Своєрідність гумору у творах Григорія Квітки-Основ’яненка та специфіка його вивчення у школі

Размещено на http://www. allbest. ru/

Размещено на http://www. allbest. ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

Пояснювальна записка

до дипломної роботи

освітньо-кваліфікаційний рівень «спеціаліст»

на тему: «Своєрідність гумору у творах Григорія Квітки-Основ'яненка та специфіка його вивчення у школі»

Виконала: студентка 1 курсу

спеціальності 7. 0203031 «Українська мова і література»

Прилєпова Н.В.

Донецьк - 2014

Анотація

Прилєпова Н. В. Своєрідність гумору у творах Григорія Квітки-Основ`яненка та специфіка його вивчення у школі . - Донецький національний університет, 2014. - Рукопис. - 99с.

Дипломна робота присвячена дослідженню своєрідності гумору в творах Г. Ф. Квітки-Основ`яненка та специфіки вивчення його у школі. Увага зосереджується на висвітленні гумору в прозових творах «Конотопська відьма», «Салдацький патрет», «Мертвецький великдень» та драматичних творах «Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка». Розкривається методичний аспект творів, що виносяться на вивчення програмою з української літератури в загальноосвітній школі. У додатках подається методичний матеріал для вчителя щодо вивчення творів Г. Ф. Квітки-Основ`яненка.

Ключові слова: гумор, сатира, іронія, бурлеск.

Аннотация

Прилепова Н. В. Своеобразие юмора в произведениях Григория Квитки- Основяненка и специфика его изучения в школе . - Донецкий национальный университет , 2014 . - Рукопись . - 99с .

Дипломная работа посвящена исследованию своеобразия юмора в произведениях Ф. Квитки- Основьяненко и специфики изучения его в школе . Внимание сосредотачивается на освещении юмора в прозе «Конотопська відьма» , « Салдацький патрет» , « Мертвецький великдень» и драматических произведениях « Сватання на Гончарівці » , « Бой - жінка» . Раскрывается методический аспект произведений , выносимых на изучение программой по украинской литературе в общеобразовательной школе . В приложениях подается методический материал для учителя по изучению произведений Г. Ф. Квитки- Основьяненко.

Ключевые слова: юмор , сатира , ирония , бурлеск.

Abstract

Prylyepova NV The originality of humor in the works of Gregory Flowers - Osnovyanenka and specific study it at school. - Donetsk National University, 2014. - Manuscript. - 99s .

Thesis is devoted to research identity of humor in the works of GF Flowers ` Solovyanenko basis and specificity study it at school. Attention is focused on the coverage of humor in prose works " Konotopska witch ", " Saldatskyy patret ", " easter Mertvetskyy " and dramatic works " Courtship in Goncharovka ", " Boi- woman. " Reveals methodological aspects of the works submitted to a program of study in Ukrainian Literature in secondary school. In applications filed methodological materials for teachers to study the works of GF Flowers ` Solovyanenko basis .

Key words: of humor, satire , irony, burlesque.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти проблеми гумору

1.1 Рецепція творчості Г. Квітки-Основ`яненка в науковій літературі

1.2 Поняття гумору

Розділ 2. Своєрідність гумору в творчій спадщині Г. Ф. Квітки- Основ'яненка

2.1 Гумор у прозових творах

2.2 Гумор у комедіях

Розділ 3. Вивчення творчості Г. Ф. Квітки-Основ'яненка у школі

3.1 Базові нормативні документи - Концепція загальної середньої освіти, Програма з української літератури для 5?9 класів загальноосвітніх навчальних закладів. Огляд підручників

3.2 Специфіка вивчення творів Г. Ф. Квітки-Основ'яненка у школі.

3.3 Позакласна робота вчителя-словесника

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім Грицько Основ'яненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматург, популярний російськомовний письменник. Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко -- український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Засновник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови. П. Куліш відносив Г. Квітку-Основ'яненка до тих письменників, які «прикрасили б будь-яку літературу, за вірністю живописання з натури й глибиною сердечного почуття» По-перше, Україна «ставить його поряд з найбільшими живописцями звичаїв і пристрастей людських». По-друге, з літературних досягнень Квітки П. Куліш виділяє насамперед те, що він «нас увів у мужицьку хату», поставив за мету звеличити «внутрішній образ українського народу». По-третє, що в його творах постає образ глибоко морального простолюдина. У цьому уособленні українського народу зосереджена висока суть загальнолюдських доблестей.

І. Франко примітну роль Квітки в європейському літературному процесі вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах». Квітка-Основ'яненко належав до тих українських письменників перших десятиріч XIX ст. , які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напряму -- просвітительського реалізму.

Перші твори Квітки написані російською мовою. Протягом всього життя письменник виступав обома мовами - російською й українською. Перебуваючи в руслі російської літератури, українські письменники вносили свою частку в розвиток російського реалізму та «набували естетичного досвіду для успішного застосування реалістичних надбань у своїй національній літературі. До того ж, як відомо, в той час стилі української прози ще не були розроблені. У ХІХ столітті українська поезія пролунала своєю «Енеїдою» Котляревського, а «Наталка Полтавка» засвідчила народження нової драматургії. Комедії Квітки спочатку стали загальновизнаним явищем російського літературного процесу. Квітка основним принципом творчості вважав правдивість, максимальне наближення до життя. Уважно стежачи за сучасним літературним процесом, Квітка бачив, що на порядку денному вже стояла проза, нова, з зовсім іншими засобами добору, осмислення й узагальнення життєвих явищ та їх художнього відображення.

