Філософія Стародавнього світу

СИМПЛІКІЙ. Фізика: Інші ж, відкинувши подільність до нескінченності на тій підставі, що ми (фактично) не можемо ділити до нескінченності і таким робом впевнитися в нескінченності ділення, говорили, що тіла складаються з неподільних і діляться до ( цих) неподільних. Левкіпп і Демокріт вважають причиною неподільності першотілець не тільки їх непроникність, але також малі розміри і відсутність частин.

Епікур , який жив пізніше, (вже) не вважає, що вони без часток, а говорить, що вони неподільні (тільки) внаслідок (абсолютної) непроникності. В багатьох місцях своїх творів погляди Левкіппа і Демокріта відхилив Аристотель; і, можливо, внаслідок цих заперечень, спрямова них проти неподільності, Епікур, котрий жив пізніше і розділяв погляди Левкіппа і Демокріта відносно першотілець , зберіг їхню непроникність, відсутність же часток у них відкинув, тому що їх (атоми) заперечував Аристотель.

ЛІО-РЕН ЛАЕРТСЬКИЙ , IX, : Все відбувається з необхідності, тому що причиною виникнення всього є вихор, який він називає необхідністю.

СЕКСТ ЕМПІРІК. Проти геом. VII: Демокріт іноді заперечує явища, що сприймаються чуттєво, і говорить, що ніщо з них не є воістину, а лише за поглядами, воістину ж існують тільки атоми і порожнеча... А саме, він говорить : «Лише на загальну думку існує солодке, гірке, тепле, холодне, в думці -- колір, в дійсності ж (існують тільки) атоми і порожнеча». Це означає : (явища), що сприймаються чуттєво, визнаються існуючими, але насправді вони не існують, а існують тільки атоми і порожнеча . У «Підтвердженнях» він хоча і обіцяв приписати відчуттям силу вірогідності, але нітрохи не менше засуджує їх. А саме, він говорить: «У дійсності ми не сприймаємо нічого істинного, але (сприймаємо тільки) те , що змінюється залежно від стану нашого тіла і (еманацій) від речей, що входять у нього і чинять йому протидію».

Там же, VII: У «Канонах» він говорить, що є два різновиди пізнання, з яких пізнання шляхом логічних роздумів він називає законним і приписує йому вірогідність у судженні про істину, пізнання ж за допомогою почуттів він називає темним і заперечує придатність його для розпізнавання істини.

Там же, VII: У «Канонах» він говорить, що є два ось що: два роди пізнання: один істинний, інший темний. До темного належать такі різновиди (пізнання): зір, слух, нюх, смак, дотик. Що ж до істинного пізнання, то воно цілком відмінне від першого». Далі, віддаючи перевагу істинному пізнанню перед темним, він додає: «Коли темний (рід пізнання ) вже більше не в змозі бачити надто мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати на смак, ні відчувати на дотик, але дослідження (повинно проникнути) до більш тонкого, (недосяжного вже для чуттєвого сприйняття) , тоді на сцену виступає істинний (рід пізнання), позаяк він у мисленні володіє більш тонким пізнавальним органом».

ПЛУТАРХ. Загальновідоме вчення Демокріта: «Ідоли (образи ) через пори проникають у тіла і , піднімаючись у них, породжують сновидіння». Блукають ці (образи), виходячи з усіх боків від начиння, одягу і рослин, особливо від тварин внаслідок (їх) «більшого коливання», (рухливості) і тепла, причому (ці образи) не тільки за своєю формою є копією тіла (від якого вони походять ), (так вважає й Епікур, який іде за Демокрітом у цьому вченні, далі ж він не йде за ним), «але (ці образи) приймають також прояви душевних порухів кожної живої , істоти , від якої вони походять, прояви її рішень, вдачі і пристрастей, ( і ось) разом з ними (з цими проявами) вони линуть і потрапляють (в наші тіла і там), мовби одухотворені, вони говорять і сповіщають (нашим тілам), що приймають їх, погляди (істот), що випускають їх, їхні думки і прагнення кожного разу, коли вони (ідоли), зберігаючи подоби тіл неушкодженими і незлитими, примішують ( їх до наших тіл)». Це ж в основному робиться з допомогою рівного повітря, бо (в цьому випадку) рух у них буває безперешкодним і швидким. Пізня ж осінь, коли з дерев опадає листя і повітря дуже нерівне і шорстке, спотворює ідоли (образи), здійснює у них усі можливі зміни, зменшує і послаблює їх ясність, яка потьмарюється внаслідок їх повільного руху, так само як, з іншого боку (ідоли), що вилітають у великій кількості від (осіб), що палають пристрастю і дуже збуджені, і, швидко несучись, створюють свіжі і ясні видіння».

СЕКСТ ЕМПІРІК. Проти геометрів, VII: Демокріт дає наступне вчення про одухотворені (предмети). «Тварини,-- говорить він,-- з'єднуються з тваринами того ж виду, як, (наприклад), голуби з голубами і журавлями, і у всіх інших нерозумних тварин справа йде так само. Те ж саме можна сказати і про неодухотворені (предмети), як можна бачити на прикладі просіювання зерен і на прикладі камінців на морських берегах. А саме, (в першому випадку) при обертанні віялки окремо лягають сочевиці з сочевицями, ячмінні зерна з ячмінними , (в іншому випадку) під впливом прибою хвиль довгуваті камінці відкидаються на одне місце з довгуватими, круглі ж -- на одне місце з круглими, так що ніби подібність речей має силу з'єднувати їх разом, в одне». ' ІППОЛІТ. Спростування, І , : Світи, (на його думку), незліченні і різні за величиною. У деяких світах немає ні сонця, ні місяця, в деяких (сонце і місяць) більші (за розмірами) наших, а в деяких їх число більше.

Відстані між світами не однакові: між одними , більші, між іншими менші, одні (світи) ще ростуть, ін ші перебувають (уже) в розквіті, треті руйнуються. Гинуть же вони один від одного, зіштовхуючись (між собою). Деякі світи не мають тварин і рослин і взагалі позбавлені вологи.

Земля нашого світу виникла раніше світил; місяць розміщений внизу, потім сонце і далі нерухомі зірки. самі планети мають різну височину. (Наш) світ знаходиться в розквіті, не будучи в змозі більше приймати (в себе) що-небудь ззовні.

ДІОДОР, І: На початку утворення Всесвіту небо і земля мали єдину форму внаслідок змішування їхньої природи. Після того, як тіла віддалились одне від одного, космос набув нині існуючого порядку, повітря ж стало безпереревно рухатися, і вогнеподібна (частина його) зібралась у верхніх місцях, бо речовина внаслідок своєї легкості підіймалась вгору, Внаслідок цього сонце і решта світил були охоплені загальним вихором. Грязеподібна ж і мулоподібна (речовина), з'єднана з вологою,; залишилася на тому ж місці внаслідок своєї ваги.

Остання, безперервно стискуючись і збираючись в одному місці, створила з рідких (своїх частин) море, з більш твердих -- землю, (яка була спочатку) вологою Г пухкою.

