Міжнародне право

5. Прилегла зона - це район відкритого моря, який прилягає до зовнішньої межі територіальних вод, шириною 24 морські милі, що відраховується від тих самих похідних («базисних») ліній, що і територіальне море.

Розвиток морського судноплавства вже в XVII ст. призвів до того, що 3-мильний ліміт не міг повністю захистити права прибережної держави, перш за все, в торгівлі. Конвенція про територіальне море і прилеглу зону 1958 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. стали підсумком розвитку цього інституту на національному і міжнародному договірному рівнях. Конвенція 1982 р. встановлює допустиму межу прилеглої зони в 24 морські милі, і це відображається в тому, що вона, нарешті, встановила 12-мильну межу ширини територіального моря. Прилегла зона встановлюється для контролю прибережною державою, щоб не допустити порушення митного, санітарного, імміграційного або фіскального законодавства в межах її території або територіального моря, а також для покарання за порушення цього законодавства іноземними судами або членами їх екіпажів в тих же межах.

Контроль передбачає право зупинити судно, провести огляд і, якщо з'ясується, що мало місце порушення, вжити всіх необхідних заходів для розслідування обставин порушення і покарання за нього.

6. Виключна економічна зона - це морський район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього шириною не більше 200 морських миль, що відраховується від тих самих похідних («базисних») ліній, що і територіальне море.

Виключна економічна зона є новим інститутом міжнародного морського права, що з'явився в результаті роботи Третьої конференції ООН з морського права. При розробці положень, що стосуються виключної економічної зони, зіткнулися два підходи - домагання розповсюдження суверенітету прибережної держави на значні простори відкритого моря і прагнення зберегти в якнайповнішому вигляді свободу відкритого моря. Рішення Конвенції 1982 р. досягнуті шляхом компромісу.

В цьому районі діє особливий правовий режим, встановлений Конвенцією. Прибережна держава має суверенні права на розвідку, розробку і збереження живих і неживих ресурсів у водах, на морському дні і в його надрах, на управління ними і інші види діяльності, що пов'язані з економічною розвідкою і розробкою в цій зоні. Прибережна держава визначає припустимий вилов живих ресурсів у цій зоні. Якщо можливості прибережної держави не дозволяють йому використовувати весь припустимий вилов у своїй зоні, то вона на підставі угоди надає доступ іншим державам.

Прибережна держава також має юрисдикцію щодо створення і використовування штучних островів, установок і споруд; морських наукових досліджень; захисту і збереження морського середовища.

Всі інші держави користуються у виключній економічній зоні свободою судноплавства, польотів, проведення підводних кабелів і трубопроводів за умови дотримання відповідних положень Конвенції 1982 р. Всі держави при здійсненні своїх прав у виключній економічній зоні зобов'язані дотримуватися законів і правил, прийнятих прибережною державою відповідно до Конвенції 1982 р., і інших норм міжнародного права.

7. Континентальний шельф - це морське дно і його надра, розташовані за межами територіального моря прибережної держави до зовнішніх меж материка або до 200 миль від похідних («базисних») ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря. Якщо підводна окраїна материка тягнеться більш ніж на 200 миль, зовнішня межа континентального шельфу повинна знаходитися не більше ніж за 350 миль від похідних ліній або не більше ніж за 100 миль від ізобати 2500 м.

Прибережна держава над континентальним шельфом здійснює суверенні права з метою розвідки і розробки його ресурсів. Ці права виняткові в тому значенні, що, якщо прибережна держава не проводить розвідку і розробку ресурсів шельфу, то ніхто не має права цього робити без її згоди.

Права прибережної держави на континентальний шельф не стосуються правового статусу покриваючих вод і повітряного простору над ним. Всі країни мають право прокладати підводні кабелі і трубопроводи на континентальному шельфі будь-якої прибережної держави.

8. В Конвенції про відкрите море 1958 р. відкрите море визначено як простір, розташований за зовнішньою межею територіального моря, відкритий для загального і рівноправного користування всіх націй без права поширення на нього суверенітету будь-якої держави. Конвенція 1982 р. ускладнила просторову ознаку, встановивши, що її положення, що стосуються відкритого моря застосовуються до всіх частин моря, які не входять ані до виключної економічної зони, ані до територіального моря або внутрішніх вод будь-якої держави, ані до вод архіпелагів держав-архіпелагів.

Основу правового режиму відкритого моря складає принцип свободи відкритого моря. Конвенція передбачає наступні свободи:

1) судноплавства;

2) польотів;

3) прокладки кабелів і трубопроводів;

4) рибальства;

5) зводити штучні острови і інші споруди і свободу наукових досліджень.

Ці свободи мають як прибережні, так і неприбережні держави з урахуванням інтересів інших держав у використовуванні свобод відкритого моря. Кожна держава має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі.

За загальним правилом, ніхто, окрім держави прапора, не може здійснювати юрисдикцію над будь-яким судном у відкритому морі. Виключення з юрисдикції держав прапора зводяться до наступного:

1) право військового корабля зупиняти і оглядати судна інших держав, підозрювані в пошкодженні кабелю або коли є підстави підозрювати такі судна в занятті піратством, работоргівлею, або для перевірки прапора, коли судно хоча і несе іноземний прапор або відмовляється його підняти, насправді має ту ж національність, що і військовий корабель.

2) так зване «переслідування по гарячих слідах»; переслідування повинне початися, коли іноземне судно знаходиться у внутрішніх морських водах, територіальному морі або прилеглій зоні прибережної держави і у влади цієї держави є достатньо підстав вважати, що це судно порушило її закони і правила.

До зобов'язань держави прапора у відкритому морі належить застосування всіх необхідних заходів щодо забезпечення безпеки в морі.

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі одночасно передбачає відповідальність фізичних або юридичних осіб за заподіяну шкоду або псування як власних, так і кабелів і трубопроводів інших держав.

