Проблема емансипації у творчості Ольги Кобилянської

Але відрив від життя внаслідок паралічу і послаблення зв'язку з реальною дійсністю повертають інтерес письменниці до забутих на довгий час тем і проблем.

Кобилянська звертається до старих начерків творів й знову піднімає тему долі жінки з середніх соціальних верств, яка через забобонність та соціальні і економічні перешкоди не може забезпечити собі незалежного і гідного існування.

Послаблення зв'язку з живою дійсністю визначає посилення книжних впливів у трактуванні піднятих тем, зокрема впливів романів типу Е. Марліт, якими свого часу письменниця захоплювалася; сни і фантазія стають основою пропонованих письменницею розв'язок тем і проблем.

У повісті «Через кладку» (1911) розповідається про молоду дівчину Маню Обринську, умови життя якої в значній мірі нагадують умови, в котрих перебувала сама авторка, а люди, що її оточують, -- багатьох членів її родини.

На дівчину звернув увагу адвокат Богдан Олесь (оповідач), який протягом багатьох років вагається між повагою до цієї серйозної самотньої чемної дівчини з благородною душею та високою культурою і згубним впливом матері, яка намовляє його відмовитись від дівчини без віна та вибрати собі наречену «з становищем». Але в решті решт стара проймається повагою до моральної вищості Мані, її кам'яне серце м'якне. Твір закінчується щасливим шлюбом, який є винагородою за стоїчно витримані протягом більше десяти років труднощі і моральну наругу.

Моральна зверхність героїнь перших творів, якою вони демонстрували свою зневагу до філістерського середовища, тут замінена толстовством, ідеєю морального самоудосконалення. Воно героїні допомагає перемогти, а людям буржуазного складу мислення, типу Богдана та його матері, -- переродитися.

Єдиним реальним виходом для соціального звільнення жінки, каже цим твором письменниця, залишається одруження.

Отже, шлюб, який у першому своєму творі Кобилянська словом правди викрила як породження гнилого, аморального буржуазного суспільства, тут стає рятівним колом, нагородою, здійсненням мрії, досягнутої ціною десятирічного самотнього, присвяченого постійному самоудосконаленню життя.

Отже, шукаючи розв'язки питання про емансипацію жінки в межах існуючого ладу, проголошуючи пасивний протест у формі розумового або морального самоудосконалення, Кобилянська вступила в суперечку з самою собою. Протест індивідуалізму проти страхіття філістерства зовсім не означав виходу з цього вузького, відсталого світу, а навпаки -- сприяв проникненню ідеологічної отрути цього світу у світогляд і творчість письменниці, яка стала жертвою його (світу) ілюзій і брехень.

Останній великий феміністичний твір Ольги Кобилянської «За ситуаціями» (1913-1914) піднімає тему, яка довгий час хвилювала письменницю: становище митця в буржуазному суспільстві.

Вперше ця тема з'являється у повісті «Царівна». Наталка відчуває у собі поклик до літератури, але стикається з багатьма перешкодами, доки стає письменницею. Поступово творчість для неї стає джерелом душевної рівноваги. Проте ця тема залишається у творі другорядною.

У новелі «Valse melancolique» (1898) Кобилянська малює поетичний образ молодої піаністки, для якої мистецтво є схованкою (захистом) у важкій життєвій боротьбі.

Ділячись з подругою секретом свого великого кохання, Софія Дорошенко каже:

«Жалує за мною, Мартухо, -- додала зниженим голосом, -- жалує й каже, що його переслідує прикре почуття, що чує мій плач, тихий, здавлений плач, що стрясає ціле тіло, тому що потайний...

Але я не плачу. Не плакала навіть.

Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути поганість покори... Більше я не любила нікого в своїм житті. Але воно добре, -- додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, -- бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духа, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, які не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху...» [ОК, Т.І, 528]

Мистецтво стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїні, яка зазнала приниження у житті.

Та й мистецтво не може дати всього. Софію переслідують ті самі безжалісні сили суспільства, перед якими не встояла Олена Ляуфлер. її небуденний талант не може виявитися, бо її немає кому підтримати, покрити великі видатки, потрібні для здобуття освіти у Відні. Глибоко вражена смертю матері, відмовою дядька допомогти їй, Софія кидається до фортепіано, останнього свого друга, але й він зраджує її. У звуках створеного нею меланхолійного вальса Софія хоче вилити всю силу свого відчаю. Звук розірваної струни був останньою краплиною для її перенапруженого, змученого серця. Воно не витримало, -- настала раптова смерть.

У повісті «За ситуаціями» Кобилянська повертається до теми новели «Valse melancolique». Головний персонаж Аглая-Феліцитас Федоренко -- дівчина небуденного музичного таланту. Всі близькі пророчать їй блискуче майбуття.

Але життя жорстоке до неї. Помирає її наречений. Чорнай, університетський професор націоналістичного гарту, який приворожив дівчину силою своєї особистості і пообіцяв свою матеріальну допомогу, залишив її при першому випробуванні почуттів. Скривджена його братом, ніцшеанським авантюрником Йоганном Шварцом, вона, зрештою, не може подолати численних перепон, бідності та нестатків. Знесилена хворобою героїня помирає молодою, так і не дочекавшись здійснення своїх снів.

Відомий сучасний український критик, пристрасний дослідник творчості письменниці Олег Бабишкін пише про цю повість: «Знову, як і в «Valse melancolique», стверджується, що капіталістичний лад з його всевизначальним прагненням до особистої наживи й збагачення суперечить природі людини, розвиткові властивих їй талантів, суперечить самій природі мистецтва» [Бабишкін. Пердм., 328]

З цього приводу Магдалена Ласло відзначає: «Справді, реалістично ставлячи питання про долю митця в буржуазному суспільстві, Кобилянська виявилася неспроможною показати вихід з існуючого становища» [Ласло, 336].

Але якщо Кобилянська не змогла знайти вірного розв'язання соціально-економічного аспекту питання про емансипацію жінки, то натомість вона зуміла особливо рельєфно передати її моральну складність.

Відомий західноукраїнський письменник Степан Тудор писав у 1940 р. в статті «Ольга Кобилянська»: «Може, ще знайдуться одна-дві постаті в українській літературі, в яких процес мистецького творення так нероздільно стоплювався би із процесом ідейного, процесом морального змагання, так був би з ним ідентичний [Тудор. Твори, 608-609].

