Сучасна філософія як узагальнення філософської думки людства

Аграрная цивилизация складывается в результате 1-ой революции производительных сил. Земледелие стало преобладающим видом деятельности, что повлекло за собой становление поселений и центров поселений. Оседлый образ жизни ведет к развитию ремесла. Земледельческие поселения становятся более богатыми чем скотоводческие племена. Последние начинают нападать. Земледельцы создают укрепления, армию, формируются торговые центры. Поселения создаются на берегах рек. Реки требуют определенного регулирования. Появляется профессиональная группа организаторов. В результате таких изменений - создается группа цивилизаторов - административные центры, которые живут за счет рент и налогов. Город выступает деспотом по отношению к сельскохозяйственным общинам. Сплошь и рядом администрации меняются но жизнь в общинах идет своим чередом. Земледельческие общины знают частную собственность но не выделяет ее, люди живут дружно и общиной, что определило устойчивость цивилизации.

Индустриальное общество. Предыстория индустриального общества это Рим и Греция. Земледельцы не могли прокормиться, жили за счет торговли и предпринимательства. Поэтому в древней греции и в древнем мире сложилась частная собственность и рабство. Однако, рабство развращало человечество, что ипогубило эти государства. Но дух предпринимательства и частной собственности благоприятно повлияли на развитие науки и техники. Установка на развитие науки и техники - это установка этого общества. У древних обществ Китая, Индии и т.д. были другие ценности.

На развалинах Рима и Греции сформировались западно-европейские государства. Унаследовав их опыт, они получили возможность эксперементировать, но им нужны были уже новые ценности.

Первая ценность крестьянства - бедность, потом пришла ценность - милосердие. Протестанство изменило ситуацию, появилась система ценностей: работай и молись, т.е. работай ради обогащения; работай, будь бережлив и ты будешь богат, а следовательно ты будешь полезен обществу. Эта система ценностей сломала аграрную цивилизацию и проложила путь к индустриальному обществу. В основу цивилизации лег рационализм экономический, политический, технический. Экономический рационализм - то, что не окупается то должно отбрасываться. Политический рационализм - нужно стабильное общество, которое возможно за счет демократии. Многие считают что экономический рационализм ведет к гибели, т.к. человек создан трудом, то если все автоматизировать, человек лишится свой сущности.

Масова культура (виникнення зв'язано з появою масових технологій та відповідних масової свідомості та масових явищ)- не продукує справжньої духовності, що може надати зміст та склад людському існуванню, а відтворює породжені новими ситуаціями мотиви та інтереси існування, стилізуючи їх під старі зразки. Служить завданню примирення, адаптації людей до суспільства.

ХХ ст. характеризується масовими культурними феноменами (кіно, спорт), поширення масових партій, в т.ч. соціал-демократичних, що призвели до фашизму. Наслідки масової свідомості - табори смерті. Після 2-ї світової війни, крім Пн.Кореї і Куби немає феномену масових партій.

К середине 20 века культурпессимистические настроения стали выражаться через понятия "массовое общество" и "массовая культура".

Культурные ценности перестали быть элитарным достоянием и получили эгалитарный уравнительный характер, что обусловило появление массовой культуры, т.е. усредненной культуры, создаваемой средствами массовой и тиражируемой посредством специальной, технически высокооснащенной индустрии. Массовая культура имеет своей исторической целью информирование широких слоев населения о возможностях культуры, о ее языке, о навыках, необходимых для восприятия искусства, но массовая культура не может заменить прикосновения к высокому искусству. Однако на любом уровне культура в ее широком смысле являет собой гуманистически ориентированную ценность.

Массовость культуры - это не обязательно ее низкий уровень будто бы для примитивно мыслящих, а формальная характеристика - своего рода рынок искусства. Ведь и широким народным массам моно и нужно давать нечто настоящее, стремясь поднимать их к духовно высокому, даже к величайшим шедеврам культуры. Для того чтобы повышать культуру народа, надо обращаться к истории культуры, ко всему культурному наследию человечества, а не пытаться тянуть высокообразные слои общества вниз - к чему-то упрощенному.

Культура - це феномен людського буття, який нерозривно пов'язаний з діяльністю та свідомістю, це умова, базис людської самодіяльності. Людина і творець і продукт культури, тобто людина - це світ культури. Культура - це спосіб організації розвитку людської життєдіяльності, який заданий продуктами матеріальної і духодної праці, системою норм і соціальних інститутів, системою духовних цінностей, сукупністю та характером відношення людей до природи, між собою і до самих себе.

Російський філософ Стьопін впровадив аналогію між суспільством і живим організмом (культура - це певний соціокод поряд з біологічним генетичним кодом людини). Зростаючий масив соціального досвіду передається від покоління до покоління, який фіксується у певній знаковій формі.

Категорії опредметнення та розпредметнення вводяться для того, щоб зафіксувати суттєві риси діяльності і підкреслити в ній наявність суб'єкта, який задає з одного боку мету діяльності, а з іншого визначає засоби, водночас реалізуючи свої можливості.

Альберт Швейцер підкреслив гуманістичний вимір культури: “Культура - це певний підсумок досягнення людства в усіх галузях, оскільки ці досягнення сприяють духовному збагаченню особистості і соціальному прогресу”.

Соціальні функції культури: пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, цінісно-орієнтаційна, які органічно пов'язані між собою.

45. Історичні форми людських спільнот. Етнос і нація. Особливості формування української нації

Сукупність людей, яка має певний час більш-менш стійкий характер, певні внутрішні зв'язки та особливості називається спільнотою. Людина може перебувати у кількох спільнотах одночасно. Історичні спільноти є відносно стійкими структурами (рід, плем'я, народність, нація, сім'я - найбільш стійкі спільноти).

