Соціокультурне виховання 6-7 річних учнів засобами українського фольклору

Для активізації перетворювальних здібностей особистості художні образи мають включати в себе широкий спектр зображувально-виражальних засобів, достатню багатозначність, які б сприяли пробудженню емоцій та почуттів, застосуванню численних інтерпретацій. На цій основі людина стосовно художнього твору звертається до того, що відповідає її духовним потребам і досвіду, і з доступною повнотою засвоює саме цю частину його мистецького багатства. Звернення до певного твору чи виду мистецтва є одним з часткових проявів вибору, зумовленого внутрішнім світом людини і її індивідуальним особистісним досвідом. Потреба в мистецтві свідчить не тільки про потребу естетичної насолоди, а й про необхідність пізнання непізнаного, розширення світогляду, вирішення проблем, що постають перед особистістю (Ю. Афанасьєв, В. Іванов, О. Олексюк, О. Шудря й ін.). Це потребує засвоєння соціального досвіду у межах індивідуального значення, що дозволяє засвоювати його під впливом сенсорно-психічних реакцій як особистісно значущий власний досвід. Відбувається світоглядна еволюція особистості на шляху самореалізації згідно з її поглядами й переконаннями, а також корекція ціннісних орієнтацій, оскільки мистецтво завдяки загальносприйнятним художнім образам є джерелом, перетворювачем і оберігачем норм і соціальних цінностей суспільства, у тому числі й ідеальних.

Розвиток людини з дитинства залежить від того, як вона діє у конкретних життєвих умовах. У дитинстві вона здебільшого наслідує, і ця здатність до наслідування протягом віків передається з покоління до покоління, породжує звичаї й традиції, які привели до первісного внормування моральних основ виховання звичаєвого права, народної моралі, що успадковували і впорядковували співжиття у суспільстві, відбивалися у творах мистецтва. Соціальна природа мистецтва реалізується функціонуванням усієї сукупності видів і жанрів духовного виробництва. Кожен вид або жанр мистецтва має здатність чітко виявляти свої соціальні функції.

Без художньо сприйнятого світу неможливий розвиток творчої уяви, а без творчої уяви неможливий розвиток людського матеріального світу, неможливе існування по-справжньому вихованої людини, а отже її діяльність та поведінка у сучасному розумінні цих понять (М. Бахтін, Г. Костюк, Б. Лихачов). З огляду на це засоби усної народної творчості, адресовані дітям, розглядаються сьогодні як історично вироблені форми розвитку людських почуттів і людської уяви. Паралельно з цими процесами загальна (народна) форма народних традицій, використання педагогічних елементів у побуті, міжособистісних стосунках вели до органічної тенденції педагогізації життя мікро- і макросоціуму, підпорядкування поведінки в ньому загальновизнаним нормам моралі й етики, насичення зазначеними тенденціями і соціальної пам'яті, однією з форм якої і є усна народна творчість. Перенесення, проекція бажаних стосунків “людина - природа”, “природа - людина” на сферу міжособистісних, людських стосунків складає етичну основу багатьох творів нашого фольклору. У словесному мистецтві слово стає образним тільки там, де є пізнавальне взаємовідкриття суб'єкта, тобто там, де існує надзміст, чуттєва спрямованість думки (М.М. Бахтін, В. Мовчан, О. М. Семашко й ін.). За словами у художньо-образному тексті стоїть реальний світ з його реальною постаттю - людиною (для фольклорного твору - це типовий представник народу), світ різноманітних словесних образів конкретних предметів і явищ. Вони створюються для безпосереднього впливу на аналізатори людини як рецепієнта мистецтва з метою викликати конкретно-чуттєві реакції і чуттєву оцінку художньої дійсності, відбитої у словесних образах.

Пізнаючи художній твір, адресат відчуває на собі дію, гедоністичну функцію світу мистецтва, задоволення чи невдоволення від спілкування з ним, що є результуючим емоційним станом процесу сприйняття. Гедоністична функція мистецтва у поєднанні зі ставленням у відповідь адресата кладуть початок іншому етапу взаємодії з твором чи з творами - етапу потенційної реалізації, переробки одержаних емоційних станів й осмисленої інформації у внутрішньому світі, у психологічному просторі особистості, напрацювання на цій основі особистісних смислів, властивостей, ідеалів, цілей і планів.

Характер емоційних станів й осмислення змісту художнього твору спрямовує результати його сприйняття на рівень соціально-психологічної обробки її відносно усвідомлених потреб особистості. Підсумоване в гедоністичному відчутті осмислення твору набуває форми суб'єктивного мотиву для майбутньої життєдіяльності індивіда, залучення необхідних тепер понять, уявлень, цінностей, які сприяють вирішенню життєвих проблем і потреб, що постали перед особистістю після взаємодії з мистецтвом. Чим ближча ця нова їнформація з психологічної точки зору до психологічного простору особистості, її внутрішнього світу, тим більшою значущістю, цінністю вона є, тим більший вплив має.

Мотиваційна значущість засвоєних творів формує в особистості нові потреби, на які вона спрямовує свою активність: на освоєння й виховання у собі необхідних умінь, якостей тощо, що означає початок складного процесу ситуативного розвитку мотивації. Засвоєний художній світ має неодмінно бути присутнім у всіх процесах другого етапу при визначенні цілей, можливостей способів досягнення результатів, виконуючи виховну, світоглядну, оціннісно-орієнтаційну, комунікативну функції. Ці функції втілюють не прямі, а опосередковані результати художнього сприймання і виконують стосовно суб'єкта сприйняття формуючі, перетворювальні завдання, оскільки відповідають його потребам набуття соціального досвіду. Цей новий для індивіда досвід, що психологічно зумовлено випливає зі змісту художніх творів, не передається йому безпосередньо. Для його набуття й присвоєння суб'єкт має бути прилученим до спеціально спрямованої діяльності на основі засвоєної духовності, співпереживання. Одержані у результаті цієї практичної діяльності нові знання переходять у внутрішній план особистості шляхом багатократного їх повторювання у вигляді власних понять, уявлень про ті властивості і якості людей, їх бажання й інтереси, цінності й ідеали, які необхідні для співжиття у соціумі згідно з цінностями, пропагованими мистецтвом.

