Філософія Стародавнього світу

Доля визначає смерть, життя і його тривалість, вельможність або низький стан серед людей, багатство або бідність.

Усі, в кого є голова й очі, в чиїх жилах тече кров -- чи це царі й вельможі, чи простолюдини, мудрі чи дурні,-- мають свою долю.

Ці -- своєрідне матеріальне першоджерело буття , з якого все створюється, рухаючись у відповідності з природною закономірністю -- дао.

Вельможний або низький стан визначені долею, а щастя й багатство зовсім не залежать від мудрості й розуму.

Долею зветься те , що людина дістає при народженні. Коли людина народжується і дістає свою природу , вона також дістає і свою долю. Природу і долю людина знаходить в один і той же час, і не буває так, щоб спочатку знаходили природу, а потім долю.

Коли говорять про природу людини, вважають, що є добрі й лихі люди. Добрі -- це ті, котрі добрі від природи. Лихих людей, однак, можна виховувати, привчати робити добрі справи.

Звичайно люди думають так: той, хто робить добро, стає щасливим ; а того, хто чинить зло, спіткає нещастя. І щастя й нещастя ніби походять від неба; за вчинки небо людину або нагороджує, або карає. Однак дослідження переконують нас, що щастя не дається небом як милість. У Піднебесній доброчесних людей мало, а лихих багато. Доброчесні люди йдуть правильним шляхом, а лихі -- виступають проти неба. Однак лихі люди живуть довго, а життя доброчесних коротке.

Чому ж тоді небо не дає сто років життя доброчесним, а лихим передчасну смерть?

3. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Під античною філософією слід розуміти філософію стародавніх греків і стародавніх римлян. Антична філософія проіснувала понад тисячу років, вона зародилась у VI ст. до н. є. в Греції і розвивалась до VI ст. н. є. (в р. імператор Юстиніан закрив останню філософську школу -- Платонівську Академію).

Антична філософія виникла з міфу, і це виникнення можна трактувати як спробу його аналізу. В історії античної філософії виділяють певні періоди розвитку: класика (рання, середня, висока і пізня), і еллінізм (ранній, середній і пізній).

Для філософів, представників ранньої класики (Фалес, Піфагор, Парменід, Геракліт, Анаксагор, Демокріт та ін.), характерне вчення про чуттевоматеріальний космос як абсолют, що складається з певних матеріальних елементів (вода, повітря, вогонь, земля, ефір).

Середня класика пов'язана з діяльністю софістів і Сократа, для неї стає характерна увага до раціонального розуміння світу, до тих засобів, з допомогою яких воно здійснюється. Таким універсальним засобом є логічне поняття , або ідея. Аналіз логічних засобів стимулював виникнення діалектики як науки про мистецтво ведення діалогу.

Висока класика представлена працями Платона, його вченням про діалектику єдиного. Космос трактується Платоном діалектично у вигляді категоріальної системи ієрархічних рівнів.

Арістотель висуває ідею про розум як джерело руху. Ідеї Платона стають у Лрістотеля формами речей, що існують у межах чуттєвого світу.

Елліністичний період розвитку античної філософії пов'язаний з акцентуванням уваги на суб'єкті, принципах поведінки особистості. На перше місце в структурі філософського знання висуваються проблеми етики. Все більше поширюється філософський скепсис, недовір'я до пізнавальних можливостей людини ( скептицизм: Піррон, Секс Емпірик). Формою участі в суспільному житті стає відхід і відмова від нього.

Останньою школою античної філософії, що завершила багатовіковий період її розвитку, стає неоплатонізм (Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл). В основі неоплатонізму лежить вчення про єдине, природу якого неможливо відобразити з допомогою позитивного знання.

Мілетська школа

Історія давньогрецької філософи бере свій початок з Мілетської школи, яка отримала свою назву від міста Мілета в Іонії (зах. побережжя Малої Азії), що в VI ст. до н. є. було розвинутим економічним центром Іонії. Найбільш відомими представниками Мілетської школи були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен.

Фалес (близько -- рр. до н. є.) -- перший відомий європейський філософ, котрий за античною традицією зараховується до найстаріших із «семи мудреців». За своє життя йому доводилось бути купцем, вченим, навіть політиком.

Учнем Фалеса був Анаксимандр (близько -- / рр. до н. є.), він перший написав грецькою мовою філософський твір «Про природу», який до нас не дійшов.

Про погляди мілетських філософів нам відомо з більш пізніх творів грецьких і римських письменників. Найбільш авторитетними джерелами є твори Платона й Арістотеля.

Фалес

ДІОГЕН ЛАЕРТІЙ І, Легенда зберегла таке висловлювання Фалеса: Найстаріше з усіх речей -- бог, бо він не народжений. Найпрекрасніше з усього -- космос, бо він творіння бога.

Найбільше з усього -- простір, бо він вміщує все. Найшвидше з усього -- думка, бо вона біжить без зупинки. Найсильніше з усього -- необхідність, бо вона перемагає всіх. Наймудріше з усього -- час. бо він виявляє все.

Схолії до Платона, Держава, а: Фалес, син Ексамія, мілетець, а за Геродотом

-- фінікієць. Він перший був названий мудрецем, бо встановив, що затемнення Сонця відбуваються внаслідок закриття його Місяцем, і перший з еллінів знав Малу Ведмедицю і сонцестояння, а також роздумував над величиною Сонця і над природою. За магнесійським каменем і бурштином він зробив висновок, що і неживі речі якимось чином мають душу. Початок елементів -- вода. Космос, з його слів, одухотворений і повен божественних сил. Він був навчений в Єгипті жерцями. Йому належить вислів «Пізнай себе». Помер самотнім старцем, коли дивився гімнічний агон, знесилившись від спеки.

АРІСТОТЕЛЬ. Метафізика: Більшість перших філософів вважала основи, що належать до виду матерії, єдиними основами всіх речей: з чого всі сущі речі складаються, з чого , як з першого, вони виникають і в що, як в останнє, вони переходять... це вони вважають елементом і це -- основою сущих (речей).

Там же: Але кількість і вид таких основ не всі визначають однаково. Так, Фалес, засновник філософії такого зразка, вважає, що (матеріальна основа) вода, (тому він і стверджував, що земля -- на воді). Ймовірно, що він вивів ці погляди з того спостереження, що їжа всіх істот волога і що власне тепло народжується з води і живе за її рахунок, а те, з чого ( все) виникає,-- це (за визначенням) і є основою всіх (речей). Ось чому він прийняв ці погляди, а також тому, що сперма всіх (живих істот) має вологу природу, а початок і причина росту (істот), що містять вологу,-- вода.

