічні й національні відмінності, етнічні й національні цінності та інтереси йому поки що явно не під силу. Адже надто реальними, вагомими і відчутними вони сьогодні є у суспільно-політичному житті, зокрема, постколо-ніальних та посттоталітарних держав. Та й не відомо ще чи виграло б від цього людство, а от програло б напевно. У цьому зв'язку заслуговують на увагу твердження А.Градовського: "Різноманітність національних особливостей є корінною умовою правильного розвитку загальнолюдської цивілізації... Наука не відкидає поняття загальнолюдської цивілізації, у тому розумінні, що найважливіші результати морального, розумового та економічного життя кожного народу стають надбанням всіх інших. Але філософія історії неспростовними даними доводить, що кожен з цих результатів міг бути досягнутий лише на грунті національної історії, що статуї Фідія і філософія Платона були грецьким творінням, що римське право є продуктом римської історії, конституція Англії є її національним надбанням..."183

Тому сьогодні мова повинна йти не про забуття етнічних і національних цінностей та інтересів, а про правильне розуміння їх сутності, місця і ролі, а головне, про співвідношення між собою та із вселюдськими цінностями й інтересами.

Національні та етнічні цінності

Автор розуміє, що дослідження і вивчення цих інтересів і цінностей, особливо їх порівняльний аналіз, є надзвичайно складною, але і конче потрібною справою. Адже саме тут народжуються, посилюються й вибухають, або, навпаки, згасають та/чи вирішуються абсолютна більшість сучасних конфліктів і війн. Ці дослідження ускладнюються тим, що і в західній, і особливо у вітчизняній науковій літературі недостатньо розроблено відповідний термінологічний апарат, не завжди задовільними, а подекуди і відсутніми є окремі визначення, некоректно, а часом й спотворено трактуються місце і роль певних цінностей та інтересів, їх співвідношення і взаємовідносини тощо. Тому матеріал цього параграфу базується не стільки на положеннях західних і вітчизняних вчених, скільки на власних підходах і тлумаченнях автора.

Загальновідомо, яку велику цінність для багатьох людей світу становлять ті чи інші цінності, і зокрема, етнічні та/чи націоначьні. Але що таке етнічні й національні цінності? Що у них спільного і чим вони відрізняються одні від одних? Певну відповідь на ці запитання, сподіваємося, дають запропоновані нами визначення.

Національні цінності - це матеріальні й духовні цінності, які нація отримала у спадщину від своєї " етнічної сировини ", тобто цінності тих етнічних та/чи расових спільнот, які об'єднались у націю, а також всі цінності, які були вироблені й накопичені вс'іма її членами протягом спільного існування. Це, перш за все, власна територія, держава чи державне утворення, спільні економічні, соціальні й політичні здобутки, національний генофонд, спільна національна мова і культура (її називають "високою"), спільний спосіб життя, спільні інтереси й цілі, спільна свідомість, психологія, характер, спільні звичаї й традиції, спільна історична пам'ять, спільні міфи й легенди, спільна воля і бажання жити разом, спільна назва тощо.

Етнічні цінності - це споконвічні матеріальні та духовні цінності, створені й накопичені етносом та /чи етнічною групою протягай всього свого існування, котрі передаються із покоління в покоління. Це, перш за все, власна етнічна територія (реальна чи уявна), власна держава (держави) та/чи державне (державні) утворення, власна економічна та екологічна ніша, власний генофонд, власний спосіб життя, власні мова, культура, звичаї і традиції, власна історична пам'ять, власні міфи й легенди, власна етнічна самосвідомість, психологія і характер, власна самоназва, власні аура й пасіонарність тощо.

За переконанням автора у моноетнічних державах національні й етнічні цінності співпадають і вважаються вище класових, що, звичайно, не означає ігнорування останніх. У однонацюнальних поліетнічних державах національні й етнічні цінності не співпадають, як і не співпадають цінності різних етнічних груп. Те ж саме має місце і в багатонаціональних державах, але тут не співпадають ще й цінності різних націй. Все це утворює надзвичайно складну систему співвідношення і взаємовідносин етнічних та національних цінностей і ціннісних орієнтацій, що служить постійним живильним середовищем для різного роду конфліктів.

Зрозуміло, що вартість і ранжировка перелічених вище цінностей для кожної нації й етносу, їх членів і представників можуть бути різними. Людина може шанувати або національні цінності, або етнічні, або і перші, і другі, якщо її предки були представниками різних націй і етносів. Більше того, юна може вважати своїми й шанувати цінності кількох націй і етносів. Слід враховувати також, що людина може змінювати свої ціннісні орієнтації. Трапляються випадки, коли людина стає байдужою і до етнічних, і до національних цінностей. Звичайно, це її особиста справа, але, як правило, в народі таких людей називають "перекотиполем", "безрідними Іванами", "манкуртами" тощо.

Класові, етнічні, національні та державні інтереси

Надзвичайно цікавою і важливою є також проблема співвідношення різного роду інтересів, зокрема класових, етнічних, національних та державних. Але це настільки не розроблена, складна і заплутана проблема, що автор вважає за потрібне кожного разу починати з самого початку; тобто із власного визначення згаданих термінів і уточнення їх сутності.