Суб'єкт, особливо юна особистість на стадії свого становлення, сприймаючи твір мистецтва, у даному випадку словесного, не в змозі засвоїти відразу з вичерпною повнотою реалізованих у ньому в художній формі духовних багатств народу. Найбільш детально осмислюється те, що в центрі його уваги. Внаслідок накопичення світоглядного змісту перед юним рецепієнтом відкриваються нові ціннісно-смислові складові твору. У процесі поглибленого пізнання він захоплює собою, набуває спонукальної сили. Таким чином, на думку дослідників, ефект впливу художнього твору позначається на соціальній установці особистості, змінюючи або закріплюючи її (О. Корягин, Д. Леонтьєв, Б. Лихачов, В. М'ясищев й ін.). Таким чином через мистецтво людина входить у світ інших людей, живе їхнім життям, відповідно до них ставиться, наповнює свій внутрішній світ проблемами всього людства, над якими вона замислюється ще з пори свого суспільного “дитинства”, з пори мовно-образного, персоніфікованого, міфологізованого мислення, яке завжди притаманне дитинству. Первинно-образні форми людського мислення закодовувалися у різноманітних формах спілкування поколінь, при передачі життєвого досвіду старшими молодшим, при підготовці дітей до суспільного життя, набуваючи узагальнених, неперехідних форм.

Провідне значення у традиційних формах збереження народного досвіду належить фольклору. У сучасній фольклористиці наявні щонайменше чотири основні концепції: а) фольклор - це простонародний досвід та знання, що передаються усно; б) фольклор - це простонародна художня творчість або, за більш сучасним визначенням, “художня комунікація”; в) фольклор - це простонародна вербальна традиція (при цьому з усіх форм простонародної діяльності виділяються ті, що пов'язані із словом); г) фольклор - це усна традиція (за таким підходом фольклор протиставляється літературі) [28, с. 12]. Як бачимо сучасна фольклористика презентує наступні концепції: соціологічну, естетичну, філологічну та теоретико-комунікативну (усна, пряма комунікація). У перших двох випадках ми маємо справу з “широким” використанням цього терміну, а в двох останніх - два варіанти “вузького” його використання. Названі концепції не суперечать одна одній, взаємодоповнюють і підкреслюють найбільш важливий аспект фольклорної спадщини: вербальність та усність. Відповідно до проблематики та спрямованості нашого дослідження ми розглядаємо фольклор як “сукупність вербальних та вербально-невербальних структур, що функціонують у побуті” (за К.Чистовим) [289, с. 19-20].

Використання соціально-педагогічного потенціалу фольклору (на цьому наголошують численні дослідники) ґрунтується на тому, що дитина дошкільного та молодшого шкільного віку духовно розвивається на засадах усної, “дописемної” культури. Відповідно будь-яка форма фольклору несе в собі способи пізнання свого змісту, завдяки чому і освоєння змісту і сприйняття естетично виразної форми відбувається разом. Таким чином, фольклор викликає інтерес з точки соціально-педагогічного засобу виховання як раз своєю універсальністю та багатозначимістю, синкретичним характером презентації соціального світу.

Народна художня творчість загалом, а особливо дитячий фольклор демонструють унікальне поєднання життєрадісності й терпіння, сподівання на власні сили, особисту ініціативу і здатність задовольнятися досягнутим. Сприймач народного мистецтва, його реципієнт, націлювався на відчуття самодостатності, незалежності, гідності, намагання добиватися етичного за змістом та естетичного за формою існування у щоденному труді та турботах про ближніх. Уявлення про добро і зло випливали не так з настанов дорослих стосовно дітей, скільки формувалися в них під впливом природного й громадського оточення, щоденної трудової діяльності на очах молодших з їх посильною участю. Цим самим досягалася єдність моральності, практичності, вправності й естетики буття.

Суттєвою ознакою соціопростору, який образними засобами моделювало, творчо відтворювало словесне мистецтво, було наполягання на єдності людини і природи - нерозривних союзників у земному співбутті. Народна педагогіка у такий спосіб наполягала на тому, що моральні засади, які формуються на цій основі, мають бути не тільки нормами зовнішньої поведінки, а внутрішнім імперативом загальної вихованості. У предметному бутті художньої культури у творах народна мораль виступає як опредметнені форми руху людського почуття. Засвоюючи народну культуру (пісні, казки, легенди, приказки, прислівя тощо) дитина переймає виражені в ній почуття, істинність і необхідність яких для людини перевірені багатовіковим досвідом попередніх поколінь (інакше б вони не збереглися в історичній народній памяті) і завдяки гостро розвиненому у дитинстві потягу до наслідування навчається почувати по-справжньому. Тобто, узгоджувати почуття зі своїми вчинками, поведінкою, манерами.

У свою чергу у творах, адресованих дітям, все виразніше прослідковуються варіанти ситуаційно-вчинкових комбінацій й критерії їх оцінки з точки зору моральних установок, які характерні для історично-конкретного етапу розвитку суспільства. Тобто, містяться не тільки детермінанти естетичних, як це властиво художнім творам, але й етичних, виховних орієнтирів для нащадків.

Відбувається оцінка, особливо на рівні дитячого світосприйняття, вчинків героїв з власними комунікативними реакціями на основі засвоєних морально-етичних уявлень, емоційних вражень за аналогією з власним почуттєвим і практичним досвідом (І.А. Головко, З.В. Друзь, Е. Пелешок й ін.). Конфліктні ситуації твору, судження героїв, роздуми стають предметом спостереження, обговорення тощо, набувають пізнавальної й оцінної цінністі на констатуючому рівні пізнання. При цьому відбувається активне залучення індивідуального досвіду, досвіду реципієнта, оскільки відображення у творі перетворюється з об'єкта зовнішньої стимуляції до підвищення вихованості у частину образу дійсності, яка вже відома і пізнається.

