Політична етнологія України

Пяте. Отримавши певний заряд енергії, етноси поступово витрачають її, а потім переходять або до рівноваги із середовищем, або "розпадаються на частини, на уламки, на порошинки, тобто окремих людей", котрі потім можуть інтегруватись у нові етноси. Етногенез - процес розвитку етносів від їх виникнення до розпаду - триває близько 1200-1500 років, тобто протягом життя приблизно 40 поколінь. Це, як правило, чотирьохфазний процес: виникнення, піднесення, занепаду та вмирання етносу.

Шосте. На одній і тій же території можуть утворюватись два етноси. Вони можуть мирно співіснувати протягом віків і тисячоліть. Але й "можуть взаємно один одного винищувати або один знищить іншого".

Сьоме. Часто, але далеко не завжди "етнос створює соціально-політичну і держави)/ систему" або націю-державу, яка забезпечує йому найкращі умови існування.™

Не будемо вступати у дискусію з Л.М.Гумільовим /хоча деякі його твердження і мають дискусійний характер/. Краще ще раз віддамо належне його науковому талантові й мужності та скористаємося тими багатьма його ідеями, котрі пролили додаткове світло або взагалі вперше висвітлили деякі характерні риси й особливості етносів та етнічних процесів.

Спроби розробки загальної теорії етносу

Спираючись на думки західних і вітчизняних вчених, спробуємо підвести підсумки і запропонувати деякі власні міркування.

По-перше, етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникли задовго до появи класів і держав.

По-друге, етноси є індивідуальним, унікальним, неповторним феноменом. Вони відрізняються один від одного не лише своєю формою, а й своїм змістом, сутністю та характером. І саме ця неповторність та оригінальність форм і змісту етносів робить людство таким різноманітним та мозаїчним.

По-третє, більшість західних і деякі вітчизняні вчені розглядають етнос як окрему, самостійну спільноту, одну із головних людських спільнот, не суто соцішіьну, але і не виключно біологічну і навіть не етносоціальну; а просто етнічну.

По-четверте, основними ознаками етносу найчастіше вважаються спільне походження, мова, культура, територія, релігія, традиції, спосіб життя тощо. Як правило, для визначення етносу досить 1-2 із названих ознак. Не заперечуючи такого підходу до етносу, тим не менш, відзначимо, що: /а/ спільне походження може бути як реальним, так і міфічним; /б/ територія має значення для етносу головним чином у часи його формування, бо пізніше він може розселитись по іншим територіям; /в/ члени одного етносу, особливо тих його частин, які опинились в інших країнах, можуть розмовляти різними мовами, як і різні етноси можуть користуватись однією мовою; /г/ це саме стосується культури, релігії і т. ін.

По-п 'яте, не дивлячись на існування багатьох визначень етносу, запропонуємо ще одне, власне: етнос - це позачасова, позатерито-ріальна, позадержавпа, надкласова, надпартійна, а часам і надкон-фесійна спільнота людей, об'єднаних спільним походженням /реальним або міфічним/, культурою /або деякими її елементами/, мовою /часто, але не завжди/, історією /справжньою або вигаданою/, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом /назвою/. При цьому, під позачасовістю етносу мається на увазі той незаперечний, але ще мало визнаний факт, що етноси - це не лише сучасні покоління, а й минулі та прийдешні /адже, за Л.М.Гу-мільовим, етноси існують 12-15 століть, тобто протягом щонайменше 40 поколінь/. Щодо позатериторіальності /екстериторіальності/ та поза-державності етносу, то тут йдеться ще про один незаперечний факт, що сьогодні важко знайти такий етнос, всі члени якого проживали б у кордонах якоїсь однієї держави або на якійсь одній чітко окресленій території. Принагідно відзначимо, що все це добре розумів і напрочуд коротко і чітко /на відміну від всіх наших довгих і муарованих визначень/ висловив Т.Г.Шевченко у назві одного із своїх безсмертних творів: "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні..."

По-шосте, протягом писаної історії етноси розвивались у кількох формах, головними із яких вважаються: рід - плем'я - народ - нація. /До речі, це ще одне підтвердження, що етнос не є лише соціальною спільнотою/. Сьогодні вони існують у формі нації, народу, етнічної, національної та етнографічної групи, а подекуди і окремих племен.

Виходячи із вищенаведеного, можна констатувати, щоукраїнсь-кий етнос складається із усіх осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або українського походження. Українці в Ук- j раїні становлять ядро цього етносу або українську етнічну націю; зарубіжні українці та/чи особи українського походження /американці українського походження, канадські українці та ін./ - то частини ук- j раїнського етносу або українські етнонаціональні групи. Невеликі групи українців в Україні - бойки, лемки та інші, які мають деякі специфічні риси, зокрема мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо - є етнографічними групами.

По-сьоме. Найбільш коректним і зручним терміном, який може бути застосований до зазначеної вище групи людей це - "етнос". І, мабуть, не варто шукати йому синонімів чи замінників/виключення тут становить термін "етнічність" у широкому розумінні з огляду на його універсальність та поширення у всьому світі/. Це, перш за все, стосується терміну "народ", що має кілька значень, головним з яких є: /1/ все населення якоїсь країни; 121 одна з історичних форм існування етносу;/3/нація;/4/національність; /5/ невелика за чисельністю етнічна спільнота, яка в силу різних обставин ще не перетворилась на націю; /6/ клас або соціальна група /робочий народ/; ПІ маса будь-яких людей тощо.71

Із вищенаведеного можна зробити висновок про те, що термін "етнос", поряд із загальновизнаним терміном етнічність /у широкому розумінні/ може вживатись як для характеристики вищерозглянутої спільноти, так і як збірне, узагальнююче, родове поняття для будь -яких етнічних спільнот. Щодо таких термінів, як "нація", "національність", "етнічна" та "національна група", то вони теж мають багато різних значень, а відповідні цим назвам спільноти є формами існування етносу та/чи певними його частинами. Однією з них є етнічна група.