При реалізації принципу свободи рибальства кожна держава повинна вжити необхідних заходів для збереження живих ресурсів моря і дотримання інтересів прибережних держав.

Питання для самоконтролю

Яка різниця між правовим режимом територіального моря та внутрішніми морськими водами?

Яким умовам повинен відповідати прохід іноземних судів крізь територіальні води держави?

Які особливості правового положення проток, що використовуються для міжнародного судноплавства?

Визначте правовий режим виняткової економічної зони.

Які особливості правового режиму відкритого моря?

Охарактеризуйте міжнародно-правовий статус континентального шельфу.

Тема 15. Міжнародне повітряне і космічне право

Міжнародне повітряне право як галузь міжнародного права.

Міжнародні польоти і режим повітряного простору. «Свобода повітря».

Міжнародне космічне право як галузь міжнародного права.

Міжнародно-правовий режим космічного простору і небесних тіл.

Міжнародно-правовий режим космічних об'єктів і правовий статус космонавтів.

Відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами.

1. Міжнародне повітряне право - сукупність принципів і норм, що встановлюють порядок використання повітряного простору над державами і міжнародними територіями, правила безпеки польотів і перевезення пасажирів і вантажів.

Це право базується на загальних принципах сучасного міжнародного права. Разом з тим в систему норм повітряного права входять також спеціальні принципи і норми, що безпосередньо регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації в цілому.

Основним спеціальним принципом міжнародного повітряного права є принцип повного і виняткового суверенітету держав над їх повітряним простором. З погляду юридичної природи повітряного простору, його можна розділити на два види: «суверенний повітряний простір» і «міжнародний повітряний простір». До першого виду належить простір, що знаходиться над територією суверенної держави; до другого - повітряний простір над відкритим морем, міжнародними протоками і Антарктикою. Відносно останнього виду територій діє принцип свободи польотів повітряних судів всіх держав.

Третім спеціальним принципом міжнародного повітряного права є принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації.

Основними джерелами міжнародного повітряного права є міжнародні договори, серед яких: Варшавська конвенція про уніфікацію деяких правил щодо міжнародних повітряних перевезень 1929 р., Римська конвенція про уніфікацію правил щодо попереджувального арешту повітряного судна 1933 р., Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил щодо допомоги і рятування повітряних судів на морі 1938 р. Проте найважливішим документом в цій галузі є Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р.

2. Міжнародні повітряні пересування регулюються міжнародними договорами з міжнародного повітряного права і національним законодавством. Виходячи з принципу повного і виняткового суверенітету держав на повітряний простір, кожна держава встановлює порядок допуску іноземних повітряних судів в свій повітряний простір. Дозвіл необхідний як для регулярних, так і для нерегулярних міжнародних польотів.

Міжнародний політ - це політ, при якому повітряне судно повинне перетнути кордони більш ніж однієї держави. Міжнародне повітряне право не має єдиних правил щодо порядку зальоту на територію держави або вильоту з її території повітряних судів іноземних держав. Такі питання належать до внутрішньої компетенції держав.

Для здійснення міжнародних польотів держави або укладають угоди, що дають право здійснювати такі польоти на весь період дії угод, або одержують разові дозволи, що видаються спеціальними органами держави.

Міжнародні польоти здійснюються регулярно, тобто за розкладом, або нерегулярно, поза розкладом (чартерні або додаткові рейси). В угодах або дозволах указуються маршрути польотів іноземних повітряних судів і «ворота» в державному кордоні, через які дозволяється вхід в повітряний простір.

Повітряні судна мають національність тієї держави, в якій зареєстровані. Будь-яке повітряне судно не може бути зареєстровано в двох або більше державах. Реєстрація здійснюється за правилами держави реєстрації. Про реєстрацію свідчать національні і реєстраційні знаки. Кожне повітряне судно повинне мати на своєму борту свідоцтво про реєстрацію, посвідчення про придатність до польотів, бортовий журнал, дозвіл на бортову радіоапаратуру, список пасажирів, а під час вантажних перевезень - декларацію на вантаж.

Згідно з Токійською конвенцією про злочини і деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна 1963 р., юрисдикцію стосовно злочинів або інших дій на борту повітряного судна здійснює держава реєстрації. Але якщо злочин спричинив наслідки для іншої держави, або злочин вчинений щодо її громадянина, юрисдикцію може здійснювати ця інша держава. Тобто судити правопорушника можуть обидві держави - і держава реєстрації, і держава, в повітряному просторі якої знаходиться повітряне судно. У разі лиха на повітряному судні держава, над територією якої це відбулося, вживає заходів з надання допомоги даному повітряному судну. У разі повітряної події над територією іноземної держави остання призначає розслідування обставин такої події. Чиказька конвенція підтверджує принцип недискримінації відносно застосування правил про повітряні пересування до судів всіх держав без виключення.

На літальні апарати також розповсюджуються правила, що стосуються морських суден у відкритому морі.

У відкритому повітряному просторі визнані наступні свободи:

- свобода безперешкодно здійснювати польоти;

- право держави реєстрації здійснювати юрисдикцію над повітряними суднами;

- право захоплювати повітряне піратське судно і здійснювати «переслідування по гарячих слідах».

Ці свободи реалізуються в дозволених міжнародним правом межах. Так, в повітряному просторі Антарктики заборонено використовувати державні літальні апарати у військових цілях.

Особливі правила встановлені для прольоту над міжнародними каналами, протоками тощо.

