Філософія Стародавнього світу
Визначення основних форм самосвідомості народу. Ознайомлення з особливостями даршани - індійської філософії. Характеристика міфологічних пам'яток китайської писемності. Дослідження діяльності філософської школи даосизму. Аналіз філософії античності.
| Рубрика | Философия |
| Вид | книга |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 08.02.2015 |
| Размер файла | 236,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Після цього потрібно розглянути, може чи не може існувати за природою така людина, тобто раб, і чи краще справедливіше бути комусь рабом чи ні, адже будь-яке рабство неприродне.
Неважко відповісти на ці запитання і шляхом теоретичних міркувань, і користуючись фактичними даними. Адже панування і підкорення не тільки необхідні але й корисні, і просто від народження деякі істоти (ніби призначені) для підкорення, інші -- для панування. Існує багато різновидів тих, хто панує, і тих, хто підкоряється, але чим вище стоять підлеглі, тим довершеніша сама влада над ними; так, наприклад, влада над людиною більш довершена, ніж влада над твариною. Адже, чим вище стоїть майстер, тим довершеніша виконувана ним робота; але там, де з одного боку панують, а з іншого -- підкорюються, там тільки і може йти мова про якусь роботу.
І у всьому, що, будучи складеним з кількох частин, безперервно пов'язаних одна з одною або роз'єднаних, є єдиним цілим, позначається пануюча основа і основа підлегла. Це загальний закон природи і йому підкоряються всі живі істоти. Щоправда, і в предметах неживих, приміром, у музичній гармонії, можна помітити деякий принцип панування; але це питання може, мабуть, послугувати предметом спеціального дослідження.
Жива істота складається передусім з душі і тіла; з них за своєю природою одне -- основа пануюча, інше -- і основа підпорядкована. Звичайно, коли мова йде про природу предмета, останній повинен розглядатися в його природному, а не викривленому стані. Тому потрібно розглянути таку людину, фізична і психічна основа якої перебувають в найкращому стані; з цього прикладу стане зрозумілим наше твердження. У людей же зіпсованих або схильних до зіпсованості через їх нездоровий або неприродний стан нерідко тіло панує над душею.
Згідно з нашим твердженням, у будь-якій живій і істоті перш за все можна побачити владу господаря і владу політичну. Душа панує над тілом, як господар, а і розум над нашими прагненнями -- як державний муж. Тому зрозуміло, наскільки природно і корисно для тіла підкорятися душі, а для підвладної афектам частини душі -- підкорятися розуму і розсудливому елементу душі і, навпаки, яка завжди виходить шкода від однакового або протилежного співвідношення.
Те ж саме положення залишається в силі і стосовно людини і решти живих істот. Так, домашні тварини за своєю природою стоять вище, ніж дикі, і всім домашнім тваринам краще підкорятися людині: так зони при лучаються до свого блага. Так само і чоловік стосовно до жінки: перший за своєю природою вище, друга -- нижче, і ось перший панує, друга підпорюється. Той самий принцип невблаганно повинен діяти у всьому суспільстві.
Усі, хто настільки відрізняється від інших людей, наскільки душа відрізняється від тіла, а людина від тварини (це стосується всіх, чия діяльність полягає в застосуванні фізичної сили, і це найкраще, що вони можуть робити), такі люди за своєю природою -- раби; для них, як і для вищевказаних істот, найкраща доля -- підкорятися такій владі. Адже раб за природою -- той, хто може належати іншому (тому він і належить іншому) і хто причетний розуму в такій мірі, що здатний розуміти його накази, але сам розумом не володіє. Що ж стосується решти живих істот, то вони не здатні розуміти накази розуму, але підкоряються зміні почуттів.
Проте користь від домашніх тварин мало чим відрізняється від користі, яку приносять раби: і ті, й інші своєю фізичною силою надають допомогу при задоволенні наших потреб.
Природа бажає, щоб і фізична організація вільних людей відрізнялася від фізичної організації рабів: у останніх тіло могутнє, придатне для виконання необхідної фізичної праці; вільні ж люди тримаються прямо і не здатні до виконання подібних робіт, зате вони придатні для політичного життя, а це життя поділяється в них на діяльність у військовий та мирний час. Проте часто буває і навпаки: одні мають тільки властиві вільним тіла, а інші -- тільки душі.
Зрозуміло ось що: якщо б люди відрізнялися поміж собою тільки фізичною організацією в такій мірі, в якій відрізняються від них у цьому відношенні зображення богів, то всі визнали б, що люди, які поєднаються в фізичній організації, гідні бути рабами. Якщо це положення справедливе відносно фізичної природи людей, то ще справедливіше встановити таке розмежування відносно їхньої психічної природи, от тільки красу душі не так легко побачити, як красу тіла. Очевидно, що одні люди за своєю природою вільні, інші -- раби, і цим останнім бути рабами і корисно, і справедливо.
Неважко помітити, що в деякому відношенні праві і ті, що стверджують протилежне. Насправді, вирази «рабство» і «раб» вживаються в двоїстому розумінні: буває раб і рабство і за законом; закон є певною мірою Угодою, за якою завойоване на війні називають власністю тих, хто нею заволодів. Це право багато хто вважає беззаконним, яке іноді чинять оратори: було б жахливо, якби людина великої фізичної сили тільки тому, що здатна на насильство, вважала насильно захоплену людину підвладним собі рабом. І одні дотримуються такої думки, інші -- іншої, причому навіть мудреці.
Причиною цієї розбіжності в поглядах, причому з кожного боку наводяться свої докази на користь положення, яке захищається, слугує те, що і доброчесність цілком може, якщо в неї є для цього засоби, вдаватися певною мірою до насильства; що будь-яка перевага завжди містить у собі надлишок якогось блага, тому і насильству, здається, притаманний певною мірою елемент доброчесності; отже, сперечатися можна тільки про справедливість. На думку одних, справедливість пов 'язана з прихильністю до людей; на думку інших, справедливість полягає уже в тому, щоб панувала людина більш сильна. . При ізольованому протиставленні цих положень виявляється, що жодне з них не має ні сили, ні переконливості, що краще в розумінні доброчесності не повинне володарювати і панувати. Дехто, опираючись, як вони думають, на якийсь принцип справедливості (адже закон є щось справедливе), вважають, що рабство в результаті і війни справедливе, але в той же час заперечують це. Насправді, адже сам принцип війни можна вважати несправедливим, і ні в якому разі не можна було б стверджувати, що людина, яка не заслуговує бути рабом, все- таки повинна ним стати. Інакше виявиться, що люди явно благородного походження можуть стати рабами і потомками рабів лише тому, що вони, потрапивши в полон, були продані в рабство. Тому захисники останніх з вказаних поглядів не хочуть називати їх рабами, але називають їх варварами. Проте, коли вони це говорять, вони шукають не щось інше, а лише рабство за природою, про яке ми сказали на самому початку; неминуче доводиться погодитись, що одні люди повсюдно раби, інші ніде такими не бувають.
