Діяльність соціального педагога з розвитку творчості як чинника самоактуалізації особистості

Діяльність соціального педагога з розвитку творчості як чинника само актуалізації особистості

Вступ

Загальні соціокультурні та освітні тенденції впливають на систему освіти України. Останнім часом, спостерігається посилення уваги освітян до теорії, педагогіки та психології життєтворчості, компетентнісного підходу до само актуалізації особистості. З кожним роком усе більше шкіл України реалізують у своєму навчально-виховному процесі ідеї та методики розвитку життєтворчості та життєвої компетентності особистості учня.

Важливу роль у цьому процесі відводять соціальному педагогу. Адже прагнення опанувати та втілити у своїй діяльності здобутки педагогіки життєтворчості є найкращим стимулом для подальшого розвитку педагогічного напрямку теорії життєтворчості, розвитку внутрішнього потенціалу учнів, їхньої само актуалізації .

У сучасних умовах розбудови й оновлення всіх сфер життя особливо актуальною постає проблема особистісного успіху, яка останнім часом усе частіше розглядається як успішна самореалізація, особистісне зростання. Найбільш адекватною нині для поняття особистісного зростання видається категорія само актуалізації , яка, на думку ряду дослідників, виступає операційним аналогом особистісної зрілості (А. Маслоу, К. Роджерс, Г. Олпорт, Р. Ассаджолі, Р. Гордон, Л. Гозман, М. Кроз, А. Елліс, Г. Балл).

Проблема творчого розвитку особистості цікавила вчених, які представляли різні галузі знань, в усі історичні епохи. Аналіз різних джерел 20-90 років ХХ століття показує, що проблема розвитку творчого потенціалу досліджувалася з різних сторін. Так, ідеї розвитку творчих потенцій особистості знайшли відображення в працях А. Макаренка, С. Шацького, І. Лернера. В них розглянуті важливі умови ефективної організації цього процесу, філософські та соціологічні аспекти розвитку творчої активності. В ряді досліджень описані умови зародження творчої активності в процесі навчання в школі, засоби та методи розвитку творчого начала особистості (В. Богоявленська, С. Бондаренко та ін.).

Як показує аналіз наукових джерел, до 90-х рр. питаннями розвитку творчого потенціалу учнів займалися вчителі - практики, а 90-і роки - це період найактивнішої уваги до цієї проблеми не лише педагогів, але й філософів, соціологів, психологів. Велику цінність являє собою праця М. Махмутова про проблемне навчання, де основна увага надається саме творчій активності в усіх її проявах.

Найбільший інтерес в спектрі даного дослідження становлять праці К. Урбана та Р. Фрітца, в яких креативний процес розглядається як такий, що залежить від умов соціального та соцільно-культурного середовищ. У свою чергу, К. Урбан досліджує роль школи в процесі розвитку та підтримки креативності.

Сучасний розвиток соціальної педагогіки характеризується пошуком нових підходів до творення власного світу особистості. Умови життєтворчості людини ускладнюються суспільною нестабільністю, суттєвими змінами пріоритетів у структурі ціннісно-смислової сфери, утворенням своєрідного „екзистенційного вакууму” (В. Франкл), духовно-моральною руйнацією особистості, послабленням регулятивної ролі творчості. Стрижневими у психологічному зростанні бачаться проблеми врахування креативності молоді, впливу етнопсихологічних чинників на самоактуалізацію особистості, формування її життєвих орієнтацій, пошуку сенсу життя, окреслення життєвих планів, визначення перспектив і програм.

Сьогодні набуває актуальності проблема національного відродження, відновлення ідеї національної самобутності, неповторності, підвищення рівня креативності, усвідомлення сенсу власного існування та гармонізації ціннісно-смислової сфери особистості. Необхідність розв'язання майбутніми фахівцями перспективно важливих життєвих завдань під час навчання змінює погляди і орієнтації в системі соціальних, фахових, економічних цінностей, а при відсутності впевненості в майбутньому, ясних перспектив з працевлаштуванням не може не впливати на внутрішній світ студентської молоді. Залежно від соціальних умов, індивідуальних психологічних особливостей у певної частини молоді з'являється зневіра в успіхові у житті, у своїх силах, в існуванні істинних цінностей, втрачається здатність регулювати свою активність, поведінку, відбувається знецінення потреби само актуалізації. Це призводить до того, що особистість стає беззахисним об'єктом впливу зовнішніх обставин, для якої характерні: знижені самооцінка, самоповага, критерії особистісного успіху, у неї з'являються труднощі в адаптації до умов життєдіяльності.

Проблема само актуалізації особистості з давніх давин хвилює людство. Ця проблема належить до категорії “вічних”, адже кожне нове покоління людей прагне не тільки осягнути загальнолюдський зміст проблеми актуалізації людини, а й творчо вирішити її згідно з духом свого часу, його нагромадженими знаннями. Значний внесок у розкриття суті зазначеної проблеми був здійснений представниками гуманістичної психології (А. Маслоу, Г. Олпорт, К. Роджерс), які одними з перших обґрунтували взаємозв`язок між творчістю та самоактуалізацією особистості.