Класові (соціальні) інтереси - це інтереси якогось класу, соціальної групи або страти, які виникають внаслідок їх нерівноправного та/чи неоднакового становища в суспільстві, що обумовлено, головним чином, різним рівнем їх багатства та впливів на політику. Ці інтереси спрямовані, перш за все, або на захист і зміцнення вже досягнутого статусу, або на його поліпшення. Класові інтереси є вужчими за національні і тим більш за вселюдські інтереси. Щодо співвідношення класових і етнічних інтересів, то тут вони часом можуть співпадати (коли виникає "етноклас"), але , як правило, змагаються за свою зверхність. Сьогодні, за слушним твердженням західних вчених, етнічні інтереси взяли гору над класовими.184

Етнічні інтереси - це сукупність специфічних інтересів, притаманних тому чи іншому етносу та/чи етнічній групі. Вони формуються у зв'язку, по-перше, із існуванням у етносів певних особливостей, а по-друге, - нерівноправним та/чи неоднаковим місцем і роллю в суспільно-політичному житті. Етнічні інтереси є реальною причиною поведінки й діяльності етнічних спільнот. Вони спрямовані або на збереження і зміцнення існуючого статусу, або на його поліпшення. У моноетнічних демократичних суспільствах вони співпадають із національними інтересами і тут не виникає жодних колізій. У поліетнічних і особливо багатонаціональних державах етнічні інтереси можуть вступати у протиріччя і конфлікти з інтересами інших етнічних груп, націй та загальнонаціональними інтересами. Етнічні інтереси можуть мати і міжнародний вимір, оскільки етнос є екстериторіальною спільнотою. У цьому випадку вони можуть вступити у протиріччя і конфлікт з етнічними, національними та державними інтересами інших країн. Інколи ці протиріччя і конфлікти підігріваються політикою "захисту етнічних братів" та використовуються для тиску на інші держави.

Національні інтереси - це не просто сума інтересів різних індивідів, соціальних чи етнічних спільнот, з яких складається суспільство, а узагальнене відбиття їх насущних потреб, їх природна сукупність.1*5 В демократичних моноетнічних та однонаціональних державах, де сформувались політичні нації вони є спільними і вважаються вищими за класові, етнічні та державні. Вони спрямовані на досягнення єдності й територіальної цілісності держави, створення сприятливих умов для розвитку економічних, політичних та духовних сфер життя суспільства. В дво- та багатонаціональних державах, які до того ж є поліетнічними, виникають дивовижні хитросплетення різних інтересів і народжується безліч протиріч та конфліктів. Тут інтереси окремих націй, зокрема, підлеглих, як правило, спрямовані на досягнення політичної незалежності, відокремлення і створення власної держави. Все це пояснює чому: 1) можуть розвалюватись багатонаціональні держави; 2) так важко тут передбачати і врегульовувати етнополітичні конфлікти; 3) у декого виникає спокуса створити "етнічно чисту" державу тощо.

Державними інтересами часто називають будь-які інтереси, які відстоює держава. Але держава своїх власних інтересів не має, адже вона, при всій її важливості, є засобом, інструментом, механізмом забезпечення чиїхось інтересів. Це можуть бути інтереси якоїсь особи (короля, царя, вождя), групи осіб, партії, класу, етнонації, етнічної, релігійної та якихось інших спільнот, що однак видаються за державні. Таке тлумачення державних інтересів, а головне - спроби їх державного забезпечення лише шкодять нації, викликають і загострюють різноманітні конфлікти. І лише у правовому демократичному суспільстві можна говорити про існування справді державних інтересів, однак і в цьому випадку ні сама держава, ні її інтереси не повинні ставитись вище суспільства та його інтересів.

Загалом у західних демократичних державах (Швейцарія, США та деякі інші) етнічні, національні та державні інтереси в основному співпадають, що робить етнополітичну ситуацію в них досить стабільною і живить доцентрові тенденції. Тотаіітарні системи сталінського типу скочувались до протиставлення етнічних, національних та державних інтересів, віддаючи перевагу загальнонаціональним і особливо державним, що підривало етнополітичну стабільність, провокувало різноманітні конфлікти (які заганялись углиб), вело до посилення відцентрових тенденцій (які стримувались силою та/чи загрозою її застосування) тощо. Отже, за висновком автора, у діалектиці етнічних, національних та державних інтересів існує наступна закономірність: чим вищий ступінь їх співпадіння, тим менша імовірність загострення етно-політичної ситуації та/чи дезінтеграції суспільства і навпаки.

Вселюдські цінності й інтереси

Надзвичайно великий інтерес і значимість мають й проблеми співвідношення розглянутих вище цінностей та інтересів із вселюдськими. Ці проблеми лише починають розроблятись у вітчизняній науці.186 Тому не буде зайвим докладно розглянути сутність і характер вселюдських цінностей та інтересів.

З точки зору автора, вселюдські цінності - це непросто сума матеріальних та духовних цінностей всіх народів і не якесь узагальнене їх поняття, а синтез вищих досягнень рук і розуму людства, квінтесенція всієї цивілізації. В економічній сфері - це товарно-грошові відносини, ринок, тощо; в соціально-політичній - правова держава, парламент, право на самовизначення, суверенітет тощо; в духовній сфері - найвидатніші досягнення науки, культури і мистецтва; в сфері моралі - закони й норми поведінки і взаємовідносин людей та народів, що були вироблені протягом тисячоліть, зокрема такі, як взаєморозуміння, милосердя, толерантність, дружба тощо. Такий підхід дає можливість побачити, що, по-перше, термін "вселюдські цінності" є більш коректним, ніж модний нині термін "загальнолюдські цінності". А по-друге, показує необхідність відмови від поділу вселюдських цінностей за ідеологічними, політичними та іншими ознаками.

Цілком об'єктивною реальністю є вселюдські інтереси. Під ними автором розуміється узагальнене вираження насущних потреб всіх народів планети. Вони включають у себе природне устремління людей до самозбереження, саморозвитку і самовдосконалення. Діалектика співвідношення й взаємодій вселюдських, етнічних і національних цінностей та інтересів виключно складна. Однак у політичній та юридичній літературі, в деяких законодавчих актах вона гранично спрощена і зведена майже до аксіоматичного твердження про пріоритетність вселюдських цінностей та інтересів над етнічними і національними. З наукової точки зору така позиція, незважаючи на всю її популярність і привабливість, досить вразлива. Сумнівна вже сама постановка питання про ієрархізацію етнічних, національних і вселюдських цінностей та інтересів, механічний розрив і протиставлення їх одне одному, жорстко постульована субординація. Тут потрібен зовсім інший підхід, а саме - діалектика взаємозв'язку загального і особливого, цілого й часткового.

