Сучасна філософія як узагальнення філософської думки людства

Фейєрбах був сенсуалістом, тобто виходив з того, що джерелом пізнання є чуття.

Размещено на http://www.allbest.ru

13. Філософія Г.-В.Ф. Гегеля: принцип тотожності мислення та буття, діалектика. Розуміння історії

Вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем.

Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі.

Вихідний пункт філософ. концепції Гегеля - тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. (Панлогізм - доктрина про тотожність буття і мислення, згідно якої увесь розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності ідеї. Визнаючи закони логіки єдиними законами рух матеріального світу, панлогізм ставить дійсні взаємовідносини буття і свідомості на голову.

Разом з тим у панлогізмі проходить думка про доступність усього існуючого раціональному, логічному пізнанню. Найбільш повно Панлогізм розвинутий у філософії Гегеля).

Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першоступінь, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Три етапи філософської системи Гегеля: логіка, філософія природи, філософія руху. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, яка (логіка) на думку Гегеля є вченням про сутність всіх речей. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення.

Система логічних категорій Гегеля розпадається на підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття. Буття включає категорії, якість, кількість, міра; сутність - відхиленість, тотожність, відмінність суперечність, основа, явище, дійсність... Поняття включає в себе два моменти: 1)перехід від суб'єктивного поняття (судження, умови від) до об'єктивного (механізм, хімізм); 2)перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Гегель сформулював основні принципи діалектики:

- принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки (Зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Розвиток якості приводить до збільшення, зростання кількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Але цей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією "міра". Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершеним буттям);

- принцип тотожності протилежностей (Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняття здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку).;

- принцип заперечення заперечення (розуміння заперечення заперечення органічно пов'язане і його з вченням Гегеля про суперечність. Діалектичне заперечення ("зняття") або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. "Зняття" включає в себе три взаємодіючих моменти. Перший - власне заперечення, усунення, подолання. Другий - збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій - це "зняття", перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення про заперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза - антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення)).

Якщо логіка у Гегеля - це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукою про ідею в її "інобутті", в її відчуженому стані. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи (діалектика - розвиток).

Головні форми природного буття у Гегеля виступають: механіка (розглядає через простір, час, матерію та рух), фізика (розглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д.), органіка (дослідження питань геології, ботаніки, зоології).

В цілому в філософії природи (хоч дослідники і вважають її найслабшим місцем у філософському вченні Гегеля) окреслено шляхи загальної класифікації природних наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначив всесвітню історію так: “всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності”.

Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) грекоримський світ; 3) німецький світ. Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку.

Стан неможливості мислення та буття Гегель називав абсолютною ідеєю.

Діалектичний метод Гегеля:

Теза > антитеза > синтез

Система суперечить методу, оскільки є замкненою (це внутрішня суперечність); метафізичність системи суперечить діалектиці Гегеля.

Гегель - це класичний представник об'єктивного ідеалізму.

14. Філософія К. Маркса: матеріалістичне розуміння історії. Вплив марксизму на світову філософію та соціальну практику. (Эрих Фромм “Концепция человека у Маркса”)

Марксистська філософія (Час створення 40-і роки XIX ст.) сформувалася на багатому грунті попередніх філософських систем. З одного боку її поява була обумовлена попередніми вченнями, а з другого стала їх діалектичним запереченням. Марксистська філософія виникла як складова більш широкого вчення - марксизму. Виникнення марксизму було детерміновано (определено, обусловлено) конкретними соціально-економічними і політичними передумовами. Соціальні конфлікти та потрясіння періоду, що передував марксизму, закономірно викликали у свідомості робітників та прогресивної інтелігенції багато соціально-філософських питань. Принципово по новому у марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства. +Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Основне місце в філософії марксизму посідає проблема людини, розглядають яку не лише як продукт природи, а й соціальний феномен. Причому акцент робиться на її соціальних характеристиках. Людина постає як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей.

Проблема людини органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного елемента як відчуження, під яким розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу діяльності і її результатів в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням і прагненням.

Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату.

У філософії марксизму одне з центральних місць займає практика і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики Маркс і Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалась тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись.