Для сучасної школи проблема само актуалізації не є новою, але мало привертає увагу соціальних педагогів, представляючи переважно сферу роздумів для філософів, психологів. Проблема творчості у вітчизняній психології є набагато більше дослідженою, про що свідчить наявність різноманітних авторських концепцій творчості, представлених у результаті досліджень відомих психологів (Л. Виготський, Я. Пономарьов, В. Моляко, О. Лук, Д. Богоявленська та ін.). тому ми у роботі досліджуємо проблеми актуалізації особистості як суб`єкта життя, що має обдарування творити свою власну життєдіяльність, та допомогу ій у цьому напрямі соціального педагога. З метою всестороннього висвітлення проблеми в теоретичній частині роботи увага акцентується на розкритті сутності та природи творчості, на її значенні для процесу само актуалізації особистості. Теоретичні узагальнення роботи ґрунтуються на досягненнях вітчизняних і зарубіжних вчених.

Вибрана тема є актуальною в соціально-педагогічному аспекті, тому що ставить за мету визначення дієвих орієнтирів для особистісного зростання та розвитку, для становлення повноцінної здорової особистості. Це виступає особливо важливим в умовах дисгармонійного, невлаштованого суспільства, де масштаб особистості часто визначається її здатністю до переборення несприятливих умов навколишнього життя. Для сучасної особистості важливо знати рівень можливих досягнень, щоб ефективніше реалізувати власні прагнення та адекватно оцінити наявні успіхи, щоби протистояти депресіям, суїцидальним настроям, різного роду девіаціям тощо. Наукові дослідження в сфері інноваційного розвитку загальноосвітніх навчальних закладів здійснює лабораторія педагогічних інновацій АПН України, відомі вчені - педагоги, психологи. Створення умов для інтелектуального самовдосконалення молоді, творчого розвитку особистості є одним із основних завдань Державної цільової соціальної програми "Молодь України" на 2009-2015 роки.

Отже, дана тема є особливо важливою для соціальної педагогіки, оскільки творча активна особистість, що прагне до самовдосконалення, зможе повно реалізувати себе й застосувати принцип наснаження як щодо свого життя, так і по відношенні до тих, хто її оточує.

Об`єкт дослідження: молодь міста Рахова від 15 до 25 років (90 осіб).

Предмет дослідження: особистісні властивості, які опосередковують процеси само актуалізації та обумовлюють рівень прояву творчих здібностей.

Мета роботи: емпіричне дослідження та виявлення особистісних властивостей, які сприяють процесу само актуалізації , визначення місця творчості в цьому процесі та характеристика імовірних стилів само актуалізації як індивідуально-особистісної творчості людини.

Дослідження спрямовується наступними гіпотезами: Творчість є суттєвою, але не визначальною характеристикою процесу само актуалізації особистості. Існує відмінність між творчістю само актуалізації та самоактуалізацією в творчості, що обумовлюється впливом особистісних факторів та рівнем розвитку творчих здібностей.

Завдання дослідження:

1. Вивчити психолого-педагогічні підходи до характеристики творчості.

2. Шляхом емпіричного дослідження виявити необхідні для ефективної само актуалізації особистісні характеристики, визначити місце творчості в цьому процесі.

3. Охарактеризувати діяльність соціального педагога в напрямі життєтворчості особистості.

Поставлені завдання реазувалися таким чином:

1. Підбір та аналіз літературних та інформаційних матеріалів з метою теоретичного обґрунтування проблемної області дослідження. Формування досліджуваної вибіркової сукупності, обґрунтування принципів і методів її формування. Підбір та апробація психодіагностичних і дослідницьких методик. Вибір та обґрунтування процедурної схеми проведення емпіричного дослідження. Проведення емпіричної частини дослідження. Обробка та аналіз отриманих результатів дослідження; статистичне та математичне обґрунтування достовірності та надійності отриманих емпіричних даних. Формулювання висновків та узагальнень дослідження.

Для досягнення поставлених мети та завдань було використано такі методи дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури і практичних результатів досліджень з цієї проблеми; аналіз та узагальнення експериментальних даних.

Теоретичною та методологічною основою дослідження стали: гуманістична модель розвитку особистості, в якій джерелом само актуалізації людини є її вроджена потреба в самореалізації закладених у ній потенційних можливостей, що її скеровує сама природа людини (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, Е. Шостром, Ф. Перлз, Г. Балл) або смисл її життя (В. Франкл, А. Менегетті, Т. Титаренко); психологічна формула розвитку особистості як активного суб'єкта власного життя і діяльності (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, К. Платонов). Загальним підходом, при наявності різних поглядів, є підхід з позицій принципів детермінізму, єдності особистості, свідомості і діяльності (Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, А. Петровський), системний підхід до психодіагностичного вивчення психічного розвитку і формування особистості (Б. Ананьєв, Б. Ломов, С. Максименко, Ю. Трофімов, М. Боришевський).

