Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам`янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

ПРОБЛЕМА ЕМАНСИПАЦІЇ У ТВОРЧОСТІ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ

Спеціальність

Педагогіка і методика середньої освіти. Українська мова і література

Кам`янець-Подільський 2010ЗМІСТ

Вміст

1. Феміністична проблематика у світлі наукового дослідження

2. Проблема емансипації творчості Ольги Кобилянської в оцінках літературно-художньої критики

3. Жіночий дискурс великої та малої прози Ольги Кобилянської

3.1 Ідейні пошуки моральних імперативів у романі «Апостол черні»

3.2 Жiночий iдеал Ольги Кобилянської за повiстями «Людина» i «Царiвна»

3.3 Осмислення морально-етичного ідеалу у повістях

«Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями»

3.4 Артистично-індивідуалістичний тип жінки як особистості у творчості белетристики (за новелами «Природа», «Він і Вона», «Valse melancoliqe» та «Impromptu phantasie»)

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно - «робiтницею свого народу», але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом.

Буковинська письменниця увiйшла в лiтературу як видатний митець демократичного напрямку, майстер художнього слова. Вона збагатила лiтературну скарбницю України творами, в яких вiдбилося життя буковинського селянства та iнтелiгенцiї. Всi вони перейнятi палкою любов'ю до трудящих мас, бажанням бачити рiдний народ вiльним, щасливим, возз'єднаним.

Цi iдеї єднають письменницю з iншими прогресивними письменниками, якими багата iсторiя української лiтератури. Але iснує особливiсть, яка притаманна лише О.Кобилянськiй. Талановита письменниця є постаттю, що найяскравiше втiлює iдею українського лiтературного фемiнiзму на межi столiть. Вона була фемiнiсткою за переконанням, фемiнiстками виступають і її героїнi.

У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, О.Кобилянська захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М.Матковською вона організовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху» (див. «Літературно-критичний додаток»), опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком.

Iдеал О. Кобилянської - жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської - любляче i нiжне, здатне на великi почуття.

Жінка - це насамперед індивідуальна особистість, це людина, яка живе, є невід'ємливою складовою суспільства і виконує в ньому важливу і безпосередньо потрібну роль. Ідеться про роль скоріше в розумінні ґендеру. Тобто роль жінки як соціальної статі, сконструйованої явним соціумом у відповідному проміжку часу. Роль, яка через виховання, забобони, закони, думку оточуючих та інші важелі впливу стає неусвідомлюваною. Але ми розуміємо і знаємо, що це неправильно. Людина повинна мати свою думку і не боятися її висловлювати і втілювати в життя, а не весь час жити, керуючись нав'язаними чужими інтересами.

М.Крупка в монографії «Українська жіноча проза: дві епохи дві версії» пише про кінець ХІХ століття, що «Жінка, проявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію подвійної вимоги: вона змушена зберігати традиційні ролі - дружини, матері, задовольняти потребу самореалізації як творчої особистості. Одним із дискусійних питань того часу була правомірність / неправомірність виходу жінок із сфери приватної / родина, діти, господарство) в сферу публічну (професійна діяльність, громадські інтереси, творча робота). Патріархальне суспільство не було готове до такої інверсії гендерних ролей, яких, по суті означала нівеляцію традиційної парадигми суспільства» [Круп, 82].

Своє розуміння позитивного образу жінки Кобилянська чітко окреслює в листі до О.Маковея від 11 серпня 1898 року: «…Образовані і тонко відчуваючі жінки є для мене ідеалом» [ОК в 5 т., V, 355]. Письменниці у своєму оточенні важко було знайти відповідні типи жіночих героїнь - вільнолюбних, гордих і вольових жінок, які здатні захистити своє право на незалежне становище у суспільстві, забезпечити власною розумовою працею своє майбутнє, тому їх прообразом найчастіше є модель-зразок авторки, що відображає її тонке й глибоке розуміння «жіночого питання» і жіночої душі. Устами персонажів своїх творів Кобилянська висловлює свої власні ідеї та погляди, що сформувались під впливом індивідуалістичної філософії Ніцше, модерністичної белетристики і феміністичної наукової та художньої літератури («Про жіночу емансипацію» Джона Стюарта Мілля, «З доброї родини» Г.Рейтер, «Тереза» А.-Р.Цукаррі (Неєри), «Нора» Г.Ібсена, повісті й романи І.Тургенєва, «Хмари», «Над Чорним морем» І.Нечуя-Левицького, «Ребенщукова Тетяна» М.Павлика, «Дух часу», «Задля кусника хліба» Н.Кобринської). Героїні О.Кобилянської приваблюють і чарують чистотою своїх почуттів, горінням ідеєю, своєю душевною красою і тонкістю, людською гідністю і самовідданістю [Починок, 50].

Письменниця моделює образи і типи жінок, які своїми ідеалами піднімаються над філістерським оточенням, ламають заскорузлі звичаї і традиції. Тобто колишньому типові «жінки-невільниці» в українській літературі Кобилянська протиставляє новий, «володарський», за визначенням О.Грицая [Грицай, 241], жіночий тип. Героїням її творів чужа міщанська мораль, що сковує людську особистість, вони надзвичайно цінують свободу, шукають у житті краси і щастя, прагнуть бути корисними своєму народові. Духовно чиста, інтелектуальна, горда і цивільна натура, з розвиненим почуттям власної гідності й готовністю до самопожертви заради кохання і мистецтва, з високим почуттям обов'язку перед іншими людьми, перед своїм народом, справжня Людина, що стала «царівною» своєї долі, є етичним ідеалом О.Кобилянської. А основу, на якій формуватимуться такі безкорисливі благородні й героїчні характери європейського типу, як свідчить Н.Томашук [4 Томашук, 130], за переконанням письменниці, мають складати наука, «новожитня філософія», мистецтво і гуманізм.

