Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської

Освіта і праця окрилюють людину, надають їй енергії протистояти брудній силі оточення. «Я буду пильно працювати над собою, -- заявляє Наталка, щоб злетіти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене» [ОК, Т.І, 136]. В іншому місці вона пише: «Читаю Дуже багато. Хочу станути духовно,на рівній, степені з ним (Орядином): хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здійматись почерез усі перепони, усі труди, почерез увесь бруд життя, хочу летіти, дібратися до щастя, до полудня!» [ОК, Т.І, 175].

Проте чим більше працює Наталка над собою, своєю освітою, над виробленням свого характеру, тим більше вона почуває себе самотньою, між нею і оточенням «росте пропасть» [ОК, Т.І, 129]. А хіба може бути щасливою людина в самотності? Бути самотньою -- теж не мета життя людини. Душа Наталки горнеться до людей, її «обгортає туга за людьми, за життям», їй «страшно самотньо жити», але ще страшніше «жити вслід за другими» [ОК, Т.І, 140]. «В голові думки стрілою мчаться. Що мені з ними самій діяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама...». Вона б хотіла з кимсь поділитись своїми думками, мріями, прагненнями, розповісти, «як в душі не раз мов сонце зійде... ні, як в ній мов мелодія укладається...» [ОК, Т.І, 135]. Та нема з ким, бо довкола неї «глухота і нудьга», а «самій власні думки безнастанно пережовувати, -- це і томить і не доводить ні до чого» [ОК, Т.І, 123]. Почуття самотності для неї було «нестерпним», воно «гризло її, куди б не повернулася» [ОК, Т.І, 342].

Наталка ніколи не забуває про народ, про свої обов'язки перед ним, перед своєю Вітчизною. Вона завжди «відчуває себе донькою українського народу», вона «перенята його єством, мов рослина сонячним світлом» [ОК, Т.І, 250]. Здобуті самоосвітою знання вона вирішила віддати «в користь загалу» [ОК, Т.І, 135], живучи надією, .що може її «маленька, малесенька праця порушить хоч в одній душі струну» [ОК, Т.І, 136]. Вона хотіла б, щоб Орядин своєю працею, розумом і «вірою в ідеальні вимоги життя» став «значним... для народу свого» [ОК, Т.І, 226], «пориваючим приміром для загалу», бо «нашому народові треба проводирів всюди і всюди» [ОК, Т.І, 230]. У неї гостре почуття відповідальності перед народом. Уже наближаючись до свого «полудня», виробивши твердий і сталий характер, відчувши силу сказати і своє слово народові, Наталка ставить перед собою запитання: «А чи її народ дасть їй право промовляти до нього, чи вона спосібна до того?» [ОК, Т.І, 342]. Ставши «царівною» своїх почуттів і вчинків, вона, як істинна патріотка, зуміла підпорядкувати свої особисті інтереси інтересам свого «спроневіреного народу» -- вона відмовляється від особистого щастя -- одруження з Орядином: «Не можу й на те згодитись, щоб ви закопались задля мене і змарнували свої сили. Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом! Мене неустанно би гризло сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові» [ОК, Т.І, 233].

О.Кобилянська осмислює етичний ідеал в нерозривній єдності з осмисленням долі рідного народу, його майбутнього. В уста своєї героїні вона вкладає непохитну віру в світлу «будучність» народу, який треба не заколисувати вічною тугою про його минуле, а розбуджувати, кликати вперед, до його «полудня», яке настане в майбутньому, тільки тоді зникне «тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу». «З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі» [ОК, Т.І, 214].

Цей «тон вічної туги» за минувшиною виховав «сонну, ліниву, вигідну силу», що «до терпінь звикла, мов в'язень до оков», та навіть ця сила «подразнена раз до крові і введена в захват, зломить тиранську руку раз назавсігди» [ОК, Т.І, 250].

Наталці противне, одіозне почуття зневаги до народу, байдужості до його майбутнього, що їх висловлює Орядин. Він не любить народу -- «ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум» і вважає, «що серед тої темної товпи чоловік освічений стоїть сам, мов палець», і це «здержує» його «від того», щоб «покинути свої студії і йти між народ» [ОК, Т.І, 230]. Свою зневагу до народу Орядин підтверджує цитатами з Ніцше: «Ми -- юрба, що живе сьогоднішнім днем, і ми хочемо панувати». На це Наталка відповідає іншою цитатою з того ж Ніцше: «Переможіть мені їх ви, «вищі люди». «Звідки візьмете тих вищих людей?» -- запитує Орядин. «Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними» [ОК, Т.І, 232].

Запозичене з філософії мізантропа Ніцше поняття «вища людина» вживається кілька разів у повісті «Царівна» в значенні, яке нічого спільного не має з ніцшеанським розумінням цього терміну. Та й до того це поняття позбавлене конструктивної функції і виходить із сфери словесно-образного осмислення етичного ідеалу О.Кобилянською. Натомість одну з найважливіших конструктивних функцій виконують в процесі осмислення нею етичного ідеалу словесно-образні визначення, в основі яких лежить асоціація: людина -- орел. Така асоціація в різноманітних її смислових розгалуженнях з давніх-давен створена поетичним мисленням народу. Різні, багаті смислові відтінки цієї асоціації конденсувались у символі: орел -- це символ відважної, сильної, вольової, свободолюбної людини, людини-борця. Вся попередня система словесно-образних визначень, якими оперувала О.Кобилянська, осмислюючи етичний ідеал, логічно завершується саме таким, взятим з народнопоетичного мислення образом. Бруд, багно, болото, невільнича загорода, в'язниця -- ось обставини, в яких: живе людина в приватновласницькому світі. Людина прагне вирватись з цих обставин, злетіти високо-високо на простір, свободу, в чарівний полудневий край. Отже, вона повинна бути сильною, відважною, сміливою, мов орел. Включаючи це словесно-образне визначення в процес художнього мислення, О.Кобилянська розчленовує його, крім емоційного заряду, надає йому нових смислових відтінків, зіставляє його з іншими визначеннями -- тобто цей словесний образ підлягає тим же операціям, що й будь-яке поняття в логічному мисленні. Ці операції здійснює О. Кобилянська в суперечці між Наталкою і Орядином.

-- ...Ох, Орядин, коли я б була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи ні на що, летіла б вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!

-- І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?

-- Переконана!

-- А я ні! Орли літають без товариства.

-- Ну, ...але за те, вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!

-- Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!

-- Ні, вони щось більше і благородніше чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я не говорю.

-- То ви хотіли, щоб я став яким-небудь орлом?

-- Я хотіла би, щоби всі українці стали орлами!

-- Щоби орлом бути, треба все-таки стати. На якійсь висоті, на відсторонні, а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як, він, -- чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.

-- Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям, свідомість сили вдовольнить його [ОК, Т.І, 230-231]

Отже, не «вища людина», чи «надлюдина» з її зневагою до «юрби», з її прагненням покорити цю «юрбу», а людина-орел, що сміливо пориває з брудним оточенням, високо злітає вгору і других кличе за собою, щоб «всі українці стали орлами» -- такий ідеал О.Кобилянської.

Проте чіткої позитивної програми етичний ідеал О.Кобилянської в повісті «Царівна» ще позбавлений. Людина передусім повинна досягти індивідуальної свободи, щоб «бути собі ціллю», наполегливо, систематично «обробляти самого себе», збагачувати «свій дух», «різьбити себе», щоб досягти повної гармонії, «щоб жадоба за красою утихомирилася», а після «боротися за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя».

Ось як повністю визначає О.Кобилянська осмислений нею етичний ідеал у повісті «Царівна»:

«Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!

Передусім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!

Передусім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталось дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася.

Бути передусім собі ціллю, а опісля стати або. для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...

Такий мій ідеал.

Свобідний чоловік із розумом -- це мій ідеал» [ОК, Т.І, 224-225].

Отже, людина повинна сама бути скульптором свого власного характеру, філігранно відточувати, вирізьблювати кожну його деталь, поповнювати його змістом, щоб «став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках». І тільки після такої наполегливої, всупереч брудним обставинам, роботи над собою, людина, може «відатися праці для всіх», «боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя...».

Як зауважує С.І.Дігтяр, нечітко уявляє собі О.Кобилянська та її героїня і «працю для всіх»,, і боротьбу за «щось найвище». Але важливо, що Наталка відкидає вузький утилітарний погляд на «працю для народу» свого вуйка, гімназійного професора Івановича. У розмові з Наталкою він не схвалює вперте небажання Орядина, вступити на Теологію, вважає, що і «духовний стан» може принести користь народові. То не має значення, на його думку, що природничо-наукові погляди Орядина зовсім протилежні релігійним. Нехай би він «толкував мужикам, що Бог-природа, а учив би їх при тім любові до ближнього, чесності, правдолюбності, учив праці» і «був би все більше зробив» для народу, ніж своєю «неправедною» філософією». Він вважає, що філософія, якої дотримується Орядин, навіть «шкідлива»; бо такі, як Орядин, «бажають чогось, а самі не знають чого». «Горе тому, --г каже пін, хто більше жадає, ніж сам в силі дати, хто будить голод, а не заспокоює його». Народ не приймає таких проводирів, бо вони -- одиниці, їх «горстка» і вони безсилі і «долю народу поліпшити» і «усунути хиби суспільності» [ОК, Т.І, 184].

Наталка ж вважає, що такий вузький практицизм -- «то самолюбство», і «ми не вийшли б ніколи з темряви і брехні», коли б виключно ним керувались. «Поступ» на її думку, можливий тільки на основі того, щоб «допровадити оту упряму «більшість» до пізнання правди й обов'язків». Отже, і позитивна програма Наталки не йде далі виховання народу, щоб «всі українці стали орлами», а не спрямована на корінну зміну обставин, в яких народ залишається пригнобленим і безправним. У повісті тільки декларується, що після знайомства з флотським лікарем хорватом Марком Наталка виробила свій сталий, цільний світогляд, «котрий показував» їй «не одну, досі майже зовсім неясну, незамітну»для неї «річ у новім світлі». Тільки на окремі штрихи цих змін у світогляді Наталки вказує письменниця. Так, під впливом Марка, Наталка позбувається хибних поглядів на польсько-українські взаємини, чіткіше починає розуміти ідеї емансипації жінки і навіть інколи в розмовах з Марком у Наталки пробивається думка про те, що освіта -- це ще не головний, універсальний шлях здобуття свободи, а що для цього треба змінити обставини, в яких живе людина, бо «хто звивається черв'яком, той не має права скаржитись на те, що його, топчуть» [ОК, Т.І, 262]. Марко вважає, що «в думанні людськім настав застій», що воно потребує якогось «сильного порушення, щоб воно змінилося, але не теперішнім плитким, самолюбним життям», яке уподібнюється морській тиші на екваторі; коли все піддається гнилі і розкладу, а життям «якимсь кращим, чистішим, сильнішим» [ОК, Т.І, 260]. Але для такої зміни потрібна буря, «вихор». Таке словесно-образне вираження чекання чогось героїчного, якоїсь «бурі» і «вихору», яка б врятувала «нинішні часи» від застою і гнилі -- все ж позбавлене смислової чіткості, має в собі виключно емоційний заряд і з дальшого процесу художнього мислення О.Кобилянської виключається, як виключається з дальшої її творчості і цікаво задуманий образ Марка, людини, від якої «віє іншим духом, свобідним, повним охоти до життя, віри в кращу будучність, б'є сонцем» [ОК, Т.І, 262].

Наталка теж любить боротьбу, бо вона «пригадує їй «життя і існування власних сил» [ОК, Т.І, 282]. Найближча мета цієї боротьби -- виробити свій характер, «стати цілковито чоловіком», досягти індивідуальної свободи, щастя, свого «полудня». Щастя людини, її «полудень» осмислюються О.Кобилянською в нерозривній єдності з щастям і «полуднем» всього народу і навіть людства: «Щастя -- мета людського життя» [ОК, Т.І, 268]. Досягти не «буденного», а справжнього повного щастя людині, не звільненій від брудних обставин, неможливо. Воно для такої людини -- лише «блудне світло, що викликає стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна». Час для повного щастя окремої людини Настане тільки в «полудню людськості». До такого щастя «веде дорога любові» [ОК, Т.І, 321], любові в найширшому значенні цього слова, «любові всеобіймаючої, несамолюбної». Таке визначення любові -- занадто абстрактне. Поняття це знайде конкретніше і змістовніше словесно-образне осмислення в багатьох інших наступних творах О.Кобилянської.