Загальне право на здійснення комерційної діяльності в повітрі поділяється на відповідні категорії, що мають назву «свободи повітря». Спочатку максимальний об'єм комерційної діяльності, за який велася конкурентна боротьба між найбільшими авіаційними державами, складався з п'яти «свобод повітря»:

право транзитного безпосадочного польоту;

право транзитного польоту з посадкою з некомерційною метою (тобто без прийняття на борт або висадки пасажирів, навантаження або вивантаження вантажів і пошти, що були узяті на борт повітряного судна на території держави, національність якої має судно);

право висаджувати в іноземній державі пасажирів і вивантажувати вантажі і пошту, що були узяті на борт в державі реєстрації повітряного судна;

право приймати на іноземній території пасажирів, що прямують на територію держави, національність якої має повітряне судно, а також вантаж та пошту, що туди адресуються;

право приймати на іноземній території пасажирів, що прямують на територію будь-якої третьої держави, а також вантаж та пошту, що туди адресуються, і право висаджувати пасажирів і вивантажувати вантаж і пошту, що направляються з будь-якої території, в державі-партнері за угодою.

Розвиток міжнародних повітряних повідомлень призвів до доповнення шостою, сьомою і восьмою «свободами повітря»:

право на здійснення перевезень пасажирів, вантажів і пошти між третіми країнами через свою територію;

право на здійснення перевезень пасажирів, вантажу і пошти між третіми країнами, обминаючи територію держави, національність якої має повітряне судно;

каботаж, тобто авіаперевезення між пунктами, розташованими на території однієї і тієї ж держави.

Надання іноземному повітряному судну будь-яких комерційних прав, що включають право на виконання польотів над територією держави, є винятковою компетенцією цієї держави. Реалізація цього права здійснюється, з одного боку, в законодавчому порядку, а з іншого, - за допомогою укладення державою двосторонньої угоди з іншою державою. Угоди можуть бути наступного типу:

1. Типова угода про тимчасові повітряні маршрути («тип Чикаго»), розроблена в межах Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО), яка відтворює принципи Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. Така угода повинна містити обов'язки сторін встановлювати між ними міжнародні цивільні повітряні маршрути, давати чіткий опис цих маршрутів, аеропортів, а також перелік комерційних прав, що надаються повітряним судам.

2. Типова угода адміністративного і технічного характеру («Страсбурзький тип»), яка, окрім положень угод «Чиказького типу», вводить додаткові положення щодо тарифів, вільного переказу доходів від експлуатації ліній, порядку консультацій між національними відомствами цивільної авіації.

3. Угода про повітряне сполучення («Бермудський тип») включає основні положення «Чиказького типу» і детально регламентує умови експлуатації повітряних сполучень, особливо в частині встановлення тарифів і розподілу обсягів перевезень з їх затвердженням національними відомствами цивільної авіації.

3. Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародних принципів і норм, що встановлюють правовий режим космічного простору і небесних тіл і регулюють права і обов'язки учасників космічної діяльності.

Виникнення і формування міжнародного космічного права безпосередньо пов'язані із запуском Радянським Союзом 4.10.1957 р. першого штучного супутника Землі. Процес правотворчості у сфері міжнародного космічного права спирається, в першу чергу, на роботу спеціального міжнародного органу - Комітету ООН з питань використання космічного простору з мирною метою (ЮНКОПУОС). У грудні 1961 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 1721, в який були викладені основні напрями подальшого розвитку міжнародного космічного права. Кульмінацією резолюції стали Декларація про правові принципи, що регулюють діяльність держав у сфері дослідження і використання космічного простору і укладення чотирьох багатосторонніх договорів: Договори про принципи діяльності по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла 1967 р. (далі Договір про космос 1967 р.); Угоди про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, що запускаються в космічний простір (1968 р.); Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами (1972 р.); Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір (1975 р.). Крім того, у 1979 р. була прийнята Угода про діяльність держав на Місяці і інших небесних тілах. Фактично загальноприйняті норми міжнародного космічного права розповсюджуються на всі держави і створюють для них певні права і обов'язки незалежно від ступеня їх активності в галузі космічної діяльності.

4. Загальна структура міжнародного космічного права закріплена в Договорі про космічний простір 1967 р. Відповідно до цього Договору космічний простір, включаючи Місяць і інші небесні тіла, відкритий для дослідження і використання всіма державами на засадах рівності і відповідно до міжнародного права і не може бути привласнений будь-якою державою чи то шляхом проголошення на них суверенітету, чи то шляхом використання або окупації або будь-якими іншими засобами.

Дослідження і використання космічного простору повинне здійснюватися на користь всіх країн. Діяльність в космічному просторі не повинна спричинити за собою забруднення середовища Землі або небесних тіл. Згідно ст. 4 Договору про космос 1967 р. Місяць і інші небесні тіла використовуються виключно в мирних цілях. Тобто, на них забороняється створення військових баз, спорудження укріплень, випробування будь-яких видів зброї. Держави повинні інформувати про свою діяльність в космічному просторі.

Відповідно до Угоди про Місяць 1979 р. забороняються виведення на орбіту навколо Місяця або на іншу траєкторію польоту до Місяця об'єктів з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення, а також установка і використання такої зброї на поверхні Місяця або в його надрах.

Забороняються загроза силою або застосування сили і інші ворожі дії або загроза здійснення таких дій на Місяці або з використанням Місяця.

На орбіту навколо Землі забороняється також виводити об'єкти з ядерною зброєю або іншою зброєю масового знищення.

Діяльність неурядових юридичних осіб в космічному просторі потребує дозволу відповідної держави. Міжнародне право не покладає на держави відповідальність за дії приватних осіб, але згідно ст. 6 держави-учасники Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність в космічному просторі, включаючи діяльність неурядових юридичних осіб.

Самі небесні тіла і їх ресурси проголошені спільною спадщиною людства, що, зрозуміло, передбачає встановлення відповідного міжнародного правового режиму на користь всіх держав незалежно від ступеня їх економічного і наукового розвитку. При дослідженні і використанні Місяця держави повинні дотримуватися природної рівноваги, що склалася на ньому, при цьому уникати шкідливого його забруднення. Держави можуть розміщувати на Місяці свій персонал експедицій, апарати, обладнання, станції, споруди, установки, що знаходяться під національною юрисдикцією.

