Міжнародне право

Деякі принципи сформульовані у Статуті дуже стисло. Через це за ініціативою деяких європейських держав у 60-ті рр. в ООН була проведена кодифікація основних принципів. Вона завершилася ухваленням у 1970 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларації «Про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН». Декларація містить сім принципів. У прикінцевому Акті Гельсінськоі Наради з безпеки та співробітництва у Європі від 1 серпня 1975 р. міститься десять основних принципів. До перелічених у Декларації 1970 р. додатково закріплені наступні принципи: непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги прав людини та її основних свобод. Поява нових життєво важливих проблем веде до збільшення основних принципів міжнародного права.

Класифікація основних принципів умовна, бо всі вони взаємопов'язані, і кожен принцип має значення для всієї міждержавної системи. За змістом усі принципи можна поділити на три групи:

основні принципи забезпечення миру та міжнародної безпеки: незастосування сили чи загрози силою; територіальна цілісність держав; непорушність кордонів; мирне вирішення міжнародних спорів, роззброєння, міжнародно-правова відповідальність;

основні принципи міжнародного співробітництва держав: суверенна рівність держав; невтручання у внутрішні справи держав; добросовісне виконання міжнародних зобов'язань, співробітництво держав;

основні принципи захисту прав народів, націй і людини: рівноправність та самовизначення народів і націй; повага прав людини та її основних свобод; захист навколишнього середовища людини.

З розвитком сучасного міжнародного права перелік його основних принципів може доповнюватися і змінюватися.

2. Основні принципи утворюють ядро сучасного міжнародного права.

а) Принцип суверенної рівності держав полягає у тому, що кожна держава на засадах рівності користується правами, притаманними її державному суверенітету, і разом із цим зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав та їх відповідні права.

б) Невтручання у внутрішні справи держав. Цей принцип встановлює, що жодна держава чи група держав не має права втручатися прямо чи опосередковано з будь-якої причини у внутрішні справи іншої держави. Жодна держава не має права застосовувати будь-які акти військового, політичного чи іншого примусу з метою підпорядкування держави. Забороняється організація чи заохочення підривної, терористичної діяльності, спрямованої на насильницьку зміну устрою іншої держави. Слід звернути увагу на критерії встановлення внутрішніх справ держави. Не вважаються внутрішніми дії, які за своєю сутністю і цілеспрямованістю загрожують миру та безпеці, порушують загальновизнані міжнародні норми.

в) Рівноправність та самовизначення націй. Усі народи мають право в умовах повної свободи, коли та як вони бажають, визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні, здійснювати за своїм розумінням політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток. Сьогодні при застосуванні цього принципу слід приділятити увагу й принципу цілісності території держав щоб уникнути сепаратистських тенденцій.

г) Мирне врегулювання спорів. Згідно з цим принципом держави мають прагнути найшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів шляхом переговорів, дослідження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів та угод, а також іншими мирними засобами.

д) Непорушність державних кордонів. Держави повинні утримуватися від застосування сили чи загрози силою з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або як засобу вирішення міжнародних спорів, у тому числі територіальних спорів та питань, що стосуються державних кордонів.

е) Територіальна цілісність держав. Згідно з цим принципом держави зобов'язані поважати територіальну цілісність держав; утримуватися від дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності іншої держави; утримуватися від перетворення держави на об'єкт військової окупації чи об'єкт набуття шляхом застосування сили чи загрози силою.

є) Повага прав і основних свобод людини. Цей принцип полягає у зобов'язанні держави заохочувати та розвивати ефективне застосування громадянських, економічних, соціальних, культурних і інших прав та свобод людини, що випливають з гідності, яка притаманна людській особистості, та є суттєвими для її вільного і повного розвитку.

ж) Добросовісне виконання міжнародних зобов'язань. Цей принцип виражає юридичний обов'язок держави та інших суб'єктів дотримуватися і виконувати зобов'язання, що випливають з міжнародних принципів та інших норм міжнародного права, відповідних міжнародних договорів і інших джерел міжнародного права. Суттєвими ознаками цього принципу є неприпустимість односторонньої відмови від прийнятих зобов'язань та юридична відповідальність за порушення міжнародних зобов'язань, яка настає у разі відмови від їх виконання чи інших дій учасника договору, що мають протиправний характер.

Отже, більшість принципів набули своє нормативне закріплення у Статуті ООН, який на сьогоднішній день містить головні норми міжнародного права. Вважається, що об'єктивні умови розвитку людської цивілізації ставлять на порядок денний необхідність міжнародно-правового визнання принципу екологічної безпеки, принципу загального і повного роззброєння під ефективним міжнародним контролем, який не одержав свого закріплення в кодифікованих актах основних принципів міжнародного права.

Питання для самоконтролю

1. Що розуміють під основними принципами міжнародного права?

2. Який юридичний статус основних принципів міжнародного права?

3. Що включає в себе система основних принципів міжнародного права?

4. Визначте взаімозв'язок основних принципів міжнародного права з його основними цілями.

5. Дайте характеристику одному (кожному) з основних принципів міжнародного права.

Тема 5. Право міжнародних організацій

Міжнародні організації: поняття, класифікація.

Юридична природа міжнародних організацій, їх компетенція.

Міжнародні конференції, поняття та порядок їх дій.

Організація Об'єднаних Націй: історія створення, мета та принципи.

Співдружність Незалежних Держав (СНД).

1. Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співтовариства є міжнародні організації.

Право міжнародних організацій - галузь сучасного міжнародного права, яка складається з правових норм, що регулюють питання створення, структури та діяльності міждержавних організацій.