Світогляд формується з раннього та шкільного дитинства, разом з формуванням дитиною казкового світосприйняття, здатністю переживати уявне як дійсне, що дає можливість використовувати казку як засіб гуманістичного, соціокультурного виховання (І. Гризоглазова, Л. Драчук, С. Литвиненко, С. Якименко й ін.). В історичному сенсі світоглядна свідомість і світоглядне мислення починають функціонувати на базі міфології, яка переходить у релігію, доходить через науку до заперечення останньої і зупиняється на визнанні матеріального, природного, яке можливе і без людини, так й ідеального, духовного, яке немислиме поза людиною. Найпослідовніше це поєднання здійснюється народом, його історично вивіреним світоглядним досвідом, колективно-селекціонованою уявою. Кожен фольклорний твір є фактом словесного мистецтва і одночасно народного буття. Він виконував певну соціально-буттєву функцію. Слід враховувати синкретизм народного мистецтва - єдність утилітарної, естетичної функцій, що виявляється в тісному, органічному вплетінні художніх елементів в побут, трудові процеси, обряди, ритуали, звичаї (І. Мірчук, О. Іванкова-Стецюк, Г. Кловак й ін.). Ця визначеність призначення викликала до життя різні жанри, відособлювала притаманні їм теми, образи, поетику, стиль.

Народне мистецтво слова продукує безліч проективних моделей, що сприяють прогнозуванню варіантів вирішення соціально-етичних завдань за типових обставин. Ці ситуації, що містять елементи кодування соціальної інформації, у специфічній формі містяться у народних творах. Мистецтво слова, саме являючи певну життєву ситуацію, досвід переживань, почуттів, вражень, тим самим сприймається як невід'ємна частина духовного світу суб'єкта, якщо воно стає ніби продовженням життя особистості, включається у нього необхідною складовою.

Як свідчить шкільна практика, найперше В.А. Сухомлинського, воно тоді викликає в учнів потяг до власної творчості, до продовження діалогу на основі пізнаних через нього життєвих орієнтирів, духовних устремлінь, життєвого досвіду сучасників, досвіду попередників, своїх предків. Ця функція задає спілкуванню певний рівень і зміст, його культуру на основі властивої йому гедоністичної функції, здатності об'єднувати реципієнтів мистецтва на основі збудження спільних емоцій, прагнень, переживань.

Вивчаючи феномен народного мислення і народної мови, О. Потебня свого часу зупинився на думці, що сутнісним втіленням єдиного для людини та природи символічного (знакового) світу є народна творчість, зокрема й український фольклор. З цієї точки зору для узгодження поглядів старшого й молодшого поколінь, для відповідного виховного впливу мають виступати тільки визначальні цінності, що набули історичного значення. Найбільш послідовним носієм цих цінностей є народна мудрість. Пропагована нашою етнопедагогікою толерантність є своєрідною етичною мобільністю індивідів. Її дійовість засвідчується на рівні світоглядних позицій і відбивається у конкретних вчинках, у поведінці. Г. Кловак [127, с. 27], досліджуючи вплив народних традицій на свідомість дітей, доходить однозначного висновку, що соціалізація дитинства без утвердження у ньому простих моделей поводження на рівні вікових вимог до нього соціуму просто неможлива.

Діти внаслідок вікових особливостей не мають ще досвіду вирішення складних соціально-етичних проблем, але вони активно порівнюють варіанти власних можливих дій, власні манери з діями та манерами інших у передбачуваних життєвих ситуаціях. Народна мудрість пропагує, особливо при своїх звертаннях до молодого покоління, побудову реальних взаємин відповідно до цінностей толерантності, соціальної культури міжособистісних стосунків.

На думку сучасних дослідників і пропагандистів усної художньо-образної етнопедагогіки (О. Гончарова, Т. Гризоглазова, К. Довженок, Л. Драчук, О. Іванкова-Стецюк, Л. Щемет й ін.), чим повніше ми донесемо до дітей засоби художньо-образної виразності народної думки і слова, тим глибше перед ними відкриється багатство його думок і почуттів, що відбиваються в багатьох жанрах фольклору, тим глибший емоційний і виховний вплив викличе він у молодшого школяра, якому притаманне чуттєве (перцептивне) сприйняття зовнішніх предметів та явищ, тим глибше перед ним розкриються закономірності людського співжиття, що, переломлюючись через жанрову специфіку, відбиваються у багатьох творах мистецтва слова, тим зрозумілішими й прийнятнішими вони будуть, тим глибші емоції викличуть. Цілісне сприйняття художнього твору неможливе без реакцій на нього, без намагання наслідувати його ідеї чи протидіяти їм.

Вікові психологічні особливості сприйняття виховних настанов народної творчості дітьми висвітлено у дослідженнях І. Беха, Л. Божович, Л. Виготського, В. Давидова, В. Додонова, Л. Славіної та ін. Досягнення методики використання матеріалів народознавства у початковій школі знайшли своє відображення у публікаціях В. Довбищенко, М. Дроботун, О. Ковальчук, В. Кузнецової, І. Матюші, Б. Свереди й ін.

Народна педагогіка підводить до розуміння необхідної міри в розвитку органічних й інших потреб, властивих людині як споживачеві матеріальних благ. Особливо це актуально для суспільства з ринковою економікою, у яке поступово перетворюється Україна, де самоціллю людського життя все частіше стає матеріальне накопичення. За народною мораллю вихованець має шанувати працю людей, що створювали ці блага, і відповідно до них ставитися. Разом з тим етнопедагогіка наполягає на розвитку у дітей вищих людських потреб. До них належить потреба у знаннях, у праці, у мистецтві, у діловому і духовному партнерстві, у належній моральній поведінці тощо. Розвиток цих потреб і пов'язаних з ними почуттів зумовлює успіхи в формуванні світогляду, в розвитку здібностей, вироб-ленні внутрішніх регуляторів поведінки, які відповідають принципам загальнолюдської моралі. За спостереженням І. Кловак [127, с. 26], художня етнопедагогіка при своєму впливі спрямовує виховання юного адресата у те моральне й поведінкове русло, яке апробоване старшими поколіннями і яке забезпечило б необхідні позитивні результати й відчуття.

На відміну від офіційної, народна педагогіка ніколи не абстрагує, не ідеалізує чи ідеологізує обєкт впливу. Тому й фольклор з суто педагогічною спрямованістю, виразним дидактичним, настановчим звучанням це твори реалістичні, звернені до реального, масового, типового адресата. Типовість образу персонажа народного твору, відповідність його поводження загальностверджуваним і утверджуваним народною мораллю нормам поведінки, які найбільше відповідають психо-естетичним особливостям і громадського устрою життя українського народу, мають забезпечувати і відповідний виховний вплив на підростаючі покоління. Емоційні сприйняття дитячого фольклору - головний засіб образної етнопедагогіки. Емоційно збуджувати юну індивідуальність, забезпечувати її особистісне становлення, значить чинити на неї виховуючий вплив (І. Мар'єнко, О. Олексюк, С. Хлєбик й ін.).