Етнічна група

Одразу зауважимо, що проблема визначення поняття "етнічна група' є набагато складнішою, ніж видається на перший погляд. Пояснюється це, по-перше, тим, що термін "етнічна група" дуже часто вживається як синонім термінів "етнічність"' та "етнічна ідентичність", "нація", "національна група", "етнічна" та "національна меншина" тощо. По-Друге, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень. По-третє, у міжнародному праві терміни "етнічність", "етноси", "етнічна група" та деякі близькі їм -відсутні взагалі, замість них вживаються терміни "нація", "народ" та 'національна меншина". Проте, на нашу думку, це не найкращий підхід, оскільки у багатьох випадках важко або й зовсім не зрозуміло, про що конкретно йдеться. Тим більш, що за кожним із цих термінів стоять Далеко не однакові феномени. Не знати, не враховувати багатьох їх особливостей при виробленні й втіленні в життя етнонаціональної політики " Це свідомо послаблювати її ефективність або прирікати на невдачі.

Ускладнюється проблема й тим, що при визначенні поняття "етнічна група", колишні радянські вчені зловживали соціологічними категоріями, а західні - психологічними. Останні, зокрема, робили наголос на спільних етнічних почуттях, спільній свідомості, спільній пам'яті тощо. Однак, як зауважує Дж.Меньоні, наявність цих індикаторів "не означає само по собі існування етнічної групи. Це лише сукупність індивідів, яка може перетворитись на групу в тому випадку, якщо буде на ділі діяти як організована спільнота. Недостатньо посилатись на міфічні узи, як на доказ припущеного існування групи".72

Показово, що М. Вебер теж розрізняв гіпотетичну етнічну групу від реальної етнічної групи. На його думку, етнічне походження або "етнічне членство" ще не створює реальної етнічної групи; воно лише створює передумови для формування такої групи.73 Не заперечуючи подібного підходу до етнічної групи, відзначимо, що тут і далі під цим терміном буде матись на увазі не гіпотетична, а реально існуюча етнічна група, яку за висловом американського соціолога А.Роуза. "можна відчути, якщо не торкнутись*'.

Що ж таке "етнічна група" та ще й реальна? Які її характерні ознаки і риси? Чим вона відрізняється від інших етнічних спільнот, зокрема етносу'?

Етнічні групи здебільшого характеризуються тими ж самими рисами, що й етнічності /в широкому розумінні/ та етноси.74 Наведемо кілька найбільш типових для західної етнології визначень етнічної групи. "Етнічна група, - стверджує Е.Кешмор, - жодною мірою не є сукупністю людей або частиною населення, а є самосвідомим зібранням людей, об'єднаних або тісно пов'язаних спільним досвідом".75 Під досвідом тут мається на увазі спільність походження та інтересів.

"Етнічна група, - пише американський етносоціолог та етнополітолог РШермергорн, - це організм у середині більшого суспільства, який має справжнє або уявне спільне походження, пам'ять про спільне історичне минуле і зосередження на одному або кількох символічних елементах культури, визначених як уособлення її національності".76 Такими символічними елементами можуть бути релігія, мова /діалект/, свідомість тощо.

На думку авторів колективної монографії "Соціальне походження націоналістичних рухів", "етнічна група - це соціальна система із незалежною і окремою культурою", яка "розвинулась більш або менш незалежно від інших культурних систем великого суспільства". При цьому, культура трактується як "форма досвіду, думок, цінностей, знань і відносин". "Культура етнічної групи може відрізнятись від домінуючої культури одним чи кількома характерними рисами, серед яких система національних символів, мова і релігія є найбільш важливими".77

Не важко помітити, що головні ознаки й риси, якими характеризуються етнічні групи майже ідентичні тим ознакам і рисам, котрі притаманні й етносам.

Та найбільш вдале визначення, як на автора, дав відомий американський етнолог Мілтон Иїнгер: "етнічна група - це частина - більш широкого суспільства, члени якої вважають /або інші так вважають по відношенню до них/, що спільним для них всіх є їх походження, що вони мають однакові ділянки спільної культури і що, окрім того, вони беруть участь у спільній діяльності". Критеріями визначення етнічної групи за М.Иїнгером, є:

1) решта суспільства вважає дану групу відмінною від інших за певне поєднання таких рис, як мова, релігія, раса, батьківщина предків і пов'язана з нею культура;

2) члени групи також вважають себе відмінними від інших;

3) вони беруть участь у спільній діяльності на засадах їх /реального або міфічного/ спільного походження та спільної культури.78

Враховуючи вищеназване, автор пропонує наступне визначення: етнічна група - це частина якогось етносу, котра в силу різних обставин /зміна кордонів, еміграція, депортація тощо/відірвалась від нього, опинилась у "чуясій країні" /стала структурним елементом її суспільства/ і, перебуваючи в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості й часто діє як організована спільнота. Слід особливо підкреслити, що етнічні групи - це не просто частини населення якоїсь країни та/чи механічна сума, сукупність носіїв певних етнічних рис і ознак або уламки зарубіжних етносів. На справді вони є, з одного боку, дійовими структурними елементами або підсистемами великих суспільств - країн свого проживання та їх націй, а з іншого - природними частинами свого "рідного", але віддаленого етносу.

Яскравим прикладом тут можуть служити українські етнічні групи У країнах близького і далекого зарубіжжя. За різними підрахунками, поза межами сучасних кордонів України проживають від 11 до 15 млн. українців. Найчисленнішою є східна українська діаспора - від 6.8 до 10 млн. чоловік. У західній діаспорі живе від 4 до 5 млн. українців і осіб українського походження.79 Будучи лояльними громадянами країн свого поселення, вважаючи їх своїми батьківщинами, члени цих груп зберегли чимало своїх етнічних рис, хоча й набули нових "чужих", зокрема мову, спосіб життя, символи, традиції, створили / особливо у далекому зарубіжжі/ досить розгалужені мережі своїх організацій, не поривають зв'язків з Україною, яку часто називають своєю "духовною Батьківщиною", надавали і надають її народові найрізноманітнішу допомогу /моральну, політичну, матеріальну тощо/ й самі живляться його духовно-політичним багатством.80

У свою чергу і в Україні існує біля сотні етнічних груп, члени яких брали і беруть участь у становленні її суверенітету й розвита}', мали і мають, особливо з часів незалежності, всі можливості для збереження своїх етнічних особливостей. Згідно із даними Всесоюзного перепису населення 1989 року в Україні проживало-37 млн. 419 тис. українців, 11 млн. 356 тис. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 324 тис. молдаван, 233 тис. болгар, 219 тис. поляків81 тощо.