По суті вся марксистська філософія - це спроба раціонального обгрунтування шляхів зміни світу на кращий. Важлива характеристика марксистської філософії - її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням надбань попередньої філософії, насамперед, французьких Просвітителів XVIII ст. та вчення Л.Фейєрбаха.

Матеріалістичне вчення про історію Енгельс вважав найбільш значним відкриттям Маркса у філософії. Концепція ця передбачає розкриття певних положень:

- нове розуміння джерел і рушійних сил суспільного розвитку (Своїм історичним існування суспільство зобов'язане не розуму, а сфері матеріального життя. Засадою суспільного життя є спосіб виробництва як конкретно-історична форма суспільного виробництва. спосіб виробництва є єдність певного способу сумісної діяльності (продуктивні сили) й відповідні йому форми спілкування (виробничі відносини));

- діалектика продуктивних сил і виробничих відносин зумовлюють історичний прогрес як зміну соціальних формацій. Розвиток формацій - природно-історичний процес, який на основі розуміння загальних закономірностей історичного процесу та його поступового характеру надає можливість аналізувати і передбачати подальший історичний розвиток суспільства;

- економічні відносини, спосіб виробництва створюють в кінцевому варіанті основу усіх інших відносин, обумовлюють соціальні, політичні й духовні процеси життя. Економіка життя стає базисом, ідеологія - надбудовою. Люди, розвиваючи своє матеріальне виробництво і своє матеріальне спілкування, змінюють разом з тим (цією своєю дійсністю) також мислення. Свідомість людей не є щось інше, як тільки усвідомлене буття, а буття людей є реальний процес їх життя;

- історія є послідовною зміною поколінь, вона не розвивається суто стихійно, а спирається на суб'єкта історичної дії. Людська діяльність - єдність об'єктивного і суб'єктивного, тому людина автор і дійова особа своєї історичної драми. Звідсіль важливо, що об'єктивні закони, діючі у суспільстві, становили б принципи свідомої людської діяльності;

- життя людей, в якому виявляється людська сутність, носить переважно практичний характер. Практика - вихідна і первинна по відношенню до людини та її духовному світу засада, яка має суспільний характер, є історичною, предметною, активно-перетворюючою діяльністю. В силу цього форми і продукти свідомості можуть бути змінені не духовною критикою, а, насамперед, практичною зміною реальних суспільних відносин. Не критика, а революційна практика як зміна зовнішніх обставин й суспільних відносин є рушійною силою історії, а також релігії, філософії, інших теорій.

Виникнення і розвиток марксистської філософії є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії.

До марксистської філософії потрібно підходити як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. В ході подальшого суспільного розвитку одні її ідеї збереглися і розвивалися, інші піддані критиці і запереченню. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення. Мабуть лише історія зможе дати цій філософії неупереджену оцінку.

Эрих Фромм - видный американский мыслитель и философ XX века. В своей работе “Концепция человека у Маркса” Фромм раскрыл особенности философско-антропологического мышления Маркса, показав, что для него история человечества - это, прежде всего летопись постоянного развития человека и одновременно растущего отчуждения. Весьма перспективно и оригинально истолковывая марксистское учение, американский философ отмечал, что отчужденный человек не только чужд другим людям, он лишен человечности как в естественном, природном, так и в духовном смысле. Такое отчуждение от человеческой сущности ведет к экзистенциальному эгоизму и формулируется как превращение человека в средство своего индивидуального существования. В процессе отчуждения человек в известном смысле лишается даже своего тела и окружающей его природы, а также своего духовного "Я", себя самого как человеческого существа.

При раскрытии понятия отчуждения Фромм проводит параллели со служением идолам. Идолы - это вещи, сотворенные человеком и которым он преклоняется. В таком отношении к вещам и сам человек превращается в вещь, переставая видеть себя в качестве творца. Приписывая идолам свою собственную силу и мощь, человек сам становится слабее, а его зависимость от вещей только усиливается.

