Сучасна філософія як узагальнення філософської думки людства

Размещено на http://www.allbest.ru

Філософія. Специфіка філософських проблем та характер філософського знання. (Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия?)

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські цінності і пріоритети. Буквальний переклад грецького слова “філософія” означає любов до мудрості: “філео” - люблю, “софія” - мудрість.

Ортега-і-Гассет писав, що філософія є універсальною і абсолютною наукою, яка шукає себе, і що філософ, на відміну від будь-якого іншого вченого береться за те, що само по собі невідоме. Філософ не знає який є його об'єкт, йому відомо лише те, що це лише не один з решти об'єктів і що це цілісний об'єкт, який є самодостатнім.

Згідно Ортега-і-Гассет істини мають подвійну, дещо курйозну властивість: самі по собі вони передіснують завжди і є незмінними, тобто вони існують поза часом. Але те, що ними оволодіває реальний суб'єкт (людина), який підвладний часовому впливу, надає їм вигляду історичності, тобто вони виникають в певний час і згодом можуть бути забуті чи радикально переглянуті. Зрозуміло, що ця плинність притаманна не власне істинам, а лише їх наявності у людському розумі. Тобто змінюються не істини, а людина. філософський знання філософ діалектика

У праці “Что такое философия?” об'єктом, для вивчення проблем якого власне і була створена філософія вважається Універсум. Філософія розглядає проблему як таку, попередньо насильно не притягуючи її до якихось критеріїв. Основним у пізнавальній діяльності є дар перетворювати речі у проблеми, відкриваючи приховану в них онтологічну трагедію. Оскільки філософська проблема є єдиною абсолютною проблемою, то вона являє собою єдину чисто теоретичну позицію. Філософствувати - це означає шукати цілісніть світу, перетворювати його в Універсум. Вся філософія - парадокс, вона розбігається з нашими природніми уявленнями про життя, тому що піддає теоретичному сумніву навіть найзвичайніші вірування нашого життя.

Слід розрізняти 3 класи речей:

ті, що можливо існують в Універсумі, але нам про них невідомо;

ті, що як ми помилково вважаємо існують, але насправді їх в Універсумі немає;

ті, відносно яких можна бути впевненими, що вони існують.

Щоб міркувати треба мати проблему, а щоб була проблема потрібні якісь дані. Тобто знання про своє незнання надає людині особливої величності, перетворюючи її в божествену тварину з грузом проблем.

Предмет філософії різні філософи розглядали по-різному. Зокрема, на відміну від Ортега-і-Гассет, який розглядав універсалії як предмет філософії, Агацці предметом філософії вважав людину, а В.Соловйов - Бога.

З вище зазначеного можна зробити висновок, що філософське знання має свою специфіку, яка полягає у його плюралістичному (“поліфонічному”), діалогічному і водночас толерантному стосовно інших (відмінних) точок зору характері. Розглядувана в цьому плані філософія виступає в ролі своєрідного мистецтва, вміння “вчити мислити”, вміння читати “поліфонію смислів” тексту (а не лише буквальний зміст), вміння творчо, нестандартно, неповторно мислити.

Радикальна зміна ціннісних орієнтацій, гостра необхідність постійного пошуку і швидкого знаходження життєво важливих рішень, стресові ситуації - все це проблеми повсякденного людського буття, сфера практичного застосування світоглядної культури, основу якої складає філософія.

2. Структура філософського знання

В стр-ре философии различают сл. раз-делы:

Онтология - проблемы бытия, его сущнос-ти, форм бытия, фундаментальных принци-пов и категорий бытия. Большое внимание уделяется проблемам материи, движения, пространст-ва, времени, категориям и з-нам диалектики.

Гносеология (теория познания) - природа познания, закономерности познават. деят. человека, его позн. возможности и способ-ности, условия, способы и формы познания, отн. знания к действительности, з-ны его функционир., условия и критерии истинности и достоверности.

Социальная Ф. (Ф. истории) - изуч. общес-тво, рассм. как единство многообра-зия соц. явлений. Проблемы происх. и разви-тия об-щества, обществ. стр-ры, взаимоотно общества и природы, полож. человека в об-ществе.

Антропология (учение о человеке) - проблемы человека, место чел-ка в мировоздании.

Аксиология - учение про ценности, к-рые опред. выбор людьми напр. их деят., хар-р их поступков. Проблемы природы ценностей, способы их бытия и функционирования

Философия истории - общество в его исторических трансформациях.

Этика (учение о морали, нравственности).

Эстетика - учение о прекрасном, о чувствах (два аспекта - соц проявления ценностного отношения человека к миру и сфера худ дея-ти)

Логика (формы, специфика мышления, логич суждений), цель - развитие мышления, понимание его форм.

Праксеология - изуч. проблемы челове-ческой деятельности.

Ф. науки - проблемы именно научного познания, проблемы развития науки

Методология, диалектика, метафизика.

Специфика фил вопросов (отражает особенности фил знаний):

1) Ф не дает однозначных ответов (фил-ф задает вопросы на которые в принципе не возможно получить однозначных ответов)

2) В изменчивом мире человеку приходится заново решать проблемы. Фил проблемы имеют специфический способ решения - опыт человека, его жизнью даются ответы (его личной и всего человечества)

3) Многие фил вопросы выходят за границы непосредственно личного опыта, напр. Есть ли душа?

4) Метафизические вопросы могут быть заданы лишь так, что спрашивающий также вовлекается в вопрос

5) Все вопросы затрагивают предельные основания бытия (предельные - т.е. далее делить некуда, напр онтология, этика)

6) Попытка ответить на один вопрос охватывает и другие вопросы

Методология - учение про метод (метод - способ организации практического и теоретического познания действительности).

3. Філософія і світогляд. Структура світогляду та його історичні форми

Світогляд - це складова частина людської свідомості в якій взаємодіє інтелектуальний та емоційний комплекс, що визначає загальне бачення світу, певне відношення до нього, орієнтацію та поведінку.

