Сучасна філософія як узагальнення філософської думки людства

Взаємодія С і О фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І О, і С формуються в процесі практичної діяльності і невіддільні один від одного в своєму виникненні і функціонуванні. В цьому плані як без О не може бути С, так і без С немає О, а точніше без суспільно-історичної практики немає ні С, ні О. Хоч О, звичайно, не конструюється С, його свідомістю, а існує обєктивно, проте обєктивна реальність не може стати О без активної діяльності С. Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії С та О, в якій С є носієм діяльності, а О - предметом, на якій вона спрямована.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, субєктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю субєктивного та обєктивного.

Еволюційна епістемологія, представниками якої є Жан Піаже та Конрад Лоренц, це напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого - виявити генезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, спираючись на принцип історизму і намагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму та ірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства та соціально-гуманітарних наук тощо.

Філософія - духовний орієнтир особистості, що прагне до мудрості, до оцінювання власного життя не лише в масштабах сьогодення. Вона повертає людину до вічності, наповнює її розум думками про минуле і прийдешнє, виводить за межі інтервалу її особистого існування, надає осмисленості всьму життю. Філософію відрізняє від науки рівень пошуковості, на якому вона знаходиться. Це той рівень розкриття втаємниченного, де істина існує ще в одній оболонці з заблудженням, і в цій єдності міститься величезний потенціал розгортання істини. Саме філософська уява створює такі фігури буття людини в світі, яким дано стати проектами цього буття, втілювання в реальність у вигляді багатоманітних способів людського самоздійснення.

Істина як гносеологічна та культурологічна категорія. Концепції істини. Проблема істини в постмодерній філософії.

Истина (И) - атрибут чел. деятельности. Ее нельзя понимать только как процесс расширения знания. Она не сводится толко к накоплению знания. Гегель - не И есть действительное целое. а результат (И) вместе со своим становлением - т.е. и путь, ведущий к И тоже д.б. истинным. Дао - тоже истина и путь. Христианство - Бог И. путь и сама жизнь. И - адекватное отражение действительности в сознании человека - но этотолько лишь одна сторона, характеризующая процесс познания, это также еще и момент творчества, и момент отрицания. И - это такое отраж. действительности, которое позитивное понимание существующего вкл. в то же время понимание его отрицания и каждую ставшую форму рассм. в движении, изменении и развитии. И должна соотв. действительности или действ. истине. У гегеля действ. должна соотв. знанию - если у вас есть знания - вы можете в соотв. с ними изменять действительность. В предметно-практ. деятельности И совпадает с действит. Процесс преобразования сущего к должному - это и есть путь к И. И зависит от действительности - социальная форма может либо тормозить, либо ускорять познавательный процесс. Бывает ложной сама действительность (н/р. советская), тогда И тоже имеет иллюзорный характер. Марксистская ф. - И есть все, что служит победе пролетариата.Противоречие между И и заблуждением - это истинное противоречие И как процесса. В реальном процессе нет истин. Каждая И содержит ммомент заблуждения. Заблуждение - это момент И, это стихийное, несознательное. неадекватное отражение действительности. Ошибка - результат неверных действий в решении задач. Истоки ошибок - объект не дан адекватно субъекту, или в результате субьективного применеия лгики мышления. Ложь - сознательное искажение истины в интересах субъекта. И многоаспектна: В гносеологическом аспекте она адекватна знаниям; В аксеологическом - это проблема оценки; В религиозном - проблема убежденности; В экономич. - проблема полезности, надеэности и т.д.

Концепция И: 1- Когерентная И (согласованная) - теория считается истинной, если она признана научным сообществом, согласуется с фундамент. идеями научн. знания. 2 - прагматическая конц. И - если она полезна, практична.

Критерий И: - практика- абс. критерий И, но и относительный - не все можно доказать практикой, т.к. все находится в развитии.

Существование И откр. как свобода чел., т.к. вне последнего не существует ни истины, ни заблуждения.

22. Чуттєве та раціональне, емпіричне та теоретичне в пізнанні. Сенсуалізм та раціоналізм. Роль емоцій у пізнанні. Проблема інтуїції

