Міжнародне право

Для визначення поняття громадянства важливим є обсяг прав та обов'язків особи і держави, а також наявність у громадянина окремих конкретних прав. Враховуючи інститут громадянства, розрізняють абсолютні та відносні права. Абсолютні права - це права, які має кожна людина відносно усіх інших. Відносні ж права кожен член певного суспільства має лише у цьому суспільстві. До відносних прав належать, наприклад, право на постійне місце проживання та право на політичні дії. Тільки громадяни держави наділені як абсолютними, так і відносними правами.

Що стосується припинення громадянства можна виділити три його форми: вихід з громадянства; натуралізація; позбавлення громадянства.

Особи без громадянства не мають стійкого правового зв'язку з державою, отже, не можуть розраховувати на дипломатичний захист будь-якої держави.

2. Під терміном «біженець» розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, ставлення до релігії, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, змушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок вказаних побоювань. Проблема біженців знайшла своє відображення у багатьох міжнародних угодах. Організація Об'єднаних Націй має Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, яке існує з 28 червня 1951 р. Окрім того, прийнята Конвенція про статус біженців. Пізніше був прийнятий Протокол, який вніс деякі зміни до цієї Конвенції. Статус біженців мало чим відрізняється від статусу осіб без громадянства, тому їх ще називають особами без громадянства de facto. Відповідно до ст.13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на:

- тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу в порядку, встановленому законодавством України;

- проживання у родичів, у готелі, піднайм житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців;

- безоплатну правову допомогу у встановленому порядку;

- конфіденційне листування з УВКБ ООН та право на відвідання співробітниками УВКБ ООН;

- інші права, передбачені Конституцією та законами України для іноземців та осіб без громадянства, які законно перебувають на території України.

Особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана:

- надати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- відбути до визначеного місця тимчасового проживання у разі одержання направлення органу міграційної служби;

- проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;

- з'являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк;

- повідомляти орган міграційної служби, до якого було подано заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про свої поїздки за межі адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повноваження цього органу.

Стаття 15 вказаного Закону визначає, що особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права на: пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, окрім обмежень, встановлених законом; працю; здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом; охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів; володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; безоплатну правову допомогу у встановленому порядку.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

Особа, яку визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, користується іншими правами і свободами, передбаченими Конституцією та законами України.

Приналежність до категорії політичних біженців дає право звернутися за отриманням політичного притулку. Під політичним притулком розуміється право держави надавати будь-якій особі або особам можливість укритися від переслідувань за політичними мотивами, які вони зазнали у державі свого громадянства.

Існують територіальний (на території держави) і дипломатичний (у приміщенні дипломатичного представництва іноземної держави, консульського представництва або на іноземному судні) притулки. Право територіального притулку визнається більшістю держав, а дипломатичного - лише деякими державами Латинської Америки.

Інститут політичного притулку у міжнародному праві є переважно звичаєво-правовим. 14 грудня 1967 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про територіальний притулок.

Надання притулку - це суверенне право держави, тобто вона може його надати будь-якій особі або особам, але може і відмовити у його наданні. Основним міжнародно-правовим наслідком надання притулку є обов'язок держави не видавати особу, яка отримала такий притулок. Загальновизнаним є положення, згідно з яким притулок не повинен надаватися особі, яка скоїла кримінальний злочин. Особи, що отримали притулок на території іноземної держави, користуються широкими правами. Як правило, їх правовий статус наближається до статусу апатридів (осіб без громадянства). Другий міжнародно-правовий наслідок надання притулку полягає в тому, що держава, що надала його будь-якій особі, отримує право на надання квазідипломатичного захисту у разі порушення прав цієї особи за кордоном. Третій наслідок - держава несе відповідальність за діяльність такої особи. Політичний притулок припиняється, якщо зникли обставини, які змусили політемігранта шукати притулок, або якщо політемігрант натуралізувався у державі, що надала йому притулок.

3. Права людини - одна з головних галузей сучасного міжнародного права. Права людини, з точки зору міжнародного права, - це права, які суттєво характеризують правове положення людини. У Статуті ООН права людини розуміються як гарантована законна міра можливої поведінки особи або групи осіб. В українській правовій науці права найчастіше визначаються як «певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства та мають бути загальними та рівними для усіх людей».

Правовою основою співробітництва держав у галузі прав людини є Статут ООН. У ньому закріплений принцип недискримінації за ознаками раси, статі, мови та релігії. Міжнародне співробітництво у галузі прав людини, згідно зі Статутом ООН, полягає «у заохоченні та розвитку поваги до прав людини та основних свобод» (ст. 1 п. 3). Статут ООН містить лише одну конкретну норму про права людини - рівні права чоловіків та жінок приймати участь у головних та допоміжних органах ООН (ст. 8). Усе співробітництво держав у галузі прав людини має будуватися з урахуванням основних принципів сучасного міжнародного права, які закріплені у Статуті ООН.