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певної мети, що має систему постійно діючих органів, володіє міжнародною правосуб'єктністю та засноване згідно з міжнародним правом.

Для міжнародної організації характерні наступні ознаки:

а) членство держав;

б) договірна основа;

в) наявність певної мети;

г) система постійно діючих органів;

д) володіння міжнародною правосуб'єктністю;

е) відповідність міжнародному праву.

Класифікація міжнародних організацій може проводитися за різними ознаками.

1. За характером членства:

1.1. міждержавні (міжурядові) і неурядові.

а) за колом учасників міждержавні (міжурядові) організації поділяються на: універсальні, відкриті для участі усіх держав світу (Організація Об'єднаних Націй (ООН), її спеціалізовані установи), та регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону (Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Європейський Союз (ЄС), Співдружність Незалежних Держав (СНД) та інші);

б) міждержавні організації поділяються також на організації загальної (ООН, ОАЄ, СНД) та спеціальної компетенції (Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітня торгова організація (ВТО) та ін.);

1.2. неурядові (Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ));

2. Класифікація за характером повноважень дозволяє виділити: міждержавні і наднаціональні (наддержавні) організації (ЄС).

3. За порядком вступу до них організації поділяються на відкриті і закриті.

2. Усі міжнародні організації за юридичною природою поділяються на міждержавні (міжурядові) організації, міждержавні організації, що мають елементи наднаціональності, та міжнародні неурядові організації, які не мають міжнародної правосуб'єктності, чи мають її у обмеженому обсязі..

Членами міждержавних (міжурядових) організацій є держави. Ці організації, як правило, засновані на основі особливих багатосторонніх міжнародних договорів - постанов, що приймаються органами таких організацій, та поділяються на обов'язкові рішення з внутрішньоорганізаційних питань та рекомендації з основних питань співробітництва у межах організацій. Одним з найважливіших принципів діяльності міжнародних організацій є принцип суверенної рівності держав-членів (один голос у вищому органі). Але є організації, де формула "одна держава - один голос" замінена системою "зважених голосів", коли кількість голосів визначається розміром внеску держави до бюджету організації ("Банк", "Фонд", "МАР", "МФК").

До особливої групи міжнародних організацій належать міждержавні організації, органи яких мають право ухвалювати більшістю голосів обов'язкові рішення, що мають на території держави однакову силу нарівні з її внутрішнім законом (наприклад, ЄС). Міждержавні організації з універсальним членством не володіють елементами наднаціональності. Але у майбутньому, у зв'язку з необхідністю розв'язання глобальних проблем, елементи наднаціональності можуть виявитися й у міждержавних організацій універсального характеру. Саме за їх допомогою буде забезпечуватися єдність загальнообов'язкової поведінки держав, такої необхідної для успішного розв'язання глобальних проблем сучасності.

Види компетенції міжнародної організації:

а) предметна компетенція визначає коло питань, які підлягають віданню організації. Вона може бути безпосередньо передбачена в установчому акті, але й матися на увазі в положеннях відповідного установчого акта (так звана "компетенція, яка мається на увазі").

б) юрисдикційна компетенція визначає юридичну силу актів з питань, які належать до предметної компетенції організації.

3. Міжнародні конференції - збори офіційних представників двох або більш держав для обговорення тих чи інших питань, що стосуються інтересів цих держав. У порівнянні з міжнародними організаціями, які є постійними утвореннями держав, міжнародні конференції - це тимчасові колективні органи держав-учасниць.

Рівні міжнародних конференцій (залежно від важливості питань або від ступеня їх готовності):

а) наради глав держав і глав урядів;

б) наради міністрів закордонних справ;

в) звичайні міжнародні конференції, де кожна держава призначає будь-яку особу як главу делегації;

г) наради експертів та ін.

Види міжнародних конференцій:

конференції, що скликаються міжнародними організаціями;

конференції, що скликаються державами поза межами міжнародних організацій.

Сьогодні більшість міжнародних конференцій проходить за ініціативою та під егідою міжнародних організацій. Відкриває міжнародні конференції, як правило, представник відповідної міжнародної організації або держави, на території якої ця конференція проводиться. Конференція обирає голову (кандидатура зазделегідь узгоджується між учасниками), а також віце-голів. Потім приймаються правила процедури, які визначають порядок роботи конференції, число комітетів, порядок внесення пропозицій і порядок прийняття рішень тощо.

Комітети конференцій (найбільш типові):

- генеральний комітет, який займається загальними питаннями організації роботи конференції;

- комітет з повноважень;

- робочі комітети (входять представники усіх держав, які приймають участь у конференції);

- редакційний комітет.

Правила процедури визначають також які мови можуть застосовуватись на конференції.

На конференціях на вищому рівні нерідко приймаються акти, що мають характер міжнародних договорів, які набирають чинності негайно (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська конференції глав урядів великих держав, Боннська конференція про створення тимчасового уряду Республіки Афганістан). На конференціях, що проводяться на тому ж рівні, можуть бути прийняті й акти, що мають характер «декларацій про намір» і не є міжнародними договорами.

Міжнародні конференції, що скликаються для розробки та прийняття міжнародного договору, звичайно приймають такі документи: текст договору; резолюції з окремих питань; заключний акт конференції.

