Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської

Своїми поглядами, своїми надто абстрактними, ілюзійними ідеалами Зоня, як і сама мрійниця Кобилянська, -- вся в майбутньому. Наголошуючи на поривах Зоні до майбутнього, письменниця кидає виклик усім тим «освіченим і насиченим», які задовольнялися існуючим станом речей і були позбавлені внутрішніх імпульсів до життя в ім'я майбутнього. Але людина не повинна лише обмежуватися самим поривом до майбутнього, сама й для себе жити цим майбутнім; стаючи частиною цього майбутнього, вона повинна свої переконання проводити в життя. Тим часом до реальної дійсності Зоня стоїть спиною і поки що не хоче включатися в корисну роботу для тих, що «мучаться сотками літ у багні», бо не має такої ідеї, яка б «становила зміст її душі». Нареченому Олексі, який докоряє Зоні за бездіяльність, вона каже: «Я ще не знаю, Олексо, які вимоги поставить життя до моєї особи, одначе будь переконаний... що коли б воно жадало жертв і відречення, воно одержить їх від мене; але, будь певний, що це станеться без «музики й шуму», бо тости не на часі, як і взагалі всякий «галас» противний мені до глибини душі» [ОК, Т.ІІ, 335].

Відмежовуючи Зоню від галасливої, національно обмеженої буржуазної інтелігенції, О.Кобилянська разом із тим, (хотіла вона того чи ні) зробила свою героїню тепличною рослиною, хоч і не позбавила її великих, потенціальних моральних сил і задатків. Читач не^-вірить, що Зоня зважиться на «жертви й відречення», бо жертвувати, власне кажучи, вона не має для-кого. Простого, «приниженого й покривдженого в людських правах народу», задля якого справжня людина повинна жити й працювати, віддавати йому тепло свого серця, Зоня не любить, «жахається того, що ще є неестетичне в низшім народі» [ОК, Т.ІІ, 324] і тому не може «з ним брататися». Не здатна вона на подвиг самопожертви в ім'я інтелігенції, бо не бачить у майбутньому корисних наслідків із своєї праці. А чекати до тих пір, поки життя, яке розвивається за своїми об'єктивними законами, поставить якісь виняткові ідеї, що могли б заполонити душу Зоні (відповідно до її ідеалістичних переконань і мрій) і розкрили б її великі потенціальні можливості, немислимо. Тому необґрунтованим, на нашу думку, є твердження О.Бабишкіна про те, «що люди, подібні до Зоні, знайдуть себе в житті» [Бабишкін, 42]. Зоня не знайшла себе в житті і при її ставленні до народу немає підстав думати, що й знайде, бо її романтичні, естетйзовані ідеали хоч благородні, але далекі від життя, її ідеї ніким не сприймаються і самі по собі нікого з оточення не окрилюють. А поставити свої ідеї «на прапор боротьби» Зоня не здатна. Це визнає й сама вона.

Відчуваючи своє драматичне, а то й напівтрагічне становище в суспільстві, свою одинокість, Зоня приходить до сумних і значною мірою слушних висновків. «Мамо! -- каже вона, -- чи не було б воно ліпше зробити з мене з дитинства яку «ремісничку» і вислати в народ, щоб я попросту моїми спрацьованими руками від хати до хати приучувала селянських жінок до якого-небудь ремесла?

Кому я можу, отака, як є, користь принести? Життя не вимагає нічого іншого, як самої практичності, самої одної практичності, з котрої випливають дальше, немов ланцюг, знов корисні результати...

Мамо! Я турбуюся сама собою» [ОК, Т.ІІ, 325].

І справді Зоні було, чим турбуватись, бо, терплячи поразку у своїх громадських прагненнях, вона стає відчувати, як нею, при роздумах над життям, починає оволодівати ще й почуття покори, зумовлене її релігійним вихованням вдома, те почуття, від якого так настирливо Зоня прагнула звільнитися раніше і яке весь час непомітно тяжіло над нею.

Зоня не знаходить виходу із складних суперечностей, бо вона відірвалася від народу, і навіть стоїть на грані зречення, своєї національності. Тому поради. страдниці Ніоби -- Анни, яка, переживши глибоку духовну кризу, усвідомила і каже Зоні, що тільки при міцних зв'язках з народом можна прислужитися «до зросту й розвою людського духу» -- треба вважати корисними і подібним до Зоні людям, і самій письменниці, яка не мала виразних суспільних ідеалів. Мати каже своїй дочці: «Піди між люди, моє гарне, ніжне дитя, помір твої сили й розумові здатності на других-- і ти віднайдеш себе. Віднайдеш і зміркуєш, якою повинна бути» [ОК, Т.ІІ, 325]. При цьому Анна звертає увагу дочки саме на простий народ: «А народ шануй! Гляди-бо! Коли йдеш у ліс, ти не застанеш тут такого ладу, як в гарно виплеканім і з розвагою заложенім саді, -- та зате стрінеш ти в лісі таку силу й потугу, стільки несвідомої поезії і краси з першої руки, про яку в гарно виплеканім саді іноді й не снять, а тобі іноді з подиву серце замовкне, і ти б чимраз глибше й глибше в ліс заходила... Це -- той паш народ, моя доню! Народ шануй!!!» [ОК, Т.ІІ, 326].

Але подібні материнські поради для Зоні, яка більше роздумує про «вільну любов», ніж про долю народу, лишаються безслідними. Та й сама Анна, що після духовної кризи усвідомила потребу зв'язку інтелігенції з народом, не може, однак, визволитися з кайданів релігійної моралі -- покори і терпіння. Про це свідчать хоч би такі її слова, звернені до Зоні: «Лише чесна є ти й покірна, як пристоїть правдивій християнській женщині, і це вспокоює мене, і нехай тебе Господь удержує такою й надалі» [ОК, Т.ІІ, 325].

Такою ж суперечною і безпорадною, як у суспільних питаннях, Зоня є і в шуканнях особистого щастя. Її взаємини з Олексою і особливо з німцем -- художником служать тому яскравим доказом.

Закриваючи книгу, приходимо до висновку, що людина, яка відірвалася від народу, не може стати справжньою особистістю, а її найблагородніші пориви до щастя, добра, свободи в умовах буржуазної дійсності є нездійсненними. Буржуазне оточення навіть помимо своєї волі, а в силу своїх понять і звичок прирікає таких людей, як Зоня, на одинокість, на безбарвне існування.

Кобилянська в багатьох творах піднімає питання національної інтелігенції. На Буковині інтелігенція здебільшого складалася з попівства і урядовців, далеких від народу, чужих запитам і прагненням трудящих мас. Це наклало свій відбиток на зображення інтелігенції в творах Кобилянської. Критикуючи таких інтелігентів, як Орядин, засуджуючи філістерів і міщан, вона підносить Наталку Верковичівну, яка не зламалася в злигоднях і стала письменницею. Вона розповідає про Зоню Яхнович, яка знає, що її життя повинно належати народові, але не може погодитися з попівсько-народолюбними ідеалами і життєвою поведінкою її нареченого Олекси. Її брат Осип розуміє необхідність порвати з національною нетерпимістю як одною з перешкод у вихованні справді народної інтелігенції.