5. Відповідно до ст. 8 Договору про космос 1967 р. право власності на об'єкти, запущені в космічний простір, під час знаходження їх в космічному просторі або після повернення на Землю залишається недоторканним; об'єкти, знайдені за межами держави, що їх запустила, повинні бути повернені їй. Ці положення були уточнені в ст. 12 Угоди про діяльність держав на Місяці і інших небесних тілах 1979 р., якою встановлено, що юрисдикція держави розповсюджується не тільки на космічні апарати і персонал, але і на обладнання, установки, станції, споруди на Місяці. Проте в надзвичайних ситуаціях держава - учасник Угоди може використовувати обладнання, установки, станції, споруди на Місяці, негайно повідомляючи про це зацікавлену державу або Генерального секретаря ООН.

Згідно Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір (1975 р.), кожна держава, що збирається запустити космічний об'єкт, повинна реєструвати його у відповідному реєстрі. У разі запуску об'єкту двома або більш державами, вони повинні вирішити, яка з них зареєструє об'єкт.

Реєстрація може бути національною і міжнародною. Національна реєстрація, порядок якої визначає сама держава, - обов'язкова. Про заснування реєстру слід інформувати Генерального секретаря ООН. Дані про назву держави, що запускає, позначення об'єкту, дату і місце запуску, призначення, параметри орбіти заносяться Генеральним секретарем ООН до міжнародного Реєстру, і є відкритими для будь-якої держави.

Космонавти, згідно зі ст. 5 Договору про космос 1967 р. - це посланці людства в космос. Будь-яка людина, що знаходиться на Місяці, розглядається як космонавт. Держави повинні надавати космонавтам допомогу у разі аварії, лиха, вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі. В цих ситуаціях космонавти повинні бути в безпеці і негайно повернені державі, до реєстру якої занесений їх космічний об'єкт.

Держави повинні негайно інформувати про встановлені явища в космосі, які можуть бути небезпечні для життя і здоров'я космонавтів. Екіпаж космічного корабля під час знаходження в космічному просторі залишається під юрисдикцією держави, до реєстру якої він занесений.

6. Відповідальність у разі порушення норм міжнародного космічного права несуть держави, незалежно від того, хто здійснював космічну діяльність. Коли діяльність в космосі здійснюється міжнародною організацією, то солідарну відповідальність несуть як сама міжнародна організація, так і держави - члени цієї організації. Якщо у разі правомірної космічної діяльності завдаються збитки іноземній державі або її фізичній або юридичній особі, то обов'язок відшкодування покладається на державу, яка здійснює або організовує запуск космічного об'єкту, а також на державу, з території або установок якої здійснюється запуск.

Порядок реалізації матеріальної відповідальності регулюється Конвенцією про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами 1972 р., яка включає в поняття збитку позбавлення життя, тілесні пошкодження або інший підрив здоров'я або знищення або пошкодження майна держав, фізичних або юридичних осіб, або майна міжнародних (міжурядових) організацій (ст. 1). Ця відповідальність має об'єктивний характер у разі спричинення збитку на поверхні Землі або повітряному судні під час польоту. Відповідальність за збиток, заподіяний космічним об'єктом однієї держави космічному об'єкту іншої держави в будь-якому місці, окрім поверхні Землі, держава несе тільки у випадку, якщо шкода заподіяна з її вини.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте спеціальні принципи міжнародного повітряного права.

2. у чому полягають особливості правового положення національного повітряного простору та простору загального користування?

3. Назвіть основні комерційні «свободи повітря». Який міжнародно-правовий статус повітряного судна і екіпажа?

4. В чому особливості регулювання дослідження і використання космічного простору і небесних тіл?

5. Яким чином здійснюється реєстрація космічних об'єктів?

6. В чому особливості правового статусу космонавтів?

7. Яким чином здійснюється рятування космонавтів і космічних об'єктів?

Тема 16. Загальні положення міжнародного гуманітарного права

1. Необхідність міжнародно-правової регламентації ведення війни.

2. Поняття, джерела міжнародного гуманітарного права.

3. Основні принципи міжнародного гуманітарного права.

4. Поняття війни та збройного конфлікту. Види збройних конфліктів.

5. Учасники збройних конфліктів.

6. Засоби і методи ведення війни.

1. Норми міжнародного права діють не тільки в мирний, але і у воєнний час, в період збройних конфліктів. Реалії суспільного життя дають нам численні приклади різного роду війн і збройних конфліктів. Незалежно від свого соціального характеру і цілей, законності або незаконності всі вони характеризуються вживанням збройних засобів боротьби, в ході якої воюючі, а також сторони, що не беруть участі у військовому конфлікті, повинні слідувати існуючим на цей випадок спеціальним нормам міжнародного права. Такі норми часто називаються законами і звичаями війни, або міжнародним гуманітарним правом.

Протягом багатьох століть відносини західноєвропейських держав до легітимності війни визначалися вченням римсько-католицької церкви. Війна розглядалася як спосіб отримання репарацій за попередній неправомірний акт, вчинений іншою стороною. Крім того, війна проти невіруючих і єретиків іноді, але не завжди, розглядалася як така, яка ведеться по велінню Бога.

Наприкінці XVI століття межа між справедливими і несправедливими війнами почала стиратися. Теологів головним чином цікавило, що твориться в душі людини; вони допускали, що кожна з воюючих сторін невинна, якщо вона абсолютно упевнена в своїй невинності (навіть в тому випадку, якщо одна із сторін об'єктивно не права) - так звана доктрина пробалізму.

Категорія справедливих війн почала катастрофічно розширюватися, і в XVIII-XIX століттях різниця між ними стерлася.