4. Питання про створення організації на підтримку міжнародного миру було внесено за ініціативою СРСР у ході другої світової війни. На Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії 30.10.1943р. була прийнята Декларація чотирьох держав (і Китаю) з питання про загальну безпеку. У ній містилося рішення про створення нової міжнародної організації, яке було підтверджене 1.12.1943р. на Тегеранській конференції керівників трьох держав - союзниць: СРСР, США та Великої Британії. На Конференції експертів, що відбулася у серпні - вересні 1944 р. у Думбартон-Оксі, представниками СРСР, США і Великої Британії був вироблений, в основному, проект Статуту майбутньої організації у вигляді «Попередніх положень щодо створення загальної міжнародної організації на підтримку миру та безпеці». Пізніше проект був схвалений і Китаєм. У лютому 1945 р. на Кримській (Ялтинській) конференції були вирішені питання про порядок голосування у Раді Безпеки, долю підмандатних територій, зміст Статуту Міжнародного Суду та ін. На конференції у Сан-Францисько, яка відбулася у квітні-червні 1945 року, Статут ООН був остаточно розроблений і підписаний 50 державами - первинними членами Організації Об'єднаних Націй (26 червня 1945 р.). А 24 жовтня 1945 року Статут ООН набув чинності.

Цілями ООН є:

- підтримка міжнародного миру та безпеки, прийняття колективних заходів проти порушників миру;

- розвиток дружніх відносин між всіма націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів;

- здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем та у вирішенні питань економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;

- бути центром для узгодження дій націй щодо досягнення цих загальних цілей (ст. 1 Статуту).

Принципи діяльності ООН:

а) суверенна рівність членів ООН;

б) добросовісне виконання ними зобов'язань за Статутом ООН;

в) вирішення міжнародних спорів мирними засобами;

г) відмова від загрози силою або її застосування у будь-яких випадках, несумісних зі Статутом ООН;

д) невтручання у внутрішні справи держав;

е) надання всілякої допомоги ООН кожній з її членів у діях, які відповідають Статуту ООН, та утримання від допомоги державам, проти яких ООН вживає превентивні або примусові заходи;

ж) забезпечення організацією такого становища у світі, щоб держави, що не є її членами, у разі потреби діяли відповідно до її Статуту (ст. 2).

Система органів ООН:

1. Головні органи:

- Генеральна Асамблея;

- Рада Безпеки;

- Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР);

- Міжнародний Суд;

- Рада з опіки;

- Секретаріат.

2. Допоміжні органи:

- Конференція ООН з торгівлі і розвитку під головуванням Ради з торгівлі та розвитку;

- Організація ООН з промислового розвитку під головуванням Ради з промислового розвитку;

- Програма ООН з довкілля охорони;

- Інші.

3. Спеціалізовані установи ООН:

- Міжнародна організація праці;

- Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури;

- Всесвітня організація охорони здоров'я;

- Всесвітня організація інтелектуальної власності;

- Міжнародна організація цивільної авіації;

- Міжнародна морська організація;

- інші.

Генеральна Асамблея складається з усіх держав-членів ООН. Кожна держава-учасниця має п'ять представників і п'ять заступників, але кожна делегація має один голос.

Компетенція Генеральної Асамблеї:

розглядає та дає рекомендації членам ООН та/або Раді Безпеки з питань підтримки міжнародного миру (у тому числі з питань роззброєння), політичного, економічного, соціального та культурного співробітництва, захисту прав людини та ін.;

розглядає та затверджує бюджет ООН;

обирає непостійних членів Ради Безпеки, членів Економічної та Соціальної Ради, утворює допоміжні органи;

за поданням Ради Безпеки (РБ) вирішує питання прийняття та виключення зі членів ООН, припинення прав та привілеїв членів ООН, призначає Генерального Секретаря; паралельно з Радою Безпеки обирає членів Міжнародного Суду.

Генеральна Асамблея (ГА) працює сесійно - сесії скликаються щорічно кожен третій вівторок вересня й продовжуються три місяці. Окрім цього, на вимогу Ради Безпеки або більшості членів ООН Генеральний Секретар скликає спеціальні сесії. Деякі питання розглядаються безпосередньо на пленарних засіданнях, але більшість передається до головних комітетів Генеральної Асамблеї.

Головні комітети Генеральної Асамблеї:

Перший комітет (політичні питання та питання безпеки, у тому числі питання роззброєння).

Спеціальний політичний комітет (аналогічні питання).

Другий комітет (економічні та фінансові питання).

Третій комітет (соціальні, гуманітарні та культурні питання).

Четвертий комітет (питання опіки та територій, що не є самоврядними).

П'ятий комітет (адміністративні та бюджетні питання).

Шостий комітет (правові питання).

На сесії ГА утворюється Генеральний комітет у складі голови Асамблеї (разом зі своїми 17 заступниками обирається на початку кожної сесії), його заступників та голів усіх головних комітетів ГА. Цей комітет координує роботу головних комітетів і допомагає голові Асамблеї щодо керівництва роботою сесії. Окрім того, з метою здійснення своїх функцій ГА засновує спеціальні комітети (тимчасові та постійні).

Рішення ГА з важливих питань приймаються двома третинами присутніх та приймаючих участь членів Асамблеї. Рішення щодо інших питань приймаються простою більшістю.

Рада Безпеки (РБ) складається з 15 держав-членів ООН. Постійними членами РБ є: США, Велика Британія, Франція, Китай та Росія. Генеральна Асамблея обирає десять інших держав-членів ООН непостійними членами РБ строком на 2 роки (щороку обирається 5 членів) за географічним принципом у такий спосіб: від Африки та Азії - 5 членів, від Східної Європи - 1, Латинської Америки - 2, від Західної Європи і інших держав - 2 члени.