Коли з'явився вогонь сонця, земля спочатку затверділа, а потім, коли внаслідок нагрівання її поверхня почала бродити, вона в багатьох місцях підняла деякі з вологих (речовин), і (таким чином) виникли на її поверхні гниючі (утворення), вкриті тонкими оболонками. Це явище і тепер можна спостерігати в болотистих місцях і в стоячих водах, коли після холоду настає спека, (тому) температура повітря відразу дуже змінюється.

Коли (вологі речовини) внаслідок нагрівання, що відбувалося вищевказаним способом, почали народжувати життя, вони (гниючі утворення) відразу ж почали отримувати вночі живлення від вологи, що осідала з оточуючої атмосфери, вдень же вони затвердівали від спеки. Нарешті, коли (ці утворення), що носили плід в утробі, цілком дозріла та їх оболонки прогоріли наскрізь і розірвалися, тоді (з них) виникли різні форми тварин.

Земля ж, усе більше твердіючи під дією сонячного вогню і вітрів, нарешті стала не в змозі народжувати великих тварин, але кожний (вид) живих істот став народжуватися від взаємного сполучення.

Там же, І: Що ж стосується перших людей, то про них кажуть, що вони вели безладний і твариноподібний спосіб життя. Діючи (кожний сам по собі) наодинці, вони виходили на пошуки їжі і добували собі пай-придатнішу траву і дикі плоди дерев.

Через те, що на них нападали звірі, вони почали вчитися взаємно допомагати один одному задля користі, (яку приносять спільні дії). Збираючись же разом через страх, вони мало-помалу почали пізнавати знаки, (які подавали) один одному.

І якщо (спочатку) голос їхній був безглуздий і незрозумілий, поступово вони почали говорити чітко і в спілкуванні один з одним почали встановлювати (словесні) символи відносно кожної з речей, (і таким чином) вони створили самі собі звичну мову про все (існуюче).

А оскільки такі об'єднання людей створювались по всій населеній землі, то не одна мова виникла у всіх (людей), бо кожна група придумувала слова, як заманеться.

У результаті цього з'явилися різні мови зі своїми особливостями, і (такі) перші об'єднання людей стали родоначальниками всіх народів.

Отже, перші люди, оскільки (тоді ще) не було придумано нічого з того, що стосується зручностей життя, проводили своє життя в безперервній важкій праці, бо вони не були захищені одягом, не вміли споруджувати житло та користуватися вогнем і не мали взагалі ніякого поняття про приготування їжі.

Того часу, мало-помалу навчаючись з досвіду, вони почали взимку шукати притулку в печерах і відкладати про запас ті плоди, які можуть зберігатися. (Далі) стало їм відомо використання вогню, і поступово вони познайомилися майже з усіма корисними ( для життя) речами , потім були придумані ними мистецтва і (все) інше, корисне для суспільного життя. Дійсно, сама нужда слугувала людям вчителькою у всьому, настановлюючи їх відповідним чином у пізнанні кожної (речі). (Так нужда навчила всьому) щедро наділену від природи живу істоту, що володіє придатними до всього руками, розумом і тямущою душею.

Сократ

Сократ (близько -- рр. до н. є.) жив і вчив у Афінах. Його філософія, яку він проповідував усно, є поворотним пунктом в історії філософії. Звинувачений у тому, що вводить нових богів і являє собою небезпеку для моральності юнаків. Сократ був засуджений в Афінах до смертної кари . Про вчення і життя Сократа нам відомо перш за все, від Платона, який у своїх ранніх діалогах («Апологія», «Критон» та ін.) з певною історичною вірогідністю виклав погляди Сократа, від Ксенофопта, який змалював його образ у своїх «Спогадах» і в «Апології», і від Арістотеля, який у своїй «Метафізиці» подав короткі, але цілком певні свідчення про його вчення. .- Незадоволенні! філософією свого часу, Сократ звернувся до вивчення людини і можливостей її самопізнання. ₍ Так званий «сократичний метод» (майєвтика, або повивальне мистецтво) полягав у тому, що Сократ, гуляючи площами і вулицями Афін, вступав у бесіди з людьми, щоб з допомогою вмілих питань викликати в них справжні філософські думки.

Сократ вважав, що процес пізнання полягає у перетворенні уявлення в поняття. Уявлення має конкретний характер і постійно змінюється. Поняття має загальний характер, позначає сутність речей і тому не змінюється. Оскільки поняття є метою пізнання, важливого значення набуває метод, з допомогою якого ця мета досягається. Перехід від спостереження до загального називається «епагогією», інакше кажучи, індукцією. Індукція поля гає не в дослідженні фактів, а у вбачанні загального як основи уявлень.

Одна з головних проблем, які досліджував Сократ,--, етична. За його переконаннями, доброчесність тотожна знанню. Людина, що пізнала добро, стає безумовно доброю.

РОЗМОВА З АРІСТІППОМ ПРО ВІДНОСНІСТЬ ПОНЯТЬ «ДОБРЕ» І «ПРЕКРАСНЕ»

Одного разу Арістіпп надумав збити з пантелику Сократа , як раніше його самого спантеличував Сократ. Але Сократ, завваживши наміри свого співбесідника, відповів стяму не так, як відповідають люди, які побоюються, щоб їхні слова не перекрутили на якийсь інший лад, але як людина, впевнена, що вона якраз виконує свій обов'язок. Справа полягала ось у чому: Арістіпп запитав Сократа, чи знає він що-небудь добре. Якщо б Сократ назвав що-небудь подібне до їжі, пиття, грошей, здоров'я , сили, сміливості, то Арістіпп почав би доводити, що це іноді буває злом. Але Сократ, маючи на думці, що коли нас що-небудь тривожить, то ми шукаємо засобу позбутися цього, дав відповідь найгіднішу: «Ти запитуєш мене,--сказав він,-- чи знаю я що-небудь добре від лихоманки?»

-- Ні,-- відповів Арістіпп.

-- Може, від хвороби очей?

-- Так само ні.

-- То, може, від голоду?

-- Й не від голоду.

-- Ну, якщо ти запитуєш мене, чи знаю я що-небудь таке добре, що ні від чого не добре, то я цього не знаю, та й знати не хочу.

Іншого разу Арістіпп запитав його, чи знає він що-небудь прекрасне.

-- Навіть багато таких речей,-- відповів Сократ.

-- Усі вони схожі одна на одну? -- запитав Арістіпп.

-- Ні, деякі несхожі, як тільки можливо,-- відповів Сократ.

-- Але яким чином несхоже на прекрасне може бути прекрасним? -- запитав Арістіпп.

-- А ось яким,-- сказав Сократ,-- людина, що прекрасно біжить, клянусь Зевсом, несхожа на іншу, що прекрасно бореться; щит, прекрасний для захисту, надто не схожий на метальний спис, прекрасний для того, щоб з силою летіти.

Фрагменти зі «Спогадів про Сократа Ксенофонта Афінського».

-- Твоя відповідь,-- сказав Арістіпп,-- цілком не вирізняється від відповіді на моє запитання, чи знаєш ти що-небудь добре.