З точки зору політичної практики теза про пріоритет вселюдських цінностей, і особливо інтересів, над етнічними та національними, м'яко кажучи є непереконливою, малопродуктивною і досить часто спричиняє негативні наслідки. Реальна політика сучасного етапу розвитку цивілізації - це зіткнення, суперництво і протиставлення різних інтересів, зокрема зазначених вище. Бажаючих поступитися етнічними інтересами навіть заради загальнолюдських поки що небагато. А ігнорування інтересів та культурних надбань будь-якого народу може обернутися трагедією для нього і великими втратами для людства. Адже народ і його культура - це частка людства та всесвітньої культури, а із втратою частки збіднюється й може зникнути і ціле.

Досить чітко і пророче з цього приводу висловився М.Бердяєв: "Можна і слід сподіватись зникнення класів та примусових держав у досконалому людстві, але не можна сподіватись зникнення національностей... Національність є позитивним збагаченням буття і тому за неї слід боротись як за цінність".187 Такої ж думки і наш сучасник, російський академік Н.Моісеїв: "Строкатість національної палітри планети Земля - це благо, велике благо, яке дано нам Природою та її законами. Подібно до генетичної різноманітності, різноманітність національна - це захист популяції Homo Sapiens від випадкових мінливостей долі. Адже кожна національна культура, кожна традиція - це пам'ять про досвід Людини. Втрата національної, а отже і культурної різноманітності, подібно до втрати різноманітності генетичної, вкрай небезпечна... смертель- ' но небезпечна для майбутнього людства".188

Звичайно, автор переконаний, що заради інтересів частки (народу) не варто ризикувати інтересами цілого (людства). Ал&тим більше не можна миритись із намаганнями довести пріоритетність етнічних і національних інтересів над вселюдськими, діяти на догоду першим і другим, забуваючи, ігноруючи або протиставляючи третім. Подібні спроби слід вважати ознакою наявності комплексу етнічної та національної меншовартості й кваліфікувати як прояв крайнього етніцизму і націоналізму.

Істина лежить не на шляхах з'ясування, яка з трьох сторін діалектичної єдності етнічних, національних і вселюдських цінностей та інтересів має вважатись головною, пріоритетною, а на шляхах їх всебічного врахування й органічного поєднання, пошуку балансу, а в ідеалі - гар-

монізації. До того ж, ні в якому разі не можна забувати цінностей та інтересів людини і родини. На один щабель мають бути поставлені и однаково високо шануватись, максимал ьно враховуватись і гармонізуватись цінності та інтереси людини -родини - етносу - нації -людства. Не випадково давні греки зводили свої будівлі за законами гармонії. 1 саме ці закони повинні лежати в основі етнонаціональної політики всіх рівнів.

Висновки

1. Сьогодні стає все більш очевидним, що існування людства підпорядковується, з одного боку, загальним закономірностям розвитку рослинного і тваринного світу, а, з іншого, - своїм власним. У своєму розвитку людство пройшло три головних етапи: (а) доетнічний; (Ь) етнічний та (с) національний. Перший етап (доісторичні часи) характеризувався існуванням невеликих груп людиноподібних істот, об'єднаних виключно кровними узами. Другий етап (до XVI-XVII ст.) ознаменувався утворенням етносів у формі родів і племен (заснованих не лише на дійсному, а й на уявному спільному походженні) та перетворенням багатьох із них на народи (народності, національності). Третій етап (після XVI-XVII ст.) став свідком формування політичних націй у Західній Європі й Північній Америці та етнічних націй у Німеччині й Східній Європі (Див. схему № 10). Сьогодні народи Заходу вступають до передпостнаціональ-ної ери свого існування, яка характеризується "занепадом" національної ідеї, "послабленням" націоналізму та "вичерпанням" класичної ролі національної держави. Народи Східної Європи, у тому числі й український, входять до національної ери, котрій притаманні зростання впливів національної ідеї, піднесення націоналізму, прискорене національно-державне будівництво тощо.

2. Не дивлячись на зростаючу єдність і цілісність, людство продовжує існувати у формі етносів (етнічностей). Етноси виникають за принципом компліментарності, мають власні етнічні аури, а також пасіонар-ності, які й визначають їх обличчя і певною мірою долі. Кожний етнос є індивідуальним, унікальним, самоцінним феноменом. Етноси є не лише формою існування людства, а й втіленням його різноманітності й мозаїчності, адже вони відрізняються один від одного не лише за формою, а й за своїм змістом, сутністю і характером.

3. Головною формою існування етносу є нація, яку можна вважати етносоціальною спільнотою. Нації почали зароджуватись у Західній Європі десь у XVI ст., тобто в часи переходу людства від традиційного аграрного суспільства до суспільства індустріального. Водночас відбу-

валось і народження різноманітних теорій нації'. Історично першою серед них була політична теорія нації, згідно із якою нація - це спільнота, яка об'єднує усіх громадян якоїсь держави незалежно від їх етнічного та соціального походження. Іншою, найбільш поширеною теорією стала етнічна теорія нації, яка робить наголос на спільному походженні (реальному та/чи уявному), мові, звичаях тощо. Всього західними і вітчизняними вченими розроблено біля десяти різних теорій нації, що є свідченням і відображенням факту існування багатьох різноманітних, унікальних націй та різних підходів до їх вивчення. Розвиток кількох теорій нації є позитивним явищем, оскільки кожна з них певною мірою висвітлює якусь одну чи кілька сторін такого складного, багатовимірного і багатогранного феномену, яким є нація. Але, на жаль, західній та вітчизняній націології і досі бракує загальної теорії нації.

4. Найбільш поширеною формою існування етносу є етнічна група. Характерною рисою цих спільнот є те, що вони, як правило, не мають власної держави. До недавнього часу етнічні групи були в основному об'єктами політики поліетнічних держав, а їх діяльність обмежувалась цариною мови і культури. Проте протягом 60- 70-х років на Заході та 80-90-х років у Східній Європі вони вийшли на арену політичного життя і перетворились на суб'єкти історичного процесу.

