Політична етнологія України

Щоправда, вирішення колоніальної проблеми він вбачав в інтеграції колоній і метрополії в єдину світову конституційну монархію. Головними аргументами на користь цього шляху Дж. Отіс вважав етнічний чинник, зокрема, "кровну спорідненість" мешканців англійських колоній та Британської метрополії, спільність їх мови, культури, способу життя, звичаїв, традицій та ін. Такий підхід, на погляд автора, свідчив про недостатній рівень розвитку національної свідомості англійських колоністів. Не обійшлось тут і без впливу поширених тоді і в колоніях, і в метрополії думок про те, що у разі відокремлення колоній останні загинуть, оскільки будуть розірвані торговельні, економічні, промислові, військові та інші зв'язки. Однак, таке становище змшилось досить швидко й ідеї Дж. Отіса набули нового звучання. Тим не менш, саме його слід вважати одним із засновників теорії прав колоніальних народів.

Вже через два роки, тобто 1766 p., один із визнаних представників американських просвітників, а пізніше і авторів Декларації про незалежність Бенджамін Франклін (1706-1790 pp.), спираючись на теорію Дж. Отіса, висунув досить оригінальну концепцію т. зв. "гомруля", яка полягала у наданні англійським колоніям у Північній Америці державного суверенітету в рамках Британської імперії.29 Це, по суті справи, була концепція обмеженого національного суверенітету. Тоді ж він почав називати англійських колоністів "американцями", а самі колонії - 'державами".

Подальший розвиток ця концепція отримала в розробках одного з "батьків-засновників" США Семюеля Адамса (1722-1803 pp.), зокрема, в його магістерській дисертації ''Про законність опору вищій владі, якщо республіка не може бути збережена іншими засобами" та у памфлеті

'Право колоністів". Зі сторінок однієї з бостонських газет 1773 року пролунав його палкий заклик до негайного "створення незалежної держави, американської республіки". С.Адамс не лише закликав, а й чимало робив для формування патріотичних ідей, об'єднання зусиль всіх тринадцяти колоній, а також влаштовував різні політичні акції проти Британської імперії. Все це дало підстави сучасному американському історику Д. Чідсі заявити: "Фактично С. Адамсу зобов'язана своїм народженням незалежність Америки. До нього це було лише лайливе слово. Адамс примусив поважати його .

Не менший внесок у підготовку Американської революції і відповідно у розвиток етнополітичних ідей зробив один із найбільш радикальних прихильників демократичного крила англо-американських мислителів Томас Пейн (1737-1809 pp.). Прибувши з Британії до Північної Америки навесні 1774 року, він одразу ж розпочав журналістську діяльність на користь пропаганди національно-визвольної боротьби. Вже на початку 1775 р. на сторінках пенсільванської газети він вмістив статтю під назвою "Серйозна думка", де в досить різкій формі поставив питання про негайне відокремлення англійських колоній від Британії і створення незалежної держави. В січні 1776 р. він опублікував свій широко відомий памфлет "Здоровий глузд", в якому в стислому вигляді виклав програму природних прав людини і націй. Памфлет перевидавався багато разів масовим для того часу тиражем (50-60 тис. примірників кожне видання). Він став своєрідним маніфестом війни за незалежність і швидко перетворився на настільну книжку кожного американського патріота.

У своєму памфлеті Т.Пейн першим заперечив ідею Дж. Отіса про національну єдність англійців та американців. Виходячи з того, що вже на той час особи англійського походження становили від 30 до 60 відсотків населення колоній, він доводив помилковість погляду на Англію, як на

вітчизну" чи "магір-батьківщину", вважаючи такою усю Європу. Саме він першим запропонував назву майбутньої держави - "Сполучені Штати Америки".

Водночас Т.Пейн піддав гострій, емоційній, але аргументованій критиці поширену тоді думку про те, що після відокремлення вія метрополії північноамериканські колонії будуть не взмозі забезпечити свою безпеку, розвиток промисловості, культури тощо. Виходячи з ідеї народного суверенітету, Т.Пейн висунув концепцію права народу на повстання і революцію та на створення власної незалежної держави.

Памфлет Т. Пейна "Здоровий глузд" став своєрідним поштовхом до Американської революції і мав величезний вплив на її хід та наслідки. Однак, і це слід особливо підкреслити, головною причиною революції були дії Англії, правлячі кола якої відкидали вимоги північноамерикансь-. ких колоній на рівноправність, демонстрували готовність будь-якою ціною придушити "бунт" колоній, погрожували шибеницею кожному американському патріотові.

Відомо, що більшість ідей памфлету "Здоровий глузд" та інших творів Т. Пейна було покладено в основу проекту "Декларації незалежності СІЛА". Проте, автором цього проекту заслужено вважається американський просвітник та політичний діяч Томас Джефферсон (1743-1826 pp.). Саме завдяки його позиції, поглядам і зусиллям "Декларація незалежності США" стала видатним теоретичним і політичним документом тих часів. В ній обґрунтовувалась правомірність відокремлення англійських колоній Північної Америки від Британії та створення ними нової самостійної федерально-республіканської держави - США.32

Принагідно відзначимо ще одну, на наш погляд оригінальну думку Т. Джефферсона про те, що кожне нове покоління "має право само обирати ту форму правління, яка, на його думку, більш за все сприяє його щастю". А звідси - рекомендація: "заради миру і блага людства" у конституції має бути зафіксоване положення про необхідність внесення до неї певних доповнень і змін кожні двадцять років. Саме такий шлях, на думку Т. Джефферсона, міг запобігти революційним вибухам і братовбивчим війнам. Отже, тут вперше висувалось право кожного покоління па докорінне і головне мирне перетворення держави, відкидались силові й революційні методи вирішення соціально-політичних проблем, пропонувались мирні та ненасильницькі дії, реформістський, еволюційний шлях суспільного розвитку.33

Помітний внесок у розвиток і особливо у втілення в життя етнополітичних ідей зробив перший американський президентДжордж Вашінгтон (1732-1799 pp.). Показовими у цьому плані можуть бути як принципи його практичної діяльності, так і його політичний заповіт: "Я бажаю благополуччя всім націям і всім людям. Мої політичні принципи прості й справедливі. Я вірю, що кожний народ має право встановлювати ту форму правління, яка, за його переконанням, забезпечує йому найбільше щастя і не створює загрози правам інших, що ні один уряд не має права втручатись у внутрішні справи іншого, якщо в них не має загрози для нього самого'.34 Так закладались основні принципи справді демократичної етнонаціонал ьної політики.