-- А ти думаєш, що добре -- одне, а прекрасне -- інше? Хіба ти не знаєш, що все у відношенні до одного і того ж прекрасне і добре? ' Так, про властивості душі не можна сказати, що вони стосовно до одних предметів щось добре, а стосовно до інших щось прекрасне; далі," люди і прекрасні і добрі в одному і тому ж і щодо одних і тих же предметів; так само стосовно до одних і тих же предметів і тіло людське видається і прекрасним і добрим; так само все, чим люди користуються, вважається і прекрасним і добрим щодо тих же предметів, стосовно до яких воно прекрасне.

-- Так, і корзина для гною -- прекрасний предмет? -- запитав Аристіпп.

-- Авжеж, клянусь Зевсом,-- відповів Сократ,-- і золотий щит -- предмет потворний, якщо для свого призначення перша річ зроблена прекрасно, а друга погано.

-- Ти хочеш сказати, що одні і ті ж речі бувають і прекрасні, і потворні? -- запитав Арістіпп.

-- Авжеж, клянусь Зевсом,-- відповів Сократ,-- як добрі і погані; часто те, що прекрасне для бігу, потворне для боротьби, а те, що прекрасне для боротьби, потворне для бігу: тому що все добре і прекрасне стосовно до того, для чого воно добре пристосоване, і навпаки, погане і потворне стосовно до того, для чого воно погано пристосоване.

Аналогічно, кажучи, що одні і ті ж будинки і прекрасні і доцільні, Сократ учив, як мені здавалося, споруджувати їх такими, якими їм слід бути. Хід його міркувань був такий. Хто хоче мати будинок такий, яким йому треба бути, чи не повинен він використовувати всі засоби для того, щоб будинок був якомога приємнішим для життя і доцільним? Коли співбесідник погоджувався з ним, Сократ запитував: «Насправді, чи не приємно мати будинок влітку прохолодний, а взимку теплий?» Коли і з цим співбесідник погоджувався, Сократ казав: «Насправді, в будинках, повернених на південь, взимку сонце світить у галереї а влітку воно ходить над нами і над дахами і дає тінь. Значить, якщо це прекрасно, то необхідно будувати вище південний бік, щоб не загороджувати зимовому сонцю доступу, а нижче -- північний бік, щоб холодні вітри не потрапляли у будинок. Коротше кажучи, куди господарю у всі часи року буває найприємніше всього ховатися і де безпечніше над усе розміщувати речі, те і буде по справедливості найприємнішим і найпрекраснішим житлом».

Діалектичні визначення понять «благочестя», «справедливість» та інших

Я спробую розповісти також про те, як Сократ розвивав у своїх друзях здатність до діалектики. Сократ дотримувався такої думки: якщо хтось знає, що таке даний предмет, то він може пояснити це й іншим; а якщо не знає, то зовсім не дивно, що і сам помиляється, і вводить в оману інших. З огляду на це він ніколи не переставав займатися з друзями дослідженням питань , що таке кожен предмет. Наводити всі його визначення понять було б справою надто громіздкою, тому я обмежуся тільки тими визначеннями, на яких сподіваюся розкрити його метод дослідження.

Передусім, він дослідив питання благочестя приблизно так.

-- Скажи мені, Евфідем,-- запитав він,-- що за річ, по-твоєму, благочестя?

-- Прекрасна, клянусь Зевсом,-- відповів Евфідем.

-- Ллє чи можеш ти сказати, яка людина благочесна?

-- Я гадаю,-- відповів Евфідем,-- це той, хто шанує богів.

-- А чи можна шанувати богів, як кому заманеться?

-- Ні, є закони, на основі яких потрібно шанувати богів.

-- Отже, хто знає ці закони, може знати, як треба шанувати богів?

-- Думаю, що так,-- відповів Евфідем.

Оскільки в грецьких будинках опалення не було, то їх споруджували з таким розрахунком, щоб взимку сонце якомога більше обігрівало їх.

Отже , хто знає , як треба шанувати богів, думає, що це треба робити не інакше, як саме так, як він знає?

Звісно, не інакше,-- відповів Евфідем.

-- Л чи шанує хтось богів інакше, а не так, на його думку, як треба?

-- Думаю, що ні,-- відповів Евфідем.

-- Отже, хто знає статті закону, що стосуються богів, той буде шанувати богів законним чином?

--Звичайно.

— Отже, хто шанує їх законним чином, шанує, як належить?

— Як же інакше?

-- А хто шанує, як належить, той благочестивий?

-- Звичайно,-- відповів Евфідем.

-- Отже, правильним буде визначення: хто знає статті закону, що стосуються богів, той благочесний?

-- Мені здається, що так,-- відповів Евфідем.

-- А чи до людей можна ставитись, як кому заманеться?

-- Ні, і про людей є статті закону.

-- Отже, люди, які ставляться один до одного відповідно до цих постанов, ставляться, як належить?

-- Як же інакше?

-- Отже, хто ставиться до людей, як належить, ставиться правильно?

-- Звичайно,-- відповів Евфідем.

-- Отже, хто ставиться до людей правильно, правильно робить людські справи?

-- Гадаю, що так,-- відповів Евфідем.

-- Отже, хто підкоряється законам, той вершить справедливі діла?

-- Звичайно,-- відповів Евфідем.

-- А чи знаєш ти, які вчинки називаються справедливими? -- запитав Сократ.

-- Це ті, що до них велять вдаватися закони.

-- Отже, хто робить те, що велять закони, той вершить справедливі діла і ті, які повинен вершити?

-- Як же інакше?

-- Отже, хто вершить справедливі діла, той справедливий?

-- Думаю, що так,-- відповів Евфідем.

-- Але чи думаєш ти, що хто-небудь підкоряється законам, не знаючи, що закони велять?

-- Не думаю,-- відповів Евфідем.

-- А чи думаєш ти, що хто-небудь, знаючи, що належить робити, думає, що цього не потрібно робити?

-- Не думаю,-- відповів Евфідем.

-- Л чи знаєш ти, що хто-небудь робить інше, а не те, що, на його думку, слід робити ?

-- Ні,-- відповів Евфідем.

-- Отже, той, хто знає статті закону, що стосуються людей, вершить справедливі діла?

-- Звичайно,-- відповів Евфідем.

-- Отже, хто вершить справедливі діла, той справедливий?

-- Хто ж інший? -- відповів Евфідем.

-- Отже, ми дамо нарешті правильне визначення, якщо зазначимо, що справедливий той. хто знає постанови законів, що стосуються людей?

-- Гадаю, що так,-- відповів Евфідем.

-- А що нам сказати про мудрість? Що таке вона? Скажи мені, як по-твоєму, мудрі мудрі в тому, що знають, чи є люди, які мудрі в тому, чого не знають?

-- Очевидно, в тому, що знають,-- відповів Евфідем,-- як же можна бути мудрим у тому , чого не знаєш?

-- А мудрі мудрі завдяки знанню?

-- З якої ж іншої причини можна бути мудрим, як не ЗЗВДЯКРІ знанню? -- сказав Евфідем.

-- Чи вважаєш ти, що мудрість є щось інше, а не те, завдяки чому люди мудрі?

-- Ні.

-- Отже, мудрість є знання?

-- Гадаю, що так.