5. Серед західних, а останнім часом і вітчизняних вчених точаться досить гострі дискусії навколо проблем етнічної/національної меншини. Частина з них не бачить жодних різниць між етнічною/національною групою та етнічною/національною меншиною і вживають обидва терміни як синоніми. Такий підхід, на думку автора, є не досить коректним і може нести у собі потенційну загрозу загострення конфліктів. Більш вдалим слід визнати намагання деяких вчених рознести ці два поняття. Головний критерій такого розподілу - це відмінності у статусах групи і меншини. Під етнічною/ національною меншиною пропонується мати на увазі не будь-яку етнічну/національну групу; а лише залежну, підлеглу, політично поневолену; економічно експлуатовану і соціально дискриміновану, котра змагається за рівність із пануючою більшістю і потребує захисту з боку міжнародних організацій.

6. Протягом останніх років важливого значення для багатьох людей планети набули питання індивідуальної й групової етнічної та національної ідентичності. Показово, що у розвинутому демократичному суспільстві етнічна ідентичність починає перемагати класову і успішно змагається із національною ідентичністю. У посттоталітарному суспільстві етнічна ідентичність успішно суперничає із класовою ідентичністю, поступово беручи гору над нею. Водночас етнічна ідентичність (особливо недомінуючих етнічних груп) вступила у конфронтацію із національною ідентичністю, ускладнюючи і гальмуючи процес національно-державного будівництва, породжуючи сепаратистські настрої, створюючи сприятливий грунт для загострення етнополітичних конфліктів.

7. Людство поділено не лише на етноси і нації, а й на класи (страти) та держави. Кожен із цих феноменів має чимало спільних і особливих цінностей та інтересів. Взаємовідносини між зазначеними феноменами (особливо у посттоталітарних суспільствах) є надзвичайно складними і суперечливими. Не менш суперечливим є і співвідношення їх цінностей та інтересів. Найкращий шлях вирішення цих суперечностей - поважне ставлення до всіх цінностей, врахування й забезпечення всіх інтересів, пошуки їх баланс} і гармонії.

8. Загалом етноси у своєму розвитку пройшли досить довгий і складний шлях. Перші етнічні спільноти - роди і племена, були буквально взірвані або послаблені із середини класовим розшаруванням та релігійним розмежуванням, а їх перші державні утворення - етнічні та політичні поліси, федерації і конфедерації - були знищені імперіями. Зазнавши потрійного удару - з боку класів, світових релігій та імперій, етноси майже на тисячоліття втратили свою провідну роль. Однак зруйнувались імперії, припинились релігійні війни, "зникли" класи (у марксистсько-ленінській трактовці), послабла соціальна напруженість, занепала соціально-класова свідомість (у розвинутих, демократичних країнах) і, мов фенікс із попелу, почали відроджуватись етноси (етнічності). Все це принципово змінює ситуацію у світі і в окремих країнах: зокрема, посилює етнічні та етнополітичні процеси, виводить на арену політичного життя нового "актора" - етнічність, породжує нові протиріччя й конфлікти, і перш за все, між самими етнічностями, між етнічностями і націями та між ними і державами, а також між етніцизмом та націоналізмом, що потребує спеціального ретельного дослідження.

3. Сучасні етнічні та етнополітичні процеси

3.1 Багатоманітність і взаємовплив процесів суспільного розвитку

Сутність і характер процесу глобалізації

У сучасному світі відбувається безліч взаємопов'язаних процесів, які суттєво впливають на етнополітичну сферу людського буття. Деякі з них, скажімо, індустріалізація чи урбанізація, досить відомі. Проте, є чимало процесів, сутність і наслідки яких в силу багатьох обставин маловідомі у пострадянських країнах. До них, на наш погляд, слід віднести , перш за все, процеси глобалізації та модернізації. З огляду на те, що ці процеси справляють величезний вплив на всі етнічні та етно-політичні процеси (Див. схеми №11,12), зробимо хоча б коротенький, стислий їх аналіз.

Одразу ж відзначимо, що назва процесу глобалізації походить від англійських слів "globe" - земна куля, "global" - світовий, всесвітній та "to globalize", "globalization" -- поширюватись по всій планеті, набувати всесвітнього характеру. В широкий науковий обіг всю цю термінологію ще у 60-х роках XX ст. ввели такі відомі теоретики Римського клубу, як Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович, А.Печчеїтаін.1 Отже, є всі підстави вважати їх і засновниками концепції глобалізму, яка, на погляд автора, вже перетворилась на метатеорію. Проте, завершеного, загальновизнаного визначення терміну "глобалізація" до цього часу ще не вироблено.

Однак, існує достатня кількість загалом прийнятних визначень. "Глобалізація, - пише американський політолог Ентоні Гіденс, - це розширення світових соціальних зв'язків, котрі з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них".2 "Глобалізація, - також слушно зауважує інший американський політолог і соціолог Девід Гелд, - означає щонайменше два різних феномени. По-перше, вона передбачає, що політична, економічна і соціальна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками. 1, по-друге, вона означає, що відбулося посилення взаємодії та взаємозв'язків всередині держав і суспільств та між ними самими".3 На думку одного з найбільш відомих фахівців з проблем глобалізації Рональда Робертсона, яку варто взяти до уваги, глобалізація - це історичний процес посилення контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої схожості й однаковості в житті народів планети.4 Звичайно, є й інші точки зору.

Загалом, у визначенні терміну "глобалізація" можна виділити чотири основних підходи. По-перше, тлумачення глобалізації як процесу зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети. По-друге, глобалізація визначається як процес поширення по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо. По-третє, під глобалізацією мається на увазі виникнення спільних для світового співтовариства проблем, зокрема, економічних, політичних, мілітарних, екологічних та ін. Нарешті, глобалізація трактується як процес зростання спільних вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття, породжуваних збільшенням взаємозв'язків та взаємозалежності країн і народів.

Зроблений нами аналіз проблем зародження глобалізації показує, що її започаткували Іспанія, Голландія та Англія ще у XVI ст. її перша хвиля поступово поширилась на всю Західну Європу, перекинулась на Північну Америку і частково торкнулась Південної Америки та Азії. Друга хвиля глобалізації, яку можна датувати 50-80 роками XX ст., прокотилась країнами Азії й Африки. Нарешті, третя, сучасна хвиля глобалізації з кінця 80-х років буквально "накрила" посттоталітарні країни.

