Міжнародне право

Не підлягають видачі власні громадяни або особи, яким наданий притулок. Не видаються також особи, відносно яких вже винесений вирок, що набув чинності, у тій же самій справі або провадження по справі припинено; у справах приватного звинувачення або про політичні злочини, а також в тому випадку, якщо закінчився термін давності за законодавством держави, до якої звернено прохання про видачу, а також якщо видача заборонена законодавством держави, до якої звернено прохання про видачу.

Видана особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності і покарана тільки за злочини, які спричинили за собою його видачу.

Питання екстрадиції регулюються як внутрішнім правом держав, так і міжнародними договорами. В основному це двосторонні договори.

Інколи такі договори укладають декілька держав. У 1984 році угоду про видачу злочинців підписали Гана, Бенін, Нігерія і Того. Серед багатосторонніх договорів у цій сфері заслуговують на увагу, зокрема, Європейська (Паризька) конвенція про видачу злочинців 1957 року, підписана державами - членами Ради Європи (бере участь більше 20 держав), а також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (підписана 10 країнами СНД), розділ IV якої присвячений проблемі видачі злочинців.

Положення цих конвенцій, за невеликим винятком, приблизно однакові. Сторони зобов'язалися видавати одна одній осіб, що перебувають на їх території, для притягнення до кримінальної відповідальності або приведення вироку до виконання. Крім того, в них більш менш детально регламентується порядок, якого договірні сторони мають намір дотримуватися при вирішенні практичних питань, пов'язаних з видачею.

За останні десятиліття прийнята низка багатосторонніх конвенцій, направлених на боротьбу зі злочинами міжнародного характеру, в яких міститься зобов'язання про видачу ймовірних злочинців. Згідно Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами 1949 р., передбачені в ній злочини розглядаються як злочини, що спричиняють за собою видачу, і на них поширюється будь-який договір про видачу, який був або буде укладений між будь-якими сторонами цієї Конвенції. У пізніших договорах про співпробітництво в боротьбі з різними видами злочинів положення про видачу сформульовані докладніше, але суть їх не змінилася. В жодному з договорів інститут видачі не носить безумовного характеру. Зміст положень в цьому випадку зводиться до того, що злочинці не повинні залишатися безкарними. Рекомендується йти шляхом укладення договору про видачу, якщо без наявності такого договору держава відповідно до свого законодавства не може видавати ймовірних злочинців. Наприклад, Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року йде декілька далі. Вона передбачає: якщо держава-учасниця, що обумовлює видачу наявністю договору, одержує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має договору про видачу, держава, до якої звернено прохання, може розглядати дану конвенцію як юридичну підставу для видачі. Таке ж положення міститься в Конвенції про боротьбу з незаконними актами, направленими проти безпеки морського судноплавства 1988 року і інших угод. У багатьох конвенціях, особливо в тих, що стосуються боротьби з терористичними актами, закріплено положення, суть якого зводиться до принципу «покарай або видай».

При цьому в рамках Європейського Союзу діє спрощена система видачі, впровадження якої відбувалося поетапно.

Так, ч.1 (b) ст.31 Договору про Європейський Союз встановлювала, що дії, які здійснюються спільно в області судового співробітництва по кримінальних справах, покликані, серед іншого, полегшити екстрадицію між державами-членами. Все це повинно служити основоположним цілям Європейського Союзу: зберігати і розвивати Союз як простір свободи, безпеки і правосуддя, в якому забезпечено вільне пересування осіб у взаємозв'язку з відповідними заходами у сфері контролю за зовнішніми кордонами, наданням притулку, імміграцією, а також запобігання злочинності і боротьбі з цим явищем (ст.2 Договору про Європейський Союз).

Перші серйозні спроби створення системи видачі в рамках Європейського Союзу - це дві угоди, прийняті Радою міністрів юстиції і внутрішніх справ Євросоюзу. У першій угоді від 10 березня 1995 року встановлюється, що в разі укладення договору між державою-відповідачкою і особою, що підлягає екстрадиції, видача останньої здійснюється за формальним запитом про екстрадицію. Таким чином, підтверджуються принципи Шенгенської угоди.

У другій угоді від 27 вересня 1996 року виключено правило про запит на екстрадицію по дипломатичних каналах. Кожна держава призначає центральний орган, якому доручається передавати і отримувати запити на екстрадицію, а також документи, що додаються. Крім того, Угода, по-перше, пом'якшила умови кваліфікації злочину. Перш за все, це стосується правила подвійного звинувачення. Держава-відповідачка тепер не може відхиляти запит, мотивуючи це тим, що в її законодавстві відсутня кваліфікація даного виду злочину. Також вказаною угодою змінений мінімальний строк покарання за злочин, за який підлягає екстрадиції особа - позбавлення волі на строк від 12 місяців за законодавством країни, що вимагає видачі злочинця, і від 6 місяців за законодавством держави-відповідачки. До того ж держава-відповідачка вже не може відмовити в екстрадиції з мотивів закінчення строків давності кримінального переслідування або покарання за її законодавством. По-друге, дозволяє державі-відповідачці видавати своїх громадян, що є нововведенням, яке явно демонструює «європейське громадянство» і підкреслює, що країни Євросоюзу користуються однаковими правами і обов'язками.

Введення єдиного європейського ордеру передбачало Рамкове рішення Ради Європейського Союзу «Про європейський ордер на арешт і процедури передачі осіб між державами-членами», прийняте 13 червня 2002 року як результат роботи, що проводилася за підсумками позачергового саміту Європейського Союзу в м. Тампере (Фінляндія) 15-16 жовтня 1999 року, на якому було прийнято концепцію взаємного визнання державами-членами Європейського Союзу судових рішень.

Європейський ордер на арешт - це видане державою-членом Європейського союзу судове рішення, в цілях затримання і передачі іншою державою-членом розшукуваної особи для здійснення кримінального переслідування або для виконання покарання або заходу безпеки, пов'язаних з позбавленням волі.