Компетенція РБ:

має право розглядати будь-які спори та ситуації, що загрожують підтримці міжнародного миру та безпеки;

виявляє будь-які загрози миру або акти агресії та робить рекомендації (або сама вирішує), які заходи слід застосувати для підтримки або відновлення миру;

визначає, які заходи (окрім застосування збройних сил) мають бути застосовані для виконання її рішень: повне або часткове розірвання економічних стосунків; залізничних, морських, повітряних, поштових або інших засобів сполучення та розрив дипломатичних зв'язків;

якщо РБ вирішить, що вищезазначені заходи є недостатніми для підтримки миру та безпеки, тоді РБ може застосувати блокаду, демонстрацію та інші операції повітряних, морських чи сухопутних сил держав-членів ООН;

проводить операції з підтримки миру (миротворчі акції).

Рада Безпеки є постійно діючим органом ООН. Кожен член Ради має свого постійного представника. Кожен член РБ має один голос. Рішення РБ з процедурних питань вважаються прийнятими, якщо за них проголосували будь-які дев'ять членів Ради. Щодо вирішення питання непроцедурного характеру застосовується особливий порядок, за яким рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало дев'ять членів РБ, яке включає обов'язкову згоду усіх постійних членів Ради. Якщо, хоча б один член РБ проголосував проти, тоді рішення вважається неприйнятим («право вето»).

Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) здійснює міжнародне співробітництво у економічній сфері. ЕКОСОР складається з 54 держав-членів ООН. Члени ЕКОСОР обираються Генеральною Асамблеєю строком на 3 роки.

Цілі ЕКОСОР випливають зі ст. 54 Статуту ООН, відповідно до якої ООН сприяє підвищенню рівня життя, зайнятості населення, економічному та соціальному прогресу, вирішенню міжнародних проблем у економічній та соціальній галузях, а також у галузі охорони здоров'я, культури та освіти; загальної поваги принципу дотримання прав людини і основних свобод.

Повноваження ЕКОСОР:

- координація діяльності закладів ООН;

- дослідження, підготовка доповідей та рекомендацій членам ООН, ГА та спеціалізованним закладам ООН з питань, віднесених до компетенції ЕКОСОР.

Міжнародний Суд - це головний судовий орган ООН. До його складу входять 15 суддів (серед яких не може бути двох громадян з однієї держави), які обираються ГА та РБ. До компетенції Міжнародного Суду належить: розгляд спорів між державами, які взяли на себе обов'язок виконувати його рішення; розробка консультацій з юридичних питань. Рішення Міжнародного Суду є обов'язковими виключно щодо сторін спору. Місцеперебування Суду - місто Гаага (Нідерланди).

Рада з опіки виконує функції ООН щодо територій, які входять до міжнародної системи опіки. Рада сприяє економічному, політичному і соціальному розвитку цих територій у напрямку до самоврядування та незалежності. Слід підкреслити, що Рада з опіки виконала покладену на неї історичну місію сприяння політичному, економічному і соціальному розвитку підопічних територій. Це відзначила Рада Безпеки на своєму засіданні 10 листопаду 1994 року. Є пропозиції перетворити Раду з опіки в інший орган.

Секретаріат ООН забезпечує нормальне функціонування усього механізму організації. Склад: Генеральний секретар та необхідний персонал. Кількість співробітників Секретаріату досягає 15 тисяч.

Основні відділи Секретаріату:

- Департамент з політичних питань і справ РБ;

- Департамент з економічних та соціальних питань;

- Управління з правових питань;

- Управління з обслуговування конференцій.

Більшість повноважень Генерального секретаря є виконавчо-розпорядчими і пов'язані з реалізацією рішень ГА, РБ та інших органів ООН. Він приймає участь у всіх засіданнях ГА, РБ, ЕКОСОР та Ради з опіки, а також виконує інші функції, які покладені на нього цими органами. Генеральний секретар призначається ГА за поданням рекомендації РБ строком на 5 років.

5. Співдружність Незалежних Держав. Започаткувала цю регіональну міжнародну організацію Угода про створення Співдружності Незалежних Держав, яка була підписана Росією, Білоруссю й Україною 8 грудня 1991 р.

СНД є організацією, відкритою для приєднання усіх держав-членів колишнього Союзу РСР, а також для інших держав, які поділяють цілі та принципи цієї угоди. 21 грудня 1991 р. спеціальним протоколом до учасників угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикістан, Туркменістан, Узбекістан.

22 січня 1993 р. був прийнятий Статут міжнародної організації - СНД. Ця організіція заснована на принципах суверенної рівності усіх її членів, що є самостійними і рівноправними суб'єктами міжнародного права. Однак ані Статут СНД, ані зазначені первинні установчі акти не містять чіткої характеристики юридичної природи Співдружності. “Співдружність не є державою і не має наднаціональних повноважень", - сказано у ст. 1 Статуту СНД. В той же час, виходячи з концепції зовнішньої політики України, можна кваліфікувати СНД як міждержавне утворення з координаційними повноваженнями.

Вищим органом Співдружності є Рада глав держав. Вона обговорює і вирішує принципові питання, пов'язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Нарівні з Радою глав держав, Статутом передбачена діяльність Ради глав урядів, яка координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів у економічній, соціальній та інших сферах спільних інтересів.

Статут передбачає можливість створення робочих і допоміжних органів як на постійній, так і на тимчасовій основі. Такі органи формуються з представників держав-членів, наділених відповідними повноваженнями. До роботи на їх засіданнях можуть залучатись необхідні експерти і консультанти.