Творча діяльність Квітки набула широкого визнання сучасників. Його повісті й романи вливалися «в загальний потік тих творів, яким судилося слідом за Гоголем і паралельно йому готувати утвердження в літературі сатиричного напрямку, пов'язаного з розвитком критичного ставлення до дійсності і з загальним процесом демократизації мистецтва.

Квітка став зачинателем нової української прози. Його повісті стали першою спробою реалістично змалювати «основи тодішнього селянського життя», він був одним із творців «людської повісті» в європейських літературах, відбиваючи в самій творчій манері «селянський спосіб оповідання»[82, с. 112]. За спостереженням О. І. Білецького, Квітка «майже одночасно з Гоголем вводив у літературу образ фіктивного оповідача - посередника між автором і читачем» , саме Квітці судилося розпочати широке коло тем і жанрів у прозі, керуючись свідомим прагненням до народності літератури. Звернення до життя народу, увага до внутрішнього світу і високих якостей простого люду, намагання проникнути в його душу, виняткове знання народної творчості, побуту й мови, вдале використання етнографічних матеріалів, впевненість у славному майбутньому рідного слова визначили його місце в історії красного письменства. Бурхливий розвиток української прози багато в чому спирався на художні здобутки її зачинателя - від тематики до естетичних засобів освоєння фольклорно-етнографічних скарбів народу. Білецький визначає, що серед творців української літератури, творчість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «зайняла належне місце на світовій арені».

Комічне у творчості Г. Квітки-Основ'яненка займає значне місце. Майже всі українські твори письменника сповнені гумором, який спирається на здобутки народної сміхової культури. Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повісті і сентиментально-реалістичні повісті. У цьому поділі відбилися особливості двох основних стильових течій в українському просвітительському реалізмі. Головний стильовий принцип бурлескно-реалістичних творів Квітки -- комічно-бурлескне, нерідко гротескне змалювання персонажів переважно фольклорного походження, насиченість художньої структури уснопоетичними мотивами й прийомами. Поетика підпорядкована створенню критичного пафосу, висміюванню й викриттю негативних соціальних і моральних явищ. Гумор постає основною домінантою його творів, що зумовило вибір тематики дипломної роботи.

Темою дипломної роботи є: «Своєрідність гумору у творах Григорія Квітки-Основ`яненка та специфіка його вивчення у школі». Це дає нам можливість детально дослідити особливості комічного в творах письменника, відслідкувати специфіку вивчення його гумористичних творів у школі згідно програм рівня стандарту предмету української літератури за вимогами Держстандарту базової освіти. Також розглянути вивчення гумористичних творів Г. Ф. Квітки-Основ'яненка у позакласній роботі вчителя. Говорячи про актуальність теми, потрібно звернути увагу, що в сучасній теоретичній літературі питання про гумор, бурлеск, сатиру майже не ставиться. А тому цією роботою ми маємо можливість розкрити і узагальнити ті надбання, що вже є, звернути увагу інших дослідників до тем, що стосується створення гумористичного. Ми також розглянемо методичний аспект вивчення гумористичних творів Квітки в школі, і можливо, ця робота стане пропозицією до внесення змін щодо збільшення кількості годин на вивчення своєрідності гумору в творах Г. Ф. Квітки-Основ'яненка у школі. Гумор відіграє велику роль у безпосередньому та опосередкованому спілкуванні, бо є притаманним і узуальній мовній (і немовній) поведінці, і її художнім формам. Різнобарвність цього феномена в творчості Квітки-Основ'яненка викликає інтерес літературознавців. Недостатня вивченість проблеми комічного виявляється вже в тому, що в сучасній філологічній літературі немає єдиної точки зору на класифікацію смішного, адже ряд вчених традиційно протиставляють гумор сатирі та іронії, тоді як інші вважають його поняттям родовим, що охоплює широке коло явищ, як то жарт, насмішку, бурлеск, іронію, сатиру тощо. Саме твори Квітки-Основ'яненка несуть в собі велику своєрідність зображення гумористичного і дають можливість її дослідити.

Об`єктом нашого дослідження є гумористичні прозові твори українською мовою в жанрі повісті «Конотопська відьма», оповідання «Салдацький патрет», оповідання «Мертвецький Великдень» Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. А також його драматичні твори «Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка». Об'єктом методичного дослідження є програмне вивчення творчості письменника в школі з впровадженням інноваційних технологій. Предметом дослідження є гумор в творах Г. Ф. Квітки-Основ'яненка і специфіка його вивчення в школі.

Метою наукового дослідження є виявлення своєрідності гумору у прозових та драматичних творах Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, специфіку вивчення його творів у школі.

Завдання: 1) з'ясувати, як вивчається в науковій літературі аспект гумору; 2)виявити особливості трактування понять гумор, сатира, бурлеск;

3) з'ясувати сутність комедії у порівнянні з трагедією у драматичних творах; 4) розкрити сутність комічного у творах;

5) розкрити дидактичний та виховний напрямок в творах Квітки, що стає базою при вивченні їх у школі;

6) показати специфіку вивчення гумористичного в творах письменника учнями старших класів, особливості методики викладання.

Для досягнення поставленої в дипломній роботі мети будемо використовувати аналітично-описовий, порівняльний, частково біографічний методи дослідження.

Дослідження гумору потребує уточнення та узагальнення наукових праць Гончара О. І. , М. Зерова, Д. Чижевського, С. Зубкова. І. Франка.

Докладно проаналізувавши світогляд і творчість Г. Квітки в їхній взаємообумовленості й еволюції, у зв'язках з російським та українським літературним процесом першої половини XIX ст. , а також з українським фольклором, літературознавці дали глибоку характеристику творчого методу письменника. О. Білецький. П. Волинський, Н. Крутікова, Д. Чалий, С. Зубков, Є. Вербицька, О. Гончар показали, що для творчості Квітки (як і для творчості інших українських письменників того періоду) характерним є своєрідне поєднання тодішніх літературних напрямів - елементи бурлеску, сентименталізму, романтизму, реалізму виступають тут у складній взаємодії.