Рід - це кровоспоріднена група, яка має спільне походження, господарство, побут, спільні інтереси в боротьбі за підтримання свого життя. Шлюби всередині роду заборонені. Тому існують спільності родів, які утворюють плем'я (родоплемення структура). Людина не виділяла себе з племені. Була колективна власність. Поступово відбувалося укрупнення колективів і це стало причиною розпаду родоплемінного устрою. Виникла приватна власність. Роди почали розпадатися на сім'ї, які стали основною мінімальною одиницею суспільства. Цей процес веде до того, що кровоспоріднена ознака заміняється територіальною. Стара форма спільності перестала діяти, і їй на зміну прийшла народність. Поступово формувалася спільна мова, загальний побутовий устрій, звички, обряди, традиції тощо. Народність існувала від античного до феодального часу. З початком формування капіталістичних відносин порушується ця форма господарювання, та на перше місце висуваються економічні чинники, виникає нація. Виникла потреба у міцній централізації влади (один уряд, законодавство, національні інтереси, митна служба).

Національна ідея - це ідея внутрішнього звязку свого історичного характеру, традицій, долі і призначення, що стали предметом свідомості та мотивацією волі народу та окремих людей, що можуть обєднати людей. Націоналізм буває двоякий: державнотворчий і державноруйнуючий - такий, що сприяє державному життю даної нації, і такий, що життя роз'їдає (Липинський). Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого - націоналізм жидівський, польський, український. Перший - націоналізм територіальний, другий є націоналізм екстериторіальним і віросповідним. Перший називається патріотизмом, другий - щовінізмом. Необхідно дивитися, хто є провідником НІ, оскільки вона може відіграватити прогресивну (демократіч.) і реакційну (фашисти) роль. Треба підтримувати такі національні ідеї, які включають. в себе національні цінності і не суперечать загальнолюдським.

Українська національна ідея: ідея самостійності та суверенності української держави живе в найширших колах українського народу з 15-16 ст. Гетьман Іван Самойловіч каже про "наше государство" та дбає про "розширення пределов его , підписання Переяславької угоди відбувалося між двома рівними державами, на чолі України стояв виборний правитель гетьман, і надалі Україна була відокремлена від Росії державним та митним кордоном, в усьму світі угода розглядалася як договір протекції. Саме на цьому грунті укр.державності зростає їдея нації малоросійської. Виразником укр.ідеї був автор першої укр.конституції - П.Орлик, конституція визначає нац - державний суверенитет України, внутріший устрій, міжнародне становище, висувається проблема відносин між владою та народом. В 18-19 ст. створюються таємні масонські організації (т.зв. братства), які виявляли тенденцію до перетворення в нац. рух, вивільнення народу(організація "Соединенніх Славян" мала мату вивільнити словян від самовластя, знищити ненавість між народами та обєднатися в федеративному союзі). Кирило - Мефодієвське товариство - Костомаров, Шевченко, П. Куліш та ін. (ідея "всі словяне мають поєднатися, але так, щоб кожний народ становив собою річ посполиту і у кожного управа була окрема і кожний народ мав свою мову, літ-ру, свій суспільний лад", також прокламувалася рівність та воля, для цього духовне піднесення та освіта народу та звільнення селян з кріпацтва). Драгоманов М.- негативний вплив на укр.ідею(загальнорусізм, демолібералізм, заперечення засад нац.революції, націоналізм для нього тільки форма).

Основа їдеї - любов до батьківщини, до своєї замлі до традицій, культури. Ідея “народності” стала підгрунтям для формування української державності, поява в самосвідомості суспільства україхнської ідеї як імператива культурного і політичного усамостійнення. Така ідея має об'єднувати переважну більшість населення, його волю, вневненість у собі, відповідальність і здатність виконання прямої цілі - розбудову незалежної, демократичної України, виховання самосвідомості людей. З часом вона, безумовно, перетвориться на загальнонаціональну, оскільки нестиме у собі загальноприйняті цінності. Для впровадження ідеї відродження України виникає необхідність в національно-культурному ядрі, мозковому центрі нації, біля якого гуртувалися б національно свідомі державники і політично культурна еліта нації. У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична програма, обстьоюючи рівність громадянських прав людини, не розв'язує питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну єдність і політичну цілісність націй й гарантує їй розвиток національного ринку та збереження національної культури, має бути водночас правовою, демократичною державою і захищати інтереси приватної особи, її політичні й економічні свободи, гарантувати суверенітет особи.

В процесі становлення і розвитку правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як необхідних умов для формування національної держави виділитяють кілька періодів.

Перший період (ХУ1-ХУ111 ст.) - загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального насильства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, “державну монополію” на владу.

Другий період (з кінця ХУ111 ст.) - загроза індивиду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави - безпека індивіда від загрози самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права людини, принціп розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.

Третій період (ХХ ст.) - загроза індивіду, що виходить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави - соціальна справедливість. Засобами її доссягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку. У національній державі кінця ХХ ст. мають бути ознаки всіх ціх трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристік державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. З одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій, демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і частиною цілого, і індивідуальністю. Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що пов'язується насамперед з формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

Етнос - це більш глибоке визначення, ніж нація. Наявність етносу означає: наявність самоназви, міф про спільних предків, спільна історична пам'ять, спільна культура, зв'язок з конкретним „рідним краєм”, почуттясолідарності у певної частини населення. Реально немає націй, які б складалися з однієї етнічної групи. Нації виникають на перетині різних етнічних груп.