Створені Кобилянської ідеальні образи жінок, які віддзеркалюють світогляд авторки, - Наталка Верикович «Царівна», Зоня Яхнович («Ніоба»), Маня Обринська (Через кладку), Аглая-Феліцітас («За ситуаціями»), Софія Дорошенко («Valse melancolique») та ін. - певною мірою подібні один до одного. Усі її героїні, абстрагувавшись, наскільки можливо, від зовнішнього дріб'язково-міщанського світу, від буденної філістерської дійсності, живуть своїм власним психологічним життям у світі артистичної краси й етичної досконалості. Аристократки духа, вони творять і моделюють свої характери, постійно самовдосконалюються, прагнучи досягти вершин творчої самосвідомості. Їх ріднять не лише життєві принципи - ідеалізм, фемінізм та індивідуалізм, а й небуденність вдачі, артизм, незвичайна сила духа, поєднана з ніжністю і душевною тонкістю [Починок, 50-51]. Помітно схожі героїні Кобилянської навіть своєю зовнішністю (високий зріст, тонка постать, ніжне, романтично-блідаве обличчя з елегійно-сумним, поважним виразом), що стверджує й критик І.Ізотов у своїй праці, присвяченій творчості буковинської белетристики [Ізотов, 83].

Як бачимо, ідеальні жіночі образи О.Кобилянської у своїй сукупності представляють, по суті, один і той самий духовний культурний тип - тип сильної й непересічної особистості з «ідеальними вимогами до життя», з прагненням до вищої духовності та індивідуальної свободи, з палким бажанням прислужитися рідному народові. Однак, розкриваючись у творчості письменниці в різних аспектах та освітленні, кожен із цих образів, як слушно зауважує румунська дослідниця М.Ласло, «видається нам новим, відмінних від інших новими потужностями духовної краси і благородства, розкритими в них авторкою» [Ласло, 337]. Зважаючи на це можемо говорити і про певну еволюцію позитивного образу, а й отже етичного ідеалу письменниці від абстрактно-гуманістичного до громадянського звучання. Шлях Ольги Кобилянської до осмислення власного морального ідеалу був складним і тривалим, причиною чого, безумовно стало невтішно-самотнє ще й вимушено ізольоване від широкого світу через важку хворобу особисте життя письменниці, її глибокий душевний конфлікт між високим ідеалом і життям, той «самозмаг», який вона змушена була вести, «стаючи раз по одному боці фронту свого Я-ідеалу, то знов по другому Я-життя» [119, 556], що й викликало твердження деяких критиків про «дві Кобилянські» [69]. Тож спробуємо простежити еволюцію етичного ідеалу письменниці в її творах з життя української інтелігенції.

Актуальність теми дослідження. Тема даної курсової роботи «Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської» є вкрай актуальною для дослідження, оскільки в наш час погляди на місце жінки в суспільному житті значно видозмінилися і потребують більш глибокого аналізу та вивчення. Що цікаво, погляди О. Кобилянської у час її життя виглядали більш радикальними і революційними, ніж сьогодні, але, в якійсь мірі, і творчість О.Кобилянської і творчість Лесі України сприяли становленню феміністичних позицій не тільки в Україні, але і по всій Європі.

Дискусії останнього десятиліття виразно засвідчили тенденцію моделювання цілісної концепції історії української літератури з урахуванням маргінальних до недавнього часу явищ та постатей. З цього погляду доречно звернути увагу на феномен вітчизняного модернізму, явище надзвичайно багатогранне та специфічне, однак засадниче для подальшого розвитку культури. Проте парадигму українського модернізму не можна інтерпретувати, не реабілітувавши творчість українських письменниць цього періоду і не осмисливши мистецьких тенденцій епохи модерну з жіночої перспективи. Лише за умови присутності жінки в культурному просторі може йти мова про його “повноту”. У роботі здійснюється осмислення епохи fin de sieсle з гендерної перспективи, яка передбачає реінтерпретацію творчості Ольги Кобилянської. Інтерпретація явища жіночої прози на рівні теоретичного осмислення вимагає залучення текстового аналізу. Таким чином окреслюється співвідношення емансипаційного жіночого руху з творчими інтенціями авторки. Актуальність дослідження визначається також спробою описати феміністичну інтелектуальну традицію. Використання феміністичного інструментарію у річищі постколоніальних методологій видається доречним задля трактування національної літератури в перспективі врахування специфіки.

Вагомий внесок у вивчення модерної епохи з врахуванням гендерного аспекту належить В.Агеєвій, Т.Гундоровій, Н.Зборовській, С.Павличко, Н.Шумило та ін. Однак концептуально явище жіночої прози ще не було проаналізовано.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дипломна робота виконана як складова частина основної теми кафедри історії української літератури та компаративістики Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка - вказати тему кафедри.

Мета роботи - виявлення емансипаційних тенденцій в українській жіночій прозі Ольги Кобилянської та з'ясування місця жінки у творчості письменниці й національно-культурному житті цього періоду.

Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:

· з'ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблеми;

· проаналізувати процеси, які вплинули на появу жіночого письменства;

· окреслити феміністичну літературну традицію;

· визначити ідейну концепцію авторки у філософському дискурсу доби;

· вказати механізми текстуального вияву емансипаційних ідей;

· описати альтернативність образу жінки як героя та визначити його сутнісні характеристики;

· з'ясувати відповідність генези українського літературного фемінізму етапам світової традиції;

· окреслити соціокультурну ситуацію кінця ХІХ - початку ХХ ст. з гендерної перспективи.

Об'єктом дослідження є прозова спадщина Ольги Кобилянської (повісті «Людина», «Царівна», «Апостол черні», «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями»; новели «Природа», «Він і Вона», «Valse melancolique», «Impromptu phantasie»), у якій найвиразніше простежуються емансипаційні настрої.