Розглянуті вище думки, ідеї та концепції, що "десантувались" або народились на північноамериканському континенті були покладені в основу т. зв. "одноголосної Декларації тринадцяти Сполучених Штатів Америки", більше відомої як "Декларація незалежності США", прийнятої 4 липня 1776 р.

Етнополітичні ідеї "Декларації незалежності США"

Текст "Декларації незалежності США" умовно можна поділити на три частини. У першій з них фіксуються природні права кожної людини: "всі люди створені рівними", з часу народження вони наділені "деякими невід'ємними правами, серед яких - Життя, Свобода і прагнення до Щастя". Разом із правами людини, обґрунтовуються і права будь-якого народу. Головними з них є право на створення власного уряду, ' основним завданням якого є забезпечення і охорона прав людини. У разі, коли уряд не забезпечує цих прав або сам порушує їх, в силу може вступати ще одне право - "Право Народу змінювати або усувати його і встановлювати новий Уряд", заснований на таких принципах і створений затаюю формою, яка здається людям найкращою, щоб "забезпечити їх Безпеку і Щастя". Причому, це не тільки право, а й обов'язок народу.

Друга частина, яка становить біля двох третин тексту - це двадцять сім конкретних звинувачень на адресу англійського короля, зокрема, в узурпуванні влади, порушенні законів, створенні перешкод на шляху еміграції до Північної Америки, посиленні визиску колоній тощо. В заключній частиш урочисто проголошувалось, що північноамериканські колонії стають "Вільними і Незалежними державами"... І далі констатувалось, що новонароджені держави вважають себе вільними від будь-яких обов'язків перед англійською короною, що вони розривають із нею політичні стосунки і мають всі права й повноваження оголошувати війну і укладати мир, шукати собі союзників, розвивати зовнішню торгівлю і взагалі робити все, що роблять чи можуть робити незалежні держави.35

Отже, "Декларація незалежності США" не лише проголошувала народження нової незалежної держави, а й декларувала нові найбільш передові на той час ідеї й концепції, а також досить широкий спектр прав людини і народу.

Дещо пізніше, частина положень Декларації незалежності увійшла до Конституції Сполучених Штатів Америки, прийнятої 17 вересня 1787 р. І як слушно зазначали автори фундаментальної праці "Історія Сполучених Штатів", "вона стала найстарішою писаною конституцією, котра й досі діє. За цією конституцією Сполучені Штати розцвіли і стали однією з найбільших демократій всіх часів".36

Короткий аналіз розвитку політичної та етнополітичної думки у Північній Америці дає підстави висловити деякі висновки та припущення.

По-перше, вирішальний вплив на формування цієї думки зробили ідеї мислителів попередніх епох і різних народів. Поліетнічне населення англійських колоній досить легко й швидко сприймало ці ідеї і, будучи надзвичайно раціональним, відбирало серед них найбільш корисні й перспективні, трансформувало і пристосовувало їх до своїх власних конкретних потреб.

По-друге, на американській землі теж почало проростати насіння досучасного типу націоналізму. Однак, навіть пізніше, коли досучасний націоналізм почав перетворюватись на сучасний його тип, у СІІІА майже не було проявів шовінізмз'. Пояснюючи цей факт, видатний американський історик Деніел Бурстін писав: "Нова країна була відносно вільною від шовінізму, оскільки в ній не було широко поширеного, значного або навмисного національного духу".37

По-третє, на американській землі народилось чимало нових і досить оригінальних етнополітичних ідей, концепцій та принципів, зокрема, прав колоніальних народів (Д. Отіс), обмеженого національного суверенітету (Б.Франклін), децентралізованої федерації (Т. Джефферсон), права народів на самовизначення (С.Адамс), на повстання (Т.Пейн) та інші.

По-четверте, ці та інші ідеї сприяли піднесенню національно-визвольної боротьби англійських колоній (1775- 1783 pp.), її переможній ході та успішному завершенню. Американська революція була першим величезним рухом, за допомогою якого колоніальний народ скинув імперське правління і створив незалежну державу. Після того колоніальні народи у Латинській Америці, а дещо пізніше в Азії й Африці зробили теж саме.

По-п'яте, швидке поширення "імпортних" та народження чисельних "власних" етнополітичних ідей і концепцій, а також переможне завершення Американської революції було обумовлене вступом англійських колоній, а згодом і нової держави у період індустріального розвитку та і прискореної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя.

По-шосте, саме у США почали зароджуватись і проходити апробацію принципи справді демократичної етнонаціональної політики (самовизначення, суверенітету, етнічного плюралізму та ін.). Хоча тут ще довго застосовувались і принципи антидемократичної етнонаціональної та етнорасової політики, особливо по відношенню до негрів та індійців.

По-сьоме, у ході революції з поліетнічного населення англійських колоній починає формуватись нова динамічна американська нація, об'єднана спільністю економічних інтересів та єдиною національною ідеєю, v ролі якої виступила не етнічна, а політична за своїм змістом і характером ідея -створення і розбудови суверенної незалежної держави. Все це, до речі, знайшло відображення у девізі США, який викарбувано на великій державній печатці: "Е Pluribus unum - з багатьох - єдине".

По-восьме, під час національно-визвольної боротьби досучасний тип націоналізму західноєвропейського зразку почав перетворюватись на американський націоналізм сучасного типу. Він був породженням колоніального гніту з боку Британської імперії та процесу індустріалізації. Водночас саме націоналізм призвів до поразки англійського імперіалізму, сприяв об'єднанню тринадцяти колоній в єдину державу, прискоренню її модернізації та формуванню нової нації.

Нарешті, етнополітичні ідеї, які прийшли до Північної Америки із Західної Європи, після певної їх трансформації, радикалізації, збагачення новими положеннями та апробації в останній чверті XVIII ст. починають повертатись до своєї колиски - Західної Європи.