-- А як ти думаєш, людині можна знати все, що є на світі?

-- Думаю, клянусь Зевсом, не можна навіть малої частини того.

-- Отже, людині неможливо бути мудрим у всьому?

-- Клянусь Зевсом, звичайно, ні.

-- Отже, кожен мудрий у тому, що він знає?

-- Гадаю, що так.

-- Чи не слід нам, Евфідем, таким же чином дослідити питання і про благо?

-- Яким? -- запитав Евфідем.

-- Як ти думаєш, усім корисно одне і те ж?

-- Ні.

-- Чи не думаєш ти, що корисне одному іноді буває шкідливо іншому?

-- Авжеж,-- відповів Евфідем.

-- А чи можеш ти назвати благом що-небудь інше, а не корисне?

-- Ні,-- відповів Евфідем.

-- Отже, корисне є благо для того, кому воно корисне?

-- Гадаю, так,-- відповів Евфідем.

-- А чи можемо ми прекрасне визначити як-небудь інакше? ' Або є на світі тіло, посудина або якийсь інший предмет, який ти називаєш прекрасним, про який ти знаєш, прекрасний для всього?

-- Клянусь Зевсом, ні,-- відповів Евфідем.

-- То чи не прекрасно вживати кожен предмет для того, для чого він корисний?

-- Звичайно,-- відповів Евфідем.

-- А чи буває прекрасним кожен предмет для чого-небудь іншого, як не для того, для чого його прекрасно вживати?

-- Ні для чого іншого,-- відповів Евфідем.

-- Отже, корисне прекрасне для того, для чого воно корисне?

-- Гадаю, так,-- відповів Евфідем.

-- А хоробрість, Евфідем, як ти думаєш, одна з прекрасних речей?

-- Не прекрасна, а найпрекрасніша,-- відповів Евфідем.

-- Значить, по-твоєму, хоробрість -- річ, корисна не для яких-небудь незначних випадків?

-- Клянусь Зевсом, навпаки, для найважливіших.

-- А як, по-твоєму, в страшних і небезпечних випадках корисно не знати її?

-- Ні в якому разі,-- відповів Евфідем.

-- Значить, хто не боїться в таких випадках, тому що не знає, що це таке, той не хоробрий?

-- Клянусь Зевсом, ні: тоді багато божевільних і боягузів виявились би хоробрими.

-- А що ти скажеш про тих. хто боїться навіть не страшного?

-- Клянусь Зевсом, вони ще менш хоробрі.

-- Отже, того, хто добрий при страшних і небезпечних обставинах, ти вважаєш хоробрим, а хто поганий -- боягузом?

-- Звичайно,-- відповів Евфідем.

Тобто, інакше, ніж благо.

-- А добрим при таких обставинах ти вважаєш когось іншого чи того, хто може з ними гарно впоратися?

-- Ні, саме такого,-- відповів Евфідем.

-- А поганим, значить, такого, який кепсько з ними справляється?

-- Кого ж іншого? -- відповів Евфідем.

-- А кожен справляється так, як, на його думку, потрібно?

-- Як же інакше? -- відповів Евфідем.

-- А хто не може добре справлятися, знає, як треба справлятися?

-- Звичайно, ні,-- відповів Евфідем.

-- Отже, хто знає, як потрібно справлятися, той і може?

-- Так, тільки той,-- відповів Евфідем.

-- А той, хто не робить помилок, хіба погано справляється з такими обставинами?

-- Не думаю,-- відповів Евфідем.

-- Отже, хто погано справляється, той робить помилки?

-- Звичайно.

-- Отже, хто вміє добре справлятися зі страшними і небезпечними обставинами, той хоробрий, а хто робить помилки в таких випадках, боягуз?

-- Гадаю, так,-- відповів Евфідем.

Монархію і тиранію Сократ вважав формами правління, але вбачав між ними відмінності: правління при добровільній згоді народу і на основі законів республіки він вважав монархією ', а правління проти волі народу і не на основі законів, а за ознакою правителя -- тиранією. Якщо службові особи виходять з людей, котрі дотримуються законів, такий державний устрій він вважав аристократією; якщо на основі цензу -- плутократією ; якщо з усіх громадян -- демократією.

Якщо хтось заперечував Сократу з приводу чогось і не міг сказати нічого конкретного, а без доказів стверджував , що той, про кого він сам говорить, або розумніший, або вміліший у державних справах , або хоробріший тощо, то Сократ повертав усю суперечку назад до основного положення приблизно так: «Ти стверджуєш, що той, кого ти хвалиш, більш гідний громадянин, ніж той, кого хвалю я?

-- Так, я це стверджую.

-- Тоді давай спочатку розглянемо питання, в чому полягають обов'язки гідного громадянина.

-- Добре, зробимо це.

-- Так, при управлінні фінансами вищим виявиться той, хто збільшує прибутки держави?

-- Звичайно.

-- А на війні той, хто має перевагу над супротивниками?

-- Як же інакше?

-- А в дипломатичних відносинах, хто колишніх ворогів робить друзями?

-- Гадаю, що так.

-- А виступаючи оратором на народному зібранні,-- хто припиняє боротьбу партій і встановлює згоду?

-- Гадаю, що так.

При такому поверненні суперечки до основних положень самому противнику істина ставала ясною.

Коли Сократ сам розглядав яке-небудь питання у своїй бесіді, він виходив завжди із загальновідомих істин, вбачаючи в цьому надійний спосіб аргументації . Тому у своїх міркуваннях йому вдавалося набагато більше, ніж будь-кому іншому з відомих мені осіб, приводити слухачів до згоди з ним. Та й Гомер, говорив Сократ, наділив Одісея здібністю «впевненого» оратора з огляду на його вміння у своїх промовах виходити з положень, що істинні для всіх людей.

Платон

Платон народився у відомій аристократичній сім'ї в Афінах. В юнацькому віці познайомився з Сократом і став його учнем. Розказують, що Сократу одного разу приснився сон, ніби він тримав на колінах лебедика, а той раптом вкрився пір'ям і злетів з дивним криком: а наступного дня він зустрів Платона і сказав, що той і є його «лебідь».

Не зважаючи на те, що Платон був філософом, йому доводилося брати участь у військових походах, в яких він відзначився , тричі побував на Сіцілії. Там тиран Діонісій примусив Платона жити при ньому, а потім продав його у рабство, з якого Платон був викуплений друзями.

В Афінах Платон написав свої філософські твори, надавши їм форми діалогів.

Платон -- перший видатний філософ античності, від якого до нас дійшли майже всі його твори. У них викладається вчення про буття, що дістало назву «теорії ідей». Історики філософії платонівські діалоги поділяють на чотири групи: ранні («сократичні »), до них належать: «Апологія Сократа», «Евтифрон», «Критон», «Хармід» та ін.; друга група: «Кратіл», «Банкет», «Федон» і перша кпига «Держави»; третя (більш пізня група); останні книги «Держави», «Федр», «Теетет», «Парменід», четверта група -- «Софіст», «Тімей», «Крітій» і «Закони».

