Діяльність - це взаємодія з об'єктивним світом суспільної людини. Вона є єдністю матеріально-перетворюючого та духовного начал. Без неї неможливе існування людини. .Людина є суб'єктом діяльності і як субєкт має насамперед діяти і мислити.

Структура людської діяльності

Мета - це суб'єктивний образ бажаного результату, це ідея, програма, ідеологія.

Людина в своїй меті є невільною, вона підкоряється своім потребам, інтересам, а в засобах - вільна, вона сама їх створює, їх немає в природі. Засоби приватні і суспільні. Людська діяльність діє через принцип зворотного зв'язку, не лінійна, весь час проявляється нова мета, інтереси, засоби, потреби.

Завдяки діяльності людина поборола початкову тотожність з природою і піднялася над нею, набувши надприродного статусу і форми свого буття.

Види діяльності: практична та духовна, фізична та розумова, моральна-аморальна, законна-незаконна, колективна-індивідуальна, активна-пасивна і т.д.

Кожний з цих видів діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші ії якості.

Сфери діяльності: трудова, освітня, споживча, громадська, ігрова, політична.

Форма діяльності - спілкування, не просто дія між людьми, а взаємодія між ними. Кожному виду людської діяльності відповідає той чи інший вид суспільних відносин між людьми.

Суспільні відносини - форми, в яких відбувається діяльність: трудові, виробничі, соціальні, політичні, правові, національні, моральні, естетичні, релігійні.

Основною фундаментальною формою діяльності людини є труд. В античності виділяли три головні цінності - істина, добро, краса. Вільна творча праця допомагає особистості набути цих великих цнот.

Праця в одних країнах більшою мірою, в інших - меншою мірою є ще відчуженою, тобто, виступає як самостійна суспільна сила, що панує над робітниками. Відчуження праці призводить до відчуження людини, її способу життя, до стандартизації, уніфікації, до перетворення індивіда на соціального манекена. В умовах відчуження людина знеособлена, позбавлена надійного середовища, у якому б вона змогла виявити свою індивідуальність, самоутвердитись, реалізувати свої творчі потенції, за цих обставин спостерігається пасивне ставлення особистості до назрілих суспільних проблем.

Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ - культуру. Діяльність є засобом формування соціального як культурного середовища життя людини. Мистецтво і мораль, наука і віра, цінності і норми як суспільні явища утворюють окрему галузь людської діяльності - духовне виробництво.

Предметно-практична - охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили і виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію.

Духовно-практична - охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім ї, освіту, виховання тощо.

Духовно-теоретичне - це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації від однієї інстанції до іншої.

Поняття духовності є синтетичним. Це, насамперед, перехід об'єктивного в суб'єктивне, зовнішньго у внутрішнє. Це перетворення суспільних, індивідуальних ідей, поглядів, уявлень, почуттів та ін. у внутрішній світ людини. Основу духовності складають такі поняття, як „дух”, „душа”, „віра”, „нація”, „любов”.

34. Соотношение природного и социального в человеке

Размышление о том, кто есть человек, всегда было основным для философов. К чему бы ни обращалась мысль людей, оказывалось, что главное - это отношение человека к этим явлениям жизни и понимание им самого себя. Диапазон определений и оценок человека в истории очень широко. Аристотель в нем видел «разумное животное», американский просветитель Б. Франклин - животное, делающее оружие труда, Ф. Ницше - «больное животное», М. Шеллер - «неудовлетворенное животное». Человека боготворили, и, напротив, подчеркивали, что он «из праха произошел и в прах возвратится» и поэтому, как говорил царь Соломон, все «суета сует и томление духа». Жизнь человека то ничего не стоила, то рассматривалась как величайшая ценность. Особенно очевидно стало это в конце XX в., когда появилась возможность самоуничтожения всего человечества и, в то же время стало ясно, что единственная подлинная ценность - это человек.

Почему человек остается загадкой для самого себя? Почему, познав и даже «покорив» природу, познав в какой - то мере основные законы развития общества, человек чувствует себя не уверенно и жизнь его часто полна трагизма? Ответить на эти вопросы не просто, и первое что нужно уяснить, - это парадоксальность ситуации познания человеком самого себя. Чтобы что - то изучать, надо как бы отойти в сторону посмотреть на предмет изучения объективно, исключив субъективные чувства и эмоции. Так поступают естественные науки (физика, химия, биология). Может ли философия, антропология, наука о человеке, изучать человека объективно, а если может, то до какой степени? В этом суть вопроса, в этом своеобразный парадокс самопознания человека. Античный мудрец Сократ оставил нам вечный девиз: «Познай самого себя», хорошо понимая, что человек сам для себя является наиболее трудным предметом. Но вполне уместно задать вопрос - занимается ли философия познанием человека как такового или ее интересует особый, свой угол зрения на человека?