Основні типи глобалізації

Глобалізацію, на наш погляд, можна поділити на фінансово-економічну, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну, етнополітичну тощо. Фінансово-економічна глобалізація призводить до розвитку в усьому світі ринкової економіки, посилення міжнародного поділу праці, зростання транснаціональних корпорацій, створення широко розгалуженої системи міжнародних банків і фондів, перетворення долара на міжнародну валюту та ін.5 Все це, на думку автора, призводить до того, що політика "опори на власні сили", економічного ізоляціонізму й автаркії не просто не вигідна, а шкідлива і майже неможлива річ. Недарма відомий західний економіст Ричард О'Брайен твердить про "кінець географії". В своїй нещодавно виданій книжці "Кінець географії" він, зокрема, досить переконливо доводить, що фінансово-економічна глобалізація ставить під сумнів функціонування і навіть існування замкнених національних держав з точки зору їх економічної й монетарної політики. А останнє, на його думку, і провіщає "початок кінця географії".6 Тут залишається лише додати, що фінансово-економічна глобалізація створює матеріальну базу для всіх інших форм глобалізації.

Під культурного глобалізацією мається на увазі процес виникнення і поширення т.ів. "світової культури". Варто звернути увагу на те, що в поняття "світова культура" часом вкладається різний зміст. Одна група західних фахівців вбачає в ній таку культуру, яка вбирає в себе й інтегрує найкращі надбання всіх культур світу, котрі колись існували й існують сьогодні. Інша група вчених під "світовою культурою" має на увазі т.зв. "масову культуру", "культуру масового вжитку", ''споживацьку культуру" тощо. Більше того, на їх думку, "світова культура" - це виключно західна культура, а її поширення - це глобалізація західної культури або "вестернізація" /від англ. слова "western" - західний /. На підтвердження цієї' точки зору наводяться такі незаперечні факти, як те, що сьогодні молодь всього світу дивиться американські фільми, вивчає англійську мову, захоплюється рок-музикою і т. ін.

Тут варто зазначити, що деякі західні вчені, зокрема, американський політолог Девід Гелд, вважають "вестернізацією" не лише культурну, а й всі інші форми глобалізації, тобто глобалізацію взагалі.7 Ця точка зору заслуговує на увагу, адже сьогодні світ заполонили ідеї, культура, політичні цінності і т. ін. переважно європейського походження. Хоча слід зауважити, що до них додалось чимало й такого, що є північноамериканського та/чи японського походження.

Згідно із західними концепціями, політична глобалізація забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких політичних цінностей як розподіл влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини, захист національних меншин та багатьох інших.

Відбувається, а точніше, мабуть, завершується ідеологічна глобалізація, тобто поширення по всій планеті якихось певних ідей. На думку багатьох західних науковців, до якої приєднується і автор, після банкрутства комунізму і припинення "холодної війни" чи не єдиною пануючою в світі ідеологією стає лібералізм, його теорії, концепції та ідеї. Доречним буде нагадати, що саме це - остаточна перемога ліберальної ідеї над комуністичною, фашистською, консервативною та всіма іншими, а також її поширення по всьому світу - мав на увазі всесвітньо відомий американський вчений Френсіс Фукуяма, коли провіщав/до речі, запозиченими у Гсгеля словами / про "кінець історії ".8

Слід особливо підкреслити, що, по-перше, процес глобшіізації впливає не лише на окремі країни, етнонаціональні спільноти чи їх культури. Він справляє вирішальний вплив на цілі континенти і цивілізації. Підтвердження тому - послаблення й занепад таких колись впливових і могутніх цивілізацій, як індійська, китайська, мусульманська та інші, однією з причин чого, поза всякий сумнів, була "вестернізація". По-друге, процес глобалізації збільшує взаємозв'язок і взаємозалежність всіх країн та етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село" / "global village" І9 По-третє, глобалізація, як і будь-який інший історичний процес, розвивається асиметрично /тобто з різною швидкістю і глибиною у різних регіонах і країнах /, має досить складний і суперечливий характер й може призводити, особливо в етнополітичній сфері, до непередбачених, а часом і діаметрально протилежних наслідків.

За нашим переконанням, сьогодні існують всі підстави говорити про етнополітичну глобалізацію, як одну із відносно нових і виключно важливих форм глобалізації. Вперше висуваючи концепцію етнополі-тичної глобалізації, автор пропонує наступне її визначення: етнополі-тична глобалізація - це історичний об'єктивний процес розповсюдження по всій земній кулі етнічних, національних та етнополі-тичних ідей і концепцій, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічності, вибуху націоналізму та етніцизму, поглиблення етнополітичної дезінтеграції та інтеграції тощо.

Змісті головні риси процесу модернізації

Ще одним загальноцивілізаційним процесом, який справляє величезний вплив на етнічну сферу є процес модернізації. Його назва походить від англійських слів "modern" - сучасний, "modernity" - сучасність, сучасний характер, а також "to modernize" - оновлювати, осучаснювати, надавати сучасного характеру тощо. У західній науковій літературі "модернізація" тлумачиться як процес оновлення, осучаснен-ня та вдоскон&тення всіх сфер суспільного життя, зокрема, економічного, соціального, політичного, духовного тощо. "Модернізація, - відзначає відомий англійський дослідник Джеймс Коулмен, - це сучасний поширений термін для давнього процесу - процесу соціальних змін, за допомогою яких менш розвинуті суспільства набувають рис, притаманних більш розвинутим суспільствам".10 Поділяючи цю точку зору, К.Дойч додає: "Модернізація означає, що народ дійсно присвячує себе і значною мірою свої думки, почуття та дії новим, сучасним зразкам поведінки".11

Загалом, за цілком коректним твердженням багатьох західних вчених /К.Дойч, С.Гантінгтон, Т.Парсонс, Ч.Тіллі та інші /, модернізація - це процес переходу від досить стабільного т.зв. "традиційного", "аграрного", "доіндустріального суспільства" до "індустріального суспільства", яке характеризується нестабільністю і досить швидкими змінами.