Анапсимандр

ДІОГЕН ЛАЕРТІЙ, Анаксимапдр, син Прак-сіада, мілетець. Він стверджував, що основа й елемент -- нескінченні, не визначаючи (це нескінченне) як «повітря», «воду» або який-небудь інший (означений елемент); що частини міняються, а Ціле (універсум) незмінне; що

Земля перебуває посеред (космосу), займаючи центральне положення (тому що вона кулеподібна), а також що Місяць світить фальшивим світлом і освітлюється Сонцем, а Сонце (завбільшки) не менше Землі і є виключно вогонь.

Він перший винайшов гномон і, як каже Фаморин у «Різних оповіданнях», встановив його на циферблаті в Лакедемопі, щоб він вказував сонцестояння й рівнодення, а також спорудив годинник, контури землі і моря він також накреслив першим, а також спорудив сферу.

СИМШІШІЙ. Комент. до «Фізики». . ІЗ: ...Помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, він ( Анак-симандр.-- В. Б.) не зауважив жодного з них гідним того, аби прийняти його за субстрат (останніх), але визнав субстратом дещо інше, відмінне від них. Виникнення він пояснює не якісним перетворенням першоелемента, а появою протилежностей внаслідок вічного руху. Тому Арістотель і поставив його в один ряд з такими філософами, як Апаксагор.

Г ер а пліт

ДІОГЕН ЛАЕРТІЙ, IX. -- : Геракліт, син Влосона (або, як кажуть деякі, Геракіонта), ефесець. Він був у розквіті за шістдесят дев'ятої олімпіади. Він був високомудрий, як ніхто, і всіх зневажав, як це видно з його твору, де він каже: «Багатознан-ня розуму не навчає, а то навчило б Гесіода і Піфагора, так само як і Ксенофана з Гекатеєм». Бо «Мудрою (істотою) можна вважати тільки одне: Розум, що може правити усім Всесвітом». Гомер, з його слів, заслуговував на те, щоб його вигнали з поетичних змагань і висікли, та й Архілох також. Він казав, що «свавілля треба гасити швидше, ніж пожежу», і що «народ повинен боротися за зневажений закон, як за стіну (міста)». Дорікає він і ефесцям за те, що вони вигнали його друга Гермодора, такими словами: «Всі дорослі ефесці заслуговують на те, щоб їх покарали... і з іншими». Коли вони попрохали його дати їм закони , він знехтував їхнім проханням, пославшись на те, ще місто уже під владою поганого державного устрою. Віддалившись у святилище Артеміди, він грав з дітьми в кості (астрагали), а ефесцям, що обступили його, казав: «Чого дивуєтесь, негідники? Чи не ліпше займатись цим, аніж з вами брати участь у державних справах?». Впав під кінець у людиноненависництво і став самітником, жив у горах і харчувався травами і рослинами. Захворівши від цього водянкою, він спустився в місто і, говорячи загадками, запитував лікарів, чи можуть вони зі зливи зробити засуху. Вони не зрозуміли, а він закопався в корівнику, сподіваючись, що тепло від гною випарує вологу (з його тіла). Не добившись покращання, помер у шістдесятирічному віці.

Деталі його вчення такі. Вогонь -- першоелемент, і всі речі -- обмінний еквівалент вогню -- виникають з нього шляхом розрідження і згущення. Проте чітко він не пояснює нічого. Все виникає через протилежності, і все тече подібно річці. Всесвіт скінченний, і космос єдиний. Народжується він з вогню і знову згоряє дотла через певні періоди часу , позмінно протягом сукупної вічності (еон), а відбувається це згідно з долею. Одна з протилежностей, яка призводить до виникнення (космосу) , називається війною і незгодою, а інша, що призводить до згоряння (екпірози),-- згодою і миром, зміна -- шляхом вгору-вниз, на якому і виникає космос. Згущуючись, вогонь зволожується і, стискаючись, стає водою: вода, тверднучи, перетворюється на землю: це дорога вниз. Земля, у свою чергу, знову розтоплюється (плавиться), з неї виникає вода, а з води -- все інше; причини майже всіх явищ він вбачає у випаруванні з моря: це шлях вгору. Випари походять і з Землі, і з моря, одні світлі й чисті , інші темні: вогонь посилюється за рахунок світлих, волога -- за рахунок темних. Що являє собою обіймаюче (небесне склепіння), він не пояснює, але в ньому є «чаші», повернені до нас увігнутим боком; накопичуюсь у них, світлі випари створюють згустки полум'я -- це і є зірки...»

СЕКСТ ЕМПІРІК . Проти вчених, VII, : Цю ось Мову (Логос ) сущу завжди люди не розуміють і перед тим, як вислухати її, і вислухавши хоч раз. Бо хоча всі (люди) стикаються безпосередньо з ось цією Мовою ( Логосом), вони схожі на тих, хто не знає (її), дарма що пізнають на досвіді (точно) такі слова і речі, які описую я , розділяючи їх згідно з природою (істинною реальністю) і висловлюючи (їх) так , як вони є. Що ж стосується інших людей, то вони не усвідомлюють того, що чинять насправді, подібно до того, як цього не пам'ятають ті. шо сплять.

ПОЛІВІЙ, XII і: «Очі -- більш точні свідки, ніж вуха...»

ФЕМІСТІЙ. Промови, , і?: «Природа, згідно з Ге-раклітом, любить ховатися, а вже тим більше творець природи...»

СЕКСТ ЕМПІРІК. Проти вчених, VII, : «Очі і вуха -- погані свідки для людей, якщо душі у них варварські».

НЛУТАРХ. Про оракулів Піфії, /): «Володар, який віщує в Дельфах, і не говорить, і не приховує, а подає знаки».

СТОБЕЙ, III: «Цнотливість (самообмеження) -- велика чеснота, мудрість же в тому, щоб говорити істину і діяти згідно з природою, усвідомлюючи».

ПСЕВДО-АРІСТОТЕЛЬ. Про світ: «Зіставлення: ціле і неціле, те, що сходиться, і те, що розходиться, співзвучне і неспівзвучне, з усього -- одне, з усього -- все».

ІППОЛІТ. Спростування всіх єресей, IX, , : «Вони не розуміють, яким чином вороже перебуває у згоді з собою: перевернуте з'єднання (гармонія), як лука і ліри».

КЕЛБС у Орігена. Проти Кельса, VI, : «Треба знати, що війна загальноприйнята, що ворожнеча -- буденний порядок речей і що все виникає через ворожнечу».

ІППОЛІТ. Спростування всіх єресей, IX, , : «Війна (Полемос) -- батько всіх, цар всіх: одних вона оголошує богами, інших людьми, одних творить рабами, інших -- вільними».

Там же: «Море -- каже -- вода і найчистіша, і найбрудніша: рибам -- питна і рятувальна, людям -- непридатна для пиття і згубна».

КЛИМЕНТ АЛЕКС. Стромати, V, , : «Цей космос, один і той же для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей , але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що рівномірно спалахує, рівномірно згасає».