Туга до змагання вільної, гармонійної, верхівної людяності перетоплена в шляхетний сплав слова, образу, характеру, в гарячий сплав трагічної людської долі, -- таке мистецтво Кобилянської»

Ця туга за гармонійною людиною, Людиною з великої літери, відчувається з особливою силою у створених Кобилянською жіночих образах.

За своєю побудовою, за своїм духовним складом ці образи у переважній більшості тотожні. І все ж кожен з них видається нам новим, відмінним від інших новими потужностями духовної краси і благородства, розкритими в них авторкою. Тут немає місця холодній витонченості, педантизмові ізольованої від світу людини.

Моральна зверхність героїнь Кобилянської -- результат їхньої постійної боротьби з собою за очищення від бруду і підлот капіталістичного світу.

Олена Ляуфлер, яка роками бореться, щоб не увійти у брудні зносини подружжя без любові, і якщо й вступає в нього, то тільки з бажання полегшити долю близьких їй людей; наведений у повісті «Людина» і повторений у «Через кладку» автобіографічний епізод з листом героїні до старого університетського професора, в якому вона пропонує себе за дружину, лише щоб могла поруч нього задовольнити свою жадобу до знань, до духовного удосконалення, -- вчинок-виклик оточенню, котре вважає його скандальним; ставлення Наталки Верковичівни до молодого Орядина, якого вона любить, але відмовляється вийти за нього доти, доки він не загартується в життєвій боротьбі, не доведе на ділі, що стоїть над мізерністю оточуючого суспільства і готовий присвятити всі свої сили служінню пригнобленому народові; вчинок анонімної аристократки з однойменного нарису, яка відмовляється від пропозиції доньки і вважає за краще залишитися з п'яницею сином, хоч він її розорює, -- ці і багато інших прикладів з творів письменниці показують, як її героїні навіть в умовах убогого свого існування мали достатньо сил, щоб свідомо вибирати і наполегливо прокладати шлях, який вони вважали рятівним для людини.

Само собою зрозуміло, що їхні можливості були дуже обмежені. Нездатні завоювати собі справжньої соціальної незалежності, вони не змогли знайти й потрібних суспільству шляхів, хоч як палко бажали цього. Їхні прагнення не йдуть далі невиразних декларацій, побожних снів про служіння народові, українській нації; їх готовність іти на жертву дуже часто зводиться до самопожертви в ім'я досить куцої мети -- Олена жертвує собою для родини, Наталка Верковичівна і Маня Обринська зрікаються кохання в ім'я перевиховання улюбленої людини, Софія Дорошенко і Аглая Федоренко жертвують своїм талантом в ім'я мистецтва.

Але якщо дійовість, соціальна вартість їх жертви незначна, внутрішня її цінність надзвичайно висока, бо її основою є велика душевна чистота, високе розуміння обов'язку перед людьми. Жертва героїнь Кобилянської завжди є жертвою кохання, спонукальним джерелом якого служить прославлене Гете у «Фаусті» «вічно жіноче». Жіноча ніжність, благородність постійно подвоюються мужністю і героїзмом, зневагою до безсилля і покори. Героїні Кобилянської ніколи не принижують себе в коханні. Свою людську гідність вони ставлять понад усе.

І саме тому, що їх жертва завжди пов'язана з почуттям гідності, вона піднімає тих, в чиє ім'я приноситься. Вони здатні врятувати від морального падіння, стати світлим променем у житті.

Подібна висока моральна чистота героїнь робить Ольгу Кобилянську особливо близькою нашим часам, коли людина вимірюється такими ж підвищеними етичними стандартами, коли до неї ставиться така ж висока вимогливість.

Але і в цій характерній для всієї творчості письменниці високій повазі до людини, високій вимогливості до неї наявний суперечливий аспект, який своїм драматизмом відкриває нову рису трагічного безвихіддя, до якого штовхнула письменницю епоха.

Маємо на увазі часту наявність у творах Ольги Кобилянської таких ситуацій, коли висока моральна краса злиття добра і людської гідності потоптана, коли героїні доводиться вибирати між її людською гордістю і голосом серця.

Таку дилему мусить вирішити Наталка Верковичівна з повісті «Царівна». Наталка відмовляється йти за Орядина, щоб не стати рабою норовистої незрілої людини. Але, всупереч її сподіванням, життєва боротьба не загартовує Орядина, а розвиває саме негативні риси його характеру: безпринципність, егоїзм, кар'єризм. Внаслідок цього Наталка, в якій сирітство розвинуло до крайності почуття гідності, приносить в жертву цьому почуттю свою любов, котра, безперечно, могла б спричинитися до врятування людини.

Подібна й ситуація у повісті «Через кладку», в якій гордість штовхає Маню на багаторічне самітне життя, придушення в собі природних початків любові.

Героїні Кобилянської завжди врятовують свою людську гідність, але це їм обходиться дуже дорогою ціною.

Ця внутрішня напруженість у творах письменниці, цей постійний конфлікт між етичним і естетичним, між добром і гідністю насправді є природним наслідком суперечливого соціального становища її героїнь. Вони розглядаються буржуазним суспільством, для якого цінність людини залежить від її гаманця, як істоти другого ґатунку. За своїм же духовним багатством, культурою, моральними якостями вони стоять значно вище цього суспільства. Але щоб примусити визнати своє духовне багатство, вони змушені були постійно кидати виклики навколишньому світові, робити безперервні зусилля над самими собою, придушувати в собі природні пориви, щоб не стати залежними від «доброго смаку» цих людців, а навпаки -- викликати їх повагу.

Таких жінок, безперечно, не варто вважати духовно і морально вільними, бо кожна їх дія, кожен їх жест викликаний людьми, яких вони найбільше зневажають.

Не спромігшись визначити шляху до соціального звільнення жінки з середніх верств, Кобилянська не змогла показати і її морального звільнення, не змогла створити правдивого жіночого образу -- «вільної людини, яка живе відповідно до законів розуму».

За словами Магдалени Ласло, причина невдачі Кобилянської полягає у тому, що вона створювала свій ідеал поза зв'язком з визвольним рухом мас проти капіталістичних порядків. Тільки зв'язок з цим рухом зміг би забезпечити емансипацію її героїнь від ідеологічного і морального впливу тодішнього світу, від духовного рабства.

Отже, проблематика творів О.Кобилянської, присвячених емансипації жінки з середніх соціальних верств, насправді реальна і глибока. Вона не є простим відгуком прочитаної письменницею сучасної німецької літератури, як це вважали у свій час Грушевський та Єфремов. Проблематика творів письменниці пов'язана з соціальним життям Буковини, як і всієї України кінця XIX початку XX ст., і була наслідком гарячкових пошуків відповіді на запитання, поставлені перед тисячами жінок суспільством, яке через брак гуманності, силою економічної залежності і соціальними забобонами, перетворило на рабів безмежні маси людей.

