Безпека життєдіяльності

Механічну вентиляцію застосовують у тому випадку, коли природна вентиляція не забезпечує такого стану повітря, якого вимагають гігієнічні нормативи. До переваг механічної вентиляції належать можливість розподілу припливного повітря відповідно до заданих умов у визначені ділянки і зони приміщення та виведення повітря з будь-якої зони приміщення. Змішане повітря може піддаватись обробленню: припливне -- нагріванню, охолодженню, висушуванню, очищенню; те, що виводиться, -- очищенню. Повітрообмін за такого виду вентиляції може бути сталим у будь-яку пору року. За потреби його можна змінити.

За природної вентиляції повітрообмін відбувається внаслідок різниці температур, а отже, різниці питомої ваги повітря приміщення і зовнішнього повітря, тобто під дією гравітаційних сил (тепловий натиск) і вітру (вітровий натиск).

Організовану і керовану природну вентиляцію називають аерацією, її основна позитивна якість полягає у можливості здійснювати великі повітрообміни при невеликих енергетичних витратах, що особливо ефективно при значному надлишку тепла, а також в обслуговуванні невеликою кількістю персоналу.

Основні недоліки аерації: значні коливання повітрообміну, спричинені змінюванням теплового і вітрового натисків, складність у подаванні свіжого повітря до всіх робочих місць, неможливість обробки повітря, як того, що подається, так і того, що виводиться, обмежене використання аерації через зменшення теплового натиску при невеликому надлишку тепла у приміщенні взимку.

Залежно від способу організації повітрообміну вентиляція може бути місцевою (витяжною, припливною) і загальнообмін-ною. Місцева витяжна вентиляція призначена для локалізації і видалення забрудненого повітря безпосередньо від місць утворення або виходу шкідливих виділень. Таке влаштування вентиляції не дозволяє шкідливим виділенням поширюватись і забруднювати великі об'єми повітря приміщення, обмежуючи таким чином зону поширення шкідливостей. При цьому Джерело шкідливих виділень поміщають в укриття, всередині якого створюють розрідження, що перешкоджає проникненню шкідливостей у приміщення. Пристрої місцевої витяжної вентиляції видаляють велику кількість шкідливих утворень при малому об'ємі вивідного повітря, що є економічно вигідним й ефективним.

Засоби і заходи захисту від враження електричним струмом

Захисне заземлення -- це умисне електричне з'єднання із землею металевих неструмопровідних частин, які можуть підпасти під напругу внаслідок замкнення на корпус.

Захисне заземлення є найпоширенішим заходом захисту в мережах з ізольованою неитраллю напругою до 1000 Вів мережах понад 1000 В незалежно від режиму роботи нейтралі джерела живлення. Широке застосування заземлення пов'язано з його простим влаштуванням і високою надійністю.

Принцип дії полягає в тому, що навмисно створене електричне з'єднання між металевим корпусом та ґрунтом має невеликий опір у порівнянні з опором тіла людини і дозволяє зменшити силу струму, який проходить через тіло людини до допустимої величини.

Заземлювальний пристрій складається із заземлювача і провідників, які з'єднують обладнання (корпуси) із заземлювачем. Заземлювач -- це провідник чи група провідників, що утворюють конструкцію цього групового заземлювача (пристрою). Цей пристрій має безпосередній контакт з ґрунтом. Найчастіше штучні заземлювачі виконують у вигляді вертикальних електродів, з'єднаних горизонтальними. Для цього заздалегідь риють траншею глибиною 0,7...0,8 м і за допомогою спеціальних пристроїв забивають вертикальні заземлювачі діаметром 12...20 мм. До верхніх кінців зварюванням приварюють горизонтальні заземлювачі. Ґрунт, яким засипається траншея, має бути щільно утрамбований. Це робиться для зменшення опору розтікання струму заземлювачів.

Конструкція заземлюючого пристрою розробляється після відповідних попередніх розрахунків.

Занулення -- навмисне електричне з'єднання з нульовим захисним дротом металевих частин, які можуть підпасти під напругу в результаті аварії. Занулення застосовується в електроустановках напругою до 1000 В з глухозаземленою неитраллю.

Принцип дії занулення -- навмисно виконаний за допомогою нульового захисного дроту металевий зв'язок корпусів або обладнання з заземленою неитраллю джерела живлення. Будь-яке замикання на корпус перетворює на однофазне коротке замикання з подальшим автоматичним вимиканням аварійної дільниці від мережі апаратами захисту.

Склад конструктивних елементів занулення: нульовий дріт мережі живлення, заземлення нейтралі джерела живлення (робоче заземлення), повторне заземлення нульового дроту та захисний апарат.

Захисним вимкненням називається швидкодіючий захист, що забезпечує автоматичне вимикання електроустаткування під час аварії.

Основною особливістю захисного вимкнення як засобу є те, що він має високу чутливість, невелику тривалість вимкнення, яке дорівнює 0,05...0,2 с.

Сфера застосування захисного вимкнення -- у мережах будь-якої напруги із будь-яким режимом роботи нейтралі, найчастіше в мережах напругою 1000 В.

Забезпечення безпеки від враження електричним струмом формує використання малої напруги (не більше 42 В). Джерелом живлення тут можуть бути знижувальні трансформатори, перетворювачі частоти та акумулятори. Мала напруга використовується для живлення електроприймачів порівняно невеликої потужності: ручні електричні машини, лампи, місцеве освітлення, електрифіковані дитячі іграшки тощо. На виробництві малу напругу використовують в особливо небезпечних приміщеннях (12 В), а також не більше 42 В у приміщеннях підвищеної небезпеки.

Електрична ізоляція струмопровідних частин електроустановок є основним засобом захисту від випадкового доторкання до струмопровідних частин обладнання. Високий опір ізоляції створює безпечні умови експлуатації, запобігає виникненню пожеж від електричної дуги, знижує витрати електроенергії від витікання струму через ізоляцію, поліпшує умови роботи електроустановок і стан їх безпеки.

Блокування, сигналізація, маркування

Блокування здійснюється завдяки використанню спеціальних пристроїв, які запобігають потраплянню людей під напругу через помилкові дії. Цей надійний засіб захисту від проникнення в небезпечну зону, де розташовано небезпечне обладнання. Завдяки застосуванню блокувань відбувається автоматичне вимикання напруги в усіх елементах обладнання.

Сигналізація безпеки попереджує людей про небезпеку.

Маркування застосовують для розпізнання призначення та належності частин обладнання.

Засоби захисту в умовах експлуатації вантажопідйомного обладнання

Під час проектування машин виконання вимог безпеки досягається за допомогою пристроїв, які забезпечують безпеку обладнання та машин у разі помилок машиніста чи несподіваної появи небезпеки. За призначенням прилади і пристрої безпеки заведено розподіляти на гальма, контрольно-запобіжні блокувальні, сигнальні, огороджувальні пристрої, аварійні зупинки.