Проблемам української інтелігенції присвячена й повість «Через кладку» (1911), в якій письменниця широко використала матеріали з власного життя і з життя своєї родини, а також її кімполунзького і чернівецького оточення.

Кобилянська писала, що «Через кладку» -- її «улюблена праця, дарма, що Василь Сімович називає її «найслабшим» твором Кобилянської» [ОК, Т.3, 564]. Письменниця вважала цю оцінку несправедливою і пояснювала її захопленням В.Сімовича писаннями Винниченка.

Задум повісті виник ще на початку сторіччя і зв'язаний з Осипом Маковеєм, якого письменниця хотіла взяти прообразом Богдана Олеся. У листі від 7 вересня 1901 року вона писала до Маковея: «...Я розпочала довгу повість, але не можу без нотаток писати. Не думайте, що се має бути якась новелка до гербати, буде се праця поважна, як «Земля», лише з інтелігентного життя...

Що я Вас у повість умістити хочу -- я Вам вже писала. Я вправді зарікалася не писати більше довгих повістей, то найбільша глупота на світі -- зарікатися. Кажуть -- з життя руської інтелігенції не можна повісті писати. О, можна, можна! Треба лише очі трохи більше отворити і трохи зензитивніше на людей і їх почування глядіти; тогді можна і те бачити, що ся в будній день не бачить. Люди мають однакові почування, розходиться лише о розмір і о барву тих почувань. І о «долю»! а «доля», пане Маковей, се щось дивне! І у Вас є чудна доля. Мені хочеться деякі консеквенції з Вашої «долі» і характеру потягнути; розумієсь, і з других. І я собі розложила план на широкім полі.

Напомацки мені тяжко Вас вірно окреслити, бо видите самі, що хоть які у мене уважні руки, а все я можу якесь дуже болісне місце в Вашій душі натрафити, і Ви будете поражені...» [цит. за: Бабишкін, 155].

Очевидно, Маковей не надіслав Кобилянській спогадів з власного життя, а пізніший розрив його з Кобилянською спричинився до тяжкої недуги письменниці. Вона відмовилася писати повість про дитячі роки свого героя, хоч прообразом Богдана Олеся (в дуже зміненому вигляді) залишився Маковей.

Задум повісті мінявся кілька разів. З чернеток дізнаємося, що письменниця мала намір назвати повість «Павучок», а епіграфом до неї взяти перший рядок з поезії О.Олеся «Айстри» -- «Опівночі айстри в саду розцвіли».

Поштовхом до дальшої праці над повістю була смерть улюбленого брата Ольги Кобилянської. У листі до О.Барвінського від 17 грудня 1909 року вона пише про обставини життя і умови, що спонукали її взятися за повість:

«Про теперішнє своє життя можу Вам лиш стільки сказати, що оно тяжке в дуже вузьких рамцях. Дуже багато винна тому моя недуга -- котра і тепер ще даєсь в знак... а послідній удар, котрий я перенесла з утратою мого найдорожчого, наймолодшого брата, що помер мені сего літа в 31 році на грудну недугу, чоловік незвичайної інтелігенції, доброти і ніжності, що був не лиш моїм братом, а найтоншим і найщирішим приятелем моєї душі, моїм дорадником, а на будуче і оборонцем... батьком (мій батько вже 83 рік числить!).

Той удар позбавив мене чи не всего мойого «я» і всего гарного і ясного, що мала я в життю.

Тепер я лиш вегетую, і коли і забралась знов до якоїсь нової праці, то лиш одиноко під впливом його пам'яті -- котрому праця була в життю все і всім... і котрого остаточно і сама пожерла...» [цит. за: Бабишкін, 156].

Але, окрім основної сюжетної лінії повісті, прослідковуємо й досліджувану нами лінію емансипованої української жінки, яка й становить частину української інтелігенції. Так, в автобіографічних листах «Про себе саму» Кобилянська писала:

«Щодо оповідання «Через кладку», то я від написання «Царівни» носилася все з думкою написати подібну до неї повість, лише з тією різницею що герої її стануть духовно вище, думкою засягнуть дальше й глибше, як герої першого оповідання. Поволі збирала я собі до того оповідання матеріали, так сказати б -- приготовлялася до цеї праці» [ОК, Т.3, 564].

Один із головних персонажів повісті, від імені якого ведеться оповідь, Богдан Олесь, весь час (і здебільшого недоречно) підкреслює своє «мужицтво», та саме розуміння «мужицтва» в нього суперечливе. З одного боку, цим він наголошує на тому, що вийшов з народної гущі і що йому властива наполегливість у досягненні своєї мети, з другого боку. -- він сам під «мужицтвом» часто розуміє незмінну, консервативну силу, яка перешкоджає розвинутися особистостям, і ниці інстинкти, що панують над Міщанським натовпом. Віддаючи належне Богданові Олесю, треба сказати, що в його поведінці все ж переважає не осуд,а пошана до «мужиків» у прямому значенні цього слова, тобто до селян.

Леся Українка, яка побачила в повісті «Через кладку» багато з того, що вона знала з чернівецького життя Кобилянських і їх оточення, не сприйняла нав'язуваної твором антитези «мужицтва» і «аристократизму». У листі до О.Кобилянської від 21 березня 1913 року вона писала: «Холодною лишає мене антитеза аристократизму і мужицтва (тим більше, що я нічого специфічно мужицького в Олесеві не бачу), мені все здається, що «не в тім сила», чи він син мужика, чи внук «владики» (отже -- «аристократ» в своїм роді?), а в чімсь іншім, повістю невиясненім» [ЛУ Про літ., 158].

Так званий аристократизм «гербової» Обринської власне знаходиться в «аристократизмі душі», тобто (як розуміє це Кобилянська) в її внутрішньому моральному самовдосконаленні, і не має нічого спільного з аристократичним погорджуванням людьми.