Эмоции - класс психических состояний и процессов, которые выражают в форме непосредственного переживания значения отражаемых предметов и ситуаций для живого существа. Это субъективная реакция человека и животных на действие внутренних и внешних раздражителей, которые проявляются в виде удовольствия, неудовольсвия, радости, страха и др. Высший продукт развития Э. человека - Ч. Они отличаются независимостью от складывающихся ситуаций и состояний организма и выражают стабильное эмоциональное отношение человека к окружающей действительности и к самому себе. Согласно Канту, всякое знание начинается с Ч., затем переходит к рассудку и заканчивается в Р. Под рассудком часто понимают способность запоминать и воспроизводить знания, а иногда и способность пользоваться ими (последнюю часто, выделяя из рассудка, называют умом). Под Р. - способность творить новые знания. Чувственное познание имеет место в трёх основных формах: ощущение, восприятие и представление. Ощущение - отражение отдельных св-в предметов и явлений, котор. осуществляется вследствие их непосредственного влияния на органы чувств; Восприятие - чувственное отражение предметов действительности в совокупности присущих им св-в при их непосредственном воздействии на органы чувств. Восприятие - целостный образ действительности, котор. возникает на основе ощущений, но не сводится к их сумме; Представление - форма чувств. отражения, котор. воссоздаёт образ предмета, когда он уже не действует на органы чувств. Представление делится на образы памяти и образы воображения. Чувственное отражение и его основные формы хоть и являются необходимой стороной познания, но все-таки ограниченны в своих возможностях давать истинное знание. Поэтому чувственное познание должно быть дополнено рациональным, деятельностью мышления - мышление - процесс активного целенаправленного обобщённого опосредованного сущностного и системного отображения действительности и решения проблем её творческого преобразования в таких логических формах как понятия, суждения, умозаключения, категории. Понятие - это форма рационального познания, в которой отражается сущность объекта и даётся его всестороннее объяснение. Суждение - это элементарная форма выражения содержания понятия, такая логическая форма мышления, в которой утверждается или отрицается ч.л. относительно объекта познания. В суждениях устанавливается связь между понятиями, раскрывается их содержание, даётся определение. Умозаключение - это такой логический процесс (и результат его), в ходе которого из нескольких суждений на основе закономерных, сущностных и необходимых связей выводится новое суждение, которое по своему содержанию является новым знанием о действительнос-ти. Умозаключения делятся на:

Индуктивные - движение мысли от суждений менее общих к более общим;

Дедуктивные - движение мысли от суждений более общих к менее общим;

По аналогии - умозаключения, в ходе которых на основании подобия или отличия некоторых точно выделенных свойств ряда объектов приходят к выводу о подобии или отличии других свойств этих объектов.

Категории - это универсальные формы мышления и сознания, которые отображают общие свойства, взаимосвязи, закономерности развития всех материальных и духовных процессов и явлений. Категории функционируют как специфические орудия, средства познания, при помощи которых не только постигается общее и необходимое в объектах, но и осуществляется синтез содержания познания в логические формы, такие как понятия, суждения, умозаключения.

Специфика рационального познания заключается в следующем: 1) С его помощью субъект может выйти за пределы непосредственно данного и познать те свойства объектов, которые не могут быть зафиксированы чувственным отражением. 2). Даёт возможность осознать действительность в её независимости от субъекта.

Чувственное и рациональное - это две диалектически взаимосвязанные стороны одного познавательного процесса, которые лишь в единстве могут дать адекватную картину действительности.. В истории философии имелось два крайних подхода к решению проблемы соотношения чувственного и рационального:

Сенсуализм (Сен.) утверждает, что решающую роль в познании являются чувства, они являются источниками всех знаний и критериями истины. Представители Сен.: Протагор (идеалистический Сен.), Эпикур (материалистический Сен.), Локк, Беркли, Гельвеций, Дидро, Гольдбах (XVIII в.); Фейербах (XIX в.).

Рационализм (Рац.) полагает, что источником знаний и критерием истины является только разум (мышление), который играет решающую роль в познании. Представители Рац.: Парменид, Сократ, Платон; Декарт, Спиноза, Лейбниц (XVIII - XVIII вв.); Гегель (XIX в.).

Ни Сен., ни Рац. не дают, каждый в отдельности, адекватной концепции познания. И сен. и Рац. столкнулись с проблемой развития знания. Согласно Ленину, познание идёт "от живого созерцания к абстрактному мышлению и от него - к практике". То. чувственное и рациональное пересекаются в практике. Процесс познания выступает как единство чувственного, рационального и эмоционального.

На грани мысли и переживания рождается идея. Идея - это мысль, в которой действительность отражается не только как нечто существующее, но и как перспектива будущего развития, как план будущего бытия. Идея - это разрешение в сознании противоречивой ситуации. Она связывает существующее с тем, что должно быть. Идея связывает чувственное, рациональное и эмоциональное.

Переход от чувственного к рац. и наоборот - это интуиция, она бывает интеллектуальной (от чувств. к рац.) - это непосредств. постижение истины, которое не выводится путем логических доказательств и не содержится непосредственно в чувств. опыте (н/р, аксиомы науки - обобщение данных чувственного опыта). Эйдетическая интуиция - от рац. к чувств. - от понятия к образу (н/р, строение атомного ядра, система Менделеева) - работа на д понятийными средствами в образно-научной форме. На базе чувств опыта мы получаем эмпирич. знание и эмпирич. законы. На базе рац. знания - теоретическое знание. Эмпирич.и теоретич. познание - разные уровни. Эмпирич. базируется на методах - наблюдение, описание, измерение, эксперимент и т.д. Теоретич. система - анализ, синтез, моделирование, индукция и т. д.

23, 53. Наука і гуманізм. Етика вченого: проблеми та дискусії, їх розв'язок

Наука - надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об'эктних знань і певних видів діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворенням світу. Оскільки пізнавальна діяльність є діяльність цілеспрямована, то вона неодмінно набуває морально - етичного змісту, незалежно від того, яким чином відбуваеться усвідомлення мети -- шляхом апеляції до логіки розвитку науки, чи потребами суспільства - головне, що акт пізнання занурюється тим самим у ціннісно заряджену, а не у ціннісно нейтральну атмосферу.