Варто звернути увагу, що в західній та й у вітчизняній науковій літературі поряд із терміном "етнічна група" часто вживається термін "національна група". Як правило, ці два поняття використовуються як синоніми. Навіть укладачі міжнародної концептуальної енциклопедії "Етнічність" не роблять спроб відокремити ці терміни.82 Втім, при всій подібності цих феноменів, тут є й деякі відмінності. Націона- льною групою, на нашу думку, можна вважати таку групу людей, які відірвались від основного масиву етносу, котрий створив свою державу та/чи сформував "свою" націю. Оскільки, за даними ЮНЕСКО, у світі існує від 4000 до 6000 етносів і лише 800 з них вважається націями та нараховується біля 240 держав, то далеко не кожна етнічна група є національною, хоча кожна національна група є етнічною.

Отже, етнічні й національні групи мають більше спільного, ніж особливого. Тому можливо вживання цих термінів як синонімів. Більше того, останніми роками в науковий обіг було введено термін "етнонаціональна група", який інтегрує ці два поняття.83

За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонацю-нальних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності. По-друге, "вони мають свою історію /history/, але не мають своєї' історичності /historicity/, тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами".84 По-третє, і це слід особливо підкреслити, вони "поводять себе як групи інтересів, вимагаючи справедливого розподілу праці в державному і приватному секторах, кращих шов для отримання освіти та голосу у виробленні зовнішньої політики".85 І саме ці риси мають бути враховані при розробці й оновленні державної концепції етнонаціональної політики та її впровадженні у життя.

Національна меншина

Слід особливо підкреслити, що у міжнародному праві замість термінів "етнічна" та "національна" групи, вживається термін "національна меншина". Натомість у вітчизняній суспільно-політичній та юридичній літературі і навіть у деяких відповідних законодавчих актах всі три зазначених терміни використовуються як синоніми. Том)' ж одразу виникають запитання: що таке національна меншина? Чим саме вона відрізняється від етнічної та національної групи? І чому міжнародні організації заопікуються, перш за все, національними меншинами? Питання ці настільки складні, а головне важливі, що потребують спеціального аналізу. /Досить вказати, що згідно "Світового словника меншин" біля 90% сучасних етнополітичних конфліктів у світі -"це конфлікти між національними меншинами та більшістю"/.86 Проте, зробити це нелегко ще й тому, що за свідченням "патріарха" американської етнополітології Річарда Пайпса, починаючи з кінця 60-х років західні бібліотеки та книжковий ринок буквально затопила "повінь меншинологічних досліджень".87

Одну з найбільш вдалих /для свого часу/ концепцій "меншинних груп" або просто "меншин" /minority/ ще 1945 року запропонував відомий датський вчений Луїс Вірт. Він, зокрема, визначив меншину як "групу людей, яких через їх фізичні або культурні ознаки виділяють серед інших у суспільстві... для особливого і нерівноправного до них ставлення і які через це вважають себе об'єктом колективної дискримінації". При цьому він особливо наголошував, що, по-перше, "меншини об'єктивно займають несприятливі позиції у суспільстві", а, по-друге, - "люди, яких ми вважаємо меншинами з точки зору чисельності можуть бути більшістю".88

Наприкінці 60-х років американські етносоціологи К.Уоглі та М.Гарріс, не даючи власного визначення національної меншини, запропонували наступні критерії її ідентифікації:

1) меншини - це підлеглі і залежні частини складного, тобто поліетнічного суспільства;

2) меншини мають особливі фізичні чи культурні риси, які не поважаються пануючими частинами суспільства;

3) меншини це - групи, об'єднані особливими рисами, які мають їх члени, та безсиллям, котре спричиняється цією неповагою;

4) належність до меншини передається за принципом походження;

5) члени меншин чи то за бажанням, чи то за необхідністю схильні Одружуватись із представниками своєї групи.89

Концепція К.Уоглі та М.Гарріса, а також запропоновані ними критерії ідентифікації меншин знайшли чимало прихильників серед західних етнополітологів. Але деякі з них звернули увагу на дискусійний характер цих критеріїв та на такий суттєвий недолік, як ігнорування фактору чисельності етнічних груп.9" Мабуть, тому Р.Шермсргорн дав дещо інше визначення меншини. ''Ми, - писав він, - вживаємо термін "мен-шинна група" для визначення будь-якої етнічної групи..., яка становить менше половини населення даного суспільства, але є помітною підсистемою з обмеженим доступом до центральних посад та активної діяльності в економічних та політичних установах суспільства, яке розуміється як "нація-держава".91

Але й наведене визначення, проіснувавши певний час, зазнало деяких уточнень і змін. Зробив це 1978 року досить відомий датський етносоціолог Ганс Ван Амерсфорт. В одній із статей він виклав свою альтернативну концепцію, в якій зокрема, відзначив, що меншина має три властивості:

1) меншина - це безперервна спільнота у середині населення держави. Ця безперервність має два важливі аспекти: /а/ меншина складається із кількох поколінь; /б/ належність до меншини має пріоритетність над іншими формами соціальної категорізації;

2) чисельний стан меншини позбавляє її можливості брати активну участь у політичному процесі;

3) меншина має об'єктивне несприятливе становище у чотирьох наступних "суспільних" сферах: /а/ законодавчій системі; /б/ системі освіти; /в/ ринку праці; /г/ ринку житла.92

Віддаючи належне наведеним вище визначенням і концепціям меншин, відзначимо, що більш вдшюю, на погляд автора, є концепція, запропонована професором Йєльського університету Майклом Смітом. На його слушну думку, для об'єктивного аналізу й адекватного висвітлення становища тієї чи іншої групи потрібно, з одного боку, визначити, як несприятливі фактори відбиваються де-юре і де-факто на її політичному, юридичному та соціальному статусові, а, з іншого, - як відбиваються на цьому статусі її чисельність, культура, історія тощо. Він, зокрема, запропонував докладно вивчати формальні і неформальні відне сини групи з іншими групами суспільства з тим, щоб визначити, ці відносини служать чи служили формуванню або збереженню її осе ливих атрибутів, включно із чисельністю, розміщенням, ресурсам* зайнятістю, здоров'ям, мовою, культурою, релігією, політичнил правами93 тощо. Коротко кажучи, М.Сміт запропонував те. чого не ві стачало багатьом західним стнополітичним концепціям: ставити об'? дослідження - особу, групу, явище, процес і т. ін. - у конкретні соціально-економічний, політичний та історичний контекст.

