Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської

Піднімаючись до духовного рівня свого майбутнього чоловіка, Дора глибоко переймається і його переконаннями, підноситься до високого розуміння національно-патріотичних змагань української інтелігенції. "Наша Швейцарія над Дніпром!" [ОК Апостол, 229], - говорить вона. Як і Юліян, Дора Вальде переконана, що роль жінки в родині не повинна обмежуватися лише хатньою працею і вихованням дітей, що жінка нарівні з чоловіком може вирішувати не лише родинні, а й громадські проблеми, і що одержання освіти, а згодом фахова праця не перешкодять їй бути вірною дружиною, ніжною матір'ю і доброю господинею. Отож Дора вступає на студії книговодства, щоб з часом мати у руках свій хліб, працювати для родини і суспільства, для українського народу.

У ставленні до простого народу Дора виявляє високу громадянську свідомість і глибоке почуття чисто людського співпереживання, християнської любові.".. .Наука Христова вчить нас, - звертається вона до гордовитого Альбінського, - що перед Богом ми всі рівні [...] І тому я не розумію, чому має одно бути гірше, бо походить з нижчого стану, а друге ліпше, бо з вищого" [ОК Апостол, 183]. Дора намагається заглибитись у безмежну народну душу, зрозуміти прагнення, мрії і сподівання убогого робітництва. Вона планує організувати в місті "захоронку" для бідних українських дітей-сиріт, на що заощаджує кошти. Разом з Ольгою Альбінською по змозі допомагає робітникам матеріально: мед для хворих із власної пасіки, одяг, виготовлений своїми руками, їжа для голодуючих робітничих сімей. На свято Миколая організовує з Цезаревичами цікаві розваги для дітей робітників, справляє їм обнови - теплий одяг на зиму.

Отож Дора Вальде, жінка високого духу, сильної волі, національно-патріотичної і громадянської свідомості, є справді рівною своєму чоловікові, Юліяну Цезаревичу, його гідною помічницею і товаришкою, вірною дружиною і ніжною матір'ю його сина. В її свідомості, як і в Юліяновій, громадські й національні проблеми українського народу тепер займають домінуюче місце. Тому й не дивно, що першими словами Дори, зверненими до чоловіка, який повернувся з війни додому, були: "А Україна?". На що Юліян Цезаревич, поважний і твердий, як того й "вимагала доба", штабовий офіцер Українського війська, їй спокійно і впевнено відповідає: "Вона є". Отже, у фіналі роману письменниця підводить своїх героїв, Дору і Юліяна Цезаревича, до часу здійснення віковічної мрії українства - створення незалежної національної держави, - часу, коли, на думку О. Кобилянської, мав настати "полудень" для всього народу.

Створені О.Кобилянською в романі "Апостол черні" ідеальні типи української інтелігенції офіцер Юліям Цезаревич та його дружина й товаришка Дора, Ольга Альбінська, священик Іван Захарій та годинникар-філософ Максим Цезаревич, а також деякі епізодичні, менш окреслені авторкою образи (учитель Рибка, Оксана Цезаревич та ін.) -не є "надлюдьми" Ніцше чи "надгероями", вони звичайні люди з притаманними їм чеснотами і вадами, але з надзвичайно великим бажанням і готовністю служити Богові та Україні. Герої роману О.Кобилянської вже виросли із гасла "бути самому собі ціллю", вони прагнуть бути вартісними для рідного народу, що "все долі править і доправитись не годен", для своєї нації у її змаганнях за державність, на що в наведеній цитаті з новели "Думи старика" (1903 р.) лише натякає авторка [Починок, 165-166]. Моральна сила їх духу настільки велика, а національна свідомість до такого ступеня розвинута, що вони здатні уможливити прихід "полудня" не лише для себе і своєї родини, а й для всієї нації, і в змозі забезпечити її подальше прямування на шляху духовного й економічного розвитку. Тож застереження у фінальній сцені роману "як ми самі її (Україну) не запропастимо" звучить в устах письменниці палким закликом до читачів виточити і з себе моделі подібного зразка, самим стати справжніми, дійовими громадянами і дітей своїх виховати не лише для себе, а й "для України", щоб знову здобути державну незалежність, "вибороти собі свою украдену батьківщину".

Таким чином, роман О.Кобилянської "Апостол черні", в якому авторка простежує тернисті шляхи і долі, настрої і змагання української національної інтелігенції, прагне окреслити позитивний ідеал героя-інтелігента, борця за державність України, в єдності його моральних і національних поривань, став своєрідним духовним заповітом українському народові, вистражданим і глибоко осмисленим письменницею.

Отже, програмові твір О.Кобилянської з життя інтелігенції, ""Апостол черні", є чи не основною віхою на шляху письменниці до осмислення свого етичного ідеалу, який передбачає нерозривне поєднання морально-етичних, громадянських і національно-патріотичних цінностей. У таких різних за жанрами творах - філософсько-патріотичній новелі та ідеологічному романі - Ольга Кобилянська порушує важливі проблеми, які мали місце і в інших її творах з життя освіченої верстви українського народу, зокрема, проблеми добра і справедливості, свободи особистості та її суспільного обов'язку; проблеми любові і вірності у їх найрізноманітніших проявах, у тому числі й любові до ближнього та вірності національним традиціям, відданості своєму народові, батьківщині. Звертається письменниця і до проблеми духовної спадкоємності поколінь однієї нації, відповідальності батьків за майбутнє дітей, а отже, і свого народу, проблеми виховання наступних поколінь у дусі національних традицій і християнської моралі. Засуджуючи національне відступництво, ренегатство у таборі української інтелігенції, Кобилянська закликає її представників бути гідними взірцями для свого народу, прикладом високої духовності, ідейності, соціальної активності й патріотизму. Це й зумовлює незмінну актуальність таких творів письменниці, як "Думи старика" та "Апостол черні", і в наш час, у період становлення української державності.

3.2 Жiночий iдеал Ольги Кобилянської за повiстями «Людина» i «Царiвна»

Уся творчість О.Кобилянської спрямована на художнє осмислення важливих людинознавчих проблем. Людина, її місце і призначення в житті, внутрішня логіка формування її характеру, зовнішні фактори її духовного розвитку, багатство її душі, мета людського життя і все те, що перешкоджає розквітнути її красі і силі, -- постійний предмет художнього мислення О. Кобилянської.