Предметом дослідження виступає жіночий дискурс періоду українського модернізму.

Теоретичною та методологічною основою дипломної роботи є праці таких відомих дослідників, як В.Агеєва, Х.Алчевська, О.Бабишкін, С.Дігтяр, М.Євшан, С.Єфремов, Ю.Кузнецов, М.Ласло, С.Павличко, Ф.Погребенник, Л.Починок, Н.Томашук, М.Мочульський та ін. Взято до уваги літературознавчі дослідження Г.Адама, М.Крупки, С.Кирилюк, М.Сріблянського та ін.

У роботі застосовуються культурно-історичний, біографічний, психоаналітичний, компаративний методи та феміністична критика, залучено також елементи екзистенціалізму, постмодернізму, постколоніальних теорій. Такий комплексний підхід уможливлює аналіз жіночої прози кінця ХІХ - початку ХХ ст. як цілісного явища епохи українського модернізму.

Наукова новизна роботи. У дипломній роботі комплексно досліджується феномен жіночої прози Ольги Кобилянської. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що воно є першим спеціальним дослідженням теми жіночої долі у творчості Ольги Кобилянської, у якому осмислено етичний ідеал письменниці, простежено його еволюцію, досліджено зв'язок загальнолюдських, гуманістичних мотивів з національно-патріотичними у творах О.Кобилянської з життя української інтелігенції. На рівні текстового аналізу досліджується проблема творення нового літературного героя; окреслюється концепція модерного жіночого персонажа. У роботі простежується, як відбувається всебічне переосмислення гендерних стереотипів “новою” героїнею: від активного завоювання царини чоловічої реалізації (освіта, наука, професія) через зусилля поєднати реалізацію жінки як людини з обов'язками матері, дружини, громадянки до усвідомлення особистісної самодостатності.

Теоретичне значення роботи полягає в застосуванні нових підходів до дослідження літературної епохи кінця ХІХ - початку ХХ століть, які дозволяють враховувати фактор жіночої творчості. Зміст роботи сприяє поглибленню знань про культурологічні аспекти літературного процесу означуваного періоду. Результати дослідження відкривають нові можливості як у вивченні персоналій Ольги Кобилянської, так і для створення цілісної концепції розвитку української літератури кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що її матеріали й висновки можуть бути використані у підготовці лекційних курсів з історії української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. і спецкурсів, практичних занять, факультативів з проблем модернізму, а також у практиці викладання в середніх навчальних закладах.

Обсяг і структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури (60 позицій). Загальний її обсяг - 146 сторінок (127 - основного тексту).

1. Феміністична проблематика у світлі наукового дослідження

У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі таке поняття вимагає визначення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого - комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія. На теперішній час фемінізм пропонує альтернативну щодо існуючої картину світу, у можливість відбування якої потрібно перш за все вірити. Це дає підставу деяким дослідникам говорити даного напрямку не лише про феміністський рух чи про феміністичну теорію, а й про “феміністську теологію”, яка є “теологією досвіду, що намагається викривати, осмислювати і покращувати ситуацію у суспільстві, пов'язану з утиском прав жінок, їхньою дискримінацією” [Мольтманн].

Окрім вищесказаного, у науковій літературі фемінізм розглядається як соціально-культурна доктрина, спрямована на гуманізацію суспільства. Однак маємо констатувати, що в основу даного напрямку покладені здебільшого нагальні буденні проблеми, які вимагають практичного вирішення. Фемінізм такого “ґатунку”, що виростає із соціологічного та психологічного поля дослідження, репрезентують Сполучені Штати Америки. Саме європейський континент із розвиненою філософською традицією надав фемінізму філософсько-культурологічного звучання, виводячи його, таким чином, на рівень світоглядної орієнтації.

На сьогодні прийнято вважати, що час зародження феміністичних ідей відноситься до епохи Відродження з її ставленням до людини як до співтворця Бога. Саме в цю епоху з'являються перші трактати Кристини де Лізан і Корнеліуса Агріппи, в яких відкрито говориться про придушення особистості жінки і несправедливе ставлення до неї з боку суспільства [Некрасов].

Однак, власне, феміністський рух - перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві - розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того на даному суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII столітті у Франції “Декларація прав чоловіка і громадянина”. Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. Як відповідь цьому 1792 року у світ вийшла “Декларація прав жінки і громадянки”, написана Олімпією де Гуж, в якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права, а також про можливість обіймати державні посади [Юк].

У пореформеному європейському суспільстві, коли серед нижчого прошарку населення (пролетаріату) вже не здійснюється суттєвого розподілу праці за статевою приналежністю, певні економічні чинники* змушують як жінку, так і чоловіка відстоювати на законодавчому рівні свої права. Саме з цього історичного факту постало питання про самоідентифікацію жінки, а першими шукачами відповіді на нього стануть саме жінки з пролетаріату. Від цього часу будь-який натиск або наступ на жіноцтво взагалі або на жіночі права зокрема, у Європі буде сприйматися у “багнети” і не лише “низами”. Жінки з “вищого світу” сприйматимуть це як особисту образу (потрібно зазначити, що раніше для “дам вищого світу” як у Європі, так і в Росії після реформ Петра І були певні - нехай і завузькі - можливості для самореалізації).

А в Росії провідна політична діячка О.М.Коллонтай проголосить: “Кінцевою метою пролетарки є зруйнування старого антагоністичного класового світу і створення світу іншого, кращого, в якому не буде більше засобів для експлуатації людини людиною”...