Гальма. Засновані на використанні сили тертя, що виникає між рухомими і нерухомими елементами. Безпека вантажопідйомних машин багато в чому залежить від правильного вибору й експлуатації гальм. Залежно від конструкції і форми контактуючих елементів гальма використовують колодкові, стрічкові і дискові.

У вантажопідйомному обладнанні гальма передбачені в механізмах підйому вантажу, вильоту стріли, повороту і переміщення крана. Гальмування кабін ліфтів при обриві троса здійснюється уловлювачами.

Контрольно-запобіжні пристрої у вантажопідйомних машинах використовують будь-якої конструкції. За призначенням бувають показники вітрового тиску, вильоту стріли, крену крана, наближення до повітряних струмопровідних мереж та ін.; противигнанні захвати; обмежувач висоти підйому, вильоту стріли; повороту і шляху, вантажопідйому і вантажного моменту, швидкості; буферні пристрої.

Контрольно-запобіжні пристрої можуть виконувати функції контролю небезпечного чинника (швидкості повітря, наявності електричного струму, величини вантажу, вантажного моменту, швидкості чи спільного функціонування вимірювача і запобіжного механізму).

Допустиме положення елементів конструкції фіксується контактами безпеки (кінцеві вимикачі). Щоб уникнути ударів під час зупинки рушійних частин, використовують буферні пристрої.

Сигнальні пристрої використовуються для попередження працівників про виникнення небезпеки. Вони можуть бути світлові, звукові і комбіновані.

Огороджувальні пристрої -- передбачені для запобігання потраплянню людей в небезпечну зону. Залежно від призначення і конструкції вантажопідйомної машини небезпеку для людей можуть утворювати її відкриті частини, що здійснюють обертання чи поступальний рух, світлове і теплове чи ультрафіолетове випромінювання, можливе падіння з висоти, а також несподіване зрушення. Огороджувальні пристрої бувають найрізноманітніших конструкцій: огороджувальні кожухи, щити, сітки на жорстких каркасах, поруччя та ін. Суцільні огороджувальні пристрої за необхідності стеження можуть бути виготовлені з прозорих матеріалів (оргскло, текстоліт тощо).

Блокувальні пристрої забезпечують вимикання машини чи механізму в разі проникнення людини в небезпечну зону, відмови обладнання чи виходу параметрів енергоносія за дозволені межі.

Засоби індивідуального захисту (313) застосовують для запобігання або зменшення впливу на працівників небезпечних виробничих і кліматичних чинників, тобто для створення безпечних умов праці і підвищення її продуктивності. 313 повинні забезпечувати найсприятливіші для організму людини співвідношення з навколишнім середовищем, оптимальні умови для трудової діяльності, ефективний захист працівника, зручність в експлуатації і відповідати вимогам технічної естетики й ергономіки. їх використовують у тих випадках, коли безпеку робіт не можна забезпечити конструкцією обладнання, організацією виробничих процесів, архітектурно-планувальними рішеннями і санітарно-технічними засобами захисту.

Залежно від призначення (ГОСТ 12.4.011-89 «ССБТ. Сред-ства защитьі работающих. Общие требования и классифика-ция») засоби індивідуального захисту поділяють на такі класи: 1) засоби захисту органів дихання (протигази, респіратори, пневмошоломи, пневмомаски); 2) ізолюючі костюми (пнев-мокостюми, гідроізолюючі костюми, скафандри); 3) спеціальний одяг (комбінезони, напівкомбінезони, куртки, штани, костюми, халати, плащі, кожухи, фартухи, жилети, нарукавники); 4) спеціальне взуття (чоботи, напівчоботи, ботфорти, черевики, напівчеревики, туфлі, калоші, боти, бахили); 5) засоби захисту рук (рукавиці, рукавички); 6) засоби захисту голови (каски, шоломи, підшоломники, шапки, берети, капелюхи); 7) засоби захисту обличчя (захисні маски, захисні щитки); 8) засоби захисту органів слуху (протишумні шоломи, вкладки, навушники, що закривають вушну раковину); 9) засоби захисту очей (захисні окуляри, щитки і маски); 10) засоби захисту від падіння з висоти та інші захисні засоби (запобіжні пояси, діелектричні килимки, наколінники, наплеч-ники, налокотники, рукавички, чоботи, калоші, боти); 11) захисні дерматологічні засоби (миючі пасти, креми, мазі).

Асортимент 313, який випускають останнім часом, перебуває в основному на рівні кращих світових зразків, а деякі вироби, наприклад протипилові респіратори, перевищують їх.

Робітники і службовці, зайняті на роботах із шкідливими умовами праці, в особливих температурних умовах або пов'язаних із забрудненням виробничого середовища, отримують безкоштовно за встановленими галузевими нормами спеціальний одяг, взуття та інші засоби індивідуального захисту.

Надання першої допомоги потерпілим

Якщо людина потрапила в катастрофу, треба передусім звільнити потерпілого, винести його з небезпечної зони, вжити потрібних заходів щодо відновлення життєво важливих функцій організму і запобігти ускладненням, що становлять загрозу для життя людини. Крім того, слід подбати про раціональне транспортування потерпілого в лікувальну установу, де йому буде надано кваліфіковану медичну допомогу.

До прибуття медичних працівників хворого найкраще покласти на спину, підстеливши під нього одяг, чохли тощо, голову повернути набік. Якщо ушкоджена грудна клітка, переламані ребра і внаслідок того дихання утруднене, потерпілому слід надати напівсидячого положення, підклавши під спину й голову будь-які речі.

Переносити потерпілого до надання першої допомоги можна тільки в разі крайньої потреби. Бажано найневідкладніші заходи (зупинення кровотечі, штучне дихання, накладання транспортних шин та ін.) вживати на місці аварії. Роздягати потерпілого слід обережно, не змінюючи положення тіла, і лише тоді, коли одяг утруднює дихання або треба покласти на рану стерильну пов'язку чи зупинити кровотечу. Накладаючи шину на руку чи ногу, одягу не знімають, щоб уникнути зайвої травматизації й переохолодження хворого.

Порушення дихання і серцевої діяльності

У потерпілих часто порушуються дихання й серцева діяльність. Скажімо, при закупорюванні трахеї та бронхів блювотними масами, згустками крові (при пораненні шиї, обличчя), водою при утопленні не надходить повітря до легень. Крім того, дихання може припинитися, коли людина непритомніє і через розслаблення м'язів у неї западає корінь язика, прикриваючи вхід у гортань; при порушенні функції центру дихання внаслідок тяжких черепно-мозкових травм, крововиливу в мозок, множинних переломів ребер; при ушкодженні легень і плеври. У потерпілого з'являється спочатку блідість, потім синюшність шкірних покривів обличчя. Дихальні рухи прискорюються, стають нерегулярними (іноді рідшають), а через деякий час, якщо не буде подано потрібної допомоги, припиняються зовсім.