Наприклад, медико-біологічні об'єкти, системи «людина-машина» є «людиномірними» комплексами. При вивченні такого роду об'єктів пошук істини пов'язанний з визначенням стратегії і можливих напрямків перетворення таких об'єктів, що безпосередньо зачіпляє гуманістичні цінності.

Об'єктивно істинне пояснення і опис «людиномірних» об'єктів не лише припускає, але й передбачає включення аксіоматичних чинників до складу пояснювальних положень, тобто пізнавальна діяльність набуває морально - етичного змісту.

Внутрішня етика науки, яка стимулює пошук істини постійно співвідноситься з загальногуманістичними принципами і цінностями. Якщо йдеться про людиновимірні дослідження виникають проблеми етичного характеру, пов'язані зі ступенем втручання в об'єкт.

Ясперс визначив такий термін як «осьовий час». Саме в цей час сформувалися основні духовні засади сучасного людства, зникає міфологія і виникають зародки античної науки, тобто зароджується людини, яка існує і зараз. З кінця XII ст. можна визначити добу техніки. З XVI-XVII ст. - радикальний прорив у розвитку людства, починається бурхливий розвиток західної цивілізації.

Виникнення науки - це перехід від традиційного суспільства до нетрадиційного (техногенної цивілізації). Доба Просвітництва зробила з науки певний культ. В цей час виникає сциєнтизм - абсолютизація ролі науки. Але вже на початку XIX ст. виникають сумніви щодо гуманізму науки.

У ХХ ст. розвивається технократичне мислення (орієнтоване на цільову раціональність) та технократичний світогляд. Це призвело до кризи світової цивілізації:

проблема виживання в ядерну добу;

проблема подолання загрози військових конфліктів, які можуть призвести до катастрофічних наслідків;

екологічна проблема - необхідність радикальної зміни відношення до природи;

дегуманізація суспільних відносин і самої людини (стресові перевантаження, маніпулювання свідомістю людей, проблема комунікації).

Існує два аспекти етичних норм вченого;

внутрішньонауковий етос науки (Роберт Мертон сформулював такі 4 принципи;

принцип універсалізму та демократичності - зміст наукового знання не залежить від того ким і коли це знання одержано, а його достовірність підтверджується експериментом; рівне право всіх на заняття наукою;

принцип колективізму - відображає загальний характер наукової праці, продукт якої не є приватною власністю, тобто закріплюючи свій пріоритет повідомляти про свої результати інших;

норми безкорисливості - прагнення істини має домінувати над усім;

організований скептицизм - має бути притаменне критичне ставлення до своєї роботи та роботи колег, ніщо не приймається на віру.)

відношення вченого до імперативів суспільного життя (почуття відповідальності за свою працю).

24. Емпіричне та теоретичне в пізнанні, форми

Эмпирич.и теоретич. познание - разные уровни. Эмпирич. базируется на методах - наблюдение, описание, измерение, эксперимент и т.д. Теоретич. система - анализ, синтез, моделирование, индукция и т. д.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному -- створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до свого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.

25. Категорії сутність і явище та їх роль в науковому пізнанні

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності. Категорії - це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ і процесів. Розглянемо такі категорії як сутність і явище.

Сутність є єдністю всіх глибинних, закономірно пов'язаних елементів змісту об'єкта в їх протирічях, причинно-наслідкових відношеннях, в їх зародженні та розвитку. Тобто сутність це дещо внутрішнє, деякий організуючий принцип. Сутність також можна співвіднести зі змістом, але не з усім, а з лише головним в ньому. Сутність співвідноситься і з категорією якості, але виражає лише її певний аспект. Сутність пов'язана і з законом, але ці категорії не співпадають; наприклад, ми знаємо закон гравітації, але не знаємо його фізичної сутності.

Явище - це прояв сутності. Явище виражає якийсь момент сутності. Якщо сутність - це дещо глибинне, то явище - це зовнішнє. Явище - це те, як сутність проявляє себе зовні, тобто у взаємодії з усім існуючим, в тому числі й з нашими органами відчуттів.

Явище - це властивості об'єкта, які сприймаються безпосередньо; а сутність - це якісна своєрідність предмета, яка ховається за його безпосередньо спостерігаємими проявами. Наприклад: зелений колір трави - це явище; фізична властивість відбивати світло - сутність.

Всі ми досить часто стикаємося з озадачуючим явищами, наприклад оптична омана. Тобто озадачуючі явища це не просто щось нове, в них є дещо хагадкове. Шлях наукового прогресу усіяний новими аномальними явищами. Люди починали дослідження фізичного світу за допомогою власних органів відчуттів, але згодом досягли певної межі. Для того, щоб пізнати більше люди стали створювати певні технічні засоби, завдяки чому збільшилися можливості нашого переміщення в параметричному просторі фізичного світу і це дозволило розширити емпіричну базу знань.

Явище викриває сутність, а видимість, як правило, закриває її і завдання розуму полягає в тому, щоб зазирнути крізь пелену видимості і побачити істину сутність. Феномен “бути-здаватися” виража передусім факт невідповідності сутності і її зовнішнього прояву.