Вплив Великої Французької революції на становлення етнополітичних ідей

Найбільшу "гостинність" етнополітичним ідеям виявила Франція. Автор пояснює це тим, що Франція уважно стежила за національно-визвольною боротьбою американського народу, надавала йому моральну, матеріальну та військову підтримку. Поширенню ідей та американського революційного досвіду сприяли також приїзд і перебування у Франції відомих американських мислителів і "батьків-засновників" США Б. Франкліна, Т. Пейна та ін.

Звичайно, Велика Французька революція (1789-1794 pp.) мала свої власні внутрішні об'єктивні і суб'єктивні причини, живилась думками французьких просвітників,38 але вплив на неї Американської революції не викликає сумнівів. "Французьку революцію, - стверджують автори Історії Сполучених Штатів", - можна вважати наслідком Американської революції; принаймні на ранніх її етапах лідери цієї революції були великою мірою натхнені принципами Американської декларації про незалежність".39

Помітний вплив на події у Франції мали і Американська конституція та "Біль про права" (перші 10 поправок до Конституції США), багато принципів яких було покладено в основу "Декларації прав людини і громадянина" (1789 р.) - цього політичного маніфесту Великої Французької революції. Недарма Т.Пейн, який тоді перебував у Франції, влаштував символічну акцію, яка мала підкреслити ідейно-політичний зв'язок двох революцій - переслав через океан ключі від Бастілії "батькам-засновникам" США.

Важко та мабуть і просто неможливо переоцінити вплив Великої Французької революції на розвиток політичної та етнополітичної думки не лише у Західній Європі, а й у світі в цілому. Вона інтегрувала в собі теоретичні надбання епохи Відродження і Просвітництва та здобутки Великої американської революції, збагатила їх новими ідеями і концепціями та практичним досвідом.

Французька революція своєю "Декларацією прав людини і громадянина" (1789 р.) проголосила: "Люди народжуються і лишаються вільними і рівними в правах". * Вона встановила правову державу; обгрунтувала пріоритет прав людини, зафіксувала гарантії цих прав, оголосила принципи розподілу влади, законності, відповідальності й підзвітності посадових осіб. Вона об'єднала ідеї гуманізму й справедливості з принципами демократії і народного суверенітету, заклала основи сучасної правосвідомості та політичної культури. Таким же величезним був її внесок у розвиток етнополітичних ідей і концепцій, зростання національної самосвідомості, формування етнополітичної культури та ін.

Значний інтерес, зокрема, становить тогочасний досвід Франції у національно-державному будівництві. Не дивлячись на те, що її населення було поліетнічним, а географічні розміри досить великими, вона була оголошена єдиною і неподільною унітарною державою. Вперше у світовій практиці республіканське правління встановлювалось в унітарній державі. Починався досить цікавий експеримент - спроби встановлення республіки у великій поліетнічній державі не за федеративним, а унітарним принципом. Дещо випереджаючи хід подій, зазначимо, що той експеримент пройшов досить успішно.

Як відомо, гаслами Великої Французької революцїї стали слова: "Свобода, рівність, братерство" ("Liberte. egalite, fraternite"). Показово, що термін "братерство", який до революції мав багато значень, головними з яких були "спільність", "община" й "громада", почав швидко набувати іншого значення, а саме - відданість нації, тобто націоналізм. Досить влучно з цього приводу висловився Дж. Ротшильд: "Братерство", яке з часу свого походження було космополітичним закликом, стало етноцентричним та націоналістичним мітинговим вигуком "

Охоплені революційним поривом, народні маси йшли на штурм Бастілії, а потім і на захист республіки не з накинутим та завченим закликом "Хай живе король!", як було протягом сотень років, а новим, йдучим від душі й серця закликом "Хай живе нація!'.

Тоді ж нація вперше була офіційно визнана як найвища цінність, а служіння їй - найпочеснішим обов'язком. Свідчення тому - напис на медалі, випущеної з нагоди прийняття Французької конституції (1791 p.): "Жити вільним або вмерти: Нація, Закон, Король"."12 А в самій конституції теж вперше у світовій практиці оголошувався принцип національного суверенітету. "Суверенітет є єдиним, неподільним, невід'ємним та невідчужуваним. Він належить нації, ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити".43 Тут варто ще раз нагадати, що французькі революціонери визначали французьку націю як громадянство французької держави, "яке не рахувалось з етнічними відмінностями".

Отже, досучасний націоналізм, зазнавши суттєвої трансформації і збагатившись всім тим, що малось на увазі під терміном "братерство", перетворився на сучасний націоналізм.

В роки Великої Французької революції та наполеонівських війн остаточно викристалізувався т. зв. "принцип національності", згідно якого кожний народ є сувереном і має право на створення своєї власної держави. З тих часів цей принцип перетворюється на одну з найважливіших складових національної ідеї.44

Слід відзначити, що піднесення націоналізму в Західній Європі та посилення тенденції створення національних держав викликали різну реакцію у тогочасної духовної та політичної еліти. Більшість мислителів-просвітників висловлювала занепокоєння таким розвитком подій. Жирондісти і якобинці швидко перейшли на позиції шовінізму, прихованого ультра-революційними та демократичними фразами. Вони, по суті справи, оголосили "революційну війну" націоналізмам інших народів, пропагували ідею ліквідації національних бар'єрів та національних суверенітетів, висловлювались за формування з усього людства "єдиної нації" та створення "всесвітньої республіки", звичайно ж із столицею у Парижі. Подібну позицію, як відомо, займав і Наполеон, який розпочав загарбницькі війни під прапором шовінізму та імперіалізму, прихованого гаслами лібералізму. Але всі спроби придушити процес піднесення націоналізму інших народів, перешкодити їх боротьбі за реалізацію ідеї національної держави зазнали поразки. Не допомогли жодні гасла та ідеї, жодні методи і засоби, включно із застосуванням збройної сили. Націоналістичні "джини" почали швидко вириватись із "глечика" тогочасних наднаціональних імперій. Народжувалась нова епоха - епоха панування націоналізму та формування національних держав...