гумор комедія квітка творчість

Розділ 1. Теоретичні аспекти проблеми гумору

1. 1 Рецепція творчості Г. Квітки-Основ`яненка в науковій літературі

Творчість Г. Квітки-Основ'яненка привертала увагу багатьох літературознавців. О.І. Гончар, Є. Вербицька, С. Зубков, В. Кичигін, А. Слюсар зосереджували свою увагу на вивченні життєвого шляху письменника, аналізували жанрово-стильові особливості творів, осмислювали літературно-естетичні погляди Г. Квітки-Основ'яненка, розглядали роль національних мотивів, з'ясовували фольклорні джерела текстів. Практично всі дослідники творчості Г. Квітки-Основ'яненка звертають увагу на те, що головним принципом своєї художньої творчості він оголосив правдивість зображення життя, що було однією із основних засад просвітительської естетики.

Більшість українських дослідників доводить, що у творчості Г. Квітки-Основ'яненка представлені принципи естетики Просвітництва. Цю думку висловлює у своїх дослідженнях, перш за все у роботі "Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини ХІХ століття" М. Яценко. О. Гончар у монографії "Просвітительський реалізм в українській літературі" стверджує, що саме Квітка зумів найглибше теоретично засвоїти й застосувати в художній практиці творчі принципи методу й стилю просвітительського реалізму. Як свідчать дослідження творчості Основ'яненка, зокрема праці Д. Чалого, Г. Зубкова, Є. Вербицької, О. Гончара, М. Яценка, творчий метод письменника включає елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму, які були художнім втіленням філософії Просвітництва.

Про зв'язок творчості Г. Квітки-Основ'яненка із західноєвропейською просвітительською естетикою та художньою практикою, аналогії та ремінісценції у них згадували такі дослідники, як М. Яценко, Т. Івасютин, О. Гончар. Д. Чижевський вважав, що в українській літературі цього періоду основним напрямом був класицизм і творчість Г. Квітки розвивалася цілком у традиціях класицистичної прози та драматургії.

І. Я. Франко у багатьох своїх працях говорив про Квітку як про письменника, що добре знав життя і побут українського народу, зокрема ж критик зазначив таке: «... Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана». І. Франко не випадково називав Квітку «першим українським новелістом-побутописцем».

Пізніше І. Франко підкреслював, що «Гострий дотеп», «сльозами проблискуючий сміх» українського народу «сплодив знамениті Квітчині повісті: «Салдацький патрет», «Конотопську відьму» і другі» [ 84, с. 56].

Палкий шанувальник творчості Г. Квітки-Основ'яненка П. Куліш називав того народним письменником. П. Куліш «ставить його поряд з найбільшими живописцями звичаїв і пристрастей людських». Дослідник писав: «Малороссия не позабыла первых повестей его, и (…) ставит его наряду с величайшими живописцами нравов и страстей человеческих, каковы Вальтер Скотт, Диккенс и наш поет Гоголь» З літературних досягнень Квітки П. Куліш виділяє насамперед те, що він «нас увів у мужицьку хату», поставив за мету звеличити «внутрішній образ українського народу», що в його творах постає образ глибоко морального простолюдина. У цьому уособленні українського народу зосереджена висока суть загальнолюдських доблестей. Герой Квітчиної повісті «Маруся» простолюдин-українець -- це «людина в повному значенні слова.

У всіх її поняттях і діях. вражає нас саме якась велич, у якій відчуваєш природну шляхетність натури людської». Наприкінці 50-х - у 60-х роках П. Куліш активно виступає як критик на сторінках журналу "Основа", у альманасі "Хата", в російських журналах уже були надруковані його нариси про Г. Квітку-Основ'яненка, Є. Гребінку, Марка Вовчка. Розглянута в "Обзоре. " творча діяльність письменників постає як певний попередній етап щодо творчості Г. Квітки-Основ'яненка, письменника, якого дослідник у 50-60-х роках уважав якщо не "основоположником" (такого поняття він не вживав), то, за цілим рядом характеристик, першою фігурою в новому періоді української літератури. Заснувавши 1856 року в Петербурзі власну друкарню, Пантелеймон Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів Миколи Гоголя, двотомник творів Григорія Квітки-Основ'яненка, твори Івана Котляревського.

Провідною ж у творах Квітки сучасні дослідники називають тенденцію зростання й поширення елементів критичного реалізму. Аналогічне визначення творчого методу Квітки дається і у восьмитомній «Історії української літератури». Так, Є. Вербицька, відзначивши, що творам Квітки властивий «критичний реалізм в його зародковому стані, коли ще не всі елементи типового були охоплені автором в процесі створення художнього образу», наголошує специфіку світобачення письменника і звертається до терміну просвітительський реалізм. О. Гончар, досліджуючи творчий метод письменника, визначає його, як «соціально-побутовий реалізм із сильним викривальним струменем». О.І. Гончар писав: «Орієнтація Квітки-Основ'яненка як автора сентиментально-реалістичних повістей на народнопісенну лірику надавала його прозовому стилю лірично-поетичного забарвлення, що на багато десятиріч визначило характерний стиль української прози»

Костомаров вважає творчість Квітки-Основ'яненка вершиною нової української літератури . Він бачив її головне достоїнство в тому, що в ній «видно не яке-небудь наслідування чужому, не іноземні чужі ідеї, одягнені у спотворену форму, не жалюгідна загальність, думка, всім відома, які виражені образами, всім відомими, але істинне зображення свого, рідного, з усім відбитком національного характеру». М. Костомаров виходив з того, що час появи таких творів - це період занепаду класицизму і вторгнення в європейські літератури романтичних ідей. Автор фіксував прояви естетичних смаків, але для нього важливо було принципово наголосити на тому, що «народність Малоросії є особлива, відмінна від народності великоросійської»[51, с. 134].