46. Духовний фактор в історії. Суспільні ідеали (свобода, соціальна справедливість, солідарність та ін.), ідеології, соціальні міфи та утопії в житті суспільства

Духовність - основа людського буття, котра створює смисли. Це здійснення того , що не знаходить свого прояву природним чином , поєднання ладу світу і буття і саморозбудови людини , що містить цілі існування.

Духовність - це те , що протиставлене поняттям матеріальне і природне , Це керуюча основа буття , нематеріальна активність людей (традиція , культура), як безперечна , смислова наповненість.

Дві сторони духовності

об'єктивна: не пов'язана з людиною;

суб'єктивна: дух людини.

Платон говорить , що тіло - це темниця душі , душа - духовна цілісність , після смерті душа летить до Бога.

Августин говорить ,.що душа і тіло народжуються одночасно , після смерті вони роз'єднуються.

В українській традиції - духовне вчення - вчення про серце: Сковорода, Юркевич. Духовне здійснюється шляхом усвідомлення.

Єдність матеріального і духовного - це єдність душі і тіла або духовний характер і водночас матеріальний вираз в культурі

Економічні надбання в суспільстві залежать передусім від духовних якостей людини. Розумним машинам потрібен розумний робітник. Саме духовна криза спричиняє деструктивні процеси в його економічних структурах.

Серед носіїв ідеї первинності духовного начала в суспільному бутті - Платон, Фіхте, Гегель, Сковорода , які говорили , що означальною ознакою людської діяльності є її усвідомленість і одухотвореність.

Постійно-діючим джерелом духовності індивіда є людська культура, ті духовні надбання людства , які створювались протягом тисячоліть попередніми поколіннями (мистецтво, філософія, мораль, наука, релігія).

Духовно-практичні форми духовності: світогляд , переконання , вірування, сподівання , а також Істина, Добро , Краса. Аналіз духовності здійснюється під кутом зору суспільної свідомості і індивідуальної свідомості. Індивідуальна свідомість - це духовний світ окремих людей і суспільна свідомість - свідомість , яка виражає інтереси класів , груп і суспільства у цілому. Хоч суспільна свідомість може існувати тільки в діяльності людини, але воно має відносну самостійність. Форми суспільної свідомості - наука , мистецтво , мораль і т.д. -не зводяться до індивідуальної свідомості.

Суспільна свідомість - це сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, відчуттів, настроїв, традицій, нравів та інших духовних елементів, які функціонують в суспільстві. Суспільні свідомість присутня в усіх сферах, має тотальних характер.

Духовне життя - це зовнішній прояв суспільної свідомості, пов'язаний з виробленням матеріальних речей (друк, вироби мистецтва і тд.). духовне життя може бути більш або менш активним, а суспільна свідомість присутня завжди, тобто існує об'активно.

Індивідуальна свідомість - духовний світ індивіда. Суспільна свідомість піднімається над індивідуальною. Суб'єктами суспільної свідомості є колективи, ми не знаємо автора (епос, казки, билини тощо). Суспільна та індивідуальна свідомості пов'язані взаємопереходами. Індивідуальна свідомість не вичерпується суспільною свідомістю. Окрема людина є тим безпосереднім джерелом, з якого зростає суспільна свідомість. Але жодна людина не може знати всього, що входить до скарбниці людства.

Існує кілька концепцій щодо походження суспільної свідомості:

1. теорія філіації ідей - із старих ідей виникають нові (ідеалістична концепція) і духовне має джерело в самому собі;

2. матеріалістична концепція - джерело ідей існує в реальній дійсності і пов'язане з діяльністю людей (суспільне буття - первинно, суспільна свідомість - вторинна)

Суспільна свідомість має історичний характер, а також певну структуру. Форми суспільної свідомості: мораль, право, філософія, наука, релігія тощо. Суспільна свідомість має активний характер. Наше розуміння самої природи залежить від того, яке суспільне буття зараз, тобто пізнання природи йде через відображення суспільного буття. На певних етапах суспільна свідомість може не відповідати суспільному буттю. Суспільне буття наслідується.

Духовне життя особливо проявляється в тому, що в суспільстві виникають ідеали.

Ідеали визначають спосіб мислення і діяльності людей. Ідеал - це образ цілі діяльності. Це внутрішня мета людини. Ідеал - це уявний образ вищого ґатунку, це досконалість. Ідеали фактично ніколи не реалізуються і вони принципово недосяжні, але вони є орієнтирами і в цьому полягає їх необхідність.

Соціальні міфи та утопії , як і ідеали, відіграють значну роль в житті суспільства.

У міфі діяльність і свідомість нерозривно пов'язані. Міф, як правило, це розповідь. Міфи пов'язані з образами. Міфи існували і існують завжди.

Утопія (місце якого немає) - це благословенна країна; соціальна утопія - це художнє зображення якогось ідеального суспільства. (Томас Мор вперше ввів термін “утопія”). Утопія є формою осмислення суспільного ідеалу; з іншого боку - це критика існуючого суспільства. Утопія - це також передбачення майбутнього.

Антиутопія - це змалювання небажаного майбутнього.

47. Особливості технічного пізнання. Наука, технологія, культура: проблеми гуманізації та соціальної відповідальності. ( Т.Адорно „О технике и гуманизме”)

Теодор Адорно - немецкий философ XX в., социолог, один из главных представителей Франкфуртской школы. В статье "О технике и гуманизме" он рассматривает взаимосвязь и неразрывность техники с культурой, обществом, гуманизмом.