Європейський ордер на арешт, подібно до своїх аналогів у внутрішньодержавному праві, служить юридичною підставою для затримання підозрюваного, обвинуваченого або злочинця (якщо обвинувальний вирок відносно особи вже був ухвалений і набрав чинності). При цьому на відміну від національних ордерів, в даному випадку йдеться про затримання «розшукуваної особи» на території інших держав-членів Європейського Союзу, де вона може опинитися (або переховуватися) після скоєння злочину. Також, на основі принципу взаємного визнання і відповідно до положень Рамкового рішення від 13 червня 2002 р. держави-члени виконують будь-який європейський ордер на арешт.

Європейський ордер на арешт може видаватися стосовно діянь, відносно яких закон держави-члена, що видає ордер, передбачає покарання або захід безпеки, пов'язані з позбавленням волі з верхньою межею не менше 12 місяців, або коли вже було призначено покарання чи вже був накладений захід безпеки - стосовно обвинувальних вироків, що передбачають засудження до позбавлення волі не менше чим на 4 місяці.

Якщо вказані нижче злочини, як вони визначені в праві держави-члена, що видає ордер, караються в цій державі покаранням або заходом безпеки, пов'язаними з позбавленням волі з верхньою межею не менше 3 років, то стосовно даних злочинів передача особи на підставі європейського ордера на арешт згідно з умовам Рамкового рішення повинна виконуватися без проведення перевірки на предмет подвійної злочинності діяння: участь в злочинній організації; тероризм; торгівля людьми; сексуальна експлуатація дітей і дитяча порнографія; незаконна торгівля наркотичними засобами і психотропними речовинами; незаконна торгівля зброєю, боєприпасами і вибуховими речовинами; корупція; обманні дії, у тому числі, обманні дії, що завдають збитку фінансовим інтересам Європейських співтовариства, в значенні Конвенції від 26 липня 1995 р. «Про захист фінансових інтересів Європейських співтовариств»; відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом; фальшивомонетництво, включаючи підробку євро; кіберзлочинність, злочини проти навколишнього середовища, включаючи незаконну торгівлю видами тварин, що знаходяться під загрозою зникнення, і незаконну торгівлю сортами рослин, що знаходяться під загрозою зникнення, і породами дерев; надання допомоги незаконному в'їзду і перебуванню; навмисне вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень; незаконна торгівля людськими органами і тканинами; викрадання людини, незаконне позбавлення волі і захоплення заручника; расизм і ксенофобія; розкрадання, здійснене організовано або із застосуванням зброї; незаконна торгівля культурними цінностями, включаючи предмети антикваріату і витвори художнього мистецтва; шахрайство; рекет і здирництво грошей; виготовлення підробленої і піратської продукції; виготовлення фальшивих адміністративних документів і торгівля ними; підробка засобів платежу; незаконна торгівля гормональними засобами і іншими стимуляторами росту; незаконна торгівля ядерними і радіоактивними матеріалами; торгівля викраденими транспортними засобами; згвалтування; підпал; злочини, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду; угін літака/корабля; саботаж.

Якщо місце знаходження «розшукуваної особи» невідоме, то для його встановлення можна задіювати Шенгенську інформаційну систему, а також Інтерпол. Згодом «розшукувана особа» підлягає передачі судовому органу, що видав на неї ордер.

Коли особа затримана на підставі європейського ордера на арешт, виконуючий ордер судовий орган вирішує питання про необхідність її утримання під вартою відповідно до права виконуючої ордер держави-члена. У будь-який момент допускається тимчасове звільнення особи з-під варти згідно внутрішньому праву виконуючої ордер держави-члена за умови, що з боку уповноваженого органу даної держави-члена будуть зроблені всі заходи, визнані їм необхідними з метою унеможливити втечу розшукуваної особи.

Питання для самоконтролю

Що розуміють під «міжнародною боротьбою зі злочинністю»?

Які основні напрями співробітництва держав у галузі боротьби зі злочинністю?

Які форми правової допомоги у цивільних і сімейних справах існують?

Які форми правової допомоги існують у кримінальних справах?

Що таке «екстрадиція», які правила видачі злочинців, передачі засуджених для відбування покарання встановлені у міжнародному праві?

Тема 12. Міжнародно-правові засоби розв'язання міжнародних спорів

Зміст міжнародного спору.

Мирні засоби вирішення спорів і розбіжностей між державами.

Безпосередні переговори.

Міжнародна погоджувальна процедура.

Правові (судові) засоби врегулювання спорів.

Розв'язання спорів в міжнародних організаціях.

1. Міжнародний спір - це політико-правові відносини між суб'єктами міжнародного права, що відображають протиріччя, які існують у рамках цих відносин. В Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються два терміни: «спір» і «ситуація». Статут ООН не визначає різниці між цими поняттями. Але треба зазначити, що спір більш вузьке поняття, ніж ситуація. Спір має місце, коли держави взаємно висувають претензії з приводу одного предмету спору, а ситуація - коли зіткнення інтересів держав не передбачає взаємного висунення претензій, але породжує непорозуміння між ними.

Різниця між спором і ситуацією має також юридичне значення. При розгляді спору в Раді Безпеки, член Ради, що бере участь в спорі, повинен утриматися від голосування, а при розгляді ситуації - ні.

Міжнародні спори класифікуються за різними підставами: за об'єктом або предметом спору, за ступенем небезпеки для міжнародного миру, за географією розповсюдження (локальні, регіональні або глобальні), за числом суб'єктів (двосторонні або багатосторонні).

На основі аналізу Статуту ООН можна виділити з-поміж різних категорій спорів такі:

спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст.ст. 33, 36, 37);

будь-які спори (ст.ст. 35, 38);

спори юридичного характеру (ст.36);

місцеві спори (ст.52);

ситуації, що можуть призвести до міжнародних чвар або викликати спір (ст.34).