Квітка-Основ'яненко був далеким від сприйняття української мови як засобу для сміху. Своїм завданням він вважав зображення домашнього життя українського народу. Морально-етичні засади, велика кількість почуттів без сентиментальності, невимушений комізм без зазіхань на мистецтво смішити і захопливість розповіді поставили його в очах освіченої публіки як відмінного письменника, вірне зображення народного побуту, живість і природність характерів завоювали йому любов співвітчизників, що вперше побачили своє власне в літературі, зображене по-своєму, своїм тоном. Темою визначних творів Григорія Федоровича є жінка і її переживання. Костомаров відзначає, що «українська жінка, яка була засудженою протягом двох століть на миттєву радість, на хвилинні полум'яні захоплення, а потім на гірку, часто досмертну тугу, скута у своїх бажаннях непереборною долею, отримала собі в наділ схильність до мрійливості, яка відтінює її навіть в хвилини повної насолоди своїм буттям. Почуття володіють її сутністю…» Цей характер, що переходить з роду в рід, існує і понині, але поєднується з сімейним почуттям. Типом такої жінки є Маруся Квітки.

Важливою є думка Костомарова про історизм характерів героїнь Квітки-Основ'яненка: так, Маруся - «це малоросіянка древнього віку, що живе в новому». Костомаров пояснює розуміння суспільної суті характеру в художньому творі. Він має бути не розкриттям наперед заданого автором ідеалу, не рупором його ідей, а складатися об'єктивно в конкретно-історичних обставинах. Естетичні засади Костомарова-критика були близькі до вимог реалістичного методу, вони свідчать і про його негативне ставлення до сентиментальної розчуленості в українських повістях Квітки-Основ'яненка. Цим його повісті, зазначав критик, нагадують романи минулого століття. У багатьох випадках Костомаров пов'язує недоліки в окресленні характерів у творах Квітки з не виробленістю художньої форми.

Суттєву обмеженість творчого почерку письменника критик зазначив у інших статтях, зокрема в статті «Малорусская литература». Тепер Григорій Федорович для Костомарова лише талановитий літописець, який сумлінно описував все, що бачив, але не піднімався до узагальнень, не приводив читача до певних висновків. Крім того, більшість героїв повістей Квітки - люди пасивні, які не протестують проти тих умов, в які вони потрапили. Про творчість Г. Квітки-Основ'яненка М. Костомаров пише, що майстерність розповідача-етнографа у нього вища, ніж у Гоголя, проте майстерність художньої побудови у нього нижча; відмічає народність оперети «Сватання на Гончарівці».

Важливо підкреслити, що в українському літературознавстві проблему сентименталізму в творчості Квітки-Основ'яненка розглядав М. Зеров. Він був одним із перших, хто вказав на український сентименталізм як на літературний феномен. В своїй праці «Квітка і пізніша українська проза» він пише: «Місце Квітки в українській літературі здавна визначилось словами: «батько української художньої прози»; «батько української повісті». Інколи ця характеристика підсилювалась титулом «подлинного умственного двигателя малороссийского общества».

Дослідники творчості Г. Квітки-Основ'яненкаМ. С. Возняк, Є. Г. Вербицька, О. І. Гончар, С. Д. Зубков функції комічного в його творах абсолютно справедливо зводять до дидактики, відверто спрямованої на боротьбу з суспільним злом шляхом осміяння останнього.

С. Зубков, досліджуючи розвиток творчості Григорія Квітки-Основ`яненка, вплив культурно-історичної епохи на письменника, зазначав, що початок літературної діяльності Квітки припадає на 1816 рік. Того року в журналі «Харьковский Демокрит» з'явилося кілька його гумористичних віршів, жартівливих епітафій та акростихів («Воззвание к женщинам», «Не хочу», «Каламбур», «Двойные акростихи» та ін. . ) Вони цікаві як одна з перших спроб подолання романсо-сентиментальної традиції, спорідненої «із зразками російської «легкої» поезії» [41, с. 110]. У харківському журналі « Украинский вестник» Квітка виступив і як прозаїк: з'явилися сатиричні «Письма к издателю», підписані ім'ям Фалалея Повинухіна (Продовження їх друкувалося в «Вестнике Европы» під назвою «Письма к Лужницкому старцу»). Великий відбиток в творчості письменника залишили часи перебування на дворянській службі: це дещо загальмувало його творчу активність, зате збагатило його безпосередніми враженнями, розкрило перед ним життя в усій різноманітності. Служіння «общественному благу» проходило в обов'язковому й безперервному зіткненні з поширеним у різних формах суспільним злом. Не пориваючи з традиціями «реалістично-сатиричної лінії в російській літературі», Квітка звернувся до комедії [15, с. 87].