Цього не бажають і не можуть зрозуміти феміністки. Їм видається, що при досягненні формально визнаного буквою закону рівноправ'я вони прекрасно зуміють влаштуватися і в “старому світі гноблення і покріпачення, стогону і сліз”. І це до певної міри так. Якщо для більшості жінок-пролетарок зрівняння в правах з чоловіком було б зараз лише зрівнянням у “безправ'ї”, то для “обраних” - для жінок із буржуазії - воно насправді відкривало двері до нових, ще незвіданих прав і привілеїв, що складали до цього часу надбання одних лише чоловіків буржуазного класу. Але ж кожне подібне завоювання, кожна нова прерогатива буржуазної жінки давали б їй у руки лише нове знаряддя для експлуатації молодшої сестри і все більше й більше поглиблювалася б прірва, що розділяє жінок з двох протилежних соціальних таборів” [Коллонтай]. Отже, пролетарці недоцільно розпорошувати свою енергію на слухання або, тим паче, на сумісні дії разом із жінкою з іншого “соціального табору”. Єдиним виправданням для такої гіперболічно-ілюзорної точки зору могло бути лише тогочасне жахливе становище виробничої сфери в Російській імперії, коли праця жінки використовувалася перш за все у тих галузях промисловості, де не вимагалося високої кваліфікації, а середній вік жінки в Росії на початку ХХ століття складав усього 33 роки.

На відміну від Заходу, жіночий рух у Росії був тісно пов'язаний із соціалістичним і ніколи не виходив за його межі. “Відбуявши” у своєму дикому розквіті у 10-20-і роки ХХ століття у цілком звульгаризованому вигляді “на низах”, цей рух буде зупинено “великим блюстителем моралі” Йосифом Сталіним.

В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини. Зокрема, на західноукраїнських землях такий процес мав певну специфіку в культурному аспекті і відбувався досить динамічно. Цей період у Галичині характеризувався надзвичайно плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. У літературі згаданого періоду основні художні зміни були пов`язані з зародженням українського модернізму. На відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним.

Формування неонародницької та модерністичної течій в українській літературі початку ХХ століття великою мірою було пов`язане з питанням про шляхи й напрямки соціально-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полемікам і деклараціям, з`ясуванню їх відмінності та ідеологічного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типів ідеології модернізму і народництва, формуючи цілий спектр культурологічних концепцій, появу творчих угрупувань і партій, розгортання дискусій.

У літературі кінця ХIХ - початку ХХ століття набрав гостроти головний конфлікт між народництвом, з його орієнтацією на збереження культурно-національної ідентичності, і модернізмом - новим естетичним і політичним принципом ХХ століття, що орієнтувався на загальноєвропейський процес та його універсалізм. “Однак між двома парадигмами, - зазначає вітчизняний літературознавець С. Павличко, - існувала ще одна ключова опозиція - жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу” [Павличко].

Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції “жіночої літератури”, маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. “Літературний образ жінки ХIХ століття - “покритки”, “бурлачки”, “повії”, що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед “царівною” і “одержимою духом”. В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея”, - писала Соломія Павличко [Павличко].

Відома зарубіжна дослідниця української культури Ф.Кошарська для характеристики феміністичних тенденцій в українській літературі запропонувала термін “маскарад Фемінізму” (13). З одного боку, він може бути використаний як засіб “феміністичної критики”, з іншого - відповідає враженню від сприйняття змісту літературних творів даного періоду пересічним читачем. Саме це явище “замаскованості” фемінізму стало ознакою, притаманною українському літературному рухові.

Входження письменниць до феміністичної проблематики, особистої інтерпретації політичних постулатів фемінізму, а також його втілення у творчості, на думку Соломії Павличко, мало свої зигзаги і парадокси. До того ж, жодна з письменниць не була активісткою феміністського руху.

Так, Леся Українка “жіноче питання” розглядала в дусі франкового радикалізму. Деякий скептицизм щодо фемінізму пояснюється її переконанням, що проблеми жінок не можуть бути вирішені відокремлено від загально-суспільних. З приводу пропозицій організаторки жіночого руху в Галичині Н.Кобринської стосовно співпраці Леся Українка писала: “Очевидно, ми порозумітись не можемо. Вона задала, наприклад, мені такі теми: “Жінка-українка та її діяльність на полі національного відродження”, а я не розумію, як би се приступитись до такої незвичайної теми” [Феминизм, Драй-Хмара].

Щоправда, Ольга Кобилянська, на відміну від Лесі Українки, мала певний досвід співпраці з “Товариством Руських жінок на Буковині”. 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала навіть як послідовна феміністка. Її “Людина” писалася під безперечним впливом “Духу часу” Наталії Кобринської і була їй присвячена.

Перші класичні повісті О.Кобилянської “Людина” й “Царівна” започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, - психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. “Нова жінка” О. Кобилянської - людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

В опозицію “сильні жінки - слабкі чоловіки”, на думку С. Павличко, трансформовано філософські погляди Ф.Ніцше. “Кобилянську вабила романтична надлюдина, - зазначає дослідниця, - але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою” [Павличко]. “Негативність” чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі.

Чоловічі характери у більш пізніх повістях О. Кобилянської, написаних у 1910-х роках, саме так втілюють цю слабкість натури. Але тут з`являється ще один аспект - ця слабкість пов`язується з традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною і консерватизмом.

Героїням О.Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого - бояться його, хочуть і не хочуть любити. Страх перед патріархальним шлюбом видає острах нерівноправності у стосунках жінки і чоловіка.

Реакція критики на перші твори О.Кобилянської виявилася неоднозначною. Леся Українка в статті про буковинських письменників свідомо вступила в полеміку, що впродовж року точилася навколо повісті Ольги Кобилянської. Дві феміністичні повісті і ряд оповідань молодої авторки Леся Українка сприйняла із захопленням. Але деякі критики з народницького табору вирішили, що О.Кобилянська взагалі не може називатися письменницею.

Інтерес становить критична рецензія майбутнього історика та політика Михайла Грушевського на оповідання “Царівна”. Вже з першого речення цей відгук свідчить про упередженість автора до самої форми твору: “Оповідання у формі дівочого дневника на звиш 400 сторінок - брр! думав я собі, поглядаючи на сю книжку...” [Грушевський].