Структура світогляду:

1. Знання (повсякденні та наукові).

2. Переконання.

3. Оцінка.

4. Ідеали.

5. Емоції.

6. Воля.

7. Прагнення.

8. Певна життєва позиція.

9. Цілісна орієнтація.

10. Прогнозування поведінки людини.

Поняття світогляду за своїм змістом є більш широким ніж філософія.

Переконання - це знання яке стає принципом дії чи поведінки людини.

Ідеали - це до чого прагне людина.

Історичні типи світогляду:

1. Міфологічний.

2. Релігійний.

3. Науковий.

4. Атеїстичний.

5. Античний.

6. Середньовічний.

Світогляд - це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльність суб'єкта. Це результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти. Світогляд - форма суспільної самосвідомості людини, духовне резюме індивідів, груп. Це спосіб духовно-практичного освоєння людиною дійсності. Єдність суспільної і індивідуальної свідомості, результат духовного розвитку епохи. Це система поглядів людини несе в собі знання і взаємовідносини людини і світу. Світогляд звести до поглядів про світ неможливо. Центр світогляду не знання а свідомість.

Типи світогляду:

міфологічний

релігійний

філософський

науковий - грунтується в таких формах: поняття, судження, умовивід, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея.

Структура світогляду: ідеї, ідеали, теорії, оцінки, почуття, переконання, вірування.

Структура світогляду підрозділяється на рівні:

- світовідчуття, світосприйняття, світоуявлення - чуттєва сторона

- світорозуміння, світотлумачення, світобачення - раціональна сторона

Зв'язок між світоглядом і філософією

Вони не однакові: філософія надає світоглядній свідомості теоретичну форму. Філософія - це теорія світогляду.

У світогляді одне з головних питань - це питання життя, у філософії - це питання буття. Світоглядна свідомість вбудована в життєвий процес і виражає свою позицію в регулюванні життя, а філософія думає суттєвостями, проблемами.

Світоглядна свідомість вирішує - тут і зараз, філософія - запитує. Світоглядна свідомість стає переконаннями, а філософія - є переконання, знання.

4.Філософія і міфологія. Особливості міфологічного світогляду давніх слов'ян

Історично першою формою світогляду був міф, а вихідною формою суспільної свідомості - міфологія. Міф_(грец.) - сповідь, переказ. Але власне його значення полягає в тому, що міф є способом усвідомлення і персоніфікації природних сил, наділення їх людськими за характером, але фантастично зміненими властивостями. Міф - це уявлення про історію природи і суспільства, як наслідок діяльності фантастичних істот (для первісних народів міф був єдиним способом усвідомлення власної історії і зв”язків з навколишнім світом).

Міф складався в умовах первісного ладу, і сприймався, як цілком реальний “світ”. Він одночасно сприймався і як наочний, даний у відчуттях людини, і як казковий, і як достовірний, практично дійовий, і як надприродний. Такими виступають образи фантастичних істот у “Лісовій пісні” Л. Українки.

Людина спостерігала як середовище перетворювалось на навколишній світ. Так народжувалась міфологія-первісна світоглядна форма. Вона відображала специфічні риси колективу, а не індивідуального члена:

уявлення про родинні зв'язки природних сил, явищ і людського колективу;

віра у богів;

мислення образами, а не поняттями;

міфи сприймаються як життєва реальність, яка не підлягає перевірці;

людина-іграшка в руках божественних сил.

Первісне суспільство було суспільством рутинним, орієнтованим на традицію. Зміни в ньому відбувались настільки повільно, що практично залишалися непостійними протягом кількох поколінь. Тому міфологічний світогляд був орієнтований не на творчий пошук нових, більш досконалих форм і способів взаємовідношень з навколишнім світом, а на постійне відтворення традиційного стану речей, який уявлявся єдиноможливим і тому гармонійним порядком буття. Час тлумачився як циклічний, а не лінійний.

Міфологічний тип світогляду ґрунтується на вірі в надприродні сили, спрямований в минуле. Міф - це перша форма світогляду.

Класичний міф орієнтований на пояснення світу, інтегрований на освоєння світу в первісному спілкуванні, це первісне мислення. Тут немає форм і рівнів, суб'єкта і об'єкта, я і ми, образ і предмет, Частина і ціле, природне і соціальне, теперішнє і майбутнє. Головне в міфі це міфологічна розповідь, ритуал, обряд. Класичний міф продукт колективної свідомості, це спосіб об'єднання людського суспільства в смисли, культуру, мову відношень, це спосіб упорядкування буття общини.

Соціальний міф процес політизації міфу, це духовне утворення, яке у нахабній, простій формі виявляє волю якої-небудь групи людей і втілюється в образах, символах, ідеологіях. Соціальний міф підпитує масову свідомість.

Якщо класичний міф це совість, то соціальний міф це нав'язування принципів поведінки шляхом насильства, влади. Тут теж є обряди: наприклад - Гітлер: міф комуністи і євреї; факельні походи, мітинги, демонстрації, які апелюють почуттями людей. Соціальний міф веде до фанатизму.

Система міфів функціонувала як міфологія - тобто первісна форма суспільної свідомості. Вона містила в собі в синкретичному (синкретизм первісного міфа охоплював у собі символізм, алегоризм, узагальнення), тобто нерозчленованому і зародковому вигляді такі наступні фундаментальні форми суспільної свідомості, як релігію (символізм - поклоніння надприродним силам), мистецтво (наскальні малюнки), мораль, філософію і науку(певні знання, трудові навички, емпіричні спостереження). Головна соціальна функція міфології та міфів полягала саме в регуляції суспільного життя, в його емпіричній багатоманітності, в єдності виробничих, соціальних, ідеологічних і фізіологічних аспектів.