Народна творчість збагачує дітей духовно, активізує творче мислення, специфічна форма її творів забезпечує легке сприйняття її на психологічному й інтелектуальному адресатів різних вікових категорій, здатна збуджувати їх почуття та емоції, відповідно впливати на спрямування й характер діяльності й спосіб життєдіяльноті загалом (Л. Драчук, М. Мацейків, Ж. Петрочко й ін.). Особливості мовного виразу думки в тому, що вона за формою і за змістом є зверненням до когось.

Тим самим неї “вкладається в соціально-педагогічний вплив” [79, с. 46], у результаті якого не тільки інформує адресата, але й соціально орієнтує його, впливаючи на переконання, виховує. Зрозуміло, що на певному рівні межа між фольклором для дітей і дорослих стирається, оскільки дитина зі своїм дитячим світом, тобто дитячим уявленням про соціальне середовище, у якому вона живе, поступово зливається з цим соціальним середовищем. Її комунікативна діяльність набуває все виразніших соціальних рис.

Усна народна творчість є фундаментальним компонентом культурної детермінації українців, нашої художньо-духовної спадщини. Для її застосування при формуванні норм соціокультурної поведінки у дітей 6 - 11 років, тобто учнів початкової школи, є, на наш погляд, значні підстави. У даному випадку точніше було б вести мову про дитячий фольклор, при цьому маючи на увазі не тільки усну народну творчість на дитячу тематику, але всю ту її частину, яка сприймається і засвоюється дітьми. Окремі його зразки відбиралися, набирали викінченої художньо-образної форми протягом сотень, а то й тисяч років, якнайточніше виражаючи при цьому сутність норм народної моралі, етики та естетики, без яких неможливим був би у кінцевому рахунку прогрес як окремого народу, так і всього людства. Це забезпечує граничну відповідність виховних засобів народної педагогіки у їх конкретно-образній формі конкретно-образному мисленню дітей, уникненню абстрактних, ще недоступних їм умовиводів (М. Дроботун, М. Стельмахович, О. Ярмоленко й ін.).

При засвоєнні творів словесного мистецтва суб'єкт сприйняття не відтворює буквально те, про що йдеться у творі, а створює в уяві відповідно до свого бачення картини життя, у яких мимохіть намагається актуалізувати свої запити, одержати відповіді на хвилюючі його і своє оточення запитання. Наскільки глибоко розуміється твір, настільки й ефективна взаємодія реципієнта з твором мистецтва. Це залежить від рівня інтелекту реципієнта, яким корегуються інтерес й емоційні реакції, здатність до розгорнутого сприйняття, співставлень предметів, явищ, асоціацій, що зумовлює розвиток не тільки конкретно-образного, а й абстрактного мислення, ще не характерного для дитинства. Але зміст і коло потреб уже може характеризувати світоглядний рівень адресата, рівень його ціннісних орієнтирів й установок, що позначається на переконаннях, характері і способах їх прояву. У такий спосіб твір зумовлює ситуацію, граничний стан, емоційну й вольову напругу як передумову з'яви власного світобачення й морального відкриття.

У цьому аспекті твір мистецтва виступає як механізм народження істини, яка стає предметом осмислення, усвідомлення, поштовхом для розвитку самосвідомості і самокорекції, тобто самовиховання. А особистість виступає активною особистістю, спрямованою на самостійно-творчу духовну діяльність, що спричиняє такий рівень організації суб'єкта, який мобілізує його найвищі духовні якості, викликає “ефект спонуки розуміння” (М. Мамардашвілі).

Суб'єктивізований світ твору містить як індивідуально-неповторне, так і характерне, що за допомогою виражально-смислових елементів мови і форми твору змушує його вживатися в образи, ставати співучасником героїв, їх партнером, перейматися їх почуттями й переживаннями. Сугестія мистецтва активізує душевні прояви суб'єкта, вводить його у ситуацію, задану твором (В. Куркин, І. Лейзеров, М. Рубцов й ін.). Її аналіз потребує залучення до осмислення твору раціональний шар психіки. На стадії сприйняття фольклорного твору як явища мистецтва задіюються механізми екстрополяції й ідентифікації чуттєво-смислового змісту, що перетворюють його практично в автоматичний процес. Це зумовлюється емоційними реакціями рецепієнта з психічним відбиттям на інформацію, що пропагується, особистісно значущих переживань, викликаних уявленнями про власні дії на місці героїв, персонажів твору.

Використання засобів фольклоротерапії (М.Зикова) ґрунтується на креативному відтворенні форм культурного філогенетичного досвіду, а саме - у закріплених у формулах фольклору способах вирішення проблем особистості, становлення її соціокультурного досвіду.

Серед різних фольклорних форм у соціально-педагогічній роботі з молодшми школярами найвагоміше місце відводиться казці. Загальними методологічними позиціям щодо аналізу казки.

В широкому спектрі казок автори пропонують насамперед виділяти казки фольклорні та авторські. Відповідно до проблеми дослідження ми звертаємося до соціально-педагогічного та соціально-психологічного потенціалу сам фольклорної казки.

Аналіз казки дозволяє вирішувати наступні завдання:

Ш розвиток творчого (креативного) мислення, тобто здатності дивуватися та пізнавати, знаходити рішення у нестандартних ситуаціях, спрямовувати свою діяльність на відкриття нового, вчитися усвідомлювати свій власний досвід;

Ш удосконалення вербального мовлення;

Ш розвиток фантазії, уяви;

Ш розвиток здатності до глибокого образного мислення, встановлення причинно-наслідкових зв'язків;

Ш розвиток емпатії та вміння слухати інших;

Ш розвиток почуття гумору;

Ш стимулювання інтересу до творчості в цілому.

З точки зору завдань соціокультурного виховання казка і казкотерапія спрямовані на:

Ш залучення до етнокультурної спадщини свого та інших народів,

Ш моделювання варіативності соціальних стосунків між людьми;

Ш набуття соціального досвіду внаслідок програвання казкових ролей, “казкового перевтілення”;

Ш усвідомлення молодшим школярем своїх потенціалів, можливостей,

Ш пізнання різних стилів світовідчуття;

Ш усвідомлення особливостей взаємодії з навколишнім світом.