Очевидно, что человека изучают с разных сторон такие науки, как антропология, медицина, гигиена, психология и т.д. Вмести с педагогикой, юриспруденцией и рядом других дисциплин они составляют цикл человекознания. Философия в этом цикле играет особую роль, интегрируя все науки, давая синтетическую картину человека и выделяя понятие его сущности. Она является центральным для философской антропологии, т.е. области философского знания, направленной на постижение феномена человека. Последняя возникла на рубеже XVIII и XIX вв. и получила особое развитие в XX в., причем не только как особый, специфический метод мышления, взгляд на мир с позиций человека

Эти два основных понятия, т.е. «природа» и «сущность» человека, близки между собой по содержанию, но различаются по смыслу. Говоря о природе человека, мы стремимся постичь отличие человека от естественного бытия и, прежде всего от животных. Это усматривается либо в каком - то одном, главном качестве человека, отличающим его от животных (разум, речь, воображение, религия, мораль), либо в комплексе качеств. Однако за тридцать столетий развития философской мысли так и не удалось объяснить человека исчерпывающем образом, исходя из какого - то одного качества или свойства. Феномен человека как бы ускользал от анализа, всегда казался более загадочным, чем это представлялось вначале. Недаром в религиозном сознании сущность человека представляется тайной, которой владеет только Бог. Так или иначе, но, размышляя над качественной спецификой человека, сущностью его уникальности, приходишь к выводу, что, будучи частью природы, человек способен выходить за приделы ее закономерностей, возвышаться над миром, да и над самим собой. У человека нет какой - то одной, раз и навсегда данной ему «природы», так же как и неизменной «сущности». И то и другое - исторически изменяющиеся характеристики человека. Сказать, что человек по своей «природе» добр или зол, эгоистичен или альтруистичен, раб или царь, червь или частица Космоса, - значит выразить только частичное, абстрактное знание о человеке. Поэтому определения природы и сущности человека не исходный пункт для философии, а ее конечная цель. Более того, и природу и сущность человека невозможно выразить в каком - то одном определении, даже самом широком, ибо эти понятия выражают коренное и не устранимое противоречие человеческого бытия.

Суть его в двойственности человека, в принадлежности его к двум мирам одновременно - природе и обществу, телу и духу. Человек так или иначе решает эту проблему, которую можно назвать проблемой существования, экзистенции. Впервые в отчетливой форме проблему достижения гармонии между телом и духом, природой и обществом выразил около 1350 г. до н. э. Египетский фараон Эхнатон и примерно в это же время еврейский пророк Моисей, а между 600 и 500 гг. до н. э. об этом же говорили Лао - Цзы в Китае, Будда в Индии, а в Персии Заратустра. Все они учили тому, как человеку стать человечным, как выйти за пределы своей природной ограниченности, как приобщится к высшему смыслу жизни. Христианство и ислам, спустя пятьсот и тысячу лет соответственно, принесли эти идеи народам Средиземноморья, Европы и Азии.

35. Философы и историки по-разному смотрят на исторический процесс. Историки подходят к изучению истории общества с позиций науки, их цель -- получение достоверного, истинного знания в отношении любых конкретных, зафиксированных фактов и событий.

В философии истории последняя предстает в виде целостного процесса, связывающего воедино прошлое, настоящее и будущее. Но таким исторический процесс можно увидеть только в том случае, когда ему придана концептуальная оформленность, когда он устремлен, хотя бы в теории, к такому будущему состоянию, которое философ признает за ко- нечную цель, неважно, в абсолютном смысле или в относительном. Философия истории, таким образом, вопреки ее названию, обращена равным образом от настоящего как в прошлое, так и в будущее.

Философия истории как теоретическое знание начинается с идеи истории. Откуда она берется? Отдельные намеки на нее, различные аспекты постоянно обсуждаются в различных сферах культуры общества. Философия призвана уловить эти умонастроения, составляющие самосознание определенной эпохи, и выразить в теоретической форме, в виде философского текста.

В философии истории, пожалуй, с наибольшей полнотой проявляется природа социально-философского знания. Философия выражает духовные, идеальные устремления конкретного общества или цивилизации, которым она пытается придать теоретическую форму, т.е. логически последовательно и упорядоченно изложить смысл истории, который принимает для себя страна или цивилизация. Но это теоретическое знание нельзя назвать чисто научным.

Признание закономерного характера процесса развития приводит к выделению определенных этапов в истории общества. В христианской философии истории насчитывается три этапа -- от сотворения мира до явления Христа, затем от явления Христа до его второго пришествия, которое означает конец истории, и, наконец, установление Божьего царства на земле, когда спасутся лишь истинно верующие. Французский философ-просветитель М. Кондорсе в конце XVIII в. писал о десяти стадиях прогресса человеческого разума. Он считал развитие знания и просвещения главной движущей силой исторического прогресса. В начале XIX в. французский философ-утопист А. Сен-Симон разработал свою схему чередования ступеней эволюции общества -- ангинная, рабовладельческая, феодально-крепостническая и, наконец, научно-промышленная стадии.

Гегель в грандиозном труде «Философия истории» пишет о направленности исторического процесса и его закономерном характере. Смысл истории -- в развитии свободы. Всемирная история направляется с Востока на Запад, т.е. Европа есть, безусловно, конец всемирной истории, а Азия ее начало. Восток знал и знает только, что «один свободен», греческий и римский мир знает, что «некоторые свободны», германский мир знает, что «все свободны». Таким образом, всемирная история проходит четыре ступени, и на последней, в германском государстве, абсолютный дух -- основа и движущая сила всемирной истории -- достиоет полной зрелости, возвращается к себе через полное раскрытие своего идеального содержания, которое он вмещал в себя, однако, еще до начала реального процесса всемирной истории.

Радикальный подход к анализу исторического процесса как порочное достояние западной мысли был критически переосмыслен К. Марксом при создании им фор-мационной теории развития общества. Эта теория приобрела впоследствии огромную известность. Она сыграла важную роль в осмыслении мировой истории, особенно последних двух веков.

36, 37. Політика і політична організація суспільства та їх роль у визначенні суспільних процесів. Структура політичної організації. Демократія і тоталітаризм. (Н.Макиавелли „Государь”)

Політична сфера - це сфера, в які ведеться боротьба за завоювання, утримання та використання державної політичної влади. Розрізняють внутрішню та зовнішню політику. Область політики включає в себе три компоненти:

- політичні організації та установи, дії яких спрямовані на підтримання певних політичних відносин (політична організація суспільства);

- політичні рухи - діяльність соціальних груп, яка спрямована на збереження або зміну певних політичних відносин;

- політична ідеологія - це відображення певних теоретичних розробок, за допомогою яких здійснюється вплив на населення.