Таким чином, головними критеріями визначення національне

меншини, на нашу думку, слід вважати, не тільки і не стільки чисельність, скільки її становище у "великому суспільстві". Меншина -це залежна, підлегла, субординована група. До речі, це досить чітко зафіксовано в американській офіційній термінології. Там "національними меншинами" вважаються "політично поневолені, економічно експлуатовані й соціально дискриміновані етнічні групи".94 Так само, хоча й у значно м'якших виразах, визначається національна меншина і у французьких наукових виданнях. "Національна меншина, -стверджується в одному з них, - це група громадян держави, чисельно менша і недомінуюча у цій державі, з етнічними, релігійними або мовними особливостями, що відрізняються від більшості населення, пов'язані один із одним, натхненні спільною волею вижити і які ставлять за мету домогтись фактичної та юридичної рівності із більшістю".95

Тут слід звернути увагу на те, що наявність підлеглої, суборди-нованої групи /груп/ передбачає й існування домінуючої групи.96 Найбільш вдало, на погляд автора, її визначив РПІермергорн: "Домінуюча група - це спільнота у середині суспільства, члени якої мають найбільшу владу, щоб діяти як опікуни й захисники пануючої системи цінностей та головні розподілювачі винагород у суспільстві".97

Отже, на сьогодні у західній етнології вже існує кілька досить вдалих визначень і концепцій національної меншини.98 Однак, це не знімає з порядку денного питання про подальше їх вдосконалення. Особливо важливого значення ця проблема набуває для міжнародного права та діяльності відповідних міжнародних організацій /ООН, ЮНЕСКО, МОП та ін./. Адже, як відзначалось в одній із доповідей Міжнародної групи з прав меншин, термін "меншина" є невизначеним у більшості документів міжнародного права."

Таким чином, розглянуті вище теорії дають певне уявлення про етнос та деякі форми його існування. Але для більш глибокого розуміння цього унікального феномену потрібен спеціальний аналіз основної форми його існування і функціонування - нації, зокрема, її чисельних теорій.

2.3 Нація та національність

Становлення і розвиток теорій нації

Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись у понятійно - термінологічному апараті. Це обумовлено багатьма причинами.

По-перше, актуальністю самої націонатьної проблематики, яка буквально не сходить зі сторінок газет і журналів, не стихає у радіо- і телепередачах. Термін "нація" і похідні від нього слова та словосполучення - націобудівництво, національна ідея, національні інтереси, націоналізм, та багато інших - чи не найбільш вживані у сучасному лексиконі багатьох народів планети і, перш за все, посттоталітарних країн.

По-друге, "термінологічним хаосом", який віддавна запанував в етнополітичній науці, на що ще в 30-х роках звернув увагу відомий український вчений О.Бочковський.100 Сьогодні навіть фахівцям, не говорячи вже про пересічних громадян, важко пробитись крізь "термінологічні джунглі", які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного та/чи неадекватного застосування. Західні дослідники не раз відзначали, що посилення тенденції використовувати терміни "нація", "держава" та "суспільство", як такі, що взаємно замінюються, "становить серйозну концептуальну проблему".101

По-третє, багатозначністю самого терміну "нація". "Слово "нація" означає різні речі для різних народів і в різних мовах",- такого висновку дійшла ще 1939 року спеціальна комісія Британської Академії наук на чолі із видатним вченим Едгаром Карром.102

Нарешті, парадоксальністю ситуації, котра склалась із визначенням поняття "нація". З одного боку, багато відомих західних вчених скаржаться, що такого визначення взагалі дати не можливо, а з іншого - постійно зростає кількість цих визначень та бажаючих їх розробляти. До речі, до останніх з кінця 80-х років приєднались і колишні радянські суспільствознавці, які до того були позбавлені цих "танталових мук", оскільки існувало дане Сталіним ще 1913 року визначення нації, "вірне для всіх часів і народів" й до того ж таке недоторкане, як "свята корова" у індійців.

Одним із перших, хто відкрито заявив про неможливість дати визначення нації, був відомий теоретик німецької соціал - демократії Карл Каутський. "Нація - писав він ще на початку XX ст., - це протей, який вмить вислизає у нас з-під рук, як тільки ми хочемо його схопити, і який продовжує існувати и справляти на нас могутній вплив . j Багато пізніше, вже наприкінці 70-х років, професор історії Лондонського університету Гью Сетон-Уотсон, так само скаржився: "Я приходжу до висновку; що не можливо дати жодного наукового визначення але, мабуть, слушних слів професора Техаського університету /Остін, СІЛА/ Пилипа Уайта, який писав: "Легіони авторів визначали націю, але жоден з них ніколи не зробив це задовільно".105

Одну з причин такого становища визначила спеціальна комісія Британської Академії наук, про що вже йшлося. На іншу причину ще в 20-х роках вказував французький етнограф Арнольд Женнер: "Нація настільки складна за формою й змістом і настільки різноманітна в часі й просторі, що ніколи й нікому не вдасться дати визначення, яке не буде заплутаним і незрозумілим".106

Справа ускладнюється ще й тим, що підхід західних вчених /не говорячи вже про вітчизняних/до проблем вивчення нації визначається вимогами, традиціями і специфікою якоїсь однієї, переважно їх власної дисципліни. Це визнають і деякі західні аналітики. Зокрема, Л.Снай-дер цілком слушно відзначає, що історики розглядають націю, як населення суверенної держави, котра проживає на визначеній території й має спільний набір думок, почуттів та волі, що передаються протягом історії; політологи цікавляться політикою, суверенітетом та державою, вважаючи за краще залишати розробку теорій нації історикам та соціологам; філософи мають нахил вважати націю "культурним союзом" із спільною історією, мовою, літературою, традиціями, героями та почуттям лояльності; соціологи цікавляться груповою поведінкою нації, вважаючи її "найбільшою і найважливішою спільнотою людського суспільства"; географи зосереджують увагу на значимості для нації території та природного середовища; психологи аналізують поведінку членів нації, досліджують їх психологічні риси, свідомість, емоції, котрі відіграють роль "цементу, що зв'язує націю" тощо. Зрозуміло, що все це породжує безліч різноманітних наукових категорій, визначень і концепцій.