Магдалена Ласло вважає, що рабство жінки -- прямий наслідок капіталізму, і воно не може бути знищене інакше, як у боротьбі проти цього ладу. Справжнє звільнення жінки можливе тільки з перемогою соціалізму. Доказом цього є статті «Слово про буковинську жінку», «Зійшла зірниця» та інші, написані у 1940 році [Ласло, 3408].

Те нове, що внесла Кобилянська розглянутими вище творами у розроблення теми емансипації жінки, знаменувало собою цікаву сторінку в історії української літератури. Для нас вони цінні й тим, що відображають життя буковинського суспільства, корінним чином перебудованого нашим режимом.

3. Жіночий дискурс великої та малої прози Ольги Кобилянської

Ольга Кобилянська увійшла в українське письменство насампред як виразниця прагнень і змагань інтелігенції, зокрема освіченого жіноцтва, і протягом усієї творчості письменниці чітко простежується її незмінний інтерес до цієї теми [Починок, 4]. Як справедливо твердить М.Сріблянський, Кобилянську можна назвати «найбільш талановитим і глибоким» виразником сучасної їй «дійсно-інтелігентської душі», і передусім - жіночої душі [цит за: Починок, 46-47]. Найбільш скривдженою, безправною, як у сім'ї, так і в суспільстві, приреченою на довічне терпіння постає у творчості письменниці жінка із середнього суспільного прошарку і поневолена й обмежена заскорузлими міщанськими традиціями і принципами філістерської моралі, становище якої, як уже зазначалося було надто добре знайоме самій О.Кобилянській. уже в ранніх літературних спробах молодої Кобилянської знаходять відображення її душевні настрої , прагнення світла, свободи і людського щастя, її роздуми над долею своїх ровесниць в задушливій дрібно містечковій атмосфері, в товаристві «щасливих людей», життєвим девізом яких було «їсти, спати, пити». Важливі проблеми як особистісного, так і суспільного характеру (свободи і рівноправності жінки в сім'ї й суспільстві, визнання її людської гідності, свободи і громадянського обов'язку особистості, боротьби за волю і справедливість, за красу людських стосунків), які порушувала Кобилянська ще на світанку своєї творчості, згодом повніше, майстерніше розкриваються в ідейно і художньо сильніших, досконаліших творах письменниці («Людина», «Царівна», «Valse melancolique», «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями», «Апостол черні» та ін.) [Починок, 47].

Цей розділ присвячений аналізу зразків великої та малої прози письменниці з погляду заглиблення в національну психологію, в особливості світовідчуття жінки. ОльгаКобилянська увійшла в українську літературу і в суспільне життя в той час, коли, хоч і з суттєвим запізненням, актуалізувалася проблема емансипації. Дискурс цієї проблеми вилився у свого роду “феміністичну практику”, невід'ємною часткою якої була діяльність ОльгиКобилянської. Читання творів німецьких класиків літератури і філософії допомогло письменниці вийти на якісно новий рівень світосприйняття і мислення (свої перші твори вона пише німецькою мовою). Знайомство Ольги Кобилянської із “Союзом руських жінок” Буковини стало поштовхом до її роздумів над проблемою національної самоідентифікації. Особливістю жіночого руху в Україні, до якого приєдналася Ольга Кобилянська, було те, що він зосереджувався на емансипаційних завданнях. Це був рух інтелектуалок за суспільно-політичні права. Від феміністичної проблематики, що виникне в Європі у 70-і роки ХХ ст., їхні інтереси принципово відрізнялися. Якщо за мету феміністок править радикальна зміна патріархальної культури на матріархальну, то емансипанток задовольняло відвоювання собі місця в тогочасній культурі. Ольга Кобилянська власне цьому і присвятила своє життя. Її творчість не заперечувала мистецькі здобутки народницької літератури, а була своєрідною альтернативою їм. При розгляді літературного досвіду змалювання жінки доречно згадати творчість Т.Шевченка, однією з особливостей якої була фемінізація текстів, оскільки адресатом його творів обиралася жінка, чимало поезій він писав від імені жінки, можна навіть говорити про «жіночу» натуру митця. Змальовуючи трагедію дівчини чи жінки, Т.Шевченко не йшов шляхом засудження чи виправдання (що здебільшого притаманне українській літературі), а намагався проникнути в найпотаємніші закутки жіночої душі. І саме цим шляхом заглиблення в суть проблем, але вже на складнішому психологічному рівні, рушить Ольга Кобилянська, зважившись на деміфізацію літературних стереотипів.

Продовжуючи тему традицій у письменстві, варто зупинитися на проблемі “жінка-письменниця і література”. Далеко не останню роль у творчості жінки відіграють матеріальні умови її життя: Ольга Кобилянська походила з небагатої родини державного службовця, і хоч у злиднях сім'я не жила, все ж майбутня письменниця не мала змоги отримати фундаментальної класичної освіти, її жагу знань не вдовольняла провінційна бібліотека, можливості займатися ґрунтовною самоосвітою вона теж не знаходила, бо мусила допомагати в домашньому господарстві. Єдиним позитивом було те, що рідні Ольги Кобилянської не перешкоджали, навіть заохочували її до самоосвіти та письменницької діяльності.

Твори Ольги Кобилянської цікаві ще й тим, що емансипантки та їхні стосунки змальовані через призму світосприйняття жінки, наділеної відверто гуманістичними поглядами. Про несхожість жіночого і чоловічого світосприйняття докладно розмірковувала Вірджинія Вулф (“Власний простір”) [цит. за: Каменс, 4-5], її думки багато в чому збігалися з художньою концепцією незнайомої їй письменниці. Порушуючи проблеми “жінка-письменниця і література”, свободи творчості, Ольга Кобилянська ввела в літературну галерею нових жінок, але не з античності чи середньовіччя, а із сучасності. Вони продовжили низку жіночих образів, започаткованих попередницями (наприклад, “Товаришки” Олени Пчілки). Зі своїх героїнь письменниця зняла вишиванки (навіть гуцулка у “Некультурній” носить невишиту сорочку), а з їх світогляду - патріархальні шори. Олена Ляуфлер (“Людина”), Наталка Верковичівна (“Царівна”), художниця Ганнуся та піаністка Софія (“Valse melancolique”) розуміють повноцінне життя як реалізацію себе в культурі, у них новий спосіб мислення й відмінна мета існування, ніж у тих, хто їх оточує. Деякі літературознавці сумнівалися в достеменності такого типу жінок, але не сама авторка, яка у творі “Valse melancolique” постає міфотворцем, змальовуючи вірогідний світ, проектований на довкілля. Персонажів “Valse melancolique” можна ставити у типологічний ряд із гуцулкою Параскою (“Некультурна”). Усі вони наділені спільною рисою - “аристократизмом душі”, що зумовлений не спадковістю, а Божим даром. Внутрішня інтелігентність притаманна багатьом героям письменниці, до цієї теми вона часто звертається у своїх творах, шкодуючи з приводу того, що українці не мають власної станової аристократії.