Насамперед перевіряють порожнину рота і пробують відновити прохідність верхніх дихальних шляхів. Для цього вказівним пальцем, обмотаним бинтом чи носовою хусточкою, звільняють рот від блювотних мас, слизу, згустків крові, виймають знімні зубні протези. Коли запав язик, голову потерпілого слід повернути набік і підтримати щелепу.

Коли ж потерпілий не дихає, треба перевірити, чи не припинилася в нього серцева діяльність, і негайно розпочати штучне дихання. Для цього його кладуть спиною на жорстку поверхню (на підлогу автомашини, на дорогу), підмостивши під лопатки зроблений з одягу валик. Потерпілого розгинають і закидають його голову назад так, щоб максимально відвести підборіддя від грудної клітки, розстібають комір і пояс, що утруднюють дихання.

Найефективнішим способом штучного дихання є вдування повітря в ніс або рот потерпілого. Такий спосіб називають «рот до рота» або «рот до носа». У ніс вдувають повітря тоді, коли у хворого ушкоджені губи, нижня або верхня щелепа.

Штучне дихання способом «рот до рота» роблять так. Той, хто надає допомогу, стає на коліна біля голови потерпілого, краще з правого боку, і кладе ліву руку на його лоб, затискуючи пальцями йому ніс; прикривши рот потерпілого марлею або носовою хусточкою, робить глибокий вдих, а потім, притиснувши рот до рота потерпілого, вдуває в нього повітря, роблячи енергійний видих (мал. 5.14). Внаслідок такого вдування, що замінює вдих, повітря надходить у легені потерпілого. Згодом завдяки еластичності легеневої тканини і грудної

клітки настає пасивний видих. При цьому рот потерпілого повинен бути відкритий. Вдувати повітря слід ритмічно, з однаковим інтервалом, 15...20 Разів на хвилину.

Так само роблять штучне

Дихання способом «рот до носа», тільки повітря вдувають через способом «рот до рота» ніс, а рот потерпілого закривають. Ефективність штучного дихання підвищується, коли застосовувати спеціальні S-подібні повітроводи, що забезпечують прохідність верхніх дихальних шляхів.

Мал. 5.14. Штучне дихання

Штучне дихання слід виконувати доти, доки у потерпілого не відновиться самостійне ритмічне дихання. Якщо штучне дихання розпочинають робити своєчасно і проводять його правильно, то самостійне дихання відновлюється через 1...2 хв. Однак часом штучне дихання потрібно проводити 1...1.5 год, принаймні доти, доки на місце аварії не прибудуть медичні працівники.

Зауважимо, що робити штучне дихання нелегко. Той, хто надає допомогу, особливо при надто енергійному вдуванні повітря, може навіть відчути запаморочення, слабкість і знепритомніти. Тому бажано, щоб приблизно через кожні 60 с особи, які виконують штучне дихання, змінювали одна одну. Це підвищить ефективність допомоги потерпілому.

Часом при тяжких ушкодженнях припинюється дихання і серцева діяльність. Тоді у потерпілого настає так звана клінічна смерть. У нього не промацується пульсація сонної артерії на шиї, не прослуховується серцебиття, припиняється дихання, зіниці розширюються, шкірні покриви й слизові оболонки губ синюшні. Через 5...6 хв після настання клінічної смерті відбуваються необоротні зміни в нервових клітинах центрів головного мозку, що керують життєво важливими функціями організму. Внаслідок цього настає біологічна смерть. З клінічної смерті потерпілого можуть вивести лише негайні (не пізніш як через 4...5 хв після її настання) й енергійні заходи, спрямовані на відновлення серцевої діяльності та дихання. З цією метою роблять штучне дихання і непрямий (закритий) масаж серця.

Роблячи непрямий масаж серця (мал. 5.15), потерпілого кладуть спиною на тверду поверхню (шосе, дорога та ін.). Той, хто надає допомогу, стає на коліна збоку (краще справа) біля потерпілого і, поклавши кисті рук одну на другу в нижній частині груднини, робить так, щоб вона зміщувалася приблизно на 4...5 см у напрямі до хребта. При цьому стискується серце між грудниною і хребтом, кров із порожнини серця виштовхується в кровоносні судини. Оскільки стінка грудної клітки еластична, то вона повертається у вихідне положення, а порожнини серця наповнюються кров'ю. Поштовхи слід робити ритмічно, близько 60 разів на хвилину.

Дітям, особливо молодшого віку, непрямий масаж серця можна робити однією рукою або навіть двома пальцями, але частоту поштовхів треба збільшити до 100...120 разів на хвилину.

Іноді непрямий масаж серця поєднують із штучним диханням. Щоправда, це потребує чималих зусиль. Тому бажано, щоб потерпілим у стані клінічної смерті допомогу надавали двоє: один робить непрямий масаж серця, другий -- штучне дихання. Після кожного вдування повітря в легені потерпілого чотири рази натискують на груднину. Під час вдування повітря не можна стискувати грудну клітку.

Непрямий масаж серця і штучне дихання звичайно може робити й одна людина. У такому разі після кожного вдування повітря в рот або в ніс натискують чотири рази на груднину.

Показником ефективності непрямого масажу серця і штучного дихання є порожевіння шкірних покривів, звуження зіниць, поява на великих артеріях (стегновій, сонній) синхронно натискуванню на груднину пульсових поштовхів і, нарешті, відновлення самостійного дихання й серцебиття. Непрямий масаж серця і штучне дихання слід проводити до відновлення серцевої діяльності й дихання. Коли вони не дають ефекту, то їх припиняють тільки після огляду потерпілого медичним працівником.

Нерідко у потерпілих під час тяжких і численних ушкоджень виникає травматичний шок, який становить загрозу для життя і потребує невідкладних заходів, щоб підтримати дуже пригнічені найважливіші функції організму. Травматичний шок звичайно настає безпосередньо після ушкодження й є складний комплексом змін, у походженні яких основну роль відіграють надмірні больові подразнення, втрата великої кількості крові, порушення функцій нервової системи, дихання, ендокринних залоз тощо.

Травматичний шок може розвинутися і через деякий час після ушкодження внаслідок виснаження захисних реакцій організму. Це буває звичайно тоді, коли потерпілому не надали своєчасно першої допомоги або коли він одержав додаткову травму під час невмілого перенесення чи перевезення його не-пристосованим транспортом.