І все ж треба пробитись крізь "термінологічні та дефініційні джунглі", розібратись в основних західних теоріях нації і в такий спосіб наблизитись до розуміння цього вкрай складного, стійкого й водночас мінливого феномену.

Західні вчені, перш за все, відзначають, що коріння терміну "нація" лежать у латинському дієслові "nasci"- народитись, з якого і виник Іменник "natio", що означав - порода, рід або раса. Тут варто нагадати, що в давні часи люди спочатку згуртовувались за етнічними ознаками, зокрема, спільним походженням та культурою. То були етнічні, а точніше - культурно-родові спільноти. Але вже тоді вони починають Розмежовуватись та об'єднуватись і за політично - територіальними ознаками. Підтвердження тому - виникнення міст-держав у Шумерах та Давній Греції. Шумери, не дивлячись на своє спільне походження та культуру, розкололись на міста-держави, які не тільки співробітничали, а й суперничали та ворогували між собою. Теж саме відбувалось і у давніх греків.107 Отже, то були політично-територіальні, але "етнічно чисті" спільноти, оскільки належність до них визнавалась виключно за людьми одного походження та/чи культури.

Давні римляни теж об'єднувались у політично-територіальні групи, але на відміну від шумерів і греків, не на моноетнічних, а на поліетнічних засадах. Римляни вітали і запрошували до своєї республіки представників інших етнічних спільнот. Для них головними критеріями тоді були не стільки етнічне походження людини, скільки її "високий соціальний статус" /у всякому разі не раб/ та політична лояльність. Коротко кажучи, давня римська єдність і солідарність базувалась не на етнічності, а на громадянстві.1'18

Назву "нація" римляни давали групам '"чужинців" або "іноземців", які за своїм статусом були нижчими за них. Досить часто їх також називали "варварами".Щодо іноземних груп "високого статусу", то їм давали назву "'gens", тобто "клан" або плем'я. У ті часи слово "нація" вживалось також і в смислі території або місця виробництва якихось товарів і продуктів. Загалом, десь до ХІІ-ХШ століття термін "нація" застосовувався переважно до етнічних спільнот.109

Проте, вже перші кроки на шляху переходу Західної Європи від аграрного до індустріального суспільства почали вносити певні зміни. Зокрема, все більше підривається і занепадає племінна свідомість, а племінні вожді перетворюються на територіальних правителів. Королі теж стають правителями певної території та всього її населення, а не якоїсь окремої етнічної спільноти. Відповідно змінюється, а точніше розширюється смисл терміну "нація". Не втрачаючи свого етнічного значення, він поступово набуває значення політично-територіального. Термін "нація" починає вживатись до означення: по-перше, місцевості, де народилась людина, а по-друге, певної групи чи організації студентів. Як відомо, середньовічні університети запрошували і приймали у студенти молодих людей із інших країн. Студенти тієї чи іншої країни об'єднувались в окремі групи, окремо мешкали, харчувались, відпочивали тощо. І саме такі студентські групи й обєднан-ня називались "націями" /це щось на зразок сучасного терміну "земляцтва"/.

Протягом XVI-XVII ст. термін "нація" все більше набуває політичного змісту. Нація все більше ототожнюється із державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання тощо.

Пояснюючи причини цієї трансформації, П.Уайт зазначає, що слово "нація" знаходило більше розуміння і підтримки серед народу, ніж слово "держава". Уряд, щоб отримати більшу підтримку в масах, схилити їх краще служити своїй державі й навіть вмирати за неї, сприяв ототожненню і підміні понять "нація" та "держава". Особливу підтримку отримало поняття "нація" після Великої Французької революції. Починаючи з того часу, термін "нація" вже вживається як переважно політична спільнота, а не етнічна і стає синонімом слова "держава".110

Проте, тут автор повинен зробити щонайменше чотири зауваження. По-перше, у всіх тогочасних визначеннях нації, хай різною мірою, але завжди були присутні якісь елементи етнічності /у її вузькому розумінні/, зокрема, мова, культура, характер, звичаї тощо.

По-друге, термін "нація" у політичному розумінні не сприйняла Німеччина та Східна Європа. Тут все більшого поширення набувало розуміння нації як етнічної спільноти.

По-третє, вже тоді народились і почали поширюватись ідеї про те, що кожна етнічна група має отримати політичну незалежність та/чи створити свою власну державу.

По-четверте, термін "нація" у політичному смислі не прийняли і не могли прийняти т.зв. діаспорні народи, тобто ті, які жили в розсіянні, і перш за все, євреї.

Отже, віддавна існують два основних підходи до нації: /1/ як до етнічної спільноти та 121 як до політичної спільноти, а також біля десятка проміжних підходів, які з часом оформились у відповідні теорії, кожна з яких заслуговує на спеціальний аналіз. Розібратись у всіх тонкощах цих теорій потрібно і тому, що, як відзначав ще наприкінці XIX ст. Е.Ренан, "цілком зрозуміла на перший погляд ідея нації" в дійсності "викликає небезпечні непорозуміння".111

Політична теорія нації

За висновком західних вчених, до якого приєднується і автор, історично першою в серії подібних теорій стала політична теорія нації. Вона почала складатись десь на початку XVII ст. Одним із засновників цієї теорії можна вважати голландського вченого Гуго Гроція /1583-1645 pp./, який виклав деякі її положення в своїй роботі "Закон війни і миру"/1625р./.