Духовний елітаризм у Ольги Кобилянської існує поза соціальністю і суспільною ієрархією. Героїні Ольги Кобилянської, набувши європейської зовнішності, не втрачають самобутньої української ментальності.

Вплив на письменницю культур Заходу спровокував зустрічний рух ідей, які були пов'язані з національною традицією, етногенетичною пам'яттю. Бачення Ольгою Кобилянською внутрішнього світу своїх краян перегукується з висновками дослідників української душі М.Костомаровим, О.Кульчицьким, Є.Онацьким, які вказували на притаманні українцям прагнення особистої свободи, демократизм, потяг до духовного, таємничого світу, чуттєвість, схильність до артистизму, емоційність; і водночас - індивідуалізм, недисциплінованість, стихійність.

У своїй інтелектуальній прозі письменниця розкриває прагнення і змагання української інтелігенції і насамперед жіноцтва з середньої верстви, поневоленого і обмеженого заскорузлими міщанськими традиціями, порушує важливі проблеми особистісного та суспільного характеру -- свободи і рівноправності жінки в сім'ї та суспільстві, визнання її людської гідності та права на вільний духовний розвиток, свободи і громадянського обов'язку особистості, боротьби за волю і справедливість, за красу людських стосунків (“Людина”, “Царівна”, “Impromptu phantasie”, “Valse melancolique”, “Ніоба”, “Через кладку”, “За ситуаціями”, “Апостол черні” та ін.). Власне розуміння проблеми емансипації жіноцтва, ролі жінки в родинному і суспільному житті, що сформувалось під впливом філософії Ф.Ніцше, модерної белетристики і феміністичної наукової та художньої літератури (Д.-С.Мілль, Г.Рейтер, Неєра (А.-Р.Цуккарі), Г.Ібсен, І.Тургенєв, І.Нечуй-Левицький, М.Павлик, Н.Кобринська), Кобилянська розкриває в рефераті “Дещо про ідею жіночого руху” та новелі “Балаканка про руську жінку”, що сприяють глибшому осмисленню інтелектуальної прози письменниці.

Значну увагу приділяє О.Кобилянська проблемі освіти і виховання майбутніх поколінь української інтелігенції, зокрема інтелігентного жіноцтва, і чималу роль у цій справі відводить літературі, що має створювати відповідні зразки-моделі для наслідування. Письменниця подає читачам ідеальні образи, що мають певною мірою автобіографічний характер. Етичний ідеал О.Кобилянської -- духовно чиста, тонка, високоінтелектуальна, горда, цільна і незалежна особистість з розвиненим почуттям власної гідності, з високим, аж до жертовності, почуттям обов'язку перед іншими людьми, перед своїм народом. Однак шлях Кобилянської до осмислення власного морального ідеалу був складним і тривалим, причиною чого, безумовно, стало самотнє, вимушено ізольоване від широкого світу через важку хворобу особисте життя письменниці, її глибокий душевний конфлікт між високим ідеалом і життям. Внаслідок цього позитивний образ, а отже, й етичний ідеал О.Кобилянської пройшов певну еволюцію від абстрактно-гуманістичного до громадсько-патріотичного звучання [Матусяк, 4].

Початковий художньо-етичний ідеал письменниці представлений своєрідним мистецьким типом особистості, який вповні розкривається в новелах “Природа”, “Impromptu phantasie”, “Valse melancolique” та повісті “За ситуаціями”. Цьому артистично-індивідуалістичному типові характеру -- Софія Дорошенко (“Valse melancolique”), Аглая-Феліцітас (“За ситуаціями”) та ін. -- властивий нестримний потяг до волі, краси і гармонії, прагнення до творчої самореалізації, до визволення з пут буденщини, з вузького й задушливого світу, де панують закони і приписи філістерської моралі. Героїні О.Кобилянської цього абстрактно-гуманістичного типу ще не виявляють чітких громадсько-політичних чи національно-патріотичних поглядів і переконань, проте вони палко вірять у гасло: “Краса врятує світ!”. Це високодуховні, багаті особистості, непересічні індивідуальності, у свідомості яких нероздільно спаяні поняття добра і краси.

У повістях “Людина”, “Царівна”, “Ніоба”, “Через кладку” та новелі “Він і Вона” О.Кобилянська, модифікуючи попередній, артистично-індивідуалістичний тип характеру, створює нові образи жінок-інтелігенток (Олена Ляуфлер, Наталка Веркович, Зоня Яхнович, Маня Обринська), що належать до іншого -- громадсько-інтелектуального типу особистості. Цим героїням притаманна висока самосвідомість, почуття власної гідності, розуміння самоцінності людської особистості і нестримний потяг до самовдосконалення. Маючи сильну волю і стійку життєву позицію, вони здатні відстояти свої переконання, людську гідність, змагатися за своє майбутнє. Це героїні активної і творчої вдачі, які в житті керуються більше розумом, ніж почуттями. Їм притаманна здатність до самопожертви, відмови від особистого заради вищих духовних ідеалів та цінностей. На відміну від представниць артистично-індивідуалістичного типу характеру, їх цікавлять не тільки особисті, а й громадські проблеми.

Ідея власного духовного самовдосконалення -- вже не самоціль для героїв нового типу -- Наталки Веркович (“Царівна”), Нестора Обринського (“Через кладку”), Юліяна Цезаревича (“Апостол черні”). Вона спрямована на духовне піднесення всього народу. Це соціально активні, цільні особистості. У свідомості цих героїв нерозривно поєднуються поняття свободи особистості і громадянського обов'язку. Важливе місце в системі їх цінностей посідає пам'ять роду. Високодуховні, сильні і стійкі, вони засуджують будь-які прояви духовного та національного ренегатства.