5. Антична філософія: характерні риси та основні періоди розвитку. Діалектика Сократа. Порівняльний аналіз „західної” та „східної” філософських традицій

Антична філософія - це сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому та в давньоримському суспільстві протягом 12-13 століть, тобто з кінця VII ст. до н.е. до початку VI ст. н.е.

Риси античної філософії:

1. Синкретичність - нерозчленованість поглядів на світ, злиття важливих проблем. Світ природи розглядається окремо від світу людини. ДОЛЯ розглядається як абсолютна необхідність та прообраз вічності

2. Космоцентричність. Філософи розглядали світ як космос, в тому числі і світ людини. Космос природи, космос цінностей. Тоді як сучасна філософія розглядає вузькі конкретні проблеми : проблеми онтології, гносеології, методології, людини та ін.

3. Пантеїстичність. Антична філософія виходить із космосу по чуттєвості розумового сприйняття, тобто є геоцентрична. бог розтворюється в усьому - природі, людині. Космос - це абсолютне божество.

4. Етичність античної філософії або моральність. Велика увага приділяється проблемі моралі. Мораль і морольні цінності людини розглядалися абстрактно. Людина розглядалася як така, що наділена або добропорядністю, або недоліками. Не було етики обов'язку і відповідальності.

5. Функціональність - намагання знаходити відповіді на всі питання буття відносно природи, космосу, людини та її моралі.

Антична філософія, як вважають, створювалася на основі математичних, астрономічних, фізичних знань, перенесених зі Сходу та на основі перетвореної давньогрецької міфології. Це обумовило схожість зі Східною філософією:

споглядальний характер філософських вчень;

матеріально-чуттєвий космологізм;

пантеїзм в розумінні природи.

Відмінності: для східних філософських традицій характерне звернення до проблеми людини та до її пізнання, місця в цьому світі, релігії (конфуціанство, буддизм, даосизм), тоді як західна філософія розвивається як спосіб пізнання навколишнього світу, звертається до „логосу”, розуму, до законів і форм людського мислення , логіки, до раціонального. Але не слід забувати, що Східна філософія також розглядала навколишній світ(пошук початку буття в Ведах, гносеологічні питання китайської філософії) , а антична філософія в свою чергу теж займалася питаннями етики (Сократ, стоїки, епікурейці, скептики).

Основні періоди розвитку античної філософії.

6-5ст. до н.є. - зародження античної філософії як форми світогляду. Цей період ще відносять до натурфілософії Представники: мілетська (іонійська школа), атомісти, еліати, піфагорейці.

5ст. Рух від космосу до людини. (софісти, Сократ, кініки)

Становлення логіко-спекулятивної філософії, заснованої на абстрактному мислення.(Платон, Арістотель)

Філософія епохи елінізму - філософія суб'єктивності, побудова світу через призму власного "Я"(стоїки, епікурейці, скептики).

Вплив на європейську культуру:

об'єднання індивідуалізму з альтруїзмом, що склало основу західної етики

антична філософія визнає, що існує якийсь кращий, більш досконалий світ, а наш світ недосконалий, тобто перетворити його можна або з допомогою революцій або духовним перетворенням, тобто антична філософія формувала діяльне відношення до світу і до людини, що також характерно для західної культури.

Антична культура та філософія заснована на принципі об'єктивізму

Крім того визнання того що існує кращій світ стає базою для християнства

Логіко-спекулятивна, абстрактна філософія також формує відповідний світогляд.

Мілетська школа (Геракліт, Парменід, піфагорейці, елеати, атомісти)

Давньогрецька філософія - це спосіб світорозуміння в якому інтегрується природа та людина, природа та боги. Основними проблемами натурфілософії є : проблеми буття, походження світу та природи, її початків, визначення природи людини через природу космосу, вивчення проблем космічної гармонії , якій має відповідати гармонія людини. Для філософії характерним є перехід від міфу до логосу, естетичне, зорове , чуттєве сприйняття світу, пантеїзм (боги є узагальненням відповідних областей природи)

Мілетська школа вважається найдавнішою в Греції. Представники

- Фалес вважав, що початком всього є вода, пізнання він зводить до єдиної основи - мудрого пошуку та вибору

- Анаксімандр - основа всього сутнього -безкінечний, всеохоплюючий, безмежний початок "апейрон", люди походять від риб

- Анаксімен основа всього сутнього повітря, апейрон - властивість повітря, душа - повітряне явище і тому здатна до творчості.

Для цієї школи характерним є образний, навіть на рівні міфу, опис світу людей, життя та смерті, світу богів. Космос вони розглядають не як модель всесвіту, а як вічний та безсмертний людський світ.

Геракліт - загальним законом буття, всесвіту, наук є "ЛОГОС". Основою всього сутнього є вогонь. Геракліта вважають засновником діалектики(вчення про розвиток) "Все тече, все змінюється". Він помітив, що одночасно є відмінна та протилежні сторони, розвиток обумовлюється існуванням протилежностей.

Парменід - (представник елейської школи). Ввів в філософію поняття буття. Це те що є за світом чуттєвих речей і це є думка. Буття єдине та незмінне, абсолютне, не має поділу на об'єкт та суб'єкт, це сукупність досконалостей серед яких на першому місці Істина, Добро, Світ. Буття не виникає, його не можна знищити, воно нерухомо, нескінченне в світі, не має пустоти. Буття - як шар, що не має просторових меж(в античності шар найдосконаліша фігура). Буття це не людська думка, а Логос - космічний Розум, що безпосередньо відкривається людині. Не людина відкриває істину, а істина відкривається людині, отже людина отримує знання в контакті з Розумом. Вводить поняття логічного доказу, але сам вважає, що він не має вирішального значення для пізнання, Істина відкривається без операцій людського розуму. Рішення проблеми буття Парменідом надало можливість для метафізики, тобто роздумів про нематеріальне.