Отчужденный человек считает высшими своими целями доход, труд и экономию, упуская из виду подлинно моральные ценности, такие как добродетель, богатство чистой совести. В состоянии отчуждения каждая сфера жизни не связана с другими (экономика с моралью и т.д.), каждый человек вращается в кругу своей собственной отчужденности и никого не трогает отчужденность других людей (чужая боль).

Фромм подчеркивает, что Маркс не считает первоисточником отчуждения порядок распределения доходов. Равенство доходов или их полная принадлежность государству не избавляет человека от отчужденного труда, т.е. такой его формы, которая превращает человека в вещь, разрушая его личность.

15. Діалектика: її сутність та основні історичні форми. Діалектичний матеріалізм як історична форма діалектики

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття як зв'язок, взаємодія, відношення.

Закони діалектики - загальні, універсальні закони, основні з них: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики тому, що: по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві, пізнанні, по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок). Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.

Закон єдності і боротьби протилежностей відображає важливу, фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає у тому, що всі предмети і явища, процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, борються і взаємодіють між собою. Взаємодія протилежностей є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Суперечлива взаємодія між протилежностями є загальною причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об'єктів. Суперечності притаманні усім процесам розвитку.

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Закон заперечення заперечення - це закон великого масштабу, він виявляється в повному обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно - стебло - нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська "тріада": теза - антитеза - синтез) або заперечення заперечення. Цей закон дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. До цього часу з приводу сутності цього закону, в філософській літературі залишились різні тлумачення.

У філософському розумінні основні закони діалектики виступають як основні фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності.

Такі поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо - у діалектиці мають статус категорій.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності.

Основні категорії діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п. Категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в них сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства.

Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок з практикою, історичність, рухливість.

Якщо розглядати поняття "діалектика" в історико-філософському аспекті, то:

в античній філософії "діалектика" означала мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку;

"діалектика" - стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;

діалектика - це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля);

діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктиному світі;

діалектика - це теорія не лише "абсолютної ідеї" або "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи, тощо;

діалектика - наука про найбільш загальні закони природи, суспільства і пізнання;

діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і об'єктивного світу, процесу пізнання істини;

діалектика - теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти;

діалектика - це узагальнений метод. методологія наукового пізнання.

Найважливішими вимірами діалектики вважають діалектику як теорію розвитку, як логіку, як теорію пізнання.

Діалектика:

як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні, такими, якими вони є в дійсності;

орієнтує на конкретне багатостороннє вивчення об'єктивних процесів, дає змогу знаходити нові грані речей;

закони діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання;

діалектика є логікою узагальнення світу;

закони діалектики і пізнання не можуть бути різними. Вони є однаковими, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний;

оскільки не всі філософські течії, школи визнають діалектику, вона вимагає подальшого осмислення і дослідження.

Для інформації: Якщо розглядати діалектику як теорію розвитку. то її антиподами є метафізика (вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу)), "негативна діалектика" (концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення); якщо розглядати як логіку, то її антиподами є софістика (грунтується на неправильномувиборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого і несуттєвим на хибних доведення (софізмах)) і еклектика (алогічна концепція, яка грунтується на свавільному виборі координат, на випадковому поєднанні різних сторін речей, образно кажучи, "мішанина"). Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами вважають догматизм (абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу, перебільшує значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності) і релятивізм (перебільшення значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності).

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень:

в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;

пізніше під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;

у Гегеля діалектика - це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”;

діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі;

діалектика - це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;

діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання;

діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мислення розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини;

діалектика - це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти;

діалектика - це загальний методо, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В.І.Леніна “Філософські зошити”. Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика - це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей. Матерія - одне з центральних понять марсиської філософії. В своїй основній філософській праці “Матеріалізм і емпіріокритицизм” (1908 р.) Ленін робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обгрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість, як відображення. Відображення - це атрибут матерії, одна з її найзагальніших характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства.