Можна зрозуміти причини, що штовхнули Кобилянську назад, до старосвітчини. Заперечуючи безладність і розпусту в почуттях, проповідувану «модерністами», Кобилянська намагалася протиставити їм осіб, почуття яких підвладні велінню розуму й гамуються до того часу, доки людина не перейде через всі випробування, що зроблять її гідною свого дружини. Це була реакція на декадентські твори, але така, що мала в собі щось навіть від аскетизму. Важко, просто неможливо виправдати відмову Богдана від своєї «білої мрії» в першій частині твору, коли між ним і Манею зародилися чисті, нічим не потьмарені почуття, а він не мав сили опертися деспотизмові своєї матері. Понад десятирічне взаємне вдосконалення, оте довгочасне переходження кладки по суті призвело до того, що краща, молодша частина їх життя пройшла «на кладці» -- марно і безглуздо. І коли нарешті побралися Богдан Олесь, літня вже людина, з Манею Обринською, то просто не віриться, що в людей, які так довго не підлягали сильнішим почуттям, може бути щасливе, повне почуттів життя. Це тим дивніше, що письменниця просто втрачає художній такт, нав'язливо повторюючи, що Маня виглядає молодо, що в неї «молоді очі», коли роки вже брали своє. «Мені прикре «щасливе» закінчення тої «білої мрії», бо я його не знаю», -- писала Леся Українка, підкреслюючи цим, що письменниця погрішила проти життєвої правди. «Dichtung und Wahrheit не злилися в одну гармонію, коли я ту повість читала» [ЛУ Про літ., 297] -- до такого висновку приходить Леся Українка.

Та проте, при всіх цих істотних вадах повісті «Через кладку», в ній є сторінки, до яких не лишається байдужим і сучасний читач, вони свідчать про великі можливості таланту Кобилянської. Нас приваблює стійкий і незламний характер Мані, яка постає перед читачем як мужня жінка, що без скарг переносить усі злигодні, які випали на її долю, і перемагає їх. Смерть батька змушує її відмовитися від продовження освіти, виплачувати лихварський борг попаді пані Олесевій, виконувати не завжди приємну і почесну роль компаньйонки панства Маріянів та ін. Маня приваблює своєю безкорисною самопожертвою в людській біді, умінням полюбити раз і назавжди [Бабишкін, 159].

Як зауважує Л.Починок, Маня Обринська постає перед читачем як чиста і непохитна «жриця» несамолюбної любові і доброти, краси і культури людських відносин. М'яка і ніжна в поводженні, але невловима і тверда у принципових питаннях своєї життєвої позиції, дівчина так само, як і Зоня Яхнович, зрікається свого особистого щастя заради збереження почуття власної гідності, а також задля духовного піднесення, ушляхетнення свого обранця. Аристократка духом і походженням, Маня Обринська має в собі якусь невситиму жадобу за чимось досконалішим і кращим, імпульс до безупинного зростання - тобто те «щось», яке любить «глибину кожного вчинку вимріяти», той неподатливий елемент, що дратує Олексу у вдачі Зоні, а Орядина - в Наталці Верикович, і який стоїть між нею і Богданом Олесем, перешкоджаючи зіллятись їхнім душам.

Це та «вузька кладка» на шляху їх кохання, на якій не можливо розминутись і яку не можна подолати, лише ідучи разом в одному напрямку, а не навпроти один одного. Обринська любить Богдана «всіма нервами душі своєї», але, як і Наталка Верикович - Орядина, любить його «таким, яким би мав щойно стати». Чітко усвідомлюючи своє становище і життєві завдання, які звикла вирішувати самостійно, Маня не може прийняти його приземленої натури, перейнятої тим «грубим матеріалізмом», що нівечить найтонші порухи душі. Вдачу Обринської влучно характеризують слова одного з героїв повісті, доктора Роттера, сказані про подаровані ним дівчині «шаріти» (едельвейси): «Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути», мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить» [Через кладку, 303]. Отож, щоб здобути прихильність дівчини, Олесь мав побороти себе, визволитися, піднятися до її культурного рівня [Починок, 79-80].

Не поділяючи окремих поглядів панни Обринської (особливо ж, що стосується жіночої самостійності), а Манину принциповість приймаючи спершу за звичайну дівочу «капризність», Богдан, замість працювати над собою, навпаки, намагається побороти саму панну Обринську, її, як гадає, «завзятість». Але в той же час відчуває, як ціла істота цієї незвичайної дівчини будить його самосвідомість, зрушує до чогось вищого і кращого. Будучи незадоволеним із себе і свого життя, Олесь починає усвідомлювати свою справжню суть, - за влучним визначенням М.Мочульського, суть «рутенця» [Мочульський, 168]. Серед низки образів чоловіків-українців у творчості О.Кобилянської - Стефана Лієвич («Людина»), Василь Орядин («Царівна»), брати Яхновичі та Олекса («Ніоба»), професор Чорнай та Йоганес Шварц («За ситуаціями»), постать Богдана Олеся чи не в найбільшій мірі стала, за висловом С.Павличко, «уособленням слабкості, пов'язаної з традиційною українською старосвітськістю, патріархальним консерватизмом» [С.Павличко, 72], втіленням безідейності і пасивності більшої частини української інтелігенції, яку він, як твердить М.Євшан [Євшан, 487], і символізує у цьому творі.

Отже, щоб протиставити й зміцнити позицію мужньої жінки тогочасного суспільства в образі Мані, Кобилянська описує образ Богдана Олеся значно слабшим і непослідовним. Олесь за своєю поведінкою є типовим представником тієї частини буковинського урядовського оточення, яке вище інтересів власного матеріального добробуту і вигідної кар'єри не піднімалося. Мало ймовірним є те, що він не бачить безчесних вчинків і всієї поведінки своєї матері. Тому Маня значно вища в своїх життєвих правилах і розумінні життя, ніж Богдан Олесь. Очевидно, письменниця краще знала психологію жінки, і це позначилося на логіці образу Богдана Олеся.

Образ Богдана Олеся цілком певно нагадує окреслений героїнею новели «Балаканка про руську жінку» образ інтелігента-русина, який ще «недозрілий мати жінку європейського виховання». Хоча на словах він не заперечує необхідності для жінки освіти і самостійності, але в реальному житті дотримується зовсім іншої думки. Саме тому, палко кохаючи Богдана, але не поділяючи його розуміння «ідеалу» жінки, який він собі (щоправда, не без допомоги своєї «матеріалізмом перейнятої» матері) вимріяв, Обринська не може подати йому руку до поєднання. Тож, Олесь, який протягом тривалої розлуки так і не зміг забути свою «білу мрію» - кохання до цієї дивної і недосяжної дівчини, повинен був змінитися, позбутися духовного мужицтва. Єдиним діючим ферментом у цьому процесі поборення пасивної інтелігентської «мужичості» і була творча, сповнена прагненням взаємного досягнення, їх любов. Через цю любов Богдан внутрішньо виростав, ставав досконалішим, тоншим і шляхетнішим, здавалося б, віднаходив свою дорогу, життєвий зміст, який несвідомо втратив, занедбавши високі горді ідеали, що ними пишався в молодості. І коли віднаходить себе, стає справді висококультурною людиною, здатною на жертовні, несамолюбні вчинки, на високу любов, тільки тоді Обринська подає йому руку.

Моральне воскресіння, свого роду катарсисне очищення, під впливом душевної безкомпромісності, шляхетності і безоглядної жертовності Обринських, що, не вагаючись, ризикують житям заради порятунку ближнього, переважає також і пані Олесь, Богданова матір, яка свого часу була найзапеклішою їх супротивницею. Таким чином, довготривалий психологічний поєдинок Богдана Олеся і Мані Обринської завершується тріумфом культури і любові, відродженням зневаженої і приниженої людської гідності.