Там же, VI, , -- : «Душам смерть -- воді народження, воді смерть -- землі народження, з землі вода народжується, з води -- душа».

ДІОГЕН ЛАЕРТІЙ, IX, : «Меж душі тобі не знайти, яким би шляхом ти не пішов: така глибока її міра».

КЕЛЬС у Орігена. Проти Кельса, VI, : «Дорослий муж вважається нерозумним у бога, як дитина -- у дорослого мужа».

ІППОЛІТ. Спростування всіх єресей, IX, , -- : «Вік -- дитя, що грається, кості кидає, дитя на престолі!»

Піфагорійська школа

Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки переміщується у «Велику Грецію» (о. Сі-цілія і південь Аппеиінського півострова). Тут заснував свою школу Піфагор (близько -- рр. до н. є.). Вихідець з Іонії (Піфагор народився на о. Самос ), він в юнацькі роки перебував під впливом мілетської натурфілософії (Фалес, Анаксимандр). Щоб уникнути влади тирана Лолікрата, Піфагор залишив батьківщину. Тривала подорож проходила через Єгипет і Вавілонію, завершилась вона в Кротоні (Південна Італія), де Піфагор вступив у тісний контакт з релігійним рухом орфиків. Союз, який Піфагор тут заснував, поширився по всьому півдню Італії і значно впливав на тогочасну політику. До нас не дійшли твори самого Піфагора. Важко відокремити його вчення від наступних формоутворень, які надали йому його послідовники й учні , оскільки всі свої відкриття піфагорійці приписували майстру. «Сам сказав» -- було для них незаперечним авторитетом.

Піфагорійці поєднували аскетичну заглибленість у релігійні переживання, які визначались вірою в пере -душ, з інтенсивними заняттями по дослідженню природи на принципах абстрактної раціональності. Щоб пояснити перехід від надчуттєвої матерії до конкретної реальності, піфагорійці пішли далі мілетської школи, приписавши реальність як нескінченному, так і скінченному, і визначивши нескінченне як порожній простір, який обмежується кількісно означеними тілами. Елементи чуттєвої реальності у них підпорядковані певним геометричним формам: вогонь -- тетраедру, земля -- кубу, повітря -- октаедру, вода -- ікосаедру.

АРІСТОТЕЛЬ: Метафізика, : Так звані піфагорійці, зайнявшись математичними науками, вперше висунули їх на перше місце у вихованні і стала вважати їх основами всіх речей. Але в галузі цих наук числа посідають від природи перше місце, а в числах вони вбачали , як їм здавалось, багато рис , схожих з тим, що існує і відбувається,-- більше, ніж у вогні, землі і воді; наприклад, така- то властивість чисел є справедливість , а така-то -- душа і розум, інша -- вдача і, можна сказати, в кожному з решти випадків подібно до цього. Крім того, вони вбачали в числах властивості й відношення, притаманні гармонійним сполученням. Оскільки, відповідно, все останнє вочевидь уподібнювалося числам за своєю суттю, а числа посідали чільне місце у всій природі, елементи чисел вони вважали елементами всіх речей і увесь Всесвіт (визнали) гармонією і числом. І все, що вони могли в числах і гармонійних сполученнях виявити такого, що узгоджується з положеннями і частинами світу і з усім світовим устроєм, це вони зводили разом і пристосовували (одне до іншого); і якщо у них де-небудь того або іншого не вистачало, вони намагались (додати це так), щоб уся будова знаходилась у них у взаємному зв'язку. Так, наприклад, з огляду на те, що десятка (декада), як їм здається, є щось довершене і вміщує в себе всю природу чисел, то і тіл, що проносяться в небі, вони вважають десять, а позаяк видимих тіл тільки дев'ять, то на десятому місці вони розміщують антиземлю... В деякому разі і в них, очевидно, число береться за основу і як матерія для речей, і як (вираження для) їх станів і властивостей, а елементами числа вони вважають парність і непарність, з яких перший є невизначеним, а другий визначеним; єдине складається у них з того й іншого, воно є і парним, і непарним; число (утворюється) з єдиного, а (різні) числа, як було сказано,-- це увесь Всесвіт. Інші з цих мислителів приймають десять основ, що утворюють (кожен раз) один ряд -- межа і безмежне, непарне і парне, єдине і множинне, праве і ліве, чоловіче і жіноче, спокійне і рухоме, пряме і криве, світло і темряву, добро і зло, чотирикутне і різностороннє... Піфагорійці вказали, скільки є протилежностей і які вони. І в тому, і в іншому випадку ми, відповідно, дізнаємось, що протилежності суть основи речей; але скільки їх -- дізнаємось у самих піфагорійців, а також -- які вони. А як можна (прийняті піфагорійцями основи) звести до вказаних вище причин, це у них чітко не розчленовано, але, очевидно, вони поміщають свої елементи в розряд матерії; бо, за їхніми словами, з цих елементів, як із частин, що знаходяться всередині, складена і створена сутність».

АРІСТОТЕЛЬ. Метафізика, І: Піфагорійці стверджують, що речі існують, наслідуючи числа.

АРІСТОТЕЛЬ. Метафізика, XIV: Піфагорійці, вбачаючи в чуттєвих тілах багато властивостей, які є у чисел, примусили речі бути числами,-- тільки це були не числа, наділені самостійним існуванням, навпаки, на їхню думку, речі складаються з чисел. А чому так? Тому, що властивості , притаманні числам, закладені в музичній гармонії, в будові неба і в усьому іншому. Тимчасом як тим, хто приймає одне тільки математичне число, немає можливості завдяки їх передумовам стверджувати щось подібне... Зрозуміло, що математичні предмети не мають окремого існування: якщо б вони його мали, їхні властивості не перебували б у (конкретних) тілах . Якщо взяти піфагорійців, то в цьому питанні їхньої провини немає: але, оскільки вони роблять з чисел фізичні тіла, з речей, що не мають ваги і легкості,-- такі , у яких є вага і легкість, складається враження, що вони говорять про інше небо і про інші тіла, а не про чуттєві.

АРІСТОТЕЛЬ. Фізика, IV, : Піфагорійці також стверджують, що порожнеча існує і виходить з нескінченної пневми в саме небо, що ніби вдихає в себе порожнечу, яка визначає природні існування, що нібито порожнеча слугувала для розмежування і визначення предметів , що дотичні один з одним. І передусім, на їхню думку, це відбувається в числах, позаяк порожнеча розмежовує їхню природу.