Рада міністрів закордонних справ здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, яка включає їх діяльність у міжнародних організаціях.

Координаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим і координуючим органом Співдружності.

У межах Ради глав держав функціонує і так званий другий ешелон керівних органів Співдружності. До них належить Рада міністрів оборони. Вона координує питання військової політики і військового будівництва держав-членів. Головне командування Об'єднаних Збройних Сил СНД здійснює керівництво цими силами, а також групами військових спостерігачів і колективних сил з підтримки миру у Співдружності. Питаннями охорони зовнішніх кордонів держав-членів та забезпечення стабільності завідує Рада командуючих Прикордонних військ. Усі перераховані органи другого ешелону діють на підставі відповідних положень про них, які затверджені Радою глав держав.

На відміну від перелічених органів Економічний суд є самостійним утворенням, а не органом Ради глав держав. Завданнями суду є питання забезпечення виконання економічних зобов'язань у межах Співдружності, розв'язання спорів, що виникають при виконанні таких зобов'язань. Економічний суд має право тлумачити положення угод та інших актів Співдружності з економічних питань.

Комісія з прав людини в рамках Співдружності є консультативним органом і спостерігає за виконанням зобов'язань, взятих у цій сфері на себе державами-членами. Місцеперебування комісії - м. Мінськ.

Статут СНД передбачає міжпарламентське співробітництво держав-членів. Воно здійснюється у межах Міжпарламентської асамблеї, яка складається з парламентських делегацій. Місцеперебування Міжпарламентської асамблеї - м. Санкт-Петербург.

Питання для самоконтролю

1. Визначте ознаки міжнародної організації.

2. Чому правосуб'єктність міжнародних організацій є обмеженою?

3. Які історичні передумови створення ООН?

4. Які умови вступу до ООН?

5. Назвіть головні органи ООН. Охарактеризуйте їх структуру та повноваження.

6. Охарактеризуйте спеціалізовані установи ООН.

7. Які вимоги висуваються до створення міжнародних регіональних організацій?

8. Які цілі переслідує Європейський Союз?

9. Які історичні передумови створення СНД?

Тема 6. Право міжнародних договорів

Право міжнародних договорів: поняття, джерела.

Об'єкти та види міжнародних договорів.

Порядок та стадії укладення міжнародних договорів.

Юридична дійсність міжнародних договорів.

Припинення і призупинення дії міжнародних договорів.

1. В історії розвитку міжнародних відносин міжнародні договори відігравали і продовжують відігравати важливу роль як одне з основних джерел міжнародного права.

Договір - це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, в двох або декількох документах, які пов'язані між собою, а також незалежно від його конкретного найменування.

Право міжнародних договорів є галуззю загального міжнародного права та являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права щодо укладення, дії та припинення міжнародних договорів. Міжнародні договори є основним джерелом міжнародного права, важливим інструментом здійснення зовнішньої функції держави. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Значення міжнародних договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення та розвиток якої не були б пов'язані з договорами.

Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права. Об'єктом - самі міжнародні договори. Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були звичаї. Основним джерелом права міжнародних договорів є Конвенція «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. У 1978 р. була прийнята Конвенція про правонаступництво держав відносно договорів. Поява міжурядових міжнародних організацій і зростання їх ролі в міжнародних відносинах спричинили договірне оформлення їх відносин як з державами, так і між собою. У результаті у 1986 р. у Відні під егідою ООН була прийнята Конвенція "Про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями".

Зазначені конвенції кодифікували не всі діючі звичаєві норми у галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не зазнали кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому, нарівні із договірними, продовжують діяти й звичаєві норми.

2. Об'єктом договору є соціальні відносини, врегульовані нормами, що містяться в ньому. Об'єкти міжнародних договорів можуть бути найрізноманітнішими. Об'єктом, як правило, є відносини суб'єктів міжнародного права щодо матеріальних і нематеріальних благ, дій та утриманняі від дій. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що може бути об'єктом міжнародного права. Залежно від об'єкта розрізняються три види цих договорів: політичні договори (про союз, взаємну допомогу, ненапад, нейтралітет, у галузі роззброєння та ін.); економічні договори (торгівельні договори, угоди про поставки товарів і товарообіг та ін.) та договори із спеціальних питань (у галузі транспорту, зв'язку, сільського господарства, охорони здоров'я, про правову допомогу та ін.). Залежно від кількості учасників договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Останні, у свою чергу, поділяються на загальні (або універсальні) та локальні.

3. Право укладати міжнародні договори - найважливіший елемент міжнародної правосуб'єктності. Укладення міжнародного договору являє собою процес, що складається з низки послідовних стадій, головні з яких - узгодження тексту договору та різні способи виявлення згоди сторін на обов'язковість договору. У переважній більшості органи держави при укладанні міжнародних договорів діють через спеціально уповноважених на це осіб. Для цього їм видаються спеціальні документи, які прийнято називати повноваженнями. Не потребують повноважень глави держав, глави урядів та міністри закордонних справ. Окрім повноважень, особи, що ведуть переговори, отримують від своїх урядів інструкції, які визначають позицію делегації з обговорюваних питань.

Першою обов'язковою стадією укладення міжнародного договору є розробка його узгодженого тексту. Основний метод підготовки узгодженого тексту - переговори між сторонами, які домовлюються (двосторонні переговори спеціальних делегацій; міжнародні конференції; міжнародні організації (при підготовці багатосторонніх договорів)). Важливим етапом на стадії узгодження тексту є його ухвалення. Воно виражається в особливій процедурі голосування (одноголосно, 2/3 голосів).