Етичний ідеал О.Кобилянської, ота, за визначенням С.Тудора, «туга за вільною, гармонійною, верхівною людиною», втілився в «благородний сплав слова, образу, характеру». «Не вірте спокійному полискові того сплаву. Торкніться його живим серцем і відчуєте полум'яне, горіння його нутра, повне пристрастей і муки, тільки владно сублімованої в мистецтві слова» [Тудор, 368].

Одним із головних завдань дослідника творчості О.Кобилянської є пізнання отого «благородного сплаву», викристалізованого в мистецтві слова, пізнання самого процесу творення цього сплаву в творчій лабораторії письменниці, в її художньому мисленні.

Першоелементом художнього мислення є образне слово. За його допомогою письменниця художньо осмислює важливі етичні, естетичні, філософські питання людинознавства. Завдання цієї роботи -- дослідити процес словесно-образного осмислення етичного ідеалу в творчості О.Кобилянської кінця 80-х і першої половини 90-х рр. (на матеріалі повістей «Людина» і «Царівна»).

Повість «Людина» - перший друкований твір О.Кобилянської. До її надрукування (1894 р.) авторка мала тривалий (майже 20 років) період перших ще незрілих літературних спроб, літературної самоосвіти, старанної і наполегливої підготовки до майбутньої письменницької діяльності. Варто відзначити, що вже в своїх ранніх спробах (повістях «Гортенза», «Воля чи доля») письменниця накреслює основні, провідні риси свого етичного ідеалу, правда, втілюючи його в маловиразні, художньо непереконливі позитивні образи молодих дівчат, які прагнуть вирватись з принижуючих людську гідність норм міщанської моралі Та ці прагнення не спонукають їх до активних дій, вони здатні лише помріяти про якесь «чудове, солодке», «чарівне» щастя, щастя «у всій його величі». Таке щастя можливе лиш у фантазії, коли ж «вуаль фантазії розкривається», примара щастя зникає і «глумливо сміється дійсність». Невеличкий клаптик цієї дійсності, яку мала змогу спостерігати письменниця, живучи в містечку Кимпулунзі, звичайно, не міг дати їй відповідного життєвого матеріалу ні для вироблення етичного ідеалу ні, тим більше, для його художнього втілення. Осмислення етичного ідеалу в ранній творчості О.Кобилянської йде переважно через засвоєння філософських, наукових, художніх творів. Лектура молодої О.Кобилянської була, якщо виходити з умов провінційного містечка, багатою і різноманітною, проте далекою від тієї повноти, яка могла б і задовольнити допитливий розум дівчини, спрямувати її широкого діапазону, інтелект у напрямі глибокого осмислення найважливіших питань життя. У цій лектурі були відсутні твори української і російської прогресивних літератур, багатих на постановку і вирішення важливих людинознавчих проблем. Лише в кінці 80-х і на початку 90-х років О.Кобилянська, працюючи над повістями «Людина», а потім «Царівна», зміцнює свої зв'язки з сучасним їй українським літературним оточенням, дещо розширює сферу мистецької обсервації дійсності, збагачує свою лектуру в галузі рідної та російської літератур.

Постановка проблеми етичного ідеалу в ранній творчості О. Кобилянської не виходила за межі того кола питань, що були пов'язані з ідеєю емансипації жінки. Вузькість цього кола питань, певна замкненість сфери їх осмислення, нечіткість і бідність тих вихідних позицій, з яких велось це осмислення, зумовили обмеженість і етичного ідеалу, невиразність його словесно-образного визначення. (Жінка повинна мати рівні права з чоловіком в родинно-побутовому житті, в галузі освіти, свого інтелектуального розвитку. Усім цим жінка може забезпечити свободу своїх учинків, відповідних її власним переконанням, досягти гармонії, краси життя, здобути те принадне щастя, на яке вона, безсумнівно, має право. Усі ці важливі етичні поняття: свобода, рівність, гармонія, краса життя, щастя -- в словесно-образному визначенні молодої О.Кобилянської позбавлені чіткості, на них позначилися сліди літературних ремінісценцій, вони не виходять за межі родинно-побутових уявлень.

Протиставляючи свій етичний ідеал, втілений в образах молодих дівчат з інтелігентних родин, оточенню, де панує мораль приниження людської гідності, сліпої покори, лицемірства, тупоумства і вузькоглядності, О.Кобилянська в ранніх творах ще не ставить цей конфлікт на соціальний ґрунт. Вона засуджує буржуазну мораль і її носіїв, проте майже зовсім не торкається питання про соціальну зумовленість такої моралі, про ті обставини, які її породжують! Нарешті, словесно-образне осмислення етичного ідеалу в ранніх творах О.Кобилянської відбувалося в чужій для письменниці мовній стихії -- всі її ранні твори написані німецькою мовою. Це також зумовило деяку штучність асоціацій і книжну трафаретність їх словесно-образного вираження.

Як уже було зазначено, зламним етапом у творчому розвитку О.Кобилянської була її тривала праця над повістями «Людина» і «Царівна». На цей час, завдяки, ширшому знайомству, письменниці з російською та українською літературами, глибшому проникненню в життєві процеси сучасності, значно зміцнилось і збагатилось те ідеологічне плоскогір'я, з якого вона продовжувала осмислювати свій етичний ідеал.

Більшу зрілість думок і переконань виявляє письменниця і в поглядах на емансипацію жінки, які вона висловила в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху» на зборах «Товариства руських жінок на Буковині» у Чернівцях в 1894 році. Для характеристики «сумного», за її визначенням, становища «жінки середньої верстви, а головне жінки незамужньої» О.Кобилянська використовує словесно-образні визначення Т.Шевченка:

Вітер в гаю нагинає лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем -- перекотиполе,

-- Так і доля: того ломить, того нагинає,

Мене... котить, і де спинить, і сама не знає! [ОК, Т.І, 564].