Політична теорія нації почала швидко поширюватись по іншим країнам Західної Європи. Про це свідчить, по-перше, перевидання робіт Гроція англійською, французькою та іншими європейськими мовами. А по-друге, довідково - енциклопедична література тих часів. Так, "Оксфордські словники" середини XVII ст. тлумачили "націю" водночас і як політично-територіальну, і як етнічну спільноту. З подібних позицій трактувалось поняття "нація" і у XVIII ст. Наприклад, двотомний "Словник англійської мови'УІ 755 p./ давав таке визначення: "Строго говорячи, нація - це велика кількість родин, однієї й тієї ж крові, які народились в одній і тій же країні і живуть під одним і тим же урядом".112

Подібна тенденція намітилась і у Франції. Ось як, приміром, визначав націю словник Французької Академії наук, виданий 1694 р.: "Нація - це всі мешканці однієї й тієї ж держави або одного і того ж регіону, які живуть за одними й тими ж законами і вживають одну й ту ж мову". Приблизно таку ж трактовку давала Французька Енциклопедія 1765 p.: "Нація - це збірне слово, яке вживається для визначення значної кількості людей, котрі живуть у певному регіоні, перебувають у межах визначених кордонів, які коряться одному й тому ж урядові, і які відрізняються від інших націй своїм певним характером".113

Тоді ж політична теорія нації потрапила і на північноамериканський континент. Однак, тут вона набула більш політичного характеру, оскільки американська нація формувалась за політично - територіальним принципом і етнічні ознаки людини /за виключенням расових/ мало що значили. Можна припустити, що США у цьому відношенні копіювали /певною мірою звичайно/ досвід Давньої Римської республіки.

Наступні покоління західних вчених внесли чимало доповнень до політичної теорії нації. Показово, що багато з них уникали спроб дати власне визначення нації. Так, зокрема, зробили і члени згадуваної вже спеціальної комісії Британської Академії наук. Тим не менш, їх ідеї й сьогодні заслуговують на особливу увагу.

За твердженням британських вчених, основними характерними рисами нації є наступні: 1/ підпорядкування всіх її членів єдиному урядові; 2/ проживання на одній території; 3/ спільна мова, література, звичаї; 4/ спільне походження та історія; 5/ окремий національний характер; 6/ спільна релігія; 7/ спільні інтереси; 8/ "спільні почуття або воля, яка повинна бути специфічно "національною" за своїм характером"; 9/ шанобливі відносини між людьми, котрі належать до однієї нації; 10/ відданість єдиному цілому; 11/ почуття гордощів щодо досягнень та смутку щодо невдач національної політики; 12/ зневага або ворожість до інших національностей тощо.114

Автор не вважає доцільним вступати у дискусію із британськими вченими, навіть відносно дванадцятого пункту, наведених ними характерних рис нації. Адже їх дослідження готувалось до друку напередодні другої світової війни /1939 p./, і багатьом націям тоді дійсно були притаманні такі риси, як зневага і ворожість до інших. Та й сьогодні на порозі XXI століття далеко не всі позбулись цих небезпечних рис.

Британським вченим, на наш погляд, робить честь те, що вони тут же сформулювали свої уявлення про ідеальну націю: "Здається, іде-атьною нацією може бути спільнота, яка: /а/ має характерні риси, які чітко відрізняють її від інших; /б/вільна від зовнішнього контролю і достатньо сильна, щоб забезпечувати свободу. Одна з головних цілей, для яких потрібна свобода - це необмежена насолода характерними рисами, зазначеними вище /пункт "а"/, оскільки це необхідно для її щастя і процвітання; /в/ діє як єдине ціле, яке має інтереси і проводить політику; спрямовану на забезпечення тих інтересів".115

В 50-х - першій половині 60-х років у західній етнополітології намітилась тенденція недооцінки або ігнорування етнічних факторів. Це одразу ж відбилось у підходах, визначеннях і тлумаченнях феномену "нація". Підтвердженням цього може служити визначення нації, зроблене авторами колективної монографії "Націобудів-ництво" - прихильниками політичної теорії нації. "Нація, - стверджували вони, - це будь-яка велика група населення або група осіб, яка може бути названа: 1/ незалежною, в розумінні, що нею не правлять із зовні; 2/ згуртованою соціальними комунікаціями; 3/ політично організованою, у розумінні, що вона забезпечує конституційність для уряду, який здійснює ефективне керівництво нею; 4/ автономною у тому, що стосується цього уряду; 5/ внутрішньо легітимною".116

Однак, починаючи із кінця 60-х років, прихильники політичної теорії нації знов почали звертатись до етнічного фактору, що сталось, на наш погляд, під впливом етнічного ренесансу та політизації етнічності. Це добре видно із визначення, яке дає "Американська енциклопедія" /1980 р./: "Нація-велика кількість людей, котрі вважають себе спільнотою або групою і які загалом ставлять лояльність до групи понад будь - які інші конфліктуючі лояльності. Вони часто мають одну або більше наступних ознак: мову, культуру; релігію, політичні або інші інституції, історію, з якою вони себе ідентифікують і віру у спільну долю. Вони, як правило, займають визначену територію. Часто, хоча і не завжди, група міститься у політичному організмі, відомому як нація-держава або просто держава, або нація".117

Ще одним прикладом включення етнічного та/чи етнокультурного фактору до характерних рис політичної нації може служити її тлумачення англійським вченим Е.Смітом. За його твердженням, нація - це група людей з наступними рисами: 1/ культурними відмінностями; 2/ відносно великою чисельністю; 3/ досить великою суміжною територією; 4/ зовнішніми політичними відносинами конфлікту або союзництва із подібними групами; 5/ значними груповими почуттями і лояльністю; 6/ рівними громадянськими правами; II вертикальною економічною інтеграцією навколо спільної системи праці."8

Проте, головною особливістю політичної теорії нації, і це слід особливо підкреслити, було і лишається те, що вона трактує націю, перш за все, як політичну спільноту; котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження. Показово, шо довгий час західні вчені вважали націями лише ті людські спільноти, які вже мали власні держави. Проте, останнім часом до націй почали відносити і ті народи, які вели й ведуть боротьбу за створення власної держави.119 "Політична нація, - писав Г.Се-тон-Уотсон, - це спільнота, яка на додаток до культурних уз має також правову державну структуру".120 Такої ж думки був і К.Дойч, твердячи, що "нація- це народ, який володіє державою".121 На думку ж відомого німецького дослідника Ернеста Гааза, яку ми повністю поділяємо, "нація - це група людей, які бажають здійснити самовизначення" або "намагаються створити чи зберегти свою власну державу".122