Громадянські, політичні, економічні, соціальні права та права у галузі культури містяться у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та у Протоколах до нього. Ці акти інколі об'єднують під загальною назвою «Хартія прав людини», хоча вони й не створюють єдиного документа. Акти мають різну юридичну силу, різний час прийняття та неоднакове просторову сферу дії. Загальний рівень співробітництва держав у галузі прав людини доповнюється регіональним, який дає можливість враховувати політичні, історичні, культурні, економічні особливості регіону та відображати все це у документах, що приймаються. До них, зокрема, належать: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 р., Американська конвенція про права людини 1969 р. та Африканська хартія прав людини та народів 1981 р. Низка універсальних і регіональних міжнародних організацій стосується різних аспектів міжнародного співробітництва у галузі прав людини. Серед універсальних необхідно вказати ООН (ЕКОСОР), ЮНЕСКО, МОП. Такими питаннями у межах своєї компетенції займаються також ФАО та ВІЗ.

Європейська система захисту прав людини була створена Радою Європи у 1949 р. і за понад п'ятдесят років свого існування стала могутнім механізмом захисту прав людини та основних свобод. Функції Ради Європи полягають у: захисті прав людини і розповсюдженні демократії; співробітництві у галузі права, культури, освіти, інформації; зближенні усіх країн Європи. Згідно зі ст.3 Статуту Ради Європи, кожен член Ради Європи повинен визнати принцип верховенства права і користування правами людини і основними свободами усіма особами у межах його юрисдикції. Головним органом Ради Європи є Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав-членів. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) є консультативним органом і не має законотворчих повноважень. При Раді Європи існує Європейська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини, Фонд соціального розвитку.

У січні 1995 р. при Раді Європи розпочалася робота місії постійного спостерігача України. Була розроблена Програма спільних дій між Україною та Радою Європи, метою якої є розвиток діалогу між Україною і цією організацією, реформування законодавства відповідно до стандартів Ради Європи. З 9 листопаду 1995 року Україна - повноважний член Ради Європи. З моменту вступу до Ради Європи, Україна прагне виконувати взяті на себе зобов'язання. Разом з тим, відносини України з Радою Європа не безхмарні. Неодноразово Україну попереджали про припинення участі делегації українських законодавців у ПАРЄ.

Окрім Ради Європи, питання прав людини посідають важливе місце у діяльності Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ), яка об'єднує усі держави Західної і Східної Європи, а також США і Канаду. Внаслідок подій кінця 90-х років на сході Європи соціально-політичні відмінності західноєвропейських та східноєвропейських країн почали стиратися. Поступово визрівають політичні передумови інтеграції всієї Європи, що неминуче призведе до утворення єдиного європейського правового простору та створення єдиних умов для ефективного захисту основних прав та свобод людини. Цей процес підтверджується підписанням Санкт-Петербурзької декларації у липні 1999 р. і Хартії Європейської безпеки у ХХI ст. на саміті ОБСЄ у Стамбулі в листопаді 1999 р. Зокрема, делегацією України була внесена низка вагомих змін до економічної резолюції Санкт-Петербурзької декларації, стосовно відновлення Балканського регіону, наприклад, щодо надання негайної допомоги для компенсації не лише країнам, які межують з Косово, але й «іншим країнам, які постраждали від скорочення експорту й імпорту після зруйнування транспортних комунікацій». В 2013 році Україна головує в ОБСЄ.

Питання для самоконтролю

1. Визначте поняття і склад населення.

2. Яким чином міжнародне право регулює питання набуття та припинення громадянства?

3. Які особливості притаманні правовому статусу біженців?

4. Який правовий статус особи, яка отримала політичний притулок? У яких регіонах визнається право на дипломатичний притулок?

5. У яких міжнародно-правових документах і як закріпюються права людини?

6. Охарактеризуйте міжнародну систему захисту прав людини.

Тема 9. Територія в міжнародному праві

Поняття і види територій.

Склад і юридична природа державної території.

Державні кордони.

Міжнародні ріки. Режим Дунаю.

Правовий режим Арктики та Антарктики.

1. Під територією в міжнародному праві розуміється вся земна куля з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором.

За загальними видами правового режиму вся територія Землі поділяється на три категорії:

державні території;

території з міжнародним режимом;

території зі змішаним режимом.

Значення території в міжнародних відносинах дуже велике, оскільки вона є не тільки простором, але і середовищем мешкання та матеріальною базою існування кожної держави і всього людства. Тому територіальні проблеми завжди належали до числа найважливіших міжнародних проблем і часто ставали причиною конфліктів між державами.

Державна територія - це територія, яка знаходиться під суверенітетом певної держави. Її кордони встановлюються відповідно до міжнародного права і закріплюються міжнародними угодами.

До територій з міжнародним режимом належать земні простори, розташовані за межами державної території, що знаходяться в загальному користуванні всіх держав, всього людства. Правовий режим цих територій визначається міжнародним правом. Це, в першу чергу, відкрите море, повітряний простір над ним і морське дно за межами континентального шельфу.

До територіі зі змішаним режимом належать континентальний шельф і економічна зона. Ці райони не знаходяться під суверенітетом держави, але держави мають права стосовно дослідження, розробки і збереження природних ресурсів цих районів, а також права і обов'язки з охорони їх середовища. Космічний простір відкритий для користування будь-якою державою і всім людством.