Шок найчастіше виникає при великих ранах, що супроводжуються значною втратою крові, при переломах кісток таза гомілки, стегна, особливо відкритих, ушкодженнях черепа грудної клітки і живота, ускладнених розривом внутрішніх органів і кровотечею, а також при великих опіках тощо.

Дуже важливо своєчасно розпізнати травматичний шок. Тому треба знати його основні ознаки. Дехто відразу ж після травми стає неспокійним, збудженим, голосно стогне, скаржиться на сильний біль. При цьому загальний стан хворого може бути задовільним. Збудження триває недовго і нерідко лишається непоміченим.

Частіше потерпілі, в яких розвинувся травматичний шок, пригнічені, не звертають уваги на людей, які оточують їх, малорухливі, на запитання відповідають дуже тихо. Шкірні покриви в них бліді, іноді вкриті липким потом, риси обличчя загострені, кінцівки на дотик холодні. Незважаючи на тяжкий загальний стан, свідомість, як правило, не затьмарена. Дихання швидке, поверхневе, пульс прискорюється й слабне внаслідок порушення серцевої діяльності й зниження кров'яного тиску. Якщо хворому не надати допомоги, то він досить швидко може вмерти.

Отже, потерпілому при травматичному шоку потрібно терміново зупинити кровотечу, в разі потреби накласти шину, стерильну пов'язку на рану або обпечену ділянку тіла. Потерпілого треба зручно покласти, не піднімаючи високо голови, якомога тепліше вкрити. Якщо немає підозри на ушкодження органів черевної порожнини, хворому можна дати випити трохи теплого чаю або кави.

Внаслідок недостатнього кровопостачання головного мозку потерпілий часом раптово непритомніє, при цьому він блідне, на обличчі в нього виступає піт. Дихання поверхневе, сповільнене, пульс -- швидкий, важко промацується. Іноді перед цим настають запаморочення, слабкість, шум у вухах. У хворого темніє в очах, йому бракує повітря.

Причинами знепритомніння бувають нервово-психічні потрясіння (страх, переляк тощо), гострий біль внаслідок травми. Хоча знепритомнення триває недовго, слід вжити невідкладних заходів для поліпшення кровопостачання головного мозку. Для цього потерпілого кладуть так, щоб голова була опущена, а ноги трохи підняті догори, розстібають комір і пояс, що утруднюють дихання. Обличчя хворого збризкують холодною водою, дають йому понюхати ватний тампон або шматочок марлі, змочений нашатирним спиртом. Крім того, вживають заходів для зупинення кровотечі, накладають шини і пов'язки.

Коли потерпілий довго не приходить до пам'яті чи знову непритомніє і стан його погіршується, можна вважати, що маємо справу з ушкодженням черепа або органів черевної порожнини, що супроводяться внутрішньою кровотечею.

Утоплення

Усі повинні знати прийоми надання першої допомоги утопленикам. Якщо в потерпілого, якого витягли з води, свідомість не затьмарена, зберігається дихання й серцебиття, то передусім треба зупинити кровотечу з рани, накласти стерильну пов'язку, а при переломі кінцівок -- іммобілізуючу пов'язку. В потерпілого, який наковтався води, бажано викликати блювання (подразненням кореня язика і задньої стінки глотки). По змозі хворого потрібно звільнити від мокрого одягу, витерти його, переодягнути в сухе, закутати ковдрою.

Коли врятований не виявляє ознак життя, то слід пальцем, обмотаним носовою хусточкою або марлею, очистити порожнину рота й глотки від піску та бруду, розстебнути комір і пояс. Потім спробувати видалити воду з дихальних шляхів і шлунка. Для цього той, хто надає допомогу, кладе потерпілого грудьми на своє зігнуте в коліні стегно, так, щоб голова його була спущена вниз, а потім кілька разів натискує на нижню частину спини (мал. 5.16).

Після того потерпілого кладуть на землю спиною і розпочинають штучне дихання способом «рот до рота» або «рот до носа», з дихальних шляхів і шлунка а також непрямий масаж серця, виконуючи їх до відновлення самостійного дихання й серцевої діяльності.

Якщо ці функції організму не вдається відновити, масаж і штучне дихання роблять аж до прибуття медичних працівників.

Поранення і кровотечі

Залежно від виду предмета, яким поранено людину, форми і характеру ушкодження тканин рани поділяють на колоті різані,, рвані, розміжчені, забиті тощо. Вони можуть бути забруднені клаптиками одягу, піском, уламками скла та ін. При цьому в рану іноді потрапляють збудники гнійного зараження, газової гангрени, правця. Буває, що різні предмети проникають у черевну або грудну порожнину, всередину черепа, що може призвести до ушкодження внутрішніх органів (печінки, легень, мозку та ін.).

Будь-яке поранення викликає гострий біль, у ділянці травми починається кровотеча, краї уражених тканин розходяться.

Найбільшу загрозу для життя потерпілого становить кровотеча з ушкодженої кровоносної судини.

Кровоносні судини поділяють на артерії, вени і капіляри. При ушкодженні артерій з рани витікає яскраво-червона кров -- іде переривчастою цівкою. Коли поранено великі артерії, наприклад шиї, плеча, стегна, кровотеча може бути масивною. І якщо негайно не зупинити її, людина вмирає.

Венозна кров темно-червона, витікає рівномірно, не пульсуючи, і швидко заповнює рану. Венозна кровотеча так само, як і артеріальна, може бути значною і становити серйозну небезпеку.

Капілярна кровотеча найчастіше спостерігається при поверхових ранах і саднах. Рана поступово заповнюється краплями крові. У людей з нормальною здатністю крові зсідатися така кровотеча припиняється сама собою. Трапляються кровотечі й змішаного характеру, особливо при глибоких і великих за обсягом пораненнях, коли ушкоджуються різні кровоносні судини.

У потерпілих внаслідок ушкодження внутрішніх органів (наприклад, легень, печінки, селезінки) виникає внутрішня кровотеча: кров збирається у порожнинах тіла, просякає тканини.

Внутрішню кровотечу виявити нелегко. Як при зовнішній, так і внутрішній кровотечі спостерігаються певні ознаки великої крововтрати: блідість обличчя і слизових оболонок губ; швидке, прискорене дихання; пульс 100 ударів на хвилину та більше; похолодіння кінцівок, запаморочення, позіхання, слабкість, короткочасна непритомність.

Надаючи першу допомогу потерпілому, слід, не гаючи часу, зупинити кровотечу. Застосовують різні способи тимчасового зупинення кровотечі (остаточно кровотечу зупиняють звичайно в лікувальній установі).