Провідним елементом є політична організація суспільства. Центральним елементом є держава та державні установи (суд, прокуратура, законодавча та виконавча влада, міліція тощо). Сюди відносять також політичні партії, церкву, різні об'єднання тощо.

Концепції виникнення держави:

1. Держава - це така сила, яка покликана підтримувати порядок у суспільстві. (Концепція суспільного договору. Локк, Гобсс, Руссо)

2. Держава - це насильство, яке тримає людей у покорі. (Теорія насилля. Кауцький)

3. Є люди сильні і слабкі, зпсихологічної точки зору, при цьому слабкі люди мають необхідність підкорятися сильнішим, сукупність таких взаємовідносин виступає як держава. (Психологічна теорія

4. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у створенні апарату гноблення - держави, яка є знаряддям пануючого класу, для того, щоб держати в покорі тих, хто працює. (Марксиська теорія держави)

Ознаки держави: 1. територіальний принцип поділу населення; 2. наявність публічної влади (спец. Загони озброєних людей, тюрми та ін.); 3. податки.

У громадянському суспільстві держава виконує лише певний необхідний мінімум функцій. Якщо держава має багато функцій, то таке суспільство є тоталітарним.

Н. Макиавелли „Государь”

Идеи Н. Макиавелли (1469 -- 1527г. - итальянский государственный деятель, писатель, историк, классик политической мысли) дали жизнь современной социологической теории элит (В. Парето, Г. Моска, Ч. Миллс), повлияли на автора теории менеджерской революции Дж. Бернхейма. На лего, как на авторитет и предтечу, ссылаются теоретики бюрократии (М, Вебер, Р. Михельс), постиндустриального общества и политического прогнозирования (Д. Белл, Г. Кан и др.).

Специалисты упоминают четыре принципа Макиавелли, которые оказали влияние на развитие современного социального управления:

1) авторитет, или власть лидера, коренится в поддержке сторонников;

2) подчиненные должны знать, что они могут ожидать от лидера и понимать, что он ожидает от них;

3) лидер должен обладать волей к выживанию;

4) лидер - всегда образец мудрости и справедливости для своих сторонников.

Трактат состоит из 26-ти глав, которые можно сосредоточить содержательно вокруг 4-х основных тем: природы государства; организации и назначении милиции; личных качеств: добродетели, доблести и пороков главы государства. Макиавелли рассматривает разные формы правления, т.к. государства могут управляться абсолютно полновластно, т. е. авторитарно (империя Александра Великого), или же с помощью «баронов» Франция). Первое трудно завоевать, но легко сохранить. Второе - легко приобрести, но трудно удержать. Стабильность государственного режима, по Макиавелли, также зависит от того, удерживаются ли новые государства с помощью добродетели - Моисей, Тёзей или благодаря судьбе - Цезарь Борджа. Деяния последнего, детально описанные автором, рассматриваются в качестве образца.

«Земли привыкли или жить под властью князя, или издавна быть свободными; приобретаются они чужим или своим оружием, милостью судьбы или собственной силой».

«Люди, которые становятся князьями собственной силой, добиваются власти с трудом, но удерживают ее легко».

«Обиды следует наносить разом, потому что тогда меньше чувствуешь их в отдельности, и поэтому они меньше озлобляют; напротив, благодеяния надо делать понемногу, чтобы они лучше запечатлелись».

«Князь, возвысившийся благодаря расположению народа, должен сохранить его приязнь; это будет ему легко. Но если кто стал князем вопреки народу и по милости знати, он должен прежде всего постараться привлечь народ на свою сторону, что легко удается, если он возьмет народ под свою защиту».

«Правитель мудрый (должен) никогда не оставаться праздным в мирное время, но усердно накоплять силы, чтобы оказаться крепким в дни неудач, так что, \ если судьба от него отвернется, она нашла бы его готовым отразить удары».

«Тот, кто хотел бы всегда исповедовать веру в добро, неминуемо погибает среди столь многих людей, чуждых добра. Поэтому князю, желающему удержаться, необходимо научиться умению быть недобродетельным и пользоваться или не пользоваться этим, смотря по необходимости».

38, 39. Мораль як соціокультурний феномен. Категорії моралі. Мораль та право

Цінності в житті суспільства виступають соціально значимими орієнтирами діяльностi суб'єктів, одним із факторів, розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Цінностi становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна вiд одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соцiуму.

Люди, що поділяють однаковi цiнностi, становлять соцiальні групи, об'єднуючись у полiтичній, економiчнiй боротьбi, спрямовуючи, таким чином, історiю в певному напрямi. Роль особливих ідейних зв'язок в суспільствi виконують соціальнi цінності, що виступають у формі соціально-політичних ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцiнних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соцiалізуючих, комунiкативних засад у життi суспільства, цінностi забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рiвень самосвiдомостi і органiзованості його членів.

Підсумком і метою тривалого прищеплювання цiннiсних якостей є формування людської психології, ментальностi, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспiльства напрямi.

Мораль - норми, принципи, правила поведінки людей, почуття. Судження в яких виражається нормативна регуляція відношень людей один з одним і із суспільним цілим (колектив, народ). М. включає в себе ідеологічну сторону (моральна свідомість) і практичну (моральні відносини). Мораль з”явил. з розвитком суспільства, визначну роль в цьому відіграла трудова діяльність людей.