2. Під державною територією в міжнародному праві розуміється частина земної кулі, яка належить певній державі, і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство.

До складу державної території входять суша і води, з розташованими під ними надрами, і повітряний простір, що знаходиться над сушею і водами

Склад державної території України визначений Законом України «Про державний кордон України» від 04.11.1995 р. Сухопутною територією держави є вся суша в межах її кордонів. Водну територію складають внутрішні (національні) води і територіальні води (територіальне море); відмінність цих двох водних просторів обумовлена різним режимом плавання іноземних цивільних суден і військових кораблів.

Територіальне верховенство держави є складовою частиною її суверенітету. Воно означає, що влада держави є вищою стосовно всіх осіб і організацій, що знаходяться в межах її території. Вся законодавча, виконавча і судова влада держави розповсюджується як на власних громадян і організації, так і на іноземних громадян і організації, а також на осіб без громадянства, що знаходяться в межах території даної держави.

Згідно міжнародному праву, юрисдикція держави розповсюджується на осіб, споруди, установки і транспортні засоби, що знаходяться в морських водах за межами її територіального моря і поза межами її території. Держава здійснює виняткову юрисдикцію над своїми військовими кораблями у відкритому морі, над своїми повітряними судами, що знаходяться поза межами території іноземної держави, а в деяких випадках і на іноземній території, над запущеними нею в космічний простір об'єктами і їх екіпажами.

Державна територія - це не тільки простір, в якому здійснюється верховна влада даної держави, але й природне середовище. Держава самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації ресурсів. Іноземні держави і особи повинні поважати юридичну приналежність природних ресурсів територіальному суверену і його право регулювати використання цих ресурсів на свій розсуд.

3. Державні кордони визначають межі державної території і в цьому полягає їх головне призначення.

Режим державного кордону встановлюється національним законодавством і міжнародними договорами і включає правила:

- утримання кордону;

- перетинання кордону особами і транспортними засобами;

- пропуску через кордон осіб і товарів;

- ведення на кордоні господарської й іншої діяльності;

- вирішення прикордонних інцидентів.

Розрізняють наступні види кордонів державної території:

- Сухопутні кордони встановлюються на основі договорів між державами і, згідно з цими угодами, намічаються на місцевості. Як правило, ці кордони проводяться з урахуванням особливостей рельєфу місцевості, іноді по прямій лінії, а також по меридіанах або паралелях.

- Водні кордони підрозділяються на річкові, озерні, кордони інших водоймищ і морські.

Кордони на річках встановлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних річках - по тальвегу або середині головного фарватеру, на несудноплавних - посередині річки. На озерах і інших водоймищах кордон встановлюється по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища.

Морськими кордонами держави є зовнішні кордони її територіального моря або лінія розмежування територіального моря суміжних або протилежних держав. Зовнішні кордони територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (межа не повинна перевищувати 12 морських миль).

- Повітряним кордоном державної території є бокові висотні межі її повітряного простору. Боковим кордоном повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державної території. Ніяких особливих угод по повітряних кордонах не укладається.

Сучасні сухопутні і водні кордони встановлюються, як правило, за договором між державами, що межують, і називаються договірними. В цих випадках проходження лінії сухопутного кордону детально описується в міжнародному договорі і відповідно до цього опису лінія кордону наноситься на карту, яка є невід'ємною частиною даного договору. Цей процес визначення договірного кордону називається делімітацією. Для встановлення сухопутної лінії кордону на місцевості держави, що межують, створюють змішану (сумісну) комісію, яка позначає положення кордону на місцевості шляхом спорудження спеціальних прикордонних знаків. Це і є демаркація кордону.

Окрім договірних, існують так звані «історично створені кордони», чітке положення яких не визначалося і не закріплювалося в договорі між державами, але їх тривалий час дотримувалися на місцевості і були так чи інакше визнані державами, що межують.

На прикордонних річках серединна лінія річки або серединна лінія головного фарватеру або тальвегу, за якою проводиться лінія кордону, може змінюватися через різні намивання, наноси та інші природні явища.

Принципи непорушності і недоторканності державного кордону, недоторканності і цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони не виключають можливості мирної зміни кордону за домовленістю між державами і відповідно до міжнародного права.

Від режиму державного кордону слід відрізняти прикордонний режим - режим прикордонної зони, територіальних вод і внутрішніх вод, що мають вихід до державного кордону. Прикордонний режим спрямований на створення необхідних умов для охорони кордону. Ширина прикордонної зони не перевищує, як правило, п'яти кілометрів.

4. Міжнародними ріками є такі ріки, які протікають по території двох або більше держав і неминуче є предметом міжнародно-правових відносин прибережних держав. На відміну від міжнародних, національні ріки розташовані цілком в межах однієї держави і безпосередньо не стосуються інтересів інших країн.

В світі нараховується досить багато рік і озер, що належать до категорії міжнародних. В Європі найбільшими ріками такого роду є Дунай і Рейн, в Африці - річки Ніл, Конго, Нігер, Сенегал, а також озеро Чад, в Латинській Америці - система річок Ла-платні, що включає Парану, Уругвай і ін., і Амазонка з притоками, в Північній Америці - система Великих озер, в Азії - Евфрат, Меконг, Брахмапутра.