Таке, побудоване на розгорнутому паралелізмі словесно-образне визначення Т.Шевченком залежності людини від обставин у суспільстві, заснованому на насильстві, гнобленні людини людиною, потрібне О.Кобилянській для аргументації свого оригінального образного визначення: «прапор долі жіночої є непевність». Доля жінки з самого її народження непевна, бо « не знати чи здобуде собі чоловіка, котрий мав би статись її кормильцем і заступником вітця і матері, чи ні» [ОК, Т.І, 564]. Жінка повністю залежна від чоловіка, «котрий стає для неї паном». «Горе тій, котрій не вдається здобути... того пана! Окрім того, що останеться без кормильця, без товариша й оборонця -- тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість і значення, бо і яким значенням тішиться отепер незамужня жінка?..» [ОК, Т.І, 564]. Головна мета жіночого руху і полягає, на думку доповідачки, в тому, «щоб поліпшити долю жіноцтва незамужнього, а жіноцтва взагалі -- верстви середньої», звернути на це увагу «всіх мислячих умів, гуманних серць» [ОК, Т.І, 563]. О.Кобилянська оперує також словесно-образними визначеннями, запозиченими з середовища, що було вороже емансипації жінки. Жінку називали чи то нерозгаданим «сфінксом», чи то якимось «попурі різних противобіжних почувань», або ж вважали, що «женщина існує лише на те, щоб статись матір'ю і жінкою, і що їй, крім того, не треба нічого більше». Такі ходячі фрази -- «се також сфінкси», хоч «для мислячих умів» вони вже перестали бути загадкою. А сфінкси, яких розгадано, «можуть спокійно кинутись у пропасть», отже і подібним поглядам на жінку «місце не 19 століття, а тихий куточок у пропасті коло сфінксів минувших періодів» [цит. за: Дігтяр, 25].

На основі таких міркувань, письменниця приходить до висновку, що жінка «побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою і матір'ю, посідає й надане тою самою природою право -- бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то -- учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном...» [ОК, Т.І, 565].

За існуючими в тогочасному суспільстві моральними нормами, жінка була, фактично, лише «ціллю» для чоловіка, вона не належала сама собі. Це становище і абсолютно несправедливе, абсурдне, антиприродне. Щоб довести алогічність пануючого погляду на жінку як на щось залежне від чоловіка, щоб всебічно аргументувати рівноправність жінки і чоловіка, О.Кобилянська вдало включає в процес мислення образну персоніфікацію: «Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа каже: лише: «Ось ти, і жий!» Так каже вона і до чоловіка» [ОК, Т.І, 565].

А щоб жити, треба мати «кусник хліба», отже і «жінка мусить-мати кусник хліба, щоб жити!» «Задля того, -- продовжує О.Кобилянська, -- домагається вона необмеженого права, як його, напримір, і мужчина яко людина уживає», бо «під «людиною» розуміємо і жінку, не лиш чоловіка». Цього права жінка домагається «на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості».

Індивідуальна свобода, надана жінці самою природою нарівні з чоловіком, логічно повинна виявлятись в житті жінки, «відповідно до своїх здібностей, своєї сили і своїх вимагань». Звідси жінки, як і всі люди, повинні мати однакові права на освіту, працю, на людське, щасливе життя. Вони повинні виборювати ці права, так, як «гаряче боряться», за них жінки «в краях, де освіта і культура стоять високо, як у Німеччині, Англії, Франції і навіть Росії». У цій боротьбі їм допомагають і чоловіки, бо вони знають, що «жінка, озброєна фаховим образованням, котра годна своїми власними силами заробити на себе, становить сама собою велику силу». Індивідуальна свобода, рівноправність жінки з чоловіком, не перешкоджатимуть жінці «стати люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям». Навпаки, все це незрівнянно піднесе роль жінки-матері у вихованні дітей, щоб «виробляти з них тверді, кріпкі, чисті характери, сильні, немов льви! А теперішні часи вимагають таких характерів» [ОК, Т.І, 567].

Звертаючись до українського жіноцтва, О.Кобилянська апелює до їх почуття національної гордості, закликає їх до праці і боротьби, щоб вени стали «підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом, як своїм найкращим цвітом» [ОК, Т.І, 568]. Жінка -- підпора народу, підвалина нації, її найкращий цвіт -- ось образна квінтесенція роздумів О. Кобилянської про ідеал жінки в часи завершення роботи над повістю «Людина».

Роздуми О.Кобилянської про становище жінки в буржуазному суспільстві в процесі роботи над повістю виходять за вузькі межі лише емансипації жінки. Показова, як це вже відзначили дослідники, зміна назви повісті, яка в первісному варіанті звалася «Вона вийшла заміж», а в переробленому вигляді -- «Людина». Цією зміною назви письменниця підкреслювала, що в повісті мова йде не лише про долю жінки і про те, якою вона повинна бути, а й про становище людини взагалі в приватновласницькому світі, про її високе призначення і мету -- тобто на широку основу ставиться проблема етичного ідеалу.

Повiсть "Людина" (1892) присвячена Наталi Кобринськiй, яка була iдейним учителем Кобилянської i прилучила її до фемiнiзму. Варто зазначити, що у письменницi був дуже вимогливий пiдхiд i принципова позицiя щодо ролi жiноцтва в суспiльствi. Однак прогресивне твердження про потребу жiнки брати активну участь у громадському життi було обмежене тими рамками, в яких уявляла собi Кобилянська цю дiяльнiсть жiнок. Самоосвiта, самовдосконалення - ось, власне, програма О. Кобилянської, дiячки жiночого руху.

Епіграфом до повісті О.Кобилянська бере словесно-образне визначення загального стану речей в приватновласницькому суспільстві: «Всюди панує брехня, як ще ніколи дотепер. А правда відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закутана в привабливо-яскраві ганчірки...» Викрити цю брехню і здерти з правди оті «привабливо-яскраві ганчірки», тільки в яких вона і «відважується виповзати зі свого кутка», показати дійсність не прибраною, а у всій її наготі, суворій правді -- така вихідна позиція осмислення етичного ідеалу в цій повісті.

Цій меті «оголення правди» О.Кобилянська підпорядковує, насамперед, словесно-образне визначення того оточення, в якому перебуває людина в приватновласницькому світі. Міщанське оточення -- то «болото, в яке залізли по вуха» [ОК, Т.І, 72] такі люди, як Герман-Євген-Сидор, то «в'язниця» для прагнучих справжнього життя молодих душ, то «глуха одностайність», що «вузькими границями» полонить життя [ОК, Т.І, 100].