Наслідки Американської та Французької революцій для розвитку етнополітичних концепцій

Аналіз ідей, концепцій та досвіду Французької, а також Американської революцій дає можливість авторові висловити кілька думок, частина яких носить постановчий і дискусійний характер.

По-перше, Французька й Американська революції стали наслідком і свідченням переходу людства до етапу індустріального суспшьства, справили величезний епохальний вплив на розвиток світової політичної та етнополітичної думки і на тогочасні й сучасні політичні та етнополі-тичні процеси.

По-друге, вони, по суті справи, завершили донаціональну еру в історії людства і започаткували нову - еру заключного процесу формування націй, еру національного існування.

По-третє, в роки революцій на арену політичного життя вийшов новий суб'єкт або, за сучасною західною термінологією, актор - нація, яка у боротьбі за "місце під сонцем" взяла на озброєння національну ідею. Національна ідея з самого початку була втягнута у довгу і жорстоку боротьбу із старими ідеями - демократичною та релігійною, а також із новими - ліберальною та соціалістичною.

По-четверте, під час революцій досучасний тип націоналізму було перетворено на сучасний націоналізм. Спочатку він відігравав виключно позитивну роль, однак, невдовзі розколовся на кілька типів, різних за своїм характером, змістом, спрямованістю і роллю. Але вже тоді виявились величезні потенційні, практично незнищимі сили націоналізму. І вже тоді виникла небезпека зловживання націоналізмом, його перетворення на шовінізм.

По-п'яте, в революційні часи сформувався і почав втілюватись у життя принцип національності або ідея національної держави, під якою малось на увазі право і обов'язок кожного народу на створення власної держави. Відтоді у західній етнополітичній думці поняття "нація" і "держава" злились в одне. Тоді ж ідея національної держави зустріла жорстку конкуренцію з боку інших впливових ідей і моделей, зокрема теологічної та класової держави.

По-шосте, у ході революцій і в наступні роки були досить успішно апробовані унітарна та федеративна моделі держави, які стали й залишаються основними формами устрою сучасних держав.

По-сьоме, Американська і Французька революції вплинули на визрівання, характер і спрямованість демократичних революцій та національно-визвольних війн, як в Європі (повстання декабристів 1825р. в Росії і Україні, "весна народів" 1848р.), так і в Америці (визвольна боротьба іспанських колоній 1810-1826 pp.).

По-восьме, обидві революції започаткували своєрідну картографічну революцію, тобто швидкі й суттєві зміни політичної карти світу - зникнення наднаціональних імперій і карликових етнічних країн та народження нових національних держав, яке триває й досі.

Загалом Американська і Французька революції започаткували новий виток, відкрили нову епоху в розвитку цивілізації - епоху націоналізму та національних держав.

1.5. Розвиток етнополітичних концепцій і теорій у Німеччині XVIII - початку XIX ст

Етнополітичні ідеї І. Канта

За переконанням автора, важливий внесок у розвиток етнополітичних ідей в епоху Просвітництва внесли німецькі мислителі, зокрема, І.Канх Й-Г. Гердер, Й-Г. Фіхте, Г.-В.-Ф.Гсгель та багато інших, їх теоретичні погляди формувались під впливом трьох основних факторів. По-перше, особливостями внутрішнього життя Німеччини, яке характеризувалось політичною роздробленістю (відсутністю єдиної держави та існуванням багатьох карликових монархій), небезпекою втрати незалежності держави та частини її території, економічною відсталістю, етнічною строкатістю населення тощо. По-друге, уповільненою ходою процесу індустріалізації та запізнілим характером модернізації усіх сфер суспільного життя держави. По-третє, впливом Американської і особливо Французької революцій. Все це і обумовило певну непослідовність та внутрішню суперечливість творчого доробку представників німецького Просвітництва.

Одним із найбільш відомих серед них був німецький філософ і правознавець, ідеолог раннього лібералізму, професор Кенігсберзького (Калінінградського) університету Іммануїл Кант (1724-1804 pp.). Він був засновником німецької класичної філософії й автором багатьох соціальних та політичних теорій і концепцій, зокрема, про правову державу. Разом із тим, він вніс вагомий внесок у методологію суспільно-політичних наук та розвиток етнополітичної думки.

Заслуговує на увагу, зокрема, його вчення про місце і роль протиріч та антагонізмів у суспільно-політичному житті. Він одним із перших дав чітке визначення антагонізму і переконливо довів, що протиріччя й антагонізми є не перешкодою чи гальмом, як вважалось раніше, а рушійною силою суспільного розвитку. Важливо, що І.Кант розглядав причини й характер протиріч і антагонізмів на мікро- та макрорівнях, тобто між окремими особами, групами та народами й державами, а також висловлював чимало цікавих думок щодо їх "зняття", тобто подолання й запобігання сутичок.

Головними шляхами досягнення цієї благородної мети він вважав побудову правової держави, відмову' від революційних дій, проведення своєчасних і поступових реформ, забезпечення людини й народів рівними правами, дотримання ними внутрішніх і міжнародних законів та ін.

Надзвичайно велике значення для розвитку етнополітичної думки мали роботи І.Канта з антропології. Саме його без перебільшення можна вважати одним із найпомітніших тогочасних антропологів, а працю "Антропологія з прагматичної точки зору" (1798 р.) - кращим для свого часу підручником з цієї поважної на Заході дисципліни. У цій фундаментальній праці, в основу якої були покладені його лекції з антропології, розглядається чимало питань теорії народу і нації'. Тут, зокрема, заслуговують на увагу термінологічний апарат та визначення, які дає І.Кант. "Під словом "народ", - писав він, - розуміють об'єднану в тій чи іншій місцевості безліч людей, оскільки вони становлять одне ціле. Ця безліч або частина її, яка з огляду на спільне походження визнає себе об'єднаною в одне громадянське ціле, називається нацією..."45

У цій же праці дається ґрунтовний аналіз проблем національного характеру взагалі і, зокрема, таких народів, як англійський, італійський, німецький, французький та ін. Це свідчить про те, що І.Кант вніс свій внесок і у розвиток етнопсихологічної думки.