Правовий режим рік, що перетинають території двох і більш держав ще порівняно недавно пов'язувався виключно з судноплавством. Панувала думка, що міжнародною рікою у власному значенні цього слова є тільки ріка, що має безпосереднє з'єднання з морем і судноплавна на всьому своєму протязі. Акцент на судноплавство пояснюється тим, що у минулому такі річки використовувалися в основному для цієї мети, а сама проблема міжнародних річок виникла як проблема забезпечення судноплавства по них.

Особливості правового режиму міжнародних річок обумовлені тим, що вони представляють єдиний природний комплекс, і разом з тим вони поділені між різними державами. Тому всі питання використання вод міжнародних річок і озер вимагають злагодженого підходу, співробітництва всіх зацікавлених (прибережних) країн. Міжнародна практика йде шляхом розробки угод, що стосуються використання конкретних міжнародних річок, озер або їх басейнів. Достатньо пригадати Договір про басейн ріки Ла-платні 1969 р. і Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. у Південній Америці, Угоду про Міжнародну Комісію з охорони ріки Рейн від забруднення 1963 р.

Сьогодні діє декілька десятків міжнародних угод, що встановлюють правовий режим конкретних міжнародних річок і озер. Разом з тим немає універсальної конвенції, яка б кодифікувала загальні принципи і норми «міжнародного річкового права».

Спеціальне регулювання було передбачено для Дунаю, свобода судноплавства якого спочатку (Паризький мирний договір 1856 р.) контролювалася переважно неприбережними державами. Сучасний режим цієї річки визначається Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї, підписаною в 1948 р.

У цій Конвенції втілені типові риси правового режиму міжнародної річки, навігація на якій оголошується «вільною для громадян, торгових суден і товарів на основі рівності щодо торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства».

Прибережні держави мають право обмежити або заборонити прохід військових суден неприбережних держав або інших суден, що переслідують військові цілі.

У ст. 30 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї вказується: «Прохід Дунаєм військових кораблів всіх непридунайських країн забороняється. Прохід Дунаєм військових кораблів придунайських країн за межами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між зацікавленими придунайськими державами».

Свобода судноплавства припускає не тільки плавання річкою, але і захід в порти, здійснення в них торговельних, вантажних і розвантажувальних робіт, посадку і висадку пасажирів. Передбачається неодмінне дотримання при цьому діючих в прибережних державах законів і правил. Прибережні держави повинні підтримувати свої річкові ділянки в судноплавному стані для річкових, а на відповідних ділянках і морських суден, проводити необхідні роботи для забезпечення якнайкращих умов судноплавства.

Міжнародними договорами передбачається створення спеціальних органів - міжнародних річкових комісій, які зобов'язані сприяти вирішенню різних питань спільного використання міжнародних річок.

Так, згідно Конвенції про режим судноплавства на Дунаї, з представників придунайських держав була створена Дунайська комісія, до компетенції якої входять спостереження за виконанням положень Конвенції, складання загального плану основних робіт на користь судноплавства, а в деяких випадках - здійснення таких робіт, уніфікація правил річкового нагляду, видання довідників, лоцій, навігаційних карт.

В 1985 р. була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав з питань охорони його вод від забруднення.

5. Антарктика є великим регіоном нашої планети, розташованим від Південного полюса до 60-ї паралелі південної широти. Власне вона включає як материк Антарктиду, так і прилеглі до нього землі, острови, морський простір. Міжнародно-правовий режим Антарктики регулюється Договором про Антарктику, прийнятим 01.12.1959 р. у Вашингтоні (США). В основі Договору - принцип використовування Антарктики тільки в мирних цілях. Вона є демілітаризованою і нейтралізованою територією. Разом з цим Антарктика є без'ядерною зоною, оскільки Договір забороняє проводити тут будь-які ядерні вибухи, а також розміщення радіоактивних відходів. Другий важливий принцип правового режиму Антарктики - свобода наукових досліджень. Договором був створений міжнародний механізм для координації діяльності з дослідження Антарктики - Консультативні Наради. На XI спеціальній консультативній нараді в квітні 1991 р. було ухвалено рішення про заборону геологорозвідувальних робіт в Антарктиці строком на 50 років. Відповідний протокол був підписаний в Мадриді в жовтні 1991 року.

Арктика - північна полярна область земної кулі, яка охоплює весь Північний Льодовитий океан, примикаючі частини Тихого й Атлантичного океанів, а також околиці материків Євразії і Північної Америки в межах полярного кола (66,33 п.ш.). На узбережжя Північного Льодовитого океану виходять п'ять країн: Росія, США, Канада, Данія (Гренландія) і Норвегія. Особливість правового режиму Арктики полягає в тому, що її морські простори, розділені на сектори, кожний з яких утворює форму трикутника, вершиною якого є Північний полюс, а основою - узбережжя арктичної держави. Активно розвивається міжнародне співробітництво в області дослідження Арктики і охорони її природного середовища, у зв'язку з чим було укладено низку угод: багатостороння Угода про збереження білих ведмедів 1973 р., радянсько-канадський Протокол про науково-технічне співробітництво в Арктиці 1984 р., радянсько-американська Угода про співробітництво в боротьбі із забрудненням Берингового і Чукотського морів в надзвичайних ситуаціях 1990 року.