То обстоятельство, что основные вопросы, от которых зависит картина жизни в целом, адресуются разным сферам, само но себе является симптомом ошеломляющего отчуждения людей друг от друга. Не существует технических задач, которые не касались бы общества. Задачи приходят в виде заказа от общества Общее развитие техники социально детерминировано. Общественные цели не являются чем-то внешним, что техники должны бы лишь принимать во внимание. Переплетение с обществом идет гораздо дальше; централизация экономической мощи односторонне подталкивала и саму технику в централистском направлении. И наоборот, новейшее социально-психологическое развитие оказывается весьма зависимым от сегодняшних форм технического производства.

То обстоятельство, что техника и общество одновременно и совпадают и будто пропастью отделены друг от друга, в конечном счете само свидетельствует об иррациональном, бес плановом н анархичном состоянии общества В самом по себе сильном и действительно рациональном обществе техника могла бы убедиться в своей общественной сущности, а общество - в переплетении своей культуры с техническими достижениями. Всё духовное имеет технические элементы. Поэтому нельзя останавливаться на жестком противопоставлении гуманизма н техники. Оно принадлежит ложному сознанию. В разделенном обществе его отдельные секторы не знают, чем они являются, и не знают, чем являются другие секторы. Сам разрыв между техникой и гуманизмом является образчиком созданной обществом видимости.

Адорно пишет о необходимости сотрудничества техников и философов. Самосознание помогает техникам продвигаться в своей работе, и тот вклад, который должны вносить философы, состоит не в том, чтобы извне преподносить философию техники, а в том, чтобы пробудить их к такому самоосознанию.

Говоря об ответственности техников, Адорно указывает, что в вашей работе мы, в значительной мере, оказываемся не самими собой, а носителями функций, которые нам предписаны. Наши личные мотивы и, тем самым, та область, которую обычно называют этикой, мало и прежде всего лишь опосредованно проникают в то, что мы выполняем как работники. Существование моральных норм, препятствующих познанию, в высшей степени сомнительно. Приносит ли современная техника пользу или вред человечеству, зависят не от техников и даже не от самой техники, а от того, как она используется обществом. Это использование не является делом доброй или злой воли, а зависит от объективных структур общества в целом. Бели сегодня техники иногда испытывают страх перед своими изобретениями, то ведь лучшей реакцией на этот страх была бы попытка как-то содействовать установлению общества, отвечающего человеческому достоинству. Адорно пишет о крушении гуманистического идеала образования. Изображение нового идеала образования как синтеза человека-гуманитария и человека-техника он считает малопродуктивным. Сегодня лишь в критике образования, в критическом самоосознанин техники и в выявлении ее общественных взаимосвязей проступает надежда на образование, не просто ставящее перед собой расплывчатую задачу воспитания личности. Форма, в которой мы можем реально познать гуманизм, - это неподкупность мысли и бесстрашие перед лицом бесчеловечности, исходящей не от техники и не от отдельных людей, а от фатальности того, во что мы все, каждый человек во всём мире, впряжены.

- Может ли сегодняшняя техника пониматься как некий автономный процесс, обладает ли она собственной закономерностью?

С одной стороны, технические проблемы предписывают строго замкнутые и организованные в соответствии с законами математического естествознания духовные, а затем и реальные процессы. С другой стороны, не существует технических задач, которые не касались бы общества (задачи приходят в виде заказа из общества). Общественные цели не являются чем-то внешним, что должно было бы лишь принимать во внимание. Они способствуют технической рационализации и наоборот, современное социально-психологическое развитие оказывается весьма зависимым от сегодняшних форм технического производства.

Технологическая необходимость, какой бы строгой она ни была, всегда в то же время представляет собой способ проявления общественной необходимости.

Концепция отвергающей технику духовной культуры сама происходит лишь от незнания обществом своей собственной сущности, все духовное имеет технические элементы. Поэтому нельзя останавливаться на жестком противопоставлении гуманизма и техники. Сам разрыв между техникой и гуманизмом, каким бы он ни казался неизлечимым, является образчиком созданной обществом видимости.

Что же касается «рационализации» работы техников, то, «скорее всего, самоосознание помогает им продвигаться в своей работе и что тот вклад, который философы (мы) должны вносить, состоит не в том, что мы им как бы извне преподносим философию техники, а в том, что с помощью философских понятийных средств пытаемся побудить их к такому самосознанию».

Здесь у них на пути встречаются определенные трудности. Так, не следует мириться с распадением существования на разумную половину, которая связана с профессией, и безответственную половину, которая связана со свободным временем. К проблеме техники и культуры относится и то, что техники тяжелее воспринимают культуру; они не считают расслабление делом. Они были бы ближе к культуре, если бы позаботились о месте, смысле и цели того, что они делают и того, чего они не делают. В господствующей сегодня потребительской культуре есть много такого, что заслуживает упразднения, и что техника имела бы полное право упразднить.

Что же касается того, приносит современная техника пользу или вред человечеству, то это зависит не от техников и даже не от самой техники, а от того, как она используется обществом. Это использование не является делом доброй или злой воли, а зависит от объективных структур общества в целом. В обществе, устроенном соответственно человеческому достоинству, техника не только была бы освобождающим фактором, но и обрела бы сама себя.