Надзвичайно актуальною сьогодні є висунута І.Кантом концепція світового союзу незалежних правових дерзісав. Такий союз, на думку німецького мислителя, мав би виступати у ролі охоронця свободи й незалежності суверенних держав, захисником і гарантом вічного миру. Щоправда, свій омріяний союз І.Кант називав "державою народів" та "федерацією вільних держав".46 Однак, і цс слід особливо підкреслити, йшлося не про світову республіку чи світову імперію, як вважали деякі дослідники теоретичної спадщини І.Канта, а про співтовариство, конфедерацію вільних і незалежних держав, яка могла б бути розпущена у будь-який час. Пропонуючи таку трактовку світового союзу І.Канта, автор виходить, перш за все, з його загальних етнополітичних поглядів. А вони полягали у тому, що німецький вчений в своїх працях однозначно й послідовно відстоював, з одного боку - ідею єдності роду людського а з іншого - принцип самовизначення і рівноправності народів. Окрім того, він рішуче засуджував ідею світового державного утворення та космополітичного устрою суспільства.

Досить оригінальною була ідея І.Канта про "право всесвітнього громадянства". Під ним малось на увазі, право будь-якої людини на відвідання, перебування й проживання у будь-якому куточку земної кулі, а також право на гостинність з боку місцевого уряду і народу. Однак, це право не поширювалось далі можливості пришельців встановлювати дружні стосунки з корінним населенням і виключало можливість його завоювання та експлуатації. І хоча при цьому І.Кант посилався на "право спільного володіння земною поверхнею", він не заперечував право кожного народу на власну територію.

Обґрунтовуючи доцільність введення права всесвітнього громадянства, І.Кант слушно відзначав, що "тісне спілкування між народами землі розвинулось всюди настільки, що порушення права в одному місці відчувається у всіх інших".47 Показово, що німецький мислитель не протиставляв право всесвітнього громадянства праву державного громадянства і не заперечував останнє. Отже, йшлося не про космополітизм, а про пошуки нових форм співжиття народів і людей в умовах переходу до епохи національного існування.

Загалом, ці та інші ліберальні концепції І.Канта, які значно випередили свій час, були величезним внеском у розвиток світової етнополітичної думки і цілком природно перетворились на вселюдську цінність. Отже, мав рацію сучасний англійський філософ і етнополітолог Е.Геллнер, зазначаючи, що "Кант, поза всякий сумнів, належить до про-метеївської течії в європейській думці...

Етнополітичні концепції Й.-Г. Гердера

Помітний внесок у формування етнополітичних концепцій і теорій зробив філософ Йоган Готфрід Гердер (1744-1803 pp.). Він був учнем, а деякий час і другом І.Канта та автором багатьох праць, які пізніше вийшли у тридцяти тритомному виданні. И.-Г.Гердер вважається засновником першої історичної теорії мови, яку він виклав у своїх досить відомих працях "Про походження мови" (1772 р.) та "Ідеї до філософії історії людства'Х 1784-1791 pp.). У цих же працях він запропонував ідею належності кожної людини до якоїсь групи (етнічної, релігійної, соціальної, професійної тощо). Найбільш природною серед усіх груп і найпривабливішою для будь-якої особи, на думку німецького вченого, є етнічна група, народ або нація. Згідно із Гердером, кожна з цих груп має народний дух (Volksgeist), тобто спосіб життя, почувань і поведінки, котрі цінуються понад усе лише тому, що вони є "своїми власними". Слід відзначити, що з цього часу ідея належності людини до етнічної групи та/чи нації стала однією з найважливіших складових етнічної та національної парадигм.

Особливої уваги, на погляд автора, заслуговують думки Гердера про різноманітність і рівноправність культур, про цінність й значимість кожної з них, про можливість та потребу їх мирного співіснування. Він був одним із перших, хто поставив питання про культурне самовизначення народів, хто побачив негативні наслідки руйнування чи нівелювання культурних відмінностей, поширення універсалістських і космополітичних ідей, особливо в їх спотвореному та гіпертрофованому вигляді. Він засуджував походи А.Македонського, Цезаря, К.Великого та інших завойовників, оскільки вони руйнували й нищили самобутні культури поневолених народів. Він заперечував імперську форму державного устрою, яка перешкоджала збереженню і вільному розвиткові культур, включених до неї народів. Мав рацію професор Оксфордського університету, автор відомої на Заході праці "Доба Просвітництва" Ісайя Берлін, який охарактеризував Гердера як "пророка різноманітності"49. Більше того, на думку автора, є підстави вважати, що Гердер започаткував розробку ідеї, яка пізніше, вже у XX ст., була покладена в основу поширеної сьогодні концепції багатокультурності.

Чимало уваги присвятив Гердер подальшій розробці концепцій нації та національної держави. Головною визначальною рисою нації, на думку вченого, була мова, оскільки саме в ній "сконцентровано розум даного народу та його характер". Іншими рисами нації він вважав спільність етнічного походження та території. "Найбільш природною державою є держава, яка складається з одного народу з єдиним національним характером... Народ - це природне утворення, подібне родині, тільки значно обширніше", - писав він в "Ідеях до філософії історії людства".50

У цій же роботі він висунув і обгрунтував концепцію "природних кордонів". Згідно із цією концепцією, кордони держави мають співпадати із т. зв. "етнічними кордонами", тобто охоплювати територію, заселену представниками "своєї нації"'. Не дивно, що Кант, будучи справжнім лібералом, одним із перших побачив у цій роботі ірраціональний романтизм і піддав його критиці, за що нажив собі в особі Гердера довічного опонента. Щодо сучасних західних етнологів та етнополітологів, то більшість із них слушно вважають його одним із засновників модної сьогодні на Заході "етнічноїтеорії нації".51 "Німецький вчений, - пише американський етнолог П.Уайт, маючи на увазі Гердера, - несе найбільшу відповідальність за популяризацію етнічної концепції національності (нації)".52

Слід також відзначити, що Гердер у роботі "Про походження мови" вперше ввів у науковий обіг термін "націоналізм. Це дало підстави деяким сучасним західним фахівцям охарактеризувати згадану працю "основною роботою про націоналізм" того часу; а його самого - засновником німецького націоналізму, вченим, який "підкреслював більш етнічні, ніж демократичні аспекти націоналізму".53 Тут варто враховувати/що зазначена робота готувалась до друку майже за двадцять років до Великої Французької революції і націоналізм Гердера був досучасного типу. Природно, що німецький мислитель радісно вітав Французьку революцію, її гасла й перші кроки, всіляко підкреслював її історичне значення. Однак, він не сприйняв якобинської диктатури і гостро засудив наполеонівські війни.54

У цілому, і це треба особливо підкреслити, етнополітичні ідеї Гердера не були консервативними й агресивними. Вони не містили в собі положень про зверхність того чи іншого народу або виключність і не сумісність їх культур. Його націоналізм був досучасного типу і не ніс політичного навантаження. Він лише підготував грунт для зародження сучасного етнонаціоналізму та культурницького націоналізму.