Наступна стадія - встановлення автентичності тексту договору. Після того як узгоджений текст договору прийнятий, стає необхідним якимось чином засвідчити, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам з боку уповноважених осіб. Ця процедура здійснюється або шляхом парафування, або включення тексту договору до заключного акту конференції, або шляхом ухвалення резолюції міжнародною організацією. Іноді використовується умовне підписання, коли підпис потребує подальшого схвалення урядом чи іншим компетентним органом.

Останньою стадією укладення договору є надання згоди держав та інших суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Стаття 11 Віденської Конвенції встановила наступні способи надання згоди: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікація договору, його схвалення, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.

Договір набуває чинності у тому порядку і в той термін, який визначено у ньому самому. Договори, що не підлягають ратифікації чи затвердженню, набувають чинності:

з моменту підписання;

після закінчення визначеного терміну після підписання;

із зазначеної у договорі дати.

Порядок набуття чинності договорів, які потребують ратифікації, обумовлений їх характером.

Двосторонні угоди набувають чинності:

з моменту обміну ратифікаційними грамотами;

після закінчення встановленого терміну з моменту обміну грамотами.

Багатосторонні угоди:

з моменту здачі на зберігання депозитарію визначеної кількості ратифікаційної грамоти;

після закінчення визначеного терміну з моменту здачі на зберігання депозитарію визначеної кількості ратифікаційної грамоти;

з моменту здачі на зберігання депозитарію визначеної кількості ратифікаційних грамот, із зазначенням держав, чиї грамоти повинні бути обов'язково внесені.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» ратифікації підлягають договори:

а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу та співпробітництво, про нейтралітет), загальноекономічні (про економічне і науково-технічне співробітництво), із загальних фінансових питань, питань позики та кредитів, територіальні, мирні;

б) з питань, що стосуються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г) про участь у міждержавних союзах та інших організаціях, системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу та відносно направлення контингенту військових сил України до іншої країни та допущення військових сил інших держав на територію України;

е) про історичну та культурну спадщину народу України;

є) виконання яких вимагає зміни діючих або ухвалення нових законів України;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена ними самими.

Ратифікація здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття спеціального Закону про ратифікацію міжнародного договору.

Термін дії договорів може прямо встановлюватися ними чи випливати з їх тексту. Вони можуть бути строковими, безстроковими і невизначено-строковими.

4. Дійсним є той договір, який належним чином укладений суб'єктами міжнародного права, втілює справжню волю цих суб'єктів, а його зміст не суперечить основним принципам та імперативним нормам міжнародного права (jus cogens). Лише дійсні міжнародні договори можуть створювати правомірні наслідки і лише за такими договорами сторони набувають законних прав та обов'язків, на досягнення яких була спрямована їх воля. Залежно від ступеня протиправності міжнародного договору розрізняються два види недійсності: абсолютна недійсність і відносна недійсність. Міжнародний договір є абсолютно недійсним, якщо він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права, зокрема, якщо його укладення виявилося результатом загрози силою або її застосування з порушенням принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН.

До абсолютно недійсних належать договори, які укладені з порушенням принципів суверенної рівності держав, самовизначення народів, різного роду колоніальні та нерівноправні договори, договори про розподіл «сфер впливу», агресивні договори. Відносно недійсні, чи заперечні міжнародні договори - це договори, які укладені під впливом помилок, з порушенням конституційних обмежень, повноважень на укладення договору та ін. Найважливіший результат недійсності договору полягає у нерозповсюдженності на нього принципу pacta sunt servanda. Залежно від різновиду недійсності наслідки та правові відносини, що випливаютьі з недійсних договорів, можуть або ігноруватися повністю із самого початку як їх учасниками, так і будь-якими третіми державами (нікчемність), або ж бути анульованими з моменту спростування (відносна недійсність). Спори про недійсність міжнародних договорів як вид міжнародних спорів, повинні вирішуватися мирними засобами відповідно до ст. 33 Статуту ООН та згідно з процедурою, яка передбачена у Віденських конвенціях 1969 і 1986 рр.

5. Припинення міжнародного договору означає, що він втратив свою обов'язкову силу у відносинах між його учасниками і перестав породжувати для них права та обов'язки. Однак, набуті за договором права, зобов'язання або юридичний статус його учасників, що виниклі внаслідок виконання договору, зберігаються й після його припинення, якщо ці права чи статус не були скасовані згодом іншими договорами або новою імперативною нормою міжнародного права. Всі способи припинення міжнародних договорів можна поділити на вольові (розірвання) і автоматичні.

До вольових способів належать скасування (за загальною згодою його учасників); денонсація; новація (перегляд або ревізія колишнього договору); анулювання (одностороннє скасування державою укладеного нею договору).

До автоматичних способів припинення міжнародних договорів належать: закінчення терміну дії; настання анулювальної умови; зникнення суб'єктів договору; загибель договірного об'єкта; поява нової імперативної норми загального міжнародного права; виникнення війни між державами-контрагентами та ін.

Призупинення означає тимчасову перерву у дії та застосуванні міжнародного договору. У цей період його учасники звільняються у відносинах між собою від зобов'язань виконувати договір. У іншому разі призупинення не впливає на правові взаємовідносини учасників, визначені договором. Зокрема, в період призупинення договору вони повинні утримуватися від дій, які могли б перешкодити відновленню дії договору.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості права міжнародних договорів у порівнянні з іншими галузями міжнародного права?

2. Назвіть джерела права міжнародних договорів.