АРІСТОТЕЛЬ. Про небо, II: Тим часом, як вельми багато говорили, що (земля) лежить посередині... протилежне вчення висловили італійські філософи, так звані піфагорійці. А саме: вони кажуть, що в центрі (Всесвіту) знаходиться вогонь, земля ж (є) одне з світил, що здійснює рух довкола (цього) центра і (цим ) спричиняє ніч і день. Крім того, вони вигадують іншу землю, що лежить навпроти нашої, і називають її іменем «антихтон» (антиземля). Так вони мудрують, тому що не задля явищ шукають основи й причини, але насильно пристосовують явища до деяких своїх вчень і поглядів і (таким чином ніби) намагаються бути учасниками у влаштуванні світу. Мабуть, багато інших також дотримувалися думки, що не потрібно приписувати землі центрального положення; впевненість у цьому вони черпають не зі (спостережень) над явищами, а швидше з міркувань. А саме: вони вважають, що найпочесніше місце має належати тому, що гідне найбільшої пошани, вогонь же більше заслуговує на пошану, ніж земля, межа ж -- більше, ніж проміжні (речі), кінець же і центр-- (це) межа. Ще піфагорійці (відносять) до причин цього те, що найважливіше ( місце) Всесвіту повинно найбільше оберігатися. Такий центр. Його називають «вартою Зевса»; це місце займає вогонь, який (є) ніби центром у власному розумінні, будучи як центром просторовим, так і центром сили і природи.

Елейська школа

Поряд з піфагорійською школою у південній Італії існувала інша школа, яка дістала свою назву від м. Елея. Засновником її був Ксенофан Колофонський, основні представники -- Парменід і Зенон з Елеї, Мелісс Самоський. Егейська школа вперше в історії висунула поняття єдиного буття і зробила його основним предметом філософування.

Якщо дещо є,-- каже він, маючи на увазі бога,-- то воно не могло виникнути. Насправді, необхідно, щоб те, що виникло, виникло з подібного або з неподібного, але ні те, ні інше неможливо, бо: а) бути породженням подібного подібному личить не більше, аніж породити його (у однакових речей всі властивості тотожні й однаково відносяться одна до одної); б) неподібне не може виникнути з неподібного.

(Останнє) тому, що коли б з більш слабкого виникало більш сильне або з меншого більше, або з гіршого -- краще, або навпаки, з кращого -- гірше, то тоді суще виникало б із несущого, що неможливо. Таким чином, бог вічний.

Далі, якщо бог -- наймогутніша з усіх (істот), то йому належить бути одному,-- говорить він. Бо якщо б (богів) було два або більше, то він уже не був би наймогутнішим і найкращим з усіх істот. Насправді, кожен з них, оскільки він бог, рівним чином був би таким. У тому і полягає суть бога і сила бога, щоб панувати, а не підкорятися, і бути наймогутнішим. Отже, оскільки він не володіє вищістю, остільки він не бог.

Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в одному будуть перевищувати один одного, в іншому -- поступатися, то вони не будуть богами, тому щ божество за своєю природою не терпить над собою панування.

Якщо ж вони рівні, то не будуть володіти природою бога, тому що бог повинен володіти перевагою над усім, а рівне не краще і не гірше рівного. Тому, оскільки бог є, і оскільки він такий, то він повинен бути тільки один. Крім того, якщо б їх було багато, то він не володів би силою (створити) все, що побажає. Отже, він тільки один.

Але оскільки він один, то повинен бути всюди уподібненим: всюди бачити, всюди чути і всюди володіти рештою почуттів. Інакше частини його, оскільки вони -- частини бога, знаходились би між собою у відносинах панування і підкорення, що неможливо.

А оскільки він усюди уподібнений, то повинен бути кулеподібним, тому що справа полягає не в тому, що він тут такий, а там ні, а в тому, що він всюди (такий).

Оскільки він вічний, один і кулеподібний, він і не нескінченний і нескінченний. (Насправді), нескінченне -- не-суще, бо саме воно не має ні середини, ні початку, ні кінця, ні якої-небудь іншої частини, а суть нескінченне. Але суще не могло би бути таким, як не-суще. (З іншого боку, бог і нескінченний), бо межувати один з одним (сущі) могли б тільки в тому випадку, якби їх було багато, (а бог один). Проте одне не подібне ні сущому, ні несущому, ні множинному; оскільки воно одне, йому немає з чим межувати.

Таке одне, яким він вважає бога, і не рухається, і не нерухоме. Насправді, нерухоме -- несуще, адже ні в нього не може переміститися інше, ні воно в інше. Рухається ж те, що числом більше одного, бо рухатись повинно одне в інше. Отже, ніщо не може переміститися в несуще.

Бо несущого ніде немає. А якщо б відбувався перехід одного в інше, то єдине числом було б більше одного. Таким чином, виходячи з цього, рухатися можуть два (сущі) або більше одного, а перебувати в спокої і бути нерухомим -- ніщо.

СИМПЛІКІЙ. Комент. до «Фізики», , : Перший (аргумент) говорить: якщо рух є, то (тіло), що рухається, за необхідністю повинно за скінченний проміжок (часу) пройти нескінченність, але це неможливо. Отже, руху немає. Більшу посилку (цього доказу) він доводив так: рухоме тіло рухається на деяку відстань. Але оскільки всяка відстань ділиться до нескінченності, то рухоме (тіло) за необхідністю повинно спочатку пройти половину тієї відстані, на яку воно рухається, і (тільки) потім усю (відстань). Але до половини всієї відстані воно повинно пройти половину половини і знову ж таки половину цієї (останньої відстані). Таким чином, половини ( відстані) нескінченні (за числом), бо в будь-якій даній відстані можна взяти половину, а нескінченні (за числом величини) неможливо пройти за скінченний проміжок часу,-- цей постулат Зенон приймав як очевидний...

АРІСТОТЕЛЬ. «Фізика», , : Другий (аргумент) -- так званий «Ахіллес». Він говорить, що найшвидший бігун ніколи не наздожене найповільнішого, позаяк необхідно, щоб той, хто наздоганяє, спочатку досягнув (тієї точки), звідки стартував той, хто тікає...

СИМПЛІКІЙ. Комент. до «Фізики», , : «Ахіллесом» цей аргумент був названий за ім'ям Ахіллеса, котрий, як доводить аргумент, переслідуючи черепаху , не може її наздогнати. Насправді, необхідно, щоб той, хто наздоганяє , перш ніж він наздожене, спочатку досягнув межі , з якої стартував той, хто тікає. Але за цей час, поки той, хто наздоганяє, приходить до неї , той, хто тікає, просунеться на якусь відстань, хоча і меншу, ніж пройдена ( за цей же час) тим, хто наздоганяє, бо біжить повільніше, але все ж таки просунеться , бо не стоїть на місці. І знову за той час, поки той, хто наздоганяє, буде проходити ту відстань, на яку просунувся той, хто тікає, за цей час той, хто тікає, знову пройде якусь відстань -- настільки меншу пройденої ним минулого разу , наскільки він (біжить) повільніше того, хто наздоганяє. І так в кожен відтинок часу, за який той, хто наздоганяє, буде проходити ту відстань, на яку на цей момент просунувся той, хто тікає і рухається повільніше; за цей відтинок часу буде просуватись на якусь відстань і той, хто тікає. І хоча з кожним разом ця відстань буде все менша і менша , все-таки в будь-якому випадку буде просуватися на якусь відстань і той, хто тікає, бо він рухається. Оскільки через нескінченну подільність величин можна брати все меншу і меншу відстань до нескінченності, Ахіллес не наздожене не тільки Гектора, але й черепаху.