«БАНКЕТ»

Я (Сократ -- В. Б.) спробую переказати вам розмову про Ерота, яку почув колись від однієї мантинеянки, Діотіми , жінки дуже обізнаної і в цьому і багато в чому іншому, що колись домоглася для афінян під час жертвоприношення перед чумою десятилітнього відстрочення цієї хвороби,-- а Діотіма і просвітила мене в тому, що стосується любові,-- так ось, я спробую переказати її розповідь, наскільки це можливо, своїми словами, починаючи з того, на чому ми з Агафоном тільки що погодились.

Отже, наслідуючи твій, Агафоне, приклад, потрібно спочатку з'ясувати, що таке Ерот і які його справи. Найлегше, мені здається, з'ясувати це так само, як колись та чужоземка , а вона ставила мені запитання за запитанням. Я говорив їй тоді приблизно те ж саме, що зараз Агафон: Ерот -- це великий бог, це любов до прекрасного. А вона довела мені з допомогою тих самих доказів, якими я доводжу зараз Агафону, що він, наперекір моїм твердженням, зовсім не прекрасний і зовсім не добрий. І тоді я запитав її:

-- Що ти говориш, Діотімо? Значить, Ерот потворний і підлий? А вона відповіла:

-- Не богохульствуй! Невже те, що не прекрасне, неодмінно повинно бути, по-твоєму , потворним?

-- Звичайно.

-- І значить, те, що не мудре, неодмінно невігластво? Хіба ти не помічав, що між мудрістю і невіглаством є щось середнє?

-- Що саме?

-- Отже, тобі невідомо, що правильну, але не підтверджену поясненням думку не можна назвати знанням? Якщо немає пояснення, яке ж це знання? Але і це не невігластво. Адже якщо це відповідає тому, що є насправді, яке ж це невігластво? Очевидно, правильне уявлення -- це щось середнє між розумінням і невіглаством.

-- Ти маєш рацію,-- сказав я.

-- А в цьому випадку, не наполягай на тому, що все, що не прекрасне,-- потворне, а все, що не добро, є зло. І визнавши, що Ерот не прекрасний і також не добрий, не думай, що він повинен бути потворний і злий, а вважай, що він знаходиться десь посередині між цими крайнощами.

-- І все-таки,-- заперечив я,-- всі визнають його великим богом.

-- Ти маєш на увазі всіх необізнаних чи також і обізнаних? -- запитала вона.

-- Усіх взагалі.

-- Як же можуть, Сократе,-- засміялася вона,-- визнавати його великим богом ті люди, які й за бога його не мають?

-- Хто ж це такі? -- запитав я.

-- Ти перший,-- відповіла вона,-- я друга.

-- Як можеш ти так говорити? -- запитав я.

-- Дуже просто,-- відповіла вона. -- Скажи мені, хіба ти не стверджуєш, що всі боги блаженні і прекрасні? Або, може, ти насмілишся про кого-небудь з богів сказати, що він не прекрасний і не блаженний?

-- Ні, клянусь Зевсом, не насмілюсь,-- відповів я.

-- А блаженними ти вважаєш чи не тих, хто прекрасний і добрий?

-- Авжеж, саме так.

-- Але ж з приводу Ерота ти визнав, що, не відзначаючись ні добротою, ні красою, він прагне до того, чого у нього немає.

-- Так, я це визнав.

-- Тоді як же він може бути богом, якщо обділений добротою і красою?

-- Здається, він і дійсно не може ним бути.

-- Ось бачиш,-- сказала вона,-- ти також не вважаєш Ерота богом.

-- Тоді що ж таке Ерот? -- запитав я.-- Смертний?

-- Ні, ні в якому разі.

-- А хто ж?

-- Як ми вже з'ясували, щось середнє між безсмертним і смертним.

-- Хто ж він, Діотімо?

-- Великий геній, Сократе. Адже всі генії являють собою щось середнє між богом і смертним.

-- Яке ж їхнє призначення?

-- Бути тлумачником і посередником між людьми і богами, передаючи богам молитви і жертви людей, а людям накази богів і винагороди за жертви. Перебуваючи посередині, вони заповнюють простір між тими й іншими, внаслідок чого Всесвіт з'єднаний внутрішніми зв'язками. Завдяки їм можливі різні пророкування, мистецтво жерців і взагалі все, що стосується жертвоприношень, таїнств, заклинань, пророкувань і чародійства. Не стикаючись з людьми, боги спілкуються з ними тільки через посередництво геніїв -- уві сні чи наяву. І хто обізнаний в подібних справах, той є людиною божественною, а обізнаний у всьому іншому, чи то буде яке-нибудь мистецтво, а чи ремесло,-- просто ремісником. Генії ці численні і різні, і Ерот -- один із них.

-- Хто ж його батько і мати? -- запитав я.

-- Розповідати про це довго,-- відповіла вона,-- але все-таки я тобі розповім. Коли народилась Афродіта, боги зібралися на банкет, і серед них був Порос, син

Метіліди. Тільки-но вони пообідали -- їжі у них було вдосталь,-- як прийшла прохати милостиню Пенія і стала біля дверей. І ось Порос,

Міф про народження Ероса від Пороса і Пенії придумав Платон. У своїй промові Діотіма славить вищу красу, яка принципово відрізняється від краси матеріальних, чуттєвих речей. Ероса можна зрозуміти як перехід від споглядання краси в тілах матеріального світу до споглядання ідеї вічного духовного народження в красі.

Захмілівши від нектару -- вина тоді ще не було ,-- вийшов у сад Зевса і, обважнівши, заснув. І тут Пенія, надумавши в бідності своїй народити дитину від Пороса, прилягла біля нього і зачала Ерота. Ось чому Ерот -- супутник і слуга Афродіти: адже він був зачатий на святі народження цієї богині; крім того, він за своєю природою любить гарне: адже Афродіта красуня. Оскільки ж він син Пороса і Пенії, справа з ними полягає ось у чому: передусім він завжди бідний і, всупереч поширеній думці, зовсім не гарний і не ніжний, а брутальний, неакуратний, не взутий і бездомний; він валяється на голій землі , під відкритим небом, біля дверей, на вулицях і, І як справжній син своєї матері, зі злиднів не виходить. Але, з іншого боку, він по-батьківські тягнеться до прекрасного і довершеного, він хоробрий, сильний, він умілий ловець, часто замислюючи підступи, він прагне змістовності й досягає її, він усе своє життя зайнятий філософією, він умілий чародій, маг і софіст. За своєю природою він ні безсмертний, ні смертний: в один і той же день він то живе і розквітає, якщо справи його йдуть добре, то вмирає, але, унаслідувавши природу батька, оживає знову. Все , щоб він не придбав, сходить нанівець, тому Ерот ніколи не буває ні багатим, ні бідним.

Він знаходиться також посередині між мудрістю і невіглаством, і ось чому. З богів ніхто не займається філософією і не бажає стати мудрим, оскільки боги і так уже мудрі; та й взагалі, хто мудрий , до мудрості не прагне. Але не займаються філософією і не бажають стати мудрими ті ж самі невігласи. Адже тим-то і погане невігластво, що людина -- і не прекрасна , і не довершена , і не розумна -- цілком задоволена собою. А хто не вважає, що чогось потребує, той і не бажає того, в чому, на його думку, не має потреби.