Поділ на політичні і юридичні спори доволі відносний. Відповідно до ст. 36 Статуту ООН спори юридичного характеру повинні розглядатися Міжнародним Судом. Це, перш за все, спори щодо тлумачення договорів, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, що представляє порушення міжнародних зобов'язань, відшкодування за порушення цих зобов'язань і інших питань.

Особливе місце серед спорів займають територіальні спори, тобто спори про приналежність зазначеної ділянки території, які, як правило, супроводжуються небезпечними політичними кризами і збройними конфліктами.

2. Мирні засоби розв'язання міжнародних спорів - це способи врегулювання розбіжностей і спірних питань між державами у повній відповідності до основних принципів сучасного міжнародного права без вживання збройних сил та примусу в будь-якій формі.

Питання використання мирних засобів розв'язання міжнародних спорів розглядалися ще на Гаазьких конференціях 1899 і 1907 рр., де була прийнята конвенція, яка рекомендувала державам «докладати всі свої зусилля до того, щоб забезпечити мирне розв'язання міжнародних непорозумінь». Але Гаазькі конференції не ставили питання про заборону війни. В Паризькому договорі, підписаному в 1928 р., був закріплений принцип відмови від війни як засобу національної політики. Після другої світової війни і перемоги народів над фашизмом агресивна війна була оголошена найтяжчим міжнародним злочином, було заборонено вдаватися до збройної сили для розв'язання міжнародних спорів і розбіжностей, якого б характеру вони не були.

Єдиним правомірним засобом розв'язання міжнародних спорів і розбіжностей між державами оголошуються мирні засоби, перелік яких приведений в ст. 33 Статуту ООН.

Стаття 1 Статуту ООН зазначає, що одна з головних цілей ООН є розв'язання мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, міжнародних спорів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру. Статут ООН, в основному, дає кваліфікацію мирних засобів дозволу міжнародних суперечок. Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні насамперед намагатися розв'язувати спори шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або іншими мирними засобами на свій вибір.

Отже, Статут ООН не обмежує сторони у виборі засобів мирного розв'язання міжнародних спорів. Основним критерієм вибору таких засобів є характер самого міжнародного спору. Держави ведуть постійний пошук нових ефективних мирних засобів. В рамках НБСЕ (тепер ОБСЄ) з цією метою регулярно збирається Нарада з мирного розв'язання спорів. Це зустрічі експертів в Монтереє (1978 р.), Афінах (1984 р.), Валетта (1991 р.), на яких були виказані цікаві ідеї і зроблені пропозиції у цій галузі.

3. Безпосередні переговори - це безпосередні контакти зацікавлених держав з метою з'ясування взаємних претензій, розгляду фактичних обставин зі спірного питання, вироблення взаємоприйнятних умов для розв'язання спору або розбіжностей та, при досягненні згоди, ухвалення відповідних міжнародних актів.

Безпосередні переговори - найстаріший інститут міжнародного права, він виник разом з міжнародним правом. Як видно з переліку, закріпленому ст. 33 Статуту ООН, безпосередні переговори стоять на першому місці серед мирних засобів розв'язання міжнародних спорів. Принцип першочерговості звернення до безпосередніх переговорів визнаний в багатьох інших міжнародно-правових актах: в Гаагських конвенціях 1899 і 1907 рр., мирних договорах 1947 р., Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., Манільській декларації 1982 р. і ін.

Безпосередні переговори є головним засобом розв'язання міжнародних спорів, основою для всіх інших засобів, бо вони базуються на угоді держав і сприяють такій угоді. Переговори - один з найгнучкіших засобів врегулювання міжнародних розбіжностей.

Вони можуть вестися офіційно представниками зацікавлених держав на самих різних рівнях, аж до вищого - на рівні глав держав і урядів, а також неофіційно - письмово чи усно.

Найважливішою перевагою безпосередніх переговорів є те, що в цьому випадку ускладнюється будь-який тиск і втручання в розв'язання спору з боку третіх держав і міжнародних інстанцій. Під час переговорів з'являється можливість встановлення особистих контактів між державними діячами і усунення недовіри між ними. Велику роль переговори грають також в узгодженні зовнішньої політики держав і при укладенні міжнародних договорів.

Але переговори не завжди є кращим засобом розв'язання міжнародних спорів. Як правило, треті сторони не беруть участь у переговорах, тобто немає неупередженого механізму розв'язання спірних питань, ніщо не заважає одній державі, що бере участь у спорі, висувати зайві вимоги, заявляти про відсутність проблеми, і перед вступом до переговорів вимагати виконання певних умов.

4. Іноді треті держави, або міжнародні організації намагаються допомогти державам, що сперечаються. Така допомога може мати дві форми: добрі послуги і посередництво.

Задача добрих послуг полягає в тому, щоб схилити держави, між якими виник спір, до врегулювання його за допомогою будь-якого мирного засобу, тобто встановити між ними прямі дипломатичні переговори і контакти. Держава, що надає добрі послуги, не бере участь в переговорах і не пропонує умов розв'язання спору.

На відміну від добрих послуг, посередник бере активну участь в переговорах між державами, що сперечаються. Більш того, він може вносити свої пропозиції, давати свої варіанти вирішення, складати проекти угод для сторін, що сперечаються. Проте, всі вони мають лише значення поради. Відмова від виконання цієї поради, з погляду міжнародного права, не вважається недружнім актом.

Як активний учасник переговорів, посередник володіє більш широкими правами і обов'язками: він спочатку і до кінця бере участь у переговорах, навіть іноді керує ними, може пропонувати зміни вимог сторін, щоб зближувати їх, вносити свої пропозиції. Для здійснення посередництва необхідна згода обох сторін, що сперечаються. Завданням посередника є узгодження претензій сторін і заспокоєння відчуття ворожнечі, що виникло між державами, що сперечаються.