Про війни говорили, що їх можна виправдати, якщо вони велися для захисту певних життєвих інтересів, хоча так ніхто і не дав їм визначення.

Самим показовим положенням для звичаєвого права кінця XIX століття є право держав звертатися до війни без яких-небудь обмежень.

Ситуація змінилася в XX столітті. В 1907 р. II Гаазька конвенція заборонила застосовувати силу для повернення боргів по контрактах. Такі дії допустимі лише за умови, що держава-боржник не погоджується на арбітраж або не виконала рішення арбітражу.

III Гаазька конвенція 1907 року встановила вимогу про необхідність попереднього формального оголошення війни або про ультиматум, в якому б містилося оголошення війни у встановленій формі.

Після першої світової війни ставлення до війни різко змінилося. Статут Ліги Націй, підписаний в 1919 році, повністю війну не забороняв, але в ст. 12(1) передбачав, що сторони погоджуються ні в якому випадку не вдаватися до війни протягом 3 місяців після рішення арбітрів або рішення суду, або звіту Ради, що розглядали спір між ними.

Крім того, члени Ліги Націй давали згоду не розв'язувати війну проти членів, що не виконали рішення трибуналу або суду.

Протягом 20-х років робилися різні спроби заборонити війну не частково, а повністю. Кульмінацією цих спроб став підписаний в 1928 році Генеральний договір про відмову від війни як засобу національної політики (відомий як пакт Келлога-Бріана, або Паризький пакт).

Остаточно відмова від війни була закріплена в ст 2(4) Статуту Організації об'єднаних націй.

Діючі норми міжнародного права, які регламентують ведення війни, розповсюджуються як на міжнародні збройні конфлікти, так і в певному об'ємі на збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Основною відмінністю міжнародного гуманітарного права від права війни є те, що перше не вирішує питання про законність війни, для галузі це не принципово. Воно покликане захистити всіх жертв війни, тобто осіб, що не беруть або перестали брати участь у збройному конфлікті. Вміщуючи мінімальні стандарти прав людини в екстремальних умовах, норми міжнародного гуманітарного права закріплюють обов'язки держав щодо надання ними таких гарантій особам, які тимчасово опинились під їх владою і не є їхніми громадянами.

Більшість положень міжнародного гуманітарного права є самоздійсненими. Вони є точними і повними. Держави повинні їх виконувати без додаткових внутрішніх правових заходів. Але у деяких випадках держави -- учасниці Женевських конвенцій та Додаткових 3протоколів повинні вжити відповідних національних заходів щодо імплементації норм міжнародного гуманітарного права. Відповідно до загальної статті 1, спільної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І до них, «Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримувати та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за всіх обставин». Додатковий протокол І статтею 80 доповнює загальну статтю 1, зобов'язуючи Високі Договірні Сторони та учасників збройного конфлікту вжити відповідних заходів не тільки для імплементації положення угод, а і для спостереження за виконанням заходів з імплементації

2. Появі поняттю міжнародне гуманітарне право ми зобов'язані швейцарському професорові Жану Пікте. Він із 1946 року був директором Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) і відповідальним за підготовчу роботу з прийняття в 1949 році чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни.

Міжнародне гуманітарне право - це сукупність міжнародних правових принципів і норм, які регулюють порядок правового захисту жертв збройних конфліктів, визначають допустимі засоби і методи ведення воєн.

Міжнародне гуманітарне право являє собою триєдине ціле таких галузевих складових, як "Право Женеви”, "Право Гааги”, і всі міжнародні угоди, що стосуються захисту прав людини. При цьому Женевське право, або власне "гуманітарне право”, охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або "Право війни” обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Джерела міжнародного гуманітарного права:

1. Міжнародний договір. Конвенційні джерела міжнародного гуманітарного права представлені досить переконливо. До їх складу входять насамперед чотири Женевські конвенції 1949: "Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях", "Про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, потерпілих корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі "," Про поводження з військовополоненими "," Про захист цивільного населення під час війни ".

Зазначені конвенції містять 429 статей, в них беруть участь 164 держави.

У 1977 р. до даних ковенцій були прийняті два Додаткових протоколи: "Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів", "Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характер ". У них міститься 128 статей, в першому беруть участь 62 держави, у другому - 58 держав. На відміну від Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р., які замінили собою ті конвенції, що діяли раніше, протоколи прийняті з метою уточнення і доповнення діючих норм міжнародного гуманітарного права.

2. Міжнародний звичай має значення джерела міжнародного гуманітарного права, особливо в регулюванні тих питань, які не охоплені гуманітарними конвенціями. Загальна ст. 2 Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. передбачає, що якщо одна з держав, що перебувають у конфлікті, не є учасницею конвенцій, а інші держави є, то вони залишаться, пов'язаними ними у своїх взаємовідносинах.

Вони, крім того, будуть пов'язані конвенціями щодо держави, що не буруть участі уконвенціях, якщо остання приймає та застосовує їх положення. Хоча тут не згадується звичай, можна припустити, що держави, які не беруть участі в конвенціях, будуть приймати і застосовувати положення конвенцій на основі міжнародно-правового звичаю.

Більше того, ст. 158 4-й Женевської конвенції встановлює, що денонсація цієї конвенції не впливатиме на зобов'язання, які сторони, що перебувають у конфлікті, зобов'язані продовжувати виконувати в силу принципів міжнародного права, оскільки вони випливають зі звичаїв, усталених серед цивілізованих народів, із законів людяності і велінь суспільної совісті.

3. Серед допоміжних джерел міжнародного гуманітарного права виділяються судові рішення. Необхідно згадати рішення Нюрнберзького і Токійського трибуналів, які не тільки відіграли важливу роль в утвердженні норм і принципів міжнародного гуманітарного права, а й є актом торжества історичної справедливості.