Вірогідність та надійність отриманих результатів і висновків забезпечувались методологічним обґрунтуванням вихідних положень дослідження; використанням взаємодоповнюючих, адекватних меті та завданням дослідження, надійних і валідних стандартизованих методик, репрезентативністю вибірки, застосуванням статистичних критеріїв значимості експериментальних даних.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що на підставі емпіричного й теоретичного досліджень набули подальшого розвитку змістові параметри само актуалізації особистості і конкретизовано її особливості; показано роль соціального педагога у розвитку творчості як вагомого чинника само актуалізації особистості.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Аналіз і узагальнення теоретичних концепцій само актуалізації особистості в сучасній психологічній літературі поглиблюють розуміння теоретичних і практичних засад як само актуалізації, так і творчості. Запропонований і обґрунтований комплекс психодіагностичних методів само актуалізації виявився інформативним. Зібраний теоретичний матеріал і результати дослідження можуть застосовуватися у практичній діяльності соціального педагога.

Надійність та вірогідність результатів дослідження забезпечувалися використанням надійних і валідних діагностичних методик, адекватних меті та завданням дослідження, поєднанням кількісного та якісного аналізу емпіричних даних, репрезентативністю вибірки.

Публікації. Зміст та основні положення магістерської роботи відображено в одноосібній публікації автора.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного з розділів і загальних, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи - 137 сторінок, з них основного тексту - 110 сторінок.

Розділ 1. Творчість як психолого-педагогічний феномен

1.1 Історіографія проблеми

Феномен творчості притягував увагу мислителів різних епох розвитку світової культури. Про глибокий інтерес до зазначеного феномену свідчить незгасаюче прагнення до спроб створити “теорію творчості”, хоча у більшості випадків творчість розглядалася на рівні поверховості явищ, часто фантастично, іноді ідеалістично.

У спробах побудови теорії творчості, які здійснювалися до початку ХХ ст., виділяють декілька типів :

Філософський тип, що має два різновиди: гносеологічний і метафізичний. Для першого головна задача - пізнання світу в процесі художньої інтуїції (Платон, Шопенгауер, Бергсон, Н. Лоський та ін.). Центральна проблема іншого різновиду - розкриття метафізичної сутності в релігійно-етичній інтуіції (Ксенофан, Сократ, Аквінський, Августін, Шеллінг, В. Соловйов).

Психологічний тип .

Більше, ніж триста років тому Ісаак Ньютон вірно помітив, що можна побачити більше, якщо встати на плечі гігантів, - витончена та цінна вказівка на те, що не можна сподіватися на успіх, якщо немає здатності оцінити та використати минулі досягнення, аналізувати різні точки зору. Тому цілком природною є спроба проаналізувати основні концепції творчості як вітчизняних, так і зарубіжних учених.

Майже жоден з дослідників не притримувався чітко виділеного єдиного критерію в підході до пояснення феномену творчості - ті, які вважали основою творчості інтелектуальний компонент, не заперечували важливість для творчості особистісних та мотиваційних факторів, і навпаки, ті, які пов'язували творчість з особистісним розвитком, не виключали роль інтелектуальних здібностей. Але в кожній авторській концепції творчості можна умовно виділити певний підхід до проблеми, в залежності від того, що переважно брав за основу творчості автор та чим керувався в своїх дослідженнях. Було виділено наступні підходи:

І. Інтелектуально-процесуальний підхід При цьому підході основою будь-якої діяльності творчого характеру вважається когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності.

ІІ. Мотиваційно-особистісний підхід Основою творчості при цьому підході вважається формування певної мотивації та особистісних рис; процес творчості завжди передбачає реалізацію людиною власної індивідуальності (самоактуалізацію особистості).

ІІІ. Системний підхід Цей підхід припускає визначення “зв'язків” (кореляцій) між творчістю та різнорідними психічними явищами (мислення, сприйняття, особистість та ін.), що передбачає подолання “однобічності” в дослідженнях феномену творчості, яка властива першим двом підходам.

1.2.1 Інтелектуально-процесуальний підхід (інтелектуалізація поняття творчості)

Інтелектуалізація поняття творчості має місце, коли вчений у своїх дослідженнях керується панівним впливом інтелекту на всі сфери діяльності людини. І. Матіюк вважає, що основою будь-якої діяльності творчого характеру є її когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності, тому що будь-який акт творення містить в собі розумне начало, інтелектуальну програму та контрольоване інтелектом здійснення самого творчого процесу. Тим самим припускається інтелектуальна регуляція творчого процесу [Матіюк І., 1999, 7]. Вважаючи основою творчого процесу вироблення нових ідей, які продукує мозок, І. Матіюк спирається на слова видатного радянського психолога Л. Виготського: “Мозок є не лише органом, що зберігає і відтворює наш попередній досвід, а й органом, що комбінує, творчо переробляє і створює з елементів цього попереднього досвіду нові твердження і нову поведінку” [Выготский Л., 1991, 5]. Інший радянський психолог, дослідник проблем педагогічної психології В. Давидов пише, що теоретичне мислення лежить в основі творчого відношення людини до дійсності ” [Давыдов В., 1981, 300]. Іншими словами - творче відношення до дійсності передбачає задіяння мислення. Поняття творчості тут інтелектуалізовано, оскільки за основу береться мислення (інтелектуальний компонент), що надає можливість визначення особливого - творчого мислення. Автор оригінальної теорії планомірно-поетапного формування розумових дій та понять - П. Гальперин (1902-1988) довгі роки займався дослідженням проблеми розумових здібностей і творчого мислення. Процес вирішення творчих задач (за Гальпериним) виглядає наступним чином :

поверхове ознайомлення з умовами;

безпорадні проби;

багатократне повернення до відхилених способів;

рішення як інсайт, просвітління.