Внесок Й.-Г. Фіхте у розвиток етнополітичних концепцій

Суттєвий внесок у розвиток етнополітичних ідей вніс ще один представник німецької класичної філософії Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 pp.). Його наукові погляди були досить оригінальними і не менш суперечливими. Якщо перші роботи Фіхте відзначались духом лібералізму; реформізму і космополітизму, то праці більш пізнього часу були пронизані ідеями консерватизму, радикалізму та націоналізму. Пояснити це можна, перш за все, тим, що на перші його праці вплинули ідеї Американської та Французької революцій, а на наступні роботи -наполеонівські війни, загарбання французькою армією Німеччини, боротьба німецького народу за своє визволення і об'єднання тощо. Показово, що почавши із привітань і підтримки Великої Французької революції, Фіхте 1813 p., будучи вже не молодою людиною, записався до народного ополчення для боротьби проти французької окупаційної армії.

Однією з найбільш цікавих робіт Фіхте, як на автора, була його праця "Замкнена торговельна держава" (1800 p.). В ній досить докладно обґрунтовувалась і висвітлювалась ідея національної держави. Згідно цієї ідеї, на території Прусії, одного з тодішніх німецьких князівств, мала б бути створена централізована замкнена держава із обов"язковим залученням до праці всього працездатного населення, регульованою самодостатньою економікою, до того ж незалежною від економік інших країн. Згодом ця модель мала б бути поширена і на майбутню об єднану Німеччину.

Обґрунтовуючи ідею централізованої замкненої держави, Фіхте посилався на досвід народів давнього світу, які були відокремлені один від одного і розглядали чужинців як своїх "ворогів або варварів". "Держава, - писав німецький філософ, - повинна, перш за все, замкнутись від іноземної торгівлі і створити з цього моменту такий же відокремлений торговий організм, який вона вже створила - відокремлений юридичний та політичний організм".55 Не важко помітити, що запропонована Фіхте модель держави несла в собі елементи прадавніх племінних відносин і водночас зародки того, що пізніше було названо "закритим суспільством".

Фіхте доклав чимало зусиль і до розробки теорії націоналізму, про що свідчать його роботи "Основні риси сучасної епохи'Х 1806 p.), "Промови до німецької нації" (1807-1808 pp.) та ін. Недарма практично у всіх працях західних вчених, присвячених проблемам націоналізму, він згадується як один із засновників теорії націоналізму взагалі, і німецького, зокрема.56

Проте, у працях пізнішого періоду Фіхте вже починає пропагувати консервативний націоналізм, базований на німецькій мові та культурі й спрямований проти багатьох народів, зокрема, слов'янських, які в ті часи населяли Німеччину і ще не були асимільовані.

Загалом, Фіхте увійшов до історії розвитку етнополітичної думки як засновник концепції національної держави та теорії сучасного націоналізму.

Вплив Г.-В.-Ф. Гегеля на формування етнополітичних концепцій і теорій

Величезний вплив на розвиток етнополітичних ідей мали праці видатного німецького філософа Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.), зокрема, його "Конституція Німеччини", "Феноменологія духу", "Філософія права". "Філософія історії" та ін. В них містились геніальні для свого часу, але вкрай не послідовні і суперечливі ідеї й концепції про закони суспільного розвитку, громадянське суспільство, національну державу, націю, націоналізм тощо. Погляди Гегеля формувались під впливом ідей Платона і Арістотеля, Канта і Фіхте та інших західноєвропейських просвітників, а також Великої Французької революції, яка була для нього "чудовим сходом сонця" та переможних походів, а потім і поразок його кумира Наполеона. Не дивно, що ці погляди мінялись неодноразово протягом життя, але при цьому постійно зміщувались у бік консерватизм)', авторитаризму, а подекуди й тоталітаризму. Недарма його теоретична спадщина мала діаметрально протилежні оцінки, а на основних її положеннях намагались спекулювати найрізноманітніші сили, від марксистів до фашистів.

Перш за все, Гегель започаткувавртробку психологічно-історичної теорії нації. За його твердженням, нація - це спільність людей, об'єднаних спільністю походження^д^уху, душі, волі, самосвідомості, товариськості, яка виявляється в часи національної небезпеки та існування наявного або уявного ворога тощо. Завданням кожної нації, її історичним призначенням є вихід на "сцену історії" і боротьба з іншими націями за світове панування.51 Для здійснення цього призначення нація має створити свою власну національну державу. "У наявному бутті народу субстанціальна мета полягає у тому, щоб бути державою і підтримувати себе як таку. Народ без державного устрою (нація як така) не має, власне, жодної історії, подібно народам, котрі існували ще до створення держави і тим, які ще й дотепер існують як дикі нації".58

Варто зазначити, що Гегель, мабуть, як ніхто інший до нього, абсолютизував і обожнював національну державу.59 Для нього вона була наслідком розвитку, з одного боку - родини, а з іншого - громадянського суспільства, вищою етно-соціально-духовною цінністю, яка вже сама по собі мала "божественну значимість".60 Із цього приводу відомий французький історик П.Альтер писав: "Гегель пішов так далеко, що стверджував, що народи можуть знайти свою справжню долю лише у націях-державах".61 Слід враховувати також, що на думку Гегеля, верховна влада і суверенітет у цій національній державі мав належати не народові/ нації, а монархові.