Необхідною, умовою розквіту щастя як окремої людини, так і народу, людськості є досягнення «полудня»-- часу, коли «осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній праці». Процес становлення характеру людини в її «полудень» завершується, пізнання самого себе і самовизначення свого «я» досягає кульмінації, людина міцно займає своє місце в житті, утверджується в ньому відповідно свого характеру і в зв'язку з цим набуває «душевного спокою», здобуває щастя. Для людини, яка ще не стала «ні сильною, ні свобідною», яка не пізнала і не переборола всіх суперечностей в своєму житті і характері, яка не пізнала кінцевої мети свого життя і свого народу, яка не здобула віри в його «будучність» -- для такої, людини ще не настав «полудень». Процес словесно-образного осмислення поняття «полудень» людини, народу і людськості теж не завершується в повісті «Царівна», його письменниця буде продовжувати і в наступних своїх творах.

Отже, повісті «Людина» і «Царівна» становлять новий, вищий етап у процесі словесно-образного осмислення етичного ідеалу О.Кобилянською, порівнюючи з раннім періодом її творчості. Збагатившись життєвим досвідом, ознайомившись ширше з розв'язанням цієї проблеми в творах багатьох її попередників і сучасників, письменниця залучає у сферу свого художнього пізнання нові важливі питання і явища дійсності, пов'язані з проблемою етичного ідеалу.

До таких питань у першу чергу належать питання про межі впливу обставин на формування характеру людини, про можливості і засоби протистояти цим впливам, про свободу індивідуму і народу, як необхідні умови для повного виявлення духовного багатства людини, про внутрішню закономірність розвитку людського характеру і шляхи його самовироблення, самовдосконалення, про обов'язки людини перед народом, батьківщиною, людством.

Пафосом осмислення етичного ідеалу в повістях О.Кобилянської «Людина» і «Царівна» є гуманізм, утвердження непохитної віри у велич людини, у «великість людської вдачі», у її непоборну силу, у її необмежені можливості не тільки не підкоритись згубному впливові обставин, а й опанувати їх, володіти ними. Свобода, воля, розум, праця -- ось найголовніші атрибути ідеалу людини в розумінні О.Кобилянської, ось джерело її величі і незборимості.

Осмислення етичного ідеалу в розглянутих повістях О.Кобилянської йде в тісному переплетенні з осмисленням її естетичного ідеалу, з нього випливає, ним і завершується. Виробляючи, вирізьблюючи свій характер, вбираючи в себе всю красу природи, навколишнього світу, людина передусім, за Кобилянською, прагне задовольнити «жадобу краси» і аж тоді її «утихомирює», коли вона сама з себе витворить щось прекрасне, таке, в чому немає «дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів».

Значно збагатилась і словесно-образна структура, яка несе основне смислове навантаження в-складному процесі художнього осмислення етичного ідеалу О.Кобилянською. Прості, так би мовити первісні словесно-образні визначення явищ природи, суспільства і людської психіки, важливих для пізнання людини і її місця в житті, в процесі художнього осмислення етичного ідеалу в повістях О.Кобилянської розширюються, розгалужуються в розгорнуті порівняння і паралелізми, поширені метафори складної конструкції, з епітетами, метоніміями і синекдохами, символами і алегоріями, перетворюючись у справжній згусток, міцний сплав сублімованого мистецького слова, наповненого не тільки могутнім емоційним зарядом, а й глибоким змістом. Словесні образи О.Кобилянська не добирає для того, щоб висловити свою думку: вона думає, мислить ними, вони становлять, говорячи словами І.Франка, її «мову чуття», а одним з головних завдань критика і дослідника і є «перекласти мову чуття на мову розуму».

Основним фондом цієї «мови чуття», мови художнього пізнання дійсності у кожного письменника, у кожному його справді мистецькому творі є словесні образи, які виконують поряд з своєю емоційною, оціночною також, і то головним чином, смислову, конструктивну функцію. Вони становлять немов би каркас складної архітектоніки словесно-образної системи мислення художника, найбільш життєдайними, динамічними клітинами в мовно-художньому організмі твору рухливими човниками, що ведуть нитку думки і чуття і створюють міцну, з багатими узорами тканину твору.

Такими в повістях «Людина» і «Царівна» є образні визначення трьох категорій явищ, взаємозв'язаних між собою: оточення, людина, якою вона є, і людина, якою вона повинна бути.

Осмислення явищ, зв'язаних з першою категорією -- оточенням, обставинами, в яких живе людина; проходить через оперування таким рядом асоціативних з'єднань: болото, бруд, погань; пітьма, темрява, брехня, застій, в'язниця, світ, обведений муром, вузькими границями, невільничою загородою; глухота, пустота, порожнеча.

Цей ряд образних визначень при переході до осмислення явищ, зв'язаних з другою категорією, що характеризують людину, яка вона є, обростає новими деталями, з'єднується з новим асоціативним рядом, створює нову якість. Рабами і охоронцями цієї погані, в'язниці та ін. є не люди, а гієни, в них панує вузькоглядність (бо світ для них «обведений муром»), тут немає справжнього життя, а є «ростинне вегетування», «глуха, вбивча, бездушна, безнадійна одностайність», яка лише «інколи переривається тихим зойком боротьби за існування». Вона породжує «самолюбство», «грубу», «брутальну силу», ютову «розтоптати» в «бруді» і «погані» «самостійно мислячу людину», «роздавити» її. Тут людину, немов яку «механічну пружину», «натягають і пристосовують до обставин», причому обставин «гидких», обплутують її життя «неміччю і брудом», заковують в кайдани, примушують її «покірно складати крила гордості». Людина тут немов «спійманий орел у клітці».

І, нарешті, цей ряд образних визначень служить конструктивним началом для осмислення явищ, зв'язаний з третьою категорією: людина, якою вона повинна бути, можливості її звільнитись від «болота», «погані», «кайданів», «в'язниць» та ін. Людина повинна «поборота всю погань», яку вона «стріне по дорозі свого життя», «вирватись із невільничої загороди», не дати себе «стоптати» в бруді і погані, розправити «крила своєї гордості», «здійматися почерез усі перепони, увесь бруд життя», поринути у працю, по вирізьбленню свого характеру, купатися в ній, пити з неї, як з золотої чаші, щастя розцвістись «прегарним цвітом», мов та рожа, бути паном, царівною над собою, своїми вчинками, своїм щастям, бути «духом свобідною, мов орел під ясним небом», служити правді ясному сонцю, орлом злетіти високо-високо і інших кликати за собою. А щоб почуття самотності не «гризло», людину, нехай вона буде завжди горнутись до людей, вірити у велич людини, бути «перенятою єством свого народу, мов рослина сонячним світлом», кликати за собою народ до його «будучності» -- його щастя, його полудня.