16. Російська релігійна філософія кінця XIX - початку XX ст. (В.Соловйов, М.Бердяєв)

В. С Соловьев (1853 - 1900) - крупнейший русский философ, заложивший основы русской религиозной философии. Он пытался создать целостную мировозренческую систему, которая связала бы воедино запросы религиозной и социальной жизни человека. Основой такого мировозрения по Соловьеву, должно стать христианство. Особенность подхода Соловьева в том, что он ратовал за объединение всех христианских конфессий (православия, католицизма и протестантизма). Другая его особенность в том, что он пытался включить в христианское мировозрение новейшее достижение естествознания, истории и философии, создать синтез религии и науки.

Центральная идея его философии - идея всеединства. По его учению, сущее есть единое, всеобъемлющее. Низший и высший уровень бытия взаимосвязаны, т. к. низшее обнаруживает свое тяготение к высшему, а каждое высшее вбирает в себя низшее. Онтологической основой всеединства у Соловьева выступает божественная троица в ее связи со всеми божественными творениями и, главное, с человеком. Основной принцип всеединства: “Все едино в боге”. Всеединство - это единство творца и творения. Бог по С “космический разум”, “ особая организующая сила, действующая в мире”.

Окружающий мир по С не может рассматриваться как совершенное создание, непосредственно исходящее из воли одного божественного художника. Божественный ум, органическая сила по Сол распадается на множество элементарных сущностей или вечных и неизменных причин, которые лежат в основании всякого предмета или явления. Эти элементарные сущности он называет атомами, которые своими движениями и колебаниями образуют реальный мир. Сами атомы Соловьев трактует как особые проявления Божества, живые элементарные существа или идеи. Каждая идея обладает определенной силой, что делает ее деятельным существом. Соловьев был сторонником диалектического подхода к действительности. Общий признак всего живущего состоит в последовательности изменений. Для обоснования непрерывной динамики бытия Соловьев вводит такое активное неачало как мировая душа. , которая выступает субъектом всех изменений и представляет собой энергию которая одухотворяет все существующее. Но действует она не самостоятельно, она нуждается в божественном импульсе. Импульс - бог дает мировой душе идею всеединства как определяющую форму ее деятельности. Эта идея называется София-мудрости. Понятие Софии вводится для того, чтобы заявить что мир - это не только творение бога. Основой мира является “душа мира” - София - связующее звено м/у творцом и творением, придающая общность богу, миру и человечеству.

Механизм сближения Бога, мира и человечества раскрывается через концепцию богочеловечества, реальным и совершенным воплощением которого является Иисус Христос. Его образ служит не только идеалом для индивидов, но и является целью развития всего исторического процесса. На этой цели базируется соловьевская историософия. Целью и смыслом всего исторического процесса является одухотворение человечества, соединение человека с богом, воплащение богочеловечества. Первичным условием на пути к богочеловечеству является христианское обращение. И Х открыл моральные ценности, создал условия для его нравственного совершенствования. Приобщаясь к учению Христа, человек идет по пути своего одухотворения. Этот процесс составляет весь исторический период жизни человечества. Человечество придет к торжеству веры и справедливости, когда его объединяющим началом станет воплощенный в человеке бог.

В гносеологическом аспекте принцип всеединства реализуется через концепцию цельного знания, представляющего собой неразрывную взаимосвязь трех разновидностей этого знания: эмпирического (научного), рационального (философского) и мистического (созерцательно-религиозного). В качестве основопологающего принципа цельное знание предполагает в существование абсолютного начала - Бога. Эмпир знание раскрывает внешнюю сторону явлений, рациональное - особенности мышления. Однако истина постигается через непосредственное созерцание, интуицию.

Идеальное общество мыслилось Соловьевым как всеобъемлющая церковно-государственная организация, синтез вселенской церкви и всемирной монархии под эгидой католического Рима.

В історії світової думки Володимир Соловйов та Фрідріх Ніцше з'єднуються як вісники Великої Кризи, значних зсувів та змін, які були ними вгадані та осмислені, хоча відбулися вже після смерті цих 2-х великих філософів (померли майже одночасно влітку 1900р), Але В. Соловйов встиг прочитати Ніцше і навіть відреагував на його твори. Кінець європейсько-християнської історії здавався їм обом очевидним, вони обидва написали книжки про антихриста - причому німецький мислитель від першої особи, а російський - від основи православного старця. І Соловйов і Ніцше переживали історичний процес буття людства як власну історичну проблему (але кожен по-своєму).