Результативність соціокультурного виховання засобами українського фольклору значною мірою залежить від актуалізації змісту визначених засобів українського фольклору, в якому в художній, образній, захоплюючій формі відбито суттєві риси національного характеру, етики, способу життя.

Таким чином, соціокультурне виховання учнів початкової школи за допомогою фольклору, полягає у набутті навичок комунікації та практичної діяльності згідно з діяльнісними та поведінковими моделями, моральними настановами, реалізованими в художньо-образному вираженні народної думки з урахуванням вікових особливостей дітей.

Висновки до розділу І

Соціокультурна вихованість включає такі компоненти: ціннісно-орієнтаційний; рефлексивний; діяльнісний. Конкретними показниками соціокультурної вихованості визнано: стійку систему моральних цінностей; повагу до близьких, старших і молодших; самоповагу; зацікавленість проблемами життя; прагнення жити інтересами свого оточення, соціуму, суспільства; безкорисливість; відповідальне ставлення до життя; працьовитість; ініціативність; організованість; відповідальність, культурно-етичну поінформованість.

На успішний перебіг соціокультурного виховання молодших школярів впливають: родина, найближче соціальне оточення (однолітки), соціумні фактори (соціальний простір держави, система позашкільної освіти, засоби масової інформації); гра; народна творчість.

Молодші школярі мають сензитивність до емоційно-образного сприйняття, морально-етичних, естетичних, соціальних цінностей.

Головною особливістю розвитку особистості в молодшому шкіль-ному віці є зміна її соціальної позиції: дитина включається у навчально-виховний процес, входить до мікросоціумів класу і школи. У шкільний період значно розширюється коло спілкування: школяр, як правило, потрапляє до різних мікросоціумів (шкільний клас, позашкільна установа, дитячі громадські організації тощо). Практичне ж ставлення особистості до соціуму полягає у “виділенні нею значущих предметів, явищ, цінностей, функція яких полягає у регуляції поведінки” (С.Рубінштейн).

Чинники, що найпершим чином впливають на процес соціокультурного виховання молодшого школяра: 1) сім'я як першоелемент соціальної структури суспільства, яка є першоджерелом соціальних ідеалів і критеріїв виховання, первинним мікросоціумом, вимоги якого вирішальним чином впливають на соціальне становлення дитини; 2) гра, у якій відбувається засвоєння нових для дітей соціальних ролей, обмін інформацією, сприйняття утверджуваних народом соціокультурних цінностей. Зміст гри як “генеральної форми поведінки“ (Д. Узнадзе) складають всі форми екстрагенної поведінки; 3) мистецтва як особлива форма активності на основі здатності до творення власних духовних субстанцій надматеріального буття (В. Зінченко, М. Мамардашвілі, Ф. Михайлов й ін.), як спосіб розширенням меж буття суб'єктів, що надає змогу “пережити” епізоди чужого життя як тренування, репетицію на власне можливе майбутнє

Початковим компонентом виховання є емоційно-чуттєвий компонент, від якого залежать зовнішні прояви вихованості дітей і який формує моральну свідомість, виступає її активізатором. Він відбиває здатність дитини до засвоєння моральних цінностей не так через логіку їх сприйняття, скільки через переживання, глибоке емоційне сприйняття спостережених реальних чи змодельованих в уяві життєвих ситуацій (О. Аліксійчук, Т. Гризоглазова, О. Іванова й ін.) .

Невіддільною складовою виховання людини є прищеплення їй навичок соціальної діяльності, соціальної поведінки. Певним чином для виховання характерне перетворення узагальненого соціального досвіду людства - інтерналізації - у внутрішні спонукання, які з їх розвитком і усвідомленням спрямовують дитину до “морально орієнтованої поведінки” (Т. Гризоглазова).

До умов, при яких найбільше успішно проходить формування в молодших школярів навичок самосоціалізації в навколишнім середовищі, самореалізації в нових соціально-економічних умовах, можна віднести: а) середовище соціального виховання як сукупність різних культурно-інформаційних середовищ, де організується буття дитини, формуються способи життя; б) середовище навчання - створення й реалізація умов для одержання якісної освіти; в) середовище додаткової освіти, де відбувається творча самореалізація, творчий вибір інтересів, задоволення потреб дитини; г) середовище спілкування, де для школярів у процесі їхнього розвитку вчителями й батьками створюються найкращі умови для творчого характеру навчальної діяльності, забезпечується сприятливий морально-психологічний, емоційний клімат.

Розглядаючи поняття соціокультурного виховання ми вкладаємо в нього організацію повнокровної життєдіяльності людини в соціальному середовищі. Основний упор у вихованні молодших школярів ми робимо на соціум, на створену в ньому культуру, коли основи формування життєвих сил людини створюються в процесі використання культурного та педагогічного потенціалу соціуму.

Процес соціокультурного виховання - це досягнення рівноваги між особистістю і соціокультурним середовищем, процес динамічний, відповідно до безперервного суспільного розвитку; по-друге, виховання як складова соціалізації на сьогодні покликана створювати спеціальне середовище, найбільш ефективну для розвитку особистості ситуацію, яка б сприяла прояву її соціальної активності у процесі усвідомлення навколишнього світу, яке переростає в індивідуальне ставлення до його реалій.

Соціокультурне виховання як складова соціалізації на сьогодні покликане створювати спеціальне середовище, найбільш ефективну для розвитку особистості ситуацію, яка б сприяла прояву її соціальної активності у процесі усвідомлення навколишнього світу, яке переростає в індивідуальне ставлення до його реалій. Соціалізація на цій основі полягає у засвоєнні досвіду соціуму, його цінностей, норм, установок і входження у систему зв'язків з їх безпосереднім досвідом.

Переборенню суперечностей між смислом буття як фактом духовного світу людини й можливими варіантами його усвідомлення сприяє мистецтво. Мистецтво як ідеальна форма пам'яті культури зумовлює самостійну внутрішню діяльність індивіда, що викликає думку як вчинок, пошук нових смислів буття і форм діяльності, саморозвитку, формування загалом способу свого життя. Тяжіння дітей до конкретно-образної форми мислення сприяє вихованню їх засобами образності, мистецтва, у першу чергу засобами художнього слова, фольклору.