Слідчі комісії і погоджувальні комісії створюються з представників обох сторін на паритетних засадах для врегулювання спору мирним шляхом або створення засад для такого врегулювання. Метою слідчої комісії є неупереджене встановлення спірних фактів, тоді як погоджувальні комісії не обмежуються фактичною стороною справи, а пропонують умови розв'язання спору по суті. Але висновки комісій не є обов'язковими для держав, що сперечаються, а носять рекомендаційний характер. Більш широке поширення в міжнародній практиці набули погоджувальні комісії. Порядок діяльності погоджувальних комісій такий же, як і слідчих. Склад комісій, місце і порядок їх роботи визначаються угодою сторін.

У своєму історичному розвитку погоджувальна процедура є по суті розвитком практики міжнародних слідчих комісій. Погоджувальна процедура посідає проміжне місце між зверненням до слідчої комісії, з одного боку, і процесом арбітражного або судового розгляду - з другого. При цьому головне завдання погоджувальної процедури полягає в тому, щоб залучити до активної участі у розв'язанні спору компетентну комісію і з її допомогою домогтися примирення сторін.

Погоджувальна процедура не повинна понятійно плутатися з посередництвом. На відміну від нього погоджувальна процедура застосовна до випадків, коли сторони передають свій спір на розгляд компетентного органу, насамперед для неупередженого встановлення фактів і внесення пропозицій щодо способів подолання конфлікту.

З історії міжнародних відносин відомо, що першим договором, який містив положення про створення міжнародної погоджувальної комісії, був договір між США і Великобританією, укладений 11 січня 1909р. про прикордонні води між США і Канадою.

Погоджувальна комісія звичайно складається з непарної кількості осіб, причому в ній можуть бути представлені як громадяни держав, що сперечаються, так і громадяни третіх держав. Нагляд над підготовкою рекомендацій або пропозицій доручається особі чи особам, які не беруть участі в спорі.

Інститут міжнародного права в Гаазі визнав примирення як «спосіб розв'язання міжнародних спорів будь-якого характеру, у який Комісія, створена Сторонами для розгляду спору, починає неупереджений розгляд спору і намагається визначити умови врегулювання, які імовірно визнаватимуться ними, або умови надання Сторонам допомоги, яку вони можуть зажадати».

Примирення як процедура регламентована Конвенцією з примирення і арбітражу в рамках ОБСЄ. Мета примирення полягає в наданні допомоги сторонам в спорі у пошуках врегулювання відповідно до міжнародного права. Погоджувальна комісія після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями. Протягом 30 днів сторони повинні визначити своє ставлення до пропозицій доповіді - погодитися з ними чи ні.

5. Міжнародний арбітраж або третейський суд - це організований на основі добровільної угоди держав, що сперечаються, розгляд спору третьою стороною, рішення якої є обов'язковим для сторін, що сперечаються. Спори розглядаються іноді одноосібно арбітром, а частіше - групою арбітрів.

Головна відмінність арбітражу від інших засобів мирного розв'язання міжнародних спорів полягає в тому, що його рішення для сторін є обов'язковими і остаточними, хоча звернення держав до арбітражу, як і до інших мирних засобів, добровільне і вільне.

У широкому розумінні термін «арбітраж» означає, оскільки йдеться про врегулювання спорів між державами, передачу спору на розгляд і вирішення арбітра або арбітрів, незалежно від того, чи ґрунтуються їх висновки на компромісі, досягнутому дипломатичним шляхом, а також незалежно від того, чи діють зазначені особи як представники сторін, що беруть участь у спорі. Звернення до арбітражу має передбачати вирішення спірного питання на основі загальновизнаних принципів міжнародного права суддями, які приймають участь в даному процесі. При цьому саме міжнародне право стає основою розв'язання міжнародних спорів.

На арбітражний розгляд можуть передаватися спори, стороною або сторонами в яких є міжнародні організації.

Розрізняють арбітраж ad hoc і інституційний арбітраж.

Арбітраж ad hoc (спеціальний арбітраж) створюється сторонами для розгляду конкретного спору. В цьому випадку спір передається на розгляд арбітражу на підставі арбітражної угоди сторін. В угоді вказуються: порядок призначення арбітрів або конкретні особи як арбітри, процедура розгляду спору, місце і мова розгляду й інші питання.

Інституційний арбітраж здійснюється постійно діючим арбітражним органом. Держави наперед зобов'язуються передавати в арбітраж всі спори, що виникають з питань тлумачення будь-якого договору, або розбіжності, що можуть виникнути в майбутньому за певними категоріями спорів.

Угоди про звернення до арбітражної процедури можуть бути трьох видів:

1. Спеціальна угода (третейський запис, компроміс) про створення арбітражного суду у зв'язку з виникненням спору. В угоді вказуються предмет спору, порядок і термін призначення арбітрів, повноваження, порядок ухвалення рішень, місце засідання, мова, що використовуватиметься арбітрами.

2. Так звана арбітражна угода, в якій держави приймають на себе зобов'язання передавати на арбітражний розгляд будь-які спори, які виникнуть між ними в майбутньому.

3. Угода як елемент міжнародного договору, в якій міститься положення про звернення до арбітражної процедури у разі виникнення спору про застосування або тлумачення цього договору, а також передбачається порядок формування арбітражного суду.

Арбітражний розгляд складається, як правило, з двох частин - письмового слідства і дебатів.

Рішення ухвалюється більшістю, причому члени арбітражного суду не можуть утримуватися при голосуванні. Рішення є остаточним і обов'язковим (тільки для сторін, що сперечаються).

Сторони можуть звернутися до арбітражного суду, що виніс ухвалу, з проханням про її перегляд.

Витрати арбітражного суду, включаючи винагороду його членів, несуть у рівних частках сторони, що беруть участь в спорі, якщо через особливі обставини суд не ухвалить іншого рішення.