АРІСТОТЕЛЬ. «Фізика»: Третій (аргумент), тільки що згаданий, говорить, що стріла, яка летить, стоїть на місці. (Цей висновок) випливає з постулату про те, що час складається з (окремих) «тепер»: без цього припущення висновок неможливий.

СИМПЛІКІЙ. Комент. до «Фізики». Аргумент Зенона , що (всяке тіло), коли воно займає рівний собі простір, або рухається, або перебуває в спокої) ніщо не рухається в окремому «тепер») (тіло), що рухається, завжди знаходиться в рівному самому собі просторі в кожне окреме «тепер»,-- очевидно, міркував так: стріла, що летить в кожне «тепер», займає рівний собі простір, а отже, і протягом всього часу (польоту). Однак те , що в (дане) «тепер » займає рівний собі простір, не рухається , бо ніщо не рухається в (одне) «тепер». Але те, що не рухається, перебуває в спокої, бо все або рухається, або перебуває в спокої. Отже, стріла, що летить, поки вона летить, перебуває в спокої протягом всього часу польоту.

Емпедокл

Діяльність Емпедокла проходила в Акраганті (Акрігенті) на Сіцілії. Він зажив великого авторитету у народу як лікар, політик, проповідник, поет. Після смерті тирана Ферона ( р. до н. є.) Емпедокл бере участь у боротьбі за демократію. Він розпустив олігархічне політичне об'єднання «Рада тисячі» і запровадив у своєму місті нову конституцію. Народ вирішив надати йому королівські привілеї , проте він від них відмовився, «як вільна людина, що відкидає всяке панування», як свідчить Арістотель. Згідно з різними варіантами існуючих легенд Емпедокл скінчив життя самогубством, стрибнувши в жерло вулкана Етна. Загальний обсяг робіт, написаних гекзаметром («Про природу» і «Очищення»), нараховує, за Діогеном Лаертієм, рядків. До нас дійшло рядків. За своїми філософськими поглядами

Емпедокл примикає до мілетської натурфілософії (Фа-лес, Анаксимандр), а також елейської, від якої він сприйняв вчення про суще як незмінне і нерухоме буття.

СЕКСТ ЕМПІРІК. Проти вчених, VII, : Емпедокл з Акраганта, на думку тих, хто домагається більш простого тлумачення його вчення, говорить про шість критеріїв істини. А саме: припустивши два діяльних начала всіх речей -- Любов і Ненависть -- і в той же час згадавши про чотири матеріальних (землю, воду, повітря і вогонь), він визнав їх критеріями всіх речей. Як я сказав вище, уявлення про те , що подібне пізнається через подібне, дуже давнє... Судячи з усього, Емпедокл також дотримується цього уявлення і стверджує, що оскільки є шість основ, котрі складають усі речі, то й критеріїв (пізнання речей) повинно бути стільки ж, коли він пише, даючи зрозуміти, що землю ми осягаємо завдяки причетності землі, воду -- через причетність воді, повітря -- завдяки причетності повітрю і відповідно у випадку з вогнем.

СИМПЛІКІЙ. Комент. до «Фізики»: Про єдину і про скінченну множину, про періодичне оновлення, а також про виникнення і знищення шляхом з'єднання і роз'єднання, Емпедокл говорить у першій книзі «Про природу» так. У цих віршах він називає єдиним те, що утворюється з множинного, тобто з чотирьох елементів, і показує, що Любов і Ненависть переважають поперемінно. Те, що жодна з цих двох сил не щезає цілком, випливає зі слів: «Усі вони рівні (між собою) і ровесники за народженням» і «до них нічого не додається, від них нічого не віднімається». А «множинне» означає ті декілька елементів, з яких утворюється єдине. Єдине -- це не Любов, оскільки Ненависть також призводить до єдиного.

ПСЕВДО-АРІСТОТЕЛЬ. Про Мелісса, Ксенофана, Гор-гія: Далі, якщо абсолютно неможливе ні виникнення не-сущого, ні зникнення сущого, то що завадить тому, щоб, як вважає Емпедокл , одні (сущі) були такими, що виникли, а інші -- вічними? Адже і він (Емпедокл) також, прийнявши всі ці постулати Мелісса, а саме, що.

«З того, чого немає ніде, не може виникнути (щось), Так само недосяжно і нездійсненно, щоб знищилось те, що є: Скільки і звідки його не виштовхуй, кожного разу на його місце з'являється (інше суще)»,--разом з тим стверджує , що одні з сущих вічні -- вогонь, вода, земля і повітря, а інші виникають або виникли з них. Ніяке інше виникнення (крім виникнення з елементів), як він вважав, для сущих неможливе. «А є лише змішування і роз'єднання змішаних елементів, люди ж називають це «народженням ». Виникнення вічних елементів і сущого відбувається не стосовно сутності, адже він твердив, що це неможливо: питається, чи можливо, щоб «був приріст цього Всесвіту і звідки б він узявся?» Множинне виникає шляхом змішування і з'єднання вогню і поряд розміщених (елементів), а знищується шляхом їх роз'єднання і розділення. Таким чином, множинне існує як результат змішування і роз'єднання, а в природі--чотири (сущі), нерахуючи причин (руху), або єдине.

Анаксагор

Анаксагор ознайомив Афіни, які з того часу стають центром античної філософської думки, з природно-науковим мисленням ранніх іонійських філософів, підготувавши просвітню діяльність софістів у V ст. до н. є. Анаксагор прожив в Афіпах близько тридцяти років і належав до кола Перикла, Перикл і Еврипід були його учнями.

Падіння в році до н. є. великого метеориту Анаксагор пояснював природно-науковим способом і це послужило доказом його вчення про матеріальну природу небесних тіл. Свій твір під традиційною назвою «Про природу» Анаксагор написав, на відміну від своїх попередників, не у віршованій формі, а науковою прозою.

Напередодні Пелопоннеської війни певні політичні кола намагалися скинути Перикла, звинувативши його найближчого друга Анаксагора в безбожжі. Приводом для звинувачення послужило його твердження, що сонце, яке вважалось божественним , являє собою розпечений камінь. Периклу ледве вдалось урятувати його від смертного вироку. Філософ залишив Афіни і втік у Лампсак (Мала Азія), де через деякий час помер.