Таким чином вирішального значення набуває інтуїція, яка є підсвідомим процесом та має почуттєву природу ” [Гальперин П., 1999, 125]. О. Лук надає інтуїції дуже великого значення, вважаючи її “секретом” творчості. Але він підкреслює, що творчість не є повністю підсвідомим процесом, та схематично виділив декілька етапів творчості:

попереднє накопичення матеріалу;

підсвідомий пошук асоціативних зв'язків;

критична оцінка отриманого результату [Лук А., 1977, 60].

Про єдність логічного та інтуїтивного зазначав Я. Пономарьов, який присвятив свою професійну діяльність психології творчості. Фази функціонування психологічного механізму творчості (за О.Я.Пономарьовим):

логічний аналіз проблеми

(активність свідомості);

інтуїтивне рішення

(активність несвідомого);

вербалізація інтуїтивного рішення

(функція свідомості);

формалізація нового знання - формулювання логічного рішення

(функція свідомості) [Пономарев Я., 1994, 10].

Таким чином, Я. Пономарьов розглядає творчий процес в контексті інтелектуальної діяльності. Часто дослідники вивчали не сам феномен творчості, а лише здатність до творчості, тобто творчість здібності, які вважалися, підкреслюючи провідне місце інтелекту в творчій діяльності, інтелектуальними творчими здібностями.

Б .Нікітін визначає творчі здібності як особливі якості розуму, такі, як спостережливість, уміння зіставляти, порівнювати, тощо [Никитин Б., 1990, 6].

В. Андрєєв виділяє складові компоненти поняття “творчі здібності”:

мотиваційний;

інтелектуально-логічний;

інтелектуально евристичний;

самоорганізаційний компонент.

Усі ці компоненти є тісно взаємопов'язаними, і в процесі творчої діяльності відіграють певну роль, але творчими, у вузькому значенні слова, В.Андрєєв вважає інтелектуально-евристичні здібності, які включають в себе: здібність генерувати ідеї, висувати гіпотези, фантазувати, асоціативно мислити, бачити суперечності [Цит за: Момот Л., 1997, 53]. Як бачимо, в даному випадку творчі здібності включають в себе інтелектуальні. Інший варіант - коли творчі здібності вважаються складовою та невід'ємною частиною інтелектуальних здібностей. М. Холодна визначає структуру інтелектуальних здібностей наступним чином:

конвергентна здатність - інтелект у вузькому значенні (рівневі властивості, комбінаторні і процесуальні властивості);

креативність - загальна творча здібність (оригінальність, сприйнятливість, метафоричність);

навчаємість;

пізнавальні стилі (когнітивні, інтелектуальні, епістемологічні) [Холодна М., 1997].

І. Барташнікова та О. Барташніков одним із найважливіших показників розвитку творчих здібностей вважають здатність людини ставити нові запитання і проблеми. Корені цієї здатності вбачаються в природній допитливості дитини і в тих ситуаціях спілкування й діяльності, в яких проходить її розвиток. Здатність людини до постановки нових питань і проблем займає важливе місце в творчості. Н.Б.Шумакова вважає самостійну постановку питань та проблем важливою ланкою творчої активності людини. “Немає питань, немає проблем - немає і подальших умов для розвитку творчого мислення” - пише Н.Б.Шумакова [Шумакова Н., 1990, 70]. Питання є головним стимулом до пізнавальної та дослідницької активності, які О.М.Матюшкин вважає складовими початкових етапів розвитку творчості. Пізнавальний розвиток він трактує як творчий процес, внутрішнє джерело розвитку творчості вбачає в пізнавальних потребах. Пізнавальні потреби спонукають людину до творчої активності [Матюшкин А., 1993, 53-154]. С. Максименко вважає творчу активність основою творчих здібностей. Зробивши процес формування творчої активності (як одиниці творчих здібностей) предметом своїх досліджень, С. Максименко використав експериментально-генетичний метод. Як підсумок циклу проведених досліджень, С. Максименко виділив фактори, які тісно пов'язані з інтелектуальною активністю - цілезаснування та самостійність суб'єкта в процесі вирішення проблемних завдань [Максименко С., 1998, 106]. Майже в усіх вітчизняних дослідженнях проблематики творчості можна спостерігати два моменти:

по-перше - прагнення дослідників визначити “одиницю” творчості, або її першооснову;