Таким же чином вони судять і про благородство походження. Себе вони вважають благородними не тільки у себе, але і повсюдно, варварів же -- тільки на їх батьківщині, ніби в одному випадку благородство і свобода безумовні, а в іншому -- небезумовні. Подібне говорить і Єлена у Феодокта: «Мене, котра з обох боків походить від божественних предків, хто наважився б на звати рабинею?» Кажучи це, вони розрізняють людину рабського і вільного походження, людей благородного і неблагородного походження виключно за ознакою доброчесності й порочності; при цьому припускають, що як від людини народжується людина, а від тварини -- тварина, так і від хороших батьків -- хороші діти; природа ж нерідко прагне до цього, але досягнути не може.
Із сказаного, таким чином, зрозуміло, що хитання (в поглядах на природу рабства) мають деякі підстави: хак, одні не є за природою рабами, а інші -- вільними, а з другого боку, у деяких ця різниця існує, і для них корисно й справедливо одному бути в рабстві, іншому -- панувати, а з цього випливає, що один має коритися, а інший владарювати і здійснювати дану йому природою владу так, аби бути господарем. Але погане застосування влади не приносить користі ні тому, ні іншому: адже що корисно для частини, те корисно і для цілого, що корисно для тіла, те корисно і для душі, раб же є певною частиною господаря, ніби живою, хоча й окремою, частиною його тіла.
Тому для раба і господаря корисні дружні взаємини, якщо вони стоять на природних підвалинах; а в кого це не так, де стосунки грунтуються лише на законі і насильстві, стається протилежне.
З попереднього зрозуміло і те, що влада господаря і влада державного мужа, так само як і всі види влади, не тотожні, як дехто стверджує. Одна -- влада над вільними за природою, інша -- влада над рабами. Влада господаря в сім'ї -- монархія (бо будь-яка сім'я керується своїм господарем монархічно), влада ж державного мужа -- це влада над вільними і рівними.
Господарем називають не за знання, а за природні властивості; в тому ж полягає справа і з рабом, і з вільним. Правда, можна уявити і науку про владу господаря, як і науку про рабство, схожу на ту, що існувала у Сіракузах, де навчали людей рабству: за певну винагороду молодим рабам викладали знання, що стосуються звичайних домашніх послуг. Таке навчання могло б поширитись і на інші галузі, скажімо, можна було б навчати кулінарному мистецтву і решті подібних домашніх справ. Адже роботи бувають різні -- одні більш високого, інші більш прикладного характеру, як про те каже і прислів'я: «Раб від раба, господар від господаря різниться».
Усі подібні науки -- рабські, панська ж наука -- як користуватися рабом і бути господарем -- зовсім не означає набути вміння придбати рабів, а вміти користуватися ними. У цій науці немає нічого ні великого, ні піднесеного : адже те, що раб повинен вміти виконувати, те господар повинен уміти наказувати. Тому у тих, хто і має можливість позбутися таких клопотів, управитель бере на себе цей обов'язок, самі ж вони займаються політикою і філософією. Що ж стосується науки про придбання рабів (тією мірою, в якій воно справедливе ), то вона відрізняється від обох вищевказаних, будучи чимось подібним до науки про війну або науки про полювання. Ось наші міркування про раба і господаря.
Скептицизм
Скептицизм у тій чи іншій формі завжди був ферментом бурхливого розвитку античної думки й протестував проти надмірної абсолютизації філософських положень. Він являв собою реакцію на теоретичні побудови, витворені думкою, вільною від обмежень, накладених на світогляд фактичними даними. Як доктрина спеціальної школи, скептицизм заявив про себе Пірроном (близько -- рр. до н. є.), у подальшому розвивався в межах платонівської Академії. Представники школи скептиків -- Аркселай (Ц -- рр. до н. є.), Карнєад ( -- рр. до н. є.), Філон, Антіох, Енесідем (II-- / ст. до н. є.) -- забезпечували їй успіх протягом усієї елліністичної епохи.
Остаточним завершенням античного скептицизму, його найбільш зрілим продуктом є абсолютний скептицизм і (що граничить з нігілізмом) Секста Емпіріка (кінець II -- початок III ст. н. є.). Його філософія -- не просто сумнів у можливості достовірного пізнання об'єктивного світу, її можна назвати догматичним сумнівом.
Секст Емпірік -- єдиний філософ-скептик стародавності, і чиї праці збереглися. Ми пропонуємо фрагменти його
Вступні статті, добірка та переклад творів представників античного скептицизму, епікуреїзму, стоїцизму та неоплатонізму С. М. Гатальської та Л. І. Карнаухова.
Секст Емпірік «ТРИ КНИГИ ПІРРОНОВИХ ПОЛОЖЕНЬ»
Про найбільш загальні відмінності між філософами.
Тим, хто шукає будь-яку річ, доводиться чи знайти її, чи відмовитись від пошуків, визнавши її несприйнятливість, чи завзято шукати. Тому, можливо, і відносно речей, суть яких прагнула осягти філософія, одні казали, що знайшли істину, другі висловлювались, що сприйняти її неможливо, треті -- ще у пошуках. Уявляють себе такими, що знайшли, ті, котрі носять особливе ім'я догма- ( тиків, як, наприклад, послідовники Арістотеля, Епікура, ' стоїків і декотрі інші; як про несприйнятливе висловлювались послідовники Клітомаха, Карнеада та інші академіки, шукають же її скептики. Тому слушно вважати, що існують три найголовніших роди філософії: догматична, академічна та скептична.
ЩО ТАКЕ СКЕПСИС?
Скептична здібність -- та, що протиставляє в будь-який спосіб явище мислимому звідси внаслідок рівносильності в протилежних речах і розмовах ми приходимо спочатку до утримання від судження, а потім до незворушності... Явищем же ми називаємо те, що «відчуваємо» і тому протиставляємо йому «мислиме».
ПРО НАЧАЛА СКЕПСИСУ
Основне ж начало скепсису полягає, головним чином, і у тому, що будь-якому положенню можна протиставити інше, рівне йому ; внаслідок чого, як здається, ми приходимо до необхідності відмовитися від всіляких догм.
ПРО ДЕСЯТЬ ТРОП
За переказами більш стародавніх скептиків, тропів, через які чиниться отримання, налічується десять, і називаються вони однаково «міркуваннями» і «місцями». Вони такі: перший (базується) на різноманітності живих істот, другий -- на різниці між людьми, третій -- на різній будові органів чуття, четвертий -- па навколишньому і середовищі, п'ятий -- на положеннях, проміжках і місцевостях, шостий -- на домішках, сьомий -- на співвідношенні величин і будові підлеглих предметів, восьмий на тому , відносно чого (Проз ті), дев'ятий -- на повсякчасних або нечастих зустрічах, десятий -- на (різних) способах судження, звичаях, законах, міфічних віруваннях і догматичних припущеннях.