Руз пізнання завжди є рух від зовнішнього до внутрішнього. Зовнішнє розкриває властивості предмета як цілого, і не лише предмета самого по собі, а й спробу його взаємодії з навколишнім середовищем. Так розкриваєтья внутрішня побудова предмета, яка виявляється завдяки теоретичним процедурам пізнання, пов'язаною з припущенням ідеалізованих об'єктів.

В історії пізнання проблема зовнішнього та внутрішнього часто зводилася до проблеми сутності та явища. Але оскільки сутність передбачає знання якихось принципів свого функціонування та розвитку, вона виключає наявність в ній випадкового.

Якщо логічний рух від явища до сутності є пізнавальний рух, а зворотньо - реальне відношення, то виводячи сутність з явища ми викриваємо несамостійніст останнього, оскільки воно має свою опору в сутності. Таким чином гносеологічний процес перетворюється на онтологічний.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Питання: “Що я можу знати?” стало провідним у праці Канта “Критика чистого розуму”.

26. Категорії закон і хаос та їх значення в світорозумінні та сучасній науці. Основні ідеї синергетики та їх світоглядна роль. (Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. Предисловие О. Тоффлера.)

Категория "закон" выражает идею упорядоченности бытия, организованности. Закон - это выражение существенных, необходимых связей, которые присущи определнным явлениям. Закон выражает идею необходимости определенных связей или идею ограничения случайности.

Понять диалектику "закона" можно сопоставив его с противоположной категорией - "хаосом". Хаос - это беспорядок, неорганизованость, непргонозированность, непознаность, отношение нерегулярности, случайности, неустойчивости, неповторимости. В истории философии встречается ряд моделей решения проблемы закона и хаоса: 1) временная (хаос раньше порядка, закона, или периодически меняет его); 2) пространственная (хаос на периферии, ниже, выше космоса, упорядоченного мира); 3) качественно-количественная (хаос - бескачественное, количественно невыразимое состояние, космос - гармоничное, качественное бытие). Всякая вещь и ее сущность, будь-то атом или гигантская космическая система, живое или неживое, позже или раньше проходит стадию становления и существования ее порядка, организации законов и стадию старения, дезорганизации, хаоса и разрушения. Переход от одного этапа движения к другому есть скачок, в ходе которого нарушаются старый порядок и устанавливается новый, из хаоса возникает закон, простой порядок сменяется сложным. Категории "закон" и "хаос" - формы общественно-исторической практики, самосознания. Их содержание развивалось и обобщалось вместе с развитием и обобщением опыта практической деятельности.

Синергетика занимается изучением процессов самоорганизации в открытых нелинейных системах, в которых происходят необратимые процессы (самопроизвольно идут в одном направлении), в результате которых может создаваться порядок из хаоса. Хаос в условиях открытых систем перестал быть определением беспорядка. Синергетическое видение мира исходит из того, что развитие происходит через нестойкость, нестабильность, системы, далекие от равновесия способны спонтанно организовывать себя и развиваться. Стойкость, равновесие неспособны рождать эволюционные процессы. С. исследует, какие общие принципы руководят процессами самоорганизации систем. Понятие С. - параметр порядка, принцип подчинения, неравновесные фазовые переходы, бифуркация (точка, начиная с которой система переходит или в более упорядоченное или в хаотичное состояние), флуктуации. Диссипативные структуры - структуры более высокого уровня упорядочения, для которых необходимо больше энергии, чем для поддержания простых структур, на смену которым они приходят.

До развития синергетики наука рассматривала отдельно хаос и порядок, причем основное внимание уделялось именно порядку, ибо его можно описать относительно простыми математическими уравнениями.

Для классической науки характерно преобладание идеи динамических, а потом и статических законов. В то же время отрицалась идея хаоса. Неравновесная термодинамика и синергетика показали, что хаос - это состояние существования. Порядок может переходить в хаос и наоборот. Хаос в открытой самоорганизующейся среде выступает в качестве созидающего его начала, конструктивного механизма эволюции. Исходя из успехов синергетики, ученые объясняют возникновение и развитие упорядоченных систем перестройкой хаоса. Все возникает из хаоса.

27. Філософські категорії, їх специфіка, функції, історичний характер (системи категорій Платона, Арістотеля, Канта, Гегеля)

Категории - от греч. - высказывание, обвинение, признак. В философии категории - это предельно общие, фундаментальные понятия, отражающие наиболее существенные закономерные связи и отношения реальной действительности и познания. Категории - это формы и организующие принципы процесса мышления. Они раскрывают свойства и отношения бытия и познания во всеобщей и наиболее четкой форме.

Платон создал учение о понятиях (заложил зачатки логики). Бытие по Платону - это система идей. Все идеи он пытался свести к общим понятиям, тоесть категориям (движение - спокойствие; тождественность - отличие; единое и множественное; бытие - небытие)

Впервые учение о категориях было систематически изложено в трактате Аристотеля "Категории". Он обобщил попытки предшественников выделить наиболее общие понятия о мире и способах его познания. Аристотель выделял следующие категории: качество, количество, отношение, место, время, положение, состояние, действие и страдание. Таблица Аристотеля оказала определяющее влияние на развитие учения о категориях, вплоть до нового времени, когда были предприняты попытки изменить ее состав в связи с достижениями философии и конкретных наук.