Питання для самоконтролю:

Які існують види територій з погляду міжнародного права?

Що таке державна територія і який її склад?

Які правила включає режим державного кордону?

Що розуміють під «прикордонним режимом»?

Який порядок встановлення державних кордонів?

Який правовий статус міжнародних річок?

Які особливості правового режиму Арктики та Антарктики?

Тема 10. Дипломатичне та консульське право

Поняття дипломатичного і консульського права, його джерела.

Органи зовнішніх зносин держав.

Дипломатичні представництва: поняття, склад, функції.

Привілеї та імунітети дипломатичного представництва.

Спеціальні місії.

Консульські установи: поняття, функції.

1. З появою держави і права міждержавні відносини стали регулюватися правовими нормами. У числі перших таких норм був інститут послів, що регулював відносини між державами у зв'язку з періодичним напрямом один до одного послів для вирішення офіційних державних задач.

Дипломатичне і консульське право - галузь міжнародного публічного права, яка включає принципи та норми, які регулюють порядок організації відносин між державами і між іншими суб'єктами міжнародного права. Система дипломатичного права відповідає основним формам дипломатії: двосторонньої дипломатії, яка здійснюється через дипломатичні представництва або через так звані спеціальні місії; багатосторонньої дипломатії, яка здійснюється делегаціями на міжнародних конференціях та сесіях органів міжнародних організацій, а також постійними представництвами держав при міжнародних організаціях.

Дипломатичне право протягом тривалого часу грунтувалося на звичаях. Часткове офіційне кодифікування дипломатичного права було вперше проведено у регіональному масштабі у Латинській Америці (Гаванська Конвенція про дипломатичних чиновників 1928 р.). Сьогодні дипломатичне право в основному кодифіковане. До джерел дипломатичного і консульського права належать: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Конвенція про спеціальні місії 1969 р., Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р., Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Конвенція про привілеї і імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. Окрім того, діють двосторонні договори, а в більшості держав є й своє законодавство про дипломатичні та консульські представництва.

2. Органи зовнішніх зносин є державними органами, за допомогою яких держава здійснює свої зв'язки з іншими державами та міжнародними організаціями. Органи зовнішніх зносин держав поділяються на внутрішньодержавні та зарубіжні. Внутрішньодержавними є ті органи зовнішніх зносин, які постійно знаходяться на території даної держави. До них належать: вищі державні органи, а саме вищий представницький орган, який визначає основи зовнішньої політики даної держави; глава держави; глава уряду; відомство закордонних справ.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин прийнято поділяти на постійні та тимчасові. До постійних органів належать: дипломатичні представництва держав (посольства і місії); консульські представництва, торгівельні представництва та постійні представництва держав при міжнародних організаціях. До тимчасових органів відносяться: спеціальні місії та делегації на міжнародних конференціях або у міжнародних органах.

3. Встановлення між державами дипломатичних відносин тягне за собою, як правило, обмін дипломатичними представництвами. Дипломатичне представництво - орган держави, що перебуває на території іншої держави для здійснення дипломатичних зносин з цією державою.

Розрізняють два види дипломатичних представництв: посольства (які очолюються послом) та місії (які очолюються посланником або постійним повіреним у справах). Згідно з Віденської конвенцією 1961 р. персонал дипломатичного представництва поділяється на дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий.

До дипломатичного персоналу належать: посли, посланники, радники, торговельні представники та їх заступники, спеціальний аташе (військовий, військово-морський, військово-повітряний) та їх заступники, секретарі (перший, другий, третій) та аташе. Кількість співробітників кожного рангу у різних представництвах неоднакова.

До адміністративно-технічного персоналу належать: завідуючі канцелярією, бухгалтери, перекладачі, діловоди, друкарки та інші співробітники.

До обслуговуючого персоналу належать: шофери, кур'єри, коменданти, лікарі, кухарі, садівники, ліфтери та інші особи, які обслуговують представництво та його главу.

Дипломатичний корпус - це сукупність глав дипломатичних представництв у даній країні, а в широкому розумінні - це глави та увесь склад дипломатичного персоналу усіх дипломатичних представництв разом з членами їх сімей. Очолює дипломатичний корпус дуайен (декан) дипломатичного корпусу - старший за класом та часом перебування у країні, глава одного з дипломатичних представництв.

До функцій дипломатичного представництва належать: представницька функція (виступати від імені акредитуючої держави); захист прав і інтересів акредитуючої держави та її громадян; ведення переговорів з урядом держави перебування; розвиток дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування; консульська функція; функція інформування свого уряду про країну перебування. Але цей перелік не є вичерпним.