Як драматург Квітка діяв досить активно: протягом 1827- 1830 рр. ним було написано шість комедій. Друкувалися вони анонімно, та й звернення до С. Аксакова, як цензора, що розглядав перші комедії, Квітка підписував псевдонімом «Діонісій Павлов». Його першим драматичним твором була комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», написана 1827р. і опублікована тільки через 13 років . Запізніла публікація, сюжетна близькість до «Ревізора» М. Гоголя, написаного пізніше, але першим надрукованого (1836), надала цій «оригинальной комедии в пяти действиях» досить гучної слави. Сам письменник, як відомо, спокійно оцінював скромні достоїнства свого твору, відкинувши спроби применшити значення «Ревізора»[58,с. 67]. У його п'єсі чітко визначається просвітительська мета - засудити хибне виховання, обмеженість інтересів, фальш родинних взаємин, і автор домігся в цьому відчутних успіхів. Наступні п'єси відзначалися різною тематичною й ідейною спрямованістю. В комедії «Турецька шаль, или Так водится» (1829) Квітка спробував відтворити мову «інонаціонального» персонажа - бухарця, що торгує східними шалями, надавши їй естетичну функцію - бути єдиним засобом його характеристики. Важливою в драматургії Квітки стала комедія «Дворянские выборы» (1829). Вона принесла йому і загальне визнання, і великі проблеми. Особливості цієї комедії в тому, що вона з'явилася тоді, коли в російській драматургії й театрі панували або твори сентиментального характеру, або «озерівські» трагедії, зорієнтовані на класицистичні канони, або водевілі. Виступ Квітки став відчутним фактором у боротьбі за реалізм. Сучасна критика підкреслила, що Квітка «пішов шляхом, який ледве не заріс після Фонвізіна», відтворюючи «прямо з натури» звичайний «побут провінціальних російських дворян». Комедія згодом на вимогу Миколи І була заборонена. Заборона комедії для Квітки була важким ударом. Автор був змушений приглушити її сатиричний струмінь, але не міг поступитися правдою життя, тому деякі сцени набули ще більшої викривальної сили. Усвідомлюючи, який значний резонанс викликала комедія, Квітка пише її продовження - «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника». У ній вперше з'являються люди простого походження, представники демократичного середовища. Винятково важливим явищем для творчості Квітки виявився образ Шельменка, який став провідним персонажем двох наступних комедій. Головне значення образу писаря, а згодом - спритного денщика полягало в тому, що в російських комедіях один з героїв належить до іншої національності і користується живою рідною мовою не тільки в окремих репліках, а в усіх трьох п'єсах. Перше звернення до української мови в драматичному творі стало своєрідним перехідним містком до української прози.

Досліджуючи твори того періоду, треба зазначити, що письменник ще щільніше наближається до життєвих явищ, шукає нові художні засоби для найповнішого відтворення життєвих подій. Можна сказати, що пошуки нового героя змістилися в демократичне середовище. З часом Квітка зосереджує свою увагу на викритті «пошлого» життя правлячого стану, значно поширивши прошарки, обрані об'єктом художнього узагальнення. Певними етапами на цьому шляху були комедії «Ясновидящая»( яка була завершена 1830р) і «Шельменко-денщик». Квітка торкнувся в них питань віри й розуму, забобонів і марновірства. За своїми ідейно-художніми якостями «Ясновидящая» - одна з кращих комедій Квітки. Недаром над нею майже століття тяготіла цензура.

«Ясновидящей» закінчувався перший період творчості Квітки, період напружених пошуків і бурхливого художнього розвитку. За висновками С.Д. Зубкова, Квітка, незалежно від свідомих намірів, дбаючи про вдосконалення поміщицького суспільства, в своїх комедіях «фактично проспівав йому відхідну». Квітка, як свідчать його листи, вже тоді основним принципом творчості вважав правдивість, максимальне наближення до життя. Турбуючись про те, що, а не як сказати, він обстоював дійсність зображуваного посиланням на те, що в житті саме так було, осмислюючи й сприймаючи «правду» як естетичну категорію. В цьому полягає його сила і значення як письменника, в цьому ж криється і його слабкість: правдивість і суспільна значимість зображуваного відсували художнє втілення на другий план. Квітка досить швидко вичерпав можливості і засоби викорінення несправедливості. Наступили неминучі повтори. І якщо «зло» в кожному його наступному творі набувало нових подробиць, то «добродетель» все відчутніше виявляла свою штучну надуманість. Тема не була вичерпана, але художнє розв'язання її тільки на досвіді сатиричної комедії виявилося нездійсненним. Власні пошуки в прозі спочатку обмежувалися записом і обробкою переказів про справжні події. Не насмілюючись друкувати перші прозові спроби, Квітка називав їх «канвами» й надсилав Погодіну для дальшого вдосконалення. Одну з таких «канв» Погодін, скоротивши втроє, надрукував у «Телескопе» 1832 р. під заголовком «Харьковская Ганнуся». Пізніше, в 1839 р. Квітка видав повість під назвою «Ганнуся». У цій першій повісті Квітка вдався до поширеного тоді романтичного стилю. Квітка підкреслив благородство простих людей, а в образі Ганнусі розкрив перевагу простого люду над панством.

Період «канв» закінчився в 1833 р. , який у житті Квітки був етапним. Надруковані в цей час його «Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет» та уривок з повісті «Маруся» ознаменували початок нової української художньої прози. «Маруся» », «Салдацький патрет» разом з оповіданням «Мертвецький великдень» склали перший том «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», що наступного, 1834 р. вийшов у Москві й відразу ж був високо оцінений критиками. Через три роки з'явився ІІ том повістей. Квітка постійно звертав увагу місцевої інтелігенції до народу, закликав вивчати його мову, побут, звичаї, неодноразово вдавався до української мови.