ПРО БОГА
Ллє припустімо, що бог може бути мислимим, однак Я від судження, чи є він, чи ні, якщо слідувати вченню догматиків, слід утриматися. Те , що бог існує, не є цілком очевидним . Бо якби було явним само по собі, то догматики дійшли б згоди у тому, хто він, звідки і де. і Нерозв'язна ж розбіжність виникає через те, що він здається нам не очевидним, таким, що потребує доказів. Але той, хто доводить, що бог є, доводить це або будь-чим цілком очевидним, або неочевидним . Але цілком очевидне не можна довести ніяким чином; якщо б те, що доводить, що бог є, було цілком очевидним, то, якщо доводдауване мислиться відносно (того, що доводиться,-- чому й сприймається разом з ним, як ми встановили,-- буде цілком очевидним й існування бога, як сприйняте тим, хто доводить його, цілком очевидним. Але, як ми вказали, воно не цілком очевидне; отже , і не доводиться цілком очевидним. Але також не доводиться це і неочевидним, бо якби сказали, що неочевидне , котре доводить існування бога і потребує доказу, доводиться цілком очевидним, то існування бога не буде вже неочевидним, а цілком очевидним. Отже, те, що доводить його ,-- неочевидне -- не доводиться цілком очевидним. Але також не доводиться це і неочевидним, бо той, що говорить це, поринає в нескінченність, оскільки ми завжди будемо вимагати доказу неочевидного, що наводиться для доказу запропонованого питання. Виходить, з чогось іншого не можна донести існування бога . Якщо ж воно неочевидне само по собі і не доводиться нічим іншим, то судження про те, чи є бог, буде невизначеним.
Отже , невизначено, чи є бог. З цього ми робимо висновок, що ті, хто напевно стверджує, що бог є , мабуть, вдаються до нечестя. Бо, говорячи, що він піклується про все, вони визнають, що бог -- причина, а говорячи , що він піклується про дещо або ні про що, вони будуть вимушені визнати його чи то заздрісним, чи то слабким, а це, як сповна очевидно, притаманно нечестивим.
У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ТАК ЗВАНЕ МИСТЕЦТВО ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ЖИТТЯ
Скептик, бачачи таке велике протиріччя в речах, утримується від судження про те, що є з природи благом і злом і що взагалі слід робити чи не робити; він ухиляється і тут від необачності догматиків, але слідує життєвому спостереженню, не висуваючи догм, і тому залишається незворушним у речах, які потребують окремої думки; а відчувши примус, він умиротворює свої пристрасті, бо до терпіння свого він також чутливий, як будь-яка людина, але він дотримується міри, оскільки не висловлює думки, що потерпає від поганого за природою. Справді, висловлювати таке гірше, аніж відчувати його на собі; так іноді ті, хто знаходиться під ножем (у лікаря) чи переживає що-небудь подібне, зносять це, а ті, що стоять навколо, втрачають свідомість, перейнявшись стражданням хворого. Хто ж припустив, начебто будь-що за природою є благом чи злом , яке треба робити чи не робити, той відчуває певною мірою збентеження Коли з ним трапляється те, що він визнає за природою поганим, він уявляє, що мучиться; а тільки-но він заволодіє тим, що йому здається благом, він впадає в неабияке зніяковіння через гордість і страх втратити його, остерігаючись, щоб не опинитися знову в тому, що він визнає за природою злим, бо тих, хто говорить, що благо не губиться, ми примусимо замовкнути, оскільки розбіжність думок тут створює утруднення. Отож, ми робимо висновок: якщо те, що здатне спричиняти зло, є зло і повинно уникатись, а переконання, що одне за природою благо, а інше -- зло, спричиняє збентеження, то поганим і таким, що повинно уникатись , є припущення і переконання, що будь-що за природою є поганим або хорошим.
Епікуреїзм
Епікуреїзм -- одна з найвпливовіших шкіл елліністичної епохи, котра проіснувала більш як вісім століть і стала головним центром античного матеріалізму. Доктрини епікурейців раз і назавжди були визначені атомістичними та етичними ідеями їх засновника -- Епікура ( -- і рр. до н. є.), філософське вчення якого призначене Г передусім для підтримання спокою , радісного стану духу. Від численних творінь Епікура нічого не залишилось, окрім декількох листів до його учнів -- представників епікурейської школи (раннього «Саду») -- Геродота, Лі-фокла, Менекея (IV -- III ст. до н. є.) та викладу «Головних думок», фрагменти яких ми наводимо нижче за Діогеном Лаертським.
Епікуреїзм другого періоду (II -- / ст. до н. є.) побутував у Греції та Римі, де він був представлений творчістю Філоніда, Аполлодора Афінського, Зенона Сідонського та ін.
Найбільшого розвитку римський епікуреїзм досяг у третій період (І -- VI ст. н. є.). Найвизначнішим учнем Епікура, його переконаним і палким послідовником був Тіт Лукрецій Кар (близько -- рр. до н. є.) -- сучасник Ціцерона і Юлія Цезаря, що переклав філософію
Епікура на мову поезії. Вчення Епікура стало відомим читачеві від епохи Відродження, головним чином, завдяки поемі Лукреція «Про природу речей», уривки з якої ми пропонуємо увазі читача.
Епікур «ЛИСТ ДО ГЕРОДОТА» ніщо не виникає з неіснуючого,-- інакше все виникало б із усього, не потребуючи ніякого сімені... Який Всесвіт тепер, такий він вічно був і вічно буде, тому що змінюватися йому немає у що, бо, окрім Всесвіту, немає нічого, що могло б увійти в нього і внести зміни.
Всесвіт є (тіла і порожнеча).
Деякі з тіл суть складні, а деякі -- такі, що з них утворюються складні. Ці останні суть атоми, неподільні й незмінні.
Від поверхні тіл діється безперервне витікання, непомітне лише тому, що зменшення відшкодовується поповненням.
Через відчування доходять до нас іззовні і явища, і їх взаємодія.
Душа є тіло з тонких часток, розсіяне в нас (аШго-ізта), вона схожа з вітром, до якого примішана теплота, і чимось більш скидається на вітер, чимось на теплоту, але є в ній і третя частина, що складається з іще тонших часток і тому ще тісніше взаємодіє з іншими частинами нашого тіла. Свідчення цього -- душевні наші здібності , терпіння, збудливість , дія думки і все, без чого ми гинемо. Причому слід вважати, що саме душа є головною причиною відчувань ... Доки душа утримується в тілі , доти вона не втрачає чутливості, навіть, коли втрачає будь-який член: з руйнуванням її покрову, повним чи частковим, гинуть і частки душі, але, доки від неї що-небудь лишається, воно буде мати відчування... Нарешті, коли Розруйновується весь наш склад, то душа розсіюється і не має вже ні колишніх сил, ні рухів, а водночас і відчувань.
«ЛИСТ ДО МЕНЕКЕЯ»: займатися філософією слід і молодому й старому : першому для того, щоб вій і до старості залишався молодим, залишаючи добру пам'ять про минуле, другому -- щоб він був і молодим, і старим, не відчуваючи страху за майбутнє.
Вір, що бог є істота безсмертна і блаженна, бо таке загальне окреслення поняття про бога... Так, боги існують, бо знання про них -- очевидність насолода є початок і кінець блаженного життя; його ми пізнали як найперше благо, споріднене нам, з нього починаємо всілякі звоління й уникання і до нього повертаємось...