Усна народна творчість, особливо ті її твори, які відносяться до дитячого фольклору і близькі дітям й зрозумілі за віковим світосприйняттям, викликають у них відчуття задоволення і взаєморозуміння від знайомства з ними, що збуджує продуктивне мислення, вводить мікросоціум твору з його художньо змодельованим життям у їх мотиваційну сферу, робить своїх адресатів співучасниками уявного, художньо модельованого дійства..

Таким чином, соціокультурний розвиток особистості дитини може бути представлений як процес входження в культуру, у нове соціальне середовище й інтеграції в ньому, що здійснюється в певній соціальній ситуації розвитку. Система освіти й виховання як соціальний інститут, що забезпечує соціокультурне становлення нових поколінь, покликана враховувати особливості взаємин особистості й суспільства, бути націлена на інтелектуальний розвиток особистості й освоєння соціокультурного досвіду, що обумовлює підвищення ресурсу життєздатності дитини й суспільства в цілому.

Соціокультурне виховання у початковій школі України на сьогодні має достатні методологічні основи для свого розгортання на базі сучасних розробок у галузі вітчизняної філософії, соціології, культурології, психології, педагогіки й етнопедагогіки.

Розділ ІІ. Соціокультурне виховання 6-7 річних школярів засобами українського фольклору

2.1 Педагогічні умови соціокультурного виховання учнів засобами українського фольклору

Теоретико-методологічний аналіз проблеми соціокультурного виховання молодших школярів засобами українського фольклору, визначення сутності та специфіки соціокультурного виховання учнівської молоді в сучасних умовах, змістовне представлення єдності соціальних та культурних чинників соціокультурного виховання дозволяє обґрунтувати педагогічні умови, що забезпечують ефективність процесу соціокультурного виховання засобами українського фольклору:

1) створення педагогічного простору соціокультурного розвитку молодших школярів, що включає макро- та мікросередовища розвитку „соціумності”, узгодження мети та змісту діяльності початкової школи з соціокультурним оточенням;

2) включення молодших школярів у різні за змістом та емоційно-привабливі за формою види навчальної та культурно-дозвіллєвої діяльності з використанням українського фольклору з метою інтенсивного проживання різних соціальних ролей, збагачення індивідуального життєвого досвіду учнів, розширення меж власних можливостей;

3) надання соціокультурному простору початкової школи діалогічності, відкритості, активності;

4) комплексного використання засобів українського фольклору як системоутворюючого чинника процесу соціокультурного виховання дітей.

Життя переконує, що особливу роль на сьогодні у здатності молоді до набуття соціального досвіду як невіддільна складова культури, соціокультурного простору, у якій воно розвивається, відіграє мистецтво. Воно спрямоване на виявлення у розвитку особистості суперечностей, на їх розв'язання за допомогою її свідомості й волі.

Звернення до фольклорної спадщини як умови соціокультурного виховання важливо це й тому, що порушення ідентичності, пов'язане насамперед із переоцінкою цінностей, збільшує напругу, фрустрацію людей. Такий психологічний стан заважає сприйняттю нового, в тому числі й нових ідей, нових форм активної діяльності. Активізація зв'язку з позитивним минулим досвідом, з культурою дає можливість подолати цей бар'єр або знизити його значення.

Казка - цей унікальний жанр якнайповніше відповідає реалізації поставленого завдання з огляду на вікові та психологічні особливості учнів. Свого часу безпосередня діяльність В.О. Сухомлинського як учителя-початківця переконала його у тому, що саме “без казки - живої, яскравої, яка оволоділа свідомістю і почуттями дитини, неможливо уявити дитячого мислення” [270, Т.4, с. 129], бо у ній з найбільшою художньою силою втілено педагогічний геній народу. Він продемонстрував неперевершені зразки використання народних казок у своїй педагогічній практиці. У народній казці у художньо-образній формі відбилися естетичні, етичні, педагогічні ідеали попередніх поколінь щодо формування ідеального з точки зору певного етносу, народу соціокультурного простору. Насичена подієвість казки, характеристика окремих рис героїв через їх вчинки, оцінка їх за конкретними наслідками вчинків і поведінки справляє на юного адресата неперевершений виховний ефект (С. Адоньєва, З. Захарук, Т. Івасенко, Т. Гризоглазова, С. Якименко й ін.).

Емоційне переживання, викликане казкою, це не лише один із різновидів переживання, але й репрезентація суспільного переживання взагалі. Естетично пережите як переживання підноситься над ситуацією, що його викликала, стає духовною нормою, нормою моралі, діяльності, поведінки. Соціалізація найперше передбачає звернення до етичних моделей життєдіяльності. Їх демонструють герої дитячих творів, які переборюють зло, аморальність конкретними діями, що є конкретним зразком для наслідування на відміну від абстрактних моральних резюмувань, які не охоплюють визначальних складностей реального буття, не забезпечують у конкретній ситуації аналізу діалектики добра і зла, перспектив розв'язання протилежних позицій, бажань, вчинків, чужих і власних.

Надзвичайна подієвість української народної казки - не самоціль, адже пошук відповідей на питання буття завжди асоціюється з певним драматизмом цього буття: на них майже немає готових відповідей. Для наступних поколінь вони постійно постають як нові й часто вимагають нестандартних рішень, психологічної боротьби з самим собою. Пошуку взаємодії з суспільством. Че-рез повсякчасне психологічне “програвання” моделей поведінки, до яких людину включено обставинами мікро- та макросоціуму, культура взаємодії стає культурою кожного члена соціальної гру-пи і способом вияву його інтересу до соціальної взаємодії, закономірностей, що об'єктивно керують спілкуванням людей у різних життєвих ситуаціях. Це має непересічне значення, бо спирається на саму природу людини, її соціальні потреби.

Стрімким, а то й бурхливим розвитком сюжету казка намагається не тільки захопити, а й переконати, що процес набуття досвіду прийняття цих рішень вимагає засвоєння певного соціального досвіду, культури, взаємодії з умовами життя. У такий спосіб в учнів у процесі пізнання змальованої народним твором соціокультурної ситуації не раз виникали супереч-ності між наочним образом і думкою, образом і словом, узагальненнями, життєвими поняттями, які вже склалися, і новими фактами. Ці суперечності розв'язувалися у процесі нових спостережень, вдавання до нових дій, операцій, моделей поведінки. Таким чином розкривалися істотні властивості і відношен-ня речей, які в досвіді учнів на доступному їм рівні розкривали соціальний зміст їх поведінки.