Новый этап в анализе категорий открыло учение Канта, который рассматривал категории как априорные формы рассудка, характеризующие не мир "вещей в себе", а структуру мышления субъекта. У Канта категории делятся на следующие разряды: качество (реальность, ограничение, отрицание); количество (единство, множество, цельность); отношение (причина и действие, взаимодействие, субстанция и свойство); модальность (необходимость и случайность, возможность и невозможность, действительность и недействительность). Кант игнорировал отражательный характер категорий (время, место и т.д.), он рассматривал их как формы мышления, упорядочивающие опыт.

Новый подход к категориям и их диалектическую трактовку выдвинул Гегель. Он рассматривал категории как порождения абсолютной идеи. Его таблица имела вид: бытие (качество, количество, мера); сущность (основание, явление, действительность{субстанция, причина, взаимодействие}); понятие (объект, субъект, абсолютная идея).

Экзистенциализм возводит в ранг категорий чувства страха, заброшенности... Неотомизм: категории существовали изначально в божественном разуме как прообразы реальных вещей. Диалектический материализм рассматривает категории как результат обобщения опыта познания.

Категории являются узловыми пунктами познания, "ступеньками" в процессе познания изменяются роль и место отдельных категорий, вводятся новые (структура, система...). Одновременно происходит дальнейшее развитие старых категорий.

Развитие науки привело к появлению ряда понятий, которые выполняют функции категорий в конкретных областях науки. Они подразделяются на общенаучные (информация, симметрия...) и конкретные (вид, организм в биологии).

Категории философии постоянно аккумулируют в себе результаты развития отдельных наук и наоборот.

Категории философии тесно связаны и представляют собой систему, которая строится на основе исторического и логического. Каждая из категорий может быть осмыслена лишь как элемент всей системы категорий.

28. Поняття методології та наукового методу. Методи емпіричного та теоретичного рівнів пізнання

Наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання та перетворення дійсності; це один з аспектів гносеології, який розробляється таким її розділом, як логіка та методологія науки.

Метод наукового пізнання - це спосіб побудови та обгрунтування системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. На емпіричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Методи обумовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими у свідомості суб'єкта пізнання. Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекватним йому. Метод формується та розвивається в процесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному -- створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до свого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.

Провідною рисою і тенденцією сучасного етапу розвитку наукового пізнання є його гуманізація. Мається на увазі не лише гуманістична переорієнтація використання наукових досягнень, а насамперед перебудова методологічних основ науки, стилю мислення, архетипу наукового пізнання. Одним з головних завдань гуманізації наукового пізнання є формування нового гуманістичного стилю мислення. Саме він є сполучною ланкою між основними методологічними принципами наукового пізнання і загальними ідеями, які виражають сутність того чи іншого світогляду, що є в ньому найважливішим і самоцінним. Серед найважливіших ідей, що визначають методологічні основи гуманістичної орієнтації сучасного наукового пізнання, виділяють два основоположення: по-перше, ідею культури як міри розвитку людини; по-друге, ідею єдиної науки про людину. Функціонально-ціннісна переорієнтація наукового пошуку в дусі єдиної науки як науки про людину передбачає таку якісну зміну в науці, коли її предметний зміст буде прямо зорієнтованим на гуманістичні цінності. Наука робить лише перші кроки в цьому напрямку. Але вже тепер намічаються глибинні інтегративні процеси, зумовлені взаємними струмами між природознавством та суспільними і гуманітарними науками на шляху їхньої взаємної гуманізації, концентрації уваги навколо проблеми людини як найвищої цінності. Гуманістичний стиль мислення передбачає відродження на новому витку діалектичної спіралі розвитку класичної ідеї єдності Істини, Добра та Краси як основи та квінтесенції духовної культури в цілому і наукового пізнання як її складової частини зокрема.

29. Развитие

Развитие, необратимое, направленное, закономерное изменение материальных и идеальных объектов. Только одновременное наличие всех трёх указанных свойств выделяет процессы Развитие (философ.) среди др. изменений: обратимость изменений характеризует процессы функционирования (циклическое воспроизведение постоянной системы функций); отсутствие закономерности характерно для случайных процессов катастрофического типа; при отсутствии направленности изменения не могут накапливаться, и потому процесс лишается характерной для Развитие (философ.) единой, внутренне взаимосвязанной линии. В результате Развитие (философ.) возникает новое качественное состояние объекта, которое выступает как изменение его состава или структуры (т.е. возникновение, трансформация или исчезновение его элементов или связей). Способность к Развитие (философ.) составляет одно из всеобщих свойств материи и сознания.