1. Накладання на рану стискуючої стерильної пов'язки. Якщо поранено руку або ногу, то, наклавши пов'язку, поранену кінцівку треба підняти догори або надати їй підвищеного положення. При невеликих венозних і капілярних кровотечах ці заходи досить ефективні.

2. Притиснення артерій до кістки вище від місця ушкодження. Артерії притискують там, де вони розташовані ближче до поверхні тіла (мал. 5.17). Роблять це великим або чотирма іншими пальцями. Стискування артерій пальцями потребує певних зусиль. А під час транспортування потерпілого стискувати артерії досить незручно. Тому, якщо є змога, накладають джгут або стискуючу пов'язку.

3. Надання кінцівкам певного положення. Коли дуже зігнути ногу в колінному суглобі, то можна зупинити кровотечу із судин стопи й гомілки. Максимально зігнувши руку, зупиняють кровотечу з рани в ділянці передпліччя й ліктьового суглоба. Зігнуті кінцівки перев'язують бинтом, косинкою, ременем тощо, поклавши перед цим в підколінну ямку або в ліктьовий згин невеликий валик з бинта чи вати (мал. 5.18).

Кровотечу з рани в пахвовій ділянці можна зупинити, якщо максимально відвести за спину і зв'язати обидві руки, зігнуті в ліктьових суглобах. При цьому ключиці наближаються до першого ребра і стискують підключичну артерію.

4. Накладання джгута. У разі ушкодження великих кровоносних судин кінцівок найбільш надійним способом зупинення кровотечі є накладання гумового еластичного або пневматичного джгута, а також зробленого джгута-закрутки.

Ознаками правильно накладеного джгута є припинення кровотечі й пульсу в місцях промацування артерій нижче від накладення джгута, воскувата блідість шкіри кінцівки. Джгут, накладений слабко, не стискує артерій, а тільки перешкоджає відпливу венозної крові. При цьому кровотеча не припиняється, іноді навіть посилюється, кінцівка стає синюшною. В такому разі джгут замінюють іншим або Мал. 5.20. Тимчасове зупинення накладають той самий знову, кровотечі джгутом-закруткою але трохи вище або нижче від попереднього місця. Надмірне перетягування кінцівки джгутом може ушкодити м'які тканини, в тому числі й нервові стовбури.

Стискувати кінцівку джгутом можна не більш як 1,5...2 год, оскільки тривале знекровлення призводить до стійкого порушення функції і навіть до змертвіння тканин кінцівки. Транспортуючи потерпілого із джгутом у лікувальну установу, до одежі або до бинта прикріплюють записку, в якій зазначають час накладення джгута.

Тривале стискування кінцівки джгутом нерідко викликає значні больові відчуття. Тому бажано через кожні ЗО...40 хв послаблювати джгути на 2...З хв, спочатку притиснувши артерію пальцями до кістки. Потім джгут знову затягують або перекладають його, трохи відступивши від попереднього місця.

Якщо в аптечці немає стандартного джгута, то застосовують джгут-закрутку (мал. 5.20). Для цього використовують ґумовий шланг, косинку, рушник, шарф, краватку тощо. Кінці саморобного джгута міцно зав'язують, вставляють під нього дерев'яну чи іншу паличку і закручують петлю до повного зупинення кровотечі. Щоб джгут не розкрутився, паличку прив'язують до кінцівки.

Закрутку так само, як і джгут, можна накладати на стегно, гомілку, плече або передпліччя. Оскільки закрутка тисне сильніше, ніж еластичний джгут, то не варто застосовувати її в ділянці середньої третини плеча, де існує найбільша небезпека ушкодження нерва. Закрутку можна залишити на кінцівці не більш як 1,5...2 год. Невдовзі після перетягування кінцівки джгутом, особливо закруткою, нерідко з'являється сильний біль. Отже, хворого треба негайно доставити в лікарню.

Після того як вдалося зупинити кровотечу, слід ужити відповідних заходів, щоб запобігти додатковому забрудненню рани мікробами та її травмуванню під час транспортування потерпілого. Шкіру навколо рани протирають спиртом, одеколоном і змазують йодом або розчином брильянтової зелені. Поверхню рани очищають. Будь-яку рану, крім садна або подряпини, перев'язують. Для цього найкраще використовувати спеціальні пакети, що складаються із стерильних ватно-марлевих поду-шочок і бинта, а також стерильні бинти і марлеві серветки. Ці перев'язні матеріали є в наборі автомобільної аптечки першої Допомоги.

Під час накладання пов'язки треба дотримувати певних правил. Насамперед потерпілого кладуть або садовлять у зручній позі.

Накладаючи пов'язку на ділянку суглобів, нозі чи руці надають такого положення, в якому вона буде під час транспортування. Наприклад, бинтуючи ділянку ліктьового суглоба, руку хворого згинають у цьому суглобі під кутом, близьким до прямого.

Пов'язка має вкривати всю рану і рівномірно охоплювати ділянку ушкодження. Якщо пов'язка накладена слабко, то вона сповзе. Коли рану забинтувати дуже тісно, то потерпілий невдовзі відчуватиме біль, зумовлений стискуванням кінцівки і порушенням кровообігу в ній.

Накладаючи пов'язку на кінцівку, пальці звичайно лишають відкритими, що дає змогу контролювати стан кровообігу в перев'язаній кінцівці за забарвленням нігтів. Якщо пов'язка накладена правильно, вони рожевого кольору, коли нога чи рука перев'язана дуже тісно, нігті стають синюшними.

Індивідуальний пакет розкривають безпосередньо перед накладанням пов'язки. Стерильний бинт виймають так, щоб руками не торкатися тих його місць, які потім вкриватимуть рану (мал. 5.21, а).

Удари

Ударів найчастіше зазнають голова й кінцівки. Ознаки удару -- біль, припухлість, синець, порушення функції кінцівки. Інтенсивність і тривалість болю залежить від тяжкості й розмірів зони ушкодження та локалізації його. Чим більша сила травмуючого чинника, тим більша зона ушкодження, тим сильніший і триваліший біль. Особливо сильний біль спостерігається при ударах ділянок тіла із значною іннервацією (живіт, промежина, обличчя та ін.). Внаслідок сильного удару людина може знепритомніти. Часом настає навіть травматичний шок. У ділянці удару порушується цілісність кровоносних судин, тому стається крововилив у тканини і з'являються припухлість і синець, величина якого залежить від розміру зруйнованої кровоносної судини та від забитого місця. Синці звичайно інтенсивніші там, де є пухка підшкірна жирова клітковина, наприклад на обличчі, плечі.