Народний автор художніми картинами життя казкового героя, а не повчаннями, дидактичними настановами, переконливо демонструє, що загальна спрямованість поведінки -- це результат взаємодії світу окремих людей та його взаємокорекцій. Залежні у такий спосіб один від одного учасники макро- і мікросоціумів вдаються до них (свідомо чи несвідомо), щоб пристосуватися до со-ціального середовища та його персоналізованих вимог.

Вітчизняна та світова фольклористика та етнологія на сьогодні досить глибоко вивчили світ народної афористики з його художньо-образним багатством, великою спостережливістю, передбачуваністю та неперехідною педагогічною настановою, що зафіксована у малих, лаконічних жанрах народної творчості. Їх використання у практиці початкової школи відбувається на явно недостатньому рівні. У народних прислів'ях і приказках формулюються в художньо-образній формі народні ідеали суспільної та індивідуальної поведінки, які відбивають етику міжособистісних стосунків. Настанови народної афористики у лаконічній формі й виражають, власне, норми соціокультурної поведінки, які відповідають його ментальності.

Серед пам'яток даної народної культури, які припинили своє активне функціонування, переважають замовляння, голосіння, билини, думи, окремі жанри казок, легенд, пісень тощо (М. Дмитренко). Найактивніше на сьогодні функціонують “крилаті” жанри: прислів'я, приказки, примовки, анекдоти, образні порівняння. З усього невичерпного кола фольклорних творів виділяються своєю конкретно-образною структурою, близькістю тематики і доступністю змісту твори дитячого фольклору з виразним моралізаторським спрямуванням.

Особливу групу складають лаконічні твори, які безпосередньо уособлюють народну мораль. У сукупності вони складають народний кодекс честі, втілений в образну форму, і більшість з них здатна донести до дітей без зайвого моралізаторства свій споконвіку актуальний повчальний зміст.

З цього погляду в усній народній творчості і дитяча казка - це не просто розважальний жанр. Це історично вироблені культурні форми становлення і розвитку людської свідомості. Казка зароджує і формує здатність переживати уявне як дійсне, як засіб рефлекторного відбиття у казковому світлі реальних стосунків реального світу, замаскованих під казкове світобачення етичною підказкою щодо оцінки й ставлення до зображуваного. Вона формує в дитині на базі моральних переживань основи моральності, відчуття совісті.

Молодший шкільний вік характеризується як період ранньої соціалізації, що пов'язана із набуттям соціально обов'язкових загальнокультурних знань та навичок, які є мають неспецифічний щодо професійних стосунків характер.

Загальнокультурний аспект соціалізації у молодшому шкільному віці полягає у набутті школярами нового, вже не дитячого статусу у родині, набуття нових соціокультурних знань та навичок за рахунок значно поширеного кола соціальних контактів, за рахунок інтерпретації нового статусу і нового досвіду у галузі дитячої субкультури.

Ми згодні з Д.Соколовим, який вважає, що казки “можуть слугувати матрицями та практично напевно слугують джерелам інформації при утворенні провідних форм поведінки та життєвих сценаріїв” [257, с.24].

Казка як культурологічна категорія, як соціальне явище призначена формувати цілісне розуміння світу, розкриває тим самим свій величезний потенціал соціалізації.

Практична сторона соціокультурної функції казки полягає в її здатності формувати в дітей почуття спів-єдності, спів-довіри, спів-страждання, спів-робітництва.

У роботі із школярами слід враховувати той факт, що більшість українських народних казок містить різноманітні повчальні соціокультурні аспекти нашої історичної дійсності, тобто охоплює явища соціального і культурного життя у їх єдності. Вони у загальних рисах виражають такі якості, як: любов до батьків - повага до дорослих - шана до своїх вчителів - вдячність - доброта - уважність - дбайливість - товариськість - готовність до допомоги - дружба - логіка і передбачливість вчинків - усвідомлення власної гідності - власна гігієна - виважене ставлення до менших і старших - спадкоємність - дотримання традицій (мова, національні риси) - патріотизм - екологічна культура - ввічливість (етична культура) - чуйність - милосердя - життєвий оптимізм - доброзичливість - гумор (критика й самокритика) - організованість - самостійність -- відповідальність - шляхетність поведінки - недоторканість чужого - узгодженість і вправність дій - працьовитість - дружба - ділове партнерство.

Слід лише забезпечити ознайомлення дітей з достатньою кількістю народних творів, щоб кожен зустрівся зі своїм колом казок - залежно від статі, темпераменту, походження, родинного оточення, власних уподобань. При засвоєнні і обговоренні змісту твору - вчинків героїв та їх поведінкових актів - учні простежують три рівні спілкування (Б.Ф. Ломов):

Ш макрорівень - спілкування героїв у тривалих інтервалах часу;

Ш мезарівень - окремі контакти героїв, спільна трудова діяльність, ігри тощо;

Ш мікрорівень - простежуються окремі акти поведінки.

Діти повинні мати змогу наслідувати за аналогіями дії персонажів, створених народною уявою, на мезо- і мікрорівнях, педагоги та батьки - на макрорівнях, де спілкування вихованця на фоні його поведінкових реакцій спостерігалося протягом тривалого часу як спосіб його життєдіяльності, еволюції й розвитку. У доступній формі, яка відповідає віковим можливостям, діти включаються в життя дорослих.

Соціокультурне виховання молодших школярів перш за все передбачає виховання індивідуальних рис характеру. Мотив мужності, особистої відваги як визначальна манера поведінки героя присутній у значній частині наших народних казок. У доступній формі перед дітьми акцентувалося на тому, що він продиктований необхідністю відстоювання повноцінного життя, переборювання несприятливих його обставин, а не рабського виживання. Це і казки про тварин, адресовані найменшим (“Козел і баран”, “Як заєць ошукав ведмедя” й ін.), і чарівні казки, насичений зміст яких явно розраховувався “на виріст” (“Про сопілку, скрипку і цимбали, “Шовкова держава” й ін.), і, так би мовити, чисто соціально-побутові казки з конкретною спрямованістю особистого завзяття (“Про бідного сироту”, “Срібні воли”).