по-друге - спроби пояснити процес протікання творчості, та виділити його загальні закономірності, що носить дещо утопічний характер, тому що суперечить невизначеності самого поняття творчості. Вже багато років відбувається вивчення феномену творчості, багато вчених б'ється над цією “загадкою”, але й досі немає загальноприйнятих характеристик творчості. Кожний дослідник, вчений вкладає в це поняття свій зміст, інколи навіть протилежний іншим поглядам. Причина такої “невизначеності” творчості, мабуть, криється в багатогранності цього феномену. Для зарубіжних вчених інтелектуального напрямку в дослідженнях феномену творчості, характерними рисами є більша варіативність поглядів щодо області творчості. Один із засновників гештальтпсихології, відомий німецький психолог Макс Вертгеймер розробив концепцію розвитку продуктивного творчого мислення при використанні активного пошуку способів цілісного бачення завдання. За даними М.Вертгеймера увесь продуктивний мисленнєвий процес є пронизаним творчою енергією. На першій стадії (коли виникає тема) з'являється почуття необхідності розпочати роботу, це почуття мобілізує творчі сили. Після усвідомлення проблеми всі сили спрямовуються на створення її образно-концептуальної моделі (тобто цілісного образу проблеми). Сама робота над вирішенням проблеми протікає неусвідомлено, на інтуїтивному рівні, її результатом є виникнення ідеї рішення (інсайт). Завершальною стадією є виконавча робота, яка також потребує задіяння творчих сил, хоча вже на іншому рівні. Таким чином М. Вертгеймер визначає, що нова думка (рішення проблемної ситуації) з'являється не у вигляді допустимого припущення, загального твердження або віри, а як “інтуїція” : знаходження та розгляд в структурированій фігурі внутрішнього зв'язку [Вертгеймер М., 1987, 10-12]. Дж. Гілфорд, один з “піонерів” вивчення загальних творчих здібностей, в результаті своїх факторно-аналітичних досліджень природи інтелекту розробив категорії дивергентного і конвергентного мислення. Конвергентне мислення приводить до єдиного правильного рішення, обумовленого даними фактами; дивергентне мислення є менш обмеженим заданими фактами, воно допускає зміну шляхів рішення проблеми і приводить до випадкових результатів і висновків [Цит за: Анастази А., 1998, 29].

Пізніше Дж. Гілфорд розвинув концепцію креативності, як універсальної пізнавальної творчої здібності, основою якої було визначено дивергентне мислення; виділені були наступні параметри креативності:

здатність до постановки проблем;

здатність до генерування великої кількості ідей;

гнучкість думки - здатність до продукування різноманітних ідей;

оригінальність - здатність відповідати на подразники нестандартно;

здатність вирішувати проблеми (здатність до аналізу і синтезу) [Дружинин В., 1996, 176].

П. Торранс, услід за Дж. Гілфордом, пояснює креативність в термінах мислення, розуміючи творче мислення як “процес відчування труднощів, проблем, нестачі інформації; побудови здогадів та формулювання гіпотез, що стосуються виявлених недоліків” [Торшина К., 1998, 125].

Едвард де Боно розглядає проблему свідомого керування творчою діяльністю шляхом активізації здібностей до творчого мислення. Творчість Е. де Боно розуміє дуже широко, виділивши спеціальний термін - “латеральне мислення” (тобто нешаблонне мислення), яке є доступним для кожного, хто прагне до нових ідей. Творче мислення являє собою різновид латерального мислення, та потребує спеціальних здібностей, навіть таланту.

Е. де Боно визначає різницю між шаблонним і нешаблонним (латеральним) мисленням: при шаблонному мисленні логіка управляє розумом, тоді як при нешаблонному - логіка обслуговує розум.

Дж. І. Ніренберг здатністю до творчості уявляє здатність до творчого мислення, яке є складовою частиною людського інтелекту. Для ефективної творчої діяльності Ніренберг пропонує 4 основні прийоми мислення, які доступні будь-якій людині:

структурування;

упорядкування;

визначення співвідношень;

зміна точок зору.

Могутнім засобом творчості Дж. І. Ніренберг називає зміну точки зору,

вважаючи, що точка зору - це двері у творчість, які можуть бути або відкритими, або закритими ” [Ниренберг Дж., 1996, 25].

Пізніше Дж. І. Ніренберг виділив додаткові прийоми стимулювання творчого мислення:

метод мозкового штурму (запропонований Осборном у 1941р.);

синектика (поєднання різних, на перший погляд незначних, елементів);

творче використання собачень.

Дж. І. Ніренберг вважає міфом думку, що творчі здібності властиві лише геніям, підтримуючи вислів, що невміння людини використовувати природжені здібності до творчості є наслідком або байдужності, або боязкості показатися смішним, та є зрадою самого себе.

1.2.2 Мотиваційно-особистісний підхід

Мотиваційно-особистісному підходу властива тенденція до вивчення творчості (творчого мислення, творчої діяльності) в контексті творчої особистості - увага акцентується на особистості, яка володіє певною мотивацією та рисами. Сам процес творчості трактується як проекція внутрішніх особистісних процесів на зовнішню діяльність. Тихомиров О. аналізував роль особистісного компоненту в творчій діяльності. Передбачалося вивчення тих новоутворень, які створюються в ході творчої діяльності :

цілі;

гіпотези;

операціональні та особистісні смисли;

вербальні та емоційні оцінки;

потреби та позиції особистості.