Внаслідок більш-менш тривалого стискування (двома автомашинами, деформованими частинами кабіни та ін.) ушкоджуються м'язи, кровоносні судини й нерви. Найчастіше таких травм зазнають ноги. Тривале стискування м'яких тканин може спричинити загальні порушення в організмі. Спочатку звільнена від стискування кінцівка бліда, із синюшними плямами, в місці стиснення можуть бути синці, садна. Незабаром вона набрякає, стає багряно-синюшною, втрачає здатність рухатися- Крім того, зникає пульс на артерії, порушується чутливість.

Одночасно в людини розвивається стан, подібний до травма-1 тичного шоку, викликаний порушенням кровообігу і надхо-| дженням у кров продуктів розпаду ушкоджених тканин, що при- зводить до порушення функції нирок та отруєння організму. І

Потерпілому накладають на кінцівку транспортну шину і! джгут (вище від місця стискування). Ушкоджену кінцівку об-| кладають льодом, снігом або серветками, змоченими в холодній воді. Транспортують хворого в лікувальну установу в горизон-І тальному положенні, краще на ношах.

Переломи і вивихи кісток

Травми, за яких порушується цілісність кістки, називають-І ся переломами. Переломи кісток бувають закриті й відкриті] Якщо в ділянці перелому утворюється рана, то такий перелом називають відкритим. Ознаки перелому кінцівки: порушення функції та зміна її форми, різкий біль, ненормальна рухливістн у місці ушкодження, тріск або хрускіт у ділянці перелому! В момент травми потерпілий відчуває різкий біль. У стані спо-І кою біль послаблюється, але під час найменшого руху травмо-j ваною кінцівкою чи промацування місця перелому знову noj силюється.

Зміна форми кінцівки в ділянці перелому в основному зале| жить від ступеня зміщення відламків. Чим більше вони зміщенії тим помітніша деформація кінцівки. Однак і при переломах бея зміщення відламків форма ушкодженої ділянки змінюється внаслідок припухлості й крововиливу в м'які тканини.

Ненормальна рухомість і хрускіт у ділянці травми -- найві-рогідніші ознаки перелому, але ні в якому разі не слід робити спроб виявити їх під час обстеження потерпілого на місці аварії.

При нещасних випадках у потерпілих нерідко бувають переломи хребта, частіше в шийному відділі. Ознаками перелому хребта є біль у спині або шиї, обмеження рухомості в ушкодженому відділі. Через біль потерпілий не може самостійно встати, ходити. При ушкодженні спинного мозку може порушитися чутливість нижче від місця перелому, кінцівка втрачає здатність рухатися, настає параліч, розлади функції тазових органів.

Слід пам'ятати, що не завжди ознаки перелому чітко виражені і тільки медик може відрізнити його від удару. В такому разі треба керуватися правилом: обсяг першої допомоги має відповідати тяжчому ушкодженню, тобто переломові.

Іммобілізація (знерухомлення) відламків кісток зменшує біль, запобігає відкритому переломові, додатковому травмуванню м'язів, кровоносних судин і нервів, зменшує небезпеку розвитку травматичного шоку.

Надаючи першу допомогу потерпілим, найкраще використовувати стандартні транспортні шини, які є в усіх медичних установах, на санітарних постах і на пунктах першої допомоги: фанерні, драбинчасті (дротяні), дерев'яні шини Дітеріхса, пластмасові тощо. Останнім часом вітчизняна промисловість випускає пневматичні шини у вигляді герметичної надувної камери із застібкою-змійкою і трубкою для нагнітання повітря. Ці шини легко накладати, вони дають змогу спостерігати за станом кінцівок, не заважають рентгенологічному дослідженню.

Якщо стандартних шин немає, то використовують дошки, палки, гілки, цупкий картон або ушкоджену ногу прибинтовують до здорової, а руку -- до грудної клітки.

Накладати шини краще вдвох: один обережно тримає і легко витягує ушкоджену кінцівку (щоб запобігти зміщенню відламків і посиленню болю), а другий прибинтовує шину. Шини повинні захоплювати не тільки ушкоджену ділянку, а й принаймні два суміжні суглоби -- вище і нижче від місця перелому.

Не слід виправляти відламки, переносити потерпілого до накладення йому транспортних шин, бо при цьому можна завдати додаткової травми, ушкодити кровоносні судини й нерви, закритий перелом може стати відкритим тощо. При відкритих переломах спочатку перев'язують рани, а потім прибинтовують шини. Ні в якому разі не можна накладати шину на голу кінцівку.

Треба обмотати її (або шину) марлею, бинтом, рушником та ін.

Перелом ключиці супроводжується різким болем у надпліччі, який посилюється, коли рухати рукою. Плече опущене донизу. В ділянці перелому з'являється припухлість, східчаста деформація. Надаючи першу допомогу потерпілому, в пахвову ямку кладуть вату або бинт, а руку, зігнуту в ліктьовому суглобі, підвішують на косинці (мал. 5.27). Надійніше звичайно ушкоджену руку, зігнуту в ліктьовому суглобі, міцно прибинтувати до грудної клітки (мал. 5.28, а). Якщо немає тяжких ушкоджень, то хворого можна транспортувати в положенні сидячи.

Різкий біль спричиняють також переломи плечової кістки в ділянці середньої третини плеча. Крім того, спостерігається виражена деформація, ненормальна рухомість. Ознаки перелому плечової кістки в ділянці верхньої третини плеча менш помітні. Тому такий перелом важче розпізнати.

При переломах плечової кістки накладають транспортну дротяну шину, захоплюючи надпліччя, плече й передпліччя, зігнуте в ліктьовому суглобі (мал. 5.29). Шину вигинають відповідно до рівня плечового й ліктьового суглобів, закріплюють її на плечі й передпліччі бинтом або косинкою, прибинтовують до грудної клітки в ділянці надпліччя. І після того руку підвішують на шиї. Коли транспортної шини на місці пригоди немає, то руку, зігнуту в ліктьовому суглобі, прибинтовують до тулуба. Потерпілого можна транспортувати в положенні сидячи.

Якщо стався перелом кісток передпліччя із зміщенням відламків, то, крім різкого болю і порушення функції руки, спостерігається викривлення, яке при переломах у середній частині має дугоподібний, а в нижній третині -- багнетоподіб-ний вигляд.

Кістки передпліччя при переломах у верхній і середній третині його знерухомлюють транспортною шиною, яку накладають на заднє-зовнішню поверхню руки, зігнутої в ліктьовому суглобі, захоплюючи плече, передпліччя й кисть (мал. 5.30). При переломах кісток передпліччя в нижній третині накладають фанерну чи іншу шину на долонну поверхню передпліччя від ліктьового суглоба до основи пальців. А після того руку підвішують на косинці (мал. 5.31).

Для знерухомлення кісток кисті й пальців використовують пневматичну, фанерну або картонну шину, яку накладають на долонну поверхню передпліччя, кисті і пальців, надаючи їм напівзігнутого положення.