Такий трьохчленний ряд образних визначень, якими користується О.Кобилянська в повістях «Людина» і «Царівна», осмислюючи етичний ідеал, і які виконують конструктивну функцію в цьому осмисленні. Звичайно, ними далеко не вичерпується багатство і різноманітність словесно-образної структури розглянутих повістей. Цікаво прослідкувати структуру словесно-образних визначень різних людських характерів, душевних переживань людини, її психології, трансформування і переплавлення образів, взятих із творів інших авторів, переосмислення образів, взятих із живопису, музики. Проте всі вони в розглянутих повістях не несуть конструктивного навантаження в осмисленні етичного ідеалу. Частина з них здобуває цю функцію в наступних творах О.Кобилянської.

3.3 Осмислення морально-етичного ідеалу у повістях «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями»

Тема емансипованої української жінки та українського народу визначає й наступні твори Кобилянської, серед них поважне місце займає повість «Ніоба» (1904), яку Кобилянська назвала новелою. Сам народ безпосередньо не діє в цьому творі, але він є немовби дзеркалом, в якому герої бачать самих себе. Він -- вища правда і суддя, що схвалює або засуджує їх вчинки і поведінку. Тема матеріальної забезпеченості при одруженні порушується і в колі високоосвічених людей, де вона знаходить прибічників тільки серед поодиноких представників цього вибраного товариства.

У «Ніобі» О.Кобилянська описує низку важливих проблем громадського і культурного характеру. Тому зміст цієї повісті не можна зводити тільки до вияву «цілого моря найсердечніших почувань» письменниці, до відбиття її «найтихіших відгуків надій, любові, туги, жалю, смутку і далекої глибокої задуми» -- «царства, у яке поза авторкою ніхто не сміє входити» [Томашук.Зб., 65]. Такий крайньо суб'єктивістський підхід деяких критиків (О.Луцький) до оцінки «Ніоби» не дав, та й не міг дати плідних наслідків, а намагання «відгородити» повість від об'єктивного аналізу («царство, у яке поза авторкою ніхто не сміє входити») зумовлювалося тим, що в ній скритиковано попівство, одну із тих консервативних сил, на яку спиралися в своїй діяльності буржуазні ідеологи, особливо в Галичині й на Буковині.

Не можна оцінювати проблематику «Ніоби» тільки через призму соціальних, громадських та культурних західноєвропейських традицій, як це робив у 20-х роках А.Ніковський, що відривав твір від того суспільного ґрунту Буковини кінця XIX -- початку XX століття, на якому виникла ця повість. Безпідставність думок цього критика була очевидна ще тоді, у 20-і роки. С.Гаєвський цілком слушно писав у статті «Літературна діяльність Ольги Кобилянської», що письменниця в «Ніобі» зображує «буковинську дійсність» «з тими специфічними ускладненнями, які можливі чи характерні на буковинському ґрунті», і що зміст повісті -- «то не вибагливість письменниці в напрямі якоїсь там екзотичності чи чогось іншого, а то є жива дійсність» [цит. за: Томашук.Зб., 65].

Повість «Ніоба» написана в 1904 році, коли питання виховання народу, роль інтелігенції у вихованні мас, місце жінки у суспільстві особливо непокоїли письменницю. Саме тепер не без впливу моральної доктрини Л.Толстого, «новожитньої філософії» та досягнень експериментальної психологічної науки, яка, на думку О.Кобилянської, прагне «відкрити закони душі», письменниця створює більш-менш цільну, але ілюзійну в умовах буржуазного ладу практичну теорію самовдосконалення й культурного розвитку народу. Ця теорія зводилася, за авторкою «Ніоби», до постійного, безперервного та всебічного духовного (розумового та культурного) самовиховання кожної людини. Мета цього -- «різьблення героїчних характерів на широку шкалу», щоб вони могли стати «моделями», гідними наслідування для потомства, щоб український народ вийшов на широку дорогу світової історії і культури. У листі до Хр.Алчевської О.Кобилянська пише: «Ми виступили вже на арену європейського життя і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю то глибоке переконання, що наколи кожда одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми яко маса ніколи не згинемо, не зійдемо з тої арени» [цит. за: Томашук.Зб., 66].

Основу, на якій формуватимуться, за авторкою, безкорисливі для себе, благородні і героїчні характери, повинні складати: наука, «новожитня філософія», мистецтво і не забруднена церквою всезагальна любов до людей.

Ідея «всезагальної любові» до людей найяскравіше, на думку О.Кобилянської, виражена в «Листі Іоана до корінфійців» (глава 13), який письменниця взяла епіграфом до «Ніоби». У творах мистецтва ця ідея найкраще виражена в обрані Сікстінської Мадонни, в якій Рафаель втілив ідеали великої людяності, моральної сили й чистоти. Про це О. Кобилянська пише в оповіданнях «Мати божа», «Віщуни».

Такі суспільно-етичні погляди О.Кобилянської знайшли своє вираження в «Балаканці про руську жінку», «Думах старика», частково в оповіданні «Ідеї», повісті «Ніоба».

В оповіданні «Думи старика» (1903) уже наявні основні ідейно-тематичні мотиви «Ніоби». Тут у формі заповіту батька своїм дітям викладено етичні позиції самої письменниці, з яких вона виходила при написанні майбутньої повісті. Настанови батька в «Думах старика» зводилися до того, щоб сини й дочки, самовдосконалюючись, були носіями гуманістичних ідей добра й любові між людьми, не забували про свій «нещасний народ, що все долі править і доправитися не годен», розвивали і підносили на вищий рівень його культуру і ніколи не втрачали «золотої нитки», що «зв'язує дітей з батьками», тобто в умовах національного поневолення не зрікалися своєї національності. Під таким кутом зору О.Кобилянська оцінює діяльність кожного із персонажів у «Ніобі», де життя дітей священника Яхновича є ніби відповіддю на заповіти батька, висловлені в «Думах старика», і в більшості -- є відповіддю негативною. Тут же О.Кобилянська розкриває ті причини, що призвели до розладу між дітьми й батьками і які, на її думку, перешкоджали обдарованій з природи молоді стати корисною своїй батьківщині на шляху до «сходу сонця» -- соціального й національного визволення.