У повiстi "Людина" надзвичайно виразно вiдбились цi принципи. Втiлюючи їх у твiр, письменниця знайомить нас з Оленою Ляуфлер - головною героїнею, що довго опирається намаганню мiщанського середовища звести її до звичайного на той час для жiнки становища безсловесної рабинi. Обмеженi у своїх поглядах iнтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животiють - бездумно i безглуздо. Всяке намагання пiднестися над "шлунковими" iнтересами розглядаються у цьому середовищi як пусте й шкiдливе мрiяння. Тим яскравiшим постає на їхньому тлi образ Олени, сильної й цiльної особистостi. Серед цього оточення вона виокремлюється рiзнобiчними iнтересами, художнiм смаком, тонким розумiнням мистецтва. Головна героїня бачить своє мiсце поряд з чоловiками у прогресивному поступi суспiльства. На наш погляд, саме тут криється визначна мистецька позицiя Ольги Кобилянської: в час, коли буржуазний свiт i його продажна лiтература зводили людину до рiвня "двуногої тварини", письменниця проголошує славу людинi - найдосконалiшому, мислячому творiнню природи. I хоч пiд тиском обставин Олена Ляуфлер змушена вiдмовитись вiд мрiй про незалежне життя, стати дружиною, точніше - рабинею нелюбого чоловiка заради матерiального добробуту збiднiлих батькiв, вона не може до кiнця змиритися з цими обставинами. Дiвчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що ви-кликало хоча б повагу замiсть любовi. У цьому вбачаємо не лише усвiдомленi принципи героїнi, але й наслiдування "книжковим" iдеалам.

Олена Ляуфлер - донька лісового радника, - відкриваючи ряд жіночих образів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.

Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способом самореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» була немислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упродовж століть стереотип виключно «берегині» родинного затишку, вважаючи будь-які думки, висловлені про «якусь рівноправність між мужчиною і жінкою» безглуздими та хворобливими:»… дуже лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки (Олени)… та й уніс її в країну смішливості й безумства!» - вважає пані радникова.

Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, Олена кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання і поваги одне до одного як основу і запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш та лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж, своєю чергою, звичний уже для нього триб життя не помічає і вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність та відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.

Твердiсть в характері, неначе в неї справді чоловiчий характер, вражає читача. Та цьому хибному враженню заперечують її суто жiночi риси: вона прагне до жiночого щастя (однак лише з чоловiком, що переймається її поглядами); вирiшує наблизити до себе Фельса i в той же час пiдсвiдомо намагається вiддалити час освiдчення; панiчно боїться свого майбутнього, але має твердий намiр здiйснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лiєвича, найдорожчим, що у неї залишилось.

Головна героїня повiстi - особистiсть сильна, горда, цiльна. У неї тонке розумiння мистецтва, iнтереси її рiзнобiчнi. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному поступi, захоплюючись новими iдеями. Щоб врятувати родину вiд важких бiдувань, дiвчина повинна вийти замiж за лiсника. Та вона з гiднiстю ставиться до цього насильства над собою, зберiгаючи внутрiшню волю. Оленину душу розривають почуття, якi вона ховає за гiркою iронiєю, їхнє протиборство. Впевнена, що жодного читача образ цiєї героїнi не залишить байдужим. Недарма Кобилянська змiнила першу назву твору "Вона вийшла замiж" на бiльш влучну - "Людина".

Ольга Кобилянська своєю повiстю стверджує, що жiнка - неповторна особистiсть, яка має право вибору, можливiсть чинити так, як пiдказує їй серце. Вона - людина!

У такому ж напрямі йде словесно-образне осмислення обставин міщанського життя і в повісті «Царівна», яка тематично та ідейно тісно пов'язана з повістю «Людина». Але, на вiдмiну вiд Олени Ляуфлер, Наталка Верковичівна, головна героїня з повiстi "Царiвна" справді стала царiвною своєї долi. Читача захоплює її внутрiшнiй свiт, що розкривається через роздуми героїнi, своїми свiтлими мрiями, романтичнiстю i чистими сподiваннями: "В моїй душi повно мрiй, багато образiв, барв..." - зiзнається вона. «Довкола мене глухота і нудьга», -- пише героїня повісті Наталка Верковичівна в своєму щоденнику [ОК, Т.І, 123]; спостерігаючи містечко, де живуть тупі, бездушні люди, вона сприймає його, як «брудну долину» [ОК, Т.І, 128], бо в ній панує «бездушна одностайність, що пригнетає душу», «вузькоглядність», «самолюбство», «груба сила» [ОК, Т.І, 129]. «Світ широкий»; для молодої дівчини не доступний, від неї він «муром обведений» [ОК, Т.І, 105], а «кругом мене, -- пише вона, -- глухо і пусто, якась порожнеча аж до божевілля» [ОК, Т.І, 132]. Кривда й упереджене ставлення не в змозi зламати духовну мiць Наталки, бо в нiй переплелись рiшучiсть з терплячiстю, сила розуму з нiжнiстю серця. I нехай Наталка ще не бачить виразно свого мiсця на громадськiй дорозi, але вона прагне знайти собi справу, корисну для людей i батькiвщини: "Я вiрю в це, як вiрю в силу волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня..." - говорить Наталка. "Полуднє" - так вона назвала своє особисте щастя, що настало в життi дiвчини, - "воно настане i для нашого народу, правда ж?" - неначе до читиача звертається Царiвна.

«Болото», «бруд», «в'язниця», світ «обведений муром», «вузькими границями», «глухота і пустота», «порожнеча аж до божевілля», «вузькоглядність», «самолюбство», «груба сила», «глуха, бездушна одностайність» -- такий асоціативний ряд метафоричного визначення істотних ознак міщанського середовища.

Цьому середовищу цілком відповідають «підлі, тупі душі», «гієни», що не мають «ні чувства, ні розуміння шляхетніших зворушень душі». Для них «абсолютизм у родині -- се річ наймудріша» [ОК, Т.І, 79], а «жінка -- то молодий кінь» і стосовно до неї «дисципліна мусить доводитись до останнніх консеквенцій». Такі грубі, цинічні, антигуманні сентенції висловлює старий майор у повісті «Людина». На основі наведених алогічних образних зіставлень він будує свою «теорію» про ставлення до жінки. Як для молодого коня, так і для жінки, потрібна «сильна, залізна рука». Відчує вона цю руку «так і подається і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком» [ОК, Т.І, 79]. Звідси і така аналогія: «Жінка не бита, а коса не клепана -- одне й те саме» [ОК, Т.І, 111]. «Мужчина -- то «все», а жінка -- то «нічо». «Ви, дівчата, -- говорить один із представників цієї «грубої сили» у повісті «Царівна», -- від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха» [ОК, Т.І, 132]. Дівчина, -- «то камінь дома», «тягар у родині», а ще до того, якщо дівчина -- сирота, позбавлена маєтку, то для цих тупоумів це «щось таке, до чого і без любові треба мати милосердя».