Мораль регулює поведінку людини в усіх сферах суспільного життя, прідтримуючи суспільний устрій життя, спілкування, або навпаки їх змінює.

Принципи моралі не допускають виключень, вони відображають глибинні шари буття людини, його сутності потреби.

М. належить до основн. типів нормативн. регуляції дій людини. Таких як право, звичай, традиції. Моральні норми відтворюються повсякденно силою масових звичок, оцінок суспільної думки.

М. виступає як регулятор взаємовідносин людей. Керуючись моральними нормами, особистість тим самим сприяє життєдіяльності суспільства. А суспільство, формує особистість згідно своїм ідеалам. М. як форма суспільної свідомості є породженням суспільн.відносин і визначається суспільн. буттям, матеріальн.умовами життя людини.

М. з її цінностями колективізму, любов до ближнього стає більш дійовим фактором суспільн. життя.

Норми М. отримують вираження в заповідях, принципах, проте як повинні поступати.

В М. велику роль відіграє індивідуал. свідомість (особисті мотиви, самооцінка), які дозволяють людині самій контролювати свої дії, виробити свою поведінку у суспільстві, все це зводиться до таких понять як совіть, честь почуття особистої гідності.

До духовно - практичних регулятивів суспільного життя відносять право, звичаї, ритуали, настанови, стилі поведінки. Мета - регулювати відносини між людьми, встановлювати їх в певні рамки. До них належить і мораль. Мораль - норми, принципи, правила поведінки людей, почуття, судження в яких виражається нормативна регуляція відношень людей один з одним і із суспільним цілим (колектив, народ). Мораль - це форма духовно - практичної діяльності, регулятивна система, форма освоєння світу. Мораль з”явилася з розвитком суспільства. Мораль включає норми та цінності (заповіді, принципи), відносини людей, систему історичного досвіду. Моральні норми відтворюються повсякденно силою масових звичок, оцінок суспільної думки. Керуючись моральними нормами, особистість тим самим сприяє життєдіяльності суспільства. А суспільство - формує особистість згідно своїм ідеалам. Принципи моралі не допускають виключень, вони відображають глибинні шари буття людини, його сутності потреби. М. як форма суспільної свідомості є породженням суспільн.відносин і визначається суспільн. буттям, матеріальн.умовами життя людини.

М. включає в себе ідеологічну (теоретичну) сторону - моральна свідомість та практичний рівень - реалізація через моральні поступки (моральні відносини). Моральна свідомість - це форма суспільної свідомості, в якій знаходять своє відображення норми та оцінки людської діяльності, відносини між особистістями, уявлення про моральну поведінку Витоки моральної свідомості - звичаї та традиції. Елементи моральної свідомості - цінності та цінностні орієнтації, єтичні почуття, моральні ідеали або категорії моральної свідомості. Це - відповідальність, справедливість, щастя, честь, достоїнство, добро, зло, розкаяння, любов, стид, зміст життя, совість. Вихідними категоріями моральності є добро і зло. Добро - це моральне вираження того, що сприяє щастю людей. Добро, і тільки воно, виправдує себе і викликає довіру до нього. Негативні явища в суспільному й особистому житті людей, сили гальма і руйнації іменуються злом. Зло, по Г.Гегелеві, може виступати як форма, у якій виявляється не тільки гальмуюча, але і рушійна сила історії. И.В.Гете відзначав, що зло виступає і як заперечення, сумнів, як необхідний момент зухвалого руху людського розуму до пізнання істини, як іронія над людськими ілюзіями.Людина є творцем як добра так і зла. Булгаковський Воланд каже - немає світу без тіней. В М. велику роль відіграє індивідуальна свідомість (особисті мотиви, самооцінка), які дозволяють людині самій контролювати свої дії, виробити свою поведінку у суспільстві, все це зводиться до таких понять як совіть, честь почуття особистої гідності.

Совість виявляє собою спроможність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно ставити перед собою морально санкціоновані цілі і здійснювати самооцінку що робляться вчинків, випробувати почуття особистої відповідальності за свої дії. Іншими словами, совість - це свідомість особистістю свого боргу і відповідальності перед суспільством.

Правове регулювання - це регулювання поведінки людей за допомогою системи законів. Воно залишає поза своїм впливом величезну область людських відношень, іменованих моральними. Законом не передбачено, наприклад, покарання за порушення правил пристойності, за неввічливість і т.п. Це суспільною або особистою думкою. Отже, мораль спирається не на закони, а на моральні норми. Правила, якими керуються у своїх взаємовідносинах, складають норми моральності, що формуються стихійно і виступають як неписанні закони: їм підкоряються усі як належному. Моральність припускає відносну свободу волі, що забезпечує можливість свідомого вибору визначеної позиції, прийняття рішення і відповідальності за вчинене.

Представники єтичного релятивізму заперечать самому можливість існування об'єктивного критерію моральних оцінок. Насправді, як в області науки мають місце істина і помилка, так і в сфері моральності існують вірні і помилкові оцінки вчинків людей. Норми моральності підлягають науковому обгрунтуванню: істинні ті моральні норми, що служать інтересам суспільного прогресу.

Усюди, де людина зв'язана з іншими людьми визначеними відношеннями, виникають взаємні обов'язки. Соціальні обов'язки, що накладаються на кожного члена товариства своїм народом, батьківщиною іншими народами, своєю сім'єю, приймають форму морального боргу. Чеснота є, по И.Канту, моральна твердість волі людини в дотриманні їм боргу. Дійсна моральність волі людини в дотриманні їм боргу. Дійсна моральність є належну взаємодію між одиничною особою і його даним середовищем - природної і соціальної. Перед природою людина теж знаходиться в боргу. Крім знання моральних принципів важливо ще і переживання їх. Якщо людина переживає нещастя батьківщини, так само гостро, як свої власні, успіх свого колективу, як свій власний, тоді він стає здатний не тільки знати, але і переживати свій борг.