Отже, в «Ніобі» О.Кобилянська знову повертається до тих питань, які хвилювали її в середині 90-х років. Така ідейно-тематична повторюваність була зумовлена браком нових спостережень над сучасним життям внаслідок послаблення зв'язків письменниці з реальною дійсністю. На суб'єктивні імпульси, що спонукали написати повість, О.Кобилянська вказує в автобіографії 1922 року так: «Ніобу» написала я просто з причини, коли полюбила одного «чужинця». Скажу Вам щиру. правду... що не «наш» навчив мене, що це така правдива, щира, чиста, свята любов -- а чужий німець, За границею пізнала я його» [ОК, Т.ІІІ, 564-564]. Звідси й погляди деяких персонажів (Зоня, її дядько та ін.) звернені до німецької культури, їх позитивне ставлення 1 орієнтація на німецьку культуру, як старовинну і багату.

Що ж до прототипів персонажів повісті -- то вони були давно відомі письменниці. З приводу цього О.Кобилянська зазначає: «Та описана мною «Ніоба» існувала справді, і всі її діти були нещасливі і спонукали мене написати ту новелу (повість «Ніобу). «Ніобу» знала моя мати особисто, а кількох з її дітей я також. Сьогодні вони вже всі мертві, за винятком одної дитини, в котрої я все перебуваю у Відні, коли мене туди доля заносить. У їх жилах плила українсько-німецька кров... І та «послідня» дитина оповіла всю «Ніобу», котру, обробивши, я поставила на наш ґрунт» [ОК, Т.ІІІ, 565].

«Наш ґрунт» у побутовому колориті, в особистій вдачі персонажів «Ніоби» відчувається дуже слабо, так само, як і в інших повістях та оповіданнях про інтелігенцію. І це було зумовлене не тим, що О.Кобилянська була неспроможною надати своїм героям національних рис. На зауваження П.Тодорова про те, що її героїні -- інтелігентки нічим не відрізняються від німки, італійки чи скандинавки, О.Кобилянська відповідала так: «...інтелігентний чоловік -- будь він мало-(чи) великорос, німець або поляк -- все більше-менше однаково відчувати буде» [цит. за: Томаш.Зб., 68]. Такі погляди письменниці про «однаковість» відчування інтелігента будь-якої національності були зумовлені насамперед її спостереженнями над буковинською інтелігенцією, яка в силу свого становища зазнавала різноманітних культурних впливів (австро-німецьких, польських, румунських), втрачала національні традиції.

Головну увагу в повісті «Ніоба» письменниця зосередила на показі морально-етичних та ідейних поглядів дрібнобуржуазної інтелігенції краю і зуміла непогано розкрити суспільно-громадську атмосферу в цьому середовищі. Але, письменниця не могла оминути й тему жінки в тодішньому суспільстві. Тому «Ніобу», як і повісті 90-их рр., («Людина», «Царівна»), можна назвати повістю ідей, з тією різницею, що тут О.Кобилянська прагнула насамперед поставити важливі проблеми (переважно морально-етичного і національно-культурного характеру), а не розв'язати їх, як це було в «Царівні», прагнула тільки збудити в тогочасного інтелігентського читача роздуми про суть і характер діяльності на благо батьківщини, про роль жінки у соціумі, а не подавати готові рецепти. Можливо таким задумом пояснюється й те, що в «Ніобі» немає суворо продуманого плану, немає міцного фабульного зв'язку, а є тільки сцени й картини, характери людей, які багато розмірковують, намагаються вияснити істину шляхом зіткнення протилежних думок і поглядів. Як зауважує Н.О.Томашук, з художнього боку повість написана не рівно: їй властиві багатослів'я, зайві повторення. Письменниця вдається до різноманітних прийомів та засобів зображення: опису, розповіді від першої особи, монологів, діалогів, епістолярних вставок, щоденника героя, але органічної єдності стилю не витримує. Очевидно стан здоров'я письменниці не дозволив художньо вивершити повість [Томаш.Зб., 69].

Історія попівської родини Яхновичів постає перед нами як засудження тих норм життя і виховання, що панували в буковинській дійсності. Ні стара мати, ні священик не були поганими людьми. Навпаки, вони наділені всіма людськими чеснотами. Вони мали велику сім'ю, намагалися виховати своїх дітей чесними, працьовитими, відданими народові людьми, робили все для того, щоб життя їх дітей було щасливим і радісним. Але сталося так, що одні рано повмирали, інші спилися й стали важким тягарем для сім'ї на все життя. П'яниця Андруша втратив будь-які людські почування до оточуючих, до батьків, до самого себе. Він пропиває навіть ті гроші, які були призначені для лікування смертельно хворого батька. Одна із дочок засвоює в житті лише єдине правило: живи сама, оскільки в житті всі люди вороги один одному. Дотримуючись цього правила, вона стає типовою жінкою буржуазного кола, для якої поняття патріотизму, честі, сумління, вдячності, навіть порядності -- пусті слова. Вона може без будь-яких докорів сумління розбити життя власної сестри, спричинитись до її смерті. Це вже не Сава, в якого за душею хай і страшний, але один злочин перед батьками, людьми і світом. У попової дочки -- нагромадження злочинів, зовні ніби дрібних, але в суті своїй не менше страшних, ніж злочин Сави в «Землі» [Бабишкін, ].

У Яхновичів було дванадцятеро дітей. Анна, як та антична Ніоба -- дочка Тантала, гордилася ними, в однаковій мірі віддавала їм свою безмежну материнську любов, хотіла всіх дітей «вивести в люди». Та склалося так, що шестеро з них передчасно померли, інші пішли в життя манівцями, завдавши матері великих страждань. Використовуючи міфологічний мотив старогрецьких часів, О.Кобилянська ніби дає порівняння долі матерів двох різних епох, які «нагло втрачають своїх дітей. Але в одної це лихо приходить від погорди та зневаги до богів, у другої -- від фанатичної віри в них» Та додамо до цього -- через ігнорування об'єктивних законів життя.