-- Так хто ж, Діотімо,-- запитав я,-- прагне мудрості, якщо ні мудреці, ні невігласи філософією не займаються?

-- Зрозуміло й дитині,-- відповіла вона,-- що займаються нею ті, хто знаходиться посередині між мудрецями і невігласами, а Ерот до них належить. Адже мудрість -- це одне з найпрекрасніших благ на світі, а Ерот -- це любов до прекрасного, тому Ерот не може не бути філософом, тобто любителем мудрості, а філософ займає проміжне становище між мудрецем і невігласом. Зобов'язаний же він цим своїм походженням: адже батько в нього мудрий і багатий, а мати не має ні мудрості, ні багатства. Така, дорогий Сократе, природа цього генія. Що ж стосується твоєї думки про Ерота, то в цьому немає нічого дивного. Судячи з твоїх слів, ти вважав, що Ерот -- предмет любові, а не її основа. Тому , я думаю, Ерот і здавався тобі таким прекрасним. Адже предмет любові насправді і прекрасний, і ніжний, і досконалий, і гідний захоплення . А основа любові має інший вигляд, такий, приблизно, як я тільки-но змалювала. Тоді я сказав їй:

-- Нехай так, чужоземко, ти говорила прекрасно. Але якщо Ерот такий, яка ж користь від нього людям?

-- А це, Сократе,-- сказала вона,-- я зараз і спробую тобі пояснити. Отже, властивості і походження Ерота тобі відомі, а являє він собою, як ти кажеш, любов до прекрасного. Ну, а якщо б нас запитали: «Що ж таке,, Сократе і Діотімо, любов до прекрасного?»--або, кажучи ще точніше: «Чого хоче той, хто любить прекрасне?»

-- Щоб воно стало його долею,-- відповів я.

-- Але твоя відповідь,-- сказала вона,-- породжує інше питання, а саме: «Що ж здобуває той, чиєю долею стає прекрасне?»

Я сказав, що не можу відповісти на таке запитання відразу.

-- Ну, а якщо замінити слово «прекрасне» словом «благо» і запитати тебе: «Скажи, Сократе, чого хоче той, хто любить благо?»

-- Щоб воно стало його долею,-- відповів я.

-- А що здобуває той, чиєю долею виявиться благо? -- запитала вона.

-- На це,-- сказав я,-- відповісти легше. Він буде щасливим.

-- Правильно, щасливі -- щасливі тому, що володіють благом,-- потвердила вона. -- А запитувати, чому хоче бути щасливим той, хто хоче ним бути, безглуздо.. Така відповідь, очевидно, вичерпує питання.

-- Ти маєш рацію,-- згодився я.

-- Ну, а це бажання і ця любов притаманні, по-твоєму, всім людям, і чи завжди вони бажають собі блага, як ти гадаєш?

-- Так,-- відповів я.-- Це притаманне всім.

-- Але якщо всі завжди люблять одне і те ж,-- сказала вона,-- то чому ж, Сократе, ми говоримо не про всіх, що вони люблять, а про одних говоримо так, а про інших -- ні?

-- Я і сам дивуюся з цього,-- відповів я.

-- Не дивуйся,-- сказала вона. -- Ми просто беремо якийсь один різновид любові і, закріплюючи за нею назву загального поняття, іменуємо любов'ю тільки її, а інші різновиди любові називаємо інакше.

-- Наприклад? -- запитав я.

-- Гаразд,-- відповіла вона. -- Ти знаєш, творчість -- поняття широке. Все, що викликає перехід з небуття в буття,-- творчість, і, отже, створення будь-яких творів мистецтва і ремесла можна назвати творчістю, а всіх тих. хто створює,-- їх творцями.

-- Цілком правильно,-- погодився я.

-- Але,-- продовжувала вона,-- ти знаєш, що вони не називаються творцями, а іменуються інакше, бо з усіх різновидів творчості виділена одна галузь -- галузь музики і віршованих розмірів, до якої заведено відносити назву «творчість». Творчістю зветься тільки вона, а творця-ми-поетами -- тільки ті, хто в ній працює.

-- Цілком правильно,-- погодився я.

-- Так само і з любов'ю. По суті, всяке побажання блага і щастя -- це для кожного велика і підступна любов. Але про тих, хто відданий таким її різновидам, як користолюбство, любов до фізичних вправ, любов до мудрості, не кажуть, що вони люблять або що вони закохані,-- тільки до тих, хто зайнятий і захоплений одним, тільки певним видом любові, відносять загальну назву «любов», «любити», «закохані».

-- Мабуть, це правда,-- сказав я.

-- Дехто стверджує,-- продовжувала вона,-- що любити -- значить шукати свою половину. А я стверджую, що ні половина, ні ціле не викличе любові, якщо не являє собою якогось блага. Люди згодні, щоб їм відрізали руки і ноги, якщо ці частини їхнього власного тіла здаються їм непридатними. Адже цінують люди зовсім не своє, якщо, звичайно, не називати все хороше своїм і властивим собі, а все погане -- чужим, ні, люблять вони тільки хороше. А ти як думаєш?

-- Я думаю так само,-- відповів я.

-- Чи не можна тоді просто сказати, що люди люблять благо?

-- Можна,-- відповів я.

-- А чи не додати,-- продовжила вона,-- що люди люблять і володіти благом?

-- Додамо.

-- І не тільки володіти ним, але володіти вічно?

-- Додамо і це.

-- Чи не є, одним словом, любов не що інше, як любов до вічного володіння благом ?

-- Ти говориш чисту правду,-- сказав я.

-- Ну, а якщо любов -- це завжди любов до блага,-- сказала вона,-- то скажи мені, яким чином повинні поводитися ті, хто до нього прагне, щоб їхній запал можна було назвати любов'ю? Що вони повинні робити, ти можеш сказати?

-- Якщо б міг,-- відповів я,-- я не захоплювався б твоєю мудрістю і не ходив би до тебе, щоб про все це дізнатися.

-- Ну, то я відповім тобі,-- сказала вона,-- вони повинні народити в прекрасному як тілесно, так і духовно.

-- Треба бути чаклуном,-- сказав я,-- щоб збагнути, що ти маєш на увазі, а мені це не зрозуміло.

-- Ну що ж,-- відповіла вона,-- скажу ясніше. Справа в тому, Сократе, що всі люди вагітні як тілесно, так і духовно, і коли вони досягають певного віку, природа наша вимагає звільнення від тягаря. Звільнитися вона може тільки в прекрасному, але не в потворному. Поєднання чоловіка і жінки є таке звільнення. І це справа божественна, бо зачаття і народження -- суть прояву без смертного начала в істоті смертній. Ні те, ні інше не може відбутися в невдалому, а невдале для всього божественного -- це потворне, тоді як прекрасне -- це вдале. Таким чином, Мойра й Іліфія ' будь-якого народження -- це Краса. Тому, наблизившись до прекрасного, вагітна істота проймається радістю і веселістю, народжує і при зводить на світ, а наблизившись до потворного, стає по хмурою, засмучується, з'їжується, відвертається, зами кається і, замість того, щоб народити, обтяжується за триманим в утробі плодом. Ось чому вагітні й ті, хто вже напередодні родів, так прагнуть прекрасного -- воно по збавляє їх від великих родильних мук. Але любов,-- зробила вона висновок,-- зовсім не є прагненням до пре красного, як це тобі, Сократе, здається.