4. Привілеї та імунітет дипломатичного представництва - це спеціальні права та привілеї, що надаються відповідно з міжнародним правом іноземним дипломатичним представництвам, їх главам та співробітникам. У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети та привілеї поділяються на імунітети та привілеї дипломатичного представництва й особисті імунітети та привілеї членів дипломатичного персоналу і їх родин.

До першої категорії належать: недоторканність приміщень дипломатичного представництва; імунітет майна та засобів пересування, кореспонденції та архівів; фіскальний імунітет; право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави; митні привілеї; протокольні привілеї.

До другої категорії належать: недоторканність особи, житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо виконавчих дій; фіскальний імунітет; митні привілеї; звільнення від особистих повинностей.

Члени адміністративно-технічного персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають в ній постійно, користуються нарівні з членами сімей, що мешкають з ними, недоторканністю особи, житла, фіскальним імунітетом, імунітетом від кримінальної юрисдикції, а від цивільної та адміністративної - лише відносно дій, вчинених при виконанні службових обов'язків.

Стосовно членів обслуговуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування або не мешкають у ній постійно, то вони користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при виконанні службових обов'язків та звільняються від податків, зборів та мита на заробіток, який вони отримують на службі.

5. Спеціальною місією називається тимчасова місія, яка прямує в іншу державу з відома останньої для переговорів з певних питань або для виконання іншого конкретного завдання, тобто це делегації держав, що виконують ті чи інші функції у двосторонніх відносинах (делегації на переговорах, на різних церемоніях, наприклад, при вступі на посаду глави держави, на ювілеях, похоронах). До спеціальних місій не належать делегації держав, які прямують на багатосторонні міжнародні конференції чи до органів міжнародних організацій.

Правовий статус спеціальних місій визначається звичаєвими нормами міжнародного права та Конвенцією про спеціальні місії 1969 р. Конвенція виходить з того, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв та їх персоналу, зафіксовані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961р., повинні поширюватися і на спеціальні місії та їх персонал.

6. Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-правових принципів та норм, що регулюють діяльність консульських установ та членів їх персоналу і визначають їх статус, функції, права та обов'язки. Зараз консульські установи покликані сприяти розвитку не тільки економічних, торговельних, але й науково-технічних, культурних, туристських, а в деяких випадках й політичних зв'язків між державами.

Консульські установи як зарубіжні представництва суттєво відрізняються від дипломатичних установ, в першу чергу, тим, що вони функціонують не в межах усієї держави перебування, а у межах консульського округу, який визначається за взаємною згодою держав.

Передбачено чотири види консульських установ: генеральні консульства; консульства; віце-консульства; консульські агенції. Найбільш розповсюдженими є генеральні консульства. До складу посольств також можуть входити консульські відділи.

Консули призначаються відомством закордонних справ, з повідомленням країни перебування. При цьому консул отримує спеціальне посвідчення про його повноваження - консульський патент. Консульський патент видається главою держави, уряду чи міністром закордонних справ держави, чиї інтереси він представлятиме. Країна, яка приймає консула, видає йому спеціальний дозвіл на виконання обов'язків консула - консульську екзекватуру. Саме з моменту її отримання розпочинається діяльність консула. Глава консульського відділу посольства не проходить вказану процедуру, він призначається шляхом, який встановлений для дипломатичного персоналу.

Консульські функції умовно можна поділити на дві категорії. До першої належать функції, близькі до функцій дипломатичних установ. Це - охорона і захист інтересів держави, яку консульскі установи представляють, її громадян та юридичних осіб, сприяння розвитку торговельних, економічних, культурних та наукових зв'язків між державами та ін.

До власне консульських функцій належать:

видача віз; видача та продовження термінів дії паспортів громадянам акредитиючої держави;

реєстрація своїх громадян, що постійно проживають на території консульського округу;

виконання обов'язків нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану та деяких інших функцій адміністративного характеру.

Ці питання врегульовані Віденською конвенцією про консульські зносини, а також двосторонніми угодами.

Консульські установи мають привілеї та імунітети. Так, приміщення консульської установи, її архіви, документи та офіційне листування є недоторканними. Консульська установа звільняється від податків, має дозвіл на ввезення без мита предметів, які призначені для використання консульською установою. На приміщенні консульської установи встановлюється прапор та емблема держави, яка представляється.

Питання про імунітет глави консульської установи вирішується по-різному. Стаття 41 Віденської конвенції про консульські зносини закріплює:

консульські посадові особи не підлягають арешту та попередньому затриманню, інакше як на підставі постанов судових органів у разі скоєння тяжких злочинів;

за винятком випадків, визначених у п. 1 цієї статті, консульські посадові особи не можуть бути ув'язнені та не підлягають ніяким іншим формам обмеження власної свободи, інакше як на підставі судових постанов, що набули законної сили.

Деякими двосторонніми угодами встановлені імунітети консульських посадових осіб, які прирівнюються до імунітетів дипломатичних агентів, однак більшість держав дотримується положень, встановлених Віденською конвенцією про консульські зносини.

Питання для самоконтролю

1. Дайте поняття дипломатичного і консульського права.

2. Охарактеризуйте джерела дипломатичного і консульського права.

3. Чи затосовується звичай у дипломатичному і консульському праві?