Яхновичі хотіли бачити дітей щасливими. Але це щастя покірливі долі батьки розуміли вкрай обмежено. Мати дуже тішилася з того, що її найстарша донька, вийшовши заміж за таку людину, що забезпечила добробут сім'ї, стала доброю господинею, люблячою дружиною й матір'ю. Такими ж смиренними й покірливими Анна хотіла бачити й молодших дочок. Вона навіть у думках не допускала того, щоб дочки порушували попівські традиції. На зауваження Осипа, що з найменшої, обдарованої фантазією і талантом дочки Могла й вийти артистка, мати з жахом відповідала: «Моя дитина? попівська дитина? Ні, мій сину, з неї не вийшла б акторка! Вона, донька священика, внучка священиків, вона б ніколи не вийшла комедіанткою! її мати ніколи не дозволила б того... Може була б славна ґаздиня, як її бабуся або інші жінки священиків... Чи це не досить з жінки -- вийти славною ґаздинею?» [ОК, Т.ІІ, 307-308].

Дотримуючись таких обмежених поглядів на призначення жінки в суспільстві, Анна Яхнович прагнула підкорити своєму впливові дочок, нівелювати їх характери. Коли вона помічала, що в якоїсь із дівчат починали вироблятися риси індивідуальної вдачі, починали показуватися природні нахили, мати не знаходила нічого кращого, як приглушувати «упір і запальчивість» і своїм материнським авторитетом «здавлювала» їх. Тут проявлялися у матері риси того пагубного деспотизму, про який у свій час дуже влучно сказав Д.І.Писарєв. «Шкідливим для самостійного розвитку особистості, -- пише Писарєв, -- я вважаю деспотизм більш витончений (ніж деспотизм крутий і жорстокий, заснований на страху і підтримуваний мірами суворості), на вигляд лагідний і гуманний, заснований на взаємній любові між деспотом і підвладною йому особою, підтримуваний розумовим впливом і моральними причинами... При лагідному деспотизмі ... за дитину думають всі, крім неї самої; її бажанням запобігають в тих межах, в яких це вважається за потрібне, але її розумовим силам не дають-ніякої поживи (крім великих істин прописів і підручників); ніщо не приводить її в зіткнення з дійсністю, ніщо не дає їй навіть слабкого уявлення про ту життєву боротьбу, яка неминуче жде її попереду» [Писарєв, 16-17].

Нічим суттєвим не відрізнялося й виховання синів, яких батьки хотіли бачити пристосованими до життя. Отже, батьки хотіли виховати своїх дітей у тому традиційному дусі, в якому колись виховувались самі і під знаком якого пройшло на селі їхнє життя. Та суспільно-громадські відносини уже надто змінилися і, цілком зрозуміло, будувати своє життя за приписами батьків було вже неможливо навіть для тих, хто ступив на попівську дорогу.

Обмеженість домашнього виховання діти священика відчували тоді, коли вони ступали на самостійний шлях життя. Це зрозумів Василь, коли опинився в духовній семінарії, це зрозуміли кожен по-своєму Олена й Андруша. Осип і Зоня. Власне кажучи, у «Ніобі» О.Кобилянську й цікавить не стільки сам процес виховання молоді, скільки його наслідки. Тому вона не слідкує за тим, як складалися поняття добра і зла у дітей священика, як формувалися їхні характери. Тому вчинки деяких персонажів недостатньо вмотивовані. Стосується це насамперед Олени, яка дуже швидко переймає нрави буржуазного міста і зазнає морального розкладу. Олена стає крайньою егоїсткою, підступно відбирає нареченого у сестри Ліди і тим самим доводить її до самогубства. Правда, в повісті зазначається, що прагнення Олени розвивалися в дусі настанов матері -- мати «доброго мужа». Цій меті не призвичаєна до праці Олена підкорила всі свої бажання. Опинившись у буржуазному середовищі в місті, Олена скоро зрозуміла, що «шиттям суконь» (Олену було послано до міста навчатися кравецтва) ніхто не став ситий. Позбавлена материнського нагляду, Олена виявила усі ті підспудні потяги, негативні риси характеру, які раніше витіснялися домашнім цензором -- матір'ю.

Однак читачеві важко повірити, що Олена, та дівчина, яка «заповідала батькам» «світлі результати на майбутнє», могла так раптово позбутися тих понять особистої честі, сумління, а то й просто порядності, які довгий час прищеплювались їй вдома. Еволюція цього характеру психологічно не вмотивована, ненатуральність швидкого переродження цілком очевидна. На створенні цього образу в певній мірі відбилися відгуки тих буржуазних філософських і психологічних теорій, за якими поведінка людини визначається нібито неусвідомленими, біологічними інстинктами.

Образ енергійної Олени, як і безвольного Василя й Андруші, які при першій життєвій невдачі зневірюються у своїх силах (Андруша став невиправним п'яницею) -- важливі з того погляду, що через них письменниця показує неспроможність попівської сім'ї закласти в душі своїх дітей високі морально-етичні принципи, які б» стали для них провідними на все життя; виховати в дітей силу волі і моральну витримку для переборення життєвих незгод, не кажучи вже про виховання вищого почуття -- патріотичного обов'язку перед народом.

Визволитись із пут попівської моралі -- «виступити з світу і світогляду батьків» та увійти в життя по власній волі прагнуть старші діти Яхновича -- Осип і Зоня. Їхні погляди остаточно складаються поза батьківським домом і позначені прогресивними прагненнями.

Осип не хоче бути пабом забобонів, попівських традицій. Він надіється на власні сили і прагне будувати життя на власний розсуд. До свого майбутнього Осип іде без найменшого остраху, бо вірить у себе і в свою кохану. «Нарікання на свою долю ви від мене також не почуєте, -- каже певний в собі Осип, -- бо у мене своя честь і гордість, і вони поможуть мені перенести, не жаліючись, усі втрати й розчарування в житті, яких воно, певно, і для мене, як і для других прочих смертельних, зберігає» [ОК, Т.ІІ, 267].

Своєю рішучістю Осип значною мірою нагадує Олену. Він також насамперед керується тим, щоб знайти в житті особисте щастя. «Мене лиш любов і честь, а головно моє сумління, викинули з традиційного сідла, -- більш нічого, моє оправдання подаю вам лише в двох словах: я молодий і любив щиро», -- каже він [ОК, Т.ІІ, 268]. Але вихідні позиції в обох цих персонажів різні. Коли Олена разом з патріархальщиною відкинула всі ті благородні гуманні настанови, що прищеплювались їй вдома, і заради особистого щастя стала на шлях підступів, то Осип, зберігаючи риси особистої порядності й чесності, на широкій суспільно-моральній основі прагне осмислити свій вчинок: «Щастя мого життя, -- каже він, -- не буду нищити через віросповідання і не покину матері своєї дитини, хоч би була й поганкою. Це було б найтяжчим проти справдішньої моралі. А що ми в тім, очевидно, не погодимося, то воно буде і ліпше, коли я попрощаюся з вами таки зараз, бо того ж я й приїхав сюди» [ОК, Т.ІІ, 267]. І далі: «...але вперед, заким піду, звертаю вам усе ваше «релігійне» виховання і душевні засоби, якими ви випосажили мене на життя!.. В тім напрямі я не можу мати з вами нічого спільного, і не потребую від вас більше ніяких наук. Я вже дозрілий і приготований до дальшого життя... Щодо моїх поглядів на віру, то я релігійний атеїст і повторяю те саме, що повторяли й другі переді мною, вважаючи релігію гарною ілюзією, придуманою на те, щоби держати народ у руках, -- а більш нічого» [ОК, Т.ІІ, 267].