Отже, у творах О.Кобилянської з життя української інтелігенції, зокрема жіноцтва, чітко і послідовно простежується прямування від початкового, артистично-індивідуалістичного типу характеру, хаотичного і трагічного, до духовно більш організованого і стійкого -- громадсько-інтелектуального, а згодом -- до ідеального, громадсько-патріотичного типу характеру, що передбачає гармонійне поєднання морально-особистісного, громадського та національного первнів.

Далі ми детальніше розглянемо й проаналізуємо згадані твори О.Кобилянської, зокрема головно відзначимо ті моменти, що стосуються української інтелігенції, а саме - українського жіноцтва.

3.1 Ідейні пошуки моральних імперативів у романі «Апостол черні»

«Апостол черні» Ольги Кобилянської, багатопланове епічне полотно високопатріотичного змісту, охоплює великий історичний пласт суспільно-політичного та національно-культурного життя на Буковині ХХ ст. від часу формування національної свідомості серед мало чисельної тоді в цій місцевості української інтелігенції - до проголошення Української незалежної держави.

В основній сюжетній канві роману - зображення життя сім'ї годинникаря-філософа з військового роду Максима Цезаревича, а саме його сина Юліана.

Виховуючи молоде покоління, варто, як зазначає письменниця, не лише спиратися на віковічні національні традиції, а й зважати на потреби народу, батьківщини в умовах сучасної доби. Так, герой роману, Максим Цезаревич, свідомий свого батьківського обов'язку, в розмові з дружиною підкреслює: "Виховуючи свої діти, ми мусимо не забувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потребує іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку" [ОК Апостол, 10]. Про потребу врахування нових завдань сучасності у вихованні молоді писав у своїх працях і Г.Ващенко, одночасно визначаючи три основних завдання, що були актуальними і в період створення О.Кобилянською "Апостола черні": "...Перше завдання, що стоїть перед українським народом, - об'єднатися в цій боротьбі (за волю і незалежність) і здійснити віковічне прагнення до державної і національної самостійності. Друге завдання - відбудувати Україну, що лежить в руїнах. Третє завдання - піднести на високий рівень свою духовну культуру, освіту, науку й мистецтво, стати врівень з передовими народами Європи й Америки" [Ващенко, 163]. Таким чином, піднята О.Кобилянською в "Апостолі черні" ідея національно-патріотичного виховання молоді характеризується як традиційністю, так і поступовістю.

Син-одинак змалку не був пещений батьком. Юліяна виховували так, щоб йому не передався непогамовний наліг діда - слабкодухість і щоб він був гідним продовжувачем роду Цезаревичів. Максим загартовував волю свого сина, привчав його панувати над власними бажаннями. В його маленьку голівку батьком-матір'ю вкладалось мудре християнське: "не бажай чужого". "Усе, що гарне, - говорив Максим своєму синові. - не завжди можна мати [...] Не задивляйся на те, що не може бути твоє" [ОК Апостол, 7-9]. Одним словом, батьки закладали міцний духовний фундамент під подальше, самостійне життя свого одинака, що мав піти далі і досягти більшого, ніж його дід і батько.

З того часу, як Юліян стає юнаком, увага письменниці зосереджується на його образі. Він починає займати центральне місце у розвитку сюжету, поступово збагачується і поглиблюється. У романі чимдалі чіткіше показано прагнення авторки створити ідеальний образ українського інтелігента - героя нового часу, - часу змагань за державну незалежність України. Протягом усієї своєї творчості, починаючи з ранніх повістей, паралельно з декларуванням сильного жіночого типу, наділеного високою культурою і силою волі, О.Кобилянська моделювала художній тип українського чоловіка-інтелігента ("Людина", "Царівна", "Аристократка", "Думи старика", "Ніоба", "Через кладку", "За ситуаціями", "Апостол черні"), поступово вдосконалюючи, відточуючи і шліфуючи його, тобто наближаючи його до ідеалу, який з часом також еволюціонував. Всупереч думці, що склалася у свій час в літературознавстві про О.Кобилянську як емансипантку, письменниця у своїй творчості саме в гармонійному поєднанні жіночого і чоловічого ідеалів, а не у вузькій ідеї "вивільнення, повної свободи жінки від чоловіка", вбачає рушійну силу прогресу, самореалізації, саморозкриття нації, - у поєднанні ідеалу жінки, яка здатна створити умови для гармонійного розвитку духовних начал у найменшому осередку нації - сім'ї, та ідеалу чоловіка, мудрого і вольового громадянина, що разом із подібними собі спроможний забезпечити умови для якнайповнішого розквіту цілої нації утвердити Українську самостійну державу [Починок, 147].

Отож саме в образі Юліяна Цезаревича-внука О. Кобилянська і втілює новочасний ідеал українця-інтелігента, що викристалізувався в її уяві протягом перших бурхливих десятиліть XX ст. У цьому образі письменниця зводить усі характерні риси вдачі, що дадуть можливість українцеві здобути повагу у світі: порядність і чесність, благородство, мудрість і душевну тонкість, фізичну і духовну міць, велику силу волі, сумлінність і жертовність у виконанні обов'язку, високий патріотизм і дійову громадянськість. Прагнення письменниці створити ідеальний образ виявляється і в привабливо виписаному портреті героя - гарного, темноволосого, з ясними очима і струнким зростом юнака; і в своєрідній авторській характеристиці сильної (в дусі вольових героїв Ніцше) натури Юліяна, що, як і сама Кобилянська, пристрасно любив ліс і гори, духовно зливався з ними.

Ольга Кобилянська вводить у твір ще одну нову, немаловажну для нашого дослідження, сюжетну лінію - взаємини Юліяна з Евою Захарій, - письменниця тим самим поглиблює і розширює характер центрального героя роману. У процесі розвитку цієї сюжетної лінії О.Кобилянська порушує традиційні для своєї творчості проблеми жіночої емансипації, подружжя, а також проблему вірності і зради, що постає у романі як у морально-особистісному, так і в національно-патріотичному плані.

Ева Захарій захоплює Юліяна своєю поступовістю й оригінальністю вдачі. Дівчина цікавиться найновішими науковими, суспільними і культурними віяннями, спрагло вбирає в себе досягнення європейської культури і як палка патріотка прагне прислужитися своїми знаннями рідному народові, своїй родині. Вона мала у собі, за словами Юліяна, "щось із великих почувань, щось з майбутнього, пориваючого, що не легко можна було здобути. Була як та совість, що вдумується, а при цьому манить до полету і викликує усміх погоди в душі" [ОК Апостол, 129]. Ева мріє про медичні студії, щоб стати лікаркою і "жити для нещасних і для праці". Цією життєвою постановою героїня роману нагадує товаришку Кобилянської з юнацьких років - С.Окуневську, що також студіювала медицину у Швейцарії. На Еву покладають великі надії, пророчать їй славне майбутнє, поважне становище в українському суспільстві.