З появою «Малороссийских повестей» Квітка утвердився як видатний український прозаїк. Він ствердив моральну гідність простої людини, зорієнтував прозу на народну мову, визначив форму оповіді, накреслив образи, талановито і сильно піднесені його наступниками. Прихильність до демократичного героя, обраного об'єктом художнього зображення, прагнення розчулити читача, щоб довести зрілість і художню досконалість рідної мови, широке використання народної творчості зумовили поєднання в прозі Квітки двох тенденцій - сентиментально-ідилічної й реально-викривальної. Обрана Квіткою художня форма не могла ще вмістити багатство й повноту життя, тому повість насичена мальовничими картинами звичаїв і побуту, барвистими описами природи. Саме народнопоетичний струмінь применшував відчутну сентиментальність повісті, компенсував недостатню індивідуалізацію її образів.

Народнопоетичний струмінь «Марусі» робив її доступною і зрозумілою читачеві. Б. Гринченко, читаючи повість простим людям, не без здивування зауважував: «Те, що мені здається сентиментальним, чого не бува в житті, те вони вважають за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим. Ще ріднішим і ближчим до серця» [28]. Євген Гребінка, виступаючи проти облудних тверджень реакційних кіл про придатність української мови начебто лише для гумористичних творів, вбачав значення повісті «Маруся» у тому, що в ній «лагідні почуття висловлені так вдало, що навіть прихильники цієї думки, збираючись реготатися до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті». Тараса Шевченка особливо приваблювали гуманізм письменника, поетизація душевних якостей простих людей. Прочитавши повість, він писав Квітці: «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю» [91, с. 145]. Відображення життєвих суперечностей, надання переваги не особистим, суто індивідуальним якостям і рисам персонажів, а існуючим становим порядкам, які саме й визначають поведінку героїв - представників певного середовища, дозволило Квітці наголосити на аморальності офіцера («Сердешна Оксана»), подати реальну картину зловживань сільської верхівки, окреслити гротескно-сатиричні портрети суддів і підсудків («Козир-дівка»). Письменник дещо звужував картину загальних зловживань твердженням про те, що все лихо - від дрібних чиновників, та ідеалізував вище панство, «від самого царя постановлене» для захисту бідних. І все ж саме порушення питання про права народу та необхідність їх захисту було досить сміливим і новим явищем. Зазнали відчутних змін і жіночі образи - від підкреслено «релігійно-смиренницької» вдачі («Маруся») до типового характеру з виразними рисами активного ставлення до життя («Козир-дівка»)

У більшості українських повістей Квітки селяни постають релігійними, смиренними, покірливими богові на небі й цареві на землі. Звичайно, схожі риси були властиві більшості неосвіченого люду і нічого дивного немає в тому, що художник, звертаючись до життя, так чи інакше відтворював і цю його особливість. Своїх героїв Квітка шукав у житті і навколишній світ владно вривався в його твори.

Це особливо помітно в гумористичних творах, розпочатих «Салдацьким патретом» - своєрідною декларацією про необхідність наближення літератури до життя, до реальної дійсності. Для дослідження своєрідності гумору в творах Г. Квітки-Основ'яненкаварто визначити, як в літературі розкривається теоретично-реперативний смисл понять гумор, комічне, сатира, бурлеск, іронія.

1.2 Поняття гумору

Дослідники комічного (Аристотель, Гегель, М. Чернишевський, А. Бергсон, Б. Борєв, Б. Мінчин) встановили ряд об'єктивних передумов і суб'єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного. Вони зазначають, що, по-перше, суб'єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об'єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

По-друге, комічне стосується гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людей до людей чи суспільних явищ.

По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв'язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.

По-п`яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності.

Отже, комічне (грецьк. komikos -- смішний) -- категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об'єктом комічного висміювання.

Для сприйняття комічного, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Тією чи іншою мірою комічне здатна пережити кожна людина, але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо. Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, іронія, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива.

Через усю історію естетики проходить скептичне відкидання можливості визначити комічне і постійні спроби, незважаючи на це, дати його дефініцію. Комічне - найбільш складна проблема естетики. Дійсно, сміх наче ртуть. Він легко вислизає з-під рук теоретика. У цьому складність, але не безнадійність дослідження комічного. Ю. Б. Борєв визнає комічне як смішне, що має певну і соціальну значимість і естетичну природу. І ми бачимо, що така соціальна значимість гумору червоною ниткою пронизує твори Квітки-Основ'яненка. Комічне викликає соціально-забарвлений, спрямований на певний об'єкт сміх. Сприйняття комічного обумовлене історично й національно. Борєв каже, що це ще дуже загальні характеристики комічного, що охоплюють його об'єктивну і суб'єктивну сторони в найбільш загальній і недиференційованій формі. Отже, смішні літературні жанри теж мистецтво. І до вивчення творів, які мають на меті звеселити читача, потрібно поставитись серйозно, як і до всього життєвого.

Розглянемо особливість творів сатиричного напрямку. Словом «сатира» деякі римські поети називали збірки віршів з комічно-навчальним напрямком - байок, анекдотів, побутових випадків. Надалі така назва перейшла на зміст творів, в яких людські характери і стосунки стають предметом несмішливого відношення і відповідного зображення. В такому значенні слово «сатира» і залишилась в світовій літературі. Сатира (лат. satira, від satura -- суміш, усяка всячина) -- особливий спосіб-художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому осміянні негативного. У вузькому розумінні сатира -- твір викривального характеру. Сатира спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об'єктом є антиподи загальнолюдської моралі, пристосуванці, лицеміри, ренегати і зрадники, явища, які не відповідають естетичному ідеалові. У сатиричних творах широко використовуються художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск. Сатирична оцінка соціальних характерів переконлива і правдива тільки тоді, коли ці характери гідні такого відношення, коли в них є такі якості, які викликають до себе негативне відношення письменників. Тільки в такому випадку насмішка в художніх образах викликатиме розуміння і співчуття у читачів, слухачів і глядачів. Такою об'єктивною властивістю людського життя, яка викликає до нього насмішливе ставлення - є комізм. Коли людина за своєю суттю, за своїми інтересами, думками, почуттями порожня, але претендує на значимість своєї особистості, не розуміючи цього, тоді вона комічна. Люди розуміють комізм такої поведінки і сміються над нею.