Рецензент не відчув ні сучасності теми, ні художньої манери авторки. Повість видалася М. Грушевському модернізацією старої, вічної історії про Попелюшку, в якій бракувало локального колориту: “... історія може бути перенесена без великих перемін у яку-небудь країну...” [Грушевський]. Крім того, він закидав О.Кобилянській гіпертрофований психологізм: сюжет психологічний, а “все інше” ролі для О. Кобилянської не відігравало.

Письменниця відреагувала на ці закиди достойно: “Наталка є новітній тип, впроваджений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить на народних строях, з старосвітськими ідеями і зітхає до місяченька. Наталка ж думає вже над собою і другими, так і видить, що праця надає чоловікові смисл в житті. Праця умислова” [Кобилянська, Твори].

У повісті “Царівна” прослідковується головний принцип феміністичного підходу - зосередження на жінці як дієвій силі в історії власного життя, вживання нових інтерпретацій жіночих цінностей, аналіз особистого досвіду жінки, родинних і домашніх структур.

Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму.

Леся Українка, аналізуючи творчість О.Кобилянської, у своїй доповіді “Малорусские писатели на Буковине” зазначала: “...Впоследствии она значительно охладела к феминизму, - быть может потому, что он стал для нее пережитым моментом, а сама идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств” [Савчук].

Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О.Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки - інтелектуальної, самодостатньої особистості.

Підсумовуючи, зазначимо: жіночий рух, долаючи на своєму шляху перешкоди, у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття пройшов складний шлях становлення. Його здобутками стали створення системи освіти, відвоювання громадянських та політичних прав, широка благодійницька та соціальна праця. Гуманістичний характер діяльності жіноцтва сприяв підняттю культурного рівня суспільств різних країн. Розпочате вироблення ідеологічних засад фемінізму завершилося формуванням його філософської доктрини лише за міжвоєнних років ХХ століття. Проте, сам феміністський рух поступово переріс у потужний фактор суспільного поступу, істотно впливаючи на соціально-культурні та суспільно-політичні процеси суспільства.

Українська інтелектуальна традиція асимілювала західноєвропейський фемінізм, сприйнявши в ньому не тільки ідею боротьби статей за рівноправність, але й соціально-культурні механізми, що сприяли гуманізації суспільства. Водночас самобутність прояву фемінізму на західноукраїнських землях підтверджена історичними традиціями українського народу та загальними процесами національного відродження.

Українська феміністична ідея кінця XIX - початку ХХ століть зросла на національній основі. Піднесення духовної та суспільної активності жіноцтва підготувало майбутній державотворчий потенціал, який повною мірою реалізувався в добу національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність.

Поява в контексті української літератури зламу віків фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Леся Українка та Ольга Кобилянська як представники нової генерації, зробили спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи їхній діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, - ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10-20-их роках ХХ століття.

Крізь призму, світовідчуття письменниця створює у творчості “почуттєву” модель світу та власного буття у ньому. О. Кобилянська, робить спробу звільнитися від сюжету в загальноприйнятому (арістотелівському) розумінні. У результаті маємо об'єднаний сприйняттям наратора потік зовнішніх вражень (зорових, слухових, дотикових), несподіваних асоціацій, досягнутих здебільшого шляхом персоніфікації. Подієвість поступається власне дії під час споглядання, превалює зображальність, виразно простежується відчутний для імпресіоністичної поетики синтез чуттєвих вражень [Семеню, 7].

Про домінування в свідомості О.Кобилянської чуттєвості говорять такі особливості її творчого доробку: глибока емоційність, іноді полярність бачення певних явищ; належність до модерністського світовідчування; перебування в контексті українського менталітету; “жіночий погляд на світ” (“Людина”, “Царівна”, “Некультурна”, “Ніоба”, “За ситуаціями”); злиття з природою та розкриття її як певного персонажу (“Природа”, “Там звізди пробивались”, “Битва”); творення “неоміфу”(“Земля”, “В неділю рано зілля копала”, “Ніоба”, “Місяць”); мислення образами, які становлять, говорячи словами І. Франка, її “мову чуття”. Враховуючи це, можна сказати, що підґрунтям художнього світу письменниці є світовідчуття.

2. Проблема емансипації творчості Ольги Кобилянської в оцінках літературно-художньої критики

Тема права жінки на вільне і щасливе життя є однією з величних тем української літератури. Вона бере свій початок у творчості найбільшого українського поета Тараса Григоровича Шевченка, що не раз звертався до постаті жінки з народу, яку принижували і над якою знущалися представники панівного світу. Творчість Шевченка, в якій відображено нещасливу долю таких жінок, є справжнім обвинуваченням феодальному суспільству, котре відбирало у народу його право на щастя. У міру еволюції революційного світогляду поета вимальовувались нові грані у трактуванні цієї теми. З жертви суспільства жінка в його творах стає борцем проти гніту та несправедливості, її загартоване у горі серце здатне ввібрати в себе страждання всіх пригноблених. Вона має силу підбадьорювати людей, може ясно бачити шлях до звільнення.

Марко Вовчок, письменниця 60-х рр., вибрала головним персонажем своїх творів також жінку з народу. Вона зробила її не лише представницею пригноблених кріпацьких мас, позбавлених будь-яких прав, а й живим свідченням невичерпних життєдайних сил, що криються в народі.

Постать жінки з народу, яку буржуазне суспільство штовхнуло на жахливий шлях проституції, але яка по мірі свого соціального падіння піднімається все вище духовно, змальована з особливою силою у видатному творі українського реалістичного роману кінця XIX ст. -- «Повії» Панаса Мирного.