3. Хто може бути стороною міжнародного договору?

4. Які вам відомі синоніми терміну «міжнародний договір»? Чи є між ними різниця за змістом?

5. Які існують форми виявлення згоди на обов'язковість міжнародного договору?

6. Які вимоги висуваються до застережень до міжнародного договору?

7. Які існують підстави недійсності міжнародних договорів? Які правові наслідки недійсності міжнародних договорів?

8. Які існують підстави припинення дії міжнародних договорів?

Тема 7. Відповідальність у міжнародному праві

Поняття та підстави відповідальності у міжнародному праві.

Класифікація міжнародних правопорушень держав.

Види та форми міжнародно-правової відповідальності держав.

Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організацій.

Міжнародна кримінальна відповідальність індивідів.

1. Особливістю сучасного міжнародного права є те, що за невиконання суб'єктами міжнародного права його приписів, для них наступає міжнародна відповідальність.

Під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють юридичні наслідки, які наступають для суб'єкта міжнародного права внаслідок порушення ним міжнародно-правового зобов'язання. Міжнародно-правова відповідальність є необхідним юридичним засобом, що забезпечує дотримання норм міжнародного права. Сучасне міжнародне право містить низку важливих інститутів, яких не було раніше: відповідальність держав за агресію, за відмову в наданні незалежності колоніальним країнам і народам, за політику апартеїду та ін. Змінився характер примусових заходів, зазнали змін і форми реалізації відповідальності, відбулися зміни щодо кола суб'єктів відповідальності (наприклад, з'явилася відповідальність міжнародних організацій та індивідів).

Підставою міжнародно-правової відповідальності держави є вчинення міжнародного правопорушення. Щоб констатувати наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, по-перше, наявність поведінки, що полягає у дії або бездіяльності, яку можна, згідно з міжнародним правом, застосувати до держави, і, по-друге, що така поведінка є порушенням міжнародного зобов'язання цієї держави.

Таким чином, міжнародне правопорушення - це дія або бездіяльність держави, яка порушує її міжнародні зобов'язання, що встановлені нормою міжнародного права.

Серед дій законодавчих органів, що породжують міжнародну відповідальність держави, слід вказати на видання закону або іншого нормативного акту, який суперечить міжнародним зобов'язанням цієї держави. Держава несе відповідальність: за дії своїх виконавчих органів, за дії посадових осіб нижчих рівнів у зв'язку з так званим правилом вичерпання внутрішніх засобів захисту (права іноземців); за дії його органів чи посадових осіб, які вчинили дії поза межами їх компетенції, тобто якщо вони перевищили свої повноваження або порушили інструкції; за дії органів інших держав, які були скоєні на її території або з її території проти третіх держав.

Виникло багато нових складів правопорушень держав, невідомих класичному міжнародному праву. До них належать: використання сили або загрози силою у міждержавних відносинах, перш за все, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, злочини проти людства, геноцид, апартеїд, порушення прав людини, міжнародний тероризм та ін.

2. У міжнародному праві усі міжнародні правопорушення можна поділити на три групи, залежно від ступеня їх небезпеки, масштабів та наслідків:

а) міжнародні злочини (агресія, геноцид, апартеїд, колоніалізм, військові злочини, злочини проти людстваі та ін.);

б) кримінальні злочини міжнародного характеру (рабство та работоргівля, незаконне виробництво і розповсюдження наркотичних засобів та психотропних речовин, піратство, незаконне захоплення повітряних судів, міжнародний тероризм та ін.);

в) інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти).

Міжнародний злочин - особливо небезпечний міжнародний злочин, що посягає на життєво важливі інтереси держав та націй, підриває основи їх існування, грубо зневажає найважливіші принципи міжнародного права, загрожує міжнародному миру та безпеці. Оскільки такі злочини зачіпають практично усе міжнародне співтовариство, держави, відповідно до Статуту ООН, мають право вживати колективних заходів щодо їх припинення.

Кримінальні злочини міжнародного характеру - протиправні діяння, що мають міжнародно-суспільну небезпеку та посягають на інтереси декількох або всіх держав.

Інші міжнародні правопорушення - протиправні дії, що завдають шкоди окремій державі або обмеженому колу суб'єктів міжнародного права. За відсутностю явного наміру або наміру завдати шкоду протиправною дією, правопорушення може й не спричинити міжнародно-правову відповідальность.

3. Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав - політична (нематеріальна) і матеріальна. Політична (нематеріальна) відповідальність може бути виражена у формі: реторсії (примусові дії однієї держави, спрямованої проти іншої держави, яка порушила інтереси першої); репресалії (правомірні примусові дії однієї держави проти іншої держави); сатисфакції (надання державою-порушницею задоволення потерпілій державі за шкоду, заподіяну її честі та гідності). Матеріальна відповідальність настає у разі порушення державою своїх міжнародних зобов'язань, які пов'язанї із заподіянням матеріальної шкоди. Вона може бути виражена у формі: репарації (відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами); реституції (повернення у натурі майна, неправомірно вилученого та вивезеного воюючою державою з території супротивника); субституції (заміна неправомірно знищеного або пошкодженого майна, будівель, транспортних засобів, художніх цінностей, особистого майна і т.ін.).

Формами міжнародно-правової відповідальності можуть бути: припинення прав та привілеїв, що випливають з членства у міжнародній організації, та, як крайній захід, - виключення з організації.

На практиці зустрічається і така форма відповідальності як ресторація. Вона передбачає відновлення державою-порушницею попереднього стану будь-якого матеріального об'єкту (наприклад, відновлення якості чистоти води, яка була забруднена з її вини).