-- А що ж вона таке?

-- Бажання народити і призвести на світ в прекрасному.

Іліфія -- богиня, яка допомагає при пологах. Мойра -- богиня долі, присутня при народженні дитини.

-- Можливо,-- сказав я.

-- Безсумнівно,-- сказала вона. -- А чому саме народити? Та тому, що народження -- це та частка безсмертя і вічності, яка відпущена смертній істоті. Але якщо любов, як ми погодились, є прагнення до вічного володіння благом, то нарівні з благом не можна не бажати і безсмертя. А значить, любов -- це прагнення і до безсмертя.

Усьому цьому вона вчила мене щоразу, коли розмовляла зі мною про любов. А одного разу вона запитала мене:

-- У чому, по-твоєму, Сократе, причина цієї любові і цього бажання? Чи не помічав ти, в якому незвичайному стані бувають всі тварини, і наземні, і пернаті, коли вони охоплені пристрастю дітонародження? Вони перебувають у любовній лихоманці спочатку під час спарювання, а потім -- коли годують своїх дитинчат, заради яких вони здатні і боротися з найсильнішими, якими б слабкими не були самі, і вмерти, і голодувати, тільки щоб їх вигодувати, і взагалі зносити все, що завгодно. Про людей ще можна подумати,-- продовжувала вона,-- що вони роблять це за велінням розуму, але в чому причина таких любовних поривів у тварин, ти можеш сказати?

І я знову сказав, що не знаю.

-- І ти розраховуєш стати знавцем любові,-- запитала вона,-- не зрозумівши цього?

-- Але ж я, як я тільки що сказав, тому і ходжу до тебе, Діотімо, що мені потрібен вчитель. Назви ж мені причину і цього, і всього іншого, що стосується любові!

-- Так ось,-- сказала вона,-- якщо ти впевнився, що любов за своєю природою -- це прагнення до того, про що ми не раз уже говорили, то і тут тобі немає чому дивуватися. Адже у тварин, так само як і у людей, смертна природа прагне стати по можливості безсмертною і вічною. А досягнути цього вона може тільки одним шляхом -- породженням, залишаючи кожен раз нове замість старого; адже навіть за той час, доки про будь-яку живу істоту говорять, що вона живе і залишається сама собою -- людина, наприклад, з дитинства і до старості вважається однією і тією ж особою,-- вона ніколи не буває однією і тією ж, хоча і вважається такою, як була раніше, а завжди поновлюється, щось обов'язково втрачаючи, чи то волосся, плоть, кості, кров або взагалі все тілесне, та не тільки тілесне, але й те, що належить до душі: ні в кого не залишаються без змін ні його звички ні норов, ні погляди, ні бажання, ні радощі, ні горе, ні острахи, завжди щось з'являється, а щось втрачається. Ще дивніша, проте, справа з нашими знаннями; мало того, що якісь ми втрачаємо і, відповідно, ніколи не буваємо такими, як колись, і відносно знань,-- така ж доля кожного виду знань зокрема. Те , що називається вправою, зумовлено не чим іншим, як убутком знання, бо забуття -- це убуток якогось знання, а вправа, примушуючи нас знову згадувати забуте, зберігає нам знання настільки, що воно здається незмінним. Так ось, таким же чином зберігається і все смертне: на відміну від божественного, воно не залишається завжди одним і тим же, але, старіючи і відходячи, залишає нову свою подобу. Ось таким чином, Сократе,-- зробила висновок вона,-- прилучається до безсмертя смертне -- і тіло, і все інше. Іншого способу немає. Не дивуйся ж, що кожна жива істота за своєю природою клопочеться своїм потомством. Заради безсмертя супроводжує все на світі дбайлива ця любов.

Вислухавши її промову, я здивувався і сказав:

-- Та невже, премудра Діотімо, це дійсно так?

І вона відповіла, як відповідають справжні мудреці:

-- Можеш бути впевнений у цьому, Сократе. Візьми людське шанолюбство -- ти здивуєшся його безглуздості, якщо не згадаєш того, що я сказала, і випустиш з уваги, як одержимі люди через бажання зробити відомим своє ім'я, «щоб на вічні часи здобути безсмертну славу», за ради якої вони ладні наразитись на ще більші небезпеки, ніж заради своїх дітей, тратити гроші, зносити будь-яку нужду, вмерти, нарешті. Ти думаєш,-- продовжувала вона,-- Алкестиді захотілось би вмерти за Адмета, Ахіллу -- слідом за Патроклом, а вашому Кодру ' -- за ради майбутнього царства для своїх дітей, якби всі вони не надіялись залишити ту безсмертну пам'ять про свою доброчесність, яку ми і нині зберігаємо? Я думаю,--сказала вона,-- що всі роблять усе заради такої безсмертної слави про їх доброчесність, і, чим люди гідніші, тим більше вони роблять. Безсмертя -- ось чого вони прагнуть.

Ті, у кого тіло прагне звільнитися від тягаря,-- продовжувала вона,-- належать більше до жінок і слугують Ероту саме так, надіючись завдяки дітонародженню набути безсмертя і щастя на вічні часи. Вагітні ж духовно ~ є і такі,-- пояснила вона,-- що вагітні духовно, і до того ж навіть більшою мірою, ніж тілесно,-- вагітні тим, що якраз у душі й годиться виношувати. А що їй годиться виношувати? Розум та інші чесноти. Батьками їх бувають усі творці й ті з майстрів, яких можна назвати винахідниками. Найбільш важливе і прекрасне -- це розуміти, як управляти державою і домівкою , і називається це вміння розсудливістю і справедливістю. Так ось, хто замолоду виношує духовні якості, зберігаючи чистоту і до приходу змужнілості, але відчуває палке бажання народити, той, я думаю, так само шукає всюди прекрасне, в якому міг би звільнитися від тягаря , бо в потворному він ні за що не народить. Вагітний радіє прекрасному тілу більше, ніж потворному, але особливо радий він, якщо таке тіло зустрінеться йому в поєднанні з прекрасною, благородною і обдарованою душею: для такої людини він відразу знаходить слова про доброчесність, про те, яким повинен бути і чому повинен присвятити себе гідний чоловік, і береться за виховання. Проводячи час з такою людиною, він прилучається до прекрасного і народжує на світ те, чим давно вагітний. Завжди пам'ятаючи про свого друга, де б той не був,-- далеко чи близько, він спільно з ним ростить своє дітище, завдяки чому вони набагато ближчі один до одного, ніж мати і батько, і дружба між ними міцніша, тому що діти, що з'єднують їх, прекрасніші й безсмертніші . Та і кожний, мабуть, визнає за краще мати таких дітей , ніж звичайних, якщо подумає про Гомера, Гесіода та інших прекрасних поетів, чиє потомство ' гідне наслідування, бо воно приносить їм безсмертну славу і зберігає пам'ять про них, тому що і саме не забувається, і безсмертне. Або візьми, якщо хочеш,-- продовжувала вона,-- дітей, полишених Лікургом в Лакедемоні,-- дітей, які врятували Лакедемон і, можна сказати, всю Грецію. В пошані у вас і Солон, батько ваших законів, а в інших місцях, чи то у варварів, чи у греків, пошаною користуються багато інших людей, що здійснили безліч прекрасних справ і народили різноманітні чесноти. Не одне святилище було споруджено за таких дітей цим людям, а за звичайних дітей нікому ще не споруджували святилищ.