Особливо важливими для вивчення були визначені емоційні переживання суб'єкта в процесі творчості, але при цьому визнавалося, що емоційні переживання тісно пов'язані з пізнавальними потребами. В результаті формулювання такого положення експериментальні дослідження передбачали вивчення інтелектуальних емоцій [Психологические…, 1975, 20]. В. Чудновський та В. Юркевич, займаючись проблемами дитячої обдарованості, звернули увагу на різнохарактерність пізнавальних потреб у творчих та інтелектуально-обдарованих школярів. Якщо пізнання творчих особистостей спрямоване перш за все на процес пізнання (тобто результативність не на першому місці), то пізнавальна потреба “інтелектуалів” спрямована на досягнення певного результату. А це підводить до думки, що творча особистість включається в пізнавальний процес з натхненням, яке супроводжується емоційними переживаннями, та цікавістю, яка мотивує особистість до самостійного пізнання, а не до нав'язаного (за оцінку, або за винагороду, наприклад). Саме самостійність спонукає особистість до творчої діяльності та характеризує її як не конформну, не здатну (або не бажаючу) пристосовуватися, тому що звичайні норми та закони творча особистість не сприймає. Це неприймання обумовлено не моральними причинами ( хоча вони також можуть мати місце), а фізіологічними - творчі процеси за своєю природою не витримують ніяких обмежень [Чудновский В., 1990, 55]. О. Мелік-Пашаєв, дослідник художньо-творчих здібностей, приділяв велике значення унікальності та неповторності особистості художника, як виразника “ певного духовного змісту в адекватному творчому образів [мелик-Пашаев А., 1998, 34]. Розглядаючи творця як особистість, О. Мелік-Пашаєв виділив декілька необхідних рівнів художньо-творчої особистості:

Перший рівень. Естетична позиція особистості (неповторність внутрішніх переживань творця, породжених в процесі життєдіяльності).

Другий рівень. Творче уявлення ( здатність до створення образів).

Третій рівень. Якості, які сприяють оволодінню засобами певного виду мистецтва ( сукупність спеціальних знань, умінь та навичок). Можливо наведена схема не є ідеальним варіантом процесу становлення творчої особистості, але вона визнає дуже важливу для творчості характеристику - унікальність внутрішньо-особистісних переживань. Про важливість вираження почуттєвих переживань зазначає О. Яковлева. Її концепція творчості базується на можливості особистісного індивідуального самовираження через емоційність. Вона розрізняє дійсні почуттєві переживання та вираження почуттів, тому що вираження обумовлене стереотипами емоційного реагування, які прийняті в певному суспільстві. Але стерео типізація емоційного вираження суперечить вільному прояву емоцій, а творчість, як звісно, не сумісна з “неволею”. Саме неспівпадання між відчуттями та їх вираженням лежить в основі внутрішніх конфліктів. Постійне по давлення своїх істинних почуттів гальмує розвиток творчої особистості [Яковлева Е., 1994, 38]. О. Галін зазначає важливість для творчості стану внутрішньої цільності, тобто внутрішньої рівноваги між почуттями та міркуваннями. О.Л.Галін визначає творчість залежною від психічних станів людини (від “ стану душі”), та на основі певних психологічних особливостей різних людей виділяє оригінальні стадії творчого процесу :

Початок творчості - допитлива, зацікавлена людина, яка жадає вражень.

Аналіз явища - раціоналіст, який стримує свої емоції.

Почуття близькості рішення - людина в поганому настрої, в депресії, всім незадоволена та впадаючи у відчай.

Народження ідей - безрозсудна людина, нелогічна, необуздана та уникаючи контролю; виражає ірраціональний настрій.

Викладення ідеї, робота над твором - педант, старанно перевіряючи створене, уважний, контролюючий, вимогливий до самого себе редактор.

Життя ідеї - вольова людина, вміє відстоювати свої погляди, організатор, вперта та наполеглива людина [Галин А., 1989, 71].