Проте образ Еви Захарій не стає, всупереч першому враженню, наступною вищою сходинкою на шляху письменниці до створення ідеалу української жінки-інтелігентки. Ця дівчина мала якусь химерну, непостійну вдачу. Як характеризує її вихователька, Ева без "усякої контролі над собою, коли раз чого розпалиться - необчисленна" [ОК Апостол, 58]. Така непередбачувана Ева і в коханні, і в здійсненні обіцянок і постанов, у виявленні своєї життєвої позиції.

В образі Еви Захарій Кобилянська повною мірою втілює окреслений у філософських працях Ф.Ніцше "діонісійський" тип людини, що керується в житті виключно своїми невгамовними поривами, бажаннями, пристрастями і нехтує здоровим глуздом, моральними нормами і законами, тобто стоїть "по той бік добра і зла" [Ніцше, 200]. У романі "Апостол черні" письменниця констатує виникнення нової світоглядної орієнтації особистості, яскравим виявом якої, як стверджує О.Губенко, є "втрата особистістю віри [...] в абсолютність ідеалів добра і краси, сумніви щодо істинних духовних цінностей, непорушності критеріїв добра і зла і, як наслідок усього цього, втрата віри в Бога, атеїстичний нігілізм" [цит. за: Починок, 157]. Але письменниця не вбачає, як Ніцше, у такій світоглядній орієнтації духовної вищості людини, а швидше навпаки, подібно до Ф.Достоєвського ("Злочин і кара"), вважає такий духовний стан аморальним.

Зведені волею долі до пари, Юліян Цезаревич і Ева Захарій, що походила з роду Альбінських, постають в романі як дві антиномії, дві протилежності, що прагнуть одна до одної і відштовхуються одночасно. Вона - "діонісійський", а він - чітко виражений "аполлонівський" тип людини, який живе за законами розуму і справедливості, спираючись на міцну волю і мораль. Юліян, підсвідомо відчуваючи несумісність їх вдач, все ж піддається тій незримій могутній і якійсь ніби фатальній "приманчивій" силі, що спливала від цієї химерної дівчини, "в'язала" і була подібною до стихійної сили природи, про яку сама героїня, Ева, говорить, що вона "вабить і губить". Саме у цій непогамовній, зловіщій силі її натури і виявлялась у більшій мірі "кров Альбінських", про яких проникливий о.Захарій говорив: "...Вони мудрі і хитрі, як лиси, і здібні на все" [ОК Апостол, 133]. Отож поєднання Юліяна й Еви подружніми узами навряд чи могло відбутися взагалі, але якби це і сталося, то їх подружжя все одно було б від самого початку приречене на загибель.

Осмислюючи проблему подружжя в різних її аспектах, письменниця приходить до висновку, що крім "відповідної ступені культури", неодмінно повинна бути ще й духовна близькість, світовідчуттєва спорідненість подружжя, щоб чоловік і жінка були щасливими в подружньому житті, щоб їхня сім'я стала міцною цеглиною в підмурівку держави. Що ж стосується відносин Еви та Юліяна, то хоч і виявляється їх майже однаковий культурний рівень, відчувається й певний духовний потяг один до одного, проте надто багато відмінностей у їх світобаченні, в самоусвідомленні, в розумінні своїх обов'язків як перед товаришами й батьками, так і перед своїм народом. Це протистояння виникло вже при першій зустрічі юнака й дівчини. Романтичність, стихійність, навіть якась містичність вдачі Еви, розніженої в розкошах і всезагальній любові до одиначки, чим вона нагадує героїню ранньої новели Кобилянської "Природа", бентежить суворого, загартованого життям Юліяна, проте він притамовує цей застережливий, але поки що неусвідомлений порух душі. Втім, образ Еви Захарій чимдалі виразніше відтінює благородні риси характеру центрального героя - Юліяна Цезаревича. З часом їхнього знайомства все чіткіше починає виникати притаєна, непомітна на перший погляд якась виверткість, "слизькість", зрадливість її натури.

Тривалий "шлях зради" Еви Захарій розпочинається із зради своєму походженню, батьківській вірі, що виростає на ґрунті відвертої зневаги дівчини до священицького стану, її дещо скептичного ставлення до християнських ідей, що, врешті, під впливом, як визнає сама Ева, читання творів Бюхнера і Дрепера перетворюється в її свідомості у зародок атеїстичного нігілізму, абсолютного безвір'я, що поволі розкладає, руйнує її душу. Дочка священика, вона щиро дивується з того, що Юліянові сестри по-старосвітськи виховані, побожні. І якщо, перебуваючи в батьківському домі, Ева ще підсвідомо боїться занедбати в своїй душі Господа Бога і Христову науку, забути "Отче наш", то, повернувшись на короткий час із Швейцарії, де студіювала медицину, вже заявляє: "мій бог - наука", - і зневажливо докоряє нареченому його богословством. На що глибоко вражений Юліян, в родині якого християнські ідеали й традиції свято шанувались і в душі якого були чимсь величним і високим, їй відповідає: "Твій бог обмежений [...] замкнений у книжках, а мій великий, оповитий безконечністю [...] У його безмежнім просторі гуляють наші мрії та ідеали" [ОК Апостол, 164]. Це твердження героя роману "Апостол черні" певною мірою перегукується із словами І.Огієнка: "Не прийнявши віри в Першопричину всього живого, наука не двигнеться вперед, а все стоятиме перед брамою, за якою-Бог" [Огієнкові записки, 22].

Також розходяться погляди Юліяна й Еви і стосовно проблеми жіночої емансипації, ролі жінки в родині і суспільстві. Юліян підходить до питання жіночої емансипації з певною настороженістю, адже, як і сама авторка роману, розуміє, що вона, крім добра, свободи, незалежності і самоствердження, несе в собі ще й небезпеку крайнощів у стосунках чоловіка й жінки, безладдя у суспільстві. Цезаревич вважає справедливим виборювання жіноцтвом рівноправності з чоловіками в питаннях освіти, духовного самоствердження, матеріальної незалежності, проте він не може прийняти факту занедбання на шляху до високої мети - рівноправності - моральних норм доброчинності, порядності і пристойності: "Нехай жінки студіюють, нехай працюють, лиш так зв. "домове огнище" нехай не нищать, не замінюють його на ресторани та місця розваги" [ОК Апостол, 137]. Цікаво, що навіть думка пані Орелецької (не кажучи вже про інших героїв роману), яка так любила згадувати розгульне життя в панських палатах і у своєї внучки, Еви, також пробуджувала потяг до "панськости", стосовно питання жіночої емансипації не відходить далеко від Юліянової. Однак для Еви проблема жіночої емансипації якраз і зводиться насамперед до рівноправності жінки й чоловіка у вільному вияві своїх інтимних почуттів та пристрастей. Вона живе виключно теперішнім. Це виявляється і в її розумінні кохання - "хвилинного щастя", що лиш рідко буває коло людей, і в тій легкості, з якою Ева, покохавши іншого чоловіка, зрікається даного нареченому слова.