Цікавий також образ Наталі Ливенко -- дівчини з почуттями, їй самій незрозумілими, дівчини гордої і з незалежним духом, що ставить її часом в антагоністичне положення до зрештою милих їй людей і навіть змушує нехтувати коханням, яке вона має в серці до Нестора. Вона нагадує нам багатьох героїнь Кобилянської -- артистку в «Valse melancolique», дівчину в «Impromtu phantasie», і навіть горду і волелюбну Тетяну з повісті «В неділю рано зілля копала...» У всякому разі її характер більш імпонує читачеві, ніж замкнутість у собі самій, що відзначає Маню Обринську. Трагічним для Наталі Ливенко було те, що Нестор, так само гордий, як і вона, не схильний був до різких і раптових вибухів егоїстичного засліплення вдаваною незалежністю особи, яке було притаманне Наталі. Це й привело її до шлюбу з немилою людиною, яка й змарнувала її життя. Подібні героїні в більш ранніх творах Кобилянської інакше б прожили своє життя [Збірник, ].

Отже, з проаналізованої повісті можна зробити висновок, що перш ніж стати борцями, треба самим вдосконалитися, побороти в собі те, що обмежує людину, робить її невільником матеріальних благ, того молоху, що збиває людину на манівці матеріального збагачення, тамуючи або й зовсім вбиваючи її прагнення до духовного багатства. Людина повинна подолати в собі те, що її принижує, що є в ній від «натовпу», тобто від грубого, сповненого лише матеріальними інтересами, міщанства. Кожен повинен перейти свою життєву кладку. Він повинен це зробити сам, ніхто не вчинить це за нього. І лише тоді, коли людина залишить позаду себе все, що не гідне її самої, її покликання в житті, вона зможе зажити щасливим, повним родинних утіх і громадської ваги життям.

У наступному творі -- в повісті «За ситуаціями» (1913) Кобилянська відмовляється від багатьох положень, на яких вона тенденційно наголошувала в повісті «Через кладку», і це відродило силу її письменницького таланту. Героїня повісті -- піаністка Аглая-Феліцітас Федоренко багато в чому споріднена з своїми попередниками в творах Кобилянської -- з Оленою Ляуфлер і Наталкою Верковичівною, Софією Дорошенко і її товаришкою Ганнусею. Ще ближче їй Наталя Ливенко. Обох споріднює вдача, за визначенням письменниці, «трохи несамовита». У Наталі Ливенко свавільний характер домінує над почуттям і розумом, в Аглаї-Феліцітас він визначається велінням серця, розважністю розуму. Відмінною рисою Аглаї-Феліцітас, порівняно з Наталкою Ливенко, є цілеспрямованість. Аглая-Феліцітас високообдарована артистка, що має стати піаністкою з світовою славою. Це розуміють її нечисленні друзі, це розуміє й вона сама.

Особисте життя Аглаї-Феліцітас склалося дуже нещасливо. Так само, як у Олени Ляуфлер, помирає її наречений, що був порадником і опорою в житті, і так само, як Софія Дорошенко, вона не встигає вивчитися, її організм не витримав напруження в роботі, надірвався в нестатках. Дівчина помирає.

У повісті «За ситуаціями» на образах Аглаї-Феліцітас Федоренко і двох братів - професора Чорная та Йоганеса Шварца Кобилянська порушує кілька проблем.

Одна з них -- становлення таланту, що не може досягти освіти й піднестись на верховини закладених у людині творчих можливостей. Постійні нестатки, надмірна праця, викликана несприятливими матеріальними умовами, гублять життя талановитої Дівчини. Знову, як і в «Valse melancolique», стверджується, що капіталістичний лад з його прагненням до особистої наживи і збагачення суперечить природі людини, розвиткові властивих їй талантів, суперечить самій природі мистецтва.

Друга тема -- денаціоналізація і винародовлення інтелігенції в умовах соціального і національного гноблення.

Кобилянська характеризує педагога Чорная як «професора, великого пана і українця». Хоч таке поєднання визначень хибує на неточність термінології, проте воно в Кобилянської має свій підтекст.

Як «великий пан», Чорнай фактично відгородився від народу. Він став паном у звичках; панськість розвинула в ньому егоїзм, він не зважає на обставини життя і почуття інших людей. Навіть тоді, коли в Чорная прокидаються безкорисні прагнення допомогти дівчині, він робить це з становища пана, який може дозволити собі таку розкіш, як дати їй гроші на освіту, не вимагаючи нічого від неї, ні до чого її не зобов'язуючи.

Як професор, він знову-таки відірваний від життя, не бачить і не розуміє людей. Розумом він у давнині, він історик і колекціонер, і не бачить почуття коханої дівчини, її вагань і рішучості, її радощів і смутку.

Кохання Чорная -- великого пана і професора -- в суті своїй егоїстичне. Чорнай любить у дівчині жінку і майбутню артистку, але не завдає собі клопоту розібратися в її почуттях. Це любов самозакоханого пана, яка на перевірку виявилася густо розбавленою міщанською упередженістю й недовір'ям до чесності дівчини. Така любов не витримує першого ж життєвого випробування. Пан перемагає в професорі людину з щирими почуттями і довір'ям до коханої дівчини.

Зросла майстерність письменниці в характеристиці образів нової повісті позначилася в тому, що її герої розкриті тут перш за все в суперечностях. В особистості Чорная поруч з негативними рисами -- панськістю, егоїзмом у почуттях, винародовленням -- є багато рис, що викликають прихильне ставлення авторки. Аглая-Феліцітас, до якої письменниця ставиться з найбільшою симпатією, полюбила Чорная щиро й самозречено. Вона боялася в ньому «великого пана», але поважала «професора» і бачила щось глибоко людяне.

Серед переважної більшості німецьких професорів Чорнай чи не єдиний українець -- не тільки з походження, але й тим, що він розмовляє і мислить рідною мовою, привчає студентів любити свій народ, свою мову й культуру. Цим Чорнай протистоїть поширюваним уже в той час космополітичним прагненням про так званий «вільний» вибір національності, він виступає проти нігілістичних тенденцій серед частини української молоді на Буковині. Ця риса професора Чорная дістає схвалення письменниці, впливає на переконання Аглаї-Феліцітас.