В. Соловйов намагався створити цілісну світоглядну систему, яка б зв'язала воєдино запроси релігійного та соціального життя людини. Особливість підходу В. Соловйова полягає в тому, що він ратував за об'єднання всіх християнських конфесій, а також намагався включити у християнське світосприйняття майнові досягнення природознавства, історії, філософії, тобто створити синтез релігії та науки.

Соловьев. В.С. «Философские начал цельного знания»

Незаконченная работа В. Соловьева «Философские начала цельного знания» является первым наброском создания обширной философской системы. Философ сам считал эту работу одной из значительных.

Понятие развития с начала ХХ ст. вошло не только в науку, но и в обиходное мышление. Это не значит, однако, чтобы логическое содержание этой идеи стало вполне ясным для общего сознания. Прежде всего развитие предполагает один определенный субъект, о котором говорится, что он развивается. Субъектом развития не может быть безусловно простая и единичная субстанция; безусловная простота исключает возможность какого бы то ни было изменения, а следственно, и развития. Подлежать развитию не может и механический агрегат элементов или частей, им может быть только единое существо, содержащее в себе множественность элементов, внутренне между собою созданных, т.е. живой организм. Но не всякие изменения в организме образуют его развитие. Материал развития и побуждающее начало может действовать лишь сообразно с собственной природой организма, так что способ и содержание развития определяются изнутри самим развивающимся существом. Ряд изменений без известной исходной точки и продолжающийся без конца, не имея никакой определенной цели, не есть развитие. Определив закон развития мы определим его цель. Все определяющие начала и составные элементы развития должны находиться уже в первоначальном состоянии организма - в его зародыше. Развитие должно состоять собственно в выделении или обособлении образующих форм и элементов ввиду их нового , уже вполне органичного соединения. Если, в самом деле, в развитие не должны привходить из вне новые составные формы и элементы, то оно, очевидно, может состоять только в изменении состояния или расположения уже существующих элементов. В организме каждый член его имеет необходимое свое развитие или особенность, а вследствие этого простое равновесие необходимо приводит к такому состоянию, в котором каждый элемент уравновешивает все остальные не как одна единица против других единиц, ей равных, а сообразно своему внутреннему характеру и значению. В организме человеческом мозг или сердце имеют значение не как равные всем другим члены, а , сообразно своему особенному назначению, играют роль главных органов, которым должны служить все другие для сохранения целости всего организма, а следсвенно, и самих себя. Таким образом получается не механическое равновесие, а внутреннее органическое единство.

Три общие необходимые момента всякого развития:

· Известное первичное состояние, от которого он зачинается;

· Другое известное состояние, которое есть его целью;

· Ряд промежуточных состояний, как переход или посредство.

17. Проблема буття в історії філософії. Уявлення про структуру буття (матеріальне, духовне, соціальне). Концепції монізму, дуалізму, плюралізму.

Бытие - философская категория, обозначающая независимое от сознания существование объективного мира, материи, природы, а в обществе - процесс материальной жизни людей. Проблема соотношения Б и сознания - осн. вопрос философии.

Монизм - способ рассмотрения многообразия явлений мира в свете единой основы (субстанции) всего существующего. Противоположность М. - дуализм (признающий два независимых начала и плюрализм (исходящий из множественности начал). Высшая и единственно последовательная форма М. - диалектический материализм,. утверждающий, что все разнообразия явлений природы, общества и человеческого сознания - продукт развивающейся материи.

…Представления о структуре бытия (материальное, духовное, социальное)…

Среди основных форм бытия различаются:

бытие вещей (тел), процессов, кот-е в свою очередь разделяются на бытие вещей, процессов, положение природы, бытие природы как целого; бытие вещей и процессов, сделанных человеком;

бытие человека, которое разделяется на бытие чел-ка в мире вещей и специфич-е человеч-кое бытие;

бытие духовного (идеального), которое существует как индивидуальное духовное и объективное (внеиндивидуальное) духовное;

бытие социального, которое делится на индивидуальное (бытие отдельного человека в обществе и в историческом процессе) и общественное бытие.