Сліпо йдучи за новим сильним порухом своєї душі, Ева не тільки покидає напризволяще батьків і зраджує нареченого, вона зраджує й сама себе, свої постанови і мрії - втрачає будь-який інтерес до медицини, захопившись фахом коханого чоловіка - ботанікою, і врешті, зраджує свій народ. Відчуваючи хисткість, непевність життєвої позиції нареченої, дізнавшись, що вона починає оминати українців, зрікатися своєї нації, Юліян намагається стримати Еву від хибного кроку, спрямувати на шлях служіння рідному народові, батьківщині. На тлі її національного роздвоєння слова Цезаревича звучать сильно і переконливо: "Ти тут родилася, виросла, тут твої батьки, твій український народ [...] Глянь, кожна хатина, що ти її бачиш, - це окремий маленький світ. Вступи в ту маленьку хатину-світ, розвідайся, що в ній хибує, кого що болить, яка в ній освіта [...] Не віддаляйся від того світу, бо не добіжиш далі і не вийдеш поза нього. Прийде час, і ти опинишся без нього, як на пустині, ніхто на тебе і не гляне..." [ОК Апостол, 161]. Зраду своєму народові, вітчизні Юліян вважає гіршою, ніж зрада у коханні, хоч і будь-який зрадливий вчинок - це найпідліше, на що взагалі може спромогтися людина. Образ Еви Захарій дещо нагадує Аглаю-Феліцітас ("За ситуаціями"), яка, прагнучи пережити все нові й нові ситуації, також ризикувала потрапити на дорогу національного відступництва. Передчасна смерть обриває шлях Аглаї, тоді як Ева все-таки опускається до зради. Розкриваючи даний образ, Ольга Кобилянська порушує важливу й актуальну проблему національного відступництва, ренегатства у таборі української інтелігенції, що роз'єднувало її лави, сіяло зневіру, розбрат і знеохочення у відповідальний період національних змагань за державність.

Зрада коханої важким тягарем гнітить душу Цезаревича, але в той же час вона ніби очищує його власне сумління, змиває його вину, вичерпує покуту - Юліян залишає богослов'я. Але цей вчинок героя не слід розцінювати як вияв легкодухості або ж прагнення використати слушну нагоду, щоб покинути не привабливий для нього священицький стан. В момент зради нареченої Юліян завершував студії і ставав перед освяченням, а нанесена дівчиною рана в його душі була настільки свіжою і глибокою, що не могло бути й думки про пошуки іншої нареченої. Отож Юліян, незважаючи на втрачений час, змушений був покинути богослов'я. Щоб якось налагодити своє життя, він вступає до війська, замість стати "апостолом черні", стає - "апостолом меча" і з часом знаходить у цьому душевне заспокоєння. Проте серце Юліяна стискає жаль, "що він без рідного краю, що не може бути на нього гордий, як інші бувають горді на свої рідні країни. Як радо він послужив би йому. Але передовсім сили треба, сили фізичної та умової" [ОК Апостол, 213-214]. Як бачимо, Юліян Цезаревич чітко усвідомлює, що для України, яка змагається за свою незалежність, стоячи, "як хвилеріз", посеред шляхів Європи і приймаючи на себе удари всіх "історичних хвиль і бур" [Канигін, 95], конче необхідна власна могутня сила - військо - і політично мудрий національний провід. Тож навіть і тому для Юліяна як палкого інтелігента-патріота військовий стан був, безперечно, відповідніший, ніж богословський, в буремний переддень першої світової війни, в час національно-державницьких змагань української інтелігенції.

Згодом Юліян зустрічає чарівну, чисту помислами і душею жінку, Дору Вальде, внучку Альфонса Альбінського, яка була надзвичайно схожою на свою бабусю, пані Альбінську, що до кінця залишилась вірною своєму українському народові. Дивним чином, їх щастя породжується особистим нещастям, пережитим горем, що зближує їх. Найперше, чим захопила Цезаревича ця жінка, це її вірна пам'ять про чоловіка, якого втратила в день шлюбу, чим виявила цілковиту протилежність легковажній Еві. Дора, тиха, спокійна, зрівноважена і водночас романтична, закохана в красу, музику і природу, внесла в Юліянову душу "новий світ", відродила його до життя, хоч була завжди скромною, поважною і ненав'язливою. Уже в самому портреті та привабливій характеристиці героїні, на відміну від химерної вдачею Еви, відчувається бажання письменниці ідеалізувати цей образ.

Пані Дора Вальде, хоча й походила з польського роду Альбінських, мала батьків-українців, які завчасно померли, але полишили в її молодій душі спочатку, можливо, й неусвідомлений потяг до українського світу, що час від часу обзивається в ній мелодією прадавньої коляди: "Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіано. її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена, а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчиною і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клавіатуру і викликує з них звільна прастару коляду "Бог предвічний..." [ОК Апостол, 193]. Якась досі не знана, одвічна й могутня біологічна сила українського народу, що спливала від Юліяна і яку вона інтуїтивно відчула в ньому, притягувала і одночасно лякала її. Дорі прикро, що вона ще не може вповні називати себе українкою, тож намагається надолужити втрачене за безжурно й байдуже прожиті роки, що пройшли безплідно для українського народу. Пані Вальде відстоює перед своїм дідом Альфонсом Альбінським, відомим ворогом всього українства, право своїх земляків на рідну мову й пісню. Всупереч його волі підтримує знайомство з родиною Цезаревичів, де завжди знаходить палкий відгук своїм мріям і пориванням, а в особі Оксани, сестри Юліяна, що працювала на посаді вчительки народної школи, - найкращу подругу і порадницю, з якою говорили про українські культурні справи, про європейську та українську літературу, читали разом або співали.