Дуже легко зустріти людей, які представляють різні стадії творчості, але дуже тяжко - людину, здатну знаходитися в усіх зазначених станах. Тому мистецтво творчості - це мистецтво вільного та послідовного переходу від одного стану психіки до іншого, а це вимагає пластичності та гнучкості психічної діяльності людини . Взагалі О. Галін вважає вольову здатність людини до позитивних характерологічних змін творчим актом - “шлях корінного покращення характеру - це шлях творчості ” [Галин А., 1989, 38]. Визначення такого положення приводить до представлення творчості під дещо іншим ракурсом, коли творчість супроводжує процес само творення людської особистості, коли людина виступає творцем самого себе, робить своє життя унікальним і неповторним. Саме усвідомлення життя як творчого процесу само будування дозволяє констатувати наявність життєтворчості, як вищої форми прояву творчої природи людини. Вже немає ніяких сумнівів, що життя кожної людини є унікальним і неповторним. По-перше, це обумовлено ствердженням генетичної унікальності кожної людини - неможливим визнається існування двох генетично ідентичних (на 100 відсотків) особистостей. По-друге, різні життєві умови та обставини сприяють різному вибору життєвого шляху, та постійно змінюючись, спонукають особистість до життєтворчості. В процесі життєтворчості особистість виступає як суб'єкт творчості, який прагне до самореалізації, самовизначення та само актуалізації своєї індивідуальності. Визначення прагнення особистості до само актуалізації шляхом творчості з'явилося у вітчизняній психології нещодавно, у зв'язку з появою спроб розроблення концепції само творчості [Клепіков О., 1996, 69]. Досить довго (і навіть на сучасному етапі) розглядання творчості у зв'язку з людською сутністю та самовизначенням вважалося в нашій країні прерогативою філософів. Тому спрямованість досліджень на вивчення процесів самовизначення та само актуалізації особистості через творчість , є більш характерною для західної психології, ніж вітчизняної. Особливої уваги заслуговує психоаналітична теорія творчості. Вчення Зігмунда Фрейда містить положення, що несвідоме в історичному розвитку людини походить з до соціального періоду. Несвідоме містить у собі надзвичайно інтенсивні стимули лібідо. Саме це джерело енергії бере участь в соціальній творчості культури. Психоаналіз за предмет свого дослідження бере насамперед творчість художню і моральну. Художня творчість , використовуючи символіку, дає людині насолоду. В цій діяльності головна роль відводиться фантазії. Зміст її роботи становлять витіснені сексуальні бажання. Адже їх мету легше перенести з реального світу в уявний. Навпаки, у потягів, пов'язаних з самим існуванням, як реальне, задоволення стає необхідним. Голод та спрагу, наприклад, не можна замінити ніякими фантазіями. Несвідоме це та частина психічного життя, яка прагнучи безпосередньо до насолоди, не хоче пристосуватись до реального світу. В тих сферах, де в психіці спостерігається відхилення від дійсності, де фантазія може розправити свої крила, сферу застосування символіки несвідомого можна забезпечити [Роменець В., 1971, 213]. Своєрідне тлумачення ролі несвідомого запропонував Карл Юнг - засновник аналітичної психології. Юнг вказав на архаїчні джерела несвідомого, заглибившись в ранні стадії історичного розвитку людства. колективне несвідоме ” та архетипи думки ” передаються з покоління в покоління через наслідування структури мозку. В сновидіннях Юнг побачив сліди стародавнього міфологічного способу мислення. Альфред Адлер , засновник індивідуальної психології, вказує на творчу силу самості. Він зазначає, що ми творчо та активно відповідаємо на різноманітні впливи, які супроводжують наше життя. Ми не є інертними об'єктами, які пасивно сприймають дію зовнішніх сил; ми активно прагнемо до одних переживань та стараємося уникнути інших. Ми вибірково інтерпретуємо досвід, створюючи індивідуальну схему апперцепції, та формуємо різні паттерни по відношенню до світу. Для Адлера процеси формування життєвої мети, стилю життя, схеми апперцепції - по суті творчі акти. Творча сила особистості керує індивідуальним реагуванням на навколишнє середовище. А.Адлер наділяє індивідуума унікальністю, здатністю до формування своєї особистості. індивідуум - і картина, і художник. Він - художник своєї власної особистості” [Психолгия…, 1999, 159]. Гордон Оллпорт, розробляючи диспозиційну теорію особистості, виділив важливу особистісну характеристику - інтенція. Під цим терміном розуміється спрямованість особистості (плани, амбіції, рівень домагань). Г. Оллпорт припустив, що існує єдиний принцип організації установлення оцінок, мотивів, схильностей індивіда, який він назвав пропріумом. Під цим терміном Оллпорт розуміє позитивну творчу властивість людської натури, яка прагне до зростання та постійно розвивається. Пропріум є “ядром” особистості, яке формує унікальність кожного людського життя [Оллпорг Г., 1998, 7]. Г. Оллпорт виділив сім аспектів пропріуму. В перші три роки життя людини проявляються відчуття тіла, самоідентичність та самоповага. Пізніше ( з 4 до 6 років) формуються ще два аспекти : розширення пропріума (“Я” охоплює важливі аспекти навколишнього світу) та образ себе. У проміжок між 6 і 12 роками з'являється здатність раціонально вирішувати життєві проблеми. Для цієї стадії характерними є конформізм та слухняність. Але після 12 років формується проприативне прагнення - саме в цей період центральною проблемою виступає вибір кар'єри та життєвих цілей. Концепція его-ідентичності Еріка Еріксона також визначає період після 12 років важливим для життєвого самовизначення особистості. Але саму необхідність творчості Е. Еріксон відніс до фінального періоду розвитку особистості (див. мал.1 ).

Е. Еріксон зазначає , що при переважаючому прояві певної позитивної риси характеру завжди існує ймовірність появи за відповідних умов її негативного антиподу, і навпаки. Але в той же час, в результаті боротьби позитивних і негативних тенденцій формуються основні новоутворення особистості. Оскільки позитивні почуття реально завжди протистоять негативним, то і новоутворення особистісного розвитку мають два полюси [Эриксон Э., 1996, 57]. Так, творчість проти застою породжує турботу про реалізацію своїх професійних і сімейних планів, з одного боку, і нехтування професійними і сімейними обов'язками - з іншого. Таким чином творчість (у концепції Е. Еріксона) представляється як результат плодотворно прожитого життя та як основа формування особистісної цілісності. Деякі вчені вивчали проблему зв`язку творчості з психопатологією. До цієї проблеми дослідників підштовхнула виявлена аналогія поведінки творчої особистості та людини з психічними порушеннями - адже поведінка тієї й іншої відрізняється від стереотипної, загальноприйнятої.