Слід відзначити, що сьогодні більшість вчених є прихильниками політичної теорії нації. їх часто називають "етатістами'Увід франц. etat - держава / або стейтістами /від англ. state - держава/, "оскільки вони визначають націю як територіально-політичне утворення".123

Отже, згідно політичної теорії, нація - це, перш за все. політична /соціальна/ спільнота, яка об'єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Недарма, таку спільноту західні вчені давно називають "соціальною нацією", "нацією-державою" та/чи "політичною нацією". Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація - то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно спічьнота, об'єднана /часто, але не завжди/ спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спіі ьною волею, спіч ьними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.

Психологічна теорія нації

Окрім політичної теорії нації, ще однією досить давньою і популярною є психологічна теорія нації її "батьком-засновником" вважається один із лідерів австромарксизму Отто Бауер. Проте, автор вважає це не досить точним. Справа у тому, що окремі положення психологічної теорії нації були сформульовані ще десь у першій половині XIX ст. головним чином представниками інтелігенції в країнах

Західної Європи. А її справжнім засновником був французький філософ та історик Ернест Ренан/1823-1892 pp./. Про це свідчить аналіз лекцій, прочитаних ним у Сорбоні навесні 1882 року. Пізніше ці лекції /під назвою "Що таке нація?"/ увійшли до його шеститомного видання "Зібраних творів", перевиданих 1902 року у Києві.

Досить цікавими і оригінальними були не лише думки Е.Ренана, а й їх аргументація та форма викладу. "Нація, - стверджував він, - це душа, духовний принцип. Дві речі, що по суті є однією, складають цю душу, цей духовний принцип. Одна - в минулому, інша - в майбутньому. Одна - це володіння багатою спадщиною спогадів, інша - спільна згода, бажання жити разом, продовжувати спільно користуватись неподільною спадщиною, що дісталась". Розвиваючи цю думку, французький вчений продовжував: "Поділяти в минулому спільну славу і спільний жаль, здійснювати в майбутньому ту ж саму програму, разом страждати, насолоджуватись, сподіватись - ось що краще за спільні митниці й кордони... ось що розуміється, не дивлячись на відмінності раси і мови". "Отже, нація, - підсумовував Е.Ренан, - це велика солідарність, що встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені та які мають бути зроблені у майбутньому. Нація передбачає минуле, але у сучасному вона резюмується цілком помітним фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації - це /якщо можна так висловитись/ повсякденний плебісцит, як існування індивідуума - довічне утвердження життя". А заключним акордом були його слова: "Велика сукупність людей із здоровим глуздом і палаючим серцем створюють моральну свідомість, що називається нацією".124

Отже, за твердженням Е.Ренана, нація - це, перш за все, велика група людей, об'єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною свідомістю.

Подальший розвиток психологічна теорія нації дійсно отримала вже в працях О.Бауера. Щоправда, при цьому вона набула дещо іншого забарвлення. "Нація, - писав теоретик австромарксизму, - завжди є "нічим іншим, як культурною спільнотою". Але тут під культурою мався на увазі головним чином національний характер. У свою чергу, національний характер трактувався як "комплекс притаманних нації фізичних і психічних ознак, які об'єднують всіх членів даної нації й відрізняють їх від інших націй". В національний характер австрійський вчений включав також те чи інше спрямування волі, а нація визначалась ним і як "спільність долі". Ці та інші свої міркування О.Бауер підсумував наступним чином: 'Тепер ми прийшли нарешті до повного визначення нації. Нація - є сукупність людей, спільністю долі з'єднаних у спільність характеру". Слід відзначити, що О.Бауер був не у захваті від власної тсорії, бачив її вади й вразливі місця і навіть піддавав критиці. Зокрема, він вважав її "незадовільною", /що, на нашу думку, відповідає дійсності/, оскільки вона не давала відповіді на запитання, звідки і як виникає свідомість приналежності до тих, а не інших людей. Врешті решт, він дійшов висновку, що національна свідомість породжується національним почуттям, тобто почуттям власної самобутності й відмінності від інших націй.125 Отже і тут нація зображувалась переважно як психологічний феномен.

Активними прихильниками психологічної теорії нації були й залишаються такі відомі західні вчені, як Уолтер Сульцбах, Рупер Емерсон, Уолтер Коннор та чимало інших. Для У.Сульцбаха, зокрема, нацією була велика група людей, об'єднаних, перш за все, спільністю національного характеру та національною свідомістю.126 Професор Гарвардського університету Р.Емерсон вважав нацією групу людей, які "відчувають, що вони є нацією". "Все, що можемо сказати про націю, - писав він, - це те, що нація існує тоді, коли активна і досить багаточисельна частина її членів переконана, що вона існує. Не зовнішні об'єктивні риси, а суб'єктивне переконання є вирішальним фактором". При цьому Р.Емерсон стверджував, що "нації можуть виникати швидко і легко", оскільки кожна з них є "сплячою красунею, приспаною злим духом" і якій для повернення до активного життя досить "належного поцілунку".127

Серед сучасних прибічників психологічної теорії нації можна назвати відомого американського вченого Уолкера Коннора. Він теж вважає націю, перш за все, психологічним феноменом, оскільки її головною рисою /при важливості інших рис/ є "інтуїтивні почуття спорідненості та унікальності".128

Таким чином, прихильники психологічної теорії вважають нацією - велику групу людей, об'єднаних спільною національною психологією, національним характером, національною солідарністю, національною волею, національною свідомістю та іншими рисами суто психологічного плану.