Усі ці таємниці любові можна, мабуть, відкрити і тобі, Сократе . Що ж стосується тих найвищих і найпотаємніших, заради яких перші, якщо вникнути , й існують на світі, то я не знаю, чи здатний ти проникнути в них. «Сказати про них я, проте, скажу,-- продовжувала вода за мною справа не стане. То спробуй же слідувати мені, наскільки зможеш».

Хто хоче вибрати правильний шлях, повинен починати з прагнення до прекрасних тіл у молодості. Якщо йому вкажуть правильний шлях, він полюбить спочатку одне таке тіло і народить у ньому прекрасні думки , а потім зрозуміє, що краса одного тіла споріднена з красою будь-якого іншого і що коли прагнути до ідеї прекрасного, то безглуздо думати, ніби краса у всіх тіл однакова. Зрозумівши це, він буде любити всі прекрасні тіла, а до того одного збайдужіє, бо визнає таку безмірну любов мізерною і дріб'язковою. Після цього він почне цінувати красу душі більше, ніж красу тіла і, якщо йому трапиться людина хорошої душі, але не така вже вродлива, він буде цілком задоволений, полюбить її й стане піклуватися про неї, прагнучи народити такі судження, які роблять юнаків кращими, завдяки чому мимоволі осягне красу звичаїв і порядків і, побачивши, що все це прекрасне споріднене між собою, буде вважати красу тіла чимось нікчемним. Від звичаїв він повинен перейти до наук, щоб збагнути красу наук і, прагнучи до краси уже в усій її багатогранності, не бути нікчемним і жалюгідним рабом чиєїсь привабливості, зачарованим красою одного якогось хлопчиська, людини або характеру, а вийти у відкрите море краси і, споглядаючи його в неухильному прагненні до мудрості, щедро народжувати чудові промови і думки, доки нарешті, набравшись тут сил і вдосконалившись, він не побачить те єдине знання, що стосується прекрасного, і ось якого прекрасного... «Тепер,-- сказала Діотіма,-- постарайся слухати мене якомога уважніше». \

Хто, ставши на шлях любові, буде послідовно споглядати прекрасне, той, дійшовши до кінця цього шляху, раптом побачить щось навдивовижу прекрасне за своєю природою, те саме, Сократе, заради чого і були створені всі попередні праці,-- щось, по-перше, вічне, тобто те, Що не має ні народження, ні загибелі , ні росту, ні зубожіння, а по-друге, не в чомусь прекрасне, а в чомусь потворне, не колись, десь, задля когось і порівняно з чимось прекрасне, а в інший час, в іншому місці, для іншого і в порівнянні з іншим потворне. Прекрасне це з'явиться перед ним не у вигляді якогось обличчя, рук або частини тіла, не у вигляді якоїсь речі або знання, не в чомусь іншому, чи то тварина, Земля, небо або ще що-небудь, а само по собі , завжди в самому собі одностайне; всі ж інші різновиди прекрасного притаманні йому таким чином, що вони виникають і гинуть, а його стає ні більше, ні менше, і ніяких впливів воно не відчуває. І той, хто завдяки правильній любові до юних піднявся над окремими різновидами прекрасного і почав осягати власне прекрасне, той, мабуть, майже досягнув мети.

Ось яким шляхом треба йти в любові -- самому чи під чиїмось керівництвом: почавши з окремих проявів прекрасного, потрібно увесь час, ніби по сходинках, підійматися вгору заради найпрекраснішого -- від одного прекрасного тіла до двох, від двох -- до всіх, а потім від прекрасних тіл до прекрасних звичаїв, а від прекрасних звичаїв до прекрасних вчень, доки не підіймешся від цих вчень до того, що і є вченням про власне прекрасне, і не пізнаєш нарешті, що ж воно -- прекрасне. «їв спогляданні прекрасного самого по собі, дорогий Сократе,-- продовжувала мантинеянка,-- тільки і може жити людина, що його пізнала. Адже пізнавши його, ти не зрівняєш його ні із золототканим одягом, ні з гарними хлопчиками і юнаками, дивлячись на які ти тепер приходиш у захват, і, як багато інших, хто милується своїми коханими і не відходить від них, погодився б, якби це було» хоч якось можливо, не їсти і не пити, а тільки безперервно дивитися на них і бути з ними». «То що ж було б,-- запитала вона,-- якби кому-небудь довелось побачити прекрасне саме по собі прозорим, чистим, без домішок, не обтяженим людською плоттю, фарбами і всілякими іншими минущими нісенітницями, якщо б це божественне прекрасне можна було побачити у всій його одностайності?» «Невже ти думаєш,-- сказала вона,-- що людина, яка спрямувала на нього свій погляд, гідно його споглядає і з ним нерозлучна , може жити жалюгідним життям? Невже ти не розумієш, що, тільки споглядаючи прекрасне так, як його належить споглядати , він зуміє народити не ознаки чесноти, а чесноту істинну, тому що пізнає він істину, а не привид? А хто народив і вигодував істинну чесноту, тому випадає на долю любов богів, і якщо хто-небудь з людей і буває безсмертним, то саме він».

«ТІМЕЙ»

Розглянемо ж, хто і з якої причини взявся до створення цього Всесвіту. Він був благий, а той, хто благий, ніколи і ні в якій справі не почуває заздрощів. Будучи далеким від цього, він побажав, щоб усі речі стали якнайбільше схожими на нього самого. Вбачати в цьому, як це роблять мудрі мужі, справжній і найважливіший початок народження і космосу було б, мабуть, найбільш правильно. Отже, побажавши, щоб усе склалося добре і щоб ніщо, по можливості, не склалося погано, бог потурбувався про всі видимі речі, які перебували не в стані спокою, але в негармонійному і хаотичному русі; він привів їх з хаосу в порядок , вважаючи, що друге, безумовно, краще, ніж перше. Неможливо сьогодні й було неможливо в давнину, щоб той, хто є найвище благо, створив щось, що не було б найпрекраснішим; тим часом роздуми спонукали до висновку, що з усіх речей, за природою своєю видимих, жодне творіння, позбавлене розуму, не може бути прекраснішим за те, котре наділене розумом, якщо порівнювати те й інше як ціле; а розум не може перебувати ні в чому, окрім душі. Керуючись цими умовиводами, він вклав розум у душу , а душу в тіло і таким чином збудував Всесвіт, прагнучи створити найпрекрасніше і за природою своєю найкраще . Отже, згідно з правдоподібними роздумами, потрібно визнати, що наш космос є жива істота, наділена душею і розумом, і народилася вона воістину з допомогою божественного провидіння.