Существенную характеристику процессов Развитие (философ.) составляет время: во-первых, всякое Развитие (философ.) осуществляется в реальном времени, во-вторых, только время выявляет направленность Развитие (философ.) Поэтому история научных представлений о Развитие (философ.) начинается лишь с тех пор, как сформировались теоретические представления о направленности времени. В силу этого древняя философия и наука не знали идеи Развитие (философ.) в точном смысле этого слова, поскольку время тогда мыслилось как протекающее циклически и все процессы воспринимались как совершающиеся по заданной «от века» программе, воспроизводящие неизменную совокупность циклов: «Восходит солнце, и заходит солнце, и на место своё поспешает, чтобы там опять взойти; бежит на юг и кружит на север, кружит, кружит на бегу своём ветер, и на круги свои возвращается ветер... Что было, то и будет, и что творилось, то и будет твориться, и нет ничего нового под солнцем». Для античного мировоззрения не существовало проблемы необратимых изменений, а вопрос о происхождении мира в целом и его объектов сводился главным образом к вопросу о том, из чего происходит нечто; что же касается механизма происхождения, то он толковался чисто умозрительно. Идея абсолютно совершенного космоса, лежавшая в основании всего античного мышления, исключала даже постановку вопроса о направленных изменениях, порождающих принципиально новые структуры и связи. Речь могла идти не о Развитие (философ.), а лишь о развёртывании некоторых потенций, изначально присущих объекту и просто скрытых в нём (этот принцип нашёл отчётливое выражение в концепции преформации). Вместе с тем высокая логическая культура позволила античности создать богатую технику анализа различных типов изменения, движения, что послужило одной из важных методологических предпосылок позднейшего изучения процессов Развитие (философ.)

Представления о времени и его направлении меняются с утверждением христианства, выдвинувшего идею линейного направления времени, которая распространялась им, правда, лишь на сферу духа, а из сферы естественных процессов полностью изгонялась. С возникновением опытной науки нового времени идея линейного направления времени постепенно начинает пробивать себе дорогу в исследовании природы и ведёт к формированию представлений о естественной истории, о направленных и необратимых изменениях в природе и обществе. Переломную роль здесь сыграло создание научной космологии и теории эволюции в биологии (классическую форму которой дал Ч. Дарвин) и геологии (Ч. Лайель). Идея Развитие (философ.) прочно утверждается в естествознании и почти одновременно становится предметом философского исследования. Глубокую её разработку даёт нем. классическая философия, в особенности Г. Гегель, диалектика которого есть по существу учение о всеобщем Развитие (философ.), но выраженное в идеалистической форме. Опираясь на диалектический метод, Гегель не только показал универсальность принципа Развитие (философ.), но и раскрыл его всеобщий механизм и источник - возникновение, борьбу и преодоление противоположностей.

30. Феномен сучасної глобалізації: економічний, технологічний, екологічний, інформаційний та ін. Аспекти. Концепція „стійкого розвитку” як глобальна стратегія людства

Глобальні проблеми, які постали перед народами різних країн, виникли в різних сферах життєдіяльності людей. В одному випадку мова йде про ті чи інші сторони розвитку продуктивних сил, стан і якість навколишнього середовища, в іншому - про кардинальні проблеми зовнішньої та внутрішньої політики, в третьому - про стосунки людини і суспільства тощо. До глобальних проблем слід віднести ті, які, по-перше, мають планетарний, загальносвітовий характер, зачіпляють життєві інтереси всіх народів і держав; по-друге, загрожують усьому людству в разі якщо не будуть вчасно вирішені; по-третє, вимагають для його розв'язання спільних і не відкладних зусиль усіх держав і народів. Ще однією характерною рисою глобальних проблем можна вважати їхній динамізм. Він означає насамперед можливість збільшення кількості проблем, зараховуються до глобальних, а також вірогідність ослаблення чи посилання гостроти однієї з них. Тому важливо вчасно оцінити ті проблеми, які можуть набути глобального характеру, і вчасно виробити реакції суспільства на гості питання сучасності.

Для розуміння суті і шляхів вирішення глобальних проблем необхідно з'ясувати їхнє походження і природу, причини загострення протягом останніх десятиліть. Суперечності у системі „людина-природа” - не єдине джерело глобальних проблем. Такі саме проблеми виникають і у системі соціальних, суспільних відносин. Стосунки людина і природа тісно пов'язані з міжособистісними відносинами. Соціальні і національні конфлікти загострюють до критичної межі суперечності між людиною, суспільством і навколишнім середовищем, надають глобального характеру інтерсоціальним проблемам. Проблеми, що раніше проявлялися в місцевому чи регіональному масштабі, набули нині справді глобального характеру.

Таким чином, глобальні проблеми мають подвійний соціальний характер. Вони водночас і природні і соціальні. Соціальні умови розвитку визначають серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, а також зміст підходів, методи і засоби вирішення проблем. Всі глобальні проблеми сучасності тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, тому ізольоване вирішення їх практично неможливе.

До глобальних проблем слід віднести й майбутнє людини. Проблема людини як особливе вираження одвічних філософських питань набула ще одного відтінку нині вона активізувалася з погляду проблемності людського існування взагалі. Щоб мати майбутнє, людина має вижити як вид.. питання сенсу людського життя, значення культури, змісту людської діяльності набувають уже не суто академічного, теоретичного, суспільно-відповідального звучання, а потребують конкретних соціально-практичних рішень.

Особливість сучасної історичної ситуації полягає в тому, що макросвіт людства входить в мікросвіт індивіда. На плечі кожного повною мірою накладається зальна історична відповідальність. А це вимагає розширення горизонтів соціального і історичного мислення людей.