Піфагорейці. Піфагор першим перетворює емпіричну математику на теоретичну. Найвищою мудрістю є число. Поняття космос є впорядкованим явищем, сутністю речей є кількісні відносини.

Елеати (Ксенофан, Зенон, Лікіс - послідовники Парменіду) - вважали, що всі зміни в світі - ілюзорні, отже чуттєвий досвід в пізнання не вірний, розглядали проблему логічного доказу, суперечливого характеру руху, ідеалісти.

Атомісти. Їх вчення будується на основі вчення елеатів, але в центрі - питання про світобудову та трактування людини та людського суспільства. Представники Левкіп та Демокріт. Вони допускають існування двох початків буття ї небуття. Буття - нескінченна множина атомів, живе виникло з неживого за межами природи без Творця і без розумної мети. Душа - це також сукупність атомів. Демокрит заперечує можливість використання міфологічних образів природа основа людського життя та ціль пізнання. Демокрит також розглядає питання, що таке бог, людина, держава, управління

6. Зародження філософських ідей в Київській Русі. (Іларіон Київський. Слово про закон і благодать)

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі. Виникнення філософської думки в Україні пов'язане з появою історичної спільності - український народ. Дослідження трипільської культури V-IХ ст. говорить про те, що український народ - високорозвинена спільнота. У “Велесовій книзі” показано, що зачатки української філософії зумовлені духом віри, любові і події - вінець цього - свобода. Український народ пройнятий любов'ю до життя, до землі, відважний і сміливий, рішучий і оптимістичний.

Філософська думка Київської Русі відбувалась у процесі розв'язання суперечностей між міфологічним світоглядом і християнством. Київська Русь - 1 держава продемонструвала приклад законом переходу від міфології до релігії і від релігії до філософії.

З запровадженням християнства в 988 р. Київська Русь залучилася до досягнень світової культури - античної, візантійської, болгарської. З сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акира Премудрого, з давньоєврейської - біблійні книги, з грузинської - Сказання про іверську царицю Динару. Християнство є релігією Писання з шанобливим ставленням до Слова - світ сприймається як книга, що містить заповідану істину, яку людина має збагнути.

Разом з цим була рідна вітчизняна культура, що спиралася на давні традиційні, світоглядні уявлення східних слов'ян, яка зберігала суттєве відбиття міфологічних уявлень слов'ян. Це "Повесть временных лет", у середины ХІІ ст., "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського, збірники Святослава, що насичені глибоким філософським змістом, "Слово о полку Ігоревім". Філософія будується на здобутті правди, пошуку особистого сенсу життя. Філософія є пізнання речей божих та людських, життя в істині. Давньоруські мислителі не заперечують значення чуттів і волі, такий орган як серце - центр зіткнення і взаємодії протиборючих сил, орган віри. Проблема співвідношення тіла і душі: тіло - плотське, зовнішнє, душа - внутрішня сутність людини.

У роботі "Слово про закон і благодать" Іларіон Київський, вшановуючи Володимира, говорить, що введення християнства - це акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що "восиял разум и сердце его", а в результаті того, що він "возжелал сердцем и возгорел духом", щоб йому та його землі стати християнською. Серце - орган віри. Іларіон Київський вирізняє дві епохи, що визначають історичний поступ: епоха Старого Завіту, коли взаємини будувалися на засадах рабства, безмежної покори, коли існував Закон і епоху Нового Завіту, де панують свобода, істина, Благодать. Ці епохи змінюють одна одну у процесі історичного розвитку - це процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Залучення Русі до християнства - це Благодать. Християнський світогляд уявляє історію як рух з Божої Волі і спрямовується до вічності. Іларіон уявляє собі Божественне як джерело порядку і гармонії на землі. Для нього сучасна історія - настільки досконала, що спонукає не в майбутнє, а в сьогоднішні дні вбачати мрії про ідеал. Сучасне зливається з майбутнім, спасіння вважається здійсненим у самому акті хрещення Русі, яке тлумачиться як усиновлення Богом людей. Саме тому Іларіон не говорить про майбутнє, його цікавить сучасне. Твір присвячений звеличенню "землі Руської й народу, що живе на ній".

Становлення укр-ї філ думки відбувалося в межах культури Київської Русі ?????? ст. Найдавніші філ ідеї важко відрізнити від передфіл утворень, що наявні у міфологічній свідомості (найзагальніше уявлення про добро і зло, про першопочатки світу, про людину). Філософія, на відміну від міфу, зароджується тоді, коли починає описуватися загальна картина світу, коли формується певне світобачення на теоретичному рівні. Помітним поштовхом для розвитку філософських ідей в культурі Київської Русі ?????? ст. було проникнення в суспільну свідомість християнства. На думку деяких дослідників, наприкінці ? ст була написана і включена “Промова філософа” до складу “Повісті временних літ”, де лаконічно відтворюється “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава” та ін., що насичені глибинним філософським змістом. З офіційним прийняттям християнства (988р) Київської Русь одержує можливість прилучатися до досягнень європейської культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією та іншими країнами дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської думки здобутки античної і візантійської філософії. Поступово у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з тим перетворив одержану істину во своє благо у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теорія, а як практична мораль. “Пространне життя Константина-Кирила Філософа” - найпоширеніша в культурі К-Русі (болгарський мислитель Климент Орхидський). Згідно з ним філософія визначалась як “знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога”. Більшість мислителів К-Русі під філософією розуміли любомудріє. Світ мудрості, світ софійності мислився як світ “преподобності”, уподоблення вищого нищому. Мудрість - це не тільки знання істини, але передусім “життя в істині”, вона не лише слово, а й діло.(“Мудростьное життя”). Велика роль книги, писанного слова, книжного вчення в житті людини. “Книжність” осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. (підтверження цьому -- Остомирове Євангеліє 1056-1057рр). Пошук істини йде шляхом трактування прихованого тексту писання, включаючи і Біблію - символи, притчи. Одним із способів пізнання виступає притча. Акцент на ролі в пізнанні, започаткований в “Слові про Закон і Благодать”, далі в “Посланні” та ін. Проблеми моральної гідності людини, її честі, благородства, обов'язків та прав розглядаються в творах: “Повчання” Володимир Мономах, “Руська правда” Я.Мудрий, “Слово о полку Ігоревім” та ін. В “Слові про Закон і Благодать” автор вималював погляд на історію: закономірність розвитку історії. Іларіон виділяє дві епохи: епоху “Старого Заповіту”, коли взаємодія між людьми бкдквалася на засадах рабства, покори; та епоху “Нового Заповіту”, де панують свобода, істина, “благодать”. Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється як процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Висновок. Християнство справило позитивний вплив на розвиток філософської думки Київської Русі ?????? ст. мислителі тієї доби намагалися дати загальну картину світу, спираючись на християнське віровчення, зрозуміти напрямок і хід історичного процесу, а також обгрунтувати буття людини. Велике місце в цьому процесі вони відводили філософії, як інтелектуальному інструментові пізнання. Філософія поступово набирала професійних ознак.