Характерними ознаками перелому стегнової кістки є різкий біль, неможливість підняти ногу, викривлення її, вивернення стопи назовні. Переломи стегнової кістки, як правило, супроводяться погіршанням загального стану хворого. Нерідко розвивається травматичний шок.

Потерпілим накладають спеціальні транспортні шини або дротяні чи дерев'яні: одну -- на внутрішню поверхню ноги від пахвини до стопи, а другу -- на зовнішню поверхню ноги й тулуба від пахвової ямки до стопи. Якщо шини короткі, то з двох роблять одну потрібного розміру. Шини прикріплюють спочатку на стегні й гомілці, а потім -- до тулуба бинтами або косинками. Перевозять потерпілих у положенні лежачи на спині.

У ділянці перелому кісток гомілки, найчастіше на передній поверхні її, бувають садна, розчавлення й відшарування шкіри, рани різної форми і величини. Спочатку перев'язують рани, а потім накладають стандартну транспортну шину/на задню поверхню кінцівки, захоплюючи колінний і гомілковостопний суглоби, а також стопу (мал. 5.34). При потребі використовують дві фанерні чи дерев'яні шини (накладають їх на внутрішню і зовнішню поверхню ноги від стопи до середини стегна), ушкоджену ногу прибинтовують до здорової. Потерпілого перевозять до лікарні на ношах.

Переломи кісток таза нерідко супроводяться ушкодженням внутрішніх органів і травматичним шоком. Надаючи першу Допомогу, хворого кладуть спиною на тверду поверхню (дошки, фанера, тверді ноші), зігнувши йому ноги в колінних суглобах, під коліна підкладають валик, згорнутий з ковдри чи одягу.

Переломи кісток стопи звичайно бувають у пішоходів внаслідок наїзду колесом автомашини. Стопа напухає, порушуються її функції, хворий відчуває різкий біль. При такому переломі накладають пневматичну (мал. 5.35) або драбинчасту шину на задню поверхню гомілки й стопи.

Потерпілого, у якого стався перелом хребта, треба передусім правильно покласти на рівну тверду поверхню -- на дошку, дерев'яний щит, ноші з твердим покриттям, ноші іммобілізуючі вакуумні. Піднімати й перекладати такого хворого повинно не менш як троє людей. При ушкодженні шийного відділу хребта хворого кладуть на спину, під шию і плечі вмощують подушку або валик, зроблений з одягу.

При переломі грудних і поперекових хребців потерпілого кладуть на спину або на живіт, підмостивши під верхній відділ грудної клітки і голову подушку або валик з одягу. Якщо хворого при переломі хребта доводиться транспортувати на м'яких ношах, то його кладуть на живіт (мал. 5.36).

Крім переломів кісток, у потерпілих іноді спостерігаються ушкодження суглобів кінцівок: удар у ділянці суглоба, розтяг і розрив зв'язок, вивих. Найтяжчим серед них є вивих, при якому зміщуються кістки в суглобі, розривається суглобова сумка і зв'язки, а кінці кісток, що утворюють суглоб, набувають неприродного положення. Виникає домітна деформація в ділянці суглоба. Кістки, змістившись, можуть тиснути на нервові стовбури. Через те при найменшій спробі змінити положення кінцівки хворий відчуває різкий біль. Він змушений перебувати в певній позі. Наприклад, якщо вивих стався у плечовому суглобі, то потерпілий, нахилившись у бік ушкодженої руки, тримає її у відведеному від тулуба положенні, зігнувши в ліктьовому суглобі; якщо в колінному суглобі, то хворий лежить на спині, й ушкоджена нижня кінцівка, зігнута в колінному суглобі, повернута до середини.

Ні в якому разі не можна виправляти положення вивихнутої кінцівки, тому що невмілі й грубі маніпуляції, як правило, призводять до ушкодження кровоносних судин і нервових стовбурів. Основне -- забезпечити нерухомість ушкодженої кінцівки, не змінюючи її неправильного положення. При вивиху в плечовому й ліктьовому суглобах можна накласти драбинчасту шину, як при переломі плеча, або підвісити ушкоджену руку на косинці; при вивиху в колінному суглобі застосовують транспортні шини. Потерпілого, в якого виявлено вивих у колінному суглобі, транспортують лежачи на ношах.

Травми голови

Травми голови бувають різні: удари, рани м'яких частин голови, струси мозку. В потерпілого при ударах м'яких частин голови звичайно не буває порушення загального стану. Струси мозку супроводяться непритомністю, запамороченням, нудотою, блюванням. Якщо травма легка, стан непритомності триває кілька секунд, якщо тяжка, -- кілька годин і навіть днів. Опритомнівши, потерпілий часто не може згадати обставин нещасного випадку, а іноді й подій, що безпосередньо передували цьому.

Хворому, в якого стався струс мозку, потрібно забезпечити максимальний спокій, зручно покласти його на спину, голову трохи підняти. Якщо потерпілий блює, то його голову повертають набік, а якщо непритомний, видаляють блювотні маси з рота і глотки. До голови прикладають пузир із снігом чи холодною водою або змочену в холодній воді хустку, рушник та ін.

Перевозять такого хворого в лікувальну установу в горизонтальному положенні.

Коли потерпілий довго не приходить до пам'яті, то можна припустити, що в нього перелом кісток черепа, стиснення мозку, крововилив під оболонки або в речовину мозку. Стан хворого при цьому тяжкий. Дихання утруднене, хрипке, клекочуче; спочатку пульс уповільнений, а пізніше -- швидкий; хворий блює, з рота і носа в нього іноді йде кров або піниста рідина. При переломах основи черепа з вух може виділятися кров'яниста або світла мозкова рідина. Треба стежити, щоб не було западання язика й закупорення верхніх дихальних шляхів блювотними масами. Для цього голову потерпілого повертають набік, підтримують щелепу й періодично звільняють порожнину рота від блювотних мас.

Травми грудної клітки і живота

Найтяжчими звичайно є травми грудної клітки і живота, бо при них нерідко ушкоджуються органи грудної й черевної порожнини, внаслідок чого може настати внутрішня кровотеча і розвинутися травматичний шок.

Травми грудної клітки і живота виникають у пішоходів через наїзд на них транспортних засобів, у водіїв та пасажирів під час падіння з автомашини, що перекинулася. Отже, ці травми, як правило, -- наслідок удару або стиснення грудної клітки. Тому в потерпілих найчастіше бувають удари грудної клітки, переломи одного або кількох ребер, ушкодження легень і плеври, серця і великих кровоносних судин.

При травмі грудної клітки хворий відчуває різкий біль у грудях, що посилюється під час вдиху і видиху. Особливо сильний біль виникає при переломі ребер, що нерідко супроводиться ушкодженнями плеври -- оболонки, що вкриває грудну клітку зсередини.