Бути самим собою, за будь-яких обставин зберігати власне обличчя, не втрачати почуття гідності своїм прикладом навчають герої більшості українських народних казок. Це насамперед ті твори, головні герої яких теж діти зі зрозумілими й близькими особливостями поведінки та психологією вчинків (“Телесик”, “Три брати і кицька”, “Про золоту гору”, “Чабанець” тощо) та казки про тварин. Педагогам пропонувалося брати до уваги, що труднощі й перешкоди на життєвому шляху героїв казок починають сприйматися дітьми як обов'язковий атрибут життя, як бар'єр між їхніми прагненнями і вже досягнутими можливостями.

Подібні розходження у реальному житті дітей не завжди переборю-ються, внаслідок чого може спостерігатися зародження невпевненості в собі, зниження рівня самооцінки, рівня домагань, виникнення відчуття дискомфорту серед ровесників. Це може спричиняти також такі негативні явища, як розлад між мріями про майбутнє і дійсністю, поринання у світ фантазій. Як уже зазначалося, герой однієї з адресованих дітям даного віку народних казок Колобок є уособленням самовпевненого хвалька, який, як правило, і в реальному житті легко втрапляє в критичну ситуацію, від якої недалеко й до розпачу, зневіри в житті. Натомість обачний і кмітливий Телесик з іншої однойменної казки подає приклад переборення життєвих труднощів, діяльнісної поведінки, які у дитинства хоч і специфічні з точки зору дорослих, але не менш для нього значущі.

Пропонована нами до вивчення у початковій школі класифікація українських народних казок досить умовна, бо все залежить, як підтвердив експеримент, як від конкретного середовища, у якому зростають діти, так і від індивідуального сприйняття й індивідуального життєвого досвіду кожного вихованця. Внаслідок цього у нього можуть закріплюватися не лише позитивні, а й негативні емоції, знижуватися зацікавленість у позитивній діяльності у мікросоціумі, отже, й у позитивній поведінці. Хоч у початковій школі ця тема ще не набуває своєї гостроти, враховувалося те, що самі початківці з кожним роком все активніше втягуються на різних рівнях у загальношкільне життя, стають свідками не тільки позитивних, а й негативних його проявів, що вимагало вироблення власної позиції.

Негативна поведінка персонажів народних творів, як і в відповідних названих казках, завжди засуджується методом протиставлення, прикладами належної поведінки, яка органічно випливає з благородних намірів героя, народної моралі, якої він неухильно дотримується. Отже, дана тема далеко не випадкова в соціальній педагогіці. Висміювання полохливості перед злом чи звичайним нахабством - одна з центральних тем нашого казкового фольклору як відбиття одвічної болючої суспільної проблеми, до участі у икоріненні якої слід залучати змалку.

Але образна етнопедагогіка характеризує й інший бік цього явища - не менш полохливе і саме зло у причаєному очікуванні справедливої покари (“Пан Коцький”, ”Мишача рада”, “Свиня, ведмідь, лисиця та кіт” й ін.), що підкріплюється і влучним зауваженням народної афористики: “На злодієві і шапка горить”.

При експерименті знайшла свою практичну реалізацію думка про те, що у практиці соціокультурного виховання у школі значну роль мають відігравати народні твори притчевого характеру. Стислі за формою, але ємні й глибокі за змістом вони сприятливі для оперативної повсякденної виховної роботи, легко сприймалися, запам'ятовувалися й “розшифровуються” самими школярами. Вони значно ефективніші за нудні моралізаторські повчання, до яких нерідко вдаються дорослі перед дітьми. Кожна з них точно і влучно, у прозорій алегоричній формі підкреслює певну людську чесноту (“Бджоли і ведмідь” - згуртованість, “Ведмідь і черв'як” - наполегливість, “Хворий лев і лисиця” - обачність), чи висміює необразливо якусь загальну ваду людей (“Дві миші” - заздрощі, підступність, “Жаба боязкіша від зайця” - боягузтво, “Про лисичку” - злодійство, “Провчений журавель” - невдячність тощо).

В одній з них відбито ситуацію, яка досить легко проектується на нинішнє ставлення частини дорослих, які втратили своє моральне лице, до своїх нащадків (“Орел і тхір” - батько заради власного благополуччя жертвує життям рідних дітей). Інша казкова мініатюра “Як звірі ходили за моря сонця шукати” містить достатньо прозору алегорію, пов'язану з патріотичним вихованням, яке, на нашу думку, має бути стрижнем усієї виховної системи в Україні. Герої твору шукають сонця, тобто щастя, у чужих краях і зазнають особистої трагедії.

Залучення до виховної діяльності проблемних ситу-ацій, що постають перед вихованцями у казковій формі, вводить їх у роль дослідників, є надійним, без дидактичного тиску способом коригуван-ня їх власної поведінки. Благородні цілі, ідеали, які відстоюють казкові герої, спонукають дітей до активного співпереживання, пізнавальної діяльності, спрямованої на з'ясування причин вчинків і поведінки героїв і на власне самовдосконалення. Вони зіставляють особисті прагнення і вчинки, з тими, що спонукають персонажів до переборення труднощів, унаслідок чого герої добиваються очіку-ваного результату. Гуртові, толокою, як колись їх визначали, тобто, громадою, пізніше колективні, а нині - найчастіше партнерські взаємини, які і є основою соціокультури суспільства, постійно перебували під увагою народного педагога-казкаря. Не випадковим для його уяви є виникнення казок на хліборобську тематику, які відбили культуру народу-хлібороба з його специфічною традиційно-звичаєвою звичаєвістю.

Народна свідомість осмислює компоненти людського буття - макро- і мезосоціум, діяльність людини, соціальні відносини, саму людину, її мікросоціум безпосередньо на рівні повсякденного буття, яке фактично й формує дитину через призму її світосприйняття. Відсторонений характер настанов, делікатний гумор, а то й необразлива іронія націлені на самокорекцію поведінки, виправлення якоїсь конкретної вади. Казковий мотив, присутній у багатьох подібних афоризмах, забезпечує непідробний дитячий інтерес до них. Їх добірки мають знаходитися у кожній школі на видних місцях на змінних стендах замість моралізаторських гасел-закликів, виховний вплив яких, якщо говорити відверто, мінімальний. В початковій школі учні знайомляться з великою кількістю народних афоризмів, які наводяться як підтвердження мудрості народу, його тонкої спостережливості, краси і влучності народного вислову. Разом з тим їх насамперед здебільшого пропагують перед дітьми як своєрідні за формою моральні настанови, тим самим далеко не достатньою мірою враховуючи глибокий соціокультурний зміст.