СИМПЛІКІЙ. Комент. до «Фізики»: Анаксагор. син Гегесибула, клазоменець, примкнувши до філософії Анаксимена, першим реформував погляди про початки і доповнив відсутню причину. При цьому тілесних основ він прийняв нескінченно багато: на його думку, вода, вогонь або золото безначальні і не знищувані, а їх видиме (феноменальне) виникнення і знищення цілком зумовлені з'єднанням і роз'єднанням (часток), причому всі (подібні частки) містяться у всіх, але кожна характеризується тим , що в ній переважає. Так, золотом феноменально є те, в чому багато золота, хоча при цьому в ньому міститься все. Дійсно, Анаксагор говорить, що «у всьому міститься частка всього» і «чого в кожній окремій речі міститься більше всього, тим вона з найбільш істотною відмінністю була і є ». Про це, за словами Теофраста, Анаксагор вчить подібно до Анаксимандра, поза як той (Анаксимандр) стверджує, що при диференціації нескінченного (початку) споріднені (частки) прямують одна до одної, і те, що вже було наявне як золото, (незримо розсіяне) у Всесвіті, те і стає (видимим) золотом, а що як земля -- то землею. Те ж саме стосується і решти речей: вони не виникають, але споконвічно є в наявності. Але тільки Анаксагор додав як причину руху і виникнення Розум, роз'єднуючись під впливом якого, (подібні за частинами речовини) породили Розуми (космоси) і решту істот.

«При такому тлумаченні,-- говорить Теофраст,-- можна було б вважати, що Анаксагор приймає нескінченне число матеріальних основ і одну причину руху і виникнення -- Розум. Але якщо тлумачити суміш усіх речей як єдину субстанцію, невизначену і з вигляду (якісно), і за величиною, то виходить, що він приймає дві основи: природу нескінченного і Розум, отож тілесні елементи, як бачимо, він розглядає подібно до Анакси мандра».

Там же: Анаксагор стверджував, що «ні у малого немає найменшого, але кожний раз ще менше, ні у більшого немає найбільшого». Це випливає з самої цитати, а також зі слів Теофраста. який у другій книзі твору «Про Анаксагора» пише так: «Далі, непереконливе твердження , що всі речі містяться у всьому, виходячи з того, що вони нескінченні за величиною і за малістю і що не можна постулювати ні найменшу, ні найбільшу величину».

Там же: Отже, в гомеомерії міститься і плоть, і кістка, і кров, і золото, і свинець, і солодке, і біле, але внаслідок мализни вони не сприймаються нашими почуттями, хоча все міститься у всьому.

ІППОЛІТ. Спростування всіх єресей, сл.: Після нього (Анаксимена) був Анаксагор... Він вважав початком всього розум і матерію: розум -- як творчу причину, матерію -- як те, що створюється. Всі речі були змішані , а розум пройшов і упорядкував. Матеріальні основи, з його слів, нескінченні (за числом), і мализна їх також нескінченна . Всі речі були приведені в рух разом, і подібне зійшлось з подібним, частина з них під впливом руху по колу отримала постійне місце на небі: щільне, вологе, темне , холодне і все важке зійшлось у середину (коли вони затверділи, з них виникла Земля), а те, що цьому протилежне,-- гаряче, світле , сухе і легке -- спрямувалось у даль ефіру. Земля має плоску форму і летить, не падаючи, завдяки своїй величині, а також тому, що не існує порожнечі, і тому, що повітря, сила якого безмірна, утримує Землю. Що стосується наземної вологи, то море виникло з (первинних) земних вод і від стоку рік. Ріки живляться як дощами, так і підземними водами: земля ж порожня, а в порожнечах-- вода. Сонце, Місяць і всі зірки -- розпечені камені, охоплені кругообігом ефіру. Нижче зірок є деякі тіла, які обертаються разом із Сонцем і Місяцем, невидимі для нас . Тепло зірок ми не відчуваємо, бо вони на великій відстані від Землі і до того ж не такі гарячі, як Сопце, оскільки займають простір холодніший. Місяць нижче Сонця і ближче до пас. Сонце за величиною перевищує Пелопоннес . Світло від Місяця не власне, а від Сонця. Кругообіг зірок відбувається навколо Землі Затемнення Місяця буває від того, що його заступає Земля , а в іншому разі й тіла, що (обертаються) нижче Місяця; затемнення Сонця -- коли його заступає Місяць, на новий Місяць. Повороти Сонця і Місяця відбуваються тому, що їх відкидає назад повітря . Місяць повертається часто, бо не може перемогти холодну основу (повітря). Він уперше точно визначив умови затемнення і фази Місяця. Він сказав, що Місяць землеподібний і що па ньому є рівнини й ущелини. Чумацький Шлях -- відображення світла зірок, які не освітлюються Сонцем. Зірки, що падають, ніби іскри, зриваються з неба від руху небесної сфери. Вітри виникають з того, що Сонце розріджує повітря, причому розпечені (потоки) йдуть у небесну вись, а звідти відскоком мчать назад. Громи і блискавки відбуваються тому, що гаряча (речовина) вривається в хмари. Землетруси відбуваються, коли верхнє повітря вривається в підземне: останнє струшується, Земля , що підтримується ним, коливається. Тварини спочатку народились з вологи, а потім (стали народжуватися) одна від іншої, причому самці народжуються , коли сім'я, виділившись з правого боку, приклеїться до правого боку матки, а самки -- коли навпаки.

Софісти

У V ст. до н. є. у Греції з' являються платні вчителі філософії, красномовства (риторики) і мистецтва дискусії (еристики) -- софісти. Потреба в навчанні риторики і еристики була продиктована вимогами демократичного суспільства, особливостями політичного життя. Правильно сказане слово, побудоване за законами риторичного мистецтва, відігравало життєво важливу роль у процесі ухвалення рішень демократичними інститутами влади.

Софісти не являли собою єдиної школи, їх об 'єднувало професійне викладання і спосіб філософування. Для софістів характерне зміщення центру ваги зі сфери натурфілософії у сферу проблем етики, політики, теорії пізнання. Вони закликали вивчати саму людину та її можливості.

Умовно софісти поділяються на старших і молодших. До старших належать Протагор, Ксеніад, Горгій, Продин, Гіппій, Антифонт, до молодших -- Алкідам, Пол, Каллікл, Фразимах, Лікофрон, Крітій.

Протагор

ДЮГЕН ЛАЕРТСЬКИЙ, IX: Він перший заявив, Що про всякий предмет можна сказати двоїсто і протилежним чином, і сам перший став користуватись у дискусіях доказами. Один твір він розпочав так: «Людина є міра всіх речей -- існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих». Ще він говорив, що душа є почуття і більше нічого... І що все на світі істинно. А інший свій твір він розпочинає таким чином: «Про богів я не можу знати, г, вони чи немає їх, тому що надто багато заважає такому знанню,-- і питання темне , і людське життя коротке». За. такі слова афіняни вигнали його з міста, а книги його спалили на майдані, через оповісника вилучивши ЇХ у всіх, хто їх мав.