Навіть не дуже тяжкі травми грудної клітки утруднюють Дихання. Особливо важко дихати при переломі ребер, ушкодженні плеври та легень. Дихання прискорюється, стає поверхневим, іноді хрипким. З'являється синюшне забарвлення губ, шкірних покривів обличчя, шиї. Одночасно із порушенням дихання настає розлад серцевої діяльності. Пульс досягає 100...120 Ударів на хвилину. Якщо розривається тканина легень, стан потерпілого, як правило, дуже тяжкий. У плевральній порожнині скупчується повітря, і легеня не бере участі в диханні. Крім того, виникає масивний крововилив, що супроводиться ознаками внутрішньої кровотечі (блідість шкірних покривів слабкість, запаморочення, швидкий слабкий пульс).

Коли загальний стан потерпілого задовільний (при ударах грудної клітки, поодиноких переломах ребер), досить забезпечити йому спокій, надавши напівсидячого положення. Якщо у хворого виявлено множинні переломи ребер, ушкодження плеври й легень, то його кладуть на спину, трохи піднявши верхню частину тулуба. При необхідності проводять штучне дихання. На рану грудної клітки, особливо тоді, коли крізь неї в плевральну порожнину потрапляє повітря, накладають стерильну пов'язку, щільно притиснувши її до рани. І це треба зробити негайно, щоб припинити надходження повітря.

Внаслідок удару або стиснення живота і нижньої частини грудної клітки у потерпілого можуть бути ушкоджені органи черевної порожнини.

Ознаки травми живота значною мірою залежать від того, який орган ушкоджено. Внутрішні органи, що містяться в черевній порожнині, поділяються на так звані паренхіматозні (печінка, селезінка, нирки) і порожнисті (шлунок, кишки, сечовий міхур). Ушкодження паренхіматозних органів, як правило, супроводиться внутрішньою кровотечею. При розриві кишечника або шлунка розвивається гнійне запалення слизової оболонки очеревини. Ушкодження органів черевної порожнини нерідко супроводиться травматичним шоком.

Якщо ушкоджено органи черевної порожнини, потерпілий скаржиться на сильний біль у шлунку, в правому або лівому підребер'ї, на слабкість, запаморочення, спрагу. При розриві печінки або селезінки швидко наростають ознаки внутрішньої кровотечі: блідість, похолодіння шкірних покривів, запаморочення, швидкий слабкий пульс. Хворий час від часу непритомніє. Розрив шлунка і кишок супроводиться різким болем у животі, відчуттям спраги. У хворого з'являються нудота, гикавка, блювання; пульс прискорений (до 100...120 ударів на хвилину), дихання поверхневе, швидке. Зміна положення тіла посилює біль у животі. На обличчі потерпілого з'являється страдницький вираз. Біль посилюється також, якщо натиснути на передню стінку живота.

При ушкодженні сечового міхура біль локалізується внизу живота, з'являються болючі позиви до сечовиділення, іноді виділення сечі затримується.

Виявивши у потерпілого травму органів черевної порожнини, треба покласти його на спину, голову і верхню частину тулуба трохи підняти, ноги зігнути в кульшових і колінних суглобах. Таким хворим не можна дозволяти пити, їсти, приймати ліки. Якщо є ознаки внутрішньої кровотечі, голову піднімати не потрібно. На живіт бажано покласти ґумовий пузир із льодом або снігом.

Опіки

Опік -- це ушкодження тканин, спричинене дією на тіло полум'я, пари, киплячих рідин, розжарених або розтоплених металів, концентрованих кислот, лугів, радіоактивного опромінення та ін. Опіки поділяють на термічні, хімічні, променеві.

Під час автомобільних катастроф у потерпілих звичайно виникають термічні опіки різної тяжкості. Розрізняють опіки чотирьох ступенів. Опік І ступеня супроводиться почервонінням і набряклістю шкіри, пекучим болем у ділянці ушкодження. Опік II ступеня характеризується появою на почервонілій шкірі пухирів різної величини, наповнених прозорою або трохи каламутною рідиною, інтенсивним болем. При опіках III ступеня настає глибоке ушкодження шкіри. Хворий відчуває різкий біль. На шкірі утворюються твердий струп, що покриває ділянки змертвілої тканини. Найтяжчими є опіки IV ступеня, за яких ушкоджуються шкіра, м'язи, сухожилля. Іноді вони обвуглюються.

Опіки, що займають понад 10 % поверхні тіла, звичайно супроводяться тяжким порушенням загального стану потерпілого -- шоком. Хворий неспокійний, скаржиться на сильний біль, просить пити. Пульс прискорений (до 100...120 ударів на хвилину), дихання поверхневе, швидке. Внаслідок всмоктування продуктів розпаду ушкоджених тканин невдовзі настає отруєння організму, що виявляється апатією, нудотою, блюванням, прискоренням пульсу.

Потерпілого насамперед треба швидко винести із небезпечної зони, погасити на ньому одяг вогнегасником, водою чи Цупкою тканиною -- чохлом, брезентом, ковдрою, пальтом тощо. Полум'я з одягу можна збити, притискаючи потерпілого до землі, дорожнього покриття. Одяг, що тліє, треба обережно зняти, спочатку розрізавши або розірвавши. Частини одягу, що прилипли до поверхні опіку, відривати не слід, бо Це може завдати потерпілому сильного болю і погіршити його стан. При обмежених опіках І ступеня обпечену ділянку обтирають спиртом або одеколоном, а потім накладають на неї стерильну пов'язку.

Пухирі, що з'явилися на шкірі, розривати не треба, досить обробити їх спиртом і на уражене місце накласти стерильну пов'язку. Коли площа ушкодження велика, потрібно загорнути потерпілого в чисте простирадло, закутати ковдрою або іншими теплими речами. На обличчя пов'язку можна не накладати, досить прикрити його від пилу стерильною серветкою.

Відмороження

Відмороження -- це ушкодження тканин внаслідок дії низьких температур. Найчастіше відморожують обличчя, ніс, вуха, кисті рук і стопи. Розрізняють чотири ступені відмороження. При відмороженні І ступеня хворобливе відчуття холоду змінюється онімінням, а уражена ділянка тіла стає блідою, нечутливою. Після зігрівання з'являється почервоніння і синюшність, набряклість шкіри. Відмороження II ступеня характеризується появою на уражених ділянках після зігрівання пухирів, наповнених прозорою кров'янистою рідиною, більшою набряклістю. При відмороженнях III ступеня настає змертвіння всіх шарів шкіри; при відмороженнях IV ступеня -- шкіри і тканин, що лежать глибше, а також кісток.