Схильність Г. Ф. Квітки-Основ'яненка помічати комічне у житті і творчо передавати його у своїх творах пояснюється не тільки талантом, але й світоглядом письменника. Він звертає увагу на невідповідність претензій і реальних можливостей людини. Взагалі, сатиричний пафос народжується об'єктивними комічними властивостями життя, і в ньому іронічна насмішка над комізмом життя з`єднається з різким викриванням, обуренням. Іронія (грецьк. еіrоnеіа -- лукавство, глузування, удавання) -- художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістиці -- фігура, яку називають "антифразис", коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. Іронія -- це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Сатира не залежить тільки від особистого бажання автора, вона потребує комічності самого життя. Сатиричний сміх - це сміх дуже глибокий та серйозний. Сатира допомагає зрозуміти якісь важливі сторони людських взаємовідносин, звільняє від непотребу, дає своєрідний орієнтир в житті.

Гумористичне ставлення до життя довгий час не могли відрізнити від ставлення сатиричного. Тільки в епоху романтизму літературні критики та представники естетичної та філософської думки усвідомили його як особливий вид пафосу. Гумор (лат. humor -- волога, рідина) -- різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об'єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Добродушний гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття гумор вживається і в широкому розумінні -- як взагалі сміх і почуття смішного. Гумор широко представлений у більшості жанрів народної творчості, особливо у народних казках і анекдотах, прислів'ях і приказках, коломийках і частівках, жартівливих оповіданнях і піснях.

Гумор, як і сатира, виникає в процесі узагальнюючого емоційного осмислення комічного внутрішнього протиставлення людських характерів - невідповідність реальної порожнечі їх існування суб'єктивним претензіям на значимість. Як і сатира, гумор - насмішливе відношення до таких характерів з боку людей, які можуть зрозуміти їх внутрішнє протиставлення. Такі протиставлення можуть проявлятися в різних областях діяльності людей. Люди можуть обманюватись в своїй самооцінці, претендувати на значимість, якої в них немає. У творах подекуди буває складно провести чітку грань між високим та низьким, сатиричним, іронічним або суто гумористичним. Яскравим прикладом тому можуть слугувати твори Г. Ф. Квітки-Основ'яненка.

Комічне - категорія історична, тому має свою історію семантичних видозмін і наукових визначень. Можна сказати, що існування своє воно розпочало з часів перших уявлень людини про красу і потворність, добро і зло. Чому ж саме комічне сповнило нову українську літературу? Здається, що визначальною першопричиною було не тільки існування сильної бурлескно-травестійної літературної традиції і живої сміхової народної культури, не просто національна схильність українського народу до жартів, не тільки талант смішити, притаманний всім письменникам початку ХІХстоліття,-це скоріше наслідок впливу більш вагомої й визначальної, більш дієвої і впливової сили: соціально-історичної та етнокультурної зумовленості існування літератури в Україні в її комічному варіанті.

Своєрідністю гумору творів Квітки-Основ'яненка є бурлескно-реалістичне, іронічне зображення героїв. Бурлеск (італ. burlesque від bиrlа -- жарт) -- вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов'язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. Демократичний характер бурлескної літератури зумовлювався насамперед її близькістю до народної мови. Не можна також не враховувати численні сміхові джерела,запозичуваніавтором безпосередньо, без особливих змін, що також сприяло виявленню демократичних начал у творах, адже суто живописні запозичення з фольклору, поза їхнім світоглядним змістом, сприймались би читачем як зображення декорацій, чого зовсім не було в літературі початку ХІХ століття.

Освоєння літературою світоглядних шарів народної сміхової культури було явищем закономірним, і завдяки її загальнонаціональній семантиці популярність бурлескних творів була величезною і справді мала позастановий характер. Сміхова культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилась у новій українській літературі (П. Гулак-Артемовський, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, Л. Глібов, С. Руданський та ін. )

У працях, присвячених творчості окремих українських письменників обраного нами періоду, також неодноразово виникало питання про особливості комічного. Найбільшою концептуальною завершеністювиділяється точка зору Є. Вербицької, яка визнає наявність гротеску в «Енеїді» І. Котляревського лише у вигляді елементів, а повний його розквіт - у творчості Г. Квітки-Основ'яненка[11, с. 87]. Гротеск (фр. grotesque -- химерний, незвичайний, від італ. grotta -- грот, печера) -- вид художньої образності, для якого характерними є:

1) фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (звідси, зв'язок гротеску із карикатурою й огидним);

2) поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним), що веде до абсурду, робить неможливою логічну інтерпретацію гротескного образу;

3) заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв'язок гротеску з пародією, травестією, бурлеском);

4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким і т. п. ).

Гротеск відкрито й свідомо створює особливий -- неприродний, химерний, дивний світ: саме таким показує його читачеві автор (на відміну від фантастичного світу як умовно-реального). Образи матеріально-тілесного світу І. Котляревського (як і його послідовників) породжені народною сміховою культурою (звичайно, зазнаючи певних видозмін на просвітницькому етапі літературної адаптації) тим особливим типом образності і особливою естетичною концепцією буття, яка властива цій культурі і яка істотно відрізняється від естетичних концепцій наступних часів. Цю ідейно-естетичну систему, цю концепцію світосприйняття ми й будемо називатибурлеском.