Самодостатність ми вважаємо великим благом, але не задля того, щоб завжди користуватися тим, що є, а для того, щоб задовольнятися малим, коли не буде достатку, щиросердно гадаючи, що розкіш найсолодша тому, хто потребує її менш за все, і що все, чого вимагає природа, легко досягається, а все зайве -- досягається важко, коли ми говоримо, що найсолодшою є кінцева мета, то ми розуміємо зовсім не насолоду розпусти і хтивості, як вважають ті, хто не знають, не поділяють або погано розуміють наше вчення,-- ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла і від збентеження душі.
Найвеличніше з благ є розуміння, воно цінніше, ніж сама філософія, і від нього походить решта доброчесностей. Це воно вчить, що не можна жити солодко, коли не живеш розумно, добре і праведно і (не можна жити розумно, добре і праведно). коли не живеш солодко, адже всі доброчесності споріднені солодкому життю і солодке життя не відокремлюється від них. Хто, на твою думку, ] вище за людину, котра і про богів мислить благочестиво, і від страху перед смертю цілком вільна, котра збагнула кінцеву мету природи, зрозуміла, що найвище благо легко здійснюється і досягається, а вище зло або не довговічне, або неважке, котра сміється над долею, кимось іменованою владаркою всього, і замість цього стверджує, що одне чиниться неминуче, інше з нагоди, а щось залежить і від нас...
«ГОЛОВНІ ДУМКИ»
I. Істота блаженна і безсмертна і сама клопотів не має, іншим не спричиняє, а тому не зазнає ні гніву, ні благовоління: все це властиве слабким.
II. Смерть для нас ніщо: що розклалось, те нечутливе, а що нечутливе, те для нас ніщо.
III. Край насолоди в усунення всякого болю. Де є насолода, і доки вона є, там немає ні болю, ні страждань, ні того й іншого разом.
IV. Безперервний біль для плоті недовговічний. У найвищому ступені він триває короткий час; у ступені, що лише перевищує тілесну насолоду,-- небагато днів; а затяжні немощі приносять плоті більше насолоди, ніж біль '.
VIII. Ніяка насолода сама по собі не є зло; але засоби досягнення деяких насолод завдають значно більше шкоди, ніж насолоди.
XII. Не можна розсіяти страх про найголовніше, не осягнувши природи Всесвіту і підозрюючи, що в байках щось усе-таки є. Тому чисту насолоду не можна отримати без вивчення природи.
XIII. Марно домагатися безпеки між людей, боячись того, що в небі, під землею і взагалі в нескінченності.
XIV. Безпека від людей деякою мірою досягається за допомогою багатства і сили, на які можна покластися, в цілому ж -- тільки за допомогою спокою і віддалення від натовпу.
XV. Багатство, якого потребує природа, обмежене і легко досягається; а багатство, якого вимагають марні міркування, простирається до нескінченності.
XVI. Випадок мало пов'язаний з мудрим: усе найбільше і найголовніше улаштував для нього розум, як улаштовував і влаштовуватиме протягом усього життя.
XVII. Хто праведний, у тому менш за все тривоги, хто неправедний, той сповнений найбільшої тривоги.
XIX. Нескінченний час і кінечний час мають однакову насолоду, якщо міряти його межі розумом.
XX. Для плоті межі насолоди нескінченні, і час для такої насолоди потрібен безкінечний. А думка, збагнувши
Перші чотири головні думки вважалися ключем до всієї опікурівської етики і носили назву «тетра-фармакоп», «четве-рамки».
XXVI. Усі бажання, незадоволення котрих не викликає болю, не є необхідними , і спонукання до них легко розсіяти, уявивши собі предмет бажання недосяжним або ж шкідливим.
XXVII. З усього, що дає мудрість для щастя цілого Життя, найбільше -- це дружба.
XXVIII. Те ж саме переконання , котре вселило в нас бадьорість, у тому, що зло не вічне і не тривале, завбачує й те, що в наших обмежених обставинах дружба надійніша над усе.
XXIX. Бажання бувають : одні -- природні й необхідні; другі -- природні, але не необхідні; треті -- не природні й не необхідні, а породжені пустими думками.
XXXI. Природне право -- є договір про користь, що має за мету -- не чинити і не терпіти кривди.
XXXIII. Справедливість не існує сама по собі; це -- договір про те, щоб не чинити і не терпіти кривди, укладений при спілкуванні людей і завжди стосовно того місця, де він укладався.
ХХХІ^. Несправедливість сама по собі не є зло; це -- страх через підозру, що людина не залишається захищеною від тих, хто карає за такі її вчинки.
XXXV. Хто таємно чинить зло, незважаючи на те, що є домовленість не чинити і не терпіти кривди, той не може бути впевненим, що залишиться непоміченим хоча б досі йому це вдавалося десять тисяч разів: адже невідомо, і чи вдасться йому залишитись непоміченим до самої смерті.
XXXVI. В цілому справедливість для всіх одна й та ж, оскільки вона корисна у взаємному спілкуванні людей , але стосовно особливостей місця і обставин справедливість не буває для всіх одна.
XXXVII. З тих дій, котрі закон визнає за справедливі, найбільш справедливими є лише ті, користь яких підтверджується потребами людського спілкування, чи буде воно однаковим для всіх, чи ні. А якщо хтось видасть закон, який не принесе користі людському спілкуванню, такий закон буде несправедливим за своєю природою.
XXXIX. Хто найкраще вміє захистити себе від страху зовнішніх обставин, той зробить, що можна, близьким собі, а чого не можна, то, в крайньому випадку,-- не ворожим, а де це неможливо, там триматиметься осторонь і віддалятиметься настільки, наскільки це вигідно.
XV. Хто зміг досягти повної згоди з сусідами, ті, упевнено покладаючись на неї, живуть між собою з найбільшим задоволенням, і , отримавши насолоду від найповнішої близькості, не оплакують, мов жаліючи, того, хто вмирає раніше за інших.
Лукрецій «ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ» >
Де й матерія є і тіла споконвічнії кожній, Та тому й неможливо, щоб все з усього народилось, Бо окремим речам особливі сили властиві...
Із нічого, тож визнаймо, ніщо й не родиться, Бо всі речі повинні мати сім'я, з якого Вийти мали б вони, пробившись у повітря прозоре...
Отже, не гине ніщо, і ніщо цілком не зникає Оскільки природа відроджує завжди одне із другого І нічому не дає без смерті другого з'явитись...
Всю, саму по собі, природу складають дві речі: Це, по-перше, тіла, по-друге ж, простора порожнечість, Де існують вони і де рухатись можуть окремо...
З'ясуймо, чи є кінець простору всьому, Чи безмірний він і сяє як прірва бездонна. Ні, немає кінця Всесвіту зовсім, ні з жодного боку.
Інакше б краї неодмінно він-таки мав би...
Якщо ж визнати треба, що за Всесвітом зовсім нічого немає:
Нема ні країв у нього, ані кінця,-- він безмежний.
І байдуже, в якій ти знаходишся Всесвіту частці: Де б не був ти, скрізь, з того місця, яке ти займаєш, Все ж безмежним він в напрямах всіх зостається.
Тож неминуче визнання, що матерія також границі Зовсім не має, і повинна вона звідусіль притікати.