Буковинська письменниця Ольга Кобилянська (1863-1942) також уболівала над долею жінки з народу. Досить нагадати особливо привабливі образи селянок з новел «Некультурна» (1897) та «За готар» (1903), що підкреслюють моральну красу жінки-трудівниці, здатної любити і обдаровувати. У противагу своїй зовнішній убогості вона має справді благородні думки і почуття.

Доля жінки з народу уважно простежена письменницею і у повісті «Земля» (1902). У ній змальоване село, життя людей якого отруєне капіталістичними відносинами. У таких умовах жінка перетворюється у просте знаряддя боротьби за землю, за маєтки. Бідну дівчину зневажають, топчуть її честь. Та не можна зламати людської гідності, -- стверджує письменниця образом наймички Анни. Вона не змогла одружитись з коханим через небажання його заможних батьків. Прийшовши до міста, Анна усвідомлює, що земля це ще не все. Загартована в боротьбі з труднощами життя, звикла до праці, після важких випробувань вона знаходить душевну рівновагу.

Хоч ці твори письменниці-демократки відзначаються глибоким знанням становища сільської жінки, тонким розумінням її душі, вони не приносять в українську літературу, після Шевченка і Марка Вовчка, чогось нового у трактуванні питання про звільнення жінки-трудівниці.

Через обмеженість свого світогляду, письменниця обійшла мовчанкою революційну боротьбу народу, його прагнення до кращого життя. її бачення життя села, його людей ставало все песимістичнішим, все похмурішим.

Ось чому, говорячи про тему емансипації жінки у творчості письменниці, мусимо в першу чергу дослідити ті її твори, які хоч і не до кінця вичерпують проблему, все ж виявляють її оригінальність у показі нового середовища, у порушенні нових для української літератури тем.

І тут треба насамперед зупинитись на темі емансипації жінки з середніх соціальних верств, з рядів міської дрібної буржуазії. В українській літературі ця тема вперше піднята О.Кобилянською. Причому письменниця розробляє її у цілій низці творів протягом більше 30-и років. Вияснення специфіки цієї теми у творчості письменниці вимагає уважного дослідження умов, у яких вона жила, а також її світогляду.

Ольга Кобилянська народилася на півдні Буковини у містечку Гура-Гумора 1863 р. в родині скромного службовця. Дитинство і юність провела вона в Сучаві та Кімполунзі Молдавському.

Тоді ці, розташовані на далекій околиці Австро-Угорської імперії, містечка були типовими провінційними містечками, віддаленими від місць великих подій часу, з замкнутим животінням, з дуже слабо розвиненою промисловістю, з населенням, що складалося переважно з службовців, торговців та ремісників. Життя в них проходило монотонно, заняття людей «порядного світу», до якого належала і письменниця, були зведені до дріб'язкових інтересів, їхні голови заполонили пересуди, прагнення до наживи, турботи про створення свого «становища», -- весь комплекс брехень, типових для існування дрібної буржуазії.

Своїми духовними запитами родина письменниці якоюсь мірою відрізнялася від свого оточення. Все ж, з-за матеріальних умов, тільки брати письменниці здобули вищу освіту. Над вихованням дівчат тоді не задумувався ніхто. Та й звичаю задумуватись над цим у суспільстві, в якому для дівчат від народження було єдине призначення: вийти заміж -- не було.

Але все ж майбутній письменниці вдалось закінчити 4 класи гімназії -- саме стільки, скільки належалось дівчині її стану. Цілком зрозуміло, що школа не могла їй дати систематизованих знань. Тому, прагнучи поповнювати свої знання, вона жадібно накидається на книги, взяті від братів, визичені від знайомих та з бібліотек.

Відсутність відповідного спрямування читанням спричинилася до певного збочення в літературних смаках дівчини. Якщо ґрунтовне знання німецької мови, мови оточення, в якому жила, мови, якою здобула освіту в школі, полегшило доступ до скарбниць світової культури, то нецілеспрямоване читання приводило ЇЇ до того, що вона часто плутала літературну моду з дійсною цінністю твору.

Читання творів деяких другорядних письменників, особливо окремих творів солодкуватого сентиментального змісту, негативно вплинуло на формування письменниці. Видатні реалістичні твори віку, зокрема реалістичний російський роман, стали їй відомими значно пізніше, аж після того, як вона подружила з великою українською письменницею Лесею Українкою.

Духовна орієнтація середовища, в якому жила, власні судження і упередження утруднили формування світогляду Кобилянської.

Всупереч природним матеріалістичним тенденціям її здорової і розсудливої натури, читані нею книжки штовхали письменницю більше до ідеалізму, прищеплювали їй досить стійке недовір'я до матеріалістичної філософії, яка, на її думку, недооцінює духовне начало, прагнення до ідеалу в людині.

Своєю соціально-політичною позицією Ольга Кобилянська показала себе як послідовний демократ, як людина наскрізь просякнута прагненням допомогти пригнобленому народові, присвятити йому власні сили. Тому з таким запалом вона підхопила національну ідею. Ціною великих зусиль створила вона своєрідний український стиль, прагнучи цим поставити своє перо на захист зневаженої австрійськими правителями національної гідності українського населення. Але, не розуміючи справжньої суті сучасного політичного життя, вона вбачала завдання національної боротьби в об'єднанні всіх класів нації для захисту спільних інтересів.

Ясно, що людина подібного душевного укладу не могла зрозуміти дійсної суті марксизму, хоч в загальних рисах і мала уявлення про нього, свідченням чому є її ранній твір «Царівна» (1896). їй здавалося, що марксизм заперечує духовне начало, виводячи в абсолют вплив економічних умов. Не випадково Орядин, єдиний персонаж з її творів, що за певних обставин зацікавився марксизмом, використовує його для ідеологічного виправдання свого опортунізму

Важливою рисою її соціально-політичних позицій _є ненависть до філістерського оточення. В численних своїх творах Ольга Кобилянська викривала мізерність, тривіальність, егоїзм, які панують в буржуазному суспільстві і отруюють життя провінційних міст. Вона ненавиділа покірність, примиренство з неправдою, шукала «вільної людини, яка жила б своїм розумом». Але дороги до цієї людини не могла знайти, бо шукала її в ідеалістичних соціальних концепціях.