40. Філософія і релігійний світогляд. Світові релігії

Світогляд - одна з форм свідомості людини. Світогляд є системою принципів, знань, ідеалів, переконань, ціннісних орієнтацій, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального суб'єкта. Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Але світогляд, це не лише знання й усвідомлення, це ще й світ ідеалів, цілей і сподівань. В релігійній свідомості вже чітко розрізняється об'єкт і суб'єкт, а отже долається характерна для міфу неподільність людини і природи, закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Віра виступає головним засобом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. Для релігії основним є досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Виділяють такі світові релігії: християнство, буддизм та іслам.

Християнство - виникло у 1-му ст. н.е. у східних провінціях Римської Імперії, і було породжене настроями безвихідності, особливо після подавлення повстання рабів. Християнство склалося на основі ряду ідей мессіанських сект, а також деяких елементів греко-римської та східних релігій і впливу античності. Центральне місце у християнстві займає віра в спокутну пожертву сина Божого Ісуса Христа, який був страчений, але потім воскрес та знісся на небо. Протягом усієї історії християнство розвивалося в обстановці внутрішніх протиріч, які призводили до розколів. У 1054 р. виділилося два напрямки: західний (католіцизм) та східний (православ'я). У 16-му ст. виник протестанізм.

Буддизм - проповідує звільнення від страждань шляхом відмови від бажань та досягнення “вищого просвітлення” - нірвани. Зародився буддизм в Індії у 5-6 ст. до н.е. Росповсюджений у Шрі Ланці, Японії, Китаї та інших країнах. Засновник - Сидхартха, названий Буддою, що означає просвітлений. Він шукав звільнення від страждань у моральному вдосконаленні, яке досягалося шляхом відходу від життя, поглибленням в нірвану.

Іслам (або мусульманство) - проповідує покору, розповсюджене в країнах Близького та Далекого Сходу, в Північній Африці, Південно-східній Азії та інших. Іслам виник у західній Аравії в період переходу арабського народа від первісно-общинного ладу до класового суспільства, їх об'єднання у феодально-теократичну державу Арабський Халіфат. Засновник ісламу - Мухаммед. Віровчення ісламу, яке склалося з елементів первісних релігій, а також іудаїзма, християнства, зороастризма, викладено в священій книзі мусульман - Коран. В основі ісламу лежить віра в єдиного Бога - Аллаха, творця небес і Землі, за волею якого все відбувається і признання Мухаммеда “посланником Аллаха”. В ісламі є два основних напрямки суннізм та шиїзм, що відрізняються тлумаченням деяких основних мусульманских догм. Зокрема, суннізм при вирішенні питання про вищу мусульманську владу (імаме-халіфе) спирається на “згоду всієї общини” (фактично її релігійно-політичної верхівки), на відміну від шиїзму, де імамами-халіфами вважаються лише Алідов (Алі та його прямих нащадків від шлюбу з донькою Мухаммеда - Фатімою).

Для язичництва характерний політеїзм (багатобожжя). В жертву богам приносилися люди, навіть діти, тобто була низька обрядова культура. Язичництво пережило духовну кризу і прийняття християнства стало революцією в духовності людей.

41. Зародження філософських ідей в Київській Русі. (Іларіон Київський. Слово про закон і благодать)

Перший період історії української філософії припадає на час існування Київської Русі. Виникнення філософської думки в Україні пов'язане з появою історичної спільності - український народ. Дослідження трипільської культури V-IХ ст. говорить про те, що український народ - високорозвинена спільнота. У “Велесовій книзі” показано, що зачатки української філософії зумовлені духом віри, любові і події - вінець цього - свобода. Український народ пройнятий любов'ю до життя, до землі, відважний і сміливий, рішучий і оптимістичний.

Філософська думка Київської Русі відбувалась у процесі розв'язання суперечностей між міфологічним світоглядом і християнством. Київська Русь - 1 держава продемонструвала приклад законом переходу від міфології до релігії і від релігії до філософії.

З запровадженням християнства в 988 р. Київська Русь залучилася до досягнень світової культури - античної, візантійської, болгарської. З сирійської мови здійснюється переклад повісті про Акира Премудрого, з давньоєврейської - біблійні книги, з грузинської - Сказання про іверську царицю Динару. Християнство є релігією Писання з шанобливим ставленням до Слова - світ сприймається як книга, що містить заповідану істину, яку людина має збагнути.

Разом з цим була рідна вітчизняна культура, що спиралася на давні традиційні, світоглядні уявлення східних слов'ян, яка зберігала суттєве відбиття міфологічних уявлень слов'ян. Це "Повесть временных лет", у середины ХІІ ст., "Слово про закон і благодать" Іларіона Київського, збірники Святослава, що насичені глибоким філософським змістом, "Слово о полку Ігоревім". Філософія будується на здобутті правди, пошуку особистого сенсу життя. Філософія є пізнання речей божих та людських, життя в істині. Давньоруські мислителі не заперечують значення чуттів і волі, такий орган як серце - центр зіткнення і взаємодії протиборючих сил, орган віри. Проблема співвідношення тіла і душі: тіло - плотське, зовнішнє, душа - внутрішня сутність людини.