Міжнародна практика, що склалася, не вважає таку основу розв'язання міжнародних спорів рівноцінною юридичному праву того чи іншого суб'єкта міжнародного права залучити свого супротивника до участі у процесі перед тим чи іншим судовим органом. Тому в сучасній міжнародній практиці посилюється тенденція розрізняти арбітраж і судове врегулювання спорів.

Судовий розгляд взагалі схожий з третейським. До найбільш суттєвих чинників, що обумовлюють схожість між судом і арбітражем, належить остаточність ухваленого рішення і його юридично обов'язковий характер для сторін у спорі. Відмінність між арбітражем і міжнародним судом полягає, головним чином, в порядку їх створення і стосується переважно способу формування, кількісного і персонального складу, функціонування і т.інш. Основна відмінність міжнародного суду від міжнародного арбітражу полягає в тому, що Міжнародний суд - це постійно діючий орган, члени якого обираються міжнародною організацією.

Міжнародний Суд ООН - один з найголовніших органів ООН. До відання Міжнародного Суду ООН належать всі справи, що передають йому сторонами, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН, або діючими міжнародними договорами. Сторонами в справах, що розглядаються Міжнародним Судом, можуть бути тільки держави.

6. Спори між державами можуть розв'язуватися також в міжнародних організаціях, в статутах яких, як правило, передбачаються положення про розв'язання спорів. Проте членство в міжнародних організаціях не перешкоджає застосуванню державами інших мирних засобів розв'язання спорів (посередництво, арбітраж, добрі послуги третіх осіб і ін.).

Мирне розв'язання міжнародних спорів в ООН здійснюється трьома її головними органами: Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю і Міжнародним Судом.

Держави - учасниці спору повинні враховувати можливість звернення до відповідних органів ООН для отримання порад або рекомендацій щодо превентивних заходів для врегулювання розбіжності.

Будь-якій державі - стороні в спорі або державі, якої безпосередньо стосується ситуація, слід звертатися до Ради Безпеки на ранній стадії спору.

Рада Безпеки враховує можливість проведення періодичних засідань або консультацій для огляду міжнародного положення і пошуків ефективних шляхів його поліпшення.

В ході підготовки до попередження або усунення конкретних спорів або ситуацій Рада Безпеки розглядає наявні в її розпорядженні різні засоби, наприклад, призначення Генерального секретаря ООН доповідачем з будь-якого певного питання.

Коли будь-який конкретний спір або ситуація доводяться до відома Ради Безпеки без прохання про скликання засідання, Рада має право розглянути можливість проведення консультацій з метою вивчення фактів, що стосуються спору або ситуації, і спостереження за ними.

В ході консультацій Рада Безпеки розглядає можливість:

- нагадування зацікавленим державам про необхідність дотримуватися своїх зобов'язань за Статутом ООН;

- звернення до зацікавлених держав із закликом утримуватися від будь-яких дій, що могли б призвести до виникнення спору або до загострення спору чи ситуації;

- звернення до зацікавлених держав із закликом вжити будь-яких заходів, що могли б допомогти усунути спір або ситуацію чи запобігти їх продовженню або загостренню.

Рада Безпеки має право направити на ранній стадії місії зі встановлення фактів або місії добрих послуг або забезпечення присутності ООН у відповідних формах, включаючи спостерігачів і операції з підтримки миру як засіб запобігання подальшому загостренню спору або ситуації у відповідних областях.

З урахуванням будь-яких процедур, які вже були застосовані безпосередньо зацікавленими державами, Рада Безпеки розглядає можливість рекомендувати їм належні процедури або методи вирішення спору чи врегулювання ситуацій і відповідні умови вирішення спору.

Генеральна Асамблея ООН розглядає можливість використання положень Статуту для обговорення спорів або ситуацій, коли це доцільно, і відповідно до ст. 11 Статуту і за умови дотримання ст. 12, можливість винесення рекомендацій.

Генеральний секретар ООН за зверненням зацікавлених держав повинен негайно призвати ці держави шукати шляхи вирішення або врегулювання мирними засобами за своїм розсудом відповідно до Статуту спору чи ситуації і запропонувати свої добрі послуги або інші наявні в його розпорядженні відповідні засоби.

В статутах спеціалізованих установ ООН і конвенціях, що укладаються в їх рамках, передбачаються такі види мирних засобів розв'язання міжнародних спорів як застосування безпосередніх переговорів між державами-членами, арбітраж і Міжнародний Суд ООН. Ці спори стосуються компетенції спеціалізованих установ, тлумачення і вживання їх статутів і конвенцій.

Звернення до регіональних організацій як один з мирних засобів розв'язання міжнародних спорів може мати місце або за ініціативою держав-членів цих організацій, що сперечаються, або за ініціативою Ради Безпеки. Статути регіональних організацій передбачають процедуру і систему мирного розв'язання спорів між своїми членами.

Як правило, система розв'язання схожа в більшості регіональних організацій.

Наприклад, на підставі ст. V Пакту Ліги арабських держав 1945 р. при виникненні спору між двома державами - членами Ліги і якщо обидві сторони, що сперечаються, вони можуть звернуться до Ради Ліги для вирішення цієї суперечки, і рішення Ради буде обов'язковим і остаточним. Рада також має право запропонувати свої послуги в будь-якому спорі, який може призвести до війни між членами Ліги або між членом Ліги і третьою стороною.

Питання для самоконтролю

яка різниця між термінами «спір» і «ситуація» в міжнародному праві?

Охарактеризуйте види міжнародних спорів.

що таке безпосередні переговори?

У чому полягає різниця між добрими послугами і посередництвом?

у чому полягає схожість та різниця між арбітражним і судовим процесом вирішення міжнародної спорів?

які особливості розв'язання міжнародних спорів у міжнародних організаціях, регіональних міжнародних організаціях?