Згідно із цією концепцією, а точніше парадигмою, всі суспільства поділяються на три великі групи. До першої групи можна включити найменш розвинуті або традиційні суспільства, які характеризуються затратною економікою, недорозвиненістю, бідністю, соціальною нерівше-

тю, відносною стабільністю та авторитарними політичними режимами. Другу групу складають індустріально розвинуті або модернізовані суспільства, в яких панує ринкова економіка, відбувається її постійне зростання, масове збагачення, зменшення соціальної нерівності, встановлюється політична демократія, мають місце швидкі зміни і зрушення у всіх сферах суспільного життя. До третьої групи входять суспільства, які займають проміжне становище і які переходять до т.зв. "суспільства, що модернізується". В цих суспільствах відбувається урбанізація, індустріалізація та суттєве економічне зростання, народжуються нові політичні інститути й цінності, новий спосіб життя і водночас швидко занепадає традиційний соціальний порядок.12

Спираючись на роботи західних вчених, автор дійшов висновку, що модернізація - це постійний і безперервний процес, який має всесвітній характер. Величезні хвилі цього процесу, подібно до океанських хвиль, час від часу накочуються і прокочуються планетою, континентами та окремими країнами, змінюючи, часто до невпізнання, їх обличчя. На нашу думку, таких хвиль було три. Щоправда, їм передували й їх супроводжували дещо менші хвилі, на зразок морських, які хоча і не призводили до епохальних змін, але запобігали застою у розвитку суспільства.

Першу велику хвилю модернізації викликала промислова революція XVI-XVII століть в Англії. Саме вона започаткувала процес переходу "традиційного", "аграрного" суспільства до "індустріального". Другу хвилю збудила технологічна революція, яка сприяла переходу "індустріального" суспільства до "постіндустріального". Ця хвиля охоплює період приблизно з середини 50-х до кінця 70-х років XX ст. Вона розпочалась у США та деяких інших індустріально розвинутих країнах Західної Європи. Сьогодні на планету, і перш за все, на ту її частину, яку становлять високо розвинуті правові демократичні суспільства, накочується третя велика хвиля модернізації, котра викликана кібернетичною революцією. Вона веде до т.зв. "інформаційного" суспільства і супроводжується величезними й ще до кінця не усвідомленими змінами в житті кожної держави, етнонаціональної спільноти і людства у цілому.

Для того, щоб якось розрізняти етапи модернізації, автор пропонує назвати перехід від "індустріального" до "постіндустріального" суспільства- "печлмодернізацією", а перехід від "постіндустріального" до "інформаційного" суспільства - "пост - постмодернізацією".

Отже, у нас є всі підстави стверджувати, що модернізація відноситься до загальноцивілізаційних процесів, тобто до процесів ,які розпочавшись в якійсь країні /країнах/ виявляють тенденцію ставати загально значущими та поширюватись на інші країни і континенти, і Відомо, що у різних країнах внаслідок неоднакового рівня їх розвитку виникають різні умови й можливості пристосування до цих процесів. Проте, і ці можливості в багатьох випадках використовуються по-різному. Тут слід акцентувати увагу на тому, що одні країни намагаються якомога швидше й повніше вписатись у зазначені процеси, інші зволікають із приєднанням і пристосуванням до них, треті взагалі силкуються відгородитись від впливів будь-яких загальноцивілізаційних процесів тощо. Однак, небажання чи нездатність зрозуміти сутність і характер цих процесів, неспроможність знайти шляхи й методи їх творчого врахування і пристосування можуть негативно позначитись надані нації та країни, призвести до втрати орієнтирів історичного розвитку, застою, глибокої кризи, дестабілізації суспільного життя і навіть катастрофи.

Доцільним буде підкреслити, що будь-який процес соціальних змін має цілу низку характерних рис. Основними з них, на думку відомого американського соціолога Джона Машіоніса, із яким не можна не погодитись, є чотири наступних: 1/"соціальні зміни є універсальними, хоча їх рівень буває різним"; 2/ "соціальні зміни інколи бувають нав-мисними, але часто незапланованими"; 3/ "соціальні зміни часто викликають суперечності, вони завойовують прихильників і опонентів"; 4/ "соціальні зміни мають різні наслідки: добрі й погані, швидко минаючі і довготривалі

Основні типи модернізації

Слід особливо підкреслити, що модернізація, як процес соціальних змін, оновлення суспільства і пошуків ефективних відповідей на виклики часу, може носити випереджаючий, вчасний або запізнілий характер. Під випереджаючою модернізацією автор має на увазі такі зміни у суспільстві, які щойно народжуються і, не дивлячись на свою об'єктивність, доцільність та значимість, не поширюються на інші країни і континенти, оскільки в них ще просто не виникли сприятливі для цих змін умови. Коротко кажучи, це така модернізація, яка дещо випереджає час. Така модернізація колись мала місце в Англії, потім відбувалась у США, а останніми роками вона має місце в Японії. Випереджаюча модернізація нагадує невелику хвилю, яка біжить попереду величезної океанської хвилі й хоча сама не призводить до змін, але нібито прокладає шлях і провіщає про наближення хвилі океанської.

Вчасна модернізація, на наш погляд,- це ті зрушення й інновації в суспільному житті, які відбуваються одночасно у багатьох країнах світу, мають природний характер і призводять до величезних перетворень епохального характеру. Прикладом тут може служити процес модернізації, який відбувається сьогодні у Західній Європі та Північній Америці.

Запізніла чи наздоганяюча модернізація, на думку автора, це ті зміни, що починаються в якихось країнах чи регіонах вже після того, як вони відбулися у багатьох інших. Саме такий характер має модернізація, котра проходить сьогодні у посттоталітарних державах, у тому числі й в Україні. Подобається це кому чи ні, але схоже, що ці країни "приречені" на довічну наздоганяючу модернізацію. Адже, завершивши перехід від традиційного суспільства до індустріального, вони змушені здійснювати перехід до постіндустріального, а по його завершенні знов наздоганяти ті країни і регіони, де до того часу вже буде побудоване інформаційне суспільство... Інакше говорячи, посттоталітарним суспільствам доведеться завершувати модернізацію, а потім проходити через постмодернізацію та пост-постмодернізацію.