4. Які види дипломатичних представництв існують?

5. Які підстави припинення функцій дипломатичного представництва?

6. Охарактеризуйте основні привілеї та імунітети дипломатичних представництв.

7. Які види консульських установ існують?

8. У чому полягає специфіка діяльності спеціальних місій?

Тема 11. Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю

Основні правові форми співробітництва держав в боротьбі зі злочинністю.

Основні сфери міжнародної співпраці держав.

Правова допомога по кримінальних справах. Видача злочинців.

1. Під міжнародною боротьбою зі злочинністю розуміється співробітництво держав в боротьбі з певними видами злочинів, скоєними фізичними особами. Це співробітництво пройшло тривалу еволюцію.

Першою формою такого співробітництва було співробітництво у видачі злочинців. Ще в договорі хеттського царя Хаттусія III і єгипетського фараона Рамзеса II 1296 р. до н.е. йшлося: «якщо хто-небудь втече з Єгипту і піде в країну хеттів, то цар хеттський не буде його затримувати, але поверне в країну Рамзеса».

Пізніше виникла необхідність обмінюватися інформацією, причому обсяг цієї інформації постійно розширювся. На певному етапі виникла необхідність обмінюватися досвідом. А останнім часом помітне місце у відносинах між державами займає питання про надання професійно-технічної допомоги. Особливе значення мають спільні дії або їх координація, без чого правоохоронні органи різних держав не можуть успішно боротися з окремими видами злочинів, перш за все, з організованою злочинністю.

На сьогоднішній день співробітництво держав розвивається на трьох рівнях:

1. Двостороннє співробітництво. Тут найбільшого поширення набули двосторонні угоди з таких питань як надання правової допомоги у кримінальних справах, видача злочинців, передача засуджених осіб для відбування покарання в країні, громадянами якої вони є. Міждержавні і міжурядові угоди, як правило, супроводжуються міжвідомчими, в яких конкретизується співробітництво окремих відомств.

2. Співробітництво на регіональному рівні обумовлена збігом інтересів і характером відносин країн певного регіону. Так, наприклад, у 1971 р. 14 держав-члени ОАД підписали у Вашингтоні Конвенцію про попередження актів тероризму і покарання за їх скоєння. В рамках СНД таке співробітництво розвивається вельми швидко: в січні 1993 р. в Мінську країни Співдружності (окрім Азербайджану) підписали Конвенцію про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах.

3. Співробітництво на універсальному рівні почалося ще в рамках Ліги Націй і продовжувалося в ООН. На сьогодні створена ціла система багатосторонніх універсальних договорів в області міжнародного кримінального права:

Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.;

Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р.;

Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі і інститутів і звичаїв, схожих з рабством 1956 р.;

Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 р.;

Токійська конвенція про злочини і деякі інші акти, що скоюються на борту повітряних суден 1963 р.;

Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.;

Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки цивільної авіації 1971 р.;

Конвенція про наркотичні речовини 1961 р.;

Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;

Конвенція про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.;

Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979р.;

Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів ставлення і покарань 1984 р.;

Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців тощо.

Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинами передбачає вирішення державами декількох взаємопов'язаних задач:

а) узгодження кваліфікації злочинів, що представляють небезпеку для декількох або всіх держав;

б) координація заходів по запобіганню і припиненню таких злочинів;

в) встановлення юрисдикції над злочинами і злочинцями;

г) забезпечення невідворотності покарання;

д) надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинців.

2. З розвитком торгівлі, мореплавства і зв'язків між державами розширилася і сфера співробітництва в боротьбі з конкретними видами злочинів, що посягають на загальні інтереси.

Широке розповсюдження набула боротьба з морським піратством, яке було визнане державами міжнародним злочином, а пірати оголошені ворогами людства. До ухвалення в 1958 р. Конвенції про відкрите море, питання боротьби з піратством регулювалися звичаєвими нормами, сьогодні положення про боротьбу з піратством містяться також в Конвенції ООН про морське право 1982 р.

На віденському конгресі в 1815 р. був прийнятий перший акт про заборону торгівлі рабами, але більш чітко положення про боротьбу з работоргівлею були закріплені в Конвенції про рабство 1926 р. В 1956 р. на Женевській конференції була прийнята Додаткова конвенція про заборону рабства, работоргівлі і інститутів і звичаїв, схожих з рабством.

З часом розпочалося співробітництво держав в боротьбі з порнографією. В 1910 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з розповсюдженням порнографічних видань, а в 1923 р. - Конвенція про припинення розповсюдження порнографічних видань і торгівлі ними.

Також представляє інтерес Міжнародна конвенція по боротьбі з підробкою грошових знаків 1929 р. Її ухвалення було результатом загрози з якою зіткнулися держави у зв'язку з розповсюдженням цього небезпечного явища.

Збільшення кількості випадків захоплення повітряних суден у 60-ті роки минулого століття призвело до ухвалення в 1963 р. в Токіо Конвенції про злочини і інші терористичні акти, вчинені на борту повітряних суден. В 1970 р. була прийнята Гаазька конвенція про запобігання незаконного захоплення повітряних суден, в 1971 р. - Монреальська конвенція про запобігання незаконних актів, що загрожують безпеці цивільної авіації, в 1988 р. - Протокол, що стосується незаконних актів насильства в міжнародних аеропортах.