Утворення художнього гротеску було результатом літературної адаптації руйнування системи народного бурлеску як архаїчного способу духовно-практичного освоєння дійсності у сміховому світосприйнятті людини. Гротеск як прийом комічного зображення, дійсно, найчастіше зустрічається у Квітки, і в такому вигляді його функціонування найбільш звичне для нашого сприйняття. Отже, в творчості Г. Квітки-Основ'яненкабурлеск переживав нову фазу літературного функціонування, він трансформується в яскраву деталь, диференціюється на карикатуру, шарж, гумор, сарказм, іронію тощо. Все це - форми цілеспрямованого осміяння, значить, розмежування ствердження і знищення в комічному нового часу відбулось, стало можливим створення позитивних народних типів, реалістичної сатири, романтичного гротеску тощо.

Сутність комедії як драматичного твору - суперечність явищ життя з сутністю і призначенням життя. В цьому розумінні життя з'являється в комедії як заперечення самого себе. Як трагедія зосереджує в тісному колі своєї дії тільки високі, поетичні моменти у події героя, так комедія відображає переважно прозу повсякденного життя, його дрібниці і випадковості. В основі істинно художньої комедії лежить глибокий гумор. В комедії життя для того показують таким як воно є, щоб навести нас на ясне споглядання на життя так, як воно повинно бути. І в цьому ми переконаємось, досліджуючи комедії Г. Квітки-Основ'яненка. Отже, комедія (грецьк. komodia, від komos -- весела процесія і ode -- пісня) -- драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Витоки української комедії -- в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу XVII-XVIII ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини XIX ст.: І. Котляревського ("Москаль-чарівник"), Г. Квітки-Основ'яненка ("Сватання на Гончарівці"), П. Котлярова ("Быт Малороссии", "Любка") -- опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини.

Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою ("Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе", "Дворянские выборы", "Шельменко-денщик", "Шельменко -- волостной писарь"). У побудові комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення образів, так і в застарілих тоді вже принципах різкої поляризації позитивних і негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-характеристик. Саме твори Квітки-Основ'яненка несуть в собі велику своєрідність зображення гумористичного і дають можливість її дослідити як в драматичних творах, так і в прозових.

Розділ 2. Своєрідність гумору в творчій спадщині Г.Ф. Квітки- Основ'яненка

2.1 Гумор у прозових творах Г. Квітки-Основ'яненка

Художня проза Квітки-Основ'яненка поділяється на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повісті; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький великдень» (1833), «От тобі і скарб» (1834), «Пархімове снідання» (1841), «Підбрехач» (1843), а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833), яка є найвизначнішим бурлескно-реалістичним твором письменника.

Комічно-бурлескна своєрідність гумористичного у творі «Салдацький патрет».

Своє ставлення до народного бурлеску і до української народної культури взагалі письменник висловив у оповіданні «Салдацький патрет», в якому і проголошені творчі засади Квітки-Основ'яненка. Про це оповідання М. Яценко писав: «Заявою на право української літератури розвиватися на власній народній основі, а значить, і на оригінальних естетичних засадах, стало оповідання Квітки-Основ'яненка «Салдацький патрет», який може розглядатися як своєрідна естетична декларація, спрямована проти реакційних, великодержавно-шовіністичних кіл, які заперечували українську літературу і її демократичних героїв» [44,с. 69]. «Салдацьким патретом» Г. Квітка, за влучним виразом С. Єфремова, переродився на Основ'яненка - письменника українського, який розказує «побрехеньки» українською мовою. Цей твір Г. Квітка-Основяненко написав з певною метою, яку він неодноразово висловлював у листах, статтях, художніх творах, - «остановить рецензентов толковать о незнакомом для них» [44, с. 73]. Це стосується як творів самого письменника, так і української літератури взагалі. Так у лист від 25 жовтня 1841 року до редактора «Отечественных записок» А. О. Краєвського щодо рецензії В. Бєлінського на альманах «Ластівка» Г. Квітка підкреслює: «Мы просили бы рецензоров оставить нас в покое, а заниматься разбором своїх, «Салдацький патрет» намекал им о том, но они, за незнаним язика, пропустили без внимания. » [44, с. 323].

Починаючи з "Салдацького патрета" та "Марусі", Г. Квітка-Основ'яненко дотримується характерної для просвітителів вірності детелей, точності, конкретносі у зображенні героїв для виявлення їхньої особистості.

«Салдацький патрет» Квітки-Основ'яненка справді можна вважати художнім маніфестом автора. У ньому народний бурлеск використовується як матеріал для утворення просвітницької алегорії. Сміхові фольклорні джерела служать формою втілення просвітницьких ідей. Письменник виявляє і розвиває в фольклорі властивість відображати світ естетичних цінностей. Квітка не просто намагається відстояти художню принадність народного бурлеску, він демонструє його реальне пристосування з позицій просвітителя. Ось чому сміх в оповіданні «Салдацький патрет» має подвійний зміст: з одного боку, в ньому частково відроджується його бурлескова амбівалентність, універсалізм, з другого - відчутні віяння нового часу: це сміх освіченого розуму над недосконалістю світу. Це спрямований і неспрямований сміх одночасно, бо автор спробував об'єднати у творі дві творчі стихії - бурлескну народну і просвітницьку літературну. Тож функціонування комічного у творі визначається цією подвійністю його походження. Про художні особливості цього твору написано достатньо, можемо, наприклад, навести слова В. Кичигіна: «В «Салдацькому патреті» поєднуються дві форми художнього мислення - народнопоетична (усна) і літературна (писемна). Завдяки їх зіставленню автор пробує створити нову поетичну систему, новий вид художнього цілого, в основі якого - особистісне освоєння дійсності» [50, с. 145].