Американський економіст українського походження Б.Гаврилишин висунув концепцію створення загального „світового порядку” , в рамках якого людство може справитися з уже наявними проблемами і з тими, які обов'язково виникнуть у майбутньому.

31. Проблема типологізації історії. Культура, цивілізація, формація, епоха. (М.Данилевський, К.Маркс, А.Тойнбі, О.Шпенглер, К.Ясперс)

Понятия История(И), Культура(К), Цивилизация(Ц) являются одними из характеристик Социального Бытия(СБ). СБ(или общество, или каким-либо образом организованная группа людей), особившаяся от природы часть бытия, представляющая собой исторически развивающуюся жизнедеятельность людей.

Общество (О) - некая объективная история, реализуемая через деятельность людей. Развитие общества как развивающееся средство самореализации человека и человечества, либо специфический способ организации й. жизнедеятельности. История (И) - процессы жизнедеятельности, развития общества во времени. Изучением СБ занимается Философия Истории.

Целью Социального Бытия является выявить наиболее общие законы жизнедеятельности общества.

В философии сформировались 3 направления линейной Философии Истории: прогрессистский, регрессистский и циклический. В XX в. возникла нелинейная Философия Истории. ФИ трактует всемирно-исторический процесс как такое единство, которое является результатом деятельности множества исторических либо социально значимых индивидов (не людей, а неких сообществ). Этот подход учитывает обобщающий (формационный) и индивидуализированный (цивилизационный) подходы к изучению исторического процесса. В соответствии с формационным подходом всемирная история трактуется как единый линейно-поступательный естественно-исторический процесс последовательного изменения социально-экономических формаций. Формация (понятие введено Марксом) характеризует общество как некое состояние с определенной структурой отношений между людьми и как процесс (почему достигнуто такое состояние и куда дальше из этого состояния можно перейти). Современное понятие цивилизации примерно таково: социально-культурное формообразование, локализованное в социальном окружении и времени. То есть, как бы определенный этап развития общества в связи с его предисторией, пространственной локализацией и социальным окружением, доминирующими целями общества и в определенное время. Н.Я. Данилевский рассматривает временное движение человеческого общества как ряд автономных, последовательных и сосуществующих социальных организмов - культурно-исторических типов, которые на этапе зрелости становятся цивилизациями. На определенном историческом этапе определенный тип становится господствующим. Каждый тип исторически самопроявляется в 4-х разрядах: религиозном, культурном, политическом и социально-экономическом. Тип имеет такие этапы становлення: этнографическое состояние, государственное состояние,цивилизация. Цивилизация - пик самопроявления типа. Данилевский выделял такие типы, в соответствии с хронологией:

египетский,

китайский,

асиро-вавилоно-финикийский (древнесемитичный),

индийский,

иранский,

европейский,

греческий,

римский,

новосиметический (аравийский),

германо-романский (европейский).

Эти типы вступили в эпоху цивилизации. На подходе к цивилизации находится славянский тип (как обладающий в полной мере 4-мя разрядами).

О. Шпенглер (1880--1936) главный труд «Закат Европы».

По Шпенглеру цивилизация не пик, а омертвение определенной исторической культуры. Культура, по Шпенглеру, это организм, который обладает жестким сквозным единством, и однозначно идентифицируем, обособлен от всех других культур. Единой, общечеловеческой культуры нет и быть не может. Шпенглер насчитывает 8 культур

египетская,

индийская,

вавилонская,

китайская,

"аполлоновская" (греко-римская),

"магическая"(византийско-арабская),

"фаустовская"(западноевропейская),

культура майа.

В стадии становлення находится русско-сибирская культура. Культура, подобно живому организму, ограничена временем жизни и обладает этапами развития. Срок развития, жизни культуры около 1000 лет. В конце жизни, умирая, культура перерождается в цивилизацию, что есть закат этой культуры. Переход культуры к цивилизации--это переход от творчества к бесплодию, от становлений к окостенению, от героических деяний к механической работе. При переходе от культуры к цивилизации исчерпывается источник творчества, исскуство превращается в спорт, философия и этика концентрируется на скептицизме и нигилизме. Для греко-римской культуры этот переход произошел в эпоху эллинизма, для западного мира в XIX в.

А.Тойнби (1889 - 1975) главный труд «Исследование истории».

Тойнби первоначально насчитывал 30 цивилизаций, из которых в наше время существуют 6:

западная,

византийско-ортодоксальная,

российско-ортодоксальная.

арабская,

индийская,

дальневосточная (китайская, японо-корейская).

Для цивилизации, по Тойнби. характерны такие черты: цивилизация - это сообщество, не ограниченное в пространстве и времени рамками государства, а более протяженное образование; государства, составляющие цивилизацию, и являются более ограниченными во времени и пространстве, чем цивилизация. Цивилизации могут быть сравнимы между собой; ни одна цивилизация не охватывает все сообщество, всю планету; непрерывность, преемственность в развитии цивилизаций выражена значительно слабее, чем в рамках внутри одной цивилизации. По Тойнби, исследование истории должно заключаться в исследовании процессов, внутренних для конкретной цивилизации и внешних, по отношению к этой конкретной цивилизации (т,е. взаимотношения между цивилизациями).