Міжнародне співробітництво в боротьбі з незаконним розповсюдженням наркотиків розпочалося на початку ХХ ст. Перша міжнародна угода була укладена в Гаазі в 1912 р. В 1961 р. була прийнята Єдина конвенція про наркотичні речовини, в 1971 р. Конвенція про психотропні речовини, а в 1988 р. прийнята Конвенція про боротьбу з незаконним обігом наркотичних і психотропних речовин.

Міжнародне співробітництво у боротьбі з тероризмом розпочалося в період існування Ліги Націй. В 1937 р. в Женеві була прийнята Конвенція про попередження і припинення тероризму.

Пізніше була прийнята Міжамериканська конвенція про попередження і покарання здійснення актів тероризму 1971 р.; в 1973 р. - Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, а в 1976 р. прийнята Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом.

У зв'язку з розвитком ядерної техніки і ядерного виробництва постало питання про боротьбу з розкраданням ядерного матеріалу. В березні 1980 р. була прийнята спеціальна Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу, в якій, враховуючи особливу небезпеку розкрадання і розповсюдження цього матеріалу, були чітко визначені склад злочину, порядок притягнення до відповідальності порушників і їх видачі.

3. Кримінально-процесуальні дії влади держави обмежені її територією, тоді як для нормального відправлення правосуддя у кримінальних справах іноді необхідне проведення процесуальних дій на території іншої держави. Оскільки принцип державного суверенітету виключає прямі дії влади однієї держави на території іншої, то прохання про допомогу залишається єдиною можливістю виконати необхідні процесуальні дії. Співробітництво держав щодо надання правової допомоги у кримінальних справах розвивається на рівні двосторонніх зв'язків і регіональних угод, окремі питання такого співробітництва включаються і до багатосторонніх міжнародних угод.

Надання правової допомоги у кримінальних справах передбачають:

1. Міждержавні договори, які можна підрозділити на два основні види:

- конвенції про боротьбу зі злочинами міжнародного характеру (їх близько двадцяти - Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р., Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. і ін.). У цих конвенціях зафіксовані, як правило, один-два види правової допомоги у кримінальних справах (видача осіб для притягнення до відповідальності і пов'язані з цим юридичні дії - обмін інформацією, передача предметів, пов'язаних із злочином тощо);

- договори про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах (Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.).

2. Міжурядові договори - це, перш за все, двосторонні угоди щодо боротьби з окремими видами злочинів міжнародного характеру (незаконні операції з наркотиками, культурними цінностями, контрабанда) і угоди про співробітництво і обмін інформацією у сфері боротьби з порушеннями податкового законодавства.

Договори такого роду, як правило, передбачають наступні види співробітництва: обмін даними про осіб, що скоюють вказані злочини; обмін інформацією про підготовку і скоєння злочинів, а також про способи їх здійснення; обмін відповідними фахівцями і технологіями і т.інш. До цієї ж групу можуть бути віднесені угоди про співробітництво і обмін інформацією в області боротьби з порушеннями податкового законодавства.

3. Угоди про правову допомогу і співробітництво між органами прокуратури.

Правова допомога за даними угодами включає наступне:

- пересилка матеріалів прокурорсько-слідчої діяльності;

- виконання окремих процесуальних дій;

- здійснення наглядових функцій, пов'язаних з розслідуванням злочинів;

- сприяння в розшуку злочинців, зниклих без вісті, а також етапуванні арештованих і засуджених;

- боротьба з правопорушеннями в області економіки і зовнішньоекономічної діяльності;

- обмін інформацією про злочинців і осіб, причетних до злочинів;

- співробітництво з інших питань прокурорської діяльності.

Взаємодія здійснюється через генеральні прокуратури сторін, якщо міждержавною угодою не встановлений інший порядок. При виконанні клопотання застосовується законодавство запрошуваної держави. Проте при цьому можуть застосовуватися і процесуальні норми запрошуючої держави, якщо вони не суперечать законам запрошуваної сторони.

4. міжвідомчі угоди (Угода про взаємодію міністерств внутрішніх справ незалежних держав у сфері боротьби зі злочинністю 1992 р., Угода про співробітництво міністерств внутрішніх справ СНД у сфері боротьби з організованою злочинністю 1994 р., Угода про порядок передачі і транзитного перевезення осіб, узятих під варту 1994 р. та ін.).

Інститут видачі злочинців (екстрадиція) широко застосовується в практиці міжнародних відносин. З розвитком відносин між державами удосконалюється і інститут видачі.

Видача - це передача особи державою, на території якої дана особа знаходиться, іншій державі для притягнення її до кримінальної відповідальності або для приведення вироку до виконання.

Видача можлива, якщо скоєне діяння передбачене договором про видачу і це діяння згідно з кримінальними законам обох держав тягне покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад один рік. При цьому смертна кара до особи, що підлягає видачі, не може бути застосована, якщо вона не передбачена законом держави, що видає.