За швидкістю свого розвитку процес модернізації, за переконанням автора, може бути природним, що само собою зрозуміло і не потребує роз'яснень, а також уповільненим та прискореним. Уповільнена модернізація відбувається у тих країнах і регіонах, політичні еліти і частина населення яких намагаються загальмувати або навіть перешкодити змінам у суспільстві. Саме такими були процеси модернізації у колишніх соціалістичних країнах. Прискорена модернізація може відбуватись там і тоді, де і коли в ній зацікавлені правлячі кола й народ якоїсь країни / регіону / та світове співтовариство, і для її розвитку виникають сприятливі внутрішні й зовнішні умови.

Варто наголосити, що сьогодні існують певні надії на те, що постто-талітарні країни ще зможуть якось вписатись у сучасні світові процеси, пристосуватись до провідних загальноцивілізаційнихтенденцій. Але здійснення цієї мрії, схоже, слід шукати на шляхах прискореної модернізації. Тим більш, що для її проведення, на наш погляд, склались сприятливі умови. По-перше, зникли головні перешкоди на шляху прискореної модернізації: розвалилась колишня радянська імперія та збанкрутував тоталітарний режим. По-друге, людство вже набуло чималого досвіду здійснення модернізації. По-третє, не викликає особливих сумнівів готовність Заходу надати посттоталітарним країнам певну допомогу. По-четверте, зростання реінтеграційних процесів на теренах колишнього СРСР та поступове входження пострадянських держав, зокрема України, до співтовариства модернізованих країн тощо.

Нагадаємо, що на запізнілий характер суспільного розвитку України й Росії та необхідність його подолання не раз вказували вітчизняні мислителі. Зокрема, М.Костомаров писав про "вікову запізнілість" розвитку цілого племені слов янського і пропонував шляхи її подолання. З одного боку, це "власний розвиток при допомозі інших споріднених націй", а з іншого, "всім разом братньою родиною" брати участь "у сфері освіченості людства".1''

Віддаючи належне достатній коректності західних концепцій модернізації, не можна не вказати і на їх загальну ваду. Остання, на наш погляд, полягає у тому, що західні вчені акцентують свою увагу виключно на дослідженні технологічної, економічної, соціальної та політичної модернізації і майже не торкаються модернізації етнополітичної. Але ж аналіз етнополітичної сфери людського буття переконливо свідчить, що і тут процес модернізації йде повною ходою, приводячи до змін справді епохального характеру.

Вперше ставлячи питання про необхідність виокремлення етнополітичної модернізації та про нагальну потребу її спеціального і всебічного вивчення, автор визначає її як об'єктивний, історично зумовлений процес пошуку народами багатонаціональних та поліетніч-них держав адекватних і оптимальних відповідей на виклики часу, а також оновлення і осучаснення ними форм, характеру і змісту своїх держав, державних утворень та міждержавних об'єднань.

Свідченням і безпосередніми проявами етнополітичної модернізації є:

- остаточне зникнення імперій;

- дезінтеграція багатонаціональних країн;

- формування політичних націй;

- перетворення централізованих унітарних держав на децентралізовані;

- народження нових національних держав;

- зростаюче втілення у життя принципів етнічного плюралізму, багатокультурності, автономізації та регіоналізації;

- поступове, але невпинне зростання кількості федеративних держав та конфедеративних міждержавних утворень тощо.

Підсумовуючи наведене, ще раз підкреслимо виключно складний і вкрай суперечливий характер як самих процесів глобалізації та модернізації, так і їх впливів на всі інші етнічні та етнополітичні процеси.

3.2 Етнічні процеси

Процеси етнічного розмежування та згуртування

У західній та й у вітчизняній етнополітології етнічна сфера людського життя часто характеризується добре відомим в астрономії терміном "пульсуючий Всесвіт'. У цьому своєрідному Всесвіті "пульсація" відбувається у двох напрямках: з одного боку; йдуть процеси роз'єднання / дезінтеграції /, а з іншого - об'єднання / інтеграції / етнічностей, націй та держав. Отже, визнається існування двох аспектів, двох зрізів етносоціальної і етнополітичної історії людства.15

Погоджуючись в основному з таким підходом, автор вважає за потрібне відзначити його певну поверховість і спрощеність. Адже прихильники згаданого підходу або не помічають, або ігнорують більш складний і різноманітний характер етнічних процесів. Етнічне життя набагато складніше й багатоманітніше. На нашу думку, воно у всякому разі не двовимірне - роз'єднання і об'єднання етнічних спільнот, а щонайменше - чотирьохвимірне: поряд із двома зазначеними процесами йдуть процеси етнічного розмежування /етнічної диференціації/ та етнічного згуртування /етнічної солідаризації/. /Див. схему № 11/.

Про наявність цих процесів, їх об'єктивний характер і величезну значимість може свідчити той незаперечний факт, що ще у давні часи людина почала помічати свою схожість з одними і несхожість з іншими людьми за походженням, мовою, звичаями, традиціями, способом життя тощо. Водночас людина, з одного боку, ототожнювала себе із собі подібними та/чи її ототожнювали із їй подібними /часто або на щастя, або на нещастя/, а з іншого - відмежовувались та/чи її відмежовували від несхожих на неї /знов таки або на щастя, або на нещастя/. Так чи приблизно так, на наш погляд, зароджувались процеси етнічного розмежування /диференціації/ та етнічного ототожнення /солідаризації, згуртування/.