Кн. II Якщо ж рухи всі безперервний ланцюг формують . Й виникають у певнім порядку один із другого,
І коли не спроможні вони шляхом відхилу першооснови Викликать рухи інші, що руйнують закони долі,
Щоб причина не йшла за причиною споконвіку, Як у творінь живих на землі поза фатуму влади, Як і звідки, скажи, з'явилась вільная воля, Що дозволить іти, куди кожного манить бажання,
Й допускає змінювати напрям не в певному місці
І не в призначені строки, а згідно ума спонуканню?
Безперечно, у всім цім кожному воля Поштовхом служить і рухи по тілу проводить.
Бачиш тепер ти, що рух виникає із серця
І вирушає, керуючись волею духу, розтікаючись потім по тілу всьому і по членах. Це зовсім не схоже на те, коли ми піддаємось Зовнішнім поштовхам і вперед завдяки їх силі могутній прямуєм.
Те, що досі народжувалось, те й буде родитись В умовах тих самих і жити, й зростати постійно, й міцніти Стільки, скільки судилось йому за законом природи.
Сила ніяка не може зламать речовинну сукупність, Бо немає нічого, куди із Всесвіту могла би сховатись матерії частка, і звідки раптово вломитись Нова сила могла б у Всесвіт, перемінивши Всю природу речей і розладивши рухів порядок.
Кн. III Я вважаю , тепер своєчасно буде природу. Духу, а також душі, висвітлити віршами своїми І, скинувши, геть прогнати страх Ахеронту.
Ахеронт -- пекло (за назвою однієї з річок в області Аїду).
Що гнобить людей і глибоко життя каламутить, Пітьмою кромішньою затьмарює все і смертною млою,
І не дає навтішатись нам радістю світлою щиро. . Я стверджую, що дух,-- ми його і умом називаєм,-- Де міститься наша свідомість жива і розум,
Є лиш частка окрема людини, як руки і ноги Чи очі, що складають живої істоти частини. . Те, що душа, як і дух, у членах знаходиться наших,
І не гармонія збуджує почуття в нас тілесні, Випливає, насамперед, з того, що коли ж і багацько Забрано тіла у нас, та життя залишається в членах.
Але й навпаки: коли вислизає тільки-но малість Тіл теплоти і крізь рота назовні повітря звітриться, Одразу відійде життя, покинувши й жили, і кості.
Дух і душа, слід зазначити, знаходяться між собою У тіснім зв'язку і собою утворюють сутність єдину.
Але ж є головою і над цілим панує тілом Розум, що зветься умом в нас чи духом. У грудях він міститься й там пробував.
Метушаться тут і жах, і острах, й солодко тріпочуть Радощі. Ось чому розуму тут оселя і духу.
Решта частина душі, що розсіяна всюди по тілу, Рухома велінням ума, й помахам його підвладна. . Такі незначні ті сліди в одвічній природі, Яких не в силі знищити в нас розум, що можна Нам безборонно жити так, як богам годиться. Це душі єство, таким чином, тримається тілом, Та й для тіла воно і страж, і причина здоров'я, Бо єдине коріння утримує чіпко їх разом,
І тільки загибель їх обопільна розірвати їх може. Кн. IV Поняття істини, ти впевнишся зараз, почуття . У нас народжують, і почуттів спростувати нічим неможливо, Бо найбільшу довіру повинно в нас викликати
Те, що істиною своєю само неправду перемагає.
Що ж більш, ніж чуття, в нас довіру збуджувать може?
Чи буде розум здатний, йдучи від чуття, що оманне, Перечити почуттям, коли з них цілком він виходить?
Коли ж не вірні вони, то й весь розум повинен буть хибним.
Якщо ж розум наш розібратися буде нездатний У тому, чому той предмет, що зблизька квадратний, здалеку Круглим здається, то все ж, коли розумних підстав немає,
Краще пояснення дать помилкове обом цим фігурам, Ніж упустити з-під рук невідомо куди очевидність, і, підірвавши до почуттів основну довіру, звалити Те, на чому грунтується наше життя і його безтурботність.
Бо не тільки впаде всякий розум тоді , а й загине Все життя разом з ним, як ти віри не ймеш почуттю.
Зовсім марно душу хвилює скорботна тривога. Бо як у темінь похмуру тремтять і лякаються діти, акож й серед білого дня боїмося ми часто тих предметів, котрих боятися треба не більше, Ніж того, що чекають й лякаються в сутінках люди.
Отже, вигнати страх цей з душі і розсіяти темінь Мусять не сонця проміння, ні денного світла зоріння, А природа сама своїм виглядом й внутрішнім складом.
Стоїцизм
Стоїцизм -- найвеличніша школа елліністичного періоду -- був сучасником епікурейства, але вирізнявся більш довгочасною історією і меншою сталістю доктрини. Він зазнав тривалої еволюції від вчення його засновника Зенона з Кітіону (близько -- рр. до н. є.) до Сенеки (близько -- рр. до н. є.), Епіктета близько вО -- рр. до н. є.) і Марка Аврелія ( -- рр.). І ця еволюція -- щонайкраща ознака життєдайності вчення, етика якого являла собою, мабуть, чи не найяскравіше творіння людського розуму в епоху античності. Вона прагнула обгрунтувати внутрішню незалежність особи в умовах могутності елліністичної держави, нею надихались філантропічні поривання найбільш мудрих правителів. Основні доктрини, яким школа стоїків залишалася вірною, стосуються космічного детермінізму і свободи особи.
Про погляди стародавніх (Зенона, Клеанфа, Хрісіппа та їхніх учнів і сучасників ), а також середніх (Панетія, Посідонія та ін.) стоїків ми маємо змогу судити лише на підставі окремих фрагментів, котрі дійшли до нас (зокрема, ми наводимо ^свідчення Діогена Лаертського). Найважливіше джерело відомостей про філософію стоїків -- твори Сенеки, вихователя імператора Нерона, котрий займав при ньому найвищі державні посади. Захоплюючі повчання Сенеки, що публікуються далі, являють собою програму морального самовдосконалення особи (вони запозичені з його «Листів до Луцілія»). І завершується добірка текстів стоїків уривками з твору римського імператора Марка Аврелія «На самоті з собою. Роздуми», що звернені до самого себе і, можна гадати, не призначалися для друку.
ДІОГЕН ЛАЕРТСЬКИЙ ПРО СТОЇЦИЗМ
Стоїки ділять філософію на три частини: фізику, етику й логіку. Вони порівнюють філософію живою істотою: кості і нерви -- це логіка, м'ясо -- етика, душа -- фізика. Або ж порівнюють з яйцем: зовнішнє -- це логіка, те що йде за ним,-- етика, а те, що знаходиться в самій середині,-- фізика.