4. Відповідальність міжнародних (міжурядових) організацій має специфічний характер, обумовлений, в першу чергу, їх міжнародною правосуб'єктністю. Різні міжнародні організації, залежно від установчих актів (статутів), маіють неоднаковиий обсяг правосуб'єктності, а, отже, різний обсяг та межі відповідальності. Низка договорів містить положення про відповідальність міжнародних організацій. Відповідальність міжнародної організації настає у разі скоєння правопорушення, незалежно від того, порушена нею або її органами норма міжнародного права, норма внутрішнього права організацій чи норма внутрішньодержавного права.

Міжнародні організації можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність. Наприклад, політична відповідальність може настати у разі прийняття організацією дискримінаційних рішень, що обмежують суверенні права держав або зачіпають їх суверенітет; за порушення угоди про штаб-квартиру з державою перебування або угод про співробітництво з іншими суб'єктами міжнародного права. Матеріальна відповідальність міжнародної організації може настати внаслідок заподіяння нею шкоди у процесі діяльності; за порушення законодавства країни перебування; за протиправні дії своїх виконавчих органів та персоналу.

5. Новим важливим інститутом сучасного міжнародного права є міжнародна кримінальна відповідальність індивідів за міжнародні злочини. Початковим пунктом для зародження цього інституту була ідея злочинності агресивної війни. Під час другої світової війни та після її закінчення держави антигітлерівської коаліції прийняли низку міжнародно-правових актів про покарання військових злочинців. Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини настає за умови, що злочинні діяння окремих осіб пов'язані із злочинною діяльністю держав.

Кримінальна відповідальність фізичних осіб передбачена також за кримінальні злочини міжнародного характеру, за які вони несуть самостійну відповідальність. Серед фізичних осіб - суб'єктів міжнародного злочину особливе місце посідають головні злочинці: глави держав та урядів, керівники міністерств та відомств, вище військове командування. Окрім головних злочинців до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті особи, які наказали або виконали злочинні накази, а також ті, які скоїли злочин за своєю ініціативою.

Наприкінці ХХ ст. знов виникла необхідність створення міжнародних кримінальних трибуналів у зв'язку з міжнародними злочинами, які були скоєні на території колишньої Югославії та у Руанді. На основі рішення Ради Безпеки ООН у 1993 році були створені: Міжнародний Трибунал для переслідування осіб, які винні у серьозних порушеннях міжнародного гуманітарного права на території колишньої Югославії, і у 1994 році - на території Руанди.

Право та обов'язок карати фізичних осіб, що скоїли міжнародний кримінальний злочин, як правило, визнаються за державою, на території якої були скоєні злочини.

Видача фізичних осіб для притнення їх до кримінальної відповідальності здійснюється зацікавленими державами безпосередньо шляхом підписання спеціальної угоди про надання правової допомоги.

Питання для самоконтролю

1. Визначте поняття та ознаки міжнародного правопорушення.

2. Які підстави міжнародної відповідальності?

3. Назвіть види міжнародних правопорушень.

4. Які види і форми міжнародної відповідальності існують? Охарактеризуйте їх.

5. Чи можлива міжнародна відповідальність за правомірну діяльність?

6. Які обставини виключають міжнародну відповідальність держав?

7. За які діяння передбачена міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб?

Тема 8. Права людини і міжнародне право

Поняття населення та громадянства.

Біженці. Право притулку.

Міжнародне співробітництво у галузі прав людини.

1. До ХХ ст. концепція прав людини не здобула адекватного національно-правового та міжнародно-правового втілення. Лише після того, коли були подолані неймовірні жахи і колосальні трагедії двох світових війн, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини та вироблення механізмів захисту цих прав на національному і міжнародному рівні.

Під населенням найчастіше розуміють сукупність індивідів, які проживають у даний момент на території тієї або іншої держави і належать до її юрисдикції. Населення будь-якої держави складається з наступних категорій: громадяни даної держави, іноземці та особи без громадянства. Є деякі проміжні категорії, але вони належать до однієї з перелічених основних категорій - це особи, які мають подвійне громадянство - біпатриди.

Статус індивіда у суспільстві, який відображають і закріплюють Конституції, визначається як конституційний статус особи. Його зміст, насамперед, закріплюється в інституті громадянства.

Громадянство - це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виявляється у сукупності їх взаємних прав та обов'язків. Ці взаємні права та обов'язки регулюються внутрішнім законодавством держави, яке повинне відповідати діючим нормам міжнародного права.

Основні способи набуття громадянства:

а) внаслідок народження;

б) внаслідок натуралізації.

Набуття громадянства внаслідок народження базується: на принципі «крові» (громадянство дитини залежить від громадянства батьків); принципі «грунту» (громадянство дитини залежить від держави, де вона народилася) та поєднанні обох принципів.

Натуралізація може відбуватися у наступних випадках: клопотання особи, яка бажає змінити громадянство, або особи без громадянства; наявність браку з іноземцем; усиновлення дитини, яка має громадянство іншої держави чи не має громадянства. Іноді можливе набуття громадянства з ініціативи компетентного органу влади держави, а не на прохання зацікавленої особи. Звичайно громадянство у цьому випадку надають за особливі заслуги перед державою. Один зі способів набуття громадянства у винятковому порядку - реінтеграція або поновлення у громадянстві. Нарешті, набуття громадянства на підставі міжнародних угод (наприклад, при розпаді держави або навпаки, при об'єднанні держав).