Выделяя основные сферы бытия (природу, общество, сознание), следует учесть, что разнообразие явлений, событий, процессов, которые входят в эти сферы, объединены определённой общей основой.

Особое место в онтологии занимает бытие духовного и разнообразных форм его проявления.

Дух, душа, духовное, духовность, сознание, идеальное - понятия, упортреблены в разных значениях и смыслах в мифологии, религии, философии.

Мифология отождествляет дух с действием сил природы: ветра, перемещения воздуха, грома, молнии и т.п., а также жизненного дыхания, началом низшей и высшей жизни.

Религия термином “дух” определяет души людей, кот-е имеют разум, волю, могущество, сверхестественные силы Бога.

Философское содеожание понятия “дух” по-разному толкуется философами, в частности, как присущая человеку способность мыслить, ощущать, проявлять волевые усилия, целенаправленно и творчески действовать. Часто термин дух употребляют для характеристики общественных явлений: дух народа, нации, дух солидарности и т.п.

Гегель основательно анализирует субъективный, объективный и абсолютный дух. К формам существования абсолютного духа он относит искусство, религию и философию.

Ще з часів сивої давнини людина, спостерігаючи різноманітність буття, намагалася з'ясувати що закладаєпідвалини багатющої різноманітності речей та подій. Єдність буття, причинність змін його та граничних підвалин його різноманітності були умовою виникнення поняття субстанції.

Якщо філософське вчення відстоює існування єдиної субстанції, воно є моністичним, двох - д уалізмом, багатьох - п люралізмом.

Ідеалістичний монізм вважає субстанцію за ідеальну, духовну (Платон, Берклі) і матеріалістичний - навпаки, матеріальну (Демокріт, Бекон). У дуалізмі визнається рівноправне співіснувння субстанції 2-х типів: декартовій матеріальній субстанції притаманна протяжність, а духовній - с проможність мислити. Плюралізм Лейбніца полягає в тому, що “монади” є безліччю простих та різноманітних субстанцій таких, що однаково володіють самостійністю, активністю та мінливістю.

18. Буття, субстанція, універсум. Еволюція уявлень про матерію. Атрибути матерії.

Буття - це все те, що є, що існує. Філософське осмислення буття дається онтологією. Онтологія - це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Розглядаючи проблему буття, філософія виходить з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма іхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії “буття” здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство.

У праці Ортега-і-Гассет “Что такое философия?” об'єктом, для вивчення проблем якого власне і була створена філософія вважається Універсум. Філософствувати - це означає шукати цілісніть світу, перетворювати його в Універсум.

Серед основних форм буття розрізняють:

буття речей (тіл) і процесів;

буття людини;

буття духовного (ідеального);

буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів, спільнот.

Серед форм буття людини слід передусім визначити її предметно-практичну діяльність. На думку матеріалістів минулого, людина як фізичне тіло діє на їнші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб; тут вона - лише мисляча річ серед усіх інших речей. Антигуманізм тлумачення людини є очевидним, але звернімо увагу на необхідність такого “речового” тлумачення: адже якщо немає тіла - немає і людини, і якщо не забезпечені елементарні матеріальні потреби, то вона не зростатиме духовно. Інша форма буття людини - практика соціальних перетворень. Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичення знань, знарядь праці. І третя форма буття людини - це її “самотворення”, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ пошуками ідеалів, що приваблюють її, тобто аксіологічно, також людина прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе, тобто людина постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе) до такого його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її.

Людина, спостерігаючи різноманітність буття, намагалась з'ясувати, що закладає підвалини багатющої різноманітності речей та подій. Єдність буття, причинність його змін та граничних підвалин його різноманітності були умовою виникнення поняття субстанції.