Культурологічна теорія нації

Досить цікавою і поширеною, на наш погляд, є культурологічна теорія нації. її засновником цілком слушно вважається один із відомих теоретиків австромарксизму Карл Реннер /літературні псевдоніми -РШпрингєр, Сіноптікус та ін./. Хоча, заради справедливості, зауважи-мо, що у нього були досить талановиті попередники в особі Й.-ГГердсра та Мозеса Гесса. Перший - в своїх чисельних працях доводив, що нація базується на засадах спільної культури і особливо мови. Другий - у своїй роботі "Рим та Ієрусалім" /1862 p./ визначив націю, як значну групу людей, об'єднаних спільною культурою та/чи культурними цінностями.

Розвиваючи ці ідеї, К.Реннер досить переконливо доводив, що "нація - це культурне співтовариство". Для її виникнення потрібна "спільна літературна мова'', "розвинута національна література" та "національно-духовна культура". На думку К.Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну державну мов} в багатонаціональній країні, буде "проявом панування, а не рівноправ'я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські настрої.129 Підсумовуючи свої міркування, К.Реннер писав: "нація - це союз, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна спільнота..."130

Загалом, за висновком автора, найбільшого поширення культурологічна теорія нації набула в німецькомовній літературі, де віддавна і по сьогоднішній день вживається спеціальний термін "культурна нація" /kultur-nation/.131

Проте, проведений нами аналіз західної літератури показує, що палкими прихильниками культурологічної теорії нації були і деякі британські та американські вчені: Ф.Гертць, Е.Кедорі, Г.Кон, К.Гейєс, ГСетон-Уот-сон та ін. Карлтон Гейєс, наприклад, вважав нацією велику групу людей із спільною культурою, які об'єднуються для "взаємозахисту і процвітання". Щоправда, таку групу людей він, як правило, називав не "культурною нацією", а "культурною національністю" /cultural nationality/. Пояснюючи свій вибір, він відзначав, що вживання терміну "культурна національність" виключає можливість ототожнення цієї групи з державою.132 Гью Сетон-Уотсон, навпаки, вживав термін "культурна нація". "Культурна нація ,- підкреслював він, - це спільнота, об'єднана мовою або релігією, або історичною міфологією, або іншими культурними узами".'33

Таким чином, розглянута культурологічна теорія в основу раіумін-ня і трактування нації покладає головним чином культурну сферу її життя, різноманітність і особливості її культурного ртвитку.

Історико-економічна теорія нації

У колишньому радянському суспільствознавстві ця теорія пов'язувалась виключно з прізвищами класиків марксизму - ленінізму, зокрема К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна та И.Сталіна. Такий підхід, на погляд автора, є не досить коректним. Адже, за свідченням абсолютної більшості західних учених, класики марксизму-ленінізму проблемами тсорії нації не займались. Для них, заклопотаних проблемами класів, класової боротьби та світової пролетарської революції, питання нації завжди, за виключенням окремих поодиноких випадків /під тиском якихось обставин/, були справою другорядною, зайвою, а часто й шкідливою. Хоча окремі думки з національної проблематики вони висловлювали і часом досить слушні.

Але стрункої завершеної теорії нації основоположники наукового комунізму так і не виробили.134 Для К.Маркса і особливо Ф.Енгельса нація була історичною категорією, яка виникає внаслідок розвитку капіталізму. Головною умовою формування нації, її основними ознаками вважались спільні економічні зв'язки та спільні класові інтереси. До ознак нації вони також відносили територіальну цілісність та спільну літературну мову. При чому завоювати політичне панування, піднятись до становища національного класу, конституюватись як нація міг лише пролетаріат.135

Коротко говорячи, для основоположників марксизму нація була не загальнонаціональною спільнотою, а національною класовою спільнотою. Якщо ж до цього додати їх сумнозвісні помилкові твердження про існування т.зв. "історичних" та "неісторичних" націй, а також вкрай некоректний поділ націй на "революційні" та "реакційні", то стане зрозумілим, чому західна етнополітологія так скептично-іронічно ставиться до марксистської історико-економічної теорії нації.136

На Заході більшого поширення набула історико-еконамічпа теорія нації, розроблена відомим німецьким соціал-демократом Карлом Каутським. Згідно з цією теорією, нація - це "дуже рухоме суспільне утворення", "продукт суспільного розвитку", "один з найбільш могутніх факторів суспільного прогресу". Націю утворює група людей, які, по-перше, розмовляють однією мовою "незалежно від свого характеру і соціального становища". По-друге, проживають на одній території. І, по-третє, мають міцні, "повсякденні економічні стосунки".137

Тут слід звернути увагу на те, що, конспектуючи роботи К.Каутсь-кого, В.І.Ленін в одному із своїх рефератів записав: "Каутський. Мова і територія. Головне. /Економічна ознака/. Історичний характер".138 Пізніше колишні радянські суспільствознавці викинуть із цього запису прізвище К.Каутського, а решту слів почнуть приписувати В.І.Леніну. доводячи при цьому, що він "всебічно розвинув історико-економічну теорію нації К.Маркса та Ф.Енгельса". Однак, то були думки не основоположників марксизму, а Каутського. До того ж вони були далеко не ідентичні думкам К.Маркса і Ф.Енгельса. Принаймні К.Каутський, на скільки нам відомо, не характеризував націю як соціально-класову спільноту, не вважав пролетаріат єдиним творцем нації, не абсолютизував жодної із ознак нації і не намагався довести, що в разі відсутності однієї з них, нація не виникне чи припинить своє існування.

Є всі підстави вважати, що першим плагіат здійснив Й.Сталін. Своє пресловуте визначення нації він побудував на засадах, "запозичених" у Каутського, додавши до них одне з положень О.Бауера та К.Реннера. Показово, що він не зробив при цьому посилань на джерела. Більше того, К.Каутського було оголошено "дилетантом у національному питанні". "Нація, - писав ИСтапін 1913 p., - є усталена спільність людей, яка склалась історично, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури". При цьому, він особливо підкреслював: "Лише наявність усіх ознак, взятих разом, дає нам націю".139 Пізніше, вже 1929 p., И.Сталін повторить всі ці міркування /із незначними змінами /, назве їх "російською /русекой/ марксистською теорією нації" і оголосить її "єдино правильною теорією".140 Тим самим буде накладене "вето" на будь-які дискусії щодо проблем теорії нації на цілі десятиліття.