Дора цілком погоджується з життєвим принципом Юліяна: "Щастя треба собі самому здобути" [ОК Апостол, 44]. Вихована у розкошах, пані Вальде починає гартувати себе до життя. Вона віднаходить свій шлях у житті, міцний грунт під ногами і готова "з життям до бою стати". Викликавши обурення родини, Дора відкидає заручини з байдужим їй багатим купцем. На відміну від Еви Захарій та й усього роду Альбінських, вона не мала ніякого "змислу до панськости", що видавалась їй мізерною і беззмістовною. Певна себе, Дора разом з тьотею Олею займалась господарством і бджільництвом, пряла, ткала полотно і була горда тим, що з неї вже виробляється "гуцулка Альбінська". Пані Вальде, як про неї говорили знайомі, була з тих жінок, що можуть у житті й "самі стояти". Тим радше, що мала у цьому гідний приклад - "тету" Ольгу Альбінську і подругу Оксану Цезаревич. Образ Оксани, дівчини романтичної, тонкої і піднесеної натури, має в собі щось від вдачі самої авторки роману й нагадує героїнь її новел "Impromptu phantasie", "Valse melancolique". Дору захоплювало в подрузі те, що вона почувається сильною і самостійною, має вже власний хліб і працює для українського народу. емансипація кобилянська белетристика

Великим авторитетом для Дори Вальде була Ольга Альбінська, яка замінила їй батька-матір і про яку Максим Цезаревич говорив: ".. .Нічия рука не є така благословенна, як її. Спокійна, рішуча, послідовна-таких українок дай нам Боже якнайбільше" [ОК Апостол, 116]. Убога родичка Альбінського, Ольга жила в його домі, допомагала в хатньому господарстві, у вихованні дітей і була для Дори, як і для всієї родини Альбінських, для всіх убогих і "страждущих", що звертались в потребі до неї за поміччю та порадою, "правдивим янголом-опікуном". Як і вчитель Рибка, вона, чим тільки могла, намагалась допомогти убогим робітникам. Від хвилини, коли взяла на себе обов'язок заступати матір у вихованні осиротілих дітей Альбінського, Ольга перестала існувати для себе. "...Скільки рівноваги і якоїсь невідомої енергії йшло в хаті від тієї жінки, - говорив Максим. - Навіть слуги її любили. Не один погрожував п'ястуком за стіною управителеві, а змінявся на вид тети Олі і брався з новою охотою до праці, коли вона заговорила" [ОК Апостол, 116].

Що найбільше приваблювало у вдачі Ольги Альбінської - це її правдомовність і те, що вона ні за яких обставин не цуралася своєї нації і була у цьому питанні поважна й послідовна. Те, що її мати була знімченою українкою і не володіла добре рідною мовою, не перешкодило їй вчитися української мови і "відчувати по-українському". Хоча звичайно ніколи не показувала своїх симпатій стосовно якоїсь одної народності і вільно володіла як українською, так і польською та німецькою мовами. Захоплювали також і сила духа Ольги, її природність. Для Дори вона була єдиною довірницею у всіх її задумах і справах. Навіть Альфонс Альбінський, зверхня і неприязна (особливо до українців) людина, рахувався з думкою Ольги, шанував її слово, мудре і виважене: "Він дивився на її уста, наче з них мав вийти засуд смерти або життя. В нього бували хвилини, коли він її ненавидів всією душею за її [...] демонічний розум, але і хвилини, коли розумів, що її можна безмежно любити" [ОК Апостол, 197]. Тільки одна Ольга й могла рішуче протистояти директорові Альбінському в критичних ситуаціях, та, певне, тільки вона й мала завжди для нього прощення. "Але ти не осуджуй спричинника цього лиха, - говорила Ольга Альбінська Дорі, оповідаючи їй сумну історію капітана Цезаревича, - бо він каявся, і від хвилини прокльону ніколи більше не зазнав щастя" [ОК Апостол, 232]. Все, здавалось, умиротворяла Ольга, все до ладу приводила, все заспокоювала, довкола неї завжди панувала якась рівновага, певність.

Образ Ольги Альбінської певною мірою позначений автобіографічністю. Товаришка О.Кобилянської Кисілевська згадувала: "Хоч би на когось всі каменем кидали, Кобилянська все знайде слово оправдання, вирозуміння [...] Кобилянська велика патріотка та на шовіністичний патріотизм, на племінну ненависть просто не знайдеться в доброму серці Кобилянської місця" [Киселівська, 3-4]. Доля Ольги Альбінської в багатьох випадках нагадує долю самої авторки роману: нещасливе кохання, довгорічна самота, виховання небоги, якій замінила батька-матір, постійна навантаженість господарськими обов'язками, посильна допомога убогим і стражденним, емансипованість у високому розумінні цього слова, знімченість родичів і прагнення оволодіти українською мовою, бути українкою.

Образ Ольги Альбінської є ще одним щаблем на шляху письменниці до створення ідеалу - образу жінки-інтелігентки ще більш рішучої, самостійної і дієвої, жінки-громадянки і патріотки. Саме такий образ-ідеал жінки й задумала окреслити в романі О. Кобилянська, коли писала в листі до С.Смаль-Стоцького: "І жінок нам треба - не ляльок, а героїнь, героїнь в хатнім господарстві, у вихованню дітей, героїнь, що могли б в данім разі своїм дітям і батьків заступити, героїнь, що покинуті своїми чоловіками держались би на п'єдесталі чистоти, моралі, і знали би лиш одну ціль - не себе, не своє вибагливе "я", а свої діти" [Смаль-Стоцький, 279].

Проте О. Кобилянська не зупиняється на досягнутому, адже її життєвий ідеал - не самотність, а щасливе, гармонійне подружжя. Отож своєрідним продовженням образу Ольги Альбінської, що так і не змогла через трагедію побратися з капітаном Цезаревичем, є образ Дори Вальде, яка, хоч і належить до жінок, що можуть у житті "самостійно стояти", долаючи вперту опозицію Альфонса Альбінського, всіма силами своєї душі змагається за щасливий шлюб з Юліяном Цезаревичем - чоловіком сильним тілом і духом, освіченим і шляхетним, уважним і турботливим, ніжним, щирим і люблячим. Кохання Юліяна й Дори чисте, поважне й глибоке, вони не потребують "присягати собі вірності". Дора прагне дорівнятися силою духу, витривалістю, висотою людської гідності і національної свідомості до свого нареченого. Тож, коли Альбінський ставить перед Цезаревичем неприйнятні для нього як українця-патріота умови - зректися своєї народності, змінити ім'я Цезаревич на Альбінський і передати його нащадкам, - Дора відверто заявляє своєму дідові: "...Я не хотіла б вийти за зрадника..." [ОК Апостол, 238].