Ідеалістичний монізм вважає субстанцію за ідеальну, духовну (Платон, Берклі) і матеріалістичний - навпаки, матеріальну (Демокріт, Бекон). У дуалізмі визнається рівноправне співіснувння субстанції 2-х типів: декартовій матеріальній субстанції притаманна протяжність, а духовній - спроможність мислити. Плюралізм Лейбніца полягає в тому, що “монади” є безліччю простих та різноманітних субстанцій таких, що однаково володіють самостійністю, активністю та мінливістю. Загалом субстанція - це істине, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Філософські уявлення про субстанцію як першоснову і сутність усіх речей, причини самої себе історично розвивался з отожнювання цієї субстанції з певними конкретними формами речовини (земля, повітря, вода, вогонь тощо), у подальшому через спроби розглянути її в деякій безструктурній першоречовині - до виникнення у давньогрецькій філософії уявлення про певні фізичні елементи, що мають особливі якості (атоми), комбінації яких визначають властивості усього сущого.

Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу - пізнаного і ще не пізнаного. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспіьство, людство). Отже, поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.

Рух - це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. У загальному випадку рух - це будь-яка зміна, будь яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії; тому рух вважається абсолютним, а спокій - відносним. Джерело руху- сама матерія. Простір і час - це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Простір позначає координацію речей одної відносно іншої, час - тривалість і послідовність процесів. Найважливішим атрибутом матерії є також її нестворюваність та незнищуванність, а також здатність до саморуху та самоперетворювання . “Матерія” - це філософська категорія яка позначає об'єктивну реальність, що її відображує людина у своїх відчуттях, але від них незалежну.

19. Проблема свідомості. Свідоме, несвідоме, підсвідоме. Свідомість людини і психіка тварин. (Марксизм, фрейдизм, К.Юнг). Проблема ідеального

Довгі тисячоліття людство шукало відповідь на питання, в чому ж полягає сіть феномена свідомості, яка її природа, як вона виникла і яке її призначення в світі. У історико-філософському процесі проблема свідомості набувала найрізноманітніших тлумачень.

Ідеалізм вважає свідомість активним началом матерії. Внаслідок цього свідомість наділялась надматеріальним, надприродним характером. Фактично свідомість відривалася від людини і природи, їй приписували самостійне, незалежне субстанційне існування.

Ігноруючи те загальне, що мала в собі свідомість порівняно з іншими явищами природи, ідеалізм став на шлях її обожнювання. Ідеалісти стверджували, що свідомість може бути зрозуміла тільки з самої себе.

Згідно з дуалізмом у світі завжди існували дві самостійні субстанції - матерія і свідомість, незалежні одна від одної. Свідомість, як і матерія, є вічною, вона не виникла і не народжувалась. Відповідно відпадала й необхідність вирішення питання про її походження.

Матеріалісти XVII-XVIII ст. завжди шукали спільність, єдність між явищами свідомості і об'єктивним світом. Вони намагалися духовне вивести із матеріального як первісного, визначального щодо свідомості. Матеріалізм минулих століть так і не зміг розкрити суспільну природу і активний характер свідомості. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні її організації, на активність і історизм. Він виходив з того, що свідомість особи (суб'єктивний дух) необхідно пов'язана з об'єктом, залежить і визначається історичними умовами життя.

Велика заслуга у з'ясуванні природи свідомості належить позитивному знанню, яке збагачується в XIX-XX ст. досягненнями нейрофізіології (частково вченнями І.М.Сєченова, І.П.Павлова, Й.Прохаска та їхніх послідовників про рефлекторну діяльність мозку) та експериментальної психології (зв'язки елементів свідомості у працях Е.Вебера, Г.Фехнера, В.Вундта, У.Джемса та ін.)

У марксистській концепції свідомість, по-перше, розглядається як функція головного мозку; по-друге, як необхідна сторона практичної діяльності людини. Вона виникає, функціонує і розвивається в процесі взаємодії людини з реальністю, на основі її чуттєво-практичної діяльності, суспільно-історичної практики. Відображаючи об'єктивний світ, свідомість детермінується (визначається) природним і соціальним середовищем.

У фрейдизмі свідомість розглядається у співвідношенні з несвідомим. З.Фрейд вважав, що людина часто раціоналізує свої вчинки і переживання, не розуміючи, що нею керують деякі заборонені поривання.

Фрейд розглядає свідомість особистості як систему внутрішніх заборон і правил (Супер-его), а істинний зміст індивідуального (Его) складає дещо надсвідоме (Воно), яке містить імпульсивні поривання і пристрасті. Між ними існує постійний конфлікт, причому розум є ворожий індивідуальності. Свідомість створює різноманітні закони, заповіді, правила, які подавляють підсвідому сферу і які є для неї цензурою духу.

Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні і функціонуванні свідомості.

Юнг К. (1875-1961) - Психика чел. содержит в себе нечто такое, что не м.б. сформированным на этапах его сознательного, культурного развития. Но это нечто проявляется в сновидениях и в психизах у больных людей. Это нечто - мифообразные элементы, не завися от опред. культуры и традиции, а присущи всем народам. Это “память предков”, оторая связывает человека со всей историей человеч. цивилизации. Это и есть архитипы или археическое сознание человека. К архитипам можно отнести прежде всего образы - земли. небо, огонь, вода, культ быка, образ вождя. У чел. с нормальной психикой архитип связан с мифом, сказкой. У больного чел архитипы оторваны от реальности, они не связаны с реальной жизнью.

Сознание - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности.

За останнi 15 - 20 роки філософія свідомості в англомовних країнах помітно перебудувалася. Вона взяла курс на зближення з природознавством, на розробку "наукової метафізики", набула більш емпiричного, натуралiстичного вигляду. Сьогоднi дослідження фiлософiв зосередились на спiввiдношеннi "духу" і "тіла", фiзичних і психічних станів тощо. Багато уваги приділяється питанням, якi виникають на межі філософії і мови, когнітивної психології і комп'ютерного моделювання свiдомостi. Багаторiвневий характер свідомості зумовлює рiзнi підходи до неї. Вона вивчається і описується рiзними науками: еволюційною теорією, медициною, кiбернетикою, психологією, фізiологією, антропологією, а також певною мірою художньою літературою, мистецтвом та ін.

Осмислюючи найважливiші досягнення сучасних наук, філософiя поглиблює теорію свідомостi, надаючи адекватнiшого характеру понятiйному відтворенню процесу становлення, виникнення і розвитку свідомості.

Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії, результатом багатовікового розвитку практичної діяльності, багатьох поколінь людей. Свідомiсть - це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній фiлософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомостi. Логічна структура когнiтивної дiяльностi людини складається із чуггєво-сенситивного абстрактно-мисленного та інтуїтивного рiвнiв. На цих рiвнях виникають чуттєвi й понятiйнi образи, якi становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змiстом і логічними формами, що має на метi синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнiтивнiй сферi свідомостi провідна роль, безперечно, належить понятiйному мисленню. Саме воно забезпечує всiй пізнавальнiй діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоцiйна сфера свідомості - складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати не вдалась. Емоції - це відображення об'єкта у формi психiчного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, вiдчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети вiдображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересiв. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдностi із здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидiння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулiзму, стани неосудностi, а також інстинкти та запороговi почуття. Інстинкти і запорогові почуття - це такi структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати вiд нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До структури несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїцiя, які можуть зароджуватись на рiвнi свідомостi, а з часом поринати у сферу несвідомого.

20, 21. Проблема пізнання. Суб'єкт та об'єкт пізнання. Діалектика суб'єкта і об'єкта в процесі пізнання. Еволюційна епістемологія (Ж.Піаже, К.Лоренц)

Пізнання - це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання (гносеологія).

Основні питання теорії пізнання: відношення знання про світ та світу, чи адекватне пізнання існуючому, з'ясування природи людського пізнання, його основних закономірностей, визначення цілей і можливостей людського пізнання. Вона розглядає основні механізми пізнавальної діяльності, аналізує структуру людського знання, основні властивості знання.

Головне у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Також важливе місце в теорії пізнання займає проблема істини (розуміння природи і сутності істини) (пит.№47).

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизм. Але він не заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології - що я можу знати?

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Субєкт, як носій свідомості і знання та обєкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність субєкта, є протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання.

Субєкт пізнання - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Обєкт пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність субєкта. Обєктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності субєкта.

Сучасна матеріалістична гносеологія розглядає субєкта і обєкта у діалектичному взаємозвязку, взаємодії, єдності, де активною стороною є субєкт пізнання.