Конфлікт морального обов'язку й особистого щастя розкривається також на долі Зоні. Її образ письменниця змальовує з великою любов'ю і оповиває серпанком сумовитого настрою тому, що подібні інтелігентні натури -- особистості, люди глибокої душі для дрібнобуржуазного середовища є малозрозумілими і приречені на одиноке безбарвне існування.

Образ Зоні складний. Саме у ній пізнаємо одну з улюблених героїнь Кобилянської. Порівняно з її іншими героїнями, Зоня ближче стоїть до громадських інтересів інтелігенції. Питання, що турбують інтелігенцію, безпосередньо стосуються її особистого життя. Такою мірою письменниця виступає, зокрема, проти національної обмеженості. Олекса розцінює Зонине захоплення німцем-художником, людиною тонкої душі і глибоких почуттів, насамперед як любов до чужинця, а потім і як зраду народові. Інакше дивиться на це стара Анна Яхнович. Незважаючи на особисті симпатії до Олекси -- майбутнього священика і бажаного зятя, вона знаходить у собі силу стати над власними уподобаннями і поблагословити почуття Зоні і її коханого. Саме життя ламає нав'язувану попівсько-клерикальними колами національну відрубність. Анна Яхнович починає доходити до цього якщо не свідомістю, то серцем [Бабишкін, ].

Наречений Зоні -- майбутній священик Олекса. За словами Анни Яхнович, він -- ідеальний піп, «апостол черні», який готує себе до подвигу -- просвіщати народ, нести пастві світло знання. Зоня поділяє його думку про працю для народу, але не погоджується з самим характером цієї праці. Зоня стоїть уже вище -- і над материними поглядами, і над Олексиними. Вона бачить не тільки прекраснодушні поривання Олекси, але і його обмеженість, оте «кінське копито прози», що з часом витворить з Олекси типового політикана-«патріота», який намагатиметься вбрати визиск трудящих в облудні шати боротьби «за єдність нації». Зоня не зв'язує свого життя з Олексиним. Вона також схиляється до думки свого брата Осипа, що «доки русини хотять лише «попити», то і не будуть в силі творити інших діл, як попівських».

Зоня не поділяє Олексиної програми роботи серед народу. Це говорить про її критичне ставлення до клерикальної діяльності взагалі. Невідомо, які шляхи корисної діяльності для народу обере вона сама, але читач вірить, що люди, подібні до Зоні, знайдуть себе в житті.

Своєю мрійливою вдачею, складом розуму і тонким; відчуттям краси Зоня найближче стоїть до Наталки («Царівна»). Як і Наталка, Зоня самостійно прагне виробити свій характер, світогляд, прагне вирватися «з багна буденщини», в яке погрузнула дрібнобуржуазна молодь. Але між цими образами, Наталкою і Зонею, є значна, принципіальна різниця. Якщо сирота Наталка, що зазнала тягаря підневільного життя, поринала в світ книг і прагнула знайти в них такі ідеї, які можна було б поставити на службу всім пригнобленим та морально зневаженим у їх боротьбі за «сонячний південь», на службу своєму народові, то «виховану в добрі й безжурності», замкнену в собі попівську дочку Зоню такі питання спочатку не турбували майже зовсім. Її розвиток, її шукання етичних та естетичних ідеалів ідуть своїм, відмінним від Наталчиного, шляхом. У цьому немалу роль відіграли, з одного боку, умови життя та формування героїні, а з іншого -- на образі Зоні відбилися погляди самої письменниці, яка з часу написання «Царівни» зазнала певної еволюції, особливо в поглядах на суспільний прогрес.

Варто відзначити також, що на прохання Кобилянської Леся Українка переклала епіграф до повісті. Надсилаючи цей переклад, вона писала до Кобилянської: «О ти, моя жрице краси й чистоти!» Знайома вже з текстом «Ніоби», Леся Українка цим вказувала на деякі автобіографічні риси, що споріднювали авторку «Ніоби» з образом Зоні.

Після батьківського дому, де виховання дітей було пройняте релігійним духом, Зоня в пору своєї юності переходить жити до дядька, теж священика, але позбавленого релігійного фанатизму. Зонин дядько не мав значних громадських ідеалів (хоч і полюбляв, подібно до Олекси, ліберально-патріотичні розмови про народ); жив він, як і багато маломіських священиків того часу, «для себе». У його домі панувала «культурна атмосфера» (правда, пронімецької орієнтації), сам він, будучи людиною освіченою, добре розумів, потребу культурного виховання молоді і відповідним чином прагнув «випосажити» свою племінницю: «Учися й читай і це й те, а при тім і господарства не занедбуй, -- упоминав іноді вуйко, коли ми, -- каже Зоня, -- в бесіді сходили припадком на тему виховання жінок, їх становища в суспільстві, родині та щодо селянського люду. Щоб, мовляв, як станеш колись жінкою священика і, як Господь дасть, матір'ю, знала ти свої діти інакше виховувати, як наші чесні бабки й прабабки, та мала інші-поняття про відносини між народом і інтелігенцією, ніж їх має велика частина інтелігенції, що або вже надто, «реr distense» (на віддалі) держиться від люду, або як не те, то вже до такої степені інтимна, що хіба лише за шию обнімайся та цілуйся. Перше -- не приносить йому користі, а друге -- розуму й хліба не дає» [ОК, Т.ІІ, 323].

В особі дядька, як каже Зоня, вона знайшла доброго вчителя, який не насаджував їй своїх поглядів, як це раніше робила мати, а прагнув збудити в допитливої дівчини власні думки. Не всі дядькові настанови сприйняла Зоня. Поза її увагою лишилася та майбутня перспектива, до якої готували племінницю родичі - бути культурною дружиною священика і працівницею «в справі розвою народної освіти», бо громадська діяльність у такому аспекті, як її розумів дядько і наречений Олекса, здавалася Зоні надто обмеженою і була далекою від її духовних інтересів.