Що стосується логіки, то деякі кажуть, що вона поділяється ще на два предмети: риторику та діалектику. Риторику вони вважають умінням добре говорити, а діалектику -- вмінням правильно вести бесіду , ставити питання і давати відповідь. Тому її визначають також як знання істинного і хибного і того, що не є ні тим, ані іншим. Діалектика, доводять вони, необхідна, вона чудова якість, котра, як одна із видів, має інші чудові якості: помірність, що підказує нам, коли слід і коли не слід погоджуватись; обачність, що сприяє наведенню доказів проти того, що здається правдоподібним, аби не піддатися йому; неспростовність -- силу в доказах, щоб не ухилятися від них до протилежного; серйозність -- спроможність доводити уявлення до правильних суджень. Саме ж знання , говорять вони,-- це пізнання або надійний засіб закріпити уявлення силою розуму. Без діалектичного пізнання мудрець не буде бездоганним у міркуванні.
Фізику вони поділяють на вчення про тіла, про начала, про стихії, про богів, про конечне, про простір, про порожнечу. Це -- поділ за видами. За родами ж фізику поділяють на три вчення -- про Всесвіт, про стихії та про причини. Вони вважають, що існує два начала всього: діяльне і пасивне. Начало пасивне -- це матерія, без'якісна сутність; начало діяльне -- це розум, бог, що перебуває в матерії. Адже він, вічний, створює кожну річ за допомогою всієї матерії.
Це вчення було викладене Зеноном з Кітіону у книзі про сутність, Клеанфом -- у книзі про атоми та Хрісіппом -- в кінці першої книги про явища природи, Архедемон -- у книзі про стихії та Посідонієм -- у другій книзі його «Вчення про природу».
Бог, стверджують вони,-- жива істота, безсмертна, розумна, досконала, умозбагненна, що перебуває в блаженстві, несприйнятлива до всілякого зла, піклується про Всесвіт і про те, що знаходиться в ньому. Проте він не людиноподібний. Він творець усього і немов отець усього... Його називають багатьма іменами згідно з його діями. Так, його називають Діа, бо завдяки (dіа) існує все, а Dzena називають його тому, що він є причиною життя (tоу dzen) або всепроникаючим...
Стоїки поділяють етичну частину філософії на вчення про потяг , про добро і зло, про пристрасті, про чесноти , про мету, про найвищу цінність, про вчинки, про обов'язки, про переконання та їх хибність. Стоїки говорять, що первинний потяг живої істоти -- це прагнення зберегти себе, оскільки природа з самого початку прищеплює йому це прагнення. Саме розум стає творцем потягу. Ось чому Зенон у книзі про природу людини перший говорить, що (найвища) мета -- це жити згідно з природою, а це означає жити доброчесно: адже саме до доброчесності веде нас природа.
Існують чотири види прекрасного: справедливість, мужність, добропристойність, розумність... ... (Стоїки ) говорять, що одні існуючі речі суть благо, другі -- зло, а треті -- ні те , ані інше. Блага -- це чесноти: розсудливість, справедливість, мужність, здоровий глузд тощо. Зло -- це протилежне благам: нерозсудливість, несправедливість тощо. Не благо і не зло -- це те, що не приносить ні користі , ні шкоди, наприклад, життя, здоров'я, задоволення.., а також протилежні їм: смерть, хвороба, страждання... і т. ін.
Доброчесність -- це прихильність (душі), вона існує завдяки самій собі, а не через страх, надії чи щось зовнішнє. У ній полягає щастя, оскільки душі належить перебувати в згоді з усім життям.
Задоволення -- це нерозумне збудження тим, що здається бажаним. До задоволення належать захоплення, злорадство, насолода, розвага.
Стоїки називають обов'язком те, що, здійснившись, може бути виправдане розумною підставою.
Мудрець звертається до богів і благає їх про блага... (Стоїки) кажуть, що дружба буває тільки поміж доброчесними людьми завдяки їхній схожості. Дружба, говорять вони, є деяка спільність того, що необхідне для життя, адже ми поводимося з друзями, як із собою. Друг бажаний заради нього самого , і безліч друзів -- благо. У поганих людей не буває дружби, і у них немає друзів.
Луцій Анней Сенека «МОРАЛЬНІ ЛИСТИ ДО ЛУЦІЛІЯ» і
Чи назвеш ти мені такого, хто цінував би час, хто знав би, чого коштує день, хто розумів би, що вмирає з ґ кожним часом? У тому-то й лихо наше, що смерть ми вбачаємо попереду; а більша частина її у нас за плечима,-- адже скільки років життя минуло, все належить смерті. ...не гай часу. Утримаєш у руках сьогоднішній день -- менше будеш залежати від завтрашнього. Інакше, доки будеш відкладати, все життя спливе. Все у нас, Луцілію, чуже , один лише час наш. Тільки час , що вислизає і втікав, дала нам у володіння природа, але й його, хто і хоче, той і відбирає. Смертні ж безглузді: отримавши будь-що мізерне, дешеве і таке, що, напевно, легко відшкодовується, вони дозволяють пред'явити собі рахунок; а ті, кому приділили час, не вважають себе боржниками, хоча лише час не поверне навіть найбільш вдячний. І (XVI) ...Треба бути філософом! Чи пов'язує нас непорушним законом фатум , чи божество встановило все у світі за своїм свавіллям, чи випадок без усякого порядку шпурляє і мече, як кості, людські справи,-- нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкоритися божеству, стійко чинити опір фортуні, вона навчить слідувати велінням божества і зносити мінливі випадковості. г (XXXI) Є одне благо, і в ньому джерело і запорука! блаженного життя: покладатися на себе. ...Зроби сам себе щасливим! Це тобі під силу, якщо збагнеш одне: благо лише те, в чому присутня доброчесність, а те, що причетне до зла, ганебне. Що ж є благо? Знання що є зло? Незнання.
Не зробить тебе блаженним н сила, ні краса: і те , й інше поступається перед старістю. Треба шукати дещо таке, що не підпадає день за днем усе більше під владу, що не знає перепон. Чи можливо назвати це інакше, як богом, що знайшов притулок у тілі людини? Така душа може виявитися і у римського вершника, і у вільновідпущеника, і в раба.
Уникнути неминучого неможливо -- його можна тільки перемогти.
Цей шлях відкриває перед) тобою філософія. Звернись до неї, якщо хочеш не зазнати лиха, бути безтурботним, щасливим і , головне, вільним. Іншим шляхом цього не досягнеш. Глупство -- річ принизлива , мерзотна, огидна, рабська, підвладна багатьом жорстоким пристрастям. Але від цих обтяжливих повелителів, котрі карають то по черзі, то всі разом, звільнить тебе мудрість, вона ж -- єдина свобода. До неї веде одна пряма дорога: з неї не зіб'єшся, крокуй впевнено! Якщо хочеш взяти владу над усім, віддай розумові владу над собою. Багато над чим будеш ти панувати, як пі о розум буде панувати над тобою.
Одне і те ж може бути і ганебним, і чесним: важливо, чому і як воно діється. Але ж усе буде робитися чесно , якщо ми віддані самій лише чесності і вважаємо, що в справах людських тільки те і благо, що з неї витікає. Решта -- благо лише на цю мить. Таке переконання повинно міцно укоренитись назавжди; його я і називаю основою.