48. Людське існування якголовна тема філософії екзистенціалізму. (Ж.П. Сартр. “Экзистенциализм - это гуманизм”)

Экзистенциализм - философ. течение 20 в., выдвигающее на передний план абсолютную уникальность человеч. бытия, не допускающую выражения на языке понятий. Истоки Э. - в учении С.Кьеркегора. В противовес панлогизму, растворяющему бытие в мышлении, т.е. уверенному, что бытие до мельчайших подробностей проницаемо для мысли, Кьеркегор утверждает, что экзистенция есть то, всегда ускользает от понимания посредством абстракций. Отсюда вытекает тезис о неприменимости научного метода в самопознании человека. Экзистенция - есть “внутреннее”, которое постоянно переходит во внешнее, предметное бытие. Поскольку “предметное бытие” выражает собой “неподлинное существование” человека, обретение экзистенции предполагает решающий выбор, посредством которого человек переходит от созерцательно-чувственного способа бытия, детерминированного внешними факторами среды к “самому себе”, единственному и неповторимому. Прежде всего Э. - это онтология, учение о бытии, а не о том, что надо или следует делать человеку. Бытийный характер свойственен всем направлениям Э. Основная проблема - определение экзистенции, - глубинные переживания, общие для всех индивидов. Основное онтологическое определение экзистенции - “бытие-между”. Этим с самого начала подчеркивается промежуточный характер человеческой реальности, ее принципиальная несамостоятельность, зависимость от чего-то иного, что уже не есть человек (в этом отличие от субъективного идеализма). Отсюда различные напр. Э. - религиозный (Ясперс, Марсель, Бердяев) и атеистический (Сартр, Камю, Хайдеггер). Однако общее для них - решение философских проблем через проблемы человеческого существования.

Человек в Э. трактуется как существо, которому пришлось находиться в истории, которое “замкнуто” в историю и не может прожить вне ее, вне общества, но которое в то же время способно со всей стойкостью вытерпеть саму перспективу упадка и конца истории. Для изучения экзистенций используется метод, основанный на описании человека, попавшего в нестандартную ситуацию. Ясперс ввел понятие “пограничная ситуация” - это состояние, когда человек стоит перед выбором, на грани жизни и смерти, когда наиболее полно проявляется его экзистенция.

Направленность человеч. реальности на мир означает неподлинное существование, “заброшенность”, а стремление к потустороннему, “окликание бытия” - подлинное существование. Побуждение к подлинному существ. содержится в таких феноменах, как страх (Ясперс, Хайдеггер), экзистенц. тревога, тошнота (Сартр), скука (Камю). “Страх” в экзист. смысле - это не малодушие, не физич. страх, а метафизический ужас - потрясающее человека прозрение. Т.о. религиозный Э. зовет человека к Богу, к самоуглублению, позволяющему обрести новое трансцендентное измерение бытия, подлинное существование.

Главный принцип Э. - человек обретает сущность, существуя (в отлич. от классич. философии, где сущность предшествует существованию). Следовательно, никто, кроме самого человека не может превратить его человека, он отвечает за себя сам. В “пограничной ситуации” опора человека в нем самом, и если эта опора есть, человек достиг своей экзистенции, реализовал себя. Свобода в Э. рождается с человеком, это необходимость все время принимать решения.

У Камю - проблема самоубийства как одна из главных философских проблем. Она возникает, когда человек утрачивает смысл жизни. Однако самоубийство - это не бунт, а наоборот, согласие человека с собственными пределами. Камю видел свое гуманистическое задание в том, чтобы помочь человеку, который пребывает в отчаянии, сохранить жизнь.

Ж.П. Сартр. “Экзистенциализм - это гуманизм”

Экзистенциализм - философия существования, модное течение XX века. Экзистенциальная философия выражает общее чувство времени: чувство упадка, бессмысленности и безысходности всего происходящего. Сартр вступает в защиту экзистенциализма. Говорит, что его обвиняют в том, что он призывает погрузиться в квиетизм отчаяния или, то, что он подчеркивает человеческую низость, пренебрегая хорошим. Экзистенциализм предназначен только для ученых и философов. “В любом случае мы можем сказать с самого начала, что под экзистенциализмом мы понимаем такое учение, которое делает возможной человеческую жизнь и которое, кроме того, утверждает, что всякая истина и всякое действие предполагают некоторую среду и человеческую субъективность”.

Сартр выделяет два течения экзистенциалистов: - христианские (К. Ясперс), и атеисты - (Хайдеггер, и он сам). Их объединяет суждение, что существование предшествует сущности и что нужно исходить из субъекта. Это значит, что человек сначала существует, встречается, появляется в мире и только потом определяется. “Для экзистенцианалиста человек потому и не поддается определению, что первоначально ничего собой не представляет. Человеком он становится в последствии, причем таким человеком, каким он сделает себя сам. Таким образом, нет никакой природы человека.”

Человек - это, прежде всего проект, который переживается субъективно. Это первый принцип, называемый субъективностью. “ Человек ответственен за то, что он есть. Таким образом, первым делом экзистенциализм отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование.” Человек - существо, устремленное в будущее. Экзистенциализм отдает каждому человеку во владение его бытие и возлагает на него полную ответственность за существование.

Второй принцип - человек сам себя выбирает и вместе с этим сам выбирает всех людей. Ничто не может быть благом для нас, не являясь благом для всех. Мои поступки затрагивают все человечество. “То, что мы выбираем, - всегда благо. Но ничто не может быть благом для нас, не являясь благом для всех.”* Экзистенциализм - это тревога. У кого есть ответственность, у того тревога. “ Я ответственен за себя самого и за всех и создаю определенный образ человека, который выбираю; выбирая себя, я выбираю человека вообще... экзистенцианалист охотно заявит, что человек -это тревога. Это означает, что человек, который на что-то решается и сознает, что выбирает не только свое собственное бытие, но что он еще законодатель, выбирающий одновременно с собой и все человечество, не может избежать чувства полной и глубокой тревоги и ответственности”. Если нет Бога, то человек заброшен, ему не на кого опереться, он осужден жить свободным, его ждет неизведанное будущее. Человек существует лишь настолько, на сколько он себя и осуществляет. Например в трусости виноват сам трус - сам себя сделал таким. Всегда есть возможность им не быть.