З частих розмов з своїм наставником Зоні спочатку запала глибоко в душу тільки ідея культурного самовиховання й самоосвіти, ідея різьблення людської особистості до такої міри, щоб у неї все стало викінченим, досконалим, тонким і гармонійним. «Він (дядько) дуже зважає на те, -- зазначає у своєму щоденнику Зоня, -- щоб наше жіноцтво було «хоч дрібочку» артистично виховане. Жінка, мовляв, без тонших почувань -- то як арфа без струн. А почуття, говорив, ушляхетнюється не лише самою наукою і знанням, але й артизмом (себто мистецтвом) і красою. Взагалі приписував впливові мистецтва й літератури велику і благородну силу на виховання людства, особливо ж на жіночу вдачу» [ОК, Т.ІІ, 324]. Саме в такому прямуванні до духовного ідеалу -- краси й гармонії в усьому розвиваються морально-етичні шукання прагнення Зоні.

У міркуваннях Зоні про характер виховання, людини легко пізнаються погляди самої О.Кобилянської яка на час написання «Ніоби» розчарувалася в діяльності тієї дрібнобуржуазної інтелігенції Буковини, яка скрізь і завжди на словах проголошувала багато патріотичних (політичних і соціальних) гасел в ім'я «меншого брата», а на ділі рвалася до «високих крісел» -- державних посад (носієм подібних тенденцій виступає в повісті Олекса). Зоню письменниця відмежовує (правда, не в усьому) від таких «діячів» і прагне через неї викласти деякі свої погляди на шляхи суспільного прогресу. Звідси, на нашу думку, і бере свій початок отой полемічний дух образу Зоні, який потрібний письменниці не стільки для рельєфнішого змалювання образів (хоч і це є), і не так для розв'язання проблем, скільки для їх постановки.

У «Балаканці» про руську жінку» О.Кобилянська так висловилася устами одного із персонажів про характер виховання «нової людини»: «Мусимо оглядатися при вихованні наших доньок і поза границі нашої «питомості» й рідного краю. Потонути в історію розвою людськості не на те, щоб вивчитися її напам'ять і блистіти в товариствах як знанням яких там воєнних подій і геройств, але шукати гарних моделів жіночих, шукати характерів, особистостей, що впливали б на ситуацію й окруження своє не полом своїм, але прекрасним, великими примірними характерами» [ОК, Т.ІІ, 542]. Саме від таких людей -- особистостей, які не від сьогодні до завтра, а щоденно, без галасу й політичного тріску працюють над собою і своїм «великим примірним характером» стають прикладом для загалу, О.Кобилянська сподівалася плідних результатів у справі виведення свого народу на широкі дороги світової історії і культури. Цей шлях не подібний до тих, про які критично висловлювався дядько, даючи настанови Зоні. І хоч цей шлях буде затяжний, зате, як здавалося письменниці, а відтак і її героїні -- надійний і певний.

Такою «моделлю жіночою», «духовно вирізьбленою», естетично вдосконаленою -- «людиною гармонійної краси», -- яка б своїми почуваннями вийшла поза «границі нашої питомості» й «рідного краю» -- переступила поріг національної замкнутості, прагне стати Зоня. Але тут відзначимо, що так само, як з легкої руки О.Кобилянської Зоня стає духовно вирізьбленою і естетично вдосконаленою «мармуровою богинею» для себе, так з волі суворої навколишньої дійсності вона перетворюється для інших у тип зайвої людини.

Створюючи образ Зоні, О.Кобилянська спочатку переносить усі зусилля своєї героїні в чисто духовну сферу. Зоня гаряче вірить у велику виховну силу літератури й мистецтва, здатних перетворити людську натуру, розвинути кращі духовні задатки і довести до остаточного «викінчення». Завдяки продуманій самоосвітній праці, вивченню культурних надбань інших народів («Наука й штука -- це інтернаціональні скарби, і кождому вільно кормити ними свойого духа» [ОК, Т.ІІ, 542], Зоня збагачує себе духовно, виробляє тонке відчуття краси в усьому, витончену культуру поведінки, вирізьблює гармонійний характер. Своїм, романтичним світовідчуванням, помислами про прекрасну гармонійну людину, її високу духовну культуру тощо Зоня піднімається над навколишнім дрібноміщанським оточенням і мимоволі починає цуратися його. Спочатку такий відрив героїні від оточення не бентежить її душі, навпаки, замкнута в собі дівчина знаходить у цьому моральне задоволення, усвідомлюючи, що самоосвітня праця не була для неї чимсь штучним, удавано-показним, а потребою душі. А в тому, що вона відривається від дійсності, не бачить за собою вини, бо ж не може сходити і рівнятися на міщанський натовп. Однак так тривало до тих пір, доки Зоні не довелося зіткнутися з деякими аспектами реальної, правда, чужоземної дійсності.

Перебуваючи «за границями свого краю», серед народу з старовинною культурою і високою освітою, Зоня мимоволі нагадала свій народ з його «невимовним убожеством, утиском», і вже тоді у неї зароджуються перші сумніви в доцільності самоізоляції від дійсності. І вона пристрасно апелює до всіх «великих і потужних освічених й насичених», щоб подали «помічну руку» і стали на захист тих принижених і покривджених у людських правах, що мучаться «сотками літ у багні» і, не бачачи ніякого порятунку на батьківщині, змушені «покидати свій шматок землі, століттями поливаної його кров'ю, та йти задля ліпших днів в чужину за море» [ОК, Т.ІІ, 333]. Але бажаючи всією душею добра своєму народові, Зоня задумується не, стільки над соціальними питаннями народного життя (хоч і не обминає їх), скільки, над тим, щоб видобути в народі його «душевні скарби», його багаті в зародку ознаки культури, розвинути їх і зрівняти, таким чином, український народ з іншими культурними народами світу. Лише тоді, коли ми розвинемо народну культуру до високого рівня, думає Зоня, зможемо мати ту основу, ту «руку артиста», яка доведе наших «гарних чоловіків» і «гарних жінок» до «остаточного викінчення», до «особистостей». А від таких людей, які «різьблять себе розумово», збагачують «свого духа науками, мистецтвом і досвідами великих умів», залежить прогрес народу.