Отож, поставимо собі за мету -- найвище благо, Щоб прямувати до неї щосили і мати її на увазі в кожній справі, в кожнім слові... Хто живе без цілі (на майбутнє, той завжди блукає. А якщо неодмінно треба поставити собі мету, то стають необхідними і основоположення. Я вважаю, ти погодишся, що немає видовища ганебнішого, ніж непевна, нерішуча, боязка людина, що лякливо тремтить. Але ми виявимося такими у кожній справі, коли не звільнимося від усього, що сковує і стримує нам душу і не дає вкласти в неї всього себе.
Є звичай наставляти, як слід шанувати богів... Початок Панування богів -- віра в них; потім належить визнати за ними і велич, і благість, без якої немає величі, знати, що це вони владарюють світом, вони упорядковують своєю силою Всесвіт, опікуються родом людським, дбаючи інколи й про окремих людей. Вони й не заподіють лиха, і не випробують; зрештою, декого вони і карають, здійснюючи це під виглядом блага. Хочеш умилостивити богів? Будь благим. Хто їх наслідує, той шанує їх як слід!
Ллє ось інше питання -- як поводитися з людьми? Що нам робити? Які давати повчання? Щоб щадили людську кров? Яка ж це малість -- не шкодити тим, кому належить приносити користь . Чи повчати нам, що тому, хто тоне, слід простягнути руку, а тому, хто заблукав,-- вказати шлях, з голодним же -- поділитися хлібом? Коли я закінчу перелік усього, що слід робити і чого уникати ? Адже я можу звести все до одного короткого правила, в чому людський обов'язок: «Усе, що ти бачиш, у чому полягає і божественне, і людське ,-- єдино: ми тільки члени величезного тіла . Природа, що створила нас з одного і того самого і одному призначила, породила нас братами, і Вона вклала в нас взаємну любов, зробила нас товариськими, вона встановила , що правильне і справедливе, і за її визначенням нещасніший той, хто чинить зло, ніж той, що терпить, за її велінням ми мусимо простягнути руку допомоги. ...Запам'ятаймо: ми народились, аби жити разом. І спілка наша подібна до склепіння, котре тому й утримується, що каміння не дає одне одному впасти».
Людина -- предмет для іншої людини священний...
Звернімося тепер до чеснот. Доброчесність є знання і себе самого, й інших речей. Треба вивчити в ній усе, щоб осягти її . Вчинок не буде правильним без правильного наміру, яким вчинок і породжується. І знову-таки намір не буде правильним без правильного строю душі , і котрим і породжується намір. А стрій душі не буде найкращим , якщо вона не збагне законів життя, не визначить, як необхідно судити про кожну річ, і не дійде висновку, що вона є насправді. Якщо хочеш завжди бажати одного й того ж, треба бажати істинного. Але ж істини не досягти, не знаючи основоположень: вони вмішують у собі все життя...
Нарешті, якщо ми повчаємо когось ставитися до друга як до самого себе, вірити, що ворог може стати другом, прагнути в першого вселити любов, а в другому вгамувати ненависть, ми додаємо: «Це справедливо і чесно». Але в справедливості й чесності й полягає сенс наших основоположень; виходить, вони необхідні, коли ні тієї, ні іншої без них немає.
Усе, що нам на благо, наш бог і отець розмістив у нас під руками і дав з доброї волі, не чекаючи наших пошуків, а все шкідливе заховав якнайглибше. Нам пі на кого скаржитись, окрім себе: все згубне для нас ми самі витягнули на світ, всупереч волі природи, що їх приховала. Ми прирекли душу до насолоди, а потурання цьому є початком будь-якого лиха . Передусім ти сам для себе повинен вирішити, що необхідне, а що зайве. Необхідне ти легко знайдеш усюди; зайве треба завжди шукати, віддаючи всю душу. Чи велика доброчесність -- поставитися з презирством до зайвого ? Захоплюйся собою, коли презирливо поставишся до необхідного. Насититися можна і без примхи. Звернись-но ліпше до справжніх багатств, навчись вдовольнятися малим і з великою мужністю приказуй: у нас є вода, є борошняна юшка,-- виходить, ми і з самим Юпітером позмагаємось у щасті!
Ті Чим би я не був, я передусім лише немічне тіло, слабкий вияв життєвої сили і керуюче начало... Постався твого тіла з таким же зневажанням, як нібито ти був би при смерті; воно лише кров та кості, тлінне сплетіння нервів, жил і артерій. Поглянь також на сутність життєвої сили: вона -- подих, такий, котрий не залишається завжди рівним собі, а щомиті то видихуваний, то знову вдихуваний, отже, залишається лише третє -- керівне начало, і про нього ти й повинен подумати.
Час людського життя -- мить, її сутність -- вічне! спливання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлін на; душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Одним словом, усе, що належить тілові, подібне потокові, а що » належить душі -- сновидінню і димові. Життя -- боротьба і мандрівка по чужині; посмертна слава -- забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філософії.
Неоплатонізм
Неоплатонізм -- найвпливовіша течія пізньої античності, кінцевий варіант імперської філософії. Через свою спрямованість у потойбічний світ неоплатонівська філософія зближується з християнством, залишаючись, проте, часткою язичницького античного світу -- на нього прагнули спертися гуманісти епохи Відродження і просвітителі, чий платонізм більшою мірою був орієнтованим на Плотіна, ніж на самого Платона.
Плотін (близько -- рр.) -- засновник неоплатонізму, творець спірітуалістичної естетики, він викладав філософію в Римі на схилі днів великої і чудової античної культури і з тугою спостерігав її занепад, широко роз'яснював учення Платона і розвинув його з винятковою послідовністю. Його «Еннеади» (уривки з яких ми публікуємо) відкривають перед читачем шлях, що веде до потаємних глибин життя, знання, буття. Написавши декілька десятків трактатів, він байдуже ставився до видання власних творів. Редагування і видання цих трактатів здійснив його учень і друг -- відомий філософ-ідеаліст, логік Порфирій.
Завершувач і систематизатор язичницького неоплатонізму -- Прокл Діадох (близько -- рр.), видатний представник афінської школи. Поступаючись Плотіну у творчій геніальності, в піднесеності й свободі мислення , Прокл здійснив те, чого не зумів зробити Плотін і що настійно вимагала епоха,-- поєднав містицизм основоположного вчення з досить послідовною роботою над поняттями, які б давали вичерпні відповіді щодо кожної теми точно окреслювали б дифиніції та силогізми. Найважливіший філософсько-теоретичний твір Прокла -- (Першооснови теології», основні тези якого ми наводимо нижче.
Плотін «ЕННЕАДИ» (ДІАЛЕКТИКА)
Діалектика є здатність давати в логосі (мислене і словесне) визначення кожної речі , що вона є і чим відрізняється від інших речей і що у неї спільне з ними і, окрім того, де місце кожної з них, і чи є вона сутність, і скільки існує сущих і, з іншого боку, не-сущих, відмінних від сущих. Вона говорить і про благо, і про неблаго, і про те, що належить до блага, і про протилежне йому, і про те, що вічне, і, певна річ, про те, що не таке; (говорить ) про все вона на підставі знання , а не міркування. Відмовившись від блукань у сфері чуттєвого, вона стверджується у сфері умозбагненного і там займається тим, що відкидає неправду і живить душу в так званій обителі істини. Вона використовує Платонове ділення для розрізнення ідей, так само як і для визначення смислової одиничності, далі, для (встановлення) перших родів( сущого), мисленно сполучаючи їх, доки не пройде всю сферу умозбагненного, і знову розчленовуючи їх, доки не дійде до першооснови.