Слід проводити розходження між рішеннями міжнародних та національних судів. Рішення міжнародних судів, як це випливає зі ст. 59 Статусу Міжнародного суду ООН, обов'язкові лише для сторін у справі сторін і лише у даній справі. Іншими словами, міжнародні судові рішення не створюють нових норм права, вони застосовують лише діючі. Однак, як показує практика, судові рішення в галузі міжнародного гуманітарного права можуть впливати на формування нових норм. Наприклад, норми і принципи, що містяться в рішенні Нюрнберзького трибуналу і в його Статуті вплинулив на прийняття низки резолюцій ГА ООН і на положення Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1949р.

4. Резолюції ООН та інших міжнародних організацій. Хоча вони не згадуються в числі інших допоміжних джерел в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, вся післявоєнна практика показала, що це дуже важливе допоміжний засіб для визначення норм міжнародного права. Широко відомі зусилля ООН по сприянню кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного гуманітарного права. У період підготовки Дипломатичної конференції з питання про підтвердження і розвитку міжнародного гуманітарного права, застосовуваного в період збройних конфліктів 1974 - 1977 гг., ГА ООН було прийнято 23 резолюції з питань захисту прав людини в період збройних конфліктів, що зіграли роль при виробленні Додаткових протоколів 1977р.

5. Резолюції міжнародних конференцій також слід розглядати як непрямі джерела міжнародного права. Так, Дипломатична конференція з гуманітарного права 1974 - 1977 рр.. прийняла низку резолюцій і заключний акт. Деякі із зазначених резолюцій, наприклад, резолюцію 20 (IV) "Про захист культурних цінностей", можна віднести до непрямих джерел міжнародного гуманітарного права. Інші ж, в основному процедурного характеру, не матимуть такого значення. Останнє відноситься і до заключного акту, що має інформаційний характер.

3. Питання про застосовність норм МГП до конкретної ситуації є першим, на яке необхідно дати правильну відповідь. Хоч норми МГП є чинними, вони застосовуються лише до ситуацій збройних конфліктів. Порівняно нечисленні винятки становлять норми, які розраховані на застосування в мирний час та спрямовані на підготовку держав до застосування всього корпусу норм МГП. Матеріальна сфера застосування МГП повністю залежить від існування збройного конфлікту, що може мати як міжнародний, так і неміжнародний характер.

Традиційно право збройних конфліктів було галуззю міжнародного права, яка застосовувалася лише до воєн між суб'єктами міжнародного права, тобто державами. Виняток становили рідкісні ситуації, коли під час громадянських воєн їхні сторони укладали угоди, у яких брали на себе зобов'язання дотримуватися всіх або деяких законів і звичаїв війни (наприклад, громадянська війна в Іспанії 1936-1939 рр.).

Із включенням до ЖК І-IV спільної ст. 3 МГП поширило свою дію також і на НМЗК, хоч обсяг їх нормативного регулювання був і залишається значно меншим, ніж регулювання МЗК. У разі МЗК матеріальна сфера застосування МГП визначається відповідно до спільної ст. 2 ЖК І-IV та ст. 1 ДП І.

Основа договірно-правового регулювання НМЗК - це спільна ст. 3 ЖК І-IV, а також ДП ІІ. При цьому спільна ст. 3 та ст. 1 ДП ІІ установлюють різні пороги своєї застосовності, у результаті чого спільна ст. 3 застосовується практично до всіх НМЗК, а ДП ІІ - до значно більш вузького кола ситуацій. Спільна стаття 3 ЖК І-IV установлює мінімальний гуманітарний стандарт, що, як зазначив Міжнародний Суд, має застосовуватися у всіх збройних конфліктах (Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America, 1986), ICJ, § 218).

Головним суб'єктом, що має обов'язки відповідно до МГП, є держава як основний суб'єкт міжнародного права. Згідно зі спільною ст. 1 ЖК І-IV «Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримуватися та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за будь- яких обставин». Насамперед держава відповідає за дотримання МГП своїм органом - збройними силами та окремими військово- службовцями. Крім того, вона зобов'язана вжити всіх необхідних заходів для того, щоб вимоги МГП виконувалися будь-якими особа- ми, які фактично можуть брати ефективну участь у збройному конфлікті. Це стосується не тільки комбатантів, але й цивільних осіб, які своїми діями потенційно можуть порушувати МГП та навіть учинити воєнний злочин.

Обов'язки за МГП мають також міжнародні міжурядові організації, під керівництвом яких збройні сили беруть участь у збройних конфліктах. Так, 1999 року Генеральний Секретар ООН у своєму бюлетені під назвою «Дотримання МГП силами ООН» (UN Doc ST/SGB/1999/13.22) визнав, що Організація зобов'язана дотримуватися норм МГП.

Дотримуватися норм МГП зобов'язані також утворення, що не є суб'єктами міжнародного права, але фактично беруть участь у бойових діях, зокрема різноманітні неурядові збройні групи. Такі групи можуть шляхом односторонніх декларацій підтверджувати. 19 обов'язковість для себе норм МГП та/або його конкретних договір- них джерел (The Prosecutor v. Duљko Tadiж (Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, 1995), ICTY, § 70). Навіть за відсутності подібних заяв згідно із загальним звичаєвим міжнародним правом вони зобов'язані дотримуватися МГП.

Це підкреслюється, зокрема, у резолюції «Застосування МГП та основоположних прав у збройних конфліктах, у яких беруть участь недержавні утворення», прийнятій 1999 року Інститутом міжнародного права. У цьому документі зазначено, що всі сторони таких збройних конфліктів, незалежно від свого правового статусу, мають зобов'язання дотримуватися МГП (ст. 2) і кожна держава та кожне недержавне утворення юридично зобов'язані один перед одним, а також перед усіма членами міжнародного співтовариства дотримуватися МГП за всіх обставин (ст. 5).