Всяке відхилення від таких моральних трюїзмів, всяка спроба вийти за межі цієї вузькоглядності охоронцями цих обставин засуджуються. Думки Олени Ляуфлер і Стефана Лієвича («Людина») про рівноправність жінки з чоловіком називають у цьому середовищі не інакше, як «дурницями», «нісенітницями», «модною, божевільною, деморалізуючою хворобою», «плебейською проповіддю», «лихим і небезпечним демоном», який, «заволодівши душею» молодої дівчини, «вніс її в країну смішливості й безумства». Спотворені такими обставинами люди бояться зняти «полуду з очей» і глянути на правду - «світло сонячне», свавільно «затопчують людські права». Слова правди вони сприймають як «іскри огняні» [ОК, Т.І, 69]. А коли «яка женщина підійметься і, щиро беручись за діло, старається збудити сонну сестру», то вони «кидаються на ню, неначе б вона торкала їх огняними кліщами» [ОК, Т.І, 72].

Ясна річ, що з такими обставинами людина, ще не забруднена ними, з почуттями й інтелектом, які розвиваються на чистій природній основі, вступає в конфлікт. На художньому осмисленні цього конфлікту, власне, побудована і композиційно-сюжетна основа повістей О.Кобилянської «Людина» та «Царівна», і система їх образів-персонажів, і, нарешті, їх словесно-образна тканина.

Етичний ідеал О.Кобилянської -- це людина, яка не мириться з спотворюючими обставинами і, за словами Лесі Українки, «бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого середовища австрійської буржуазії, що загрузла в безнадійному філістерстві [ЛУ, ІV, 345]. Людина -- це не «якась штучна механічна пружина», яку можна «натягати» і «пристосовувати до обставин» (1, 88). Людина, яка підкоряється обставинам, втрачає своє «я», свою свободу, свою індивідуальність. «Я однак не дамся до сього ужити...!» -- говорить Олена Ляуфлер. «Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини, а коли б вам те преціїи, удалося, тоді успокійтесь... Тоді... я -- не я...» [ОК, Т.І, 88].

У систему мислення О.Кобилянська включає і слова Фр.Шпільгагена, взяті із його твору «Завжди вперед», які служать епіграфом до другої частини повісті «Людина»: «В мені живе любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити; ніколи не схиляти своєї голови, коли проти цього протестує моя совість; жить так, як сам життя я розумію, і йти лише тим шляхом, що я його собі обрав, яким би він трудним не був, не даючи нікому ніяким підлещуванням, ніякими погрозами звести себе із цього шляху» (з нім.: [ОК, Т.І, 89]). Ця декларація, взята сама по собі, може бути, звичайно, виразом крайнього індивідуалізму. Проте О.Кобилянська показує, що Олена Ляуфлер, яка обрала таку декларацію своїм життєвим кредо, не змогла до кінця залишитись їй вірною. Дівчина «бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в'язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності» [ОК, Т.І, 100]. Та обставини виявляються сильнішими цих прагнень. Щоб врятувати своїх рідних від голоду і нужди, Олена змушена вийти заміж за нелюбого, обмеженого, але матеріально забезпеченого лісничого Фельса. Інакше діяти вона не могла. Прагнення до індивідуальної свободи цілком логічно зіткнулось з залізною необхідністю. Необхідність перемогла. Проте ця необхідність створена не тільки обставинами, вона продиктована і благородністю та розумом Олени, її чулим, людяним серцем. Отже, осмислення О.Кобилянською етичного ідеалу йде в напрямі заперечення як крайнього індивідуалізму Фр.Шпільгагена, так і того біологічного раціоналізму, з позицій якого міркує про людину старий лікар: «Адже людина -- лиш людиною!.. І чим властиво більше? Нічим більше, ні менше як... звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба за існування, спосіб розмножуватися -- все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечувати, наколи не хочеться йти якраз супроти розуму» [ОК, Т.І, 81].

Свобода індивідуму осмислюється О.Кобилянською і не в стихії моральної розхристаності, морального анархізму -- рідних батьків мізантропічної ніцшеанської «надлюдини», девізом якої є: «того, хто падає, підштовхни». Досягнення індивідуальної свободи -- не самоціль, а лише необхідна умова для тих, хто бореться за свободу всього народу, всього людства. Індивідуальна свобода виростає не на ґрунті зневаги до «звіра на двох ногах», до «загалу», «маси», «юрби», а на ґрунті великої, всеохоплюючої любові до людини, народу, людства.

На час опрацювання повістей «Людина» і «Царівна» О.Кобилянська була знайома з деякими творами К.Маркса і Ф.Енгельса. «Загорілим поклонником Маркса» у повісті «Царівна», виступає Орядин. В уста Орядина письменниця вкладає міркування про повну залежність людини від обставин: «Чоловік не винуватий тому, яким став. Він завдячує свою істоту тому ґрунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває, тим обставинам, що його окружають, опановують» [ОК, Т.І, 156]. Людина зміниться тільки тоді, коли докорінно зміняться обставини, коли настане «царство соціалістичних догм», відбудеться «знесення форм власності буржуазної» і буде ліквідований «спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоб працювати на других», на «владолюбну верству». «Оскільки буде меншати визискування одиниці одиницею, оскільки буде меншати визискування народу народом, остільки будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватись, ; перетворюватись людська натура, а головно наші теперішні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т.д.» [ОК, Т.І, 156]. І тільки тоді «зросте правдивий поступ», «світло знання і краси поллється широкою струєю скрізь» і «аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові» -- тобто створяться необхідні умови для забезпечення справжньої індивідуальної свободи, людини, без яких немислимий етичний ідеал.

Орядин також визнає, що така заміна обставин, перемога соціалізму не є бажанням, «штучно виробленим», «поодинокими умами», а об'єктивною закономірністю, «рухом природним», і «що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди, і справедливості, але попросту в змінах продуктування й заміни» (тобто: виробництва і обміну).