7. Києво-Могилянська Академія як осередок української і слов'янської культур

Києво-Мог. колегія (згодом академія) заснована в1632р у процесі об'єднання шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києва-Печерській Лаврі. Засновник - метрополіт Петро Могила. К-М ак. стала першим вищим учбовим закладом на території східних слов'янських народів. К-М ак. була закрита за наказом російського царя в 1817р. Цим був нанесений непоправимий удар по розвитку культури, науки, освіти в Україні. В К-М ак. вчилися багато відомих діячів, внесли великий вклад в розвиток філософії, велипросвітницьку роботу. (Г.Сковорода, І. Мазепа, П.Орлик, М.Ломоносов, Т.Прокопович).

Навчальний курс: мови - латинськ, грецька, старослав'янська, книжна укр-ка, польська, німецька, французька; арифметика, геометрія, музика; після загальноосвітніх граматичних класів вивчали поетику - 1рік, риторику - 1р, філософію - 2р, теологію - 4р.

Вже сам перелік предметів, які вивчались в академії засвідчує фундаментальність наукового та учбового закладу европейського рівня.

Етапи діяльності Києво-Могилянської академії.

1632 - кінець XVII ст характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної йінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи спираються на античну спадщину, твори схоластики та доби Відродження.

I-ша половина XVIII ст характеризується:

зародження типу мислення, що наближається до тогочасної модерної европейської філософії, зростає увага до проблем гносеології, до раціоналістичної та емпіричної методології. Філософія розуміється як наука, заснована на істиному вірогідному пізнанні. зародження нового, близького до науки нового часу типу мислення, У філософських курсах спостерігається критика романтизму, доповнення логіки гносеологічним змістом, відбувається поворот до спостереження і дослідницького знання. Викладачі звертаються до поглядів Коперника, Галілея, Декарта).

II-ша половина XVIII ст характеризується:

враховуючи світський характер навчання, викладачі хотіли реорганізувати її в світський вищий навчальний заклад, де студенти могли б отримувати належні технічні та гуманітарні знання.

Основи філософського світогляду професорів К-М ак.

У філософських курсах Гізеля, Яворського, Прокоповича обгрунтовується ієархічна структура п'яти світів:

1.нестворений;

2.інтелігибельний є божественна думка;

3.ангельский

4.елементарний (складається з 4 першоелементів);

5.мікрокосм = людина і макрокосм = земля.

Три останні світи відносяться до натурфілософії.

У вченні про матерію: обгрутнована ідея про єдність і однорідність матерії природніх тіл, земної та небесної матерії, про її ненароджуванність і незнищенність та кількісне збереження у світі.

Розроблялась філософська трактовка руху: цілеспрямованний процес, невіддільний від матеріальних речей, неперервний і універсальний характер.

Світ розглядався у єдності кількісних і якісних сторін.

Аналіз пізнавального процесу, здатності людини (відчуття, сприйняття, пам'ять, уявлення, мова, письмо).

Перехід від чуттєвого до раціонального ступення пізнання залишився не ясним професорам К-М ак. і докладно не досліджувався.

Логіка - засіб одержання знань, гарант подолання складнощів в пізнавальній діяльності.

Людина - “мікрокосм” у “макрокосмі” всесвіту, вона частина природи. Сутнісна основа людини - мислення, це спорідність її з Богом.

В людській душі виділяють частини: вегетативна, тваринна, людська, божественна частина. Ці частини можуть бути в злагоді й ні. У ставленні до Бога ствержується наявність у людини свободної волі (відповідальність за вчинки).

Аналізується місце і роль волі і розуму у вчинках людини. Моральність людини, природні потреби та інтереси. Досягнення доброчесності людиною мислиться шляхом подолання пристрастей.

8. Філософсько-етичні погляди Г. Сковороди та їх вплив на українську та російську філософію. (Г. Сковорода „Разговор пяти путников об истинном счастии в жизни.”)

Г. Сковорода (1722-1794) - видатний укр. філософ, поет, музикант, педагог. Освіта: початкова освіта у сільського дячка, 1734 - вступ до Києво-Могилянської академії. Навчання тричі переривалось. (усього вчився 10 років). 1741 - співак придворної капели у Петербурзі. 1744 - повернення до Академії. 1745 - від'їзд до Угорщини у складі місії Вишневського. 1750 - повернення з Угорщини, далі викладає поетику у Переяславській семінарії, але після конфлікту з місцевим єпископом (із-за прогресивних нововведень сковороди), Сковороду було виключено з семінарії. 1751-1753 - Академія.

50-60 рр - домашній вчитель, викладання у Харківському колегіумі. 1769 - обирає долю мандрівного філософа-мандрівника. 70-80 рр - подорожі по Україні.