Спочатку вона зацікавилася філософією Ніцше, в якій вбачала ворога філістерства. Але, побачивши, що проповідь Ніцше випливає з жорстокої ненависті до народу, відкинула її. Кобилянська заперечила спроби деяких критиків використати наявність в її творах окремих цитат з Ніцше для ототожнення її поглядів з німецьким реакційним філософом. Вона писала в одному з листів до Маковея:

«Я читала Єфремова дуже спокійно. Я бачу, що він не критикує мене об'єктивно... розводиться цілком непотрібно, що «я не буду з товпою в уста цілуватись», а натомісць не бачить, що я в жодній праці своїй, хоть би найдрібнішій, ту «товпу» не понижаю».

На початку XX ст. вона шукає етичних основ для свого протесту проти філістерства у філософії Толстого, у його проповіді морального самоудосконалення.

Основною причиною того, що Ольга Кобилянська протягом цілого свого життя не змогла знайти виходу з становища, була примусова ізоляція. Десятки років провела вона майже в повній відірваності від суспільства, в умовах сірого, важкого, повного нестатків життя.

Після короткочасного перебування на селі родина письменниці з 1891 р. постійно проживає в Чернівцях. Але й тут шлях до вільного життя в суспільстві був для неї закритий через брак певної професійної кваліфікації, через соціальні забобони. Палаючи бажанням пізнати повніше життя, жити для суспільства, вона була приречена проводити десятки років серед чотирьох стін. Матеріальні труднощі, нестатки батьків і братів зобов'язували її присвячувати більшість свого часу виснажливій і нецікавій праці у домашньому господарстві. Вона не змогла навіть стати дружиною, завести свою родину. А коли у 1903 р. письменницю розбив параліч, ізоляція і бідність стали нерозлучними її супутниками.

Вихід з цього становища, втечу з нього Кобилянська постійно шукала в літературі.

Багато років напружувала вона сили, щоб побачити надрукованими свої твори, пробитись у літературний світ. У її творах, як у надійному сховку, відстоялися, набралися сили ті скупі враження, які давало її дуже бідне життя. Коли ж параліч ще більше зменшив живий зв'язок з життям і людьми, література стала її ілюзорним порятунком. Коли виснажились життєві соки, що насичували" її творчість, Кобилянська почала повторюватись, повертатись до тих саме ідей, образів та ситуацій, і великий її талант поступово стлів.

Отже, умовами життя письменниці можна в певній мірі пояснити постійний і тривалий її інтерес до теми емансипації жінки.

Тема жінки у творчості Кобилянської є прямим відображенням життя та інтимних питань, що хвилювали письменницю.

Цей факт пояснює нам і своєрідність відношення між характером і долею у творах «Людина», «Царівна», «Через кладку», «За ситуаціями» -- головних «феміністичних» творах письменниці. Тут вона не стільки прагне створити нові характери, скільки розв'язати певні проблеми. Ці твори можна назвати романами ідей. Характери головних персонажів у них дуже подібні. У названих творах, як і у багатьох новелах, зустрічаємо героїнь, наділених письменницею багатьма автобіографічними рисами. Всі вони без винятку серйозні натури, вступають на життєву ниву з максимальними вимогами і до себе, і до інших. Вони мають твердий, але замкнутий характер, наділені багатим внутрішнім життям і дуже розвиненим почуттям особистої гідності. Вони дуже чутливі і звичайно мають нахил до мистецтва, що застиг у фазі дилетантства або перетворений за покликанням.

Отже, діалектичний зв'язок між характером і долею, наявний у будь-якому епічному творі, може бути легко роз'єднаний. Розглядаючи характер як наперед визначений, визрілий, як правило, ще на початку дії, можемо всю нашу увагу зосередити виключно на спостереженні долі головного персонажа, який є носієм проблематики твору, і на запропонованому письменницею розв'язанні.

Життя героїнь творів Кобилянської проходить в буковинському містечку, у колі скромної родини. Вони заклопотані створенням відповідно до власного уявлення про свої людські права умов життя, які б дозволяли їм іти з високо піднятим чолом.

У доповіді, виголошеній 1894 р. перед «Товариством руських жінок», активним членом якого вона тоді була, Кобилянська докладно говорила про становище у суспільстві цієї категорії дівчат, про перспективи, які відкриває перед ними життя. Доповідачка палко протестує проти закоренілих у відповідному середовищі думок про те, що єдиним призначенням дівчини є подружжя, створення сім'ї. Вона підкреслює, що природа створила жінку рівною з чоловіком, що жінка має однакові з ним права на вільне, змістовне життя. Жінку не можна розглядати як знаряддя, її треба сприймати як особу. Разом з цим Кобилянська широко обговорює і практичний бік справи, говорить про незліченні випадки, в яких жінка мусить сама утримувати себе, бо ще не встигла вийти заміж або залишилася незаміжньою. Кобилянська відстоює думку про професійне виховання дівчат, зокрема їх підготовку для розумової діяльності, яка дозволить їм у рівній з чоловіками мірі скористатися з економічної незалежності -- єдино певної основи моральної незалежності -- і разом з тим дасть можливість прожити на високому духовному діапазоні. Навіть якщо така дівчина вийде заміж, вона буде краще підготована до обов'язків дружини і матері.

Сьогодні ці думки здаються природними. Але в часи і у середовищі, в якому жила письменниця, на шляху їх здійснення були численні матеріальні і зокрема соціальні перешкоди, які випливали з забобонних поглядів буржуазного суспільства на жінку, з приниженого становища, в яке була поставлена жінка і в родині, і в суспільстві.