Чорнай допоміг дівчині розібратися в її ставленні до свого народу і його мови. Закохана в Росію, в її культуру, поклонниця поезії Лєрмонтова й музики Чайковського, Аглая перебуває якийсь час під впливом реакційної «москвофільської» групи інтелігенції, яка пропагувала орієнтацію на російський царат і заперечувала право української мови на існування. Чорнай допоміг Аглаї поєднати її любов до російської прогресивної культури з любов'ю до культури її народу. Він допоміг їй зрозуміти спорідненість, братерство російської і української культур і народів. Не у всьому погляди Чорная і Аглаї-Феліцітас Федоренко на національні взаємини чіткі й прийнятні, але домінує в них любов до рідної мови, без якої неможливе саме життя культурної нації, любов, поєднана з глибокою пошаною до культури братнього російського народу. І з цього погляду Чорнай, а потім Аглая Федоренко уособлювали в собі передові тенденції української інтелігенції, яка прагнула розвивати національну культуру.

Зокрема Аглая-Феліцітас, підсвідомо відчуваючи якийсь тонкий душевний зв'язок із професором Чорнаєм, що сповнює все її єство «плачем і щастям», усе ж відкидає його пропозицію про одруження, убачаючи в цьому перешкоду на шляху до осягнення своєї мрії, буденний обов'язок, що обмежить її свободу, вбивчу рівновагу, кінець своєї історії. Її жахає буденність «реалізм в любові», що «ламає крила», а також та «замкненість», з якої «нема вже виходу», що її криє в собі подружжя. Не визнає дівчина і «вільної любові», яка, на її погляд, є якась неправдива, «невикінчена й при тім ординарна своїм змістом». Та й сама любов Аглаї-Феліцітас уявляється якоюсь химерною мрією, тугою за чимось прекрасним і нездійсненним. Проте навіть цю дивну притягаючу, лоскітливу тугу Аглая-Феліцітас, дівчина з якоюсь незбагненно-трагічною роздвоєністю душі, сприймає, як «таємничу простору силу», як «нещастя», і підсвідомо цурається її - хоче і не хоче любити. Це своєрідна, за влучним висловленням, М.Сріблянського, «гамсунівська любов мука-гра» [51Сріблянський, 107]. Аглая-Феліцітас прагнула бути з'єднаною з коханою людиною тільки тугою, але, як зауважує М.Євшан, «тою тугою, що вшляхетнює наші почування і перетоплює їх в дороге каміння, а росте і набирає тим більшої сили, чим дальше предмет туги» [48Євшан, 503]. Коли ж цей тонкий душевний зв'язок , ця любов-туга розривається, будучи через прикрий випадок, через непорозуміння споганеною брудним підозрінням, помирає невдовзі і сама Аглая, що, ніби собі на глум, носила ім'я Феліцітас - «щаслива». Помирає з жалю і туги за розбитою мрією, за нескінченою мелодією своєї химерної душі, в якій, «всі струни порвалися» [Починок, 58]

Аглаю-Феліцітас вповні характеризують слова: «Всі партійні, політичні й подібні такі справи були для неї, молодої, такі віддалені, так мало цікаві, що вимагали від неї поважно які-небудь переконання і принципи було впрост неможливо» [цит. за: Починок, 52]. Це досить тонка і вразлива натура, її п'янить музика, і все, що може завадити розвиткові її таланту, хоч на йоту віддалити її від музики, в очах Аглаї-Феліцітас набирає характеру меншовартості, стає наприйнятним. Дівчині, як слушно зауважує М.Євшан, легше зректися особистого щастя, ніж музики, яка «становить всю її істоту» [48Євшан, 502]. Світ Аглаї Федоренко, як і малярки Ганнусі та музики Софії Дорошенко, майже повністю замкнений у сфері мистецтва.

У цій незвичайній постаті талановитої дівчини авторка намагалася втілити своєрідний артистично-індивідуалістичний, мистецький тип, сповнений глибинних протиріч і дисонансів, музики, краси і якоїсь дикої, динамічної гармонії, з усією повнотою притаманного йому світобачення. Висловлюючи своє захоплення образом Аглаї-Феліцітас, Х.Алчевська в листі до М.Мочульського від 27/ІІІ 1916 року писала: «…Я тільки таку людину розумію, тільки в ній бачу ідеал!..» [Алчевська, 496]. Та й сам О.Кобилянська у своїй автобіографії наголошувала, що в це твір вона вклала «послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань» [155 ОК, 218].

Тема денаціоналізації української інтелігенції розкрита в образі Йоганеса Шварца, «чужого Йоганеса» (він же -- Іван Чорнай), яка межує поряд з темою права жінки на вільне й щасливе життя, що так само, як і чоловік, вміє мислити, займати відповідне соціальне положення в суспільстві. Кобилянська засудила космополітичну поведінку Йоганеса. Засуджується забуття ним рідної мови, заміна прізвища на німецьке, намір їхати до Каліфорнії. Та найбільше таврує письменниця його життєвий шлях -- шлях авантюриста, злодія, злочинця і зрадника. Все це щільно пов'язується з космополітичними поглядами Йоганеса. В образі Йоганеса остаточно викривається ніцшеанство у всіх його проявах. Йоганес Шварц вважав себе «надлюдиною» і жив у згоді з приписами ніцшеанської «моралі» для вибраних осіб. Йому були байдужі поняття честі, сумління, патріотизму, вірності. Все це він вважав зайвим і непотрібним для «вищих» людей, «надлюдей». Йоганес викрав чесну дівчину і поводився з нею, як типовий послідовник «вчення» Ніцше. Жінка була для нього лише нижчою істотою, яка задовольняла його хтивість та служила об'єктом для різних гіпнотичних вправ. Він звів її до становища безсловесної рабині. Коли його коханка померла, Йоганес не журився нею, цинічно заявивши, що смерть для неї була найкращим виходом. Його перехід у німецьку національність теж, очевидно, випливав з «учення» Ніцше про вищу расу. Такий цей типовий ніцшеанець, що обкрадає рідного брата, зраджує батьківщину, намагається ославити Аглаю, руйнує, і так нетривке її щастя.

Здавалось би, всесильний і всеосяжний, Йоганес починає терпіти поразку за поразкою. Письменниця робить це не за допомогою якоїсь іншої, сторонньої сили, ні, вона змушує Йоганеса самого прийти до своєї поразки. Уперше це трапилося з ним, коли почута рідна пісня викликала в його душі глибокий біль за покиненою батьківщиною, змусила його пережити весь сором перекинчика і зрадника. Відтоді Йоганес задумується над тим, щоб повернутися на батьківщину і зажити з корисної праці. З цими намірами він повертається до Чернівців і збирається вивчити забуту рідну мову. Жорстокий і бездушний до своєї коханки, яка зів'яла під тягарем його сваволі й померла зовсім молодою, він закохується в Аглаю-Феліцітас, в дівчину, яка набуває над ним якоїсь незрозумілої йому сили і влади. Ця влада Аглаї поширюється на нього навіть тоді, коли ослабла й безвольна дівчина могла стати іграшкою в його руках. Він, що не боявся, здавалось би, нічого, з жахом думає про те, якими очима вона завтра погляне на нього, якщо він її збезчестить. Страх перед її очима, перед тією владою, яку має над ним ця дівчина, змушує його відмовитися від намірів про безчестя. Він ще здатний посіяти підозру в думках свого брата, знищити його зрештою нетривке кохання, але й сам потрапляє у глухий кут. Із створеного ним самим п'єдесталу вдаваної недосяжності «надлюдини» його скидає собі під ноги звичайна дівчина. За Йоганесом замикається коло. Повернувшись на батьківщину, він лишився тим же лиходієм, яким багато років тому тікав з рідного краю. Він здатний тільки на лихе. Йоганесу лишається або тікати до Каліфорнії, де він опиниться в середовищі подібних до нього космополітів і мерзотників, або понести заслужену кару за всі кривди, заподіяні ним. Йоганес не переродився, але пережите кохання ще раз розкрило перед ним безвихідь обраного в житті шляху, і він кінчає самогубством. Це був той справедливий вирок над ніцшеанством, який Кобилянська схвалила в повісті «За ситуаціями».