Але звідки це знання бере своє начало? Звичайно, розум дає очевидні начала, якщо тільки душа здатна їх збагнути. Потім душа те , що витікає з них, з'єднує, сполучає і розрізняє, доки не дійде до досконалого розуму. Справді, (діалектика), казав (Платон), є найбільш чисте в розумі і мисленні. Будучи найціннішою з усіх наших здібностей , вона з необхідністю досліджує суще і найбільш цінне, як мислення -- суще, як розум -- те, що за межами сущого. Але що таке філософія? Вона найцінніше. Та чи ж тотожна вона діалектиці? Ні, діалектика -- найцінніша частина філософії. Справді, не треба думати, Що діалектика є (лише) знаряддя філософа; вона не складається з порожніх положень і правил, а трактує про І речі і має суще, неначе свою матерію; вона приступається до них методично, маючи разом з положеннями і речі.
ПРО ПРИРОДУ І ДЖЕРЕЛО ЗЛА
І зло протилежне благу, виходить, знання блага буде також і знанням зла. У такому випадку, хто прагне пізнати зло, тому необхідно передусім пізнати благо, тим більше, що (в межах цього роду) краще передує гіршому , причому (сходини доброго становлять види цього роду), а (сходини злого, поганого) є не видами (цього і роду у власному розумінні), а їх відсутністю.
Благо -- це те, від чого залежить і до чого прагне все суще, маючи його своїм початком і потребуючи його. Саме ж воно не знає ні в чому недостатку, задовольняє самого себе, нічого не потребує; воно міра і межа всього; І воно виробило з себе розум і буття, душу і життя, і мислення. Все це, (що знаходиться нижче нього),-- прекрасно; саме ж воно -- вище за прекрасне і по інший бік найкращого, цар умозбагненного (світу)».
Розум є первинна енергія і первинна сутність (блага), що перебуває в самому собі; він діє і начебто живо і навколо блага. А навколо розуму -- зовні -- кружляє душа; розглядаючи його (з усіх боків) і проникаючи поглядом всередину нього, вона бачить крізь нього бога.
Воно -- як безмірність по відношенню до міри, як безмежне по відношенню до границі, як безвидне по відношенню до видоутворюючого; як завжди потребуюче по відношенню до самодостатнього; воно завжди невизначене, зовсім нестійке, всесприймане, і ненаситне, цілковита бідність.
Отже, необхідно, щоб було дещо, безмежне само по собі і безвидне само по собі, і всі інші вищезгадані (якості того, що вміщує в себе)...
Душа ж, що не залишилась в цих «межах», вийшла за обриси самої себе,-- вже не є досконалою і первинною душею, а тільки начебто недостатньою подобою тієї, першої; й оскільки вона має гандж, у неї вливається безмежність, і вона бачить пітьму.., така душа вже в собі самій містить матерію.
Отож, повинно існувати благо, і в першу чергу незмішане благо; потім -- суміш із блага і зла, причому якщо в ньому більше зла, (ніж блага), то воно буде спрямоване до повного і справжнього зла, а якщо менше, то в міру того, як частка зла зменшується, воно спрямовується до блага.
Але ж для душі самої по собі яке може бути зло? Для душі, котра не стикається а гіршою природою? Які мають бути у неї бажання, печалі, гнів, страхи? Адже і острах буває у складного -- коли б не розпастися, а печалі і страждання -- у такого, що розпадається. Бажання виникають, коли що-небудь дратує таку складну сполуку або ж обіцяє ліки проти, подібного роздратування. Уявлення -- це удар по нерозумній частині душі зовні; вона здатна сприйняти і відчути такий удар тому, що не проста (як розумна частка душі). А хибні думки ( виникають у душі) від того, що душа виходить за межі істини ; за межі ж істини вона виходить тому, що не чиста. Прагнення ж душі до розуму -- зовсім інша справа: для цього їй треба тільки зосередитись і міцно утвердитись на розумі, припинивши хитатися з боку в бік і хилитися з боку в бік до гіршого, низького.
Подобные документы
Ортодоксальні школи індійської філософії (даршан). Санкх’я про засоби пізнання блага. Буддизм - як релігія, заснована на позбавленні від бажань і пробудженні в нірвані. Махавіра - засновник джайнізму. Учення представників філософії стародавнього Китаю.
презентация [103,8 K], добавлен 15.04.2014Дослідження особливостей давньоіндійського суспільства, для якого був характерний поділ на варни, які тривалий час називались в Європі кастами. Ортодоксальні та релігійні школи індійської філософії. Даосизм, конфуціанство та філософія стародавнього Китаю.
реферат [22,0 K], добавлен 07.03.2011Умови і чинники формування давньоруської філософії. Філософські та духовні начала проукраїнської культури. Новий рівень філософської думки українського народу. Філософія під впливом християнської традиції. Онтологія та гносеологія філософії русичів.
реферат [22,9 K], добавлен 19.10.2008Історія та особливості становлення професійної філософії в Україні. Біографія Григорія Савича Сковороди, аналіз його впливу на розвиток української філософської думки та художньої літератури. Загальна характеристика основних концепцій філософії Сковороди.
реферат [28,5 K], добавлен 12.11.2010Зародки філософського мислення в Індії. Ведична література. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї. Філософія стародавніх греків і римлян. Мілетська та Піфагорійська школи.
реферат [28,8 K], добавлен 28.02.2009Своєрідність східної культури. Філософія стародавньої Індії ("ведична" філософія, буддизм). Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм). Загальна характеристика античної філософії. Конфуціанський ідеал культурної людини.
реферат [37,1 K], добавлен 03.09.2010Поняття і загальна характеристика соціальної психології. Філософія психології як світогляд, пізнання. Що визначає характер суспільного устрою. Взаємозв’язок соціальної філософії та філософії психології. Основні проблеми становлення філософії як науки.
реферат [35,0 K], добавлен 26.04.2016Особливості філософії серед різних форм культури. Співвідношення філософії та ідеології, науки, релігії, мистецтва. Ведична релігія і брахманізм. Створення вчення про перевтілення душ. Процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
контрольная работа [91,7 K], добавлен 04.01.2014Розвиток філософської думки України. Становлення українського неоплатонізму XIX–XX ст. Академічна філософія України в XIX ст.: Куліш, Шевченко, Юркевич. Філософія обґрунтування нової картини світу: Ф. Бекон, Р. Декарт, Кант, Гегель, Гегель, Фейєрбах.
дипломная работа [38,4 K], добавлен 18.12.2007Період "високої класики" в філософії як період розквіту давньогрецької філософії з середини V до кінця IV століття до нашої ери. Провідні риси цього етапу розвитку філософії. Особливості філософської системи Платона. Провідні ідеї філософії Аристотеля.
контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.02.2011