Экзистенциализм - теория не делающая из человека объекта. Человек творит себя, выбирая мораль. Стремясь к свободе мы обнаруживаем, что она зависит от свободы других и свобода других зависит от нашей. Человек - не цель. Человек не замкнут в себе, а всегда присутствует в человеческом мире. Человек сам себе законодатель, в заброшенности он сам будет решать свою судьбу. Он знает, что никто не может спасти его от самого себя, даже если Бог есть.

49. Герменевтика: проблеми інтерпретації та розуміння, герменевтичне коло

Герменевтика - це філософія про буття людини в світі і розуміння цього світу через мову та переживання.

За давньогрецьким переказом бог Гермес - вісник Зевсу, владики богів і людей повинен був роз'ясняти людям послання Зевса, забезпечувати їх розуміння. Таким чином, герменевтику часто визначають як спосіб філосовствування, центром якого є інтерпретація, розуміння текстів.

Ганса Гадамера, який був учнем Хайдегера, вважають засновником сучасної герменевтики. У вченні Гадамера „Істина та метод” герменевтика набуває функції онтології. До найбільш відомих представників герменевтики слід також віднести Рікера (Франція), Бетті (Італія), Флоренського та Лосєва (Росія).

Згідно Хайдегеру людина споконвічно знаходиться серед сущого, вона зацікавлена ним і разом з тим занепокоєна, має відчуття невизначеності, страху перед невідомим, що зумовлено передусім її смертністю.

Розуміння передбачає практичну дію, але воно з тією ж необхідністю є вираженням суб'єкта, тобто його викладення - інтерпретація. Але будь-яка інтерпретація має мовну, текстуальну форму, тобто зрозуміти текст означає знайти в ньому відповіді на ряд питань. Згідно Гадамеру в текста нема власного змісту поза його інтерпретацією, а в рамках цієї інтерпретації неприпустима суб'єктивна довільність, оскільки текст сам по собі не довільний. Таким чином, розуміння досягається у забезпечення злиття горизонтів тексту та людини. При цьому слід мати на увазі так зване герменевтичне коло. Людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого початку, кругова залежність пов'язує ціле і його частину. Ми можемо зрозуміти текст лише як частини цілого, про яке ми маємо деяке перед-розуміння до початку інтерпретації тексту. Розуміння є історичним, тобто горизонти розуміння змінюються і кожне нове покоління інтерпретує по-своєму.

Герменевти стурбовані тим, що в світі все менше думають, вони закликають до допитливості, ведення діалогів одне з одним. Але любов до слова призводить герменевтив до того, що вони занадто зближують філософію з філологією, хоча основи герменевтики можуть бути використані не лише в філології, а й в історичних, юридичних та інших науках, які мають справу з аналізом об'єктивних результатів свідомої діяльності людей.

Досить цікавою є герменевтика Лосєва, автора книги „Філософія імені”. Для нього кожна річ має сутність, яка проявляє себе за допомогю енергем. Завдяки цим енергемам сутність є в імені, тобто ім'я є символом сутності. Лосєв писав: „В імені зосереджені всі фізичні, психологічні, феноменологічні, логічні, діалектичні, онтологічні сфери”. Загалом Лосєв виділяв в імені 67 моментів і вважав ім'я мостом між суб'єктом та об'єктом.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом ХХ ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дiльтеєм. Дiльтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливiсть трансформацій герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвiйним. 3 одного боку, саме пiзня феноменологія з її критикою об'єктивiзму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскiльки вона порушує питання про те, як дiльтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. 3 іншого, пiзня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивiзму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного вiдношення. Свiдомiсть постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим вiдкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як фiлософської доктрини. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумiннi. Звiдси випливають три основнi моменти, якi дають змогу зрозумiти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розумiння на її онтологію; 2) спостерiгається вiдмова від феноменологічного підходу до свiдомості як самодостатньої і безпередумовної 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

За Ф.Шлейєрмахером , основна мета герменевтичного методу - зрозуміти автора і його текст ширше, ніж він сам розумів себе і свій твір. Шлейєрмахер вважає герменевтику мистецтвом розуміння чужої індивідуальності.

Згідно з твердженням Дільтея те, що людина виявляє в іншій, вона знаходить у собі як переживання, те, що вона сама переживає - може знайти в іншій людині через переживання. Звідси розуміння визначається як саморозуміння. Інтерпретатор може побачити у матеріалі, який пізнається лише те, що є у ньому самому. Розірвати "герменевтичне коло", що виникає Шлейєрмахер і Дільтей пропонують через встановлення гармонії, між двома духовно-душевними світами автора і інтерпретатора.( У інших джерелах говориться, що герменевтичне коло заключається в тому, що інтерпретатор має бачити в авторському творі лише те, що в ньому є, рухається по колу думок автора, має розуміти де він знаходиться увійти в коло).

Проблему інтерпретації та розуміння сьогодні розглядають Г.-Г. Гадамер, П.Рикьор, Е.Бетті, К.-О.Апель, М.Ландман, Е.Корет, А.Лоренс, Ю.Хабермас.

Центральною у фiлософському вченні Гадамера є ідея, що вихідним пунктом герменевтики як фiлософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфiчну рису процесу розумiння, пов'язану з його циклічним характером. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як фiлософію розумiння. Предметом розумiння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний змiст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософiєю "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтицi онтологічний бік, то французький філософ П.Рікьор - гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рiкьор розумiє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший - непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретацій.

Фiлософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтицi" німецького філософа Ю.Хабермаса (нар.1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільствi, крiм культурної сфери життя, є ще й економiчна, соціальна, полiтична. Хабермас робить висновок, що необхiдно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунiкативної дії. Головним методом комунiкації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкi міжособистіснi вiдносини, стiйкi особистiснi структури тощо. Теорія комунiкативної дії - це один із аспектів соціальної філософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про фiлософську концепцію, слід пiдкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбницi фiлософської думки: і) відтворюється ідея цiлісностi культури, фiлософії, суспiльства тощо; 2) дається метод аналізу культурних явищ; 3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

50. Неотомизм

Неотомизм - это одно из влиятельных направлений западно-европейской философии XX столетия. Эта философия восходит в своих основах к учению схоласта XIII века святого Фомы (Томаззо) Аквинского (от его имени и проистекает название данного (направления), а также существенно опирается на учения отцов церкви (IV - VI в.в.).

Начало неотомизма датируется появлением энциклики папы Льва XIII "Aesterni Patres" (Вечные отцы), которая была опубликована в 1789 году. В ней философия св. Фомы провозглашалась единственной философской доктриной, соответствующей основам вероучения католической церкви. С этого времени изучение философии св. Фомы Аквинского было введено в качестве обязательного во всех католических учебных заведениях, а также поощрялось и в некатолических университетах. С этого периода и начинается неотомизм - философское течение, пытающееся заново переосмыслить философское наследие св. Фомы, модернизировать его, приспособить к современности.

Главные центры неотомистской философии - римская Академия святого Фомы (основана в 1891 г.) и Лувенский университет в Бельгии, при котором в 1893 году был создан Высший институт философии. Позже возникли католические университеты в Париже, Милане, Мюнхене, Фрейбурге и ряде других европейских городов.

Наиболее значительные представители неотомизма: Ж. Маритен, Э. Жильсон (Франция), М. Грабман, К. Беймкер, И. Де Фриз, И. Лотц, К. Райнер, Г.Фальк (Германия), Д. Мерсье, Д. Нис, Л. Ноэль, М.Де Вульф (Бельгия), А. Джереми, Д. Капело (Италия) и др.

Так же, как и средневековый томизм, современный неотомизм не является единым и монолитным философским учением. Существует большое число школ и направлений внутри неотомизма, которые в большей или меньшей степени модернизируют, пересматривают учение Аквината, заимствуя при этом идеи других философских направлений (феноменология,

экзистенциальная философия, критический реализм и др.).

Наиболее ортодоксальной (близкой к средневековому томизму) является Римская школа. Наиболее влиятельное направление внутри неотомизма - это так называемый "экзистенциальный" томизм, наиболее значительные представители которого Жак Маритен и Этьен Жильсон.

Главная составляющая неотомистского учения - это онтология -философская теория бытия. Онтология классического неотомизма исходит из различия бытия "самого по себе" (esse) и "существующего" (ens) - т.е. всего того, что не есть само бытие, но лишь обладает бытием - то, чему присуще бытие. Это различие ведет к своеобразному дуализму бытия и сущего. Бытие - есть то, что существует само по себе или "из самого себя", тогда как сущее - есть лишь нечто, наделенное бытием или приобретшее бытие. Иными словами, различие между бытием и сущим есть различие между нетварным и тварным бытием, между богом и миром. Бог, таким образом - есть чистое бытие, или бытие как таковое. Бытие составляет сущность Бога: Бог есть тот, чья сущность есть само бытие.

Напомним, что сущность (essencia) какой-либо вещи в классической философии - это ее идея, т.е. полная информация о данной вещи. Сущности вещи противопоставляется существование (exsistencia). Для вещей тварного мира сущность и существование не совпадают - из наличия идеи вещи не вытекает с необходимостью, что данная вещь существует в действительности (например, существует идея динозавров, а сами динозавры не существуют). Для Бога же христианская теология постулирует тождество сущности и существования - поскольку Бог существует не случайно, а с необходимостью.

Возможны, однако, две различные интерпретации формулы сущность равна существованию. В традиционной августинианской теологии в этой формуле акцент делается на сущности: сущность Бога такова, что из нее с необходимостью вытекает его существование. Иначе говоря, достаточно лишь образовать верную идею Бога, чтобы признать его существующим (на этом принципе, в частности, строится знаменитое доказательство бытия Бога Ансельма Кентерберийского). Существование Бога, таким образом, нуждается в особых доказательствах, его существование с этой точки зрения самоочевидно.

Святой Фома, а вслед за ним и неотомисты, переворачивает эту формулу (сущность=существованию) и делает акцент на существовании.

Не из сущности Бога вытекает его существование, а, напротив, сущность Бога и есть существование как таковое. Таким образом, сущность здесь есть нечто производное от существования.

Именно эта идея примата существования над сущностью (которую св. Фома заимствовал из философии Аристотеля) и определяет наиболее существенные черты философии томизма и неотомизма.

В частности, из примата существования над сущностью следует невозможность априорных (доопытных) доказательств бытия Бога - бытие Бога невозможно вывести из той или иной идеи Бога. Такие доказательства объявляются нетомистами "ненаучными". Вместе с тем, неотомисты признают, что существование Бога несамоочевидно, и, таким образом, требует доказательства.