У роботі "Слово про закон і благодать" Іларіон Київський, вшановуючи Володимира, говорить, що введення християнства - це акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що "восиял разум и сердце его", а в результаті того, що він "возжелал сердцем и возгорел духом", щоб йому та його землі стати християнською. Серце - орган віри. Іларіон Київський вирізняє дві епохи, що визначають історичний поступ: епоха Старого Завіту, коли взаємини будувалися на засадах рабства, безмежної покори, коли існував Закон і епоху Нового Завіту, де панують свобода, істина, Благодать. Ці епохи змінюють одна одну у процесі історичного розвитку - це процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Залучення Русі до християнства - це Благодать. Християнський світогляд уявляє історію як рух з Божої Волі і спрямовується до вічності. Іларіон уявляє собі Божественне як джерело порядку і гармонії на землі. Для нього сучасна історія - настільки досконала, що спонукає не в майбутнє, а в сьогоднішні дні вбачати мрії про ідеал. Сучасне зливається з майбутнім, спасіння вважається здійсненим у самому акті хрещення Русі, яке тлумачиться як усиновлення Богом людей. Саме тому Іларіон не говорить про майбутнє, його цікавить сучасне. Твір присвячений звеличенню "землі Руської й народу, що живе на ній".

Становлення укр-ї філ думки відбувалося в межах культури Київської Русі ?????? ст. Найдавніші філ ідеї важко відрізнити від передфіл утворень, що наявні у міфологічній свідомості (найзагальніше уявлення про добро і зло, про першопочатки світу, про людину). Філософія, на відміну від міфу, зароджується тоді, коли починає описуватися загальна картина світу, коли формується певне світобачення на теоретичному рівні. Помітним поштовхом для розвитку філософських ідей в культурі Київської Русі ?????? ст. було проникнення в суспільну свідомість християнства. На думку деяких дослідників, наприкінці ? ст була написана і включена “Промова філософа” до складу “Повісті временних літ”, де лаконічно відтворюється “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава” та ін., що насичені глибинним філософським змістом. З офіційним прийняттям християнства (988р) Київської Русь одержує можливість прилучатися до досягнень европейської культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією та іншими країнами дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської думки здобутки античної і візантійської філософії. Поступовов у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з тим перетворив одержану істину во своє благо у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теорія, а як практична мораль. “Пространне життя Константина-Кирила Філософа” - найпошириніша в культурі К-Русі (болгарський мислитель Климент Орхидський). Згідно з ним філософія визначалась як “знання божих та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога”. Більшість мислителів К-Русі під філософією розуміли любомудріє. Світ мудрості, світ софійності мислився як світ “преподобності”, уподоблення вищого нищому. Мудрість - це не тільки знання істини, але передусім “життя в істині”, вона не лише слово, а й діло.(“Мудростьное життя”). Велика роль книги, писанного слова, книжного вчення в житті людини. “Книжність” осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. (підтверження цьому -- Остомирове Євангеліє 1056-1057рр). Пошук істини йде шляхом трактування прихованого тексту писання, включаючи і Біблію - символи, притчи. Одним із способів пізнання виступає притча. Акцент на ролі в пізнанні, започаткований в “Слові про Закон і Благодать”, далі в “Посланні” та ін. Проблеми моральної гідності людини, її честі, благородства, обов'язків та прав розглядаються в творах: “Повчання” Володимир Мономах, “Руська правда” Я.Мудрий, “Слово о полку Ігоревім” та ін. В “Слові про Закон і Благодать” автор вималював погляд на історію: закономірність розвитку історії. Іларіон виділяє дві епохи: епоху “Старого Заповіту”, коли взаємодія між людьми бкдквалася на засадах рабства, покори; та епоху “Нового Заповіту”, де панують свобода, істина, “благодать”. Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється як процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Висновок. Християнство справило позитивний вплив на розвиток філософської думки Київської Русі ?????? ст. мислителі тієї доби намагалися дати загальну картину світу, спираючись на християнське віровчення, зрозуміти напрямок і хід історичного процесу, а також обгрунтувати буття людини. Велике місце в цьому процесі вони відводили філософії, як інтелектуальному інструментові пізнання. Філософія поступово набирала професійних ознак

42. Природа искусства

Многообразие мира и общественных потребностей человека вызывает к жизни многообразие форм общественного сознания. Искусство появилось для решения специфических задач по освоению и преобразованию мира. Ключ к пониманию специфики художественного мышления и особенностей искусства нужно искать в структуре общественной практики, в структуре социально-исторического опыта людей. Искусство является непременным компонентом цивилизации на всем протяжении ее существования и развития. Запечатлев в своей “памяти” историю человечества, его прошлый опыт, искусство являет образ его судьбы, поражающий своей достоверностью. Как феномен культуры искусство подчинено своим специфическим законам развития. Но одновременно оно входит в сферу влияния цивилизации, с которой связано своим происхождением, задачами и способами функционирования. В условиях цивилизации общество оказывается все более заинтересованным в специфических способах выражения и закрепления общественного интереса и достаточно тонких средствах решения социальных противоречий. Из этой потребности на почве недейственного уже мифологического синкретизма и возникает искусство как высокоспециализированная форма такого воздействия, формируется его образно-поэтический строй, закладываются организационные структуры, определяются функции на уровне тех новых требований и задач, которые представляет ему цивилизация. Именно цивилизация на основе продукта в различные сферы культуры дает жизнь искусству, направляет и регулирует его развитие.

Существует множество определений искусства. Перечислим основные подходы к пониманию этой дефиниции. Во-первых, искусство - это специфический вид духовного отражения и освоения действительности, имеющий целью формирование и развитие способности человека творчески преобразовывать окружающий мир и самого себя по законам красоты. Факт существования цели у искусства является спорным, а понятие красоты относительным, так как эталон красоты может сильно различаться в разных культурных традициях, утверждаться через торжество безобразного и даже совсем отрицаться.