Гегель розробив також концепцію історичних і не історичних народів/націй. Історичними, на його погляд, є ті і тільки ті нації, які мали або мають власну державу, оскільки світова історія "рахується лише з тими націями, які оформили себе в державах".62 Історичними народами, зокрема, оголошувались північноамериканські та західноєвропейські народи. При цьому, німецький народ розглядався як "всесвітньо історичний", за англійським народом закріплювалась роль "місіонера цивілізації у всьому світі", а США - характеризувались як "країна майбутнього". До неісторичних народів Гегель зараховував абсолютну більшість тогочасних народів Азії і Латинської Америки. Африка взагалі була оголошена "неісторичною частиною світу". Щодо Польщі, Росії та інших слов'янських країн і народів, то вони, за твердженням Гегеля, лише "вступають до лав історичних держав".63

Надзвичайно великим був внесок Гегеля у подальшу розробку1 теорії сучасного націоналізму. Він, по суті справи, завершив розпочату Фіхте роботу по трансформації концепції досучасного націоналізму на теорію сучасного націоналізму.

Отже, Гегель вдосконалив і розробив цілу низку концепцій та теорій, які мали величезний вплив на розвиток етнополітичної дутики і багато з яких ще й досі не втратили своєї актуальності та значимості.64

Підсумовуючи аналіз розвитку етнополітичної думки в Німеччині у XVIII-початку XIX ст., автор вважає необхідним відзначити:

По-перше, саме ця країна - поліетнічна за складом населення, економічно відстала і політично не розвинута, поділена на дрібні князівства, не раз принижена й окупована іноземними військами - подарувала світові цілу плеяду видатних мислителів і вчених, зокрема, І.Канта, И-Г.Гердера, Й-Г Фіхте, Г.-В.-Ф.Гегеля та багатьох інших. Німеччина виявилась "колискою" цілої низки концепцій і теорій, які стали етапними у розвитку світової етнополітичної думки.

По-друге, надзвичайно велику актуальність і значимість мали й мають висунуті німецькими вченими концепції самовизначення особи і народу (І.Кант), етнічної /національної належності (Й.-Г.Гердер), етнічної та психологічно-історичної теорій нації (Й.-Г.Гердер та Г.-В.-Ф.Гегель -відповідно) тощо.

По-третє, німецькі науковці, слідом за американськими вченими і політиками, одними з перших у Європі висловились на користь різноманітності культур, зрозуміли і відзначили вселюдську цінність кожної з них.

По-четверте, німецькі мислителі, зокрема Гегель, першими виявили процес політизації етнонаціональних груп і започаткували його вивчення. Вони розпочали також дослідження проблем національних конфліктів і боротьби націй за "місце під сонцем".

По-п'яте, Німеччина виявилась однією з найбільш придатних країн для розвитку досучасного націоналізму та його перетворення на націоналізм сучасного типу, а з часом і розколу на дві основні течії: ліберально-демократичну та консервативну. Німецькі вчені одними з перших зафіксували і теоретично оформили ці досить складні й суперечливі процеси. Вони першими звернули увагу на величезну потенційну силу націоналізму. Водночас Фіхте та Гегель почали перетворюватись на прихильників консервативного націоналізму, намагались поставити його на службу авторитарно-тоталітарному режиму та закритому суспільству.

По-шосте, німецькі вчені висунули чимало ідей і розробили чимало концепцій з проблем війни і миру між народами. Далеко не з усіма цими концепціями можна погодитись. Але деякі з них, зокрема, концепцію вічного миру (І.Канта) можна віднести до вселюдських цінностей.

Загалом концепції й теорії німецьких просвітників XVIII-початку XIX ст. збагатили світову етнополітичну думку і значною мірою вплинули на розвиток етнополітичних процесів у всьому світі.

Висновки

1. "Колискою" етнополітичної думки стали Давня Греція та Рим, де почали зароджуватись і проходити апробацію початкові етнополітичні ідеї, значна частина яких дійшла до наших днів. Вже тоді виявились дві тенденції в підходах до вирішення етнополітичних проблем: (а) ліберально-демократична (Демокріт, Перікл, Сократ та ін.) ; (б) консервативна (Арістотель, Геракліт, Платон та ін.). На початку нашої ери перемогла друга, консервативна тенденція, яка стала пануючою майже на півтори тисячі років і виявилась у створенні величезних унітарних авторитарно-тоталітарних надетнічних та наднаціональних імперій, котрі проводили політику насильницької асиміляції, штучного перемішування і депортації народів тощо. Розвиток етнополітичної думки у цей період уповільнився і майже припинився.

2. У XV-XVI ст. зародилась і почала формуватись національна ідея. На відміну від етнічної ідеї з її дещо вузьким, а подекуди і суто племінним характером, вона набула більш широкого, поліетнічного змісту і політичного, загальнодержавного характеру. Спроби апелювати до "чистої" етнічної ідеї, намагання будувати на ній внутрішню і зовнішню політику в нових історичних умовах обертались трагічними наслідками. Національна ідея виявилась надзвичайно живучою і могутньою. Поступово вона почала перемагати релігійну, класову, космополітичну, інтернаціоналістську та інші ідеї. Саме тоді людство вступило до національного етапу свого розвитку. Рід - плем'я - народ - нація - такими були шлях і форми задоволення потреб людини у належності до певної групи, зокрема, етнонаціональної.

3. Пік розвитку етнополітичних ідей припав на XVIII-початок XIX ст., що було обумовлено переходом людства від аграрного до 'Ндустріального етапу свого існування. Саме в ті часи почала формуватись більшість сучасних етнополітичних концепцій і теорій, зокрема, н^ціі, націоналізму, національної держави та ін. Вже тоді були відроджені різні тенденції у підходах до вирішення етнополітичних проблем: *Поерально-демократична (ідеї самоцінності й вільного розвитку різних культур і народів, їх мирного співіснування, федералізму, конфедералізму та ін.) та консервативна (ідеї месіанізму, насильницької асиміляції та переселення народів, унітарної держави, колоніальної імперії тощо). Перша тенденція розвивалась тоді і пізніше завдяки працям І.Канта, Гердера, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо та ін. Розвиток другої тенденції відбувався у роботах Н.Макіавеллі, Гегеля. Ш.Муррата ін.