Бели августинианская теология искала и находила Бога в глубинах человеческой души (Бог, согласно св. Августину, обнаруживает себя прямо и непосредственно в душе человека - это самораскрытие Бога в душе и есть содержание религиозного опыта), то томистская теология пытается обосновать существование Бога косвенным образом - исходя из анализа тварного мира.

Исследуя тварный мир, мы с необходимостью индуктивно восходим от него к его первопричине - Богу. Бог по отношению к миру выступает как первопричина (Творец), перводвигатель, эталон совершенства, цель, к которой устремлен мир в его развитии. Бог также, есть сила, правящая миром, благодаря которой мир являет нам свое совершенство и гармонию.

Тождество в Боге сущности и существования интерпретируется неотомистами как всеполнота божественного бытия. Поскольку Бог и есть бытие как таковое, он не есть какое-либо конкретное, определенное бытие. Он есть "все", то есть завершенное, полное бытие, в котором все помышленное уже осуществлено, существует в действительности.

Сущность же трактуется как "ограничение" бытия, то есть это не бытие как таковое, а "именно это", вполне конкретное, определенное, ограниченное бытие. На основе сущностей (аристотелевских "форм") создаются Богом все земные вещи, включая и человека. Следовательно, всякая вещь - есть ограниченное подобие Бога. Отсюда вытекает возможность познания Бога "по аналогии" с миром тварного бытия.

Философия, таким образом, не только может и должна доказывать существование Бога, но и, исследуя частичные подобия Бога в тварном мире, может также познавать отчасти и божественную сущность. Однако такое познание неизбежно ограничено - конечный ум человека не в состоянии охватить бесконечной полноты божественного бытия, поэтому метод положительного богопознания (по аналогии с тварным миром) должен быть дополнен методом отрицательного богословия. В последнем случае особо подчеркивается принципиальное отличие Бога и мира, невыразимость божественного в терминах человеческого языка, формах человеческого мышления. Мышление человека предназначено лишь для познания конечных вещей - вполне определенного бытия (сущности), но не способно постичь бытие как таковое - во всей его полноте.

51. Філософія позитивізму. Постпозитивістське тлумачення науки. (Т.Кун „Структура научных революций”)

В общем виде наука --- это деятельность человека по выработке, систематизации и проверке знаний. Разумеется чел занимается научной деятельностью не случайно. Он постоянно имеет дело с проблемами и сложными задачами, и для того, чтобы с ними справиться, чел необходимы исчерпыв знания , выработка которых и есть цель всякой научной деятельности. Полученные знания позволяют объяснить и понять изучаемые процессы, осуществить предсказание на будущее и соответствующие научные рекомендации. Наука зародилась в древности. Предпосылки появились на Др Востоке: Египет, Вавилон, ИНдия, Китай. Здесь накапливаются и осмысливаются эмпирические знания о природе и общ, возникают зачатки астрономии, математики, этики, логики. Это достояние воспринято и переработано в стройную теоретическую систему в Др Греции, где появляются мыслители, специально занимающиеся наукой, отмежевавшись от мифологических и религиозных традиций. С тех пор до самой инд рев главной функцией науки было объяснение, а ее основной задачей --- познание с целью раздвинуть горизонты мира, видения природы, частью которой явл сам чел. Но тем не менее длительное время научное знание пребывало в эмбриональном состоянии. Становление развитой науки

требовало постоянной опоры на факты, широкой распространенности, последовательной рационализации, доминирования соответствующего менталитета. Всего этого не было ни в эпоху античности, ни в средневековье, когда вообще все содержание науки было сохранено только благодаря монастырям, хранившим рукописи античности. Ситуация изменилась к 16-17 в, в Новое время формы мышления] и в целом менталитет человека, бывшие ранее исключением, стали достоянием большинства образованных людей. Наука стала важным фактором жизни. Без этого становление индустриального общ вообще не могло состояться. Естественно, что многие науки появились значительно позже, например, генетика, социология, кибернетика. В наши дни наука имеет разветвленную структуру и научных знаний, и науч учреждений. Она стала важнейшим фактором формирования дух жизни общ, культуры и практики общения.

Позитивизм возник в 30-40-х гг CICв. Позитивизм - позитивная философия. Представители позитивизма рассматривают философию как побеждённую наукой, наука победила философия. Основной тезис позитивизма - наука сама себе философия. Задача: описание и согласование научных данных. Из философии должны быть изъяты все метафизические (не научные) проблемы, поэтому -- позитивная философия. Три этапа развития:Позитивизм (Миль, Спенсер). Основная задача - очищение науки от метафизики (не почему, а как). Необходимо сводить к минимуму число общих законов (оптимизация). Наука уже настолько многообразна, что нужно разбираться в ней самой. Наука полагалась как механистическая. Чувства - вот основа знаний. Махизм (Мах, Авериус) или эмпириокритицизм. Задача - разобрать теорию познания, избегая философских крайностей, соблюдая философскую нейтральность. Произошёл некоторый возврат к метафизике и философии. Усиливалась роль теоретических исследований. Микроявления чувствами не ощутить. Практика научного познания не могла быть объяснена с позиции махизма. Аналитическая философия. (неопозитивизм). Появился в 30-х гг CC в. и существует до сих пор. а) логический позитивизм (Р. Карнат, Г. Рейхенбах). б) философия лингвистического анализа (Витгенштейн). Представители неопозитивизма отбросили всю гносеологию (теорию познания). Логическое положение воспринимается как нечто истинное, исходное. 2 задачи логических позитивистов: устранить из науки все псевдопроблемы (то, что лишено смысла), с точки зрения рассмотрения логических позиций; построить идеальные логические модели идеальных логических рассуждений. Математическая логика, разработанная в CCв -- вот идеальное решение проблемы.