Во-вторых, искусство - это один из элементов культуры, в котором аккумулируются художественно-эстетические ценности. В-третьих, это форма чувственного познания мира. Можно выделить три способа человеческого познания: рациональный, чувственный и иррациональный. В основных проявлениях духовной культурной деятельности человека, в блоке социально значимого знания присутствуют все три, но каждая из сфер имеет свои доминанты: наука - рациональную, искусство - чувственную, религия - интуитивную. В-четвертых, в искусстве проявляются творческие способности человека. В-пятых, искусство может рассматриваться как процесс освоения человеком художественных ценностей, доставляющий ему удовольствие, наслаждение.

Если попытаться лаконично определить, что такое искусство, то можно сказать, что это “образ” - образ мира и человека, переработанный в сознании художника и выраженный им в звуках, красках и формах.

Часто можно слышать от людей, не умеющих рисовать, играть, петь, что у них нет способности к искусству. И в то же время эти люди жадно тянутся к музыке, театру, живописи, прочитывают огромное количество литературных произведений. Вспомним свое детство: почти каждый пробует рисовать, петь, танцевать, писать стихи. И все это - начало искусства. В детстве все пробуют свои силы в разных видах искусства. Все-таки недаром говорят, что в каждом человеке живет художник. С чего начинается искусство? Ответ на этот вопрос таится, как это ни парадоксально звучит, не в самом искусстве, а в жизни каждого человека, в его отношении к другим людям и к себе самому. Обычно судят об искусстве по готовым произведениям. Но давайте зададимся таким вопросом: что заставляет человека создавать произведения искусства? Какая сила движет им, создателем, и теми любителями искусства, которые так жадно тянутся к его творениям? Жажда познания, потребность в общении с другими людьми. Но стремление открыть таинства жизни, как и стремление, познать себя и других - это одна сторона дела. Другая сторона заключена еще в умении художника по-особому переживать жизнь, по-своему неповторимо относиться к ней - страстно, заинтересованно, эмоционально. Только таким образом он может, по мнению Л.Н. Толстого, заразить чувством других людей. Жизнь - это своеобразный мост, соединяющий художника и зрителя, искусство и публику. И начало искусства заключено уже в том, как мы относимся к нему, как познаем свое окружение, как оцениваем поступки и дела других людей.

Основные социальные функции искусства

Искусство полифункционально. Перечислим и дадим краткую характеристику функций искусства, которые взаимосвязаны, в связи с тем, что произведения искусства существуют как целостный феномен.

* общественно-преобразующая и компенсаторная функции (искусство как деятельность и как утешение);

* познавательно-эвристическая функция (искусство как знание и просвещение);

* художественно-концептуальная функция (искусство как анализ состояния мира);

* функция предвосхищения (“кассандровское начало”, или искусство как предсказание);

* информационная и коммуникативная функции (искусство как сообщение и общение);

* воспитательная функция (искусство как катарсис; формирование целостной личности);

* внушающая функция (искусство как суггестия, воздействие на подсознание);

* эстетическая функция (искусство как формирование творческого духа и ценностных ориентаций);

* гедонистическая функция (искусство как наслаждение).

43. Право і правосвідомість. Ідея правової держави. Право і закон. Право і справедливість. Конституція і її роль у суспільстві. Особливості Конституції України. Проблема прав людини у сучасному світі

Правосвідомість - це сукупність поглядів людей на діюче право.

Соціальна психологія і ідеологія - це соціологічні аспекти суспільної свідомості. Соц. психологія - безпосередньо впливає з суспільного буття. Це устремління звички людей, які пкдштовхують їх на певні дії. Особливості суспільної психології:

дійовий характер (єдність думок і емоцій);

недиференційовний характер (все переплетено);

суспільна психологія має певну спадковість в суспільстві.

Ідеологія - це більш розвинена ступінь суспільної свідомості, це сукупність філософських, моральних політичних та ін. ідей, які відображають в концептуальній формі суспільне життя. Ідеологія обгрунтовується логічно, створюється певними окремими людьми (ідеологами), не є стихійною. Ідеологи створюють концепцію, щоб забезпечити інтереси певних груп людей (політичних сил).

Правова держава - це така форма організації, де перед законом всі рівні і закони виконуються. У правовій державі повинен реалізовуватися на ділі принцип прямого виборного права; права реалізуватися на рівні міжнародно визнаних норм. Держава і громадяни повязані взаємною відповідальністю: дотримання законів і взаємоконтроль.

Право - це сукупність юридичних норм.

Соц. справедливість має неформальний характер.

В античності соц. справедливість розумілась як ліквідація рабства. В християнстві - справедливо те, що відповідає природі (рівність всіх перед Богом). Однаковість всіх перед законом - також ідея справедливості. Томас Мор писав: “Люди повинні бажати земної вигоди, але не тим шляхом, щоб хтось від цього страждав”. На початку ХХст. виникає розподіл праці: “Хто не працює, той не їсть”.

Справедливість має плюралістичний характер:

кожному теж саме;

оцінка по заслугам;

за працею (соціалістичний критерій);

за потребами (лише в сфері благодіяння);

за рангом;

за законом.

Джон Роулз писав у “Теорії справедливості”, що треба виходити з 2-х принципів, які повинні бути поєднані:

принцип рівності - кожна особистість повинна мати рівні права на найбільш широкі свободи (наприклад, однакові стартові можливості);

принцип відмінності - нерівність може бути виправданою, якщо вона розумно сприймається суспільством як корисна, логічна. Все це реалізується в умовах досягнення всіх рівнів і посад за рахунок власних зусиль.

Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє Конституція, яка складає конституційний лад країни. Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.

Пріоритетним органом правосуддя в Україні є Конституційний Суд України. Згідно ст.147 Осоновного Закону України. Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституція України прийнята на пятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

Ст.43 - кожен має право на працю; ст.47 - кожен має право на житло; ст.49 - кожен має право на охорону здоровя, медичну допомогу; ст.53 - кожен має право на освіту не виконуються.

Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи; а особа повинна шанувати державу, всі її інститути, конституцію та закони. Згідно ст.55 Конституції права і свободи людиніи й громадянина захищаються насамперед судом. Нормативно-правовими засобами захисту прав і свобод людини та громадянина при звернені до суду або інших інституцій є, насамперед, Коституція України і відповідні закони.

44. Поняття культури. Культура як реалізація творчих сил людини (буття гуманізму). Культура і цивілізація. Масова культура та її роль в сучасному суспільстві

Культура есть выражение и обнаружение деятельной природы человека. И в этом смысле культура выступает мерой развития самого человека. Каков человек, такова и культура общества, Человек выступает фактически в роли Общественного человека, олицетворяющего собой все Человеческое Общество. История общества превращается в историю человеческой деятельности, в историю культуры. Орудия труда и научные трактаты, парламент и моральные нормы, шедевры живописи и космические станции, - все это создано человеком, все это мир чел. культуры. Человек и культура неразрывно связаны друг с другом. В какой культурной сфере воспитывается индивид, таков и его образ жизни, таковы его установки и цели. Человек - не только центр культуры, но и то единственное и абсолютное "пространство", в рамках которого живет и функционирует культура. Вне человека культура попросту не существует. Человек как носитель культуры понимается в очень широком социальном контексте, во всем богатстве своих общественных отношений, в единстве с созданным им материальным и духовным общественным миром. Культура - это слагаемые еловеческой деятельности, благодаря которому происходят развитие, саморазвитие человека как общественного субъекта. Можно сказать, что в своей основе культура - это саморазвитие человека как общественного существа.

Функции культуры, которые заключаются в том, чтобы научить жить людей в обществе, оказывается весьма сложно отделить от самой общественной жизни - от науки, производства, политики. Культура общества находится в тесной зависимости от того, что человек как сознательное существо думает о себе, о своих желаниях и целях. Культура оказывается не просто производством полезных для человека и, следовательно, для общества вещей, но и реализацией человеком своего собственного предназначения в мире как он его (это предназначение) понимает. Различие общества и культуры выявляет её определения как совокупность созданных человеком ценностей. Мир культуры - мир материальных и идеальных духовных ценностей, т.е. мир объектом материальных и идеальных взятых в его отношении к человеку, мир, наполненный человеческими смыслами. Трактовка культуры как системы ценностей ограничивает культуру от природы и одновременно не позволяет отождествлять её с обществом. При таком подходе культура выступает как определённый аспект общества, тем самым проясняется её социальная природа, но вместе с тем не снимается и важная проблема соотношения культуры и общества.

Человек воспринимает культуру избирательно под влиянием предпочтений, определяемых многими обстоятельствами. И лишь на основе этой, усвоенной им культуры он оказывается способным развиваться дальше. Как субъект культуры он вносит в неё нечто новое. В соотношении освоения и творчества культуры заложена масса проблем и противоречий. Далеко выходят за рамки отдельных социальных систем и приобретают глобальный общецивилизационный характер демографические и энергетические проблемы, задача обеспечением продовольствием населения Земли. Перед всем человечеством стоит общая цель - сохранить цивилизацию, обеспечить собственное выживание. Отсюда также следует, что принципиальные различия мировых социальных систем не отменяют понятий человеческой цивилизации, современной цивилизации. земной цивилизации, которую необходимо общими усилиями всех народов уберечь от ядерного уничтожения.

Понятие цивилизации и процесс ее становления.

Цивилизация не имеет однозначного понятия. Существуют различные подходы в понимании цивилизации. (1) Цивилизацию часто отождествляют с культурой. (2) Цивилизация - этап в развитии культуры..

Культура появилась раньше цивилизации, вместе с человеком. Культурный мир расширяется, оказывает давление на инстинкты человека. Цивилизация характеризуется: 1) превращение материального производства в основной источник получения материальных благ. Человек от собирательства переходит к производству; 2) материальное производство становится на ноги под влиянием разделения труда, появляется ремесло, земледелие, скотоводство. На этой основе складываются товарно-денежные отношения, формируется собственность, и следовательно создается государство. Эти черты характеризуют цивилизацию как степень в общественном развитии. Но цивилизация понимается и как организация общества. Общество м.б. организовано на основе частной собственности, государства и правовых отношений. Эта организация требует определенного развития социальных отношений и техники. Поэтому цивилизацию понимают как определенный тип социально-технической организации общества. Это понимание позволяет видеть различные цивилизации. Т.о., можно выделить аграрное и индустриальное общество. Вопросами цивилизации занимались Сен-Симон, Макс Вебер. В ХХ в цивилизация завоевала прочный характер. В СССР цивилизационный подход критиковался, т.к. он конкурировал с формационным подходом. В наст вр и марксисты говорят о цивилизации. В частности коммунисты говорят о переходе к третьей цивилизации - информационному обществу. Таким образом, понятие цивилизации основывается понимании народнохозяйственной деятельности и элементах ценностей. Так аграная цивилизация у всех народов, но имеет различный окрас. Так для китайцев преобладающий принцип “у-вэй”. Понятие цивилизации нацеливает на то что историю делают люди.