І саме це, на погляд автора, наштовхнуло видатного американського дослідника Уільяма Самнера, на жаль, маловідомого у посттоталітар-них країнах, на розробку і введення в науковий обіг поняття "ми-група" /we-group/ і "вони-група" /they-group/ або "інші групи" /other groups/.16 Говорячи про процеси етнічного розмежування та етнічного згуртування, варто, на нашу думку; зупинитись на їх деяких основних рисах і особливостях. По-перше, ці процеси мають універсальний характер: вони відбувались і відбуваються в усі часи, серед усіх народів і на всіх континентах. Щодо майбутнього, то схоже, що вони відбуватимуться доти, доки існуватиме людство у його сучасному розумінні. По-друге, зазначені процеси є хоч і суперечливими, але взаємопов'язаними і взаємозалежними. Вони збігаються у часі й просторі, у масштабах та швидкості. Етнічне розмежування та етнічне згуртування - це парні категорії. Вони становлять єдиний нерозривний процес: один процес просто не може відбуватися без іншого. По-третє, згадані процеси загалом мають природний, об'єктивний характер. Проте, вони, як і вся етнічна сфера людського буття, найбільш вразливі й чутливі на впливи як внутрішніх, так і сторонніх політичних сил. Нарешті, процеси етнічної диференціації та етнічного згуртування не ведуть безпосередньо до етнічного роз'єднання або етнічного об'єднання. Вони лише готують грунт, створюють сприятливі умови для роз'єднавчих або об'єднавчих процесів.

Підтвердженням можуть служити процеси етнічного відродження або етнічного ренесансу, які сьогодні відбуваються в усіх поліетнічних країнах.

Процеси етнічного роз'єднання

Як правило, процеси етнічного роз'єднання починаються з етнічної ідентифікації, тобто встановлення свого етнічного походження, що неодмінно призводить до пошуків свого етнічного коріння. Це сприяє накопиченню етнічного знання, зокрема відомостей про історичну долю свого етносу, його видатних героїв, реальні й міфічні події в його житті тощо. Часто цей процес західні вчені називають "рухом повернення до етнічної історії".17

Подальший хід подій, за переконанням автора, залежатиме від надзвичайно багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників і з однаковим успіхом може розвиватись як у напрямі етнічного розподілу /дезінтеграції/, так і у напрямі етнічного об'єднання /інтеграції/. Все залежатиме головним чином від характеру і спрямування етнонаціональ-ної політики, яку проводить та чи інша поліетнічна держава. Головне тут - зрозуміти, що пошуки етнічної ідентичності й намагання зберегти свою етнічну самобутність - процес об'єктивний, що вимагає глибокої поваги, розуміння і підтримки, і який буде посилюватись у майбутньому. А з іншого боку, що паралельно з етнодиференціюючим процесом йде процес згуртування й об'єднання етносів. А звідси - невідворотність конфлікту зазначених тенденцій, що є однією з рушійних сил суспільного розвитку, закономірності якого слід вивчати і використовувати при визначенні й проведенні етнонаціональної політики.

Слід відзначити, що етнороз'єднавчі та етнооб'єднавчі процеси завжди відігравали й відіграють надзвичайно важливу роль в долі окремих етносів і людства у цілому. Етнічне роз'єднання або етнічний розподіл /етнічна дезінтеграція/- це процес, під час якого від попередньої етнічної спільноти відокремлюється, а точніше відпарощується інша спільнота, або коли перша поділяється на дві й бічьше частини, кожназяких стає окремою самостійною етнічною спільнотою.

Різноманітність процесів етнічного роз'єднання

Етнологи й етносоціологи, як правило, виділяють три типи етноро-з'єднавчих процесів : III етнічна парціація; /21 етнічна сепарація та /З/ етнічна дисперсизація.18 Не вдаючись до детального аналізу цих досить складних явищ і хитромудрих академічних понять, зазначимо, що під етнічною парціацією /від англ. слова "partition" - розчленування/ мається на увазі розподіл раніше єдиного етносу на декілька нових більш-менш рівних частин, жодна з яких не ототожнює себе із старим етносом /арабські народи, східні й західні бенгальці тощо/. Головною причиною такого етнічного розподілу є політичне відокремлення, яке, в свою чергу, відбувається внаслідок розчленування етносу державними кордонами.

У західній та вітчизняній етнополітологи під етнічною сепарацією /від лат. "separatio" - розподіл/ розуміється процес відокремлення від якогось етносу його певної частини, котра з часом перетворюється на новий самостійний етнос. Процес такого типу відбувається внаслідок:

/а/ переселення частини етносу за кордон;

/Ь/ її політико-державного та

/с/ релігійного відокремлення від основного масиву етносу.

Хрестоматійними прикладами першого випадку можуть бути ісландці, фарерці, франкоканадці та ін. У другому випадку - це валлони, ельзасці, корсиканці тощо.

Під етнічною дисперсизацією /від лат. "dispersio" - розсіяння/ мається на увазі відокремлення від первинного етносу окремих відносно невеликих груп. Подібний процес відбувається шляхом міграції, які мали місце у всі часи і у всіх народів.

Слід підкреслити, що етнічні роз'єднавчі процеси всіх типів найчастіше мали місце у прадавні й давні часи, а також у традиційному, доіндустріальному суспільстві. Саме тоді йшов інтенсивний процес розподілу племен і етносів, розселення людей по всій земній кулі.

На останні обставини автор звертає особливу увагу. Тим більш, що сьогодні надзвичайно швидко зростає чисельність як окремих етносів, так і всього людства. Не виключено, що найближчим часом вона може сягнути критичної межі. Та й із природними ресурсами, особливо енергоносіями - нафтою, газом і вугіллям - становище надзвичайно складне, а у деяких країнах, у тому числі й в Україні, критичне. Чи не є все це причиною посилення сучасних процесів етнічної диференціації ? Чи не стоїть людство на порозі нового Великого переселення народів ? І чи не наближається час нового розподілу чи перерозподілу природних ресурсів ? Однозначних відповідей на ці далеко не риторичні запитання, мабуть, ніхто не дасть. Однак, перспектива такого розвитку подій зовсім не виключена. Щоправда, є підстави вважати, що у майбутньому людство знайде шляхи мирного й цивілізованого вирішення цих проблем. Але, схоже, що сьогодні воно до цього ще не готово.

Варто нагадати також, що з переходом людства до індустріального суспільства етнорозподільчий процес проходив здебільшого у формі переселення європейців, переважно англійців, голландців, іспанців, французів та інших до Америки, Африки й Австралії. Тут під впливом багатьох чинників, головними з яких були глобалізація та модернізація, відбувався процес виникнення нових етносів та формування нових політичних націй.