Період активної філософської творчості: “Наркіс. Разглагол о том: узнай себя”, “Симфонія наренареченная книга Асхань”. В цих діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.

Наступний цикл діалогів (“Діалог или разглагол о древнім мире”, “Разговор пяти путником о истинном щастіи в жизни”, “Кольцо”) присвячується аналізові проблеми щастя. У “Жена Лотова”, “Убогій Жаворонок” та ін. Сковорода по-філософському обгрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1781 - останній діалог “Потоп аміин”, в якому підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософськиої позиції мислителя. 1794 - помер. На могилі: “Світ ловив мене та не впіймав”, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя. Характерна риса творчості - образні порівняння. Характерна тема в творах - самопізнання людини. Філософія тлумачиться ним як любов до мудрості. Це включає в себе необхідність пізнання світу і самопізнання, а любомудріє - спосіб життя, що грунтується на шуканні істини. Якщо людина буде будувати життя відповідно вимогам істини, то вона досягне щастя. Сковорода висунув вчення про “дві натури” та “три світи”. 2-х натури: - видима (натура человеческая) і невидима (натура божественна). Все існуюче розпадається на три види буття: великий макрокосм - вся оточуюча природа, всесвіт, матерія. Малий мікрокосм - світ людини, його почуттів, розуму, ідеалів, вчинків. Символічний (біблійний) - світ релігійного світогляду, символів. Це зв'язок людини з великим світом, макрокосмом через бога. Категорія самопізнання. Суть - пізнай самого себе. У процесі самопізнання людина розкриває себе, повертається до глибини свого існування. З цим пов'язана філософія серця, як осердя духовного життя людини, як рушійної сили, що визначає її шлях. Філософія серця - єднає віру і розум, основа самопізнання.

Філософія серця відноситься до одних із важливих елементів укр-го менталітету (задушевність, поетичність, ліризм, благородство,...). Мова іде про роль і місце серця як духовного місця пізнання.

Вчення про людину - місце і роль в оточуючій дійсності.

Концепція сродної праці. - як праця за здібностями, за покликанням душі. Тільки така праця приносить людині справжнє задоволення і щастя. Нехтування вимогами сродної праці робить людину нещасливою і перетворює її життя в муку.

Філософія серця продовжена у філософських поглядах Гоголя, Юркевича.

9. Соціально-філософські мотиви в творчості Т.Г.Шевченка та їх значення для розвитку національної самосвідомості.

Серед київських інтелектуалів, що об'єднались у Кирило-Мефодіївському і товаристві. Особливе місце посідав Т.Шевченко. Шевченко надзвичайно обдарована людина з дитинства, він протягом всього життя вчився. Його твори засвідчують високий рівень його духовних потреб, визначеність мистецьких уподобань і цілком певну ідейну спрямованість.

Розглядаючи творчість Шевченко не можна не звернути увагу на розмаїття, суперечливість тлумачень і оцінок. Одні говорили, що він войовничий матеріаліст, інтернаціоналіст, який шанував російських революціонерів-демократів, закликав народ до революції, що він атеїст. Протилежні оцінки: що він націоналіст, різко настроєний проти Москви і джерелом його натхнення була Біблія. Як говорив Дрогоманов, що всі хто брався писати про поета думали про себе і повертали Шевченко, як їм було потрібно. Як сказав Маланюк, що цитатами з Шевченка як цитатами з Біблії можна доводити все. Постать Т.Г.Шевченка заангажована заполітизованістю та заідеологізованістю. Т.Г.Шевченко не лише геніальний український поет, художник, фундатор української мови та літератури, а й геніальний мислитель і пророк української нації.

Шевченко не революціонер, скоріше бунтар проти несправедливості, в нього немає революційного перетворення світу, а тільки мрії про сім'ю, про світ, в якому всі будуть рівні. Його царство мрії - є царством творчого людського духу. Він скоріше утопіст. У цих мріях що ж то атеїзму, то Шевченко - віруючий християнин, для якого Біблія - книга істини, але він проти церковних догм і канонів. В Біблії Шукав "проповіді суду божого над неправедними".

Філософія - глибоко індивідуальна, особиста, грунтується на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії - щира, беззахисна душа мислителя, розум, інтелект, що простежує людське життя: і в долі сестри-кріпачки, і в долі цілих народів. Філософія Шевченка творила диво, народ упізнав свою душу, прочитав свою історію , зазирнув у світле майбутнє, пробуджується людська гідність з силою протесту і бунтарства. Повстанець-гайдамака, запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм правди та честі. Гнів на різних утискувачів, прийшлих і доморощених.

Сила його творчості в тому, що він зумів серед тиші, страху, ненависті, підозри посіяти надію - це оспівування свободи. Безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи. Уславлення свободи - передумова людського добробуту і щастя. Людина цілком не змириться з рабством, не визнає за норму існування. Поезія Шевченка зобов'язана фольклору: життя, символіка, буйна уява народної міфології, надбання світової культури.

Т.Г. Шевченко відкрив Україну для українців і усього світу. Він розглядав Україну не тільки як об'єкт історії, а й як суб'єкт історичного розвитку і відстоював право українців боротися за волю та незалежність. Він був демократ-республіканець за своїми поглядами. Кожен народ має право мати свою республіку, культуру, мову, мистецтво. Т.Г. Шевченко критикував феодально-кріпосницький лад, царизм, і в цьому плані він виступав як революціонер. Його Кобзар, виняткова роль у згуртуванні укр. народу, великий художник, могутній інтелект і розум. За це його називають пророком щасливого майбутнього України. Він відобразив глибинні пласти українського менталітету, як позитивні, так і негативні сторони:

1. Позитивні риси - працелюбність, волелюбність, патріотизм, щирість, щедрість, м'якість, краса людини і природи тощо;

2. Негативні риси - егоїзм, індивідуалізм, окремішність, пасивність до суспільних проблем, сварливість.