В 1952 р. Г. Айзенк в ході своїх психометричних досліджень зробив припущення, що структуру особистості визначають не тільки нейротизм і інтроверсія - екстраверсія, є також третя важлива риса особистості - психотизм, що являється ортогональним і до нейротизму, і до інтроверсії - екстраверсії. Послідуючий аналіз психотизму показав, що один полюс цієї перемінної є пов'язаним з такими рисами особистості, як альтруїзм, соціабельність, здатність до емпатії, конформізм. Другий полюс цієї ж перемінної пов'язаний з такими рисами особистості, як кримінальність, імпульсивність, ворожість, агресивність, психопатія, шизоїдність, репресивність, афективні розлади, шизоафективність і шизофренія. Більш за того, при високому рівні психотизиму особистість виявляє, з одного боку, високий рівень креативності, а з іншого - агресивність, егоцентричність, імпульсивність, “холодність”, анти соціальність, впертість та грубість [Дорфман Л., 1999, 105]. На сьогоднішній день залишається невирішеною проблема взаємозв'язку творчості та безумства. Деякі психологи настоюють, що будь-яка творча особистість має більш або менш суттєві психічні порушення (алкоголізм, наркоманія, депресія, підвищена тривожність, манії, галюцинації, спроби самогубства). Американський психіатр Арнольд Людвиг, використовуючи біографічний метод, провів дослідження 1004 видатних діячів ХХ ст., які прославили себе у мистецтві, науці, в адміністративній та суспільній діяльності, в спорті, підприємництві або воєнній справі. Він виявив, що приблизно третина видатних поетів, музикантів-виконавців і белетристів у підлітковому віці страждали від серйозних психологічних проблем. У дорослому стані проблеми зростали ще більше. Менш за все людей з психологічними проблемами виявилося серед видатних вчених природничих наук, політиків, мандрівників, воєнноначальників і бізнесменів. А. Людвиг зробив припущення, що деякі області творчості (живопис, поезія, художня проза) приваблюють емоційно нестійких людей [Гений…, 1996, 32-33]. Основний висновок А. Людвига: “Невірно, нібито душевне захворювання - це ціна , яку люди платять за свою творчу обдарованість. Психічні порушення, можливо, породжують в людині деякий внутрішній неспокій, необхідний для тривалої творчої активності, але ці порушення - не єдине джерело такої внутрішньої напруги, стимулу до творчості”[ Гений…, 1996, 32]. Таким чином, не можна стверджувати що всім творчим особистостям властиві психічні або емоційні порушення, до того ж існує опонента точка зору, що саме для творчої особистості характерними є гармонія та внутрішня рівновага. Вивчення здорового творчого індивіда ставить за мету гуманістична психологія (А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм, К. Хорні, В. Франкл). Творчість як елемент гарного життя ” розглядає Карл Р. Роджерс. Під словами гарне життя” К. Роджерс розуміє спрямовуючий процес - сприйнятливу відкритість світу, віру в свої здібності. Творча особистість, якщо вона дійсно творча, в будь-який час і в будь-якій культурі буде жити створюючи в гармонії зі своєю культурою. За думкою Роджерса, творча людина завжди зможе добре і творчо пристосувати як до нових, так і до існуючих умов. Але під пристосуванням К. Роджерс розуміє не конформізм (який, як вважається, суперечить творчості), а адаптацію, як вимогу життя [Роджерс К., 1994, 244]. Основним джерелом творчості, за К.Роджерсом, являється тенденція людини до актуалізації себе, потреби стати тим, що закладено в її потенціальності. Дочка К. Роджерса - Н. Роджерс поглибила ці думки, вважаючи що в кожному з нас закладена внутрішня тяга до конструктивної творчості. Творчість породжується всім нашим організмом ( а не тільки інтелектом, або мотивацією і т.д) - “творчість - це частина усього нашого єства, нашого тіла, нашого розуму, емоцій та духу” [Роджерс Н., 1990, 165]. Н. Роджерс навіть зробила припущення, що коли наші творчі прагнення обмежуються, або заглушаються, ми захворюємо, стаємо напруженими, тупішаємо. Саме із-за цього люди починають звертатися до наркотиків та алкоголю, щоб прорватися до своєї творческості крізь обмеження та побудовані заборони (стереотипи). Віктор Франкл пов'язує творчість зі смислом життя, оскільки прагнення до реалізації унікального смислу життя робить кожну людину унікальною творчою особистістю. В.Франкл метафорично порівнює початок життя з неоформленим “матеріалом” , якого в процесі життя стає все менше і менше. Життя, яке втрачає з часом все більше і більше свого “заготівельного матеріалу” , в кінці перетворюється в “чисту форму”. Тому людина дуже схожа на скульптора, який працює з безформним камінням для того, щоб його матеріал набував все більш зриму форму. Людина ліпить своє життя з того матеріалу, який дала доля: в творчості, переживаннях або стражданнях він створює цінності власного життя (смислові універсалії). За В.Франклом саме цінності визначають основні шляхи, на яких людина може зробити своє життя осмисленим :