4. За час свого існування людство апробувало кілька форм державних утворень і міждержавних об'єднань: (а) етнічну державу, (Ь) імперію, (с) національну державу (унітарну і федеративну), (d) конфедерацію. Етнічна держава стала лише коротеньким епізодом в історії людської цивілізації: природні й насильницькі процеси асиміляції, переселення народів та народження імперій схоже назавжди поклали край її існуванню. Проте й імперія виявилась штучним деструктивним витвором, який не лише перешкоджав розвиткові й самореалізації етнонаціо-нальних спільнот, заважав задоволенню їх специфічних інтересів і збереженню групових цінностей (мови, культури, традицій, способу життя та ін.), а й ставив під загрозу саме їх виживання та/чи існування. І саме це стало однією із головних причин занепаду і розпаду імперій.

5. У XVI-XVII ст. зародилась і почала розвиватись концепція національної держави, згідно із якою кожна нація має право чи навіть обов'язок створити власну державу. Ця ідея постала як реакція на існування величезних імперій, як виклик і альтернатива їх нівелюючим та уніфікуючим впливам. При цьому, під національною державою малась на увазі не "етнічно чиста держава" (держава із моноетнічним населенням), як передбачала концепція етнічної держави часів Давньої Греції, а держава із мішаним, поліетнічним складом населення, але об'єднаним спільним громадянством, соціально-економічними інтересами, політичними цінностями та ідеями. Національна держава стала однією з ланок в ланцюг}/ апробованих людством моделей державних утворень. Цей ланцюг можна зобразити наступним чином: етнічна держава -релігійна держава - національна держава - класова держава. Протягом XIX та XX ст. національна держава довела свою перевагу над усіма іншими державними моделями. Показово, що там, де національна ідея та концепція національної держави знаходили компроміс і поєднувались із ліберально-демократичною ідеєю та концепцією правової держави, наслідки були досить вдалими (Північна Америка, Швейцарія, Скандинавські країни та ін.). Там же, де вони переплітались із консервативною ідеєю та концепціями авторитарно-тоталітарних режимів, наслідки були катастрофічними, як для окремих країн (Італія, Німеччина періоду 20-40-х pp., CPCP 30-80-x pp., соціалістична СФРЮ та ін), так і для усього світу.

6. Загалом, до середини XX ст. західні мислителі й вчені внесли величезний вклад у скарбницю світової етнополітичної думки. Сутність, характер і напрямки її еволюції були детерміновані етапами розвитку людської цивілізації, типами держав і політичних режимів, формами національно-державного устрою, особливими рисами етнонаціональних спільнот, рівнем глобалізації й модернізації та ін. В свою чергу, етнополітична думка впливала і впливає на всі зазначені чинники. Чимало прогнозів та передбачень західних вчених збулось і збувається, але майже ніхто з них (за незначним винятком) не передбачав, що XIX та XX ст. виявляться епохою"панування національних ідей, вибуху націоналізму й бурхливого розвитку національних держав. Ніхто не розпізнав у національній ідеї одну з наймогутніших і найвпливовіших ідей, а в націоналізмі - одну із головних рушійних сил суспільного розвитку і не попередив про небезпеку, з одного боку, їх ігнорування чи спроб придушення, а, з іншого - абсолютизації та зловживання. Жоден із них і гадки не мав, що імперії безславно кануть у Лету, що "неісторичні народи" створять власні держави, що їх кількість зросте у десять разів (з 20 держав у часи Великої Французької революції - до біля 240 сьогодні). І вже зовсім ніхто не очікував, що у другій половині XX ст. відбудуться процеси етнічного ренесансу та політизації етнічностей, що останні вийдуть на арену суспільного життя і стануть головними політичними акторами. Причин такої невдачі багато, але головна - це тривале нехтування більшістю західних мислителів і вчених, не говорячи вже про радянських, етнополітичною цариною людського буття, погляд на національне і особливо на етнічне як на щось другорядне, непотрібне й навіть шкідливе та марні очікування (ось вже протягом майже 200 років), що воно послабне, відживе і кудись зникне...

2. Етнічні та національні форми існування людства

2.1 Феномен етнічності

Багатоманітність форм людських спільнот

Перш, ніж приступити до аналізу численних концепцій етнонаціо-нальних форм існування людства, автор змушений зупинитись хоча б стисло, на загальних проблемах життя на нашій планеті. Відверто говорячи, цього параграфу могло б і не бути, якби... Якби у вітчизняній науковій та довідковій літературі життя на Землі взагалі, й людське буття зокрема, зображувались в усіх їх різноманітності, багатовимірності, складності та суперечливості. Якби й досі не продовжувались спроби довести пріоритетність тієї чи іншої сфери людського буття, первинність одних та другорядність інших людських спільнот, їх прав, інтересів, цінностей тощо. До речі, на Заході справи щодо цього значно краще, але подібні тенденції подекуди і там мають місце.

Тому, спираючись на роботи окремих об'єктивних і оригінально мислячих вітчизняних та зарубіжних вчених, нагадаємо деякі надзвичайно важливі концепції, що стосуються життя на нашій планеті і які допоможуть краще зрозуміти багато етнополітичних проблем.

Видатний український вчений, перший президент Української Академії наук В.І.Вернадський писав: "Я включаю все людство в усю решту живої речовини і розглядаю геохімічну роботу живої речовини у нерозривному зв'язку тваринного, рослинного царства і культурного людства як роботу єдиного цілого." На його думку, "людство, як жива речовина, нерозривно поєднане з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі - з її біосферою".1

Більше того, разом з французькими вченими Е.Ле Руа2 та П.Тейяр де Шарденом3 він переконливо довів, що біосфера переходить до нового свого стану і якості - ноосфери ( від грецької "ноос ' - розум і "сфера" -куля, оболонка Землі). Підкреслюючи природний і незворотний характер цього процесу, В.І.Вернадський писав, що '"біосфера неодмінно перетвориться так чи інакше, рано чи пізно на ноосферу".'1