Тема 13. Міжнародне економічне право

Поняття, історія становлення і джерела міжнародного економічного права.

Мета та принципи міжнародного економічного права.

Торговельне і митне співробітництво.

Міжнародні організації в галузі міжнародного економічного співробітництва.

1. Міжнародне економічне право (МЕП) як галузь міжнародного права є сукупністю норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права в сфері міжнародних економічних відносин.

Предмет МЕП - міжнародні економічні багатосторонні і двосторонні відносини між державами, а також іншими суб'єктами міжнародного права. До економічних можна віднести торговельні, комерційні відносини, а також відносини в сферах виробництва, науково-технічній, валютно-фінансовій сферах, транспорту, зв'язку, енергетики, інтелектуальної власності, туризму і ін.

Міжнародно-правове регулювання економічних, в першу чергу, торговельних взаємовідносин між державами виникло давно. Торговельні відносини здавна є предметом міжнародних договорів. В XVII столітті з'являються перші спеціальні торговельні договори. До XX століття склалися деякі спеціальні принципи, інститути і міжнародно-правові доктрини, що стосуються регулювання економічних взаємовідносин держав. Поява нових форм міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва в XIX-XX ст. спричинила виникнення нових видів договорів, а також створення багатьох міжнародних економічних і науково-технічних організацій. В другій половині XX століття в Європі виникають особливі економічні інтеграційні міжнародні організації - Європейські Співтовариства та Рада Економічної Взаємодопомоги. В 1947 р. був укладений перший в історії багатосторонній торговельний договір - Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ), на основі якої була створена особлива міжнародна установа, що об'єднує зараз понад сто держав.

Джерела МЕП такі ж, що і в міжнародному публічному праві. Для МЕП характерна велика кількість рекомендаційних норм, що мають своїм джерелом рішення міжнародних організацій і конференцій. Але основу МЕП складають багатосторонні договори. Прикладом універсальних міжнародних економічних договорів є ГАТТ 1947 р. Але найчастіше співробітництво в економічній сфері здійснюється на основі двосторонніх договорів. Найбільш суттєве значення для формування норм міжнародного економічного права мають деякі спеціальні види міжнародних договорів. Історичний звичай як джерело відіграє значну роль як в міжнародному праві взагалі, так і в міжнародному економічному праві зокрема.

2. Головна мета міжнародного економічного права, як і всього міжнародного права, - це забезпечення миру. Одна з найважливіших цілей МЕП - створення правових засад міжнародної економічної безпеки. До числа основних цілей МЕП належить також об'єднання зусиль держав у вирішенні глобальних проблем - енергетичних, продовольчих, транспортних, сировинних, природоохоронних, забезпечення соціального прогресу народів, підйом їх життєвого рівня та добробуту.

Загальні принципи міжнародного права, такі як принцип поваги державного суверенітету, суверенної рівності держав, співробітництва, незастосування сили або загрози силою, а також невтручання у внутрішні справи держав, мають основоположне значення для регулювання міжнародних економічних відносин.

Поряд з основними принципами міжнародного права в міжнародних економічних відносинах застосовуються і спеціальні принципи:

невід'ємного суверенітету держав над їх багатствами і природними ресурсами;

свободи вибору організації зовнішньоекономічних зв'язків;

економічної недискримінації;

рівності і взаємної вигоди держав;

розвитку взаємовигідного співробітництва у галузі торгівлі, економіки, науки і техніки.

Основоположним чинником, що визначає взаємовідносини держав в економічній сфері, є встановлення виду правового режиму, що застосовується до конкретної держави, її юридичних і фізичних осіб.

Виділяють наступні види режимів:

а) режим найбільшого сприяння (означає, що держава надає іншій державі (її юридичним і фізичним особам) переваги та привілеї, такі і в такому об'ємі, які вона може надати або надає третій державі);

б) преференційний режим (полягає в наданні пільг у сфері торгівлі, митних платежів);

в) національний режим (передбачає надання таких же прав іноземним юридичним і фізичним особам, як і власним фізичним і юридичним особам);

г) спеціальний режим (встановлює будь-які спеціальні права для іноземних юридичних і фізичних осіб).

3. Основною міжнародно-правовою формою регулювання сучасних міждержавних економічних відносин є двосторонні і багатосторонні договори, що регламентують різні аспекти цієї сфери міжнародного співробітництва.

Найважливіші види договорів за змістом:

торговельні договори (які називаються також договорами про торгівлю і мореплавання, торгівлю і судноплавство, про дружбу і торгівлю) встановлюють правовий режим, який сторони надають одна одній щодо митного оподаткування, купівлі і продажу, торговельного мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних осіб однієї сторони на території іншій. Торговельні (контингентні) угоди регулюють товарообіг між державами;

кредитні угоди - це міжнародні договори, згідно з якими одні держави надають іншим державам певну суму грошей або товари, а інші - дають зобов'язання в визначений термін погасити суму боргу на передбачених договорами умовах і сплатити певну винагороду за користування кредитом.

угоди про міжнародні розрахунки - міжнародні угоди про порядок здійснення розрахунків за товари, надані послуги і інші торговельні і неторговельні операції в міжнародних економічних відносинах.

В 60-ті роки ХХ ст. в практиці держав, коли їх економічні відносини почали виходити за межі суто торговельних зв'язків, з'явилися якісно нові угоди: довгострокові комплексні угоди про економічне, промислове і науково-технічне співробітництво. Крім того, між державами-імпортерами сільськогосподарської і мінеральної сировини укладаються міжнародні товарні угоди.

Норми міжнародного митного права містяться як в торговельних угодах, так і закріплюються у великій кількості окремих митних угод. Такі митні угоди, як правило, включають:

1) визначення загальних напрямків митного співробітництва;

2) встановлення єдиних правил митного оформлення і уніфікації митних документів;

3) регламентацію видів, форм і методів митного контролю;

4) узгодження переліків заборонених для ввезення або вивозу товарів;

5) уніфікацію митних пільг;

6) регламентацію взаємовідносин між митними органами, включаючи питання правової допомоги.