У розвитку національної самосвідомості народу і кожного українця зокрема творчість Т.Г.Шевченка відіграла значну роль.

10. Філософія французького Просвітництва XVIII ст.: погляди на матерію, суспільство, релігію та людину.(Монтескье Ш.Л. “О духе законов”)

Фр. материалисты 18 в. - Ламетри, Гель-веций, Дидро, Гольбах - несут свои идеи в широкие круги гор. общества. Большое влияние на становление мат. во фр. оказало разв. фил в Англии в 17в.(Толанд, Тиндаль, Шефтсбери). Также огромное влияние оказ. ф. Локка, особенно о опытном происхожде-нии знания. Др. важным источником мате-риал. идей были для них механистический матер. физики Декарта, учение Спинозы о природе, субстанции... Открытия Ньютона, Эйлера, Лапласа, Лавуазье, Бюффона и др. естествоиспытателей образуют естественно-научную основу фил. обобщений фр.мате-риалистов 18в. Два основных направления: материалистический деизм (Вольтер, Руссо, Монтескье) и критика теоретических основ деизма на базе материалистического естест-вознания (Дидро, Гольбах, Гельвеций, Ла-метри).

Основные идеи - свобода, равенство. Проблема хода исторического процесса и роли личности в истории. Проблема влияния окружения на формирование личности. Изна-чально все равны, а отличия определяются только воспитанием и условиями жизни.

Вольтер(1694-1778) - Сторонник физики и механики Ньютона, при этом признает суще-ствование бога-творца.правда, это скорее неотделимый от природы принцип действия. Критикует дуализм, говорит, что душа и мышление свойственны материи, этим свойством наделил ее бог. Выдвинул прин-цип научного исследования природы, источ-ник знаний --- наблюдения и опыт. Говорил, что есть некие конечные причины, и опыт говорит о существовании высшего разума, архитектора вселенной.

Социальное устройство общества - конст монархия, в конце жизни - республика. Счи-тал, что деление общества на бог и бед не-избежно. Боролся против религиозного фа-натизма. Ход истории не есть воля божества, а изменение идей.

Руссо (1721-78) Сторонник дуализма (ма-терия +дух). Познание ---сенсуалист, хотя и признавал врожденные нравственные идеи. Критиковал частную собственность, сторон-ник теории общественного договора, общ, основанного на свободе и равенстве.

Природа. Зачинатель фр мат. - Жульен Офре де Ламетри.(1709-1751) в общей фор-ме высказал почти все идеи, кот. были затем развиты Гельвецием,Дидро, Гольбахом.

Ламетри доказывал, что форма неотделима от материи и что мат. вязана с движе-нием. Субстанция в конечном счете сводится к материи, в прир. которой корениться не только спос к движению, но и всеобщая потенциальная спос к чувствительности или к ощущению. Указывал на матер. характер одушевлен-ности животных и человека. Все наши ощу-щения обусловлены связью чувства через посредство нервов с материальным в-вом мозга. Душа есть проявление и функция мозга. человек есть такое же животное, только отличается развитием ума. При этом изучал человека как механизм, надеясь, что это приведет к раскрытию сущности его мыслительной и чувственной деятельности. Представитель механицизма с элементами эволюционизма. Ход исторического процесса - просвещение и роль выдающихся личностей.

Наиболее систематическим выразителем ф. учений фр. мат. стал Поль Анри Дитрих Гольбах. (1723-1789) Самое крупное его произведение - "Система природы", в напи-сании которой принял так же некоторое участие Дидро. В основе этого трактата мысль о сводимости всех явл. природы к разл формам движения материальных частиц. в своей совокупности образующих вечную несотворенную природу. Основу всех проц. природы составляет материя с присущим ей св-вом движения. Мат. процессы - явл. Строго необходимыми, случайность и целесообразность исключается. Учение о необходимости распространяется и на человека

11. Філософія Канта: вчення про антиномії, теорія пізнання, етика

Кант (1724-1804) - немецкий философ и учёный, родоначальник классической немецкой философии. (В это время был создан переемственный ряд систем философского идеализма - Кант, Фихте, Шелинберг, Гегель и материализм Фейербаха).В философском развитии Канта различают два периода - “докритический” до 1770 и “критический”. В “докритический” период Кант признаёт, как они существуют сами по себе (“метафизика” согласно принятой тогда терминологии). Кант разработал блестящую для своего времени “небулярную” космогоническую гипотезу об образовании планетарной системы из первоначальной “туманности”, т.е. огромного облака диффузного вещества. (“Всеобщая естественная история и теория неба”). В “критический” период Кант отрицает возможность такого познания, на основе того, что наши познавательные способности имеют свои границы. Главные работы “критического” периода Канта : “Критика чистого разума” 1781. “Критика практического разума” 1788. “Критика способности суждения” 1790. Основу всех трёх критик составляет учение Канта о явлениях и о вещах, как они существуют сами по себе - “вещах в себе”. Познание начинается, по Канту, с того, что воздействуют на орган внешних чувств и вызывают в нас ощущения. В этой предпосылке своего учения Кант - материалист. Но в учении о формах и границах познания Кант - идеалист и агностик. Он утверждает, будто ни наши чувства, ни разум не могут дать никакого достоверного знания о “вещах в себе”. Вещи эти непознаваемы. Правда, эмпирические знания о вещах могут неограниченно расширяться и углубляться, но это не поможет нам познать “вещи в себе”. Основной для Канта вопрос - об источниках и границах знания. Кант рассматривал его на примере 3 главных видов знания: математика, теоретическ. естествознание, метафизика. Его интересовала возможность получения нового знания на основе имеющегося. При этом основным способом познания Кант считает чувственность, рассудок и разум. По Канту, хотя в основе наблюдений лежат “чистые” формы и понятия, но законы опыта и сами наблюдения принадлежат не природе, а рассудку, поэтому естествознание само строит свой предмет. Именно поэтому разум человеческий не в силах познать не только природу, но и явления, выраженные в понятиях души, бога, мира и т.д. понимая, что его критика ограничивает компетенцию разума, Кант полагал, что то, что теряет при этом познание, выигрывает вера. Так существование бога не может быть доказано, в него можно лишь верить. Вера в бога необходима, поскольку без неё невозможно примирить понятие добра и зла, объективно существующие по Канту. Важную роль в учении Канта играет понятие антиномий ( противоречивых, но равнодоказуемых ответов на вопросы - мир и конечен и бесконечен и т.д.) т.е. по Канту разум по самой своей природе антиномичен и диалектичен, но всё это субъективно, не выражает противоположности самих вещей. На основе результатов критики теоретического разума Кант построил свою этику: Всякая личность - самоцель и ни в коем случае не может рассматриваться как средство осуществления каких бы то ни было задач, даже задачи всеобщего блага. Основной закон этики - формальное внутреннее появление - категорический императив. В случае конфликта между чувствами и нравственным долгом, Кант требует безусловного подчинения пер. долгу. Противоречивое учение Канта оказано огромное влияние на последующее на последующее развитие философской мысли. Его критиковали и пытались на него опереться философы самых различных направлений. Двойственный характер философии Канта допускает критику “справа” и “слева”, т.е. и с позиций материализма и идеализма.