Кобилянська не ідеалізувала своїх героїв. Часом «чужий Йоганес» висловлює більш слушні й прийнятні думки, ніж її улюблена Аглая-Феліцітас. Не можна, наприклад, погодитися з думкою дівчини про те, що селянство варто залишити в стані його первозданної наївності і самобутності. Цим письменниця не стільки показала свої вагання у цьому питанні, скільки вказувала на ту віддаль, яка існує між її героями і трудящими масами. Це -- лихо значної частини буковинської інтелігенції, яка хоч і відірвана від народу, але щиро бажає бути йому корисною. Розповідь Аглаї про поїздку в поле, щоб наглядати, як вивозять сіно, розкриває перед читачем симпатії героїні до селянства.

Жодна з героїнь Кобилянської не шукала так пристрасно нового в житті, як Аглая-Феліцітас Федоренко. Її потяг до постійного оновлення життєвих ситуацій і вражень, саме сприйняття життя як чогось безперервно змінного, нового, попри всю нервовість її вдачі, робить Аглаю одним з найкращих жіночих образів Кобилянської. Авторка писала про свою героїню: «За ситуаціями» я написала під враженням гри одної великої драматичної акторки, котра тепер виступає, коли ще жиє, лише в кіно, а то Асти Нільсен. Праця мала бути й їй присвячена. Ах, дорогий пане доктор, -- звертається Кобилянська до адресата, -- в тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелу вложила я послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань. Характер героїні трохи несамовитий і, як німці кажуть, «bizarr» -- я окреслила його до такого ступня, до якого мусив би розвинутися. Писала я ту новелу з такою силою чуття, що, викінчуючи її, я цілий вечір плакала» [ОК, Т.3, 565]. Вона сповнена разючих контрастів і протиріч, які вбивають і одночасно живлять її вічно спраглу душу, що замикає «небо й пекло в собі». Аглая-Феліцітас - це справжній «хаос», з якого маж народитись «мерехтячи танцююча зірка», «будуча слава» [Починок, 56]

Образ героїні мав прототип у Чернівцях -- так, принаймні, свідчить про нього в своїх спогадах професор В.Сімович, який тривалий час жив у Чернівцях.

«За ситуаціями» була остання повість Кобилянської, де поруч з сумним кінцем, у самому образі героїні було багато сонячного, радісного, де був могутній поклик і захват життям. У наступних творах письменниці темні тіні важким покровом лягають на більшість її персонажів і на їх стосунки. Та причиною цього були не тільки вкрай лихі особисті обставини, про які Кобилянська писала в листах до Алчевської, а й світові події -- війна, а потім румунсько-боярська окупація Буковини.

Отже, Кобилянська в таких творах, як «Людина», «Царівна», «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями» та ін., модифікуючи попередній артистчно-індивідуальний тип характеру, створює нові образи жінок-інтелігенток, що належать до іншого - громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення. Маючи сильну волю і стійку життєву позицію, вони здатні відстояти свої переконання, людську гідність, змагатися за своє майбутнє. Це героїні активної і творчої вдачі, які в житті керуються більше розумом, ніж почуттями. Їм притаманна здатність до самопожертви, відмови від особистого, заради вищих духовних ідеалів та цінностей. На відміну від представниць артистично-індивідуалістичного типу характеру, їх цікавлять не тільки особисті та мистецькі проблеми, а громадські питання.

3.4 Артистично-індивідуалістичний тип жінки як особистості у творчості белетристики (за новелами «Природа», «Він і Вона», «Valse melancoliqe» та «Impromptu phantasie»)

Ольга Кобилянська сказала нове слово і в жанрі новели. Власне, до неї майже ніхто в українській літературі не застосовував цього терміну до невеликого прозового твору. Та й сама Ольга Кобилянська свої короткі твори звала по-різному. Новела, образок, шкіц фрагмент і оповідання - ці назви, як і поезія а прозі, досить поширені в Кобилянської. До того ж часто під оповіданням письменниця розуміла й великий за обсягом твір - більшість її романів та повістей звуться оповіданнями. Новела Кобилянської відмінна від оповідань її попередників у літературі - відмінна сюжетом, темою, персонажами, а насамперед способом письма,творчим стилем.

Боротьба за духовний гарт людини, гордість за життя, гідне Людини з великої літери, переймає новели Кобилянської 1887-1900-х рр., які ствердили за нею славу першорядної письменниці.

«Ненавиджу чувство покори», - писала Кобилянська в листі до Маковея від 14 серпня 1895 року [цит. за: Бабшикін, 65].

Спершу моральний ідеал О.Кобилянської, починаючи з її німецькомовної ранньої творчості («Гортенза», «Доля чи воля?», «Образок з життя Буковини», «Видиво», «Голубка й дуб»), мав винятково загальнолюдський, абстрактно-гуманістичний характер. Її, як справедливо твердить Г.Адам, не задовольняє «поняття, що жінка - «тільки жінка» [Адам, 287]. Провідною думкою таких творів белетристики, як «Природа, «Він і Вона», «Valse melancoliqe», «Impromptu phantasie», є прагнення жінки жити повноцінним життям, під чим розуміється не лише можливість реалізації любовних почуттів, а й природи артистичності, музикальності та інших духових здібностей. Героїні з названих творів О.Кобилянської не показують відверто якихось громадянських чи національних поглядів і поривань, їх інтереси обертаються поки що тільки в артистично-особистісній сфері. Дівчат не влаштовує і до краю пригнічує те банальне існування, на яке вони приречені, а ще більше - те недалеке, безідейне товариство, що оточує їх. Отож ці самітні душі, наділені багатим внутрішнім життям, намагаються вирватись із зачарованого кола тривіальності, ницості й дріб'язковості хоча б у світ природи або мистецтва. Природа і музика у творах О.Кобилянської є, справді, якимсь іншим, високим ,чистим і недосяжним світом для всього низького і грубого. У бездонно-глибоких і чаруючих звуках музики, у прекрасних, гордих і суворих верхів'ях гір, у дико-романтичній природі Карпат віддзеркалюється висока, сильна й горда, проте ніжна і вразлива вдача героїнь, тому вони й шукають прилисток від брудних хвиль життя саме в цих стихіях - музики і природи [Починок, 52-53].