Суб'єктами, яким норми МГП надають захист, є:

1) комбатанти, що беруть участь у збройному конфлікті. Їх не вважають належними до категорії «захищені особи», оскільки напад на них може бути правомірним. При цьому МГП містить норми, що захищають комбатантів від засобів та методів війни, які спричиняють їм надмірні страждання або роблять їхню загибель неминучою;

2) комбатанти hors de combat - поранені, хворі або такі, що зазнали корабельної аварії, положення про захист яких передбачені в ЖК І та ЖК ІІ;

3) військовополонені - комбатанти, які склали зброю та здалися, або комбатанти, що були захоплені в полон супротивником; головним інструментом, що присвячений їхньому захисту, є ЖК ІІІ;

4) цивільні особи під владою супротивника, основним документом про захист яких є ЖК IV.

Застосування МГП у просторі також відбувається на основі принципу ефективності, відповідно до якого МГП застосовується на всій території, на яку поширюється воєнний стан - як унаслідок існування збройного конфлікту в активній фазі, так і внаслідок військової окупації. Отже, МГП застосовується:

1) на території держав, що беруть участь у збройному конфлікті;

2) на будь-якій території, де відбуваються бойові дії або де сторони конфлікту вступають у певні відносини (наприклад, у відкритому морі);

3) на окупованих територіях після завершення активної фази збройного конфлікту.

Принципом застосування МГП у просторі є принцип єдності державної території, відповідно до якого норми МГП застосовуються на всій території держави, що бере участь у МЗК або на території якої відбувається НМЗК. Це не означає, що всі норми МГП повинні застосовуватися на всій території відповідної держави: очевидно, що норми, які регулюють засоби і методи ведення війни, застосовуються на тих частинах території держави, де відбуваються бойові дії.

Застосування МГП у часі залежить насамперед від моменту, коли починається та закінчується збройний конфлікт, а також від існування стану оголошеної війни та військової окупації. МГП починає застосовуватися з моменту, коли в ході збройного конфлікту вчинено перший ворожий акт, результати якого вимагають дії положень МГП. Отже, МГП починає діяти, щойно перша особа потребує захисту норм МГП, щойно вчинено перший збройний напад, щойно оголошено війну або ділянку іноземної території окуповано тощо.

Момент завершення застосування норм МГП на практиці встановити значно важче, оскільки сучасні збройні конфлікти дуже рідко завершуються справжнім миром - значно частіше виникають нестабільні перемир'я, коли конфлікт тимчасово вщухає, щоб через певний час відновитися. Крім того, норми МГП продовжують застосовуватися і після припинення збройного конфлікту до моменту вирішення всіх пов'язаних із ним гуманітарних проблем.

Хоч у міжнародних договорах у сфері МГП немає чіткого та однозначного правила про завершення його застосування, вони встановлюють низку моментів, з якими воно пов'язується:

1) загальне припинення воєнних дій (п. 2 ст. 6 ЖК IV, п. «b» ст. 3 ДП І) - цей критерій відповідає і звичаєвому МГП та означає, що дія норм МГП, які регулюють ведення воєнних дій, припиняється з їхнім фактичним завершенням (формальне укладення мирного договору при цьому не є обов'язковим);

2) звільнення з полону та припинення затримання (п. 1 ст. 5 ЖК ІІІ) - критерій, що стосується норм МГП, присвячених правам військовополонених та інших захищених осіб, затриманих стороною збройного конфлікту (може наставати значно пізніше припинення воєнних дій);

3) припинення військової окупації.

Щодо останнього критерію договірне МГП є заплутаним. Так, ГП 1907 р. - перший міжнародний документ, що врегулював основні аспекти військової окупації, не містить положень про часові обмеження його застосування, поки територія залишається окупованою. Натомість у п. 3 ст. 6 ЖК IV передбачено, що на окупованій території застосування Конвенції припиняється через рік після загального припинення бойових дій. Навіть незважаючи на довгий перелік статей ЖК IV, які окупаційна влада зобов'язана виконувати, доки триває окупація, це положення можна оцінити як невдале та обумовлене конкретними політичними міркуваннями (зокрема, фактом окупації Німеччини та Японії). Тож п. «b» ст. 3 ДП І повернув ситуацію до норми: дія ЖК І-IV та ДП І припиняється із завершенням стану військової окупації.

4. У розглядуваній нами сфері права певні принципи гуманітарного права діють у будь-який час, скрізь і при будь-яких обставинах і застосовуються навіть до держав, які не є учасниками конвенції, бо ці принципи відображають звичаї народів. Принципи ні в якому разі не витісняють правил сформульованих в Конвенціях. Саме до цих правил повинні звертатися юристи, якщо постає питання про застосування Конвенцій. У випадках, не передбачених Конвенціями, "населення та воюючі сторони перебувають під захистом принципів міжнародного права, що випливають з усталених звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог суспільної свідомості..." - застереження Фрідріха фон Мартенса (було сформульоване у 1899 році і ввійшло в Гаазьку Конвенцію 1907 р.

Принцип гуманності є найбільш загальним принципом у міжнародному гуманітарному праві; він об'єднує всі положення у логічно побудовану систему норм, які застосовують під час збройних конфліктів і тісно пов'язані з суміжними галузями міжнародного права. Насправді ж усі інші принципи гуманітарного права є похідними від нього, їх зміст розкривається в конкретизації окремих його аспектів.

Ці принципи поділяють на три категорії:

1) принципи ведення воєнних дій:

До основних принципів ведення воєнних дій відносять:

- Принцип відмінності між комбатантами і некомбатантами, спрямований на захист цивільного населення та цивільних об'єктів і визначає відмінності між воюючими та невоюючими; держави ніколи не повинні обирати цивільних осіб як об'єкт нападу і, відповідно, ніколи не повинні застосовувати зброю, яка не дає змоги відрізнити цивільні об'єкти від воєнних.