Механізм пізнання:

аналітичні

судження

апостиріорні (з досвіду)

синтетичні

апріорні

Речі в природі є формами нашого розуму. Предмети відповідають знанням. В цьому полягає апріорізм Канта.

„Моральне повинно спиратися не на те, що є, а на те, що повинно бути” - категоричний імператив Канта (стався до іншого як до мети, а не як до засобу).

12. Філософія Л.Фейєрбаха: атропологічний принцип та вчення про релігію

Філософська система Феєрбаха (1804- 1872) закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя і філософії Л.Фейєрбаха була критика релігії. На противагу Гегелівській філософії релігії, Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного.

На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки, як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А релігія завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту.

Фейєрбах вважав, що ключ до розуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах, бажаннях , прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованим смислом релігії. Адже. по-переш, релігія викликана такими почуттями і переживаннями, як страх, радість, захоплення, любов. По-друге, об'єкт релігії, її образи створюються фантазією. Психологія, на думку Фейєрбаха є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії.

Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:

людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;

вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою;

людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати.

Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству "нову релігію", засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її у любові.

Фейєрбах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню активну діяльність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, ц творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на шляху до справжньої свободи.

Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій.

В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. На відміну від Гегеля, який зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і природу.

Керуючись антропологічним поясненням явищ суспільного життя властивостями і потребами окремих людей) принципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природу, є в той же час продуктом суспільного життя.

Продовжуючи матеріалістичні традиції Л.Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання.

Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається у тому. що він по новому інтерпретує поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина.

Реальний світ за Фейербахом,є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання.

Фейербах заперечує існування об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму (вчення, згідно якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірні знання про них).

Вихідним в процесі пізнання вважав відчуття.

Незважаючи на всі недоліки властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки, стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

Антропологизм - философская концепция, рассм. природу и сущность человека как исходную точку и центральный предмет изучения. Ввел и обосновал антропологич. принцип в ф. Людвиг Фейербах. Его осн. работы: "Мысль о смерти и бессмертии", "К критике философии Гегеля", "Сущность христианства", "Основные положения философии будущего". Его воззрения начали формироваться под воздействием гегелевской Ф. Но уже тогда проявилось его расхождение с Гегелем в отношении к религии вообще, к христианской - в частности, несовместимой, по убеждению Фейербаха с разумом и истиной. Он рассм. философию и религию как миропонимания, взаимно исключающие друг друга. Философия, по его мнению, не должна оправдывать религию, а только объяснять её. Бог, по Фейербаху, не творец, а творение человека, порождённое невежеством и бессилием перед неподвластными его воле стихиями и силами. От критики религии Фейербах перех. к критике идеализма и его вершины - философской системы Гегеля. Особенно критикует он мир идей и идею абсолютного духа за разрыв с реальной жизнью. Постепенно переходит на позиции материализма. В теории познания на первый план он ставил опыт как первоисточник знания. При этом он подчёркивал взаимную связь чувственного созерцания и мышления в процессе познания. Отвергая религиозный культ, Фейербах противоп. ему культ человека. Его девизом было: "Человек человеку бог". Он говорил: “Моей первой мыслью был бог, второй - разум, третьей и последней - человек.” Истинной религией по его мнению является любовь к человеку. Антр. матер. Фейербаха рассм. человека одноврем. как материальный объект и мыслящий субъект. Человек - это единство бытия и мышления. Исходя из этого он отвергает механистический материализм. Вместе с тем антропологизм Фейербаха основывается на биологич. (а не социальной) трактовке природы человека. Обществен. жизнь у него рассматр. через сознание самого человека. Система обществ. отношений у Фейербаха имеет вид межиндивидуального общения. Движущей силой человеч. воли он считал стремление к счастью, которое недостижимо без счастья окружающих. Учение Фейербаха имело прогрессивное значение благодаря его ярковыраженному гуманистическому характеру. Идеи Фейербаха легли в основу философской антропологии - течения за-падноевропейской, преимущественно немец-кой Ф. І-ой половины ХХ века. Шелер, один из родоначальников философской антропо-логии выдвинул задачу создания основопо-лагающей науки о человеке. Он предполагал, что философская антропология соединит научное изучение различных сфер челове-ческого бытия с целостным, философским его постижением. Программа, выдвинутая Шелером, не была выполнена. ФА, несмотря на некоторые её научные и теоретические достижения не стала целостным учением о человеке и вылилась в отдельные филосо-фско-антропологические теории - биоло-гич., психологич., религиозную, культурную и др.