Він перший почав брати за уроки платню в сто мін; перший почав розрізняти часи дієслова і точно виражати час дії; почав влаштовувати змагання в дискусіях і вигадував пастки для тих, хто судиться; про думку він не піклувався, сперечався про слова, і всюди нинішнє плем'я сперечальників бере свій початок від нього... Він же перший увів у вжиток і сократичний спосіб бесіди. Це він виділив чотири різновиди мови -- побажання, питання, відповідь і наказ (інші виділяють їх сім : розповідь, питання, відповідь, наказ, повідомлення, побажання, звернення), назвавши їх основами мови.

СЕКСТ ЕМПІРІК. Три книги Пірронових положень: Протагор хоче, щоб людина була мірою всіх речей, а саме: для існуючих -- мірою буття, для неіснуючих -- небуття; при цьому «мірою» він називає критерій, а «речами» -- справи; через це він стверджує, що людина -- міра всіх справ, для існуючого -- буття, для неіснуючого -- небуття. У цьому він встановлює тільки те, що здається кожному, і, таким чином, вводить троп відносності. Тому і здається, що у нього є спільне з послідовниками Піррона. Ллє він відрізняється від них, і ми дізнаємось про різницю, розглянувши належною мірою те, що здається Протагору. Ця людина говорить, що матерія плинна , і на місці її втрат безперервно виникають збільшення, і сприйняття змішуються і змінюються, залежно від віку і будови тіл. Він говорить і те, що основні причини всіх явищ знаходяться в матерії, тому матерією, оскільки це залежить від неї, може бути все те, що є всім, люди ж у різний час сприймають різне, залежно від різниці в їхніх настроях : той, хто живе на природі , сприймає з матерії те, що може йому явити природа, той, хто живе неприродно,-- те, що може явитися їм. Так само і стосовно віку, і стосовно сну або неспання, і в кожному різновиді настрою треба сказати те ж саме. Таким чином, за його вченням, критерієм сущого є людина, бо все, що здається людям, існує; те ж, що не здається нікому з людей, і не існує. Отже, ми бачимо, що і про плинність матерії, і про те, що в ній закладені основи всього видимого, він висловлюється догматично, а це речі не очевидні і ми утримуємося від суджень.

Горгій

СЕКСТ ЕМПІРІК. Проти вчених, І: «У творі «Про не-суще» або «Про природу» він скомпонував послідовно три розділи: перший -- про те, що нічого не існує; другий -- про те, що навіть, якщо воно й існує, то воно незбагненне для людини; і третій -- про те, що коли воно і збагненне, то вже у всякому випадку невимовне і непоясниме для іншого.

А про те, що нічого не існує, він міркує таким чином. Саме, коли що-небудь існує, то воно є або суще, або несуще, або суще і несуще (водночас). Але воно не є ні суще, як зараз буде зрозуміло, ні несуще, як буде показано, ні суще і несуще разом, як буде викладено і це. Значить, нічого не існує. Насправді , якщо несуще існує, то щось повинно існувати і не існувати: оскільки воно не мислиться сущим, воно не повинно існувати; оскільки ж воно є несуще, то в такому випадку воно все ж таки є. Але цілком безглуздо чому-небудь одночасно бути і не бути . Отже , несуще не існує. І ще інакше: якщо несуще існує, то не повинно існувати суще, тому що це суще і несуще протилежні один одному ; і якщо несущому притаманне буття, то сущому повинно бути властиве небуття. Але у всякому випадку не можна признати, що суще не існує. Отже, не повинно існувати несуще. Але і суще не існує. Справді, якщо суще існує, то воно або вічне, або минуще, або вічне і минуще (водночас). Але воно ні вічне, ні минуще, ні те й інше разом, як ми доведемо. Отже, суще не існує. Насправді, якщо суще вічне (почнемо звідси), воно не має ніякого початку. Але все те, що виникає, має який-небудь початок, вічне ж, як те, що перебуває в неперехідному вигляді, не має початку. А позаяк воно не має початку, воно безмежне. Якщо ж воно безмежне, його ніде немає, бо, якщо воно де-небудь є, від нього відрізняється те, в чому воно є , і, таким чином, суще, яке чим-небудь обіймається, вже не буде безмежним . Адже те, що обіймає, більше того, що обіймається, а більшого, ніж безмежне, нічого немає, отже, без менше не існує ніде. Але воно не обіймається і в самому собі, тому що «те, в чому» і «в ньому» буде тим самим; і суще стане двома -- місцем і тілом («те, в чому» -- місце, а «в ньому» -- тіло). Але це у всякому випадку безглуздо . Значить, і в самому собі суще не існує. Тому: якщо суще вічне, воно безмежне; якщо воно безмежне, воно ніде; якщо воно ніде, то його немає. Отже, якщо суще вічне, то сущого взагалі немає.

Але суще не може бути і минущим. Якщо воно має походження, то воно має походження або з сущого, або з несущого. Але воно не має походження ні з сущого, бо якщо воно суще, то воно не створилося, але вже існує, ні з несущого, бо несуще не спроможне що-небудь породити (з огляду на те, що породжуюча основа із необхідності потребує причетності до якого-небудь існування). Значить, суще не є і минуще. З цього ж приводу не є воно і обопільне, тобто вічне і минуще одночасно: одне тут виключає інше, отже, якщо суще вічне, то воно не виникло, а якщо воно виникло, то воно не вічне. Значить, якщо суще ні вічне, ні минуще, ні те й інше разом, то воно не існує. Інакше: якщо воно існує, воно або єдине, або множинне. Але, як зараз побачимо, воно і не єдине, і не множинне. Значить, воно не існує. Насправді , якщо воно єдине, воно і кількісне або безперервне, або величина, або тіло. Якщо воно є що-небудь з цього, воно не буде єдиним, але будучи кількісним, воно розділиться; будучи ж безперервним, воно роздробиться . Таким же чином, якщо його мислити як величину , воно також не буде неподільним. А якщо воно виявиться тілом, то воно потрійне, тому що буде мати довжину , ширину і глибину . Безглуздо стверджувати, що суще не є ніщо з цього. Значить, суще не єдине. Але воно і не множинне. Адже якщо воно не єдине, то воно і не множинне. Множина є з'єднанням того, що існує як єдине, отож коли усунути єдине, то водночас усунеться і множинне.