4. У міжнародному економічному праві роль міжнародних організацій визначається тим, що, по-перше, це форуми для обговорення найважливіших економічних проблем; по-друге, це постійно діючий механізм, що забезпечує державам оперативне вирішення найскладніших питань міжнародного економічного життя; по-третє, це кваліфікований апарат для розробки проектів економічних договорів.

На першому місці серед міжнародних організацій за своїм значенням стоїть ООН з її системою органів і організацій. Генеральна Асамблея ООН організовує дослідження і надає рекомендації державам з метою сприяння міжнародному співробітництву в економічній, соціальній і інших галузях (ст. 13 Статуту ООН). В рамках ЕКОСОР обговорюються міжнародні економічні і соціальні проблеми глобального характеру.

Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), створена в 1962 р. і її комітети займаються всією сукупністю питань сприяння розвитку міжнародної торгівлі на засадах рівності та взаємовигідності. У межах ЮНКТАД були укладені міжнародні угоди щодо кави, цукру, пшениці, олова і інші.

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), створена в 1967р., координує всю діяльність системи ООН в галузі промислового розвитку.

Великий внесок у розвиток міжнародного економічного права вносять такі організації, як ФАО, СОТ, ЮНЕСКО, Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНІСТРАЛ), Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (ЮНІДРУА) і інші.

Крім системи ООН існують регіональні міждержавні економічні організації: ЄС, АСЕАН, СААРК і інші.

Асоціація країн Південно-східної Азії (АСЕАН), створена в 1967р., сприяє економічному, соціальному, культурному і науково-технічному розвитку своїх членів, має договірні зв'язки з ЄС, активно виступає за перетворення Південно-східної Азії в зону миру, свободи і нейтралітету.

Асоціація регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК), створена в 1985 р., своєю головною метою проголосила забезпечення економічного і соціального прогресу країн-членів шляхом оптимального використовування їх людських і матеріальних ресурсів, здійснення в межах СААРК програм розвитку в таких важливих сферах, як сільське господарство, охорона здоров'я, наука і техніка, торговельно-економічне співробітництво.

Велика роль в практичному здійсненні міжнародного економічного співробітництва належить міждержавним галузевим і функціональним організаціям таким, як МВФ, МБРР, Світова організація торгівлі (СОТ), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) і ін., спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН і міжнародні конференції і наради з найважливіших політичних і економічних проблем.

СОТ є однією з найвпливовіших міжнародних економічних організацій. До найважливіших угод СОТ належать: ГАТТ, Генеральна угода з торгівлі послугами, угода про торговельні аспекти охорони прав на інтелектуальну власність.

До функцій СОТ належить:

сприяння виконанню Угоди про заснування СОТ і багатосторонніх торговельних угод системи СОТ;

забезпечення багатосторонніх торговельних відносин;

забезпечення виконання Домовленості про правила і процедури, що регулюють вирішення спорів;

забезпечення функціонування механізму нагляду за торговельною політикою;

співробітництво з МВФ і МБРР.

В ієрархії структури СОТ вищим органом є Конференція міністрів, яка проходить один раз на два роки і складається з представників держав-членів. В перерві між засіданнями Конференції міністрів, головним органом є Генеральна Рада, що здійснює керівництво Радами з торгівлі товарами, торгівлі послугами і торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.

Поряд з вищезгаданими органами існують Секретаріат СОТ, очолюваний Генеральним директором, який призначається Конференцією міністрів, а також низка комітетів і органів з окремих питань торговельно-економічних відносин.

Питання для самоконтролю

Визначте предмет регулювання міжнародного економічного права.

Які особливості правового статусу держав і міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного економічного права?

Назвіть основні види міжнародних договорів.

Які спеціальні принципи міжнародного економічного права Ви знаєте?

Тема 14. Міжнародне морське право

Поняття і джерела міжнародного морського права.

Внутрішні морські води: поняття, правовий режим.

Територіальні води: поняття, відлік ширини територіальних вод, правовий режим.

Міжнародні протоки і канали.

Поняття і правовий режим прилеглої зони.

Виключна економічна зона.

Континентальний шельф.

Відкрите море: поняття свободи відкритого моря.

1. Міжнародне морське право - галузь сучасного міжнародного права, сукупність принципів і норм, що встановлюють правовий статус і режим морських просторів і регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у зв'язку з їх діяльністю в Світовому Океані.

Джерелами міжнародного морського права є діючі міжнародні договори і міжнародні звичаї. Перша конференція ООН з морського права, на якій були присутні 86 держав, в 1958 р. прийняла чотири діючі дотепер Женевські конвенції: про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море, про континентальний шельф, про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря. Друга конференція ООН, що проходила в 1960 р. і була присвячена, в основному, встановленню єдиного ліміту ширини територіальних вод, закінчилася безрезультатно.

Третя конференція ООН, що проходила з 1973 по 1982 рр. за участю більшості держав світу і багатьох міжнародних організацій, прийняла Конвенцію ООН з морського права, що складається з 17 частин, 320 статтів і 9 додатків. Ця конвенція підтвердила і істотно доповнила положення Женевських конвенцій 1958 р., що стосуються територіального моря, континентального шельфу, прилеглої зони, відкритого моря. Поряд з цим до неї було включено ряд нових положень: вперше встановлено статус міжнародного району морського дна за межами континентального шельфу і режим розробки його ресурсів. Крім того, були введені нові види морських просторів - виключна економічна зона і води архіпелагів, також був визначений їх правовий режим. Новою для міжнародно-правової практики в цій конвенції була система мирного врегулювання спорів, що стосуються діяльності держав з дослідження і використовування морських просторів і ресурсів.