Каждая цивилизация проходит в своем развитии стадии: возникновение>рост>надлом>разложение, после чего, как правило, гибнет, уступая место другой. Считая цивилизации сравнимыми, сходными в части процессов, происходящих в них, Тойнби пытался вывести «эмпирические законы» их жизни. Движущей силой цивилизации является «творческое меньшинство», которое удачно отвечая на различные исторические «вызовы» увлекает за собой «инертное большинство». Своеобразие этих «вызовов» и «ответов» и определяет специфику каждой цивилизации. Сказавшись неспособной решить очередной социально-исторический «вызов» творческая элита превращается в господствующее меньшинство, навязывающее свою власть силой; отчужденная же масса населений становится «внутренним пролетариатом», который, в конечном счете, разрушает эту цивилизацию.

Таким образом, культура - это движущая, творческая сила. Развитие культуры в обществе в конце концов приводит к цивилизации. Цивилизация - крайняя, предельная точка развития той культуры, из которой эта Цивилизация вышла. Следующим этапом развития цивилизации является ее смерть.

По Данилевскому Цивилизация - высшая точка развития культуры, по Шпенглеру наличие цивилизации уже свидетельство того, что культура мертва. Бердяев также отождествлял цивилизацию с бездуховностью и отсутствием творчества, веры.

32. Поняття традиційного, індустріального та постіндустріального суспільства. Ідея інформаційного суспільства

Тоффлер О., Г.Кан, Коєн Р. відмічають, що в історії людства відбувалися такі глобальні зміни:

Сільскогосподарська революція, що відбувалася 10тис.р.тому, створила суспільство, у якому індивіди дуже тісно ідентіфіковані з родиною, кланом, деревнею, або ін.групіровками(релігійними), найбільш базисні привязаності визначаються при народженні індивіду. Таке традиційне( або його ще називають аграрне, торгове) суспільство історично роззвивається на рівні споживання та розподілу праці.

Промислова революція(200р.тому) привела до створення другого типу суспільства, індустріального, у якому зберігається потреба в приналежності, але змінюється індивідуальна та групова природа та класова свідомість. Слабшають сімейні звязки, зростає професійна ідентифікація. Така індустріальна економіка спрямована на виробництво товарів, обмежуючий чинник для розвитку - капіталовкладення. Самозміни відбуваються на рівні виробництва та наукової організації праці. Суспільство характеризується масовою культурою.

3-тя революція (або 3-тя хвиля, хвиля, що накриває людство), яка відбувається зараз - характеризується появою різномаїття групувань та меншин, індивід має більше можливостей для самовизначення, прискорюються темпи змін. Створюється нова культура з новими настановами, відсутня єдина культури, множина культур. Еліта в постиндустріальному суспільстві - це еліта знаючих людей. В постіндустріальному суспільстві - найважливіший ресурс - людський капітал, чинник зростання нац.продукту - прогрес знання та технології. Чим більше ми входимо в 3 хвилю, тим важливіше вміти спілкуватися з символами, способами, абстракціями, логічно мислити. Три аспекта постиндустриального суспільства особливо важливі для розуміння його природи:

Перехід від індустріального до сервісного суспільства. Змінюється співвідношення сфери виробництва благ та сфери послуг, відбувається розукрупнення важкої промисловості, диверсифікація, змінюється стр-ра роб.сили( більше білих воротничків)

Вирішальне значення кодованого теоретичного знання для здійснення технологічних инновацій

Перетворення нової інтелектуальної технології у ключовий інструмент системного аналізу і теорії прийняття рішень. Інформація стає важливим продуктом та основним товаром. Передпосилками цього є виникнення та розвиток інформаційних технологій, систем накопичення, обробки, передачі, збереження інформації Третя промислова революція значною мірою грунтується на успіхах у телекомунікаціях і інформаційних процесах.

Тому висунута ідея інформаційного суспільства, в якому виробництво та застосування інформації має ціллю зробити всі інші форми виробництва більш ефективними., лімітуючий чинник - знання. Включає три стадії прогресивного руху

становлення промисловості по виробництву та розподілу інформації

розширення номенклатури інф. послуг для ін. галузей промисловості

створення широкої мережі інф. засобів на споживацькому рівні

Загрозами такого суспільства є роз'єднання суспільства, яке стає більш складним, менш механічним і менш стабільним, в той же час, модель впорядкування суспільства виглядає опасною(як антиутопія). Суспільство буде більш мобільним, але ї більш централізованим по управлінню, можливе збільшення дистанції між управлінцями та підлеглими, за рахунок нових техїнічних засобів. Для того, щоб влада не зрослася з технікою потрібна перебудова виробничих потужностей, відмова від насилля в будь якому вигляді, розвиток здатностей та диверсифікація зайнять, рівномірний розподіл багатств, різке скорочення роб.часу(до 2 годин/день), вважає Ж. Єллюль.

33. Діяльність як спосіб буття людини в світі. Структура і форми діяльності: предметно-практична, духовно-практична, духовно-теоретична. Поняття духовності