Отже, те, що ні суще не існує, ні несуще не існує -- це зрозуміло з наших (міркувань ). А те , що не існує й обопільне, суще і несуще -- це також легко зрозуміти. Насправді, якщо тільки несуще існує і суще існує, несуще повинно бути тотожним сущому, наскільки це стосується буття. І тому ні те, ні інше з них не існує. Адже те, що несуще не існує, відомо всім. Про суще ж доведено, що воно з ним тотожне. Значить, і воно не існує. Але, незважаючи на це, якщо суще тотожне несущому, то не може існувати й обопільне . Адже якщо воно обопільне, воно не тотожне ; і якщо воно тотожне, то не обопільне. Звідси висновок, що не існує нічого . Справді, якщо ні суще, ні несуще , ні обопільне не існують, а, окрім цього, нічого не мислиться, то нічого й не існує.

Те ж, що ніщо не пізнається і не є предметом роздумів, навіть якщо воно й існує, потрібно довести зараз же. Справді, коли предмети думки, говорить Горгій, не є суще, то суще не мислиться. Власне, подібно до того, як властиво бути тим, що мислиться, і білому, якщо властиво предметам думки бути білими, так само з необхідності властиво і сущому не бути тим, що мислиться, якщо властиво предметам думки не бути сущими. Ось чому судження «Якщо предмети думки не є сущі, то суще не мислиться» розумне і послідовне. Предмети ж думки (це потрібно припустити) у всякому випадку не є суще, як ми встановимо: значить, суще не мислиться. Зрозуміло, що предмети думки не є суще. Насправді, якщо предмети є суще, то всі предмети думки існують , причому, навіть у різних видах, як би хто їх не мислив. Якщо ж вони існують,-- це безглуздо, адже якщо хто-небудь помислить, що людина летить і колісниці змагаються на морі, то це ще не означає, що людина насправді летить і колісниці змагаються на морі. Тому предмети думки не є суще. До того ж, якщо предмети думки є суще, то несуще не повинно бути предметом думки, оскільки протилежному властиве протилежне , а несуще протилежне сущому. І тому якщо сущому властиво бути мислимим, то у всіх відношеннях несущому властиво не бути мислимим. А це безглуздо: Сцилла, Химера і багато з несущого мислиться. Значить, суще не мислиться.

Як предмети зору називаються видимими тому , що вони видимі, і предмети слуху називаються чутними тому, що їх чути, і як видиме ми не відкидаємо тому, що воно не чується, а чутне не відкидаємо тому, що воно не бачиться ( адже кожне треба обговорювати за його особливим, а не за іншим сприйняттям ), так само повинні існувати й предмети думки, навіть якщо вони не сприймаються зором і не чуються слухом , тому що вони даються у відповідності з власним критерієм. Отже, якщо хто-небудь мислить, що колісниці рухаються по морю, то, навіть якщо він цього не бачить, йому треба вірити, Що колісниці змагаються на морі. А це безглуздо. Значить, суще не мислиться і не осягається розумом.

Навіть якщо суще і можна збагнути, воно незбагненне для іншого. Дійсно, якщо суще є те , що дано ззовні, очевидно, чутне і взагалі сприймається почуттями, причому видиме з цієї сфери осягається зором, а чутне слухом, а не навпаки, то як воно може бути показане іншому? Адже те, з допомогою чого ми проголошуємо, є слово. Слово ж не є ні субстрат, ні суще. Значить, ми проголошуємо своїм ближнім не суще, а слово, яке від субстрату відрізняється. Отже, як видиме не може стати чутним, і навпаки, так і наше слово не може виникнути, якщо суще дано ззовні.

А слово, якщо воно не є суще, не може бути проголошено іншому. Адже слово, говорить Горгій, народжується завдяки речам, що діють на нас ззовні, тобто завдяки чуттєвим предметам. З наявності смаку виникає в нас слово , що відповідає цій якості; і з появи кольору -- слово, що відповідає кольору. Якщо ж це так, то слово не здатне пояснити зовнішній предмет, а навпаки, сам зовнішній предмет стає поясненням для слова. Та і не можна сказати, що, як існує перед нами видиме і чутне, так само існує і слово, щоб воно було в змозі пояснювати субстрат і суще з самого субстрату і сущого. Горгій стверджує: якщо слово й існує як субстрат, то все ж воно відрізняється від решти субстратів і найбільша різниця існує між словами і видимими тілами . Насправді, видиме сприймається одним органом, а слово -- іншим. Значить , слово не відображає множини субстратів, як і субстрати не прояснюють природу один одного.

З огляду на існування у Горгія подібних апорій, критерій істини у нього, відповідно, вислизає, якщо ми з ними згодимося. Якщо немає сущого і воно за своєю природою не може бути ні пізнаним, ні повідомленим іншому, то виходить, не існує і ніякого критерію.

Левкіпп і Демокріт

Левкіпп з Елеї (близько -- рр. до н. є.) і його учень Демокріт з Абдер створили універсально розроблену атомістичну філософію. Біографічні дані про Левкіппа майже відсутні. Відомо, що він був сучасником Парменіда, Емпедокла. слухав лекції Зенона Елейського. Він перший розробив атомістичну теорію.

Життя Демокріта також маловідоме. Рідне його місто

Абдери не було грецькою колонією, але перебувало під політичним впливом Афін, центру культурного розвитку античності.

Ймовірно, що Демокріт походив із середовища купців і ремісників. Вчення Левкіппа і Демокріта реконструюється за уривками з численних робіт. За своїми основними положеннями це вчення, однак, досить репрезентативне. У ньому досягає найвищого рівня і довершеності натурфілософська традиція , що йде від Фалеса, воно сприйняло результати іонійської (Геракліт, Анаксагор) і сіцілійської та південно італійської (Парменід, Зенон, Емпедокл) ліній і розвинуло їх у нове ціле.

АРІСТОТЕЛЬ. Метафізика, І, : Левкіпп же і його приятель Демокріт учать, що елементи (стихії) -- повне і порожнє , називаючи одне з них буттям, а інше -- небуттям. А саме: повне вони назвали буттям, порожнє ж і рідке -- небуттям (тому-то і говорять вони, що буття ніскільки не більш існує, ніж небуття, так само як і порожнеча не менш реальна , ніж тіло). Ці елементи вони вважали матеріальними причинами всіх сущих речей. І подібно до того, як ті, що вважають сутність, що лежить в основі речей, єдиним (першоджерелом) і виводять інші речі з її видозмін, так само і вони, вважаючи основами всього, що відбувається, рідке і щільне, стверджують , що причинами решти речей є певні відміни в них. А цих відмін, за їхнім вченням, три: форма, порядок і розташування. Насправді, вони кажуть, що буття розрізняється тільки «обрисами, стиком і поворотом». З них обрис є форма, стик -- порядок і поворот -- розташування. Наприклад, А відрізняється від N формою , АИ від ИА -- порядком, N від , -- розташуванням . Питання ж про рух, звідки він, якою мірою притаманний існуючим речам, вони, як і інші, легковажно залишили без уваги.