«Зв'язки, суперечності, симпатії, антипатії і взагалі взаємовідносини» Орядина і Наталки, «історія зростання й організації» їх характерів становлять основну сюжетну лінію повісті «Царівна». У взаємовідносинах Наталки і Орядина чільне місце посідає суперечка, своєрідна дискусія між ними про місце і призначення людини в житті, про мету людського життя, про майбутнє людини, народу, людства. Шляхом такої дискусії письменниця і осмислює свій етичний ідеал, включаючи у цю суперечку словесно-образні визначення важливих етичних понять.

Для Орядина в час знайомства з Наталкою, коли він ще був захоплений соціалістичними ідеями, ідеалом є вільна «досконала» людина, людина-борець, готова «кинутись на все лихо», «задавити все відразу, якби до того було в однім чоловіці досить сили», мета якої -- «доложити до великого будинку»--^; майбутнього „справедливого суспільства -- «свою цеглину» [ОК, Т.І, 167]. Людина-борець, за Орядином, повинна передусім здобути хоч мінімум індивідуальної свободи, що означає в його розумінні -- завоювати матеріальну незалежність від обставин. «Перше хочу осягнути, -- каже він, -- независиме становище і здобути способи до борби, а опісля стану боротися з тим, що мені буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу» [ОК, Т.І, 167]. Людина-борець, людина, яка керується вищими, не буденними цілями, неповинна затрачати свої сили для щоденної боротьби за існування, бо «боротьба за існування деморалізує». Виборюючи таке «независимо становище», Орядин розгублює свої ідеали, втрачає віру в людину, опускається в те саме «багно» і «болото», проти якого він мав намір боротися, і все це він вважає цілком закономірним, хизується своїм «розумінням дійсності», у всьому обвинувачує виключно «обставини». «Час із своїми проявами, -- згодом виправдовується він перед Наталкою, -- не минає попри чоловіка безслідно. Його пориває могутня струя життя із собою, і кождий рік, ба кожда днина відоб'є на нім своє п'ятно і він зміняється несвідомо» [ОК, Т.І, 346]. «Все в обставинах має свої причини», їх ніяка сила не може збороти («Хто їх там поборе!»), і тому «груба брутальна буденщина, та сильна могутня-власть роздавить» кожного, хто посміє їй опиратися [ОК, Т.І, 209].

-- А гидким обставинам ви опирались би? -- запитує його Наталка.

-- Ах, що там «обставини»! -- відповідає Орядин.-- Я, сам один? Це ж крапля в морі» [ОК, Т.І, 209].

Людина, за Орядином, здатна лише пізнати, відчути «гидкі обставини», проте вона абсолютно безсила їх змінити, бо вона сама тільки пасивний продукт обставин, їх наслідок, і тому людина не винна в тому, якою вона стає під впливом обставин. Тільки через «нерозуміння дійсності» дехто може ще мріяти про можливість звільнитись від обставин, чи навіть змінити їх, бо «все має свій час і наступає само собою». «Прискорювати які-небудь події або об'яви -- то нерозумно, і немає нічого поганішого і шкідливішого над передчасні твори. Вони пригадують каліцтва» [ОК, Т.І, 346] --така «філософія» Орядина. Настане час -- обставини самі собою, в силу своїх закономірностей зміняться, Тоді зміниться і людина. Людині залишається лише пасивно очікувати настання такого часу. Ось до якого фаталізму привела Орядина його фетишизація обставин. І звідси практичний висновок із морального кодексу егоїста: «Я пересвідчився,-- говорить він, ^:-- що ще наймудріше заховуватись (не піддаватися обставинам) пасивно і дбати передусім для себе» [ОК, Т.І, 346].

Звичайно, що з такими міркуваннями не могла погоджуватись Наталка. В її голові «товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він (Орядин) раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є» [ОК, Т.І, 360]. Вона була готова і в це повірити («Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!»...-- [ОК, Т.І, 160]. У справедливості такого визначення сили впливу обставин на людину вона пересвідчується, спостерігаючи над життям найближчої їй людини -- Орядина. В уяві дівчини спочатку Орядин асоціюється з «височенним», «сильним», «гордим» одиноким «дубом-великаном» [ОК, Т.І, 140], який царював «на гранчастім верху зеленої гори». «Ні вихор, ні блискавиці не зламали його. Навіть не зігнули. Сильний та й годі!» Таким вимальовувався Орядин на «золотистім тлі» її «молодої, любові жадібної душі». «Прегарні фантастичні мрії окружали його так само, як он тут, на небозводі, окружають дуба ніжнорожеві хмари» [ОК, Т.І, 180]. Але Орядин «поховзнувся» в житті, «зломився», пірнув «у бруд і погань» [ОК, Т.І, 185], «весло сили загубив», «човен розбився», а «сам потонув» [ОК, Т.І, 193]. «Роблю порівняння між людьми і людьми, між ними й обставинами, а відтак спиняюся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а «народ не проходить йому й через уста. Ох, що то час може! Два роки станули між нас і змінили нас так сильно» [ОК, Т.І, 212].

Наталка і сама на собі щохвилі відчуває цю, здавалося б, непоборну силу впливу обставин. «Недоля батожить мене, що аж тнуся, вгинаюся, вона потрясає мною, а як ще вихор настане? О, вихор тоді змете мене, мов те сухе опале листя, безслідно». [ОК, Т.І, 212]. Вона не раз «встидалася за темноту й брусоватість своєї рідні і за те, що... жила в таких зависимих, майже негідних обставинах». «Негідних тим», що вона «переживала різні степені упокорення» [ОК, Т.І, 155]. «Погорда і глум були одиноким кормом», який подавали її душі ці обставини [ОК, Т.І, 243]. «Життя, яким вона жила досі, було якесь незріле. Було нап'ятоване клеймом якоїсь недостачі и рабства і було впливом брудних обставин» [ОК, Т.І, 362], вона завжди відчувала себе «прикованою тими невидимими кайданами, що звуться обставинами, до одностайності», і дні її життя «минають без повороту, не лишивши по собі й сліду» [ОК, Т.І, 360]. Ці «негідні Обставини» примусили її навіть дати згоду вийти заміж за «здичавілого», «старого пергамента» професора Лордена, і як та муха, що «по великій віконній шибі билася кутиками» і «бриніла безустанно», вона ледве не потрапила в сіті цього «пугача». З гіркотою, з величезною мукою осмислюючи своє становище після згоди вийти заміж за Лордена, Наталка мимовільно заслуховувалась «в той тонесенький, жалібний бренькіт» мухи. «Що їй такого? Чого побивалася? Чи її мучила туга за польотом в зористу холодну ніч, і вона товклася, шукала даремно виходу? Чи, може, попалася нехотя в павутину, а та, уклавшись на ніжні крильця, гамувала її. Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звільна або й нагло спуститься звідкись згори на неї павук, ухопиться її тонесенькими довгими ніжками, обплутає, обмотає... Вони хвилину поборяться. Вона в борбі зойкне, дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе її і таки виссе кров...» [ОК, Т.І, 192]