Драматичне становище, породжене такими умовами, передане з особливою силою у повісті «Людина», що з'явилася у 1891 р. і зробила відомим ім'я письменниці.

Головний герой цього твору -- молода дівчина Олена Ляуфлер. Олена зросла у батьків, заможних службовців, яким і в голову не приходило, щоб підготувати доньку до якоїсь певної професії, до життя. Олена багато читає і цим піднімається над рівнем дівчат свого середовища. Вона не мириться з думкою, що склавши руки треба чекати свого судженого, а шукає заробітків, щоб полегшити становище родини, яка опинилася перед руїною через п'яницю батька. Батьки прагнуть переконати її віддатися за нелюба, котрий відверто заявляє, що вважає жінку рабою чоловіка. Вони карають її за те, що намагається щось заробити переписуванням музичних нот. Ця деталь дуже характерна для умонастроїв світу, що звичайною річчю вважає шлюб з розрахунку, шлюб-продаж, а чесну працю розглядає як приниження жінки.

Олена скільки може чинить опір цьому тискові. Вона продовжує працювати, а після смерті батька, погодившись на посаду адміністраторки ферми, бере на себе утримання всієї родини. Нарешті бачить, що не в стані забезпечити скромне існування родини, і з любові до матері і сестри погоджується віддатися за нелюбого чоловіка. Героїня твору розуміє, як це підказує і назва повісті, що вона всього-на-всього тільки «людина».

Незважаючи на наявність багатьох мистецьки необроблених декларативних місць, цей твір є найбільш вдалим у постановці питання про емансипацію жінки, тому що тісно пов'язує його з реальними соціальними і економічними умовами існування жінки у буржуазному суспільстві. На думку Магдалени Ласло, обмеженість соціологічних концепцій письменниці у творі відчувається в тому, що вона не визначає справжньої причини поразки Олени: нещадний характер боротьби за існування в капіталістичному суспільстві, яка штовхає на дно недостатньо озброєних для цього її учасників. Пізніше Кобилянська зрозуміє, що так поставлене питання в однаковій мірі стосується і позбавленого соціальної підтримки та матеріальних засобів чоловіка, котрий шукає, як викраяти собі шлях у житті. Внаслідок цього наприкінці 90-х років її інтерес до феміністичного руху набагато спадає [Ласло, 331-332].

Безперечно, що в умовах суспільства, в якому жила письменниця, шлях жінки був значно утруднений численними штучними перешкодами, котрі ставились на дорозі її утвердження. Доступ до більшості професій був для жінки заказаним, а забобонність принижувала її до рангу нижчих істот.

У тогочасних умовах самітню, безпомічну жінку у боротьбі за існування майже завжди чекала поразка.

Ніколи пізніше Кобилянська не спроможеться так реалістично розв'язати питання про емансипацію жінки, як у повісті «Людина». Вона все більше буде намагатися відірвати це питання від чітко визначених конкретних соціальних умов. Тому такий природний фінал «Людини» буде все частіше замінюватись якимось happy end -- наскільки красивим, настільки й штучним.

Це можна сказати й про написану незабаром після повісті «Людина» повість «Царівна» (1896). Сама назва твору підказує, що це заперечення попереднього твору. Якщо Олена Ляуфлер, будучи тільки людиною, здалася, покорилася суспільству, Наталка Верковичівна перемагає у життєвій боротьбі. Вона знаходить те «гармонійне полуднє», до якого тягнуться всі героїні Кобилянської, стає «царівною» -- володаркою своєї долі.

Але природно виникає питання: як могла досягти цього утримувана ласкою родини дівчина-сирота Наталка? Адже авторка не дала їй в руки єдиної зброї, котрою, як гадає письменниця, жінка може перемогти в житті, -- науки.

Щаслива доля Наталки фактично є наслідком збігу ряду щасливих пригод. Письменниця весь час нав'язує думку, що це все -- нагорода за її героїзм, за її постійні змагання, щоб утриматись на поверхні життя, не загинути. Наталка відмовляється одружитися з нелюбою людиною, пориває з ріднею, яка намагалася під моральним тиском примусити її до цього, йде до міста й там знаходить собі місце компаньйонки багатої дами.

Ні для кого не секрет, що таке місце, малодоступне у ті часи для дівчини без спеціальної підготовки, у переважній більшості випадків було пов'язане з грубою наругою над особистістю цієї дівчини, приреченої переносити всі примхи багатих дам, становище яких дозволяло утримувати при собі таких компаньйонок.

Але Наталка зразу натрапляє на ідеальну жінку, яка її любить і поважає. Вона стає наче членом родини, щоб після смерті старої одружитися з її сином -- людиною подібних ідеалів. Лише за допомогою цього настає остаточна розв'язка.

Кобилянська ясно бачила, що хоч її героїні стоять над філістерським оточенням, вони не відмовляються від бажань звичайних дівчат. У гуморесці «Він і вона» (1895), епіграф до якої взято з Ніцще: «Людина є щось таке, що його треба побороти», героїня, всупереч своєму захопленню філософією Ніцше, дуже хоче вийти заміж. І вона має всі шанси на це, бо зустрілася з молодим лікарем, який від того ж Ніцше научився зневажати жінок. Відкинувши набік філософію, вони досягають повного порозуміння між собою.

Наступний етап еволюції поглядів письменниці визначається спадом її інтересу до теми емансипації жінки. У цей час Кобилянська прагне якнайширше відобразити у своїх творах життя трудящих верств, зокрема селянства. Твори «Банк рустикальний» (1895), «У св. Івана» (1896), «Битва» (1896), «Некультурна» (1897), «Земля» (1901), «За готар» (1903), «В неділю рано зілля копала...» (1908) значно поширюють народну і демократичну основу її творчості.