- Заборона на застосування зброї, що завдає надмірних ушкоджень або страждань. Як і попередній принцип, цей підтверджує давно визнане положення звичаєвого міжнародного права, передбачене у Преамбулі до Санкт-Петербурзької декларації 1868 р. і в Гаазькому положенні 1899 р., по-новому сформульоване у Додатковому протоколі І.

- Принцип захисту жертв війни, що міститься в застереженні Мартенса, де сказано, що "населення та воюючі сторони перебувають під захистом принципів міжнародного права, що випливають з усталених звичаїв, встановлених між цивілізованими націями, законів людяності та вимог суспільної свідомості...".

2) Основні принципи, що стосуються поводження з особами, які перебувають під владою противника, містяться у ст. З, загальній для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. Згідно зі ст. З, в разі збройного конфлікту кожна зі сторін, що перебувають у конфлікті, зобов'язана застосовувати щонайменше такі положення:

Особи, які безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, включаючи тих осіб зі складу збройних сил, які склали зброю, а також тих, які перестали брати участь у воєнних діях з будь-якої іншої причини, повинні за всіх обставин користуватись гуманним поводженням без будь-якої дискримінації з огляду на расу, колір шкіри, релігію або віру, стать, походження або майновий стан чи будь-які інші аналогічні критерії.

З цією метою забороняються і завжди й усюди заборонятимуться дії стосовно перелічених вище осіб:

а) посягання на життя і фізичну недоторканність, зокрема, будь-які види вбивства, каліцтва, жорстоке поводження, тортури і мордування;

б) взяття заручників;

в) посягання на людську гідність, зокрема, образливе і принизливе поводження;

г) засудження і застосування покарання без попереднього судового вироку, винесеного належним чином відповідним судом, за наявності судових гарантій, визнаних необхідними цивілізованими націями".

3) основні принципи, що стосуються імплементації міжнародного гуманітарного права. Враховуючи практику, можна вивести два основні правила, що регулюють дотримання міжнародного гуманітарного права.

- Зобов'язання дотримуватись гуманітарного права та забезпечувати його дотримання. Цей принцип закріплений у ст. 1, загальній для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І: "Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримуватись цього Протоколу та забезпечувати його дотримання за будь-яких обставин".

- Надання гуманітарної допомоги. Гуманітарна допомога є одним із найбільш практичних способів забезпечення дотримання міжнародного гуманітарного права. Така допомога має відповідати двом основним критеріям: її надають лише як гуманітарну, для захисту людини від страждань, завданих війною; її необхідно також розподіляти серед отримувачів без будь-якої дискримінації.

У Консультативну висновку Міжнародного суду ООН у справі про правомірність загрози або застосування ядерної зброї 1996 вказується два основних принципи міжнародного гуманітарного права:

а) захист мирного населення і цивільних об'єктів, різниця між комбатантами і некомбатантами; мирне населення не повинно бути об'єктом нападу, і відповідно неприпустимо застосування зброї, що своєю дією охоплює не тільки військові, але і мирні об'єкти;

б) заборона завдання зайвих страждань комбатантам; відповідно заборонено застосування зброї, що заподіює їм такі страждань або безглуздо підсилюючого їх страждання.

4. У міжнародно-правовій літературі останніх десятиріч XX ст. багато авторів прагнули показати певну різницю між поняттями "війна" і "збройний конфлікт". Такі спроби є наслідком заміни понять "право війни" та "війна" на "право збройних конфліктів" та "збройний конфлікт" у документах, що стосуються гуманітарного права. Як відомо, у перших міжнародно-правових актах, які закріплюють норми міжнародного гуманітарного права, вжито термін "війна". У Гаазьких конвенціях 1907 р. йдеться про застосування норм права "на випадок війни". Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р. послуговується терміном "війна". Те саме стосується конвенцій, які регулюють ведення морської війни.

У Женевських конвенціях 1949 р. поряд з терміном "війна" використовують вираз "міжнародний збройний конфлікт" (ст. 2) і "неміжнародний збройний конфлікт (ст. 3). Таким чином, починаючи з 50-х років XX ст., термін "збройний конфлікт" вживають набагато частіше, ніж термін "війна". Ця зміна зумовлена передусім політичною та ідеологічною ситуацією, спробою змістити акценти у цих поняттях, а також забороною використання війни як законного засобу вирішення міжнародних спорів.

Зрозуміло, що межа відмінності між "війною" і "збройним конфліктом" досить умовна, хоча такий поділ має певне значення для права, яке застосовується під час збройних конфліктів. При цьому вважається, що поняття "збройний конфлікт" є ширшим і включає поняття "війна". Але не кожний збройний конфлікт можна називати війною, оскільки між ними існує суттєва відмінність. Під час збройного конфлікту політична мета більш обмежена, ніж під час війни, і він не супроводжується докорінною зміною всього державного механізму на військовий лад. Війна призводить до якісної зміни стану суспільства, тому що багато державних інститутів починають виконувати специфічні функції, зумовлені саме війною. Унаслідок цього життя суспільства, його економіку перебудовують для забезпечення перемоги над ворогом.

Отже, збройний конфлікт між державами та групами всередині держав, такими, як повстанці, вважається громадянською війною, а не війною згідно з міжнародним правом.

З юридичної точки зору війна має такі ознаки:

а) формальний акт оголошення, як цього вимагає VІ Гаазька конвенція 1907 р.;

б) розірвання дипломатичних відносин між воюючими державами, що є наслідком оголошення війни;

в) анулювання двосторонніх договорів, особливо політичних;

г) починає діяти спеціальний правовий режим, який характеризує часткові обмеження прав людини тощо.

Отже, лише держави або групи держав можуть проводити війну згідно з визначенням, прийнятим у міжнародному праві. Таким чином, війна - це збройна боротьба двох і більше держав, що характеризується формальним актом її оголошення.