Написана 1887 року і надрукована українською мовою через одинадцять років новела «Природа» скандалізувала «благопристойне» чернівецьке товариство. Сміливий виклик лицемірно-благочестивому міщанському середовищу - так сприйняли читачі цю одну з найбільш довершених новел Кобилянської. Але, окрім ідейної лінії вбачаємо традиційне вплетення Кобилянською й ґендерних сюжетних елементів. Героїня новели - це виразно окреслена індивідуальність, що діє і живе в згоді з своїми бажаннями і розумом, оптимістично дивиться на світ.

Нудячись у колі цивілізованих філістерів, панночка ходить на прогулянки в гори. Вона утікала в товариство гордих смерек і орлів із задушливої атмосфери провінційного містечка. Сильний і нестримний дух природи, успадкований від бабуні-гуцулки, час від часу прокидався в її душі і кликав на гірські верхів'я, у чарівні й могутні Карпати, де вона відживала душею і тілом. Серед природи вона почуває в собі нові сили й бажання, відчуває себе частиною того велетенського, розкішного життя, яке бачить у лісі. Гори, могутні дуби, стрункі смереки, кремезні буки, буйна зелень, що розкинулася під її ногами, - все це так не схоже на лицемірні умовності й убозтво цивілізованих дикунів, що оточували її в батьковому салоні. Однак той же непогамовний і свавільний дух інстинкту штовхав її часом і до нерозважних вчинків, про що пізніше шкодувала. Тут вона зустрічається з молодим і вродливим гуцулом - дитиною цих гір, сином самої природи, вона бачить у ньому значно більше людяності й краси, не порушеної умовностями її світу, ніж у тих поклонниках, що оточували її в місті. Зустріч панночки і легіня-гуцула обірвала досі незвичний для них напрям життя. Гуцул засліплений небаченою красою дівчини, так не схожою на всіх знаних йому сільських дівчат. Панночка не може подолати в собі припливу тамованих досі пристрастей.

Привабливість героїні цієї новели - в небуденності, в оригінальності характеру, у вродженій відразі до всього міщанського й філістерського. Таких людей міщанське оточення не розуміє, вбачаючи в ній лише еротичну дівчину. Воно вважає їх диваками, сахається їх. І саме такі, з яскраво виявленим індивідуальним характером особистості привертають увагу письменниці. Вони люблять музику, як і їх авторка, світ часто сприймають через звуки мелодій, він розкривається перед ними симфонією, часом сонатою, а в ясні хвилі - радісною піснею, що пориває до верховин, збуджує найшляхетніші почуття.

Героїня визнає, що не почувається щасливою в особистому житі, вона марила про щастя, вижидала його щогодини. Уподобаному гуцулу ця дівчина, очі і усміх якої, як часто підкреслює авторка, «безконечно сумні», говорить: «Я така, що не має щастя…» [О.К. Твори в 5 т., І, 413]. Адже для таких жінок любов - це ще одна нагода, ще один спосіб самоствердження у житті. Тож цілком можна погодитися із Ю.Кузнецовим, який стверджує, що випадкова зустрічі зближення панночки, дочки адвоката, з гуцулом - то лише спроба героїні «довести собі, що в коханні вона є такою ж вільною людиною, якою хотіла б бути і в соціальній сфері» [Кузнецов, 139]. Їх короткочасний зв'язок не має будучності, бо між ними - звичайний соціальний, а що ще більше вагомо - культурний бар'єр. Отож зображені в новелі «вільні» стосунки, не скріплюючись ще в зародкові ніякими високими почуттями та обов'язками, навіть найменшою духовною близькістю, розриваються так само швидко, як і виникають.

Таким чином, поняття «вільної любові», відкидаючи будь-які взаємні обов'язки, виключає і визначальну рису справжньої любові, на якій завжди акцентуватиме письменниця, а саме: її спрямованість у вічність, у майбутнє, що полягає у народженні, а особливо - спільному вихованні дітей, вироблені з них гідних взірців для наступних поколінь свого роду. На цьому кардинальному принципові шлюбу і любові наголошує навіть «женоненависник» Ф.Ніцше, закликаючи створювати шлюб, сповнений до кінця любов'ю, «раз і назавжди», щоб не тільки свій рід продовжувати, а й «вгору рости», вдосконалюючи себе і виховуючи у своїх нащадках прагнення до вищого [цит. за: Починок, 61].

У новелі зіткнулися два світи - світ первісної, «з першої руки» природи і світ міщанський. Письменниця не ідеалізує примітивного життя гуцула, але бачить, що навіть у його житті більше змісту й краси, ніж у вимушеному нидінні панночки в колі міських філістерів.

Чеський критик Іржі Горак казав, що «Природа» - гамсунівське любовне інтермецо з баладним звучанням» [цит. за: Бабишкін, 69]. Недарма панночка снила і про фіорди на півночі, і про морські хвилі. Її почуття, пристрасть прокидається від зіткнення з первозданною природою, яка й перемагає в ній панськовате виховання. Та Кобилянська йде далі, вона говорить про причини, які виростили дівчину хворовитою. Так, вона пише: «… через те, що виросла в неробстві, ніколи не заохочувана і не скріплювана, розпещена, виніжена, її сила спала й ниділа і переходила в хоробливу, безпричинну тугу» [цит. за: Бабишкін, 69]. Якщо в дівчині голос природи виявляється сильнішим за умовності цивілізованого світу, то письменниця схильна пояснити це як красою самої природи, яка зачарувала дівчину і викликала в неї приспані почуття, так і тим, що її мати, з походження гуцулка, колись була дитиною цієї ж гірської, свободолюбної країни.

Кобилянська любила цей свій твір, мріяла побачити його екранізованим. 16 грудня 1921 року вона писала до В.Сімовича: «наколи б нам вдалось дати в кіно німецьке (бо наше, хто знає чи буде яке)» [цит. за: Бабишкін, 69].

В «Природі» Кобилянська виявила себе незвичайним майстром, що вміє оповити свій твір ліризмом, проникати в саму глибінь почуттів і мріянь своєї героїні. Іржі Горак у згаданій промові говорив, що «ліризм вражаючої сили і небуденна майстерність пейзажистська підносять етюди «Битва» і «Природа» на рівень світовий» [цит. за: Бабишкін, 69]. Кобилянська стає співцем Карпатських гір, лісів і з часом досягає в змалюванні буковинських пейзажів такої сили, що не має собі рівної ні в українській, ні інших літературах.

Природа і музика - два постійні супутники героїнь Кобилянської, вони найповніше розкривають їх характери, світ їхніх мрій, мету, до якої вони прагнуть.

Фрагмент «Valse melancolique» (1887) належить до кращих творів Кобилянської. Три відмінні індивідуальності розкриваються перед читачем. Спочатку ми знайомимося з Мартою. Любляча й ніжна жінка стане дбайливою матір'ю і зразковою господаркою. Вона у все вносить любов. Марта ладна «обійняти весь світ». У неї добре серце, вона хоче всім допомагати, але не може дати ради власним почуттям.

Іншою виступає її подруга по квартирі художниця Ганнуся, характер якої нестримний і непостійний. Вона добра й справедлива, але ці риси своєї вдачі не виявляє назовні. Вона може образити людину, а потім пошкодувати за свій непродуманий вчинок. Ганнуся - талановита, але розпещена дівчина. Вся її праця, всі її захоплення підпорядковані раптовим поривам настрою, почуттів. Вона йде за почуттями, воліючи не думати - розважливо це чи ні. Як і дівчина з «Природи», вона не замислюється над тим, що скаже світ про її почуття і особисте життя, «любов» малярки Ганнусі позбавлена майбутності, яка, за висловом Д.Лукіяновича, «сміливо понесла консеквенції «панни» з «Природи» [Лукіянович, 139], до італійця, «батька її дитини», котрого вона, врешті, покидає, забравши з собою сина, бо «не могли погодитисяя в способі життя». Отож так само, як і в «Природі» «вільні» стосунки, не скріплюючись ніякими високими почуттями, розриваються дуже швидко.

І ось до Марти і Ганнусі - цих двох несхожих між собою жінок - приєднується третя. Письменниця спочатку знайомить нас із Софією Дорошенко через повідомлення служниці, яка вказує на окремі зовнішні, ніби несимпатичні деталі: ґудзик від пальта, що тримається на одній нитці, покусані рукавички. Читач уже підготовлений, але він ще не знає, з ким зустрінеться у творі, бо Марта каже про Софію тільки хороше, хоч мало її знає.

Героїні “Valse melancolique” за своїми характерами різні, але вони взаємодоповнюють одна одну. Софія - лірична й емоційна, мало зважає на зовнішнє, живе внутрішніми відчуттями і емоціями. Ганнуся - вольова індивідуалістка, яка не визнає опозиційних щодо себе поглядів, егоїстична і самозакохана. Марта - втілення Великої матері, вона все стерпить і всіх примирить, бачить своє покликання у служінні ближнім. Коли всі троє живуть разом, між ними складаються особливі стосунки, особлива духовна атмосфера. Зі смертю Софії гармонія втрачається. Таартистична ланка, яка постала з появою Софії у житті Марти і Ганнусі, коли вони стали ніби одним цілим, відповідає сутності українського менталітету, де поруч з емоційністю, вродженим аристократизмом і артистизмом існують егоїстичність і стихійність, які примирюють м'якість і доброта.

У першій же розмові з майбутніми товаришками по кімнаті вимальовується вдача Софія Дорошенко. І тепер Софії належить чільне місце в творі. Софія - це насамперед людина мистецтва, музики. Вона має вдачу спокійну й глибоко людяну, вміє пристрасно віддаватися улюбленій справі. Мимохідь читач дізнається про знехтуване кохання, коли її коханий віддав перевагу жінці із значним посагом. А Софія - незаможна, навіть бідна.

Удари життя, що спіткали Софію в коханні, не змогли зламати її людську гордість, заплямити її чисту душу. Вона нездатна коритися, принижуватися. Софія цілком поринає у світ музики. Та для того, щоб вчитися в консерваторії, треба мати кошти. Життєві обставини складаються так, що Софія не може продовжувати навчання. Цього удару вона не витримує і помирає, не досягши заповітної мети. Весь твір - прокляття капіталістичному світові, який руйнує особисте щастя людини, знущається з її почуттів, позбавляє можливості розвивати таланти. Де панує влада готівки, там не може бути ні розвитку талантів, ні повного щастя людей. Твір побудований так, щоб зміною подій розкрити соціальний підтекст психологічної драми героїні. Письменниця ніби не наголошує на соціальних причинах трагедії Софії. Але, коли читач учитується в новелу, вдумується в причини найбільш вразливих ударів, що випадають на долю Софії, то він пересвідчується - єдиним винуватцем є влада грошей. Суто композиційний момент - приїзд на кватиру в протилежному будинку нового мешканця, колишнього нареченого Софії і звістка про те, що її дядько не може надалі надсилати грошей, допомагають розкрити соціальний підтекст твору.

Софія - своєрідний тип «вищої людини», якому не судилося розвинутися вповні. Стоїчна, замкнута вдача героїні надійно приховує всі бурі й катастрофи, що роздирають її стражденну душу. І лише музиці, що єдина була її світом, її прилистком, своєму фортепіано Софія звіряє усі свої болі й печалі. Це одна з найтрагічніших постатей у творчості О.Кобилянської і в той же час одна з найбільш близьких письменниці своєю тонкою душевною організацією й артистичним світобаченням. Можна з певністю твердити, що в образі Софії Дорошенко О.Кобилянська прагнула втілити свою «поранкову душу», а також власне розуміння життя і свободи, щастя і любові.

Саме Софія в поєднанні із своїм обранцем і мала репрезентувати ідеал любові «вищої людини», про який писав Ніцше. «Я не з тих, що в міру люблять!» [ОК. Твори в 5т., ІІ, 384], - говорить вона одного разу товаришці Марті. Її любов, справді, небуденна: «Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, відала я йому (коханому). Не від сьогодні до завтра, лиш назавсігди […] Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлій теплі вповні…» [ОК. Твори в 5т., ІІ, 389]. Настільки високі стосунки можливі лише між «високими» людьми, однак, коханий Софії виявився людиною низької, міщанської натури, дрібнодухою і корисливою. Любов дівчини була «заширокою» для нього, щоб її міг зрозуміти і відповісти взаємністю, тож він попросту, як каже Софія, «втік». Страшна трагедія, яку пережила вона зі зрадою друга, загартувала і виточила її неприступну гордість, виробила в ній якусь, здавалося б, закаменілу вдачу. Найболючіше вразило Софію те, що чоловік, який був її ідеалом, виявися «мужиком» у найнижчому значенні цього слова. Він «продав» свою любов іншій жінці за маєток, не зумівши у свій час оцінити небуденність вдачі коханої дівчини. За його низьким розумінням, вона була «лише до любові» і належала до «тих, що їх береться за жінки». Адже філістерська «мораль» не мала за ідеал дружини жінку гострого розуму, незалежної вдачі і високих духовних запитів. Цими рисами Софія Дорошенко на гаду є ліричну героїню новели «Impromptu phantasie», однак відрізняється своєю стоїчною і високою ,майже античною, трагічністю, глибиною якої переважає навіть такий складний образ, як Аглая-Феліцітас («За ситуаціями»).