2. Внутрішні морські води складають частину території прибережної держави, на них розповсюджується її суверенітет. До них належать води портів, заток, бухт, лиманів, а також води, розташовані у бік берега від вихідних ліній територіального моря, і так звані історичні води. Зовнішньою межею внутрішніх морських вод в портах є пряма лінія, яка з'єднує портові споруди, що найбільше видаються у море.

Прибережна держава всилу суверенітету, який здійснюється над внутрішніми морськими водами, визначає їх правовий режим. Зокрема, вона встановлює порядок входу іноземних судів в її внутрішні морські води. Іноземне судно у внутрішніх морських водах дотримується законів і інших правил прибережної держави в тому, що стосується її митного, санітарного і імміграційного контролю, безпеки судноплавства, охорони навколишнього середовища. Рибальство і промисли можливі тільки за згодою прибережної держави. На торговельні судна, що знаходяться у внутрішніх морських водах, розповсюджується юрисдикція (кримінальна, цивільна, адміністративна) прибережної держави.

3. Територіальні води (територіальне море) - це морська смуга шириною 12 морських миль, що прилягає до берега або до внутрішніх морських вод (та/або до вод архіпелагів) держави, на яку розповсюджується її суверенітет. Цей суверенітет здійснюється з урахуванням норм міжнародного права і розповсюджується на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

В XVII ст. ширину територіального моря пов'язували з межею видимості з берега або з дальністю пострілу берегових батарей («правило гарматного пострілу») - 3 морські милі. Проте тривалий час питання про ширину територіального моря не знаходило рішення через значні розбіжності в позиції і тактиці держав, і лише Конвенція 1982 р. встановила, що держава має право сама визначати ширину територіального моря в межах 12 морських миль.

Відлік ширини територіального моря здійснюється:

1) від лінії найбільшого відливу;

2) від умовної лінії внутрішніх вод;

3) від прямих похідних («базисних») ліній, що з'єднують виступаючі в море точки морського узбережжя (такий метод застосовується в місцях, де берегова лінія глибоко зрізана або уздовж берега є низка островів).

Основою правового режиму територіального моря є суверенітет прибережної держави. В цьому правовий режим територіального моря схожий з правовим режимом внутрішніх морських вод. Відмінності ж мають місце у випадках, встановлених міжнародним правом. Одним з основних вилучень є право мирного проходу, яке визначається як право суден всіх держав пропливати через територіальне море, щоб перетнути його, пройти у внутрішні води або вийти з них. Прохід є мирним, поки не порушується належний, добрий порядок або безпека прибережної держави. Прибережна держава має право вжити заходів, щоб запобігти проходу, що не є мирним. Прохід повинен бути безперервним і швидким. Підводні човни повинні проходити на поверхні і під своїм прапором. Прибережна держава може з міркувань безпеки і без дискримінації щодо прапора на певний період призупинити право мирного проходу в тих або інших районах свого територіального моря, своєчасно оголошуючи про це. Іноземні судна не повинні сплачувати ніякі збори, за винятком зборів за надані послуги.

Питання про юрисдикцію розв'язується залежно від того, чи є судно, що здійснює право мирного проходу, військовим або торговельним. На торговельні судна не поширюється цивільна юрисдикція прибережної держави. В більшості випадків кримінальна юрисдикція також не поширюється, крім випадків, коли:

1) наслідки злочину розповсюджуються на прибережну державу;

2) злочин порушує спокій в країні або добрий порядок у територіальному морі;

3) капітан судна або будь-який посадовець держави прапора звертається до місцевої влади з проханням про допомогу;

4) такі заходи є необхідними для припинення протизаконної торгівлі наркотиками і психотропними речовинами.

Щодо військових кораблів діє принцип імунітету, тобто на них не поширюється кримінальна і цивільна юрисдикція прибережної держави. Разом з тим, якщо військовий корабель не дотримується законів і правил прибережної держави щодо проходу через її територіальні води, то влада цієї держави може вимагати, щоб він негайно покинув межі її територіального моря.

4. Міжнародні протоки - це природні звуження, що з'єднують частини відкритого моря або виключної економічної зони і використовуються для міжнародного судноплавства і повітряної навігації (ст.8 Конвенції ООН з морського права 1982 р.). Такі протоки, будучи природними і, в більшості випадків єдиними або найбільш короткими, виходами в океан, мають для більшості країн світу велике значення як світова транспортна магістраль. Тому Конвенцією про територіальне море і прилеглу зону 1958 р. було встановлено право безперешкодного проходу через міжнародні протоки, а Конвенцією з морського права 1982 р. це право було змінено на право «транзитного проходу».

Транзитний прохід - це здійснення свободи судноплавства і польоту тільки з метою безперервного і швидкого транзиту через міжнародну протоку між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони і іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони.

В міжнародних протоках всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу. Транзитний прохід не розповсюджується на протоки, прохід через які в цілому або частково регулюється давно укладеними і діючими міжнародними угодами.

Держави, що межують з протоками, повинні не перешкоджати транзитному проходові або зупиняти його та мають повідомляти про будь-яку відому загрозу для судноплавства або прольоту.

Компетенція прибережних держав щодо регулювання транзитного проходу:

встановлення морських коридорів і схем руху судів;

запобігання і зменшення забруднення навколишнього середовища;

заборона рибальства;

регулювання вантажних і розвантажувальних робіт.

Міжнародні канали - це штучні водні шляхи, що з'єднують моря та океани і використовуються для міжнародного судноплавства. Такі канали складають невід'ємну частину території держав - власників каналів.

В основі правового регулювання судноплавства такими каналами лежать принципи поваги суверенних прав держав - власників каналів і невтручання в їх внутрішні справи; невживання сили або загрози силою при розв'язанні спорів щодо використовування каналів; заборони бойових дій в зоні каналів; можливості проходу для військових і цивільних суден всіх національностей тощо.