«При таких нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути «чоловіком», -- пише вона [ОК, Т.І, 196]. Що ж тоді залишається людині? Невже їй призначено тільки покора, терпіння і повна байдужість до того, що відбувається навколо неї? Аджеж «біда ломить і залізо, а ви тільки людина», --навчає Олену Ляуфлер доктор [ОК, Т.І, 85]. Не для терпіння і сліпої покори народжена людина. «Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як ті другі, і не змогла» [ОК, Т.І, 132]. «А мене болить, коли він (Орядин) кориться хоч би й мимоволі. Ненавиджу це чуття, а тоді, коли кориться, ненавиджу й його» [ОК, Т.І, 211]. «Мені здається, що обов'язок кождого чоловіка є противитися тому, що показалося неправим і погубним, а за те приймати те, що подає здібний ум» [ОК, Т.І, 184].

Для глибшого осмислення гнітючих обставин, які прирікають людину на бездіяльність, байдужість, на духовну смерть, О.Кобилянська звертається до образних визначень цього явища у Шевченка. Одному із записів у щоденнику Наталки Верковичівни передують слова великого поета-мислителя:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя ... гаснуть очі;

Заснули думи, серце спить.

І все заснуло -- і не знаю

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світі волочусь,

Бо вже й не плачу й не сміюсь...» [ОК, Т.І, 178].

Цілком в унісон словам Кобзаря звучать роздуми Наталки: «Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбійча, безнадійна одностайність зробила мене байдужою? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечора, бо вечора-діждатися треба, а ніч пересплю, бо за нею наступає ранок. Мені однаково, що завтра буде, а позавтра? Теж байдуже! [ОК, Т.І, 178].

Наталка бажає жити «якимсь іншим, повним, яснішим життям». Її мучить питання, «чи ця вбійча одностайність безконечна?» «Так лучче вже як-небудь, аби лиш інакше жити, ніж так гнило, без цілі старітися, без душі, без смислу». Бо таке життя нагадує «ростинне вегетування, хвилями перерване, тихим зойком борби за існування!...» [ОК, Т.І, 140].

Не задовольняє Наталку і «філософія очікування», яку проповідує Орядин. «Все має свій час і наступає само собою» -- намагається переконати він Наталку. «Значить, не бажати нічого, не давати нічого, бути недвижним, мов та багниста вода?.. Чому в нас так мало гордості і відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могучості?» [ОК, Т.І, 346] -- такими риторичними питаннями Наталка заперечує пасивність, «малодушність» філософії Орядина».

Якщо людині призначено бути виключно іграшкою обставин, якщо її вчинками повинні керувати пасивність, покора, терпіння, очікування «милостині долі», то «ліпше смерть», ніж таке життя, «опутане неміччю і брудом» [ОК, Т.І, 183], «лучче вмерти, як пірнути, в бруд і погань» [ОК, Т.І, 185], «краще вмерти, ніж поступити… супроти власних переконань» [ОК, Т.І, 194], «лучче вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині!» [ОК, Т.І, 293] --такі і подібні думки часто з'являються в щоденнику Наталки.

Однак зовсім алогічно було б твердити, що людина народжується... для смерті. З такої ірраціональної догми виходить релігійна етика, яка твердить, що життя людині дароване богом для перевірки її терпеливості і покори, воно становить собою довгий ланцюг страждань, який закінчується тільки смертю, після неї люди, що успішно витримали цей іспит перед Богом, здобувають вічне райське блаженство, а ті, що не витримали його -- засуджуються на вічні пекельні муки.

В аспекті, діаметрально протилежному цим релігійним догмам, йде осмислення етичного ідеалу в творчості О.Кобилянської. Людина народжується для повного, вільного, «барвного», щасливого життя, а не для покори і терпіння.

Наталка не боїться смерті, вона і не бажає її. «Але смерті я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би це життя!» [ОК, Т.І, 129].

Непереможне, цілком природне прагнення Наталки, як і кожної людини, звільнитись з-під впливу обставин. «Завзята і горда», вона «не хотіла ні за що в світі бути тим «нічим», о котрім говорив Муньо з такою погордою» [ОК, Т.І, 135]. «Я не дамся добровільно кинути в пітьму. Не дамся, пізнавши раз світло правди, затоптати грубій, тупій, бездушній силі» [ОК, Т.І, 139]. Вона змушена була дати згоду вийти заміж за Лордена, «але я, -- пише вона,-- ще й тепер не погодилася з тією думкою». «В мені прокидається стільки помислів, стільки думок, аби змінити своє життя, зірвати зі всім поганим дотеперішнім, що я майже давлюся тим» [ОК, Т.І, 211]. Вона з рішучістю заявляє: «Поборю всю погань, яку тільки стріну по дорозі свого життя!.. [ОК, Т.І, 219], щоб «вирватись раз із цієї невільничої загороди на свободу» [ОК, Т.І, 237].

Наталку ніколи не покидає віра в людину, у високе її призначення, благородну мету її життя. «Чи все треба приписувати обставинам? -- «півголосом, майже несміло» запитує вона Орядина [ОК, Т.І, 216]. Невже людина, наділена розумом, волею, з своїми бажаннями, прагненнями, з своїм багатим духовним світом зовсім безсила перед гнітючими обставинами, позбавлена зовсім можливості керувати навіть своїми вчинками? «Коли б існувало щось певно, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!.. Коли б щось таке існувало в чоловіці!»-- говорить вона [ОК, Т.І, 215]. «Чогось такого нема в чоловіці! -- прагне переконати її Орядин. Думання, відчування та і все проче подібне -- це чисто матеріальна процедура, і відорватися душею від умов свого внішнього буття чоловікові годі; ми не повинні забувати, що в великій часті ми раби своїх вроджених склонностей» що «людська воля не є ніколи цілком свобідна», що «і найгордіші дерева мають своє коріння в землі» [ОК, Т.І, 215].

Наділяючи обставини незборимою силою, до крайності фетишизуючи їх, намагаючись всі найменші порухи душевні пояснити виключно впливами «світу внішнього», до якого «належить чоловік, і з яким «він зв'язаний... тисячними нитками» [ОК, Т.І, 216], Орядин позбавляє людину її активності, людська особистість, «я», індивідум втрачає свою визначеність, нівелюється, розчиняється в оточенні, в обставинах. Але такий універсальний детермінізм є нездатним при першому ж його застосуванні. Зустрівши Наталку після дворічної розлуки, Орядин помічає разючі зміни в її характері і, звичайно, згідно з своїм детермінізмом, робить апріорний висновок, що очевидно і в «світі внішньому» пройшли якісь зміни, відбулись якісь події, які були причиною зміни в характері Наталки. Проте Наталка його розчаровує: «В мене не було життя з подіями» -- каже вона [ОК, Т.І, 216]; Орядин не здається; «Але ж ви мусили щось переживати, якісь події або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване життя «без подій», особливо, коли наслідки доказують щось інше!» [ОК, Т.І, 215].

Неспроможність метафізичного, механічного мислення Орядина остаточно аргументується посиланням на Лессінга, який писав: «Зони не находять у жодній трагедії подій, хіба там, де поклонник дівчини паде їй в ноги та ін. Їм же ніколи не хоче подобатися, що всяка душевна боротьба, всякі наслідки різних думок, котрі себе посполу осувають --це також акція; мабуть, тому, що вони думають і відчувають замехцнічно і при тім не можуть змінити ніякої акції. З такими людьми поважно сперечатись просто нема потреби і шкода заходу...» [ОК, Т.І, 217].

Отже, людський характер формується не тільки як наслідок впливу зовнішнього оточення -- це безсумнівно, це довела яскраво і переконливо вся реалістична література: російська, українська, зарубіжна, з якою була обізнана О.Кобилянська. На шляху осмислення стичного ідеалу О.Кобилянська дійшла до важливого висновку, що людський характер має і свої іманентні закони розвитку, свою внутрішню логіку формування і становлення. Всі засоби свого художнього мислення письменниця і скеровує в повісті «Царівна» на пізнання цієї внутрішньої логіки розвитку характеру, що підкреслено і в первісній назві повісті -- «Без подій».

«Я вірю у вплив обставин, в те, що вони формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіці суть і відмінні черти, котрі опираються обставинам і опановують їх», -- говорить Наталка. Саме Орядина вона «мала... за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що бореться з убійчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними йому» [ОК, Т.І, 350]. Аджеж з одного ґрунту поруч виростають і могутні, горді дуби-великани і карликові дерева. Нехай і так, -- погоджується вона із застереженням Орядина, що і «горді дерева мають своє коріння в землі» -- «чоловік» теж «має своє коріння в землі» -- в обставинах, але в її очах «чоловік щось дійсно божеське», «він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення!» [ОК, Т.І, 350].

Образом Наталки Верковичівни, героїні повісті «Царівна», О.Кобилянська утверджувала віру у велич людини, у силу її волі протистояти впливові згубних обставин, у здатність її опанувати обставини, а не чекати, доки вони самі по собі зміняться. «Я рада би приглядатися кождій речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися; -- адже кожда проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре... Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути!..» -- пише Наталка в своєму щоденнику [ОК, Т.І, 123]. Що «так не мусить бути» -- в цьому переконана і О.Кобилянська і її героїня. «Чи нема ніякого виходу? Ніякого спасіння?» -- такі питання найбільш турбують Наталку [ОК, Т.І, 132]. І вона знаходить вихід -- вступає в боротьбу з обставинами. Правда, ця боротьба осмислюється О.Кобилянською не як наступальна війна за докорінну зміну обставин, а як активна оборонна війна проти їх згубного впливу на людину; не для того, щоб знищити «бруд», «болото», як образно осмислює письменниця нелюдські обставини, а щоб не дати людині потонути в них. Вистояти, не зламатись, не попасти в тенета «брудної буденщини», не дати себе закувати в кайдани покори і терпіння, керувати своїми вчинками, не «складати покірно крила гордості», бути «самій собі ціллю», «паном над собою», «царівною» своєї долі і щастя, «цілковито чоловіком» -- ось яка мета цієї боротьби. У процесі такої боротьби людина буде самовдосконалюватись, «вирізьблювати» свій характер, гартувати свою волю, досягне гармонії і краси, міцного гарту своїх духовних сил, свого «полудня», свого щастя -- розквітне красою «цвіту лотосу» і свободою «царівни».

Зброєю людини в цій боротьбі служить освіта, знання і праця. «Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоб його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилині, читаю ночами...» [ОК, Т.І, 129].

Наталку «давила й корила... сильно» «свідомість її низької освіти» і вона «постановила собі будь-що осягнути вищу освіту» наполегливою працею [ОК, Т.І, 135]. У повісті є чимало образних визначень праці. Праця Наталки над своєю самоосвітою, над вирізьбленням свого характеру, над задуманою нею повістю -- це «одинока розрада, вимога життя», «обов'язок», виконувати який є «найсвятішою задачею чоловіка», в праці вона зазнає щось більше, ніж «буденне щастя» [ОК, Т.І, 226], вона «поринає», «тоне», «купається» в ній, хоче, «мов з тої золотої чаші», «пити» з неї «щастя та цілковите задоволення», «розцвістися, мов та рожа» [ОК, Т.І, 290-291], праця захищає її від згубного впливу обставин, дає їй можливість «бути духом свобідною, мов орел під ясним небом» [ОК, Т.І, 287]. У працю Наталка вкладає всю свою душу, всю кров свого серця і свої нерви. «В тій праці спочивала її будучність, крилося її щастя, звідси походило для неї життя», і від неї вона «відчувала... цілковите вдоволення», бо «праця не обманила ще нікого, бодай того ні, хто шукав в ній відради і шукав більше, чим буденного щастя» [ОК, Т.І, 338], хто виробляв